П`ятниця, 22.09.2017, 06:30
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 212»
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Друга світова.
Друга світова.
GADДата: Неділя, 16.06.2013, 22:02 | Повідомлення # 1
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Живі і мертві: про реальні та міфологічні воєнні втрати СРСР

Радянський народ утратив на війні 27 мільйонів людей, тоді як Червона армія – 8 млн. 668 тис. 400 одиниць бойового складу, з них українців близько 1,8 мільйонів. Такі чи майже такі твердження зустрічав кожен, хто читає пресу чи інтернет-видання, хто слухає радіо і дивиться телевізор. Але, попри поширеність подібних даних, у них міститься «фактографічне відлуння» неосталіністської міфології



За Сталіна було офіційно оголошено: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 мільйонів своїх громадян. Цифра страшна – але ж і війна страшна. Куди страшніша, ніж Перша світова, де сумарні втрати (військовиків та цивільного населення) Російської імперії були меншими за 3 мільйони осіб. Проте вже тоді як частина офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася у цій цифрі. Бо ж перед їхніми очима і на війні, і в повоєнний час стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною історіографією. І хоча вголос сумніви не висловлювалися, у своєму середовищі, серед надійних людей велися інші розмови, називалися зовсім інші цифри.

У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим"». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені номенклатурники включно з Микитою Хрущовим; та все ж митець помилився – Хрущов через кілька років після смерті Сталіна наважився назвати нову, значно вищу цифру загиблих громадян СРСР – 20 мільйонів. Ця цифра була сумірною із цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і виглядала значно більш вірогідною.

Адже Друга світова війна була найграндіознішим катаклізмом в історії людства, пряму і непряму участь у ній брали сотні мільйонів людей. Вона тривала шість повних років, тоді як Перша світова – лише чотири. У Першій світовій основні бойові дії велися на європейських теренах та в Атлантиці і прилеглих морях, другорядним важливим театром воєнних дій був Близький Схід, усі інші частини світу та океани втягувалися у воєнні операції лише епізодично.

Ба більше: три скандинавські країни, Нідерланди, Швейцарія, Іспанія були нейтральними; Сполучені Штати Америки вступили у війну за півтора роки до її закінчення. Основні фронти Першої світової у Європі стабілізувалися у 1915 році, й аж до виходу Росії з війни були практично нерухомими; цивільне населення було евакуйоване чи силоміць виселене із зони бойових дій, і тили жили своїм життям – неситим, але відносно спокійним (винятком були рейди німецьких цепелінів, а пізніше й бомбардувальників на Лондон та інші британські міста; жертвами цих нальотів за всю війну стало трохи більше, ніж 1400 цивільних осіб, поранено було 5 тисяч).

Щоправда. Німеччина розгорнула на морі необмежену підводну війну, і жертвами атак субмарин на пасажирські пароплави стали десятки тисяч цивільних осіб; у Сербії воєнні дії та жорстокий окупаційний режим мали наслідком загибель майже 10% цивільного населення; в Османській імперії влада здійснювала геноцид вірмен, курдів та айсорів (ассірійців) та греків, жертвами якого стали понад два мільйони осіб. Але це були радше винятки, ніж правило. Так само, як і нечисленні тодішні концентраційні табори; вони ще не стали конвеєрами індустріального знищення людей, там справді концентрували тих, кого влада вважала ворогами режиму, іноземними агентами та зрадниками.

А от фронти Другої світової пролягли у Європі, Азії, Північній Африці та на островах Океанії. Активні бойові дії велися в акваторіях усіх океанів та більшості морів – від тропіків до Арктики та Антарктики. Тил став умовним поняттям; тактична і стратегічна авіація змітали з лиця землі цілі міста з їхнім населенням. Два тоталітарні режими, які зчепилися між собою у Центрально-Східній Європі, запровадили масові депортації та знищення мільйонів представників тих чи інших етносів і наджорстоке поводження з військовополоненими. Масовий партизанський рух проти нацистської і фашистської окупації та не менш масовий повстанський рух на низці територій, контрольованих Радянським Союзом (не лише на Західній Україні і в Балтії, а й на Північному Кавказі та у Середній Азії) також був небаченим доти явищем. І, нарешті, закінчилася Друга світова масовим добровільно-примусовим самогубством населення Окінави після висадки там військ США і скинутими на Хіросіму та Нагасакі атомними бомбами…

Отож цифра радянських втрат стабілізувалася на 20 мільйонах. Щоправда, не було відоме (точніше, не було оголошене) число втрат Червоної армії та інших збройних формувань (флоту, НКВД, партизанів тощо). Але серед військових і «бійців ідеологічного фронту» побутувала неофіційна цифра – не менше третини від загальних людських втрат.

А в часи правління Брежнєва «20 мільйонів людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 мільйонів людських втрат»…

Й от у 1990 році, в розпад перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – близько 27 мільйонів загиблих на війні і від війни громадян СРСР.

Щоправда, одразу ж виникли сумніви у методології підрахунку: чому до числа жертв війни зарахували тих радянських громадян, хто загинув у концтаборі Освєнцим, й проігнорували тих, хто загинув у ПечорЛАҐу?

А потім почалося збирання й узагальнення даних про громадян СРСР, що загинули на війні. Й вийшло щось таке, що не вписувалося навіть у новітні цифрові рамки. У музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві станом на середину 1990-х був зібраний банк даних на 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти громадян СРСР – учасників бойових дій. Серед цих даних траплялися і повтори, коли та сама людина могла бути згадана двічі, з іншого боку, вже в силу того, що дані збиралися під час бурхливого розпаду Союзу, бойових дій у численних «гарячих точках» та економічної кризи означає, що йдеться про неповний перелік загиблих.

В Україні за часів президентства Леоніда Кучми була проведена величезна робота зі створення «Книги пам’яті України»; на сайті цього проекту велася мова про зібрані дані на 10 мільйонів загиблих (в тому числі й цивільних), в тому числі були відомі прізвища 6 мільйонів загиблих під час бойових дій (у складі всіх збройних формацій), з них на 5 мільйонів були біографічні дані.

Слід відзначити, що створення «Книги пам’яті України» велося під керівництвом не українського націоналіста, а комуніста генерала Івана Герасимова, нині покійного. Попри тиск з боку Москви з вимогою значно зменшити кількість українських втрат, про що розповідали учасники проекту, фронтовик-танкіст Герасимов не поступився офіцерською честю, тож цим даним можна довіряти. Але… Кілька років тому сайт зник з Інтернету, все, що від нього залишилося – це звернення генерала армії Івана Герасимова «До нащадків вікопомної слави» Натомість з’явився проект «Книга памяти Украины», створений «Что бы [так в оригіналі – Ред.) увековечить в памяти будущих поколений беспримерный подвиг советского солдата и советского народа проявленный в годы Великой Отечественной Войны». Як бачимо вже з цього речення, йдеться про відверто неосталіністську затію, для організаторів якої ті українці, котрі вранці 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки – це люди другого ґатунку…

Як на мене, йдеться про зовсім не випадкову подію. Адже певні кола в Росії та Україні (ті, для яких Сталін досі є «ефективним менеджером») прагнуть применшити як загальні втрати створеної цим «ефективним менеджером» воєнної машини (а втрати наочно доводять якраз її неефективність), так й власне українські втрати, коли люди використовувалися як «гарматне м’ясо»…

«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних». Це із «Щоденника» Олександра Довженка. А спогади одного із цих «чорносвиточників», «граків» або ж «сірих піджаків» Анатолія Дімарова я цитував вище. З підсумком: «Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».


...далі...
Прикріплення: 5996070.jpg(43Kb)
 
GADДата: Неділя, 16.06.2013, 22:04 | Повідомлення # 2
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
... буде...

А тепер можна бодай орієнтовно прикинути, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943-44 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була широко поширена й на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів. А російський історик Борис Соколов описує те ж саме і на території Брянської області… Але головне тут – що всі ці «граки», «чорні свитки» та «сірі піджаки» офіційно не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися; тільки вцілілих удягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу. От і виходить, що ані 8,5 мільйонів втрат Червоної армії за офіційними російськими даними, ані 11 мільйонів, про які ведуть мову деякі «прогресивні» московські дослідники, дуже далекі від реальності. А відтак заниженою є й цифра у 27 мільйонів.

Незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив, що жертвами війни стали понад 30 мільйонів радянських громадян. Із них, як встановила комісія при президенті Росії під керівництвом Яковлєва, 954 тисяч військовиків було розстріляно своїми ж за реальні, а найчастіше – за уявні злочини: «Я приїхав на фронт, а там комісар батальйону інструктує: коли ви говорите «в атаку», а вони не встають – стрільни сам в першого, хто підвернувся, застрель – і тут же піднімуться».

Чи потрібні якісь коментарі до цього? Крім одного. Якщо ми візьмемо дані про втрати Червоної армії у боях з УПА (такі бої в основному вели сили НКВД, НКҐБ, МҐБ і МВД, втрати карателів мають бути на особливому рахунку, йдеться про армійців), то побачимо, що більшовики за директивами свого керівництва знищили у сто разів більше фронтовиків-червоноармійців, аніж українські націоналісти…

І знов-таки не забуваймо, що Друга світова війна для України почалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – першого вересня 1939 року. Близько 200 тисяч українців тоді чинили опір Вермахту у складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину. Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР був розгорнутий Український фронт. Фактично без перерви – в останній день листопада того ж 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ (скажімо, знаменита 44-а стрілецька, якою свого часу командував Щорс). Похоронка стала звичним явищем уже тоді…

Далі – літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який урешті-решт без бою займає Бессарабію і Північну Буковину. А у цей же час Червона армія, де кожен четвертий – українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців. І так само влітку 1940-го та у першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань воювали з нацистами на Західному фронті і на Близькому Сході.

Загалом же до 22 червня 1941 року у складі різних армій полягло не менше 100 тисяч українців. Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці, - і воювала запекло, на смерть, як уміють британці, – за всю війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, - дрібниця, не варта уваги?

Та час робити висновки. Найточнішими, очевидно, на сьогодні є дані «Книги пам’яті України». Нагадаю, там ідеться про понад 10 мільйонів загиблих під час війни жителів УРСР, з них 6 мільйонів – під час бойових дій. А 27 та 8,66 мільйонів – це не більше, ніж «офіційні російські дані», і треба відповідно до них ставитися, щоби не зневажити пам’ять тих, хто виявився «зайвим» для цих даних…


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 2063310.jpg(121Kb)
 
GADДата: Вівторок, 18.06.2013, 23:33 | Повідомлення # 3
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Визволителі очима визволених

Реальна картина повторного захоплення Червоною армією України у 1943–1944 роках була далека від бравурного образу комуністичної пропаганди



Історію воєн пишуть переможці. Прагнучи закріпити здобуту на полі бою владу, вони конструюють потрібну їм історичну пам’ять. В основі її – історичні міфи, покликані мобілізувати вигідні особам біля керма ретроспективні емоції.

Можливо, найяскравішою ілюстрацією такої міфотворчості, прикладом узурпації правлячим режимом історичної пам’яті є виплеканий у повоєнні роки офіційний радянський міф «Великої Вітчизняної війни» з його усталеним набором штампів, що мали підмінити й витіснити живу пам’ять про те лихоліття. Цей міф пропонував просту і зрозумілу двоколірну картину минувшини, в якій не залишалося місця власній правді очевидної більшості жителів тогочасної України.

Одним із найпарадоксальніших, але й найживучіших серед таких кліше виявився концепт «визволення». У підсумку війни, котру навіть радянська пропаганда представляла як боротьбу за свободу і проти рабства, СРСР не лише ви­явився єдиною з її основних учасників країною, що залишилася під владою тиранії, а ще й накинув диктатури своїм найближчим західним сусідам.

Звернення до джерел усної історії дає нам змогу уявити, наскільки різноманітнішою і суперечливішою була реальність, а також побачити ту вій­ну під іншим кутом зору – не «визволителів», а «визволених». Зрозуміло, що будь-яка пам’ять існує в певних соціальних рамках. Накинуті офіційною пропагандою термінологія та оцінки тією чи тією мірою сформували пам’ять про Другу світову. Найбільшою мірою такого впливу зазнала пам'ять осіб, чий привілейований соціальний статус залежав від їхніх військових заслуг. Очевидно, менше це стосується пам’яті людей із «проблемними», з радянського погляду, спогадами: колишніх військовополонених, остарбайтерів, громадян, що залишилися на окупованій нацистами території. Більшість із них мовчали про своє воєнне минуле десятиліттями. Спробуймо надати їм слово.

Наші, русскі, красні

Найперше, що впадає в око, коли знайомишся з такого роду свідченнями, – це проблематичність колективного радянського «ми». Здебільшого радянських військових, так само як і партизанів, ба навіть представників офіційної влади оповідачі зараховують до дбайливо виплеканої комуністичною пропагандою категорії «наших». Хоча водночас в оповідях про повернення Червоної армії часто трапляються поняття «красні», «русскі», інколи «кацапісти». Та й «наші» нерідко звучить швидше з гіркою іронією. «Приходять до нас… А один п’яний. Боже, що він робив, цей наший! Наший! Ганяв за цею мамою… А ми на печі. Чую я, але що ж. Я ж не піду, бо він же ж мене зґвалтує… Перед мамою і перед всіма. От тобі й наші були такі… Тоже були добрі. Були німці добрі, були й наші добрі», – пригадує пані Катерина з Вінниччини.

Показово, що жителі Західної України, найкритичніше настроєні стосовно радянської влади, теж часто вживають поняття «наші», причому найчастіше як синонім поняття «русскі». Найбільш вражаючий приклад: мешканка Ужгорода пані Олена, народжена у Словаччині в угорсько-словацькій змішаній родині, свою розповідь про вступ до Закарпаття радянських військ починає словами «коли прийшли наші...».

Як насправді сприймало прихід Червоної армії, а відтак і повернення радянської влади населення різних регіонів України – питання дуже непросте. Очевидно, бравурна радянська картинка визволення із загальним піднесенням, квітами й сльозами щастя є лише частиною реальності. Можемо з певністю стверджувати хіба одне: на час повернення в Україну червоних нацистський режим не мав тут підтримки. Кілька років брутального владарювання Третього Рейху з масовим винищенням євреїв, яке часто відбувалося на очах населення, та демонстративною зневагою до людської гідності місцевих мешканців переконали у марноті сподівань на нормальне співіснування з німцями навіть тих, хто спочатку дивився на них як на «визволителів від більшовицьких неволі й злиднів».

Відновлення сталінського режиму викликало в українців суперечливі почуття. Значна частина очікувала на помсту Кремля. Були, однак, і сподівання на кардинальні зміни в політиці та економіці. Та основний настрій чи не найточніше відбиває поширена тоді на селі приказка: «Аби це пішло, а те не прийшло».

Аби тільки вижити

Прості люди здебільшого не мислили категоріями перемоги, помсти чи державного престижу. Вони були швидше заклопотані власним виживанням, долею рідних, збереженням господарства. «Ну, звичайно, […] зустрічали радянські війська] зі сльозами, з радістю… […]. Не стільки війська, скільки кожен свою дитину, свого чоловіка. Ці раділи. А ті, хто отримав повідомлення про загибель, то їм було байдуже, вони навіть заздрість мали», – пригадує пані Катерина із села Степанці, що на Черкащині.

Прості люди здебільшого не мислили категоріями перемоги, помсти чи державного престижу. Вони були швидше заклопотані власним виживанням, долею рідних, збереженням господарства. «Ну, звичайно, […] зустрічали радянські війська] зі сльозами, з радістю… […]. Не стільки війська, скільки кожен свою дитину, свого чоловіка. Ці раділи. А ті, хто отримав повідомлення про загибель, то їм було байдуже, вони навіть заздрість мали», – пригадує пані Катерина із села Степанці, що на Черкащині.

ДЛЯ БАГАТЬОХ РАДЯНСЬКА ДІЙСНІСТЬ ВИЯВИЛАСЯ НІЧИМ НЕ КРАЩОЮ ЗА ЖИТТЯ ПІД НАЦИСТАМИ

Прихід ЧА, з одного боку, означав позбавлення від ненавис­ного нацистського режиму, а з другого – зазвичай і призов до війська батьків, чоловіків, синів. Багато з них невдовзі гинули. «Відразу мобілізація пройшла, батька мобілізували на фронт – пішов. Дуже багатьох із села [забрали]... Батько мій, як сказати, він зброю таку, як охотнічє ружйо, він знав, бо було в діда воно. А багато таких мужиків, які нічого не знали, знали коней гнати, худобу пасти… І їх відразу погнали на фронт», – розповідає пані Марія із села Зеленче на Хмельниччині.

У багатьох випадках радянська мобілізація була формою покарання для українців за нелояльність до сталінського режиму. Сьогодні така версія викликає суперечки, але тоді люди досить чітко усвідомлювали, що діється. «Вони їх на фронт зразу, оцих-о, що у ямах ховалися, німців ожидали. А вони як поприходили, то люди ж є, то подоказували, що німців дожидали… Дак вони їх на фронт, на першу лінію їх. Вони там і погибли», – розказує пані Марія із міста Кагарлика Київської області.

Хтось згадує про це із осудом: «А оце ж як тільки освободили… а брат же ж був по «броні» мій, ну, а потом же ж їх усіх, чи, може, й неправильно, ну, тепер я щитаю так, де, може, й неправильно поступали, всіх брали. Були ж такі, що в плєн попали, а потом з плєну були потікали і в село поприходили і жили отут. До жінок поприставали тоді й жили. Оце їх усіх – розбирались чи не розбирались – забрали. І оце й брата забрали у якийсь запасний полк і не обмундировували, нічого і прямо на фронт… А потом він аж в Англії був. У плєн попав і в Англії аж був брат. А ото тоді… така ненависть якась була на цих людей, що вони осталися чи не тікали, не евакуірувалися». Здебільшого люди згадують про мобілізацію як про невідворотну біду.


...далі...
Прикріплення: 0539788.jpg(121Kb)
 
GADДата: Вівторок, 18.06.2013, 23:35 | Повідомлення # 4
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

визволителі

Солдати-визволителі в реальності сильно відрізнялися від переможно-забронзовілого й упевнено-всміхненого образу радянського маскульту. Нерідко брудні, вошиві, виснажені, радянські бійці частіше викликали співчуття й жаль, а не захват: «Кажу, як німці приїхали, вони й самі їли, мали їсти що, і нас годували. Над нами не знущалися, давали що мали. А прийшли русскі, всьо забирали. Мама корову видоїла, щоб нам дати молока, а вони прийшли – всьо молоко випили. Голодні були. Їх не годували так, як німців. Кожен німець ішов на фронт, то він мав всьо своє на три, на чотири дні запасу їди. Що навіть як кухня не працювала, то мав їду з собою. А наші були бідні», – розповідає пан Теодозій із Тернопільщини.

Далекою від хрестоматійного образу «визволителя» була й поведінка радянських військовослужбовців, якою вони інколи мало відрізнялися від загарбників: «[У нас] не було такого, щоб [німці] іздівалися… Коли вже наші прийшли, і якийсь офіцер… понравилась… ну, всі дівчата бігали, щось помагали… і він до неї пристав, вона вскочила в коридор і закричала – і він вистрелив, її вбив. Це з наших офіцерів отаке», – розповідає пані Наталія з Полтавщини. Подібні спогади залишилися і в мешканки села Комсомольське на Вінниччині пані Любові: «А боялися… не німців, а наших. Ці прийшли, в погріб… Усе горілку шукали. Наші солдати – все горілку, і якось так страшно: «А горілка є? А як я найду, то що буде!?»

Найбільш вражаючих форм «здичавіння» війська набуло на території Німеччини та інших «визволених» країн Централь­но-Східної Європи, де ниці людські інстинкти, інколи спричинені, а частіше просто прикриті жагою помсти ворогові, набули неймовірних масштабів. Звільнені в Німеччині остарбайтери з України часто самі стикалися з насильством із боку радянських військовослужбовців або спостерігали наругу над місцевим населенням. «Ну, наші… наші падлєци… вони не добрі були люди, ні. Що, люд винуватий був? Хоч і ті бідні німці? Вони заходили, а дома ж гарні, чистота, а порядки такі, вони розривали перини… Вилазять на стіл, нагадять, сядуть, порозкидають усе! Ну сумно, ну сумно! І ще кажуть: Фашисти». Ви гірші фашистів були! Особенно руські лаяли їх, руські лаяли їх, що такі коварні були», – пригадує колишня підневільна робітниця з Київщини.

Шило на мило

Яким стало життя населення після «визволення»? Джерела містять доволі строкатий спектр оцінок. Очевидно, що в мешканців міст, які до війни становили привілейовану частину радянського суспільства і побут яких зазнав найбільших перетурбацій за часів німецької окупації, воно змінилося на краще. Водночас навіть люди, перейняті щирим радянським патріотизмом, досить швидко відчули крах своїх сподівань на гідне майбутнє: «Знаете, отношение было… люди были счастливы тем, что были, как говорится, не немцы, вели к своему строю, мы вернулись к своему строю. Но этот строй люди боялись! Это тоже был строй, ну… знаете, как приехала первая американка, она сказала: «Какие вы счастливые, что не знаете, как плохо живете!» Люди работали за копейки! Буквально за копейки. Но вместе с тем, люди очень боялись этой власти и были против этой власти […]. Просто некуда было людям деваться», – розповідає пані Валентина із селища Ворзель на Київщині.

ПРОСТІ ЛЮДИ ЗДЕБІЛЬШОГО НЕ МИСЛИЛИ КАТЕГОРІЯМИ ПЕРЕМОГИ, ПОМСТИ ЧИ ДЕРЖАВНОГО ПРЕСТИЖУ, А БІЛИ ЗАКЛОПОТАНІ ВИЖИВАНЯМ

Селянство мало ще менше підстав почуватися визволеним. Для багатьох радянська дійсність виявилася нічим не кращою за життя під нацистами: «Добре ставились [до радянської влади], бо людям треба приміряться, яка влада є, така приміряється. Німець був чотири годи – робили, а красні зайшли, то тоже робили… Робили, яка власть не була. І німцям робили, і красним робили, тільки хто хтів – платив, а хто хтів – не платив. Як тобі хоч, то не платили ж нічого, як до войни ми робили. Тикнуть там по 300 грам, по 400 грам, а те, що вкрадеш у пазуху десь – ото твоє, а те все забирало государство, бо государство було бідне. Це вже після войни робили люди полударом. Не платили, а паспорта нікому не дають. Десь би роботу можна найти, а паспорта ніхто тобі не дасть. Куди ти підеш без паспорта?» – запитує пані Марія із села Коржівка на Київщині. Загалом спогади селян мало чим відрізняються, коли йдеться про життя після приходу радянської влади, усі змальовують жахливі злидні й кричуще безправ’я.

Я цілком свідомий того, що змальована тут картина «визволення» засадничо неповна і що кожен, хто має особисті спогади про війну, міг би додати до неї своїх барв, принісши власну правду. Але я певен: жодні нові свідчення не заперечили б факту, що життя завжди складніше за міфи, як і того, що війна – це завжди нелюдська річ, і що нелюдські режими воюють у нелюдський спосіб, використовуючи і, що ще страшніше, «перетравлюючи» та «перекручуючи» людей. Мало яка війна говорить про це переконливіше ніж ця, водночас наша й не наша – котра має вже багато назв і ще більше пам’ятей.


Джерело: http://tyzhden.ua/
 
GADДата: Середа, 19.06.2013, 15:35 | Повідомлення # 5
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Визволені на війну

Бої за Україну супроводжувалися безвідповідальним і безжальним використанням місцевого людського контингенту в наступальних операціях Червоної армії



Радянські мобілізації на території України в Другу світову були частиною загальносоюзної призовної кампанії, зорієнтованої від перших місяців війни не на формування дієвої стратегії, навчання й підготовку військ до ведення бойових дій, а на здобуття перемоги за рахунок значної кількісної переваги в живій силі. Під час війни в УРСР вони відбувалися двома хвилями. Перша (від 23 червня 1941 року до повної окупації республіки в липні 1942-го) збігалася в часі з оборонними боями, а друга (1943–1945) – із проведенням наступальних операцій, наслідком чого стало повторне захоплення Червоною армією території України.

Український мобресурс

Швидке просування німців, халатність військкоматів, хаос в органах влади, поразницькі настрої на місцях та недовіра до тогочасного режиму стали причинами поступового зриву мобілізаційних заходів. У багатьох центральних та східних областях явка на призовні пункти часом не перевищувала 50%, у Західній Україні цей процес було фактично повністю зірвано. Значна частина щойно взятих на фронт не дісталася до своїх військових частин. За даними мобілізаційного управління Генштабу РСЧА, на окупованій території СРСР за­ли­ши­лося понад 2 млн осіб мобресурсу – війсь­ко­во­зо­бо­в’язаних та призовників. За підрахунками дослідників – 5 млн 631 тис. Із них в Україні – понад 3 млн.

Разом з утікачами із фронту, оточенцями, відпущеними з німецького полону додому радянськими військовополоненими, а також юнаками, які за час перебування під окупацією досягли призовного віку, та літніми й хворими чоловіками (їхній статус як військовозобов’язаних було закріплено додатковими наказами радянського командування упродовж 1942–1943 років) вони стали потенційним контингентом другої хвилі призову в ході відвойовування території України в німців.

ПРАВИЛОМ СТАЛО ВИКОРИСТОВУВАТИ ЩОЙНО МОБІЛІЗОВАНИХ, ПОГАНО ОЗБРОЄНИХ І НЕПІДГОТОВЛЕНИХ ЛЮДЕЙ У НАСТУПАЛЬНИХ БОЯХ

На цей час у Червоній армії вже катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Із різних кінців на фронт відправляли всіх придатних до військової служби. Для заміни рядового й молодшого командного складу військ ППО, ВПС, зв’язку, тилових частин та установ мобілізовували жінок. Було встановлено новий, значно більш обмежений перелік хвороб, за яких військово­зобов’язаного вважали придатним до несення служби. До війська були мобілізовані рідні «ворогів народу» та інші «неблагонадійні» громадяни.

Змінилися й правила призову. В наказі ставки верховного головнокомандування від 9 лютого 1942 року було зазначено: «Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває в діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу». Таким чином, проводити набір щойно звільненого населення у свої підрозділи могла сама Червона армія, котра наступала. Армійські призовні комісії рекрутували чоловіків віком від 17 до 50 років, зокрема із числа тих, хто з початку війни не був мобілізований на фронт. Армійському командуванню наказано було терміново сформувати запасні полки, що мали здійснювати відбір, призов і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій.

На перший погляд, даний наказ бачиться доволі ліберальним, бо ще на початковому етапі німецько-радянської війни Сталін засуджував громадян СРСР, які залишилися на окупованій території, оголошуючи їх «зрадниками Вітчизни». А тепер вони мали змогу легалізуватися, потрапити до лав Червоної армії, відзначитись у боях і отримати нагороди. Однак за прискіпливішого огляду перебігу мобілізацій на території України стає помітною разюча відмінність між офіційними наказами та методами їх практичного виконання. Усі нібито ліберальні нововведення нівелювалися безвідповідальним, безжальним використанням місцевого людського контингенту в наступальних боях. З одного боку, це було продовження практики ведення війни ціною будь-яких утрат, а з другого – виявом хворобливої підозрілості та недовіри сталінського режиму до осіб, котрі залишилися під окупацією.

«Спокутувати вину кров’ю»

Радше правилом, аніж винятком, стало використання щойно мобілізованих, погано озброєних і непідготовлених людей у наступальних боях в обхід армійських запасних полків, а також практика мобілізацій новобранців військовими частинами, дивізіями й навіть полками без урахування інструкцій згори. Якщо на початку звільнення України, коли бої точилися з перемінним успіхом й доволі часто ситуація на фронті вимагала негайного реагування, оперативне використання щойно рекрутованих подекуди було вимушеним заходом, то згодом воно стало невід’ємною частиною планування та здійснення стратегічних операцій.

У спогадах колишніх командирів та бойових документах часто можна зустріти накази виконувати бойові завдання за рахунок використання саме місцевого контингенту. Зокрема, колишній бойовий офіцер-піхотинець, голова товариства ветеранів 38-ї стрілецької дивізії Алєксандр Лєбєдінцев у своїх мемуарах пригадував один із таких випадків.

«Із невеликого села Долина, – писав він, – лише в наш полк 14 листопада ми призвали 72 чоловіків. Однофамільців Кияниць було тринадцять, Киященків і Плют по дев’ять. Комбати ходили по хатах і призивали під наш Бойовий Прапор усіх, хто залишився вдома, а також тих, хто встиг підрости за два роки окупації. З нового поповнення було сформовано два стрілецькі батальйони. У чому були одягнені військовозоб­ов’язані, в тому й вийшли на оборону свого рідного села із власними лопатами. Коли відрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за 10 км від рідної домівки поблизу Германівської Слобідки, де впродовж 27–28 грудня дивізія втратила 132 чоловіків убитими й 285 пораненими».

Разом із військовозобов’я­заними зі звільнених територій, яких уперше мобілізували до лав РСЧА, чекали на свій повторний призов оточенці, колишні військовополонені, дезертири та інші категорії громадян. Відповідно до наказу начальника Головуправформу Червоної армії Єфіма Щаденка від 10 березня 1943 року, «всіх військовослужбовців, які свого часу без опору здалися противникові у полон або дезертирували з лав Червоної армії й залишалися за місцем проживання на території, тимчасово окупованій німцями, або опинилися оточеними в місцях свого проживання, залишились удома й не прагнули виходу до частин Червоної армії, після швидкої перевірки терміново направляти до штрафних частин. Порядок та місце перевірки стосовно рядового та молодшого командного складу встановлюється розпорядженням військової ради армії. Стосовно середнього та вищого командного складу – розпорядженням військових рад фронтів. До спеціальних таборів НКВД направляти лише тих осіб, які мають серйозні дані для того, аби підозрювати їх в антирадянській діяльності».

Якщо колишній радянський військовослужбовець, перебуваючи на окупованій території, не співпрацював із німецькою владою, його відсилали до штрафної роти на один місяць. Тим, хто були за німців старостами, поліцаями чи вдалися до колабораціонізму в якийсь інший спосіб, давали по два місяці штрафної служби. Колишні військовополонені середнього та вищого командного складу також ставали бійцями дисциплінарних частин – штурмових стрілецьких батальйонів і разом зі штрафними підрозділами їх використовували на найактивніших ділянках фронту. Термін перебування в штурмових частинах дорівнював двом місяцям участі в боях або тривав до нагородження орденом за виявлену в бою звитягу чи до першого поранення. Після них особовий склад за наявності добрих атестацій міг бути призначений у польові війська на відповідні посади командно-начальниць­ко­го складу.


...далі...
Прикріплення: 2217473.jpg(135Kb)
 
GADДата: Середа, 19.06.2013, 15:36 | Повідомлення # 6
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ РАДЯНСЬКЕ КЕРІВНИЦТВО РОЗГЛЯДАЛО МОБІЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ЗАХОДІВ БОРОТЬБИ ПРОТИ ПОВСТАНЦІВ

Особливо трагічна була доля наймолодшого мобілізаційного контингенту – 17–19-річ­них юнаків. Порівняно з новобра­нцями-одно­літ­ками, що мешкали в тилових районах СРСР, для хлопців зі звільнених українських територій, які пережили окупацію, не лише зменшувався призовний вік, а й значно суворішими були умови переходу з цивільного стану до військового – вони відразу опинялися на фронті. Після «визволення» їх мобілізовували армійські призовні комісії, направляючи для підготовки, відсіву та навчання до армійських запасних стрілецьких полків (АЗСП). Згодом виявилося, що останні були не в змозі провести належний вишкіл призовників. За два тижні хлопці не встигали опанувати навіть азів військової справи. Траплялись випадки, коли вони вирушали на фронт, не навчившись навіть користуватися гвинтівкою. У зв’язку з цим з’явилася директива, згідно з якою після мобілізації призовники мали бути направлені не до армійських запасних полків, а до тилових запасних бригад військових округів. Практично станом на 10 жовтня 1943 року Центральний фронт мобілізував і використовував у районі бойових дій 2 тис. призовників 1926 року народження, а Південно-Західний – 7 тис.

Знекровлюючи УПА

Зі вступом Червоної армії в Західну Україну питання суцільної мобілізації місцевого населення набуло особливої гостроти, з огляду на активну діяльність націоналістичного підпілля та УПА. На думку сталінського керівництва, жителі Галичини та Волині були недостатньо лояльними до радянської влади. У 1942 році на підставі розпорядження Народного комісаріату оборони молодший рядовий склад уродженців західних областей Білорусі та України, а також Бессарабії та Північної Буковини підлягав відсіву з армії за національною ознакою.

Напередодні вступу в західний регіон командувач 1-го Українського фронту Ніколай Ватутін звернувся до члена Військової ради фронту Микити Хрущова із запитанням стосовно проведення мобілізації. Останній після відвідин мітингу у «визволених» Сарнах інформував Іосіфа Сталіна: «Я дійшов висновку, що цих людей треба призивати до Червоної армії, і навіть на загальних засадах, як і в східних областях України, лише ретельніше треба відбирати й відсіювати ненадійних, а також агентуру, що її, безперечно, намагатимуться засилати до нас німці через цих оунівців, через бандерівців та бульбівців. Я вважаю, що ці люди непогано воюватимуть проти німців». Після цього з’явився наказ Державного комітету оборони «Про мобілізацію радянських громадян у звільнених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії», згідно з яким і розпочався призов.

У звільнених містах і селах мобілізації підлягали військо­во­­зо­бо­­­в’­я­за­ні та призовники від 19 до 46 років (1925–1898 років народження). Спостерігати масовий наплив добровольців не доводилось. Переважно люди були стомлені війною і чекали на якнайшвидше її завершення, бажаючи передусім, аби вона оминула їхні родини. До того ж перші мобілізаційні кроки показали, що не слід було недооцінювати вплив у регіоні українського національно-визволь­ного руху. Щоб зірвати радянську мобілізацію, командуван­ня УПА-«Північ» оголосило, зокрема, на Волині та Поліссі набір чоловіків і молоді до власних відділів, а також видало низку інструкцій із закликом до населення ухилятися від радянського призову. Серед мобілізаційних документів військкоматів Волинської, Львівської, Дрогобицької областей непоодинокими є довідки про те, що мобілізовані призовники під час слідування на збірний пункт військкомату або були перехоплені «бандами УПА», або самі втекли до «націоналістичних банд».

З огляду на це, мобілізації в Західній Україні радянське керівництво стало розглядати не лише як військову необхідність, а і як один із найважливіших заходів у боротьбі проти повстанців. Насамперед вирішили максимально призвати «найактивніше чоловіче населення» – до 30 років, а відтак нове поповнення доразу передислокувати чимдалі від рідних місць. Мобілізованих виводили в тилові округи, де після фільтрації та навчання найбільш «політично надійних» направляли в бойові частини, а решту використовували в тилових частинах та на будівельних роботах.

За підрахунками дослідників, упродовж другої хвилі мобілізації з території України до лав РСЧА було відправлено від 2,7–3 млн до 4 млн осіб. А загалом за роки війни червоноармійську форму одягло понад 7 млн жителів УРСР, що становило майже 23% особового складу Збройних сил Радянського Союзу.

Для України, територією якої фронт прокочувався двічі, чиї землі й населення перебували під ворожою окупацією, радянські військові мобілізації не лише мали серйозне військове та демографічне значення – вони перейшли в політичну площину. На час звільнення набір та використання військовозобов’язаних, які мешкали на окупованій території республіки, набували вкрай жорстоких форм, часом їх проводили без огляду на жодні правила та інструкції. З одного боку, неправомірні дії військових стосовно місцевого контингенту були наслідком дуже складних обставин на фронті, практики ведення війни під гаслом здобуття перемоги за будь-якої кількості втрат, а з другого – продовженням жорстокої сталінської політики стосовно людей, що перебували на окупованій території, зокрема на українських землях.

Джерело: http://tyzhden.ua/
 
GADДата: Середа, 19.06.2013, 17:16 | Повідомлення # 7
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Парадокс «освобождения»



Як формувався міф про радянське визволення України в роки Другої світової війни

Парадокс «освобождения» полягав у тому, що одну частину населення «визволителі» репресували як «колаборантів», другу мобілізували й погано озброєних і навчених кидали на німецькі кулемети «самих себе визволяти», а третя зі зброєю в руках активно протидіяла сталінському «визволенню».

Усе це спонукало керманичів радянської України приступити до творення «визвольних міфів» уже під час війни. Для цього використовували всі притаманні офіційному канону пам’яті війни елементи: відповідну інтерпретацію історії, встановлення воєнних пантеонів та меморіалів, започаткування нових свят і пам’ятних дат, творення художніх творів, кінофільмів тощо.

Восени 1943 року до дня звільнення Києва, а потім восени 1944-го до дати завершення звільнення України від німців у ЦК КП(б)У були розроб­лені масштабні заходи зі спорудження монументів визволителям: «пантеону героям вітчизняної війни», погрудь генералів, які брали участь у «визволенні» українських міст, окремих монументів «Слава» тощо, а також розпочато будівництво в низці населених пунктів Сумської, Чернігівської, Сталінської та Ворошиловградської областей пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося спорудити окремий пам’ятник-монумент «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського народу та інших народів СРСР і Великого Сталіна українському народу у визволенні території радянської України».

АПОГЕЙ ТВОРЕННЯ МІФУ "ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ" ПРИПАВ НА БРЄЖНЄВСЬКИЙ ПЕРІОД "ВИСОКОГО ЗАСТОЮ"

Хрущов також ініціював упровадження «загальнонародних, національно-державних свят українського народу»: Дня визволення Києва (6 листопада) і Дня визволення України (28 жовтня), які як пам’ятні дати відзначаються й досі. Однак Сталін не дозволив Микиті Сергійовичу заснувати до цих свят, як той того просив, ані спеціальний нагрудний знак «За визволення Києва», ані медаль «За визволення України».

Водночас на прохання Микити Хрущова і за особистого дозволу Сталіна в Києві було поховано героя його визволення Нікалая Ватутіна, який загинув навесні 1944 року після поранення, яке дістав у сутичці з українськими повстанцями. Хоча до розпаду СРСР причини смерті командувача І Українського фронту особливо не афішували, вони були відомі, а відтак надпис на пам’ятнику «Генералу Ватутіну від українського народу» сприймався доволі неоднозначно.

Осмислення українцями теми «визволення» розпочалося ще в роки воєнного лихоліття й відобразило всю складність і неоднозначність цієї проблематики. Кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» зламала його кар’єру і ледь не коштувала митцю життя. Там було все: теми дезертирства, колаборації, поганого виховання партією патріотизму тощо. Дещо раніше, наприкінці 1942 року, намагаючись протистояти російському міфу про «українську зраду», він написав повість «Перемога», в якій оспівував ратну звитягу українців на війні. Твір був переданий до видавництва журналу «Знамя», однак радянські ідеологи розцінили його як «політично помилковий та шкідливий» і заборонили до друку. Начальник управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Александров критикував автора передусім за те, що описувана в повісті військова частина складалася лише з українців. «Так не буває», – стверджував Александров і зробив із цього висновок, що в повісті «штучно відірвано боротьбу українського народу від російського та всіх народів СРСР проти німців».

Питанню «визволення» (вже Європи від гітлеризму) була присвячена написана наприкінці 1940-х років трилогія майбутнього класика української радянської літератури Олеся Гончара «Прапороносці». Поряд із виразною героїзацією подвигу воїнів-українців митець також заклав основні підвалини радянського міфу «Великої Вітчизняної війни», що й визначило її політичну актуальність і нагородження сталінськими преміями.

Щодо Олеся Гончара, то він належав до категорії тих молодих українців, які були виховані за більшовицької влади, добровольцями вступили до Червоної армії і пройшли з нею дорогами батьківщини та інших країн Європи, пройнялися радянською ментальністю. Його щоденникові записи, як і згадану вище трилогію, супроводжує образ солдата-миротворця та визволителя, вони містять піднесено патетичний тон висловлювань про «героїчну місію Червоної армії» і демонструють палку ненависть до ворогів. До числа останніх належать, за Гончаром, не тільки німці, а й власівці – «негідники, ще гірші за німців», українці, що співпрацювали з німцями, «наші» жінки, які мали з ними статеві контакти. У своїх записах український письменник постає як типова радянська людина і сталінський імперський солдат. Автор щоденників виразно переймається радянськими фільмами, ушановує радянські свята, має схильність до «соціально-класових» характеристик людей, хитку етнічну ідентичність тощо. Ранній Гончар цілковито інтегрований до російської культури – пишається і захоплюється нею. Виразним моментом тогочасної гончарівської ідентичності є й те, що, попри пошану до української мови, його воєнні щоденники написані здебільшого російською.

Апогей творення міфу «Великої Вітчизняної війни» припав на брєжнєвський період «високого застою», коли після короткої «відлиги» до влади прийшли неосталіністи – ветерани минулої війни, які домінували в політичному житті Країни Рад упродовж 1970–1980-х. Саме в ці роки пам’ять про війну була перетворена на справжній культ. Як засіб підтримки та легітимації міфу про переваги комуністичної системи, «Велика Вітчизняна війна» посунула навіть «Велику жовтневу соціалістичну революцію». Як влучно зазначила одна німецька дослідниця: «Міф війни ніс в собі ідентифікуючий і дисциплінуючий вплив на зовсім не гомогенне і в цілому аполітичне радянське суспільство». Саме в ці роки почали писати з маленької літери назву «друга світова війна», натомість у назві «Велика Вітчизняна війна» – два слова з великої. У суспільстві запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва.

Символом радянського міфотворення може слугувати кіноепопея з красномовною назвою «Освобождение», яка не випадково з’явилася в часи «застою». Цю серію стрічок (п’ять фільмів) знімав талановитий режисер Юрій Озєров упродовж 1967–1971 років. Сценарій готували два відомих письменники Оскар Курганов і Юрій Бондарєв. Але через пильний ідеологічний контроль сама стрічка постійно перероблялася. У ЦК КПРС авторів одразу попередили, що про перші два роки війни не може йтися. Тож фільм, який претендував на епічне висвітлення подій Другої світової війни, починався з 1943-го – Курської битви, коли Червона армія захопила стратегічну ініціативу і вже не випускала її до остаточного розгрому гітлерівської Німеччини. Окремі серії були присвячені визволенню України і Білорусії, в одній із яких туманно йшлося про поранення Ніколая Ватутіна людьми у цивільному. Генерал Андрій Власов також показувався на екрані в німецькій формі, але його ім’я не називалося. У стрічці ледь не вперше після ХХ з’їзду КПРС з’явився генералісимус перемоги Іосіф Сталін, що можна було вважати початком його реабілітації у суспільній свідомості.

Пам’ять про Другу світову і справжню картину «визволення» почала повертатися до українців лише за часів незалежності, але соціальна амнезія, як виявляється, так швидко не лікується.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 6688510.jpg(170Kb)
 
GADДата: Четвер, 20.06.2013, 21:48 | Повідомлення # 8
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Між молотом і ковадлом

Для значної частини українського населення «сталінське визволення від німців», немов у дзеркальному відображенні, повторювало картину гітлерівського «звільнення України від більшовиків» у 1941-му

Міфи творяться двома характерними способами: замовчуванням незручної істини та нав’язуванням суспільству свідомої неправди чи напівправди – того, «як треба» це пам’ятати. Міфотворчість «Вєлікой Отєчєствєнной» багата на обидві ці «методології». Спочатку сталінські ідеологи зробили «вівісекцію» періоду дружби з Гітлером і трагічного 1941 року, які майже цілковито було вилучено з живої пам’яті суспільства. А потім радянські міфотворці вже не шкодували бронзи і глянцю, додаючи їх до реальних і піррових перемог Червоної армії.

Щодо «визволення» України з-під німецької окупації, то цей украй складний і контроверсійний період історії мав із погляду радянської влади вагомі причини для його «переробки». Повернення Червоної армії супроводжувалося як «чистками колаборантів», так і загальною мобілізацією місцевого населення, котре радянські генерали використовували як справжнє «гарматне м’ясо». Окремою проблемою стала для сталінського режиму боротьба з національно-визвольним рухом у західних регіонах, що набув свого піка саме в цей період і тривав аж до кінця 1940-х – початку 1950-х років.

Тож для значної частини українського населення «сталінське визволення від німців», немов у дзеркальному відображенні, повторювало картину гітлерівського «звільнення України від більшовиків» – звільнення без визволення.

Помста визволителів

Нацистський окупаційний режим викликав жах і ненависть майже серед усіх верств українського населення. І все ж, попри загалом негативне ставлення до німців, повернення сталінізму сприймалося в Україні доволі неоднозначно. Для мешканців східноукраїнських міст, які найбільше потерпали під час окупації і були фактично приречені нацистською політикою на поступове вимирання, вороття радянської влади означало відродження надії на життя. Навіть роль «гвинтика» в тоталітарній системі видавалася набагато привабливішою порівняно з перспективою залишитися назавжди німецьким рабом, представником нижчої раси – унтерменшем. Повернення комуністичної влади означало надію на отримання сталої роботи і плати, налагодження властивої радянській системі певної соціальної допомоги (видача пайків, допомога сім’ям фронтовиків, медичне обслуговування тощо), а отже, відновлення вже призабутого за часи окупації звичного радянського способу життя.

ПІСЛЯ "ВИЗВОЛЕННЯ" ЗНАЧНА ЧАСТИНА НАСЕЛЕННЯ З ТРИВОГОЮ ОЧІКУВАЛА ПОМСТИ З БОКУ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ

Водночас велика частина населення з тривогою очікувала помсти з боку сталінського режиму. Серед українського загалу було чимало тих, хто активно чи пасивно співпрацював із німцями. Окрім участі в поліції та служби у Вермахті до їхнього числа радянська влада зараховувала різних місцевих керівників (насамперед старост у селах), навіть двірників, які складали для німців списки комуністів і євреїв тощо. Розплати дожидали і сотні тисяч чоловіків, які дезертирували з Червоної армії у 1941 році, і жінки, які мали статеві контакти з німцями. Не могли почуватися в безпеці й члени партії, які залишилися на окупованій території і не пішли до партизанських загонів, а також цілі етнічні групи й навіть народи (зокрема, кримські татари). Фактично такими, що «завинили» сталінському режиму, могли вважатися всі, хто активно не боровся з німцями.

Водночас для того, щоб вижити в Україні за доби окупації, потрібно було в той чи інший спосіб контактувати або співпрацювати з ворогом. Кожен робив це своїм робом. Діапазон такої «співпраці» був доволі широкий – від служби в німецьких адміністративних і господарських установах, поліції, Вермахті аж до роботи на заводі чи в сільському господарстві, сплати податків на користь окупаційної влади тощо. Зазначимо, що на окупованій території залишилося понад 90% населення УРСР. Поміж нього чималу частину становила інтелігенція, передусім технічна, зокрема інженери, які допомагали німцям відновлювати роботу підприємств після панічного відступу червоних у 1941-му. Приміром, на Донбасі за їхньою участю було поновлено роботу вугільних шахт, багато з яких підірвали більшовики під час відступу. Годі й казати про сільське господарство, щедрими плодами якого повною мірою користувалися окупанти.

Тож не дивно, що після майже двох років німецької окупації сталінська влада розглядала українське населення як суцільно винне у «зв’язках» із ворогом. 7 лютого 1944 року на ІХ пленумі письменників СРСР у Москві таку позицію висловив письменник Петро Панч, зазначивши, що «все населення, що мається зараз у визволених районах, по суті, не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, позаяк воно якоюсь мірою заплуталося у зв’язках із німцями». «Хтось грабував квартири й установи, – пояснював він, – хтось допомагав німцям у їхньому розбої і розстрілах, хтось спекулював, торгував, а дехто з дівчат, втративши відчуття патріотизму, подекуди жив із німцями».

Згодом підозрілими визнали всіх, хто залишався на окупованій території, що знайшло своє офіційне відображення в сумнозвісній графі радянської анкети «Чи були ви або ваші родичі на окупованій території». Згідно з останніми розсекреченими даними, за 1943–1953 роки більш ніж 320 тис. радянських громадян було арештовано в СРСР за співпрацю з німцями. В Україні ця статистика за 1943–1957-й обчислюється в 93 тис. 690. Більше ніж половина з них походили із Західної України і нерідко каралися передусім за націоналістичну діяльність («за українсько-німецький буржуазний націоналізм»), яку комуністична влада стало пов’язувала з «колаборацією».

Першими відчули лють і ненависть «визволителів» до тих, хто «прислужував німцям», мешканці Слобожанщини й Донбасу. В рапорті представника нацистського міністерства для окупованих східних територій Мюллера при групі армій «Південь» повідомлялося, приміром, про те, що в секторі Слов’янськ – Барвінкове – Краматорськ – Костянтинівка наступного дня після приходу навесні 1943 року Червоної армії НКВД провів масові арешти. Під репресивний удар потрапили ті, хто служив у поліції, працював у німецькій адміністрації чи господарських службах, а також дівчата, які виконували функції перекладачок або мали якісь стосунки з гітлерівцями. Частину арештованих одразу вивезли до Красного лиману. Жінок, які мали статеві контакти з німцями – були вагітні чи народили від них, одразу було вбито разом із їхніми дітьми. Загалом знищено близько 4 тис. осіб.

Жінки ставали подекуди чи не першими об’єктами помсти Червоної армії після її повернення. У щоденниках Олександра Довженка, приміром, згадуються непоодинокі випадки їх розстрілів за «зраду», що було звичайним явищем у період «визволення». Чого в цьому військовому злочині було більше: садизму на сексуальному ґрунті чи «шляхетного» патріотичного обурення скривджених чоловіків, ще належить з’ясувати. Інакше важко зрозуміти мотиви холоднокровного вбивства радянським генералом дівчат-підлітків, «зрадниць Вітчизни» після відвертих допитів. Восени 1943 року були розстріляні представниці прекрасної статі під Мелітополем. Під впливом цих подій у кіноповісті Довженка «Україна в огні» з’явився образ жінки, яка «спала з італійським офіцером» і яку за це вбивають партизани.

Киянка Ганна Дзюбенківна розповідала, як після звільнення Києва Червоною армією в місті розпочалися обшуки і репресії. На будинках вішали спеціальні ящики, куди громадяни мали кидати доноси на тих, хто «прислуговувався» гітлерівцям (такі самі ящики з написом «У.Н.К.В.Д.» розвішували перед цим у Харкові). До її помешкання прийшли енкаведисти проводити обшук. Жінка працювала посудомийкою в німецькій їдальні, тож її звинуватили у співпраці з фашистами. На її столі були знайдені німецькі журнали Adler, і хоча Ганна не читала німецькою, цього було достатньо для її арешту.

...далі...
 
GADДата: Четвер, 20.06.2013, 21:50 | Повідомлення # 9
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Криза лояльності

І все ж головна проблема влади, що поверталася, полягала не так у помсті зрадникам, як у відновленні діяльності радянської адміністрації, адже ані місцеві ради, ані партійні органи не функціонували. Як невдовзі виявилося, це стало вкрай непростим завданням передусім через проблему лояльних і відданих кадрів. Британського військового кореспондента Верта дивувало те, що Червона армія після «визволення» українських міст призначала головами міських рад росіян, а не українців. «Чи не бажає армія, – запитував він, – бачити у великих українських містах невдовзі після їх визволення на відповідальних адміністративних посадах «щирих росіян» більше, ніж українців, які внаслідок їхньої національності могли бути толерантнішими до місцевого населення. Чи було це випадково, що в Умані, а перед тим у Харкові, а після цього в Одесі мерами мали стати росіяни?»

ВТРАТИ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ ЧАСІВ "ВИЗВОЛЕННЯ" БУЛИ НЕПОМІРНО БІЛЬШИМИ, НІЖ ЗА ГІТЛЕРІВСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ В 1941 РОЦІ

Стрижнем відновлюваної влади мали стати місцеві комуністи, які пройшли крізь горнило партизанської та підпільної боротьби з ворогом. Однак, як виявилося, більшість із них не лише не боролися, а й подекуди колаборували з німцями. На окупованій території України залишилися загалом 142 тис. 134 комуністи, тобто понад 25% складу КП(б)У, а з них 113 тис. 890 спокійно пережили гітлерівський «новий порядок». Приміром, згідно з доповідною запискою НКВД, на тимчасово окупованій території Ворошиловградської області (сучасна Луганська обл. – Ред.) легально проживала значна кількість членів і кандидатів ВКП(б) та комсомольців. Тільки в самому Ворошиловграді на 15 квітня 1943 року зареєстровано таких відповідно 750 і 350 осіб.

Отже, як і інші категорії українського населення, більшість комуністів потрапили в категорію підозрілих і тривалий час перевірялися партійними і компетентними органами. У КП(б)У періодично проводилися чистки, а її відновлення розтяглося на довгі роки, аж поки з армії не повернулися додому свіжоспечені комуністи та не пішов потік партійних і господарських кадрів із Росії.

«Дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося»

Українське селянство також було схвильоване поверненням сталінського режиму, передусім через перспективу відновлення старої колгоспної системи. Такі настрої повною мірою виражала сентенція, поширена на селі на початку 1943 року стосовно німців і більшовиків: «Дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося».

Український селянин зустрічав Червону армію доволі стримано. «Утаїти пасивне ставлення українців до війни і радянських перемог було неможливо, – пригадував югославський комуніст Мілован Джилас, який відвідав Україну в 1944 році. – Населення справляло враження похмурої прихованості, а на нас не звертало жодної уваги. І хоча офіцери – єдині люди, з якими у нас був контакт, – мовчали чи говорили про настрої українців у перебільшено-оптимістичних тонах, російський водій крив їх матом за те, що вони погано воювали, а росіяни тепер ось мають їх визволяти». Югославський комуніст згадував також про те, що уманського секретаря райкому дратував пасивний настрій місцевих мешканців під час окупації, позаяк партизанський загін, яким він керував, був такий нечисленний, що не міг упоратися навіть з українською пронімецькою поліцією.

Те, що повернення «совєтів», або «червоних», як їх тут називали, не викликало навесні 1944 року ентузіазму в тій самій Умані, підмітив і британець Верт. «Місцеві мешканці – писав він, – здавалося, були досить байдужими до того, що відбувається. Майор Кампов (справжнє ім’я письменника Боріса Полєвого) намагався пояснити іноземцю причину такого прохолодного ставлення селян до радянської влади наслідками фашистської окупації, «яка деморалізувала багатьох людей у цій частині країни»: «І хоча вони ненавидять німців, все ж таки значною мірою втратили відчуття соціалістичної свідомості й стали обмеженими у своєму світогляді», на що кореспондент іронічно зауважив про себе, що «доведеться, мабуть, багато попрацювати, щоб виховати в цих людей потрібне відчуття радянської свідомості».

У розмові, яка відбулася між ними, зайшлося і про колгоспи, і про ставлення до них українських селян. «Вони жили тут відносно непогано під час окупації, тому що хитрий український селянин є найкращим у світі фахівцем-віртуозом з приховування продовольства, – висловив поширену поміж радянської партійної еліти думку Боріс Полєвой. – Вони завжди ховали його від нас, і можете собі уявити, як це добре у них виходило при німцях. А зараз, коли ті розчарували їх, пообіцявши і не роздавши землі, вони сподіваються, що, мабуть, ми ліквідуємо колгоспи, але ми цього не зробимо».

Мобілізація – акт відплати

Ще одним важливим фактором, який суттєво знижував градус оптимізму серед українського населення з приводу його звільнення від нацистів, стала радянська військова мобілізація, форми проведення якої виявилися вкрай жорсткими, якщо не сказати жорстокими. Такого вигляду їй надавало те, що до її здійснення була підключена діюча армія, яка дістала карт-бланш на майже необмежене використання місцевого людського ресурсу відповідно до своїх потреб.

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛЯНСТВОБОЛО СХВИЛЬОВАНЕ ПОВЕРНЕННЯМ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ ПЕРЕДУСІМ ЧЕРЕЗ ПЕРСПЕКТИВУ ВІДНОВЛЕННЯ КОЛГОСПНОЇ СИТЕМИ

Справді, участь фронтових військкоматів у процесі мобілізації значно пришвидшувала введення до бойових дій нових резервів. І водночас така форма постачання армії людським ресурсом впливала на якість відбору та підготовки рекрутів, призводила до порушень вікових, медичних та інших стандартів призову, передусім термінів їх підготовки. У підсумку це негативно позначалося на боєздатності радянських військ. Від самого початку повернення Червоної армії в Україну радше правилом, аніж винятком із нього стала практика кидання в бій погано озброєних і непідготовлених до нього людей, що більше нагадувало акт жорстокої відплати тим, хто перебував під ворожою окупацією, ніж надання можливості українцям помститися своїм кривдникам – гітлерівцям. Власне, навіть останнім було незрозуміле таке ставлення до своїх. Провівши в цей період обстеження полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку, що Радянський Союз остаточно вичерпав усі свої людські ресурси, адже серед нового поповнення виявилося чимало підлітків, осіб похилого віку, що були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому.

Український письменник-емігрант Михайло Дорошенко розповів у своїх мемуарах, як під час призову до Червоної армії в його рідній Кіровоградській області людей гнали до бою без зброї, наказуючи здобувати її самим у сутичці з ворогом. Політруки та командири казали: «Цим трудом і своєю кров’ю ви повинні змити вашу провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним».

Про занепокоєння української радянської інтелігенції станом мобілізації свідчать щоденники Олександра Довженка. Приміром, восени 1943 року він занотував розповідь письменника Віктора Шкловського про те, що в боях гине велика кількість мобілізованих в Україні звільнених громадян, що їх звуть чорносвитками, позаяк вони воюють у домашньому одязі без жодної підготовки, як штрафні. До них ставилися, як до винуватих. Один генерал дивився на них в бою і плакав.... «Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу, – записав Довженко після зустрічі з кількома своїми знайомими. – Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних, і нікому їх не жалько. Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей. Адже 19-річних дівчаток уже теж призивають до армії, а скільки понищив і погнав до клятої Німеччини Гітлер».

Загалом в Україні було мобілізовано до Червоної армії від 2,7 до 3 млн осіб, тобто приблизно 10% населення, а отже, була проведена загальна мобілізація. У деяких західних областях з метою позбавлення УПА потенційних бійців вона мала тотальний характер – понад 15%.

Усе це не останньою мірою вплинуло на те, що втрати серед українців часів «визволення» були непомірно більшими, ніж за гітлерівської експансії в 1941 році.


Джерело: http://tyzhden.ua/
 
GADДата: П`ятниця, 21.06.2013, 11:58 | Повідомлення # 10
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
НОТА
МИНИСТЕРСТВА ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ СОВЕТСКОМУ ПРАВИТЕЛЬСТВУ


от 21 июня 1941 года

МЕМОРАНДУМ


I

Когда правительство рейха, исходя из желания прийти к равновесию интересов Германии и СССР, обратилось летом 1939 года к Советскому правительству, оно отдавало себе отчет в том, что взаимопонимание с государством, которое, с одной стороны, представляет свою принадлежность к сообществу национальных государств со всеми вытекающими из этого правами и обязанностями, а с другой — будучи руководимым партией, которая как секция КОМИНТЕРНА стремится к распространению революции в мировом масштабе, то есть к уничтожению этих национальных государств, вряд ли будет легкой задачей. Подавляя в себе серьезные сомнения, порожденные этим принципиальным различием в политической ориентации Германии и Советской России и острейшим противоречием между диаметрально противоположными мировоззрениями НАЦИОНАЛ-СОЦИАЛИЗМА и БОЛЬШЕВИЗМА, Германское правительство все же предприняло такую попытку. При этом оно руководствовалось тем соображением, что обусловленное взаимопонимание между Германией и Россией, исключение вероятности войны и достижимое таким образом удовлетворение новых жизненных потребностей обоих издавна считающихся дружественными народов будет лучшей защитой от дальнейшего распространения коммунистических доктрин международного еврейства в Европе. Эта мысль была подкреплена тем, что определенные события в самой России и некоторые меры русского правительства на международной арене по меньшей мере позволяли считать возможным отход от этих доктрин и от прежних методов разложения народов. Реакция Москвы на это предложение немецкого правительства и готовность СССР заключить дружественный пакт с Германией вполне подтверждали вероятность такого поворота.

Таким образом, 23 августа 1939 г. был подписан Пакт о ненападении, а 28 сентября 1939 г. — Договор о дружбе и границах между обоими государствами.

Суть этих договоров состояла в следующем:

1)в обоюдном обязательстве государств не нападать друг на друга и состоять в отношениях добрососедства;

2) в разграничении сфер «интересов» путем отказа германского рейха от любого влияния в Финляндии, Латвии, Эстонии, Литве и Бессарабии, в то время как территория бывшего Польского государства до линии Нарев — Буг — Сан по желанию Советской России оставлялась за ней.

Действительно, правительство рейха, заключив с Россией пакт о ненападении, существенно изменило свою политику по отношению к СССР» с этого дня заняло дружественную позицию по отношению к Советскому Союзу. Оно строго следовало букве и духу подписанных с Советским Союзом договоров. Более того, усмирило Польшу, а это значит, ценою немецкой крови способствовало достижению Советским Союзом наибольшего внешнеполитического успеха за время его существования. Это стало возможным лишь благодаря доброжелательной политике Германии по отношению к России и блестящим победам вермахта.

Поэтому правительство рейха по праву полагало, что оно может надеяться на соответствующее отношение Советского Союза к рейху, особенно во время переговоров министра иностранных дел рейха фон Риббентропа в Москве. Советское правительство и в других случаях неоднократно отмечало, что эти договоры являются основой для длительного уравнивания двусторонних интересов Германии и Советской России и что оба народа, уважая государственный строй каждой стороны и не вмешиваясь во внутренние дела партнера, придут к длительным отношениям добрососедства. К сожалению, очень скоро выяснилось, что правительство рейха сильно ошиблось в своих предположениях.


II

И действительно, сразу после заключения германо-русских договоров Коминтерн активизировал свою деятельность во всех областях.
Это относится не только к одной Германии, но и дружественным ей или нейтральным государствам и территориям Европы, занятым германскими войсками. Чтобы открыто не нарушать договоры, менялись лишь методы и старательней, утонченней проводилась маскировка. Постоянным разоблачением так называемой «империалистической войны Германии» в Москве, очевидно, надеялись компенсировать результаты заключения пакта с национал-социалистской Германией. В результате предпринятых полицией эффективных контрмер Коминтерн вынужден был проводить свою подрывную и разведывательную деятельность против Германии окружными путями через свои центры в соседних с Германией странах. Для этого прибегали к услугам бывших немецких коммунистических деятелей, которые должны были проводить в Германии ПОДРЫВНУЮ РАБОТУ и подготовку саботажных акций. Комиссар ГПУ Крылов постоянно занимался обучением и подготовкой кадров по этому вопросу.

Наряду с этим проводилась подрывная деятельность на занятых Германией территориях, особенно в протекторате и в занятой Франции, а также против Норвегии, Голландии, Бельгии и т.д.
Представительства Советской России, особенно генеральное консульство в Праге, оказывали в этом вопросе эффективную помощь. С использованием радиотехнических средств приема и передачи усердно велась разведка, что является неопровержимым доказательством работы Коминтерна, направленной против рейха. О всей прочей подрывной и разведывательной работе Коминтерна имеется обширный документальный материал показаний свидетелей и письменный материал. Кроме этого, создавались диверсионные группы, имевшие собственные лаборатории, в которых производились зажигательные и взрывные устройства для проведения диверсионных акций. Такие диверсии были, к примеру, проведены по меньшей мере против 16 немецких кораблей.

Наряду с этой подрывной диверсионной работой велся шпионаж. Так, переселение немцев из Советской России использовалось для того, чтобы самыми грязными средствами склонить этих немецких людей работать на ГПУ. Не только мужчин, но и женщин самым бесстыдным образом принуждали давать согласие на сотрудничество с ГПУ. Даже посольство Советской России в Берлине во главе с советником посольства Козловым не постеснялось бесцеремонно использовать право экстерриториальности для шпионских целей. Затем сотрудник русского консульства в Праге Мохов организовал центр русской шпионской сети, охватившей весь протекторат. Другие случаи, в которых полиции удалось своевременно вмешаться, дают ясную и однозначную картину об обширных происках Советской России. Картина в целом ясно свидетельствует о том, что Советская Россия широко проводила против Германии нелегальную подрывную деятельность, диверсии, террор и направленный на подготовку к войне политический, военный и экономический шпионаж.

Что касается подрывной деятельности Советской России за пределами Германии в Европе, то она распространилась почти на все дружественные Германии или занятые ею государства Европы. Так, к примеру, в Румынии с целью создания антигерманского настроения коммунистическая пропаганда в листовках, переправленных из России, обвиняла Германию во всех трудностях. С лета 1940 года то же самое отчетливо проявилось в Югославии. Там листовки призывали к протесту против заключения пакта режимом Цветковича с империалистическими правительствами в Берлине и Риме. На собрании деятелей коммунистической партии в Аграме весь юго-восток Европы от Словакии до Болгарии обозначался русским протекторатом в случае, как они надеялись, ослабления Германии в военном отношении. В советской миссии в Белграде германским войскам попало в руки документальное доказательство тому, что эта пропаганда исходила от Советской России. В то время как коммунистическая пропаганда в Югославии использовала националистические лозунги, в Венгрии она действовала прежде всего среди русинского населения, которое она пленила надеждами освобождения Советской Россией. Особенно активной была антигерманская травля в Словакии, где открыто велась агитация за присоединение к Советской России.
В Финляндии действовало пресловутое «Объединение за мир и дружбу с Советским Союзом», которое во взаимодействии с радиостанцией «Петроской» стремилось разложить эту страну и работало в крайне враждебном по отношению к Германии духе.

Во Франции, Бельгии и Голландии население натравливали на германские оккупационные власти. Такая же травля, только с национальной и панславистской окраской, велась и в генерал-губернаторстве. Едва германские и итальянские войска заняли Грецию, как пропаганда Советской России и здесь принялась за работу. Общая картина свидетельствует о систематически проводимой во всех странах кампании СССР против попыток Германии установить стабильный порядок в Европе. Наряду с этим против усилий германской политики проводится прямая контрпропаганда, которая пытается выдать эти усилия за антирусские и перетянуть различные страны на сторону Советской России, настроив их против Германии. В Болгарии велась агитация против вступления в Тройственный пакт и за гарантийный договор с Россией. В Румынии 23 января 1941 года была устроена попытка путча, за которым стояли большевистские агенты Москвы, путем внедрения в Железную гвардию и подстрекательства ее руководства, в частности румына Гроза. У правительства рейха имеются соответствующие неопровержимые доказательства.
Что касается Югославии, то правительство рейха располагает документами, свидетельствующими о том, что югославский посланец Георгевич уже в мае 1940 года после беседы с господином Молотовым пришел к выводу, что там Германию считают «грозным врагом завтрашнего дня». Еще более однозначным было отношение Советской России к изложенным сербскими военными просьбам о поставке оружия. В ноябре 1940 года начальник Генерального штаба Советской России заявил югославскому военному атташе: «Мы дадим все необходимое, и немедленно». Право установления цен и порядка оплаты предоставлялось белградскому правительству, и ставилось только одно условие: держать в тайне от Германии. Позднее, когда правительство Цветковича сблизилось с государствами оси, в Москве начали затягивать поставки оружия: об этом было коротко и ясно заявлено в военном министерстве Советской России югославскому военному атташе. Организация белградского путча 27 марта этого года была кульминационным моментом этой подпольной деятельности сербских заговорщиков и англо-русских агентов против рейха. Сербский организатор этого путча и руководитель «Черной руки» господин Зимич до сих пор находится в Москве и в тесном контакте с органами пропаганды Советской России и сейчас развертывает там активную деятельность против рейха.
Вышеуказанные факты являются лишь небольшой частью неслыханной широкомасштабной пропагандистской деятельности СССР в Европе против Германии. Правительство рейха решило опубликовать имеющиеся в его распоряжении обширные материалы, чтобы представить на суд мировой общественности общую картину деятельности служб Советской России в этом направлении после заключения германо-русских договоров. В целом правительство рейха вынуждено констатировать:

При заключении договоров с Германией Советское правительство неоднократно и недвусмысленно заявляло, что оно не намерено прямо или косвенно вмешиваться в дела Германии. При заключении договора о дружбе оно торжественно заявляло, что будет сотрудничать с Германией, чтобы в соответствии с подлинными интересами всех народов как можно ; быстрее положить конец войне между Германией с одной и Англией и Францией с другой стороны. В свете вышеуказанных фактов, особенно проявившихся в дальнейшем ходе войны, соглашения и заявления Советской России оказались умышленным обманом. Даже все преимущества, достигнутые лишь благодаря дружественной позиции Германии, не смогли побудить Советское правительство к лояльному отношению к Германии.
Более того, правительство рейха пришло к убеждению, что тезис Ленина, еще раз четко изложенный в «Директиве Коммунистической партии Словакии» от октября 1939 года, согласно которому «возможно заключение договоров с другими странами, если они служат интересам Советского правительства и обезвреживанию противника», использовался и при заключении договоров 1939 года. Таким образом, заключение договоров о дружбе было для Советского правительства лишь тактическим маневром. Единственной целью для России было заключение выгодных ей соглашений и одновременно создание предпосылок для дальнейшего усиления влияния Советского Союза. Главной идеей было ослабление небольшевистских государств, с тем чтобы легче было их разложить и в подходящий момент разгромить. Это было с жесткой ясностью отражено в русском документе, найденном после оккупации в советской миссии в Белграде, в котором говорится: «СССР отреагирует лишь в подходящий момент. Государства оси еще больше распылили свои вооруженные силы, и поэтому СССР внезапно нанесет удар по Германии».


...далі...
 
GADДата: П`ятниця, 21.06.2013, 12:00 | Повідомлення # 11
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

III

Если пропагандистская подрывная деятельность Советского Союза в Германии и в Европе вообще не оставляет никакого сомнения в его позиции по отношению к Германии, то внешнеполитическая и военная деятельность Советского правительства после заключения германо-русских договоров носит еще ярче выраженный характер. В Москве во время разграничения сфер влияния правительство Советской России заявило министру иностранных дел рейха, что оно не намеревается занимать, большевизировать или аннексировать входящие в сферу его влияния государства, за исключением находящихся в состоянии разложения областей бывшего Польского государства. В действительности же, как показал ход событий, политика Советского Союза направлена исключительно на одно, а именно: в пространстве от Ледовитого океана до Черного моря, везде, где только возможно, выдвинуть вооруженные силы Москвы на Запад и распространить большевизацию дальше в глубь Европы.
Развитие этой политики характеризуется следующими этапами:

1. Началом развития этой политики явилось заключение так называемых договоров о взаимопомощи с Эстонией, Латвией и Литвой в октябре и ноябре 1939 года и возведение военных баз в этих странах.

2. Следующий ход Советской России был сделан по отношению к Финляндии. Когда требования Советской России, принятие которых грозило бы потерей суверенитета свободному Финскому государству, были отклонены финским правительством, Советское правительство распорядилось о создании коммунистического псевдоправительства Куусинена. И когда финский народ отказался от этого правительства, Финляндии был предъявлен ультиматум, и в ноябре 1939 года Красная Армия вошла на территорию Финляндии. В результате заключенного в марте финско-русского мира Финляндия вынуждена была уступить часть своих юго-восточных провинций, которые сразу подверглись большевизации.

3. Спустя несколько месяцев, а именно в июле 1940 года, Советский Союз начал принимать меры против Прибалтийских государств. Согласно первому Московскому договору Литва относилась к сфере германских интересов. В интересах сохранения мира, хотя и скрепя сердце, правительство рейха во втором договоре по просьбе Советского Союза отказалось от большей части территории этой страны, оставив часть ее в сфере интересов Германии. После предъявления ультиматума от 15 июня Советский Союз, не уведомив об этом правительство рейха, занял всю Литву, т. е. и находившуюся в сфере влияния Германии часть Литвы, подойдя таким образом непосредственно к границе Восточной Пруссии. Позднее последовало обращение к Германии по этому вопросу, и после трудных переговоров, пойдя еще на одну дружественную уступку, правительство рейха отдало Советскому Союзу и эту часть Литвы. Затем таким же способом, в нарушение заключенных с этими государствами договоров о помощи, были оккупированы Латвия и Эстония. Таким образом, вся Прибалтика вопреки категорическим заверениям Москвы была большевизирована и спустя несколько недель после оккупации сразу аннексирована. Одновременно с аннексией последовало сосредоточение первых крупных сил Красной Армии во всем северном секторе плацдарма Советской России против Европы.
Между прочим, Советское правительство в одностороннем порядке расторгло экономические соглашения Германии с этими государствами, хотя по московским договоренностям этим соглашениям не должен был бы наноситься ущерб.

4. По вопросу о разграничении сфер влияния на территории бывшего Польского государства московскими договорами было ясно согласовано, что о границах сфер влияния не будет вестись никакая политическая агитация, а деятельность обеих оккупационных властей ограничится исключительно лишь вопросами мирного строительства на этих территориях. У правительства рейха имеются неопровержимые доказательства того, что, несмотря на эти соглашения, Советский Союз сразу же после занятия этой территории не только разрешил антигерманскую агитацию в польском генерал-губернаторстве, но и одновременно поддержал ее большевистской пропагандой в губернаторстве. Сразу же после оккупации и на эти территории были переброшены крупные русские гарнизоны.

5. В то время как германская армия на Западе вела боевые действия против Франции и Англии, последовал удар Советского Союза на Балканах, Тогда как на московских переговорах Советское правительство заявило, что никогда в одностороннем порядке не будет решать бессарабский вопрос, правительство рейха 24 июня 1940 года получило сообщение Советского правительства о том, что оно полно решимости силой решить бессарабский вопрос. Одновременно сообщалось, что советские притязания распространяются и на Буковину, т. е. на территорию, которая была старой австрийской коронной землей, никогда России не принадлежала и о которой в свое время в Москве вообще не говорилось. Германский посол в Москве заявил Советскому правительству, что его решение является для правительства рейха совершенно неожиданным и сильно ущемляет германские экономические интересы в Румынии, а также приведет к нарушению жизни крупной местной немецкой колонии и нанесет ущерб немецкой нации в Буковине. На это господин Молотов ответил, что дело исключительной срочности и что Советский Союз в течение 24 часов ожидает ответ правительства рейха. И на этот раз [правительство Германии] во имя сохранения мира и дружбы с Советским Союзом решило вопрос в его пользу. Оно посоветовало румынскому правительству, обратившемуся за помощью к Германии, пойти на уступку и рекомендовало ему отдать Советской России Бессарабию и Северную Буковину. Наряду с положительным ответом румынского правительства Германия передала Советскому правительству просьбу румынского правительства о предоставлении ему времени для эвакуации населения с этих больших территорий и для обеспечения жизни и сохранности имущества местных жителей. Однако Советское правительство снова предъявило Румынии ультиматум и еще до истечения его срока — 28 июня начало оккупацию части Буковины, а затем и всей Бессарабии до Дуная. И эти территории были тотчас аннексированы Советским Союзом, большевизированы и этим самым фактически разорены.
Оккупация и большевизация Советским правительством территории Восточной Европы и Балкан, переданных Советскому Союзу правительством рейха в Москве в качестве сферы влияния, полностью противоречат московским договоренностям. Несмотря на это, правительство рейха даже тогда заняло по отношению к СССР более чем лояльную позицию. Оно проявило полный нейтралитет в финской войне и прибалтийском вопросе, поддержало позицию Советского правительства по отношению к румынскому правительству и смирилось, хотя и скрепя сердце, с реалиями, сложившимися в результате действий Советского правительства. Кроме того, чтобы с самого начала исключить возможность разногласия между обоими государствами, оно предприняло широкую акцию по переселению в Германию всех немцев с занятых СССР территорий. Правительство рейха считает, что вряд ли можно было представить более веское доказательство своего желания к длительному примирению с СССР.

IV

Экспансия России на Балканах вызвала территориальные проблемы в этом районе. Летом 1940 года Румыния и Венгрия обратились к Германии с целью урегулирования их спорных территориальных вопросов, после того как в конце августа из-за этих разногласий, разжигаемых английскими агентами, возник острый кризис. Румыния и Венгрия находились на грани войны между собой. Германия, которую Венгрия и Румыния неоднократно просили о посредничестве в их споре с целью сохранения мира на Балканах, совместно с Италией пригласила оба государства на конференцию в Вену, и по их просьбе 30 августа 1940 года состоялось решение Венского арбитража. В результате этого была установлена новая венгерско-румынская граница, а Германия и Италия, стремясь помочь румынскому правительству разъяснить своему народу причины понесенных им территориальных жертв и исключить в будущем любые столкновения в этом районе, приняли на себя обязательства гарантов Румынского государства в теперешних его границах. Так как русские претензии в этом районе были удовлетворены, эти гарантии никак не могли быть направлены против России. Несмотря на это, Советский Союз обжаловал это решение и вопреки своим прежним заявлениям о том, что с присоединением Бессарабии и Северной Буковины его претензии на Балканах удовлетворены, заявил о своих дальнейших интересах на Балканах, не определив их пока конкретно.

С этого момента все четче вырисовывается направленная против Германии политика Советской России. Правительство рейха получает теперь все более конкретные сообщения о том, что переговоры английского посла Криппса в Москве, тянущиеся уже очень долго, развиваются в благоприятной атмосфере. Одновременно правительство рейха овладело документами, свидетельствующими об интенсивных военных приготовлениях Советского Союза во всех областях. Эти документы подтверждаются и найденным недавно в Белграде отчетом югославского военного атташе в Москве от 17 декабря 1940 года, в котором, между прочим, дословно говорится: «По данным, полученным из советских кругов, полным ходом идет перевооружение ВВС, танковых войск и артиллерии с учетом опыта современной войны, которое в основном будет закончено к августу 1941 года. Этот срок, очевидно, является и крайним (временным) пунктом, до которого не следует ожидать ощутимых изменений в советской внешней политике».

Несмотря на недружественную позицию Советского Союза в балканском вопросе, Германия прилагает новые усилия к улучшению взаимопонимания с СССР, и министр иностранных дел рейха в письме к господину Сталину дает широкое изложение политики правительства рейха после московских переговоров. В письме особенно подчеркивается следующее: при заключении Тройственного пакта Германия, Италия и Япония единодушно исходили из того, что этот пакт никоим образом не направлен против Советского Союза, а дружественные отношения трех государств и их договоры с СССР вообще не должны затрагиваться этим соглашением. В Тройственном пакте, подписанном в Берлине, это зафиксировано и документально. Одновременно в письме выражается желание и надежда государств Тройственного пакта на дальнейшее улучшение дружественных отношений с Советским Союзом и придание им конкретной формы. С целью дальнейшего обсуждения этих вопросов министр иностранных дел рейха приглашает господина Молотова в Берлин.

Во время визита господина Молотова в Берлин правительство рейха вынуждено было установить, что Россия готова к действительно дружественному сотрудничеству с государствами Тройственного пакта, и в особенности с Германией, лишь в том случае, если она готова выполнить поставленные Советским Союзом условия. Эти условия заключаются в дальнейшем проникновении Советского Союза на Север и Юго-Восток Европы. В Берлине и на последующих дипломатических переговорах с германским послом в Москве господин Молотов выдвинул следующие требования:

1. Советский Союз хочет предоставить Болгарии гарантии и в добавление к этому заключить с этим государством договор о взаимопомощи по образцу договоров о взаимопомощи в Прибалтике, т. е. с военными базами, в то время как господин Молотов заявляет, что это не коснется внутреннего режима Болгарии. С этой целью русский комиссар Соболев посетил в это время Софию.

2. Советский Союз требует заключения договора с Турцией с целью создания базы для сухопутных и военно-морских сил на Босфоре и Дарданеллах на основе долгосрочной аренды. В случае, если Турция не согласится с этим, Германия и Италия должны присоединиться к русским дипломатическим мероприятиям по принуждению ее к выполнению этих требований. Эти требования сводятся к господству СССР на Балканах.

3. Советский Союз заявляет, что он вновь ощущает угрозу со стороны Финляндии, и поэтому требует полного отказа Германии от Финляндии, что практически означает оккупацию этого государства и истребление финского народа.

Естественно, Германия не могла принять эти русские требования, выполнение которых Советское правительство считало предварительным условием присоединения к государствам Тройственного пакта. Этим самым усилия государств Тройственного пакта по достижении взаимопонимания с Советским Союзом потерпели фиаско. В результате этой германской позиции Россия усилила уже более открыто направленную против Германии политику, а ее все более тесное сотрудничество с Англией становилось очевидным. В январе 1941 года эта отрицательная русская позиция впервые проявилась и в дипломатической сфере. Когда в этом месяце Германия предприняла в Болгарии определенные контрмеры против высадки британских войск в Греции, русский посол в Берлине в официальном демарше указал на то, что Советский Союз считает территорию Болгарии и зону обоих проливов зоной безопасности СССР и что он не может равнодушно относиться к событиям в этих районах, угрожающим его безопасности. Поэтому Советское правительство предостерегает от появления германских войск на территории Болгарии и в зоне обоих проливов.
В ответ на это правительство рейха дало Советскому правительству исчерпывающие разъяснения причин и целей военных мер Германии на Балканах. Оно указало на то, что Германия всеми силами и средствами будет препятствовать закреплению Англии в Греции, по она не намеревается занимать проливы, а будет уважать суверенитет Турции. Проход германских войск через территорию Болгарии не может считаться ущемлением интересов безопасности Советского Союза, правительство рейха, напротив, полагает, что эти операции служат и советским интересам. После проведения операций на Балканах Германия выведет оттуда свои войска.

Несмотря на это заявление правительства рейха, Советское правительство в свою очередь сразу же после ввода германских войск опубликовало в адрес Болгарии заявление явно враждебного антигерманского характера, смысл которого сводился к тому, что присутствие германских войск в Болгарии служит не делу мира на Балканах, а интересам войны. Объяснение этой позиции дали правительству рейха участившиеся к этому времени сообщения о все более тесном сотрудничестве между Советской Россией и Англией. Несмотря на это, Германия и на этот раз не отреагировала. К этой же категории относится и обещанное в марте 1941 года Советским Союзом Турции прикрытие с тыла в случае, если она вступит в войну на Балканах. Это было, как стало известно правительству рейха, результатом англо-русских переговоров во время визита британского министра иностранных дел в Анкару, усилия которого были направлены на то, чтобы таким путем глубже втянуть Россию в английскую игру.

...далі...
 
GADДата: П`ятниця, 21.06.2013, 12:05 | Повідомлення # 12
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

V

С возникновением Балканского кризиса в начале апреля этого года усиливающаяся с этого времени агрессивная политика Советского правительства по отношению к германскому рейху и до сих пор в некоторой степени завуалированное сотрудничество между Советским Союзом и Англией становятся очевидными всему миру. Сегодня однозначно установлено, что путч, затеянный в Белграде после присоединения Югославии к Тройственному пакту, был устроен Англией с согласия Советской России. Уже давно, а именно с 14 ноября 1940 года, Россия тайно вооружала Югославию против государств оси. Бесспорным доказательством этому являются документы, попавшие в руки правительства рейха после занятия Белграда, которые раскрывают каждую фазу этих русских поставок оружия Югославии. После удавшегося путча Россия 5апреля заключает с незаконным сербским правительством Симоновича дружественный пакт, который должен был укрепить позиции путчистов и помочь своим весом сплочению совместного англо-югославо-греческого фронта. 6 апреля 1941 года помощник американского госсекретаря господин Самер Уэлс, неоднократно встречавшийся до этого с советским послом а Вашингтоне, с явным удовлетворением констатирует в связи с этим: «При известных условиях русско-югославский пакт может иметь огромное значение, он затрагивает многосторонние интересы, и имеются основания полагать, что он представляет собой нечто большее, чем только лишь пакт о дружбе и ненападении».
Итак, в то время, когда германские войска были сосредоточены на территории Румынии и Болгарии против массированной высадки английских войск в Греции, Советский Союз, теперь уже в явном сговоре с Англией, пытается нанести Германии удар в спину, а именно:

1) открыто поддерживает Югославию, политически и тайно оказывает ей военную помощь;

2) заверяя Турцию в поддержке, пытается побудить ее к занятию агрессивной позиции по отношению к Болгарии и Германии и к вводу турецких войск во Фракию в весьма неблагоприятной военной обстановке;

3) сам сконцентрировал крупные военные силы на румынской границе, в Бессарабии и у Молдовы;

4) внезапно в начале апреля заместитель народного комиссара иностранных дел Вышинский в беседах с румынским посланником Гафеску в Москве предпринимает попытку начать политику быстрого сближения с Румынией с целью побудить ее к отходу от Германии. Английская дипломатия при посредничестве американцев в Бухаресте предпринимает усилия в этом же направлении.

Согласно англо-русскому плану по германским войскам в Румынии и Болгарии планировалось нанесение удара с трех сторон, а именно: из Бессарабии, Фракии и Сербии—Греции. Лишь благодаря лояльности генерала Антонеску, реалистической позиции турецкого правительства и прежде всего оперативному вмешательству Германии и решающим победам германской армии этот англо-русский план был сорван. Как стало известно правительству рейха из сообщений, почти 200 югославских самолетов с советскими и английскими агентами, а также с сербскими путчистами под руководством господина Зимина частично отправлены в Россию, где эти офицеры служат сегодня в русской армии, а частично — в Египте. Уже один этот факт представляет в особом свете тесное сотрудничество Англии и России с Югославией.

Советское правительство напрасно пыталось всячески замаскировать истинные цели своей политики. Советское правительство, поддерживая в последнее время экономические сношения с Германией и предприняв ряд отдельных мер, хотело продемонстрировать всему миру якобы нормальные или даже дружественные отношения с Германией. Сюда следует отнести высылку им несколько недель тому назад норвежского, бельгийского, греческого и югославского посланников, обход молчанием британской прессой германо-русских отношений, организованный британским послом Криппсом по согласованию с Советским правительством, и, наконец, опубликованное недавно опровержение ТАСС, изображавшее отношения между Германией и Советской Россией вполне корректными. Эти отвлекающие маневры, находящиеся в вопиющем противоречии с действительной политикой Советского правительства, не смогли ввести в заблуждение правительство рейха.

Враждебная по отношению к Германии политика Советского правительства в военной области сопровождалась постоянно усиливающейся концентрацией всех располагаемых Россией вооруженных сил на широком фронте от Балтийского до Черного моря. Уже в то время, когда Германия основное внимание уделяла французской кампании на Западе и когда на Востоке находилось лишь незначительное количество германских войск, русское верховное командование начало систематическую переброску крупных контингентов войск к восточной границе рейха, причем сосредоточение основных сил было установлено у границ Восточной Пруссии и генерал-губернаторства, а также на границе с Румынией в Бессарабии и Буковине. Постоянно усиливались и русские гарнизоны на I границе с Финляндией. Дальнейшими мероприятиями в этом I направлении была переброска все новых русских дивизий из Восточной Азии и с Кавказа на территорию европейской части России. После того как Советское правительство в свое время заявило, что, к примеру, в Прибалтику оно введет лишь небольшое количество войск, только в этом районе после его оккупации оно постоянно увеличивало там концентрацию своих войск, насчитывающих сегодня 22 дивизии. Этим самым складывается впечатление, что русские войска все ближе подходили к германской границе, хотя с германской стороны не предпринимались никакие военные меры, которыми можно было бы мотивировать такие действия русских. И лишь эти действия русских вынудили германские вооруженные силы к принятию контрмер. Кроме этого, отдельные части русских сухопутных сил и ВВС выдвинулись вперед, а на аэродромах вдоль германской границы сконцентрированы крупные части ВВС. Следует также отметить неоднократные нарушения в начале апреля границы и участившиеся случаи пролета русских самолетов над территорией германского рейха. По сообщениям румынского правительства, такие же случаи имели место и в румынских приграничных районах Буковины, Молдовы и Дуная.

Верховное главнокомандование вермахта с начала года неоднократно указывало внешнеполитическому руководству рейха на возрастающую угрозу территории рейха со стороны русской армии и при этом подчеркивало, что причиной этого стратегического сосредоточения и развертывания войск могут быть только агрессивные планы. Эти сообщения Верховного главнокомандования вермахта со всеми подробностями будут доведены до общественности. Если и было малейшее сомнение в агрессивности стратегического сосредоточения и развертывания русских войск, то оно было полностью развеяно сообщениями, полученными Верховным главнокомандованием вермахта в последние дни. После проведения всеобщей мобилизации в России против Германии развернуто не менее 160 дивизий.

Результаты наблюдения за последние дни свидетельствуют о том, что созданная группировка русских войск, в особенности моторизованных и танковых соединений, позволяет Верховному Главнокомандованию России в любое время начать агрессию на различных участках германской границы. Донесения об усилившейся разведывательной деятельности, а также ежедневные сообщения о происшествиях на границе и стычках между сторожевыми охранениями обеих армий дополняют картину крайне напряженной, взрывоопасной военной обстановки. Поступающая из Англии информация о переговорах английского посла Криппса с целью дальнейшего укрепления сотрудничества между политическим и военным руководством Англии и Советской России, а также воззвание бывшего всегда врагом Советов лорда Бивербрука о всемерной поддержке России в будущей борьбе и призыв к Соединенным Штатам сделать то же самое неопровержимо свидетельствуют о том, какую судьбу уготовили немецкому народу.

ОСНОВЫВАЯСЬ НА ИЗЛОЖЕННЫХ ФАКТАХ, ПРАВИТЕЛЬСТВО РЕЙХА ВЫНУЖДЕНО ЗАЯВИТЬ:

Советское правительство вопреки своим обязательствам и в явном противоречии со своими торжественными заявлениями действовало против Германии, а именно:

1. Подрывная работа против Германии и Европы была не просто продолжена, а с началом войны еще и усилена.

2. Внешняя политика становилась все более враждебной по отношению к Германии.

3. Все вооруженные силы на германской границе были сосредоточены и развернуты в готовности к нападению.


ТАКИМ ОБРАЗОМ, СОВЕТСКОЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ПРЕДАЛО И НАРУШИЛО ДОГОВОРЫ И СОГЛАШЕНИЯ С ГЕРМАНИЕЙ. НЕНАВИСТЬ БОЛЬШЕВИСТСКОЙ МОСКВЫ К НАЦИОНАЛ-СОЦИАЛИЗМУ ОКАЗАЛАСЬ СИЛЬНЕЕ ПОЛИТИЧЕСКОГО РАЗУМА. БОЛЬШЕВИЗМ — СМЕРТЕЛЬНЫЙ ВРАГ НАЦИОНАЛ-СОЦИАЛИЗМА.
БОЛЬШЕВИСТСКАЯ МОСКВА ГОТОВА НАНЕСТИ УДАР В СПИНУ НАЦИОНАЛ- СОЦИАЛИСТСКОЙ ГЕРМАНИИ, ВЕДУЩЕЙ БОРЬБУ ЗА СУЩЕСТВОВАНИЕ.
ПРАВИТЕЛЬСТВО ГЕРМАНИИ НЕ МОЖЕТ БЕЗУЧАСТНО ОТНОСИТЬСЯ К СЕРЬЕЗНОЙ УГРОЗЕ НА ВОСТОЧНОЙ ГРАНИЦЕ. ПОЭТОМУ ФЮРЕР ОТДАЛ ПРИКАЗ ГЕРМАНСКИМ ВООРУЖЕННЫМ СИЛАМ ВСЕМИ СИЛАМИ И СРЕДСТВАМИ ОТВЕСТИ ЭТУ УГРОЗУ. НЕМЕЦКИЙ НАРОД ОСОЗНАЕТ, ЧТО В ПРЕДСТОЯЩЕЙ БОРЬБЕ ОН ПРИЗВАН НЕ ТОЛЬКО ЗАЩИТИТЬ РОДИНУ, НО И СПАСТИ МИРОВУЮ ЦИВИЛИЗАЦИЮ ОТ СМЕРТЕЛЬНОЙ ОПАСНОСТИ БОЛЬШЕВИЗМА И РАСЧИСТИТЬ ДОРОГУ К ПОДЛИННОМУ РАСЦВЕТУ В ЕВРОПЕ.


Берлин, 21 июня 1941 года

Джерело: http://forum.worldoftanks.ru/
 
GADДата: П`ятниця, 21.06.2013, 17:03 | Повідомлення # 13
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Агресія на випередження: як розпочалася війна між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР

Процес формування нових армій у «миролюбному» Радянському Союзі тривав весь 1940-й та першу половину 1941-го, і на травень 1941 року у складі Київського особливого округу вже були чотири армії: 5-та, 6-та, 26-та та 12-а. Ще одна, 9-та, була у складі Одеського військового округу

Досвідчений радянський диверсант-підривник, полковник Ілля Старінов 22 червня 1941 року описав так: «Кобрин(місто у Західній Білорусі – Ред.) палав. На площі біля телеграфного стовпу з репродуктором юрмилися люди… Випуск останніх новин закінчився звичним повідомленням про погоду. Люди стояли, не сходили з місця й ми: може буде спеціальне повідомлення або заява уряду? Але розпочався, як зазвичай, урок ранкової гімнастики». Що саме сталося того ранку, людям розтлумачили дещо пізніше. Та офіційними поясненнями від радянського агітпропу вдовольнилися не всі. Очевидці мали аж надто вагомі підстави для сумнівів у версії щодо «віроломного нападу фашистської Німеччини».

Чому напали німці?

У декларації до німецького народу 22 червня 1941 року Адольф Гітлер заявив: «тепер настав час, коли вичікувальна політика стає не лише гріхом, а й злочином, що порушує інтереси німецького народу, а відповідно й усієї Європи. Зараз приблизно 160 російських дивізій стоять на нашому кордоні. Протягом кількох тижнів відбувалися порушення цього кордону». У такий спосіб німецький рейхсканцлер для публіки пояснив причину розв’язання ним війни проти СРСР: на кордоні з Німеччиною розгорталися радянські війська, які становили загрозу для Третього рейху, загрузлого у бойових діях проти західних держав.

Ту саму причину назвав і заступник голови Раднаркому та нарком іноземних справ Вячеслав Молотов у зверненні до громадян СРСР: «Німецький уряд вирішив виступити з війною проти СРСР у зв’язку із зосередженням частин Червоної армії біля східного німецького кордону. У відповідь на це мною від імені радянського уряду було заявлено що до останньої хвилини німецький уряд не висловлював жодних претензій до радянського уряду».

Сталінський урядовець звинуватив німців у брехні. Та чи зосереджував СРСР свої війська біля німецького кордону насправді? Так, збирав, причому в такій кількості, що це не могло не занепокоїти німців. Для прикладу, достатньо подивитися на події, які розгорнулися напередодні війни на теренах нашої держави.


Масове розгортання Червоної армії було розпочате 1 вересня 1939 року із ухваленням закону про загальну військову повинність, відповідно до якого була встановлена обов’язкова служба в армії всіх чоловіків з 18 років. Дещо раніше – 19 серпня, за три дні до підписання пакту Молотова – Ріббентропа, був розпочатий процес формування нових стрілецьких, мотострілецьких і танкових дивізій на базі полків, які вже існували. Кількість дивізій у Червоній армії збільшилася майже вдвічі, до 186. Для командування такою кількістю частин в РСЧА були створені формування, яких у ній не було з часів громадянської війни – армії. Восени 1939 року 5-та, 6-та та 12-та армії Київського Особливого військового округу брали участь у поході до Західної України, а після його завершення не були розформовані.

Процес формування нових армій у «миролюбному» Радянському Союзі тривав весь 1940-й та першу половину 1941-го, і на травень 1941 року у складі Київського особливого округу вже були чотири армії: 5-та, 6-та, 26-та та 12-а. Ще одна, 9-та, була у складі Одеського військового округу. Але це ще не край.

По-перше, армії швидко поповнювали особовим складом і технікою. 6-та армія генерала Музиченка, наприклад, у травні 1941-го мала у своєму складі лише два корпуси (три стрілецькі, дві танкові та механізовану дивізії), а в червні поповнилася ще одним стрілецьким і одним кавалерійським корпусами.

По-друге, на терени Київського Особливого військового округу перекидали нові армії. 13 травня 1941 року командувачі тиловими військовими округами отримали наказ переформувати свої війська на армії і вирушити у бік кордону. На територію УРСР прибували дивізії 16-ї армії генерала Лукіна (Забайкальський округ), 18-ї армії генерала Смірнова (Харківський округ) та 19-ї армії генерала Конєва (Північно-Кавказький округ). «Наприкінці травня значна частина командирів штабу округу була зайнята прийманням та розміщенням військ, які прибували. Ешелон ішов за ешелоном. Оперативний відділ перетворився на своєрідний диспетчерський пункт, куди стікалася уся інформація про рух і стан частин. Дивізії прибували боєздатні, хоча й були скарги на некомплект середнього комскладу та на брак бойової техніки, транспорту та засобів зв’язку. Командирів обнадіювали, що тільки-но буде оголошено мобілізацію, вони здобудуть все, чого бракує», – так описав цей процес маршал Баграмян, у ті часи — начальник оперативного відділу штабу КОВО.

Порівняння сил Червоної армії та Вермахту з його сателітами виходить аж ніяк не на користь німців. На 22 червня 1941 року на українських теренах проти 42 німецьких, 16 румунських та 3 угорських дивізій були зосереджені та перебували у стадії розгортання 101 дивізія РСЧА, не враховуючи протитанкових бригад, окремих артилерійських полків і допоміжних з’єднань. А 1144 танкам і штурмовим гарматам у німців протистояли 7112 радянських танків лише у танкових і механізованих формуваннях (не враховуючи бойових машин у стрілецьких та кавалерійських дивізіях), серед яких було 782 танки Т-34 та КВ, рівних яким у Вермахті не було. Нарешті, 800 німецьким і 423 румунським військовим літакам (включно з транспортними та розвідницькими) протиставлялися 2965 радянських суто бойових машин (винищувачів, бомбардувальників та штурмовиків), з яких 751 були новими Як-2, МіГ-3, Іл-2, Пє-2 особливих Київського та Одеського військового округів. Усього ж проти 166 дивізій Вермахту та армій країн – союзників Німеччини лише у західних військових округах СРСР виступали 202 стрілецькі, танкові та кавалерійські дивізії РСЧА, тобто значно більше, ніж назвав Гітлер. Для порівняння, проти Франції сама Німеччина виставила лише 142 дивізії.




...далі...
 
GADДата: П`ятниця, 21.06.2013, 17:07 | Повідомлення # 14
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Формування нових дивізій у Червоній армії тривало повним ходом. І це все в умовах, коли в СРСР ще не була оголошена мобілізація. Не дивно, що такі приготування мусили здійняти неабиякий переполох в Генштабі Німеччини.

Червоний дамоклів меч

Зрозуміло, влітку 1940 року, коли почалася розробка плану «Барбаросса» всієї цієї армади на кордонах Німеччини, Румунії та Угорщини ще не було. Ніякої ворожості одне до одного СРСР і Німеччина тоді не виказували. Від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року Радянський Союз у Другій світовій війні був союзником нацистської Німеччини. У той час, коли британці ховалися у сховищах від нальотів, а німецька авіація рівняла з землею британський Ковентрі, Радянський Союз плідно забезпечував Німеччину продовольством, нафтою і сировиною. «Перед кожним фільмом обов’язково йшов кіножурнал-бойовик «Перебування В.М. Молотова у Берліні». Я надивився його так, що знав напам'ять кожен кадр. З нього можна було зробити єдиний висновок, що у радянського Союзу немає більшого друга за Гітлера. У радянського народу є Сталін, а потім – Гітлер», – згадував у своїй біографічній повісті «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов.

Проте німці мали підстави для занепокоєнь. У Берліні бачили, що Радянський Союз збільшує свої збройні сили, розгортає нові й нові військові частини. Проти кого СРСР міг готувати таку армію – варіантів німці мали украй небагато. Особливо німецький Генштаб стурбував похід Червоної армії влітку 1940 року у Бессарабію та Північну Буковину. За пактом Молотова – Ріббентропа Буковина не входила до зони радянського впливу. Але це була не єдина причина занепокоєння Берліна.

Військова машина Третого рейху сильно залежала від нафтових родовищ у Плоєшті (Румунія) та на озері Балатон (Угорщина). Улітку 1940-го Червона армія наблизилася до них ледь не впритул. Фактично Сталін міг в один удар позбавити Німеччину запасів пального. І німці вирішили не сподіватися на миролюбні наміри Кремля. Спостереження німецької розвідки за подіями в СРСР на початку 1941 року надавали нових підтверджень цим підозрам. СРСР ні з ким не воював, а Німеччина вже мала кілька фронтів: з Британією – на морі та в повітрі й у Північній Африці. Військові кампанії викачували в Німеччини чималі ресурси – проти Британії, наприклад, бойових літаків німці зосередили навіть більше, ніж 22 червня 1941 року проти Радянського Союзу. А останній у той самий час робив свою армію все чисельнішою і боєздатнішою.

Зламані плани

Чи готувалася ЧА до війни? На це запитання відповідь очевидна: так, готувалася. Напередодні 22 червня 1941-го війська Київського Особливого військового округу не вилазили з маневрів і навчань. «Над танкодромом від зорі до зорі не розсіюється пил. Підшитий зранку підкомірець до обіду стає чорним. На полі шикуються та перешиковуються у бойові порядки новенькі Т-34, які нещодавно надійшли нам на озброєння. Навчання, стрільби, розбори, наради, інструктажі, політзбори…» – так описав свою довоєнну службу заступник командира 8-го механізованого корпусу, бригадний комісар Попель.

А чи до оборонної війни готувався СРСР? Факти спростовують це твердження. Аеродром у Раві-Руській, що впритул до кордону, у перший день війни розмазала навіть не авіація, а німецька артилерія. Не кращою була й доля аеродромів у Чуневі, Стрию, Карлоновищі та багатьох інших населених пунктах. Після кількох днів постійних бомбардувань німецька піхота захопила їх разом із покинутими літаками. В оборонній війні аеродроми ніколи не розміщують на передній лінії, їх зазвичай заховують у тилу подалі від ворожого обстрілу.

Ще приклад – у перші дні війни радянські війська потерпали від відсутності зв’язку. Телефонні дроти активно різали німецькі диверсанти та «щасливе від звільнення населення Західної України». А радіозв’язок мовчав. «Усі документи плану, частоти, позивні, паролі, зберігалися в штабі округу, які в разі війни треба було розсилати у війська. Радіостанцій в окрузі було кілька тисяч, отже, для того щоби перелаштувати роботу на військовий лад, був потрібен щонайменше тиждень. Здійснювати ці заходи заздалегідь не дозволялося», – так пояснив цю ситуацію колишній начальник зв’язку Прибалтійського військового округу, генерал-лейтенант Курочкін. Київський округ був значно більший, ніж Прибалтійський, отже, й часу потребував, певно, вдвічі більше. Однак навіщо така секретність під час підготовки до оборони, коли час нападу обирає противник?

Ці та сотні інших фактів підтверджують думку, давно висловлену дослідниками війни, що влітку 1941 року Радянський Союз готувався до нападу на нацистську Німеччину. Ситуація сприяла кремлівським планам. СРСР ні з ким не воював, а Німеччина вже була залучена на кількох фронтах. Удар Червоної армії за цих умов для Німеччини був би фатальним.

У Кремлі чудово знали про підготовку німців до війни проти СРСР. При цьому сталінське керівництво та вищі командири Червоної армії не припускали й думки, що Вермахт може напасти раніше за Червону армію. У Генштабі РСЧА орієнтувалися на приклади підготовки Німеччини до попередніх бліцкригів. Вермахт завжди перед нападом на ту чи іншу країну збирав на її кордоні не менше 85% своїх наявних сил. Знаючи про розташування частин Вермахту, генштаб РСЧА бачив, що для нападу німцям потрібно буде розгорнути ще понад 40 дивізій, тобто, умовно кажучи, чотири – п’ять армій. Тому в Кремлі нікуди не поспішали, справедливо розраховуючи, що встигнуть завершити розгортання своїх військ раніше за німців. Наступ Червоної армії дав би змогу розгромити німецькі війська першим ударом прямо на кордоні, не давши їм приготуватися до оборони. Одночасний удар по Румунії з її нафтовими родовищами мав позбавити німців запасів пального й покласти край усій справі. Далі Червона армія, як проспектом, могла проїхатися по всій Європі.

Та сталося зовсім протилежне – Гітлер першим напав на Радянський Союз, не зібравши перед цим усіх своїх сил в один кулак. На Східний фронт німці виставили близько 120 своїх дивізій, тобто трохи більше 60% Вермахту. До такого повороту ЧА була неготовою взагалі.

Біг на випередження

13 червня 1941 року по радянському радіо прозвучало повідомлення ТАРС, яке повідомило про те, що СРСР та Німеччина чітко дотримуються пакту про ненапад. У той самий день війська прикордонних округів рушили впритул до кордону. Двома днями раніше вони отримали наказ, згідно з яким половина наявного боєкомплекту мала бути заряджена в магазини, а підрозділи мусили: «особливо відпрацювати питання підйому за тривогою частин прикриття й загонів підтримки прикордонних військ». Тоді ж НКВС розпочав операцію з відселення з прикордонної смуги цивільного населення.

У день оголошення повідомлення ТАРС командування округу отримало новий наказ: «До 1 липня 1941 року всі глибинні дивізії й управління корпусів з корпусними частинами перевести ближче до держкордону у нові табори… З військами вивести повністю рухомі запаси вогнеприпасів та паливно-мастильних речовин… Сім’ї не брати». Маршал Баграмян пізніше згадував, що командування округу старанно взялося за виконання цього наказу: «У нас уже все було готове до цього: ми ще на початку травня за розпорядженням Москви провели значну роботу – заготовили директиви корпусам, провели рекогносцировку маршрутів руху та районів розгортання… Вони забирали з собою все необхідне для бойових дій. З метою таємності рухатися війська мусили виключно вночі. Усього їм знадобиться від восьми до дванадцяти нічних переходів». Німці не подарували Червоній армії стільки часу. Вони напали, коли майже вся РСЧА перебувала у вагонах і на марші.

Зранку 22 червня у Кремлі не могли збагнути, що, власне, сталося, так кардинально реальність відрізнялася від попередніх розрахунків та планів. Військам надсилали директиви спочатку «не піддаватися на жодні провокаційні дії», відтак «до особливого розпорядження кордон не переходити» і лише надвечір – наказ про перехід у масований контрнаступ, який насправді завершився ще більш масштабним відступом. Прості ж громадяни замість пояснень уряду слухали ранкову гімнастику.


Джерело: Джерело: http://tyzhden.ua/
 
GADДата: Неділя, 23.06.2013, 09:55 | Повідомлення # 15
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6361
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Забуті битви 41-го

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ - Радянський Союз.

Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань.

І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці. Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.


















Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 1642626.jpg(237Kb) · 3453197.jpg(224Kb) · 5510890.jpg(191Kb) · 0426678.jpg(254Kb) · 2485959.jpg(218Kb) · 5756061.jpg(202Kb) · 1635594.jpg(196Kb) · 6035368.jpg(216Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Друга світова.
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

Вверх