П`ятниця, 29.03.2024, 17:36
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 2 з 2
  • «
  • 1
  • 2
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Друга світова.
Друга світова.
GADДата: Неділя, 23.06.2013, 15:26 | Повідомлення # 16
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
 
GADДата: Понеділок, 24.06.2013, 16:04 | Повідомлення # 17
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Зашорена історія

Віктор Суворов: надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на західних істориків



До 70-річчя нападу Німеччини на Радянський Союз з’являється маса публікацій, у яких знову порушують проблеми задумів, цілей і завдань двох диктаторів у те фатальне літо. Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів Тижню про розвиток і приріст історичних знань, про сприймання на Заході ролі СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні російського суспільства псевдоісторичною пропагандою.

У. Т.: Ви перший, хто виступив із твердженням: 1941 року СРСР планував атакувати Німеччину задля поширення системи соціалізму на всю Європу й далі, наскільки можливо. Як сприймали цю тезу в роки холодної війни?

– Коли СРСР вважали найбільш імовірним супротивником, говорити про те, що він агресор, було вкрай важко. Доводилося волати в порожнечу й на кожному кроці діставати відкоша. Навіть найзапекліші антирадянщики – російські емігрантські видавці – відмовляли в публікації моєї роботи. 1985 року розділи монографії видрукувала паризька газета «Русская мысль», їх прочитало «Радіо Свобода». Уперше моя книжка вийшла в Німеччині в перекладі 1989 року. 1992-го «Криголам» вдалося видати в Росії – і теза здобула спершу відомість, а потім і визнання. Знайомі, які працюють учителями історії, розповідають: щороку старшокласники, проходячи тему про німецький напад на СРСР, ставлять педагогам запитання, на які в межах офіціозної державної концепції відповісти складно.

ДИЛЕМА ЗАХОДУ

У. Т.: Якщо у Східній Європі ваша теза стала популярна, то чому на Заході її підтримує так мало авторів?

– По-перше, східний фронт там не вельми цікавий через віддаленість театру бойових дій від місця мешкання читачів. А коли щось не привертає пильної уваги, то воно, відповідно, не завжди є добре зрозумілим. По-друге, більшість західних істориків виросли не за реального соціалізму. Вони не відчувають тієї системи, що канула в Лету, й міряють її стандартами суспільства демократії та ринкової економіки. Ті, хто зазнав панування комуністів на власному досвіді, розуміють, що верхівка цього режиму дбала не про народне процвітання, ба навіть лише почасти опікувалася власним матеріальним благополуччям. Вона прагнула до влади, її утримання, зміцнення й поширення. Ключовий момент для посилення впливу й було прогаяно 1941 року. На щастя, прогаяно. Дозвольте дещицю фантазії: може, у протилежному випадку ми нині жили б у глобальному концтаборі.

У. Т.: Яка ситуація з доступом істориків у Росії до архівних документів на сьогодні?

– Чимало сховищ документів, які привідкрилися в 1990-ті, знову стають недосяжними. Багато спеціалістів припускають: влада свідомо створює корупційне тло і в архівній сфері, що додає ваги співробітникам державного апарату.

Незважаючи на це, всі джерела, які вдається видобути з російських та українських архівів, – до речі, там (в Україні. – Ред.) ситуація дещо ліпша, але матеріалів у рази менше, – підтверджують мою тезу. Йдеться як про конкретні більшовицькі плани підкорення Європи, котрих від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять, так і про свідчення початку радянсько-німецької війни, коли війська СРСР не мали змоги оборонятися, бо просто не вміли цього робити. Мій колега Марк Солонін опублікував документ, у якому було вказано, що наприкінці 1939-го – на початку 1940 року Червона армія планувала похід на Близький Схід та в Індію, а Робітничо-селянський червоний флот готувався воювати в Середземному морі. Таким чином, розглядали теоретичний варіант війни проти Британії.

Цікава збірка документів, випущена 2009 року архівом Служби безпеки України, – там підготовку до війни показано на матеріалах НКВС і ГРУ – військової розвідки. До речі, щодо архіву ГРУ, де напевне зберігається чимало цікавого про проблему 1941 року. Всі знають про його існування в Росії, але нікому не відомо, де він розміщений. А в 1990-ті роки туди проникали окремі вільні дослідники, до того ж без блату й хабарів…

Сумно, що надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на шерег західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій. Це ще одна із причин того, чому багато міфів СРСР такі живучі в науці Німеччини, Франції та англомовних країн. Звичайно, потрібен дальший архівний пошук у царині радянської історії. Але сам я тут, у Британії, продовжую писати книжки на відкритих матеріалах, опублікованих джерелах, щоби будь-хто охочий мав змогу перевірити всі мої роботи.

«НАКАЧАНЕ» БРЕХНЕЮ СУСПІЛЬСТВО

У. Т.: Що змінилося останнім часом у медіа-політиці Кремля?

– Концепції, якими нинішня російська влада намагається «накачати» суспільство, схожі на «історіографію» кондового брєжнєвського застою. Де-не-де просвічує махровий комуно-шовінізм. Це дрімуче мракобісся поширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особ­ливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ.

На щастя, всі ці потуги часто дають протилежний результат. Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Почасти цим пояснюється неочікуваний успіх збірок, про які ми говорили. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії.

У. Т.: Надії комусь можуть видатися надто далекосяжними…

– Уже зараз сталося щось на кшталт «точкової легалізації» моєї тези. Особливо приємно, що навіть у цьому «та й попереду усіх» Росія і Україна.

До концепції курсу історії Росії, що була опублікована 2009 року близьким до Кремля авторським колективом, увійшла дивна фраза: «…Сталін не виключав превентивного удару, та водночас вважав, що слід дочекатися зосередження військ противника для агресії. Тоді це бачилося б як захід самооборони. Однак улітку 1941 року можливості для таких дій у Сталіна ще не було». Бачимо всю нерозбірливість думки, а також і відверту брехню: зокрема, СРСР готував не превентивний, тобто випереджальний удар, а власне агресію. Та й інструмент для неї існував. Але наявність полеміки з цього питання в офіціозному виданні – важливий показник.

Крім того, в опублікованому 2010 року за інерцією президентства Ющенка київським Інститутом національної пам’яті навчальному посібнику «Україна в роки Другої світової війни» цю тезу подано зрозуміло і як єдино правильну.

У. Т.: Над чим працюєте нині?

– Пишу книжку про період Хрущова, зокрема ракетобудування, політ у космос, гонку озброєнь. Реальний соціалізм 1953 року нікуди не зник. І в системи існував тільки один шанс на виживання – знищити світ ринкової економіки й демократії, об’єкт для порівняння, тобто підкорити планету. Тому й за Хрущова, й за Брєжнєва ми випускали зброю, а вся країна жила за залишковим принципом. До того ж період Хрущова огорнутий якоюсь романтичною поволокою, не звертають уваги на масу конкретних злочинів усередині держави й поза її межами. Ці лиходійства було влаштовано у 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Не бракувало тоді й маразму та маячні, пов’язаних як із особливостями ладу, так і з дивацтвами ексцентричного лідера.

БІОГРАФІЧНА НОТА:

Віктор Суворов (Володимир Різун). Народився 1947 року в Приморському краї в родині українця й росіянки. Після вдалої кар’єри військовика опиняється у Швейцарії на службі в Головному розвідувальному управлінні СРСР. У червні 1978-го зникає, перебираючись до Англії. Перші книжки виходять англійською та німецькою мовами. У Росії вперше виданий 1992-го («Криголам»). Історичні зацікавлення: Друга світова війна, вторгнення до Чехословаччини 1968 року, постаті Ґєорґія Жукова та Іосіфа Сталіна. Праці перекладено 27 мовами.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 4407254.jpg (39.7 Kb)
 
GADДата: Вівторок, 25.06.2013, 17:38 | Повідомлення # 18
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Пропаганда, що заблукала

Російські міфи про «спільну переможну війну» базуються на перекручуванні термінології та історичних фактів



Одним із наріжних каменів у системі неоімперської міфології путінського режиму завжди була «об’єднавча» тема «Великої Вітчизняної». Український інформаційний простір давно й густо заполонили російські «патріотичні» фільми про трагічне, але переможне лихоліття. У них під командуванням головних героїв із яскраво російськими прізвищами «спільного ворога» розгромлюють колоритні українці чи білоруси. Мета зрозуміла: протиставити «нормальних хохлів» «зрадникам та поплічникам нацизму» бандерівцям.

ВЗАЄМОДОПОМОГА ПО-КРЕМЛІВСЬКИ

Російські політики й навіть фахівці-міжнародники уже давно досягають вершин софістики, доводячи, що Кремль зовсім не окуповував країн Балтії, Західної України чи Бессарабії. У такий спосіб вони намагаються підживлювати живучі стереотипи, сформовані впродовж десятиліть комуністичної пропаганди, стосовно «визволення» цих країн, їх «порятунку» від окупації Німеччиною – партнером СРСР у розв’язанні Другої світової війни. Для аргументації віднаходять найменші шпаринки в чинному на той час міжнародному праві, які не дають формально визнати дії Радянського Союзу проти країн Балтії, Польщі та Румунії окупацією чи анексією. Натомість нав’язують сентенції на кшталт «непорядність сталінського керівництва», «невиконання взятих на себе, згідно з укладеними пактами про ненапад, домовленостей».

Звісно, це теж було. Така історія зовнішньої політики Росії: ця країна ніколи не дотримувалася міжнародних зобов’язань, коли ті виявлялися невигідними або ж ставали на заваді її дальшій експансії. Однак це не спростовує реального факту – примусового включення територій суверенних держав Центральної Європи чи їх частин до складу Країни Рад. У 1939–1940 роках комуністичний СРСР спільно з нацистською Німеччиною активно шматував Європу. Згідно з таємним договором про сфери впливу (відомим як пакт Молотова – Ріббентропа), укладеним 23 серпня 1939 року в Москві, Фінляндія заодно з Латвією, Естонією, Західною Україною та Західною Білоруссю мала бути окупована Радянським Союзом.

ТРАГЕДІЯ ЛИТВИ

На відміну від Фінляндії, агресія проти якої була відвертою, у випадку Литви, Латвії та Естонії, як і Західної України, Кремль розіграв справжні театральні вистави, аби уникнути надалі звинувачень в окупації. Сценарій був аналогічний для всіх. У першому з випадків його реалізовували так. 28 вересня 1939 року Німеччина та СРСР уклали договір, яким уточнили визначені в пакті Молотова – Ріббентропа умови поділу Європи. Литву, як звичайну земельну ділянку край межі, було обміняно на Варшавське та Люблінське воєводства Польщі. Після цього її керівництво мусило підписати угоду про «взаємодопомогу», за якою на територію країни було введено 20-тисячну радянську армію.

Ціна цього «братерства» виявилася надто високою. До кінця весни 1940 року Кремль учинив низку провокацій, що супроводжувалися посиленим інформаційним тиском на уряд балтійської держави. Піком нагнітання істерії стало звинувачення її в недотриманні договору про дружбу, «ворожих діях» щодо СРСР та інспіроване спецслужбами Кремля «викрадення» двох радянських солдатів. Використавши це як привід, 14 червня 1940 року Москва висунула Литві брутальний ультиматум, у якому вимагала згоди на введення додаткових військ та фактичного державного перевороту: відставки уряду й навіть арешту незручних для Кремля його членів. Командування армії, поінформоване про згоду Німеччини на окупацію Литви Радянським Союзом, відмовилось чинити опір.

Ультиматум було прийнято. І вже в перші чотири дні це обернулося для Литви від­повідними наслідками. Від 14 до 18 червня 1940 року зі ще суверенної (проте вже окупованої) країни за кордон – в СРСР – депортували 34 тис. громадян (понад 1% населення тримільйонної країни). До речі, на початку січня цього року спікер Сейму цієї країни Ірена Дяґутене висловила надію, що РФ визнає радянські злочини в Литві: «Росія вже визнала образи Польщі – жертви Катині, й визнала, що злочин було скоєно, і люди були вбиті. У мене є надія, що врешті-решт і те, що було в Литві, – радянські, сталінські злочини – теж будуть визнані, разом із жертвами і 1941-го, й 1991 року».

Після згаданого державного перевороту в країні було сформовано маріонетковий уряд. А потім проведено пародію на вибори, що цілком відповідали формулі Сталіна «не важливо, як голосують, – важливо, як рахують». Контрольований комуністами так званий Блок трудового народу, альтернативи якому просто не було, цілком прогнозовано здобув 99,2% голосів. Утворений після цього псевдопарламент («Народний сейм») під наглядом радянських військ, 21 липня проголосив створення Литовської РСР і звернувся із проханням до Верховної Ради СРСР прийняти її до складу Союзу. Що й зробили 3 серпня 1940 року. Цей театральний сценарій, згідно з яким було вчинено анексію країни, й досі відіграє свою роль. Адже він став складовою міфу про цілковито оборонну участь Кремля у Другій світовій війні.

РОСІЙСЬКЕ РОЗУМІННЯ «ФАШИЗМУ»: ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕКЛАДУ

Керівництво РФ, регулярно підтверджуючи свою не лише юридичну, а й ідейну вірність радянській, сталіністській спадщині, прагне не згадувати, з чого починалася так звана «Велика Вітчизняна», а офіційні ЗМІ таврують терміном «фашист» будь-кого, хто виступає проти сучасного великодержавного реваншизму на пострадянському просторі. Для них цей термін означає зовсім не те, що для європейців. У путінській реставраційній доктрині «спільна переможна війна» проти «фашизму» посідає почесне місце не як звитяга над людиноненависницьким тоталітарним режимом, а як тріумф імперії, що закріпив за нею статус однієї з наддержав замалим не на півстоліття, а відтак як ідеологічний та політичний інструмент її відновлення сьогодні.

Доказом специфічної вибірковості підходів Кремля до міфології «спільної війни» став принаймні нещодавній інцидент в Узбекистані, керівництво якого традиційно демонструє лояльність до нинішньої російського реставраційного курсу на теренах СНД. У столиці цієї держави – Ташкенті – на території колишнього Сабір-Рахімов­ського району (перейменованого на Олмазар) демонтували пам’ятник героєві Радянського Союзу Сабіру Рахімову. Чотириметрову постать на постаменті, нижчому за неї вдвічі, зносили шість бульдозерів у присутності численних співробітників міліції та хокіміяту (міської адміністрації). Незадовго до того перейменували й станцію метро, яка носила його ім’я. Цей окремий випадок можна було б пояснити тим, що свою військову кар’єру в російській більшовицькій армії Рахімов розпочинав, придушуючи опір басмачів у Середній Азії. Та ще раніше, 2009 року в столичному Парку бойової слави було демонтовано всі монументи, встановлені 1975-го на честь 30-річчя Перемоги.

Офіційна Москва, яка регулярно влаштовувала істерики Україні, Грузії, Литві, Польщі, іншим країнам Центральної та Східної Європи через «плюндрування» меморіалів учасникам Другої світової, ніяк не відреагувала на дії лояльного до неї узбецького режиму. Не сталося цього тому, що міфологія «спільної переможної війни» в Середній Азії не відіграє тієї ролі, яку їй відводить Кремль в Україні та інших постсоціалістичних державах Європи.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 7592493.jpg (23.2 Kb)
 
GADДата: Четвер, 04.07.2013, 22:31 | Повідомлення # 19
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
За Родіну, за Гітлера!

Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки.

5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті.

А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: "Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого".

Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ "не помітили" цього сенсаційного документу. "Мислю – отже існую", – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію.

Депутат Партії регіонів Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про "пасобнікав нєофашистов". Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004, коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак "пасобнікав" фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських "пасобнікав".

А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки.

Ось яку статистику подає історик Вадим Махно:

"20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами;

13 советских генералов и комбригов;

3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.;

1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.;

6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.;

3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.

" І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців. "Я нарахував на службі у Гітлера, – розповів В. Махно газеті "Експрес",

– 19 генералів-євреїв,

10 генералів-українців і 155 генералів-росіян.

А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500 – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців".

Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. "Галичина" була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька! Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення "русской криминальной полиции". Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни.

Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни. Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині.





Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 році РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний.

Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі. Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами.

Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину?

Колаборанти були й серед євреїв. "Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции, – пише В. Махно.

– Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова – 750 человек.

Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник "решения" еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал.

Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман.

Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман".

А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали. "В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно.

– 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек".


Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб.

В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17.

Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції. По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. "В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем "Зелёная армия Роздымахи" действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей "Русской народной стражи" и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года". Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна "СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины". Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?


Юрій Винничук

Джерело: http://tsn.ua/analitika/za-rodinu-za-gitlera-297038.html
 
GADДата: Понеділок, 08.07.2013, 22:55 | Повідомлення # 20
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Немецкие пулеметчики сходили с ума - не просто убивать людей ряд за рядом. А они всё идут и идут и идут... - Никулин.

Советские атаки в Погостье зимой 1941-42 гг.

Кадровая армия погибла на границе. У новых формирований оружия было в обрез, боеприпасов и того меньше. Опытных командиров – наперечет. Посылали в бой необученных новобранцев…

- Атаковать! – звонит Хозяин из Кремля.

- Атаковать! – телефонирует генерал из теплого кабинета.

- Атаковать! – приказывает полковник из прочной землянки.

И встает сотня Иванов, и бредет по глубокому снегу под перекрестные трассы первоклассных немецких пулеметов. А немцы в теплых дзотах, сытые, все предусмотрели, все рассчитали, все пристреляли и бьют, бьют, как в тире. Однако и немецким солдатам было это не так легко. Недавно один немецкий ветеран рассказал мне о том, что среди пулеметчиков их полка были случаи помешательства солдат: ведь не так просто убивать людей ряд за рядом – а они все идут и идут и идут, и нет им конца.

Кровь лилась и лилась – так ковалась наша "великая победа". В начале войны немецкие армии вошли в СССР, как раскаленный нож в масло. Чтобы затормозить их движение, у советского руководства не нашлось другого средства, как залить кровью собственных солдат лезвие этого ножа…

Двигались в атаку пробивая в глубоком снегу траншею, да и сил было мало, особенно у ленинградцев. Снег стоял выше пояса, убитые не падали, застревали в сугробах. Трупы засыпало свежим снежком, а на другой день была новая атака, новые трупы, и за зиму образовались наслоения мертвецов, которые только весною обнажились от снега, – скрюченные, перекореженные, разорванные, раздавленные тела. Целые штабеля.

Полковник знает, что атака бесполезна, что будут лишь новые трупы. Уже в некоторых дивизиях остались лишь штабы и три-четыре десятка людей. Были случаи, когда дивизия, начиная сражение, имела 6-7 тысяч штыков, а в конце операции ее потери составляли 10-12 тысяч – за счет постоянных пополнений! А людей все время не хватало! Оперативная карта Погостья усыпана номерами частей, а солдат в них нет.

Но полковник выполняет приказ и гонит людей в атаку. Если у него болит душа и есть совесть, он сам участвует в бою и гибнет. Происходил своеобразный советский естественный отбор. Порядочные и честные в СССР НЕ выживали. Оставались только алчные, труслывые, циничные, лживые приспособленцы. Им известен один только способ войны – давить массой тел. Кто-нибудь да убьет немца. И медленно, но верно кадровые немецкие дивизии тают.

Весь январь и февраль 1942-го дивизии топтались у железной дороги в районе Погостье – Шала. По меньшей мере три дивизии претендовали на то, что именно они взяли Погостье и перешли железнодорожное полотно. Так это и было, но все они были выбиты обратно, а потом вновь бросались в атаку. Правда, они сохранили лишь номера и командиров, а солдаты были другие, новые, из пополнений, и они шли в атаку по телам своих предшественников.

Штабеля трупов у железной дороги выглядели пока как заснеженные холмы, и были видны лишь тела, лежащие сверху. Позже, весной, когда снег стаял, открылось все, что было внизу. У самой земли лежали убитые в летнем обмундировании – в гимнастерках и ботинках. Это были жертвы осенних боев 1941 года. На них рядами громоздились морские пехотинцы в бушлатах и широких черных брюках (клешах). Выше – сибиряки в полушубках и валенках, шедшие в атаку в январе-феврале 42-го. Еще выше – политбойцы в ватниках и тряпичных шапках (такие шапки давали в блокадном Ленинграде). На них – тела в шинелях, маскхалатах, с касками на головах и без них. Здесь смешались трупы солдат многих дивизий, атаковавших железнодорожное полотно в первые месяцы 1942 года. Страшная диаграмма наших «успехов»!

Штаб армии находился километрах в пятнадцати в тылу. Там жили припеваючи… Лишали иллюзий комсомолок, добровольно пришедших на фронт «для борьбы с фашистскими извергами», пили коньяк, вкусно ели… В Красной армии солдаты имели один паек, офицеры же получали добавочно масло, консервы, галеты. В армейские штабы генералам привозили деликатесы: вина, балыки, колбасы и т.д. У немцев от солдата до генерала меню было одинаковое и очень хорошее. В каждой дивизии была рота колбасников, изготовлявшая различные мясные изделия. Продукты и вина везли со всех концов Европы.

Василь Быков: "Однажды ночью я замещал телефониста у аппарата. Тогдашняя связь была примитивна, и разговоры по всем линиям слышались во всех точках. И я узнал, как разговаривает наш командующий И.И. Федюнинский с командирами дивизий: «Вашу мать! Вперед!!! Не продвинешься – расстреляю! Вашу мать! Атаковать! Вашу мать!»… Года два назад престарелый Иван Иванович, добрый дедушка, рассказывал по телевизору октябрятам о войне совсем в других тонах…"

Почему же шли на смерть, хотя ясно понимали ее неизбежность? Почему же шли, хотя и не хотели? Шли, не просто страшась смерти, а охваченные ужасом, и все же шли!

Выйдя на нейтральную полосу, вовсе не кричали: «За Родину, за Сталина!», как пишут в романах. Над передовой слышен был хриплый вой и густая матерная брань, пока пули и осколки не затыкали орущие глотки. До Сталина ли было, когда смерть рядом?

Откуда же сейчас опять возник миф, что победили только благодаря Сталину, под знаменем Сталина? У меня на этот счет нет сомнений. Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Ведь не только война, но и восстановление страны прошло за их счет. Те же из них, кто еще жив, молчат, сломленные. Остались у власти и сохранили силы другие – те, кто загонял людей в лагеря, те, кто гнал в бессмысленные кровавые атаки на войне. Они действовали именем Сталина, они и сейчас кричат об этом. Не было на передовой: «За Сталина!» Комиссары пытались вбить это в наши головы, но в атаках комиссаров не было. Все это накипь, пыль…

Ветеран немецко-советской войны Николай Никулин о Маршале Жукове:

"Великолепное шоссе Франкфурт-на-Одере – Берлин, чудо немецкого дорожного строительства, шло с Востока прямо на Запад, вонзалось в пригороды немецкой столицы и, пройдя через весь город, упиралось в Рейхстаг, символ немецкой государственности. В начале мая 1945 года по этому шоссе, как по гигантской артерии, двигался мощный поток советских военных машин, а также мощный поток людей в солдатской форме. Все это создавало гигантскую силу, которая должна неотвратимо затопить и раздавить агонизирующую Германию.

Мы на нашем грузовичке, подобно маленькому кровяному шарику в артерии, неслись по направлению к Берлину. Но вдруг с громким треском лопнула под нами изношенная шина, и энергичный регулировщик, махая флажком, вывел нас из потока машин на обочину, подтверждая свои указания хриплым матом. Как бегун, сошедший с дистанции, мы отключились от общего стремительного движения вперед, вздохнули спокойно и огляделись. Майское солнце заливало ясным светом уютные домики, зеленеющие поля и рощи. Голубое небо необыкновенной чистоты, лишь кое-где загаженное разрывами зенитных снарядов, простиралось над нами. Шофер менял колесо, мы наслаждались отдыхом. А в нескольких метрах от нас по-прежнему ревел нескончаемый поток машин, грохоча и гудя, – грандиозная движущаяся по шоссе сила.

Вдруг в непрерывности ритма дорожного движения обнаружились перебои, шоссе расчистилось, машины застыли на обочинах, и мы увидели нечто новое – кавалькаду грузовиков с охраной, вооруженных мотоциклистов и американский ленд-лизный джип, в котором восседал маршал Жуков. Это он силой своей несокрушимой воли посылал вперед, на Берлин, все то, что двигалось по шоссе. Для него расчистили шоссе, и никто не должен был мешать его движению к немецкой столице.

Но что это? По шоссе стремительно движется грузовик со снарядами, обгоняет начальственную кавалькаду. У руля сидит Иван, ему приказали скорей, скорей доставить боеприпасы на передовую. Батарея без снарядов, ребята гибнут, и он выполняет свой долг, не обращая внимания на регулировщиков. Джип маршала останавливается, маршал выскакивает на асфальт и бросает:

-…твою мать! Догнать! Остановить! Привести сюда!

Через минуту дрожащий Иван предстает перед грозным маршалом.

- Ваши водительские права!

Маршал берет документ, рвет его в клочья и рявкает охране:

- Избить, обоссать и бросить в канаву!

Свита отводит Ивана в сторону, тихонько шепчет ему:

- Давай, иди быстрей отсюда, да не попадайся больше!

Мы, онемевшие, стоим на обочине. Маршал давно уже отъехал в Берлин, а грохочущий поток возобновил свое движение…"


Николай Никулин

Об авторе

Николай Николаевич Никулин родился в 1923 году в селе Погорелка Ярославской области. В июне1941 года окончил среднюю школу в Ленинграде, а в июле стал солдатом. Воевал в пехоте и артиллерии на Ленинградском и Волховском фронтах. Участвовал в деблокаде Ленинграда. Освобождал Новгород, Псков, Тарту, Ригу, Варшаву и Данциг. Закончил войну в Берлине. Награжден двумя медалями «За отвагу», орденом Красной Звезды, медалями «За оборону Ленинграда», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина» и многими другими… Демобилизован в 1945 году как имеющий четыре ранения.

В 1950 году окончил исторический факультет Ленинградского университета. Почти 60 лет работал в Эрмитаже в качестве хранителя нидерландской и немецкой живописи. Параллельно преподавал в Институте им. Репина Академии художеств (с 1964 по 2002 г.), где заведовал кафедрой зарубежного искусства. Автор свыше 200 книг и статей. Профессор, член-корреспондент Академии художеств.

Умер 19 марта 2009 года.

Джерело: http://discussiya.com
 
GADДата: Понеділок, 22.07.2013, 17:41 | Повідомлення # 21
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії


Шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру мир: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусь.




"Bloodlands" – саме цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну.
Коли говорять про Україну, зазвичай справедливо наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід.
В Україні було задіяно до 60% дивізій Вермахту, майже половину бойових частин Червоної/Радянської Армії, що нанесли низку стратегічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани.
У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України, що мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan).
Цей план передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.



У стосунку до України Гітлер і Сталін діяли по-плакатному подібно

У стратегії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків.
Серед української етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.
Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час 2-ї світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.
Це яскраво продемонстрували події ще до початку Другої світової війни. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося (а Угорщина була союзником Гітлера) у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові та жертв Закарпаття було приєднано до Угорщини.
Боротьба Карпатської Січі була першим військовим виступом хоч і не проти Гітлера безпосередньо, але проти його сателіта. Натомість Сталін публічно демонстрував свої симпатії Гітлеру. Ще 10 березня 1939 року на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін іронізував над Карпатською Україною, сказавши, що це - "комашка, яка хоче прилучити до себе слона".
Крім того, в цій промові Сталін сказав, що Англія, Франція і Америка дуже зацікавлені в тому, щоб Гітлер пішов війною проти СССР.



Пакт Гітлера-Сталіна був підписаний 23 серпня 1939 року у Москві. Сталін щиро усміхається у компанії міністрів закордонних справ Німеччини Ріббентропа (ліворуч) та СРСР - Молотова (праворуч).

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав: "З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…".

Так і сталося 23 серпня того самого 1939 року. Тоді, як відомо, було підписано пакт "Гітлер-Сталін" (який чомусь дотепер називають "пакт Молотова-Ріббентропа"). Диктатори ділили Європу і кожен мав свої розрахунки. Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні.



Цілком дружні розмови. Офіцери Червоної Армії та Вермахту під час вересневої кампанії 1939 року

Характерний запис зробив у своєму щоденнику восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн:
"Сталін - той самий Гітлер, він багато років гудив Гітлера та його державу, хоча певно заздрив йому. Один зрадник побудував усю свою кар’єру на антибільшовизмі. Раптом він робить поворот, і тут таки інший зрадник розкриває йому обійми? Вони знайшли одне одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті yдвох".

17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії.

22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву.

Микита Хрущов, тодішній партійний лідер УРСР, згадував, як акуратно німці і росіяни виконували попередні домовленості і переходили обумовлені раніше лінії розподілу захоплених територій. Відомо, що проводились спільні нацистсько-радянські військові паради. Стали доступними і деякі факти співпраці Ґестапо і НКВД, хоча ця тема дотепер не отримала належного висвітлення.



Спільний парад у Бресті 22 вересня 1939 року

Вересень 1939 року сталінська пропаґанда подавала як "визвольний похід" Червоної Армії, "золотий вересень" для Західної України, як "братерське об’єднання". Ці кліше повторюють часом і в сьогоднішній Україні (переважно комуністи), а особливо в Росії.
Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тираній? Тираній, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу.
Не слід лукавити: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів, а вже потім, у червні 1941-го, направду страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.

Не було ніякого "братерського об’єднання". Як засвідчують відкриті в останні роки документи, йшлося про встановлення на західноукраїнських землях комуністичної диктатури, насадження відповідних адміністративних структур та знищення попередньої польської адміністрації (та її репрезентантів), про послідовне нищення українських національних організацій і української інтеліґенції (апріорно для Москви "націоналістичної").

Оперативні групи НКВД і прикордонників (на початок жовтня 1939 року в них нараховували на Білоруському фронті близько 90 тисяч, а на Українському фронті близько 105 тисяч осіб) здійснювали тотальні арешти.



Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави.
З точки зору міжнародного права це була відверта аґресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Не "золотим", а коричнево-червоним для Західної України був вересень 1939 року.



"Золотий вересень". Радянський плакат представляє події осені 1939 року як звільнення українських земель від польської окупації

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того "золотого вересня". Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР.
Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року - переважно біженців.
Всього депортовано було близько 320 000 осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих у транспортах, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків.
Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.


Наприклад, з початком радянсько-нацистської війни у 1941 році у Биківні НКВД було розстріляно велику групу в’язнів із Києва. При цьому сліди злочинів були ретельно приховані.


Найбільш відомим військовим злочином СРСР у Другій світовій війні стала Катинь - розстріли польських військовополонених під Смоленськом, у Харкові, Києві та Калініні. На фото - ексгумація у Катині, що була здійснена німецькою окупаційною владою навесні 1943 року

[size=9]Отже, напередодні німецько-радянської війни Польща та Україна були поділені між двома диктаторами. Частина земель, до яких у 1940 році Сталін ще додав відібрану у Румунії Молдавію й Бесарабію з українським населенням, була інкорпорована в УРСР. Західні окраїни української етнографічної території підлягали безпосередньо 3-му Рейху, або підлеглим Берліну Румунії та Угорщині.

Не маючи своєї власної незалежної держави, українці мусили виконувати громадянські обов'язки країн, громадянами яких вони були. Для більшості українців це означало служити в рядах радянських збройних сил, а для решти - у німецькій, румунській та угорській арміях.
22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.
Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

...далі...
Прикріплення: 0842626.jpg (10.5 Kb) · 6177262.jpg (65.8 Kb) · 5921835.jpg (32.8 Kb) · 6461931.jpg (64.8 Kb) · 8496554.jpg (38.3 Kb) · 0182797.jpg (43.3 Kb) · 6581396.jpg (69.9 Kb) · 4367223.jpg (67.3 Kb)
 
GADДата: Понеділок, 22.07.2013, 18:00 | Повідомлення # 22
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...


Львів, червень 1941 року. Місцеві мешканці вітають німецькі війська. Фото з Нацонального цифорового архіву Польщі

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.
Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони "спаленої землі".



Іще один "визволитель" українських земель. Німецький плакат, 1941 рік

У колишньому СРСР дозволялось згадувати про те, що ворогові нічого не залишали. Проте не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть нижче за течією розташованi вiйськовi частини.



Дніпрогес. Запоріжжя, 1941 рік

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.
З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.
Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника. Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства, тварин тощо.



У Львові та інших містах Західної України НКВД без суду і слідства розстріляла кілька тисяч політв'язнів. Нацисти скористалися цим фактом, щоб спровокувати єврейські погроми на початку липня 1941. Львів, подвір'я в'язниці №1, 1941 рік. З архіву ЦДВР

Ось чому можна і доцільно писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.
Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.



Інший злочин СРСР був викритий нацистами у Вінниці, у 1943 році, і... використаний для виправдення Голокосту. Німецький плакат має виразний антисемітський підтекст

На території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів – тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян – українців, росіян, поляків, білоросів.


Київ, Бабин Яр. Німецькі солдати порпаються у речах розстріляних євреєв. Фото Йоганнеса Гьоле, початок жовтня 1941 року

Величезним "комбінатом смерті" мав стати спланований нацистами до побудови Тотенбурґ на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого роду "комбінати" нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились и у концтаборах за межами України.


Однією з вулиць Сталіно (Донецьк) іде єврей із пов'язкою на рукаві, 1941 рік

Війну, що розпочалася, в СРСР було названо "Великою Вітчизняною війною". Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви).
Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).
Одначе події після 22 червня поставили під сумнів пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи:
- на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії;
- на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм;
- і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.



Пам'ятник Сталіну та Леніну в Артемівську. Фото 1941 року з photo-war.com

Те, що комуністи не довіряли своїм же громадянам, підтверджується багатьма фактами. Наприклад, щоб запобігти прослуховування інформації про події на фронтаx з неконтрольованих владою джерел, проводилася реквізиція радіоприймачів у населення прифронтових районів.
З метою "дозування" інформації про події на фронтах та у світі було створено Радянське інформаційне бюро (Совинформбюро).
Ніхто інший, як сам Сталін у своєму відомому тості 25 червня 1945 року сказав: "У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною та забезпечить нам спокій".


...далі...
Прикріплення: 0497887.jpg (39.2 Kb) · 6818766.jpg (32.3 Kb) · 9635986.jpg (82.6 Kb) · 5168120.jpg (63.8 Kb) · 5760187.jpg (67.0 Kb) · 8448211.jpg (71.1 Kb) · 7297173.jpg (46.6 Kb) · 0256563.jpg (27.0 Kb)
 
GADДата: Понеділок, 22.07.2013, 18:13 | Повідомлення # 23
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...


Мешканці Харкова роздивляються німецькі плакати

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо.

Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії.

Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.



Німецький пропагандистський плакат, 1941 рік

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.
Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропаґандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".



Радянський пропагандистський плакат, 1941 рік

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.

І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.
Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко.

Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже: "Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть… Проте російський народ (в ориґіналі: "русский народ" - авт.) не пішов на це... І ця довіра російського народу Радянському уряду виявилась тією вирішальною силою, що забезпечила історичну перемогу над ворогом людства, - над фашизмом. Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"



Сталін: "Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Масштаб втрат України в роки війни такий: втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам Другої світової війни, разом узятим, а матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат. У 1940 році в Києві було 930 тисяч мешканців, у 1943-му – 180 тисяч.

Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 мільйони осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов".

Офiцiйні втрати Україні у війні становлять до 10 мільйонів осіб. Але у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу.



Вуличні бої біля Держпрому у Харкові, лютий 1943 року

Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І тут сталінський режим використовував різні системи покарання.

Показовою була доля українців, яких називали "чорносвитками", оскільки вони воювали у домашньому одязі без найменшої підготовки. Восени 1943 року кінорежисер і письменник Олександр Довженко записав у щоденнику: "Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль".

Справді, у 1943 році з’явилась спеціальна директива, що вимагала ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних з окупованих раніше районів. Широкі мобілізаційні заходи було розгорнуто буквально з перших днів повернення комуністичної влади на українську землю.
За підрахунками фахівців, у 1943-1945 роках в Україні до Радянської Армії було мобілізовано близько 3 мільйонів осіб.



Батьківщина-мати. Радянський плакат, 1943 рік

У 1944 році кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1-4-го Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80%.

Одначе антилюдяна сталінська військова стратеґія, що не рахувалася з жертвами, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менше третини мобілізованих жителів УРСР загинули в цей період. Повоєнний етнодемографічний вакуум в Україні заповнювався за рахунок жителів інших реґіонів СРСР.

Цікаво, що під час війни сталінський режим загравав із національними почуттями українців, щоб стимулювати їхній патріотизм. Зокрема, серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Йдеться про орден Богдана Хмельницького, запроваджений 10 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СРСР.

Нагадаю і про те, що учасники бойoвих дій у 1941-1945 роках одержали 7 млн. орденів та медалей. З них 2,5 млн. припало на частку уродженців України, частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2% (Росіян було найбільше - 71%, білорусів - 3,3%, представників інших 40 національностей - 7,4%.)

Нарешті, не варто забувати, що саме українець у прямому сенсі поставив крапку у 2-й світовій війні. Це був молодий ґенерал українського походження Кузьма Дерев’янко, який 2 вересня 1945 року від імені СРСР підписав на борту крейсера "Міссурі" капітуляцію Японії.



Генерал Кузьма Дерев'янко підписує акт капітуляції Японії

Тим не менш Сталін до кінця своїх днів проводив антиукраїнську стратеґію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістицні" кампанії.
Наприклад, ще в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) особисто Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні".

Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.

Врахування цього, а також інших репресивних акцій, дає підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України.

Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув з того часу на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років – один з найпереконливіших арґументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.

На один з них вказує, зокрема, колишній югославський комуніст Мілован Джилас у своїй книзі "Бесіди із Сталіним". Він згадує, як він у складі делеґації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року:
"Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи.., не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду".



Нікіта Хрущов утішає жінку на вулиці звільненого Києва у листопаді 1943 року

А далі Джилас твердить, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму, адже виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?


Радянські солдати ведуть німецьких військовополонених вулицями Києва 16 серпня 1944 року

Як зауважує Тимоті Снайдер, якого я згадував на початку, динаміка масового знищення у випадку Радянського Союзу і нацистської Німеччини була зумовлена саме тим, що обидва режими спиралися на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс.

Тепер прийшов інший час. Час трактувати минуле, зокрема період 2-ї світової війни, не забуваючи про те, що сталося в Радянському Союзі після серпня 1991 року.

…Колись один автор стверджував, що історик, який пише про війну, мусить бути і сторонами, що протистоять одна одній, і, власне, самою війною. Напевно ідеально було б, якби кожен дослідник, який наважується писати про коротко згадані мною непрості події, прагнув би бути і Німеччиною, і більшовицькою Росією, і – ясна річ - Україною.

А насправді обвинувачення українців у "націоналізмі" мають ширше значення, ніж часом думають. Не лише Сталін, а й Гітлер успішно користувався цими обвинуваченнями для того, щоб винищити саму думку про реальність України як направду незалежної держави.


Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
Прикріплення: 5007406.jpg (41.8 Kb) · 4715716.jpg (78.2 Kb) · 1812352.jpg (62.1 Kb) · 8071836.jpg (52.5 Kb) · 3338553.jpg (63.9 Kb) · 7118299.jpg (47.5 Kb) · 2395387.jpg (45.7 Kb) · 7473547.jpg (72.1 Kb) · 8844767.jpg (93.6 Kb)
 
GADДата: Четвер, 17.10.2013, 19:08 | Повідомлення # 24
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Край партизанської неслави

Чому в роки Другої світової радянський партизанський рух на території України не був масовим і всенародним



Тиждень вирішив відзначити День партизанської слави (хто не в курсі – його згідно з Указом Леоніда Кучми від 2001 року ми маємо святкувати 22 вересня) та розвінчати кілька ключових міфів тоталітарної доби щодо діяльності радянського партизанського ру­ху в Україні у часи війни. Досі містифікована та глорифікована історія «всенародної боротьби в тилу фашистського ворога» залишається невід’ємною складовою багатьох офіційних і неофіційних заходів, приурочених до червоних дат календаря, а також історичної топоніміки (скрізь в Україні можна натрапити на десятки стел із написами «Край партизанської слави») і поміж певної частини суспільства досі сприймається як істина в останній інстанції, яку не можна забути, а тим більше «переписати». Довго і бережно плеканий комуністами партизанський міф як частина глобального міфу «Великої Вітчизняної» був покликаний приховати незручні сторінки історії війни, показати широкий розмах опору окупантам і таким чином легітимізувати комуністичний режим в Україні.

Як свідчать новітні дослідження, суттєвими перешкодами на шляху до розгортання комуністичного руху Опору в тилу агресора на початковому етапі німецько-радянської війни була криза лояльності українського населення до сталінського режиму, яке після лихоліть колективізації, Голодомору та масових репресій не бажало проливати за нього свою кров. Основну частину залишених у тилу окупанта червоних підпільних груп і партизанських загонів знищили нацистські силові органи не без допомоги самого населення до початку 1942 року.

Добровільність червоних парти­­занських загонів була вельми умовною. Їхнім ядром переваж­­но виступали спеціально навчені та підготовлені в радянському тилу військові спеціалісти, оснащені зброєю, боєприпасами, технікою, радіоапаратурою, – своєрідні сталінські командос, як називає їх російський історик Олександр Гогун. Від самого початку радянський партизансь­кий рух формувався централізовано, плановим порядком за командно-адміністративними лека­­лами. Основну частину його бійців становили примусово мобілізовані селяни призовного віку. Водночас вияви народної самоініціативи на місцях комуністи за будь-яку ціну брали під свій цілковитий контроль (навіть розстрілюючи командирів так званих диких партизанів), а «народні месники», які не були вихідцями з комуністичного активу, піддавалися ретельній перевірці й репресіям після війни за нелояльність до радянської влади під час окупації та «липо­­­ве партизанство».

Щодо останнього, то воно справді набуло масштабного характеру на завершальному етапі вигнання Червоною армі­­єю військ Німеччини та її союзників з території України, коли в партизани вступали навіть ті, хто служив у німецькій поліції, адміністрації та охоронних формуваннях, і таким чином намагалися приховати свою, м’яко кажучи, непатріотичну поведінку в часи окупації (за де­якими даними, від третини до половини східних «добровольців» Вермахту були активістами радянського режиму, зокрема комуністами та працівниками НКВД).

Однак свого піка «паперове партизанство» сягнуло в 1960–1970-х, коли влада у пошуках доказів масовості цього руху «оголосила повторний набір до лав «народних месників», довів­ши їхню чисельність до фантастичної 501 тис. осіб. У той час як реальний кількісний стан червоних партизанських формувань в Україні, за даними сучасних дослідників, оцінюється в межах від 47 до 60 тис. осіб. Чи багато це для майже 28 млн населення, що проживало в УРСР на початок 1939 року (без урахування західних областей, де радянський партизанський рух практично не мав успіху)? На середину 1943-го з усіх партизанських формувань, що діяли на території СРСР, їхня частка в Україні становила лише 15,7%. Очевидно, що масовим той рух навряд чи назвеш, як і цілком українським. Загальна частка етнічних українців серед радянських партизанів (54%) не відповідала їхньому пропорційному складу в УРСР (70%), а в най­­більших з’єднаннях наші співвітчизники «не дотягували» навіть до половини особового скла­­ду (див. Тиждень, № 41/2012). Централізованість і плановість у його розгортанні сталінським керівництвом свідчать про те, що він був радше продуктом Кремля, аніж ініціативою широких мас населення.

Зона партизанської активності в Україні до моменту початку «визвольного походу» Червоної армії майже не поширювалася за межі лісистих і відносно безпечних північних районів республіки (українсько-біло­русь­­­­кого Полісся), а чисельність загонів і з’єднань не перевищувала 5 тис. І тільки в ході контрнаступальних операцій радянських військ у 1943–1944 роках вони стали кількісно розростатися і розширювати ареали сво­­єї бойової та підривної діяльності.

Диверсійні операції радянських партизанів на німецьких комунікаціях в Україні були загалом провальними і не змогли зірвати стратегічні перевезення Вермахту під час великих наступальних дій. Однак для того, щоб приховати цю невтішну картину, командири партизанських загонів вдавалися до статистичних приписок, подаючи в центр взяті зі стелі цифри знищених ворожих ешелонів, військової техніки та сил противника. Там, де радянські партизани звітували про сотні підірваних поїздів, у документах Вермахту йшлося про десятки. Та навіть якщо вірити статистиці Українського штабу партизанського руху (УШПР), у період з 1 квітня по 1 серпня 1943 року, під час підготовки німців до стратегічного літнього наступу та гарячої фази битви на Курській дузі, «народні месни­­ки» знищили або пошкодили щонайбільше 3% поїздів противника, які рухалися територією України. Практично незайманими залишалися основні транспортні магістралі, які проходили центральними та південними областями, де червоні не могли (але й не особливо прагнули) закріпитися через неспри­­ятливі для ведення партизанки природно-ландшафтні умови українського степу та лісостепу.

Масштаби й ефективність бойової й диверсійної діяльності радянських партизанських формувань на території УРСР не виправдали сподівань вищого партійного та військового керівництва СРСР. У другій половині 1943-го – піковий час для партизанського руху в Україні – 2/3 завдань, які УШПР ставив перед бійцями нерегулярного фронту, не було виконано.

Більшість партизанських загонів на території України до літа 1943 року поводилися доволі пасивно, перебуваючи в глибокому підпіллі, нерідко займалися мародерством, продовольчими реквізиціями в селян, пиячили та сексуально розбещувалися. Час від часу для «зміцнення бойового духу» поширювалися листівки, влаштовувалися дрібні диверсії, теракти, зрідка воєнні акції, що не так завдавали знач­ної шкоди окупанту, як накликали нацистські відплатні акції на населення. В умовах фатальної непопулярності радянської влади в Україні провокування нацистського терору проти мирних жителів було одним із завдань, яке кремлівське керівництво поставило перед червони­­ми партизанами. Щоб повернути симпатії українців до сталінського режиму, потрібно було наочно продемонструвати, що є ще гірша влада, ніж радянська. Тим більше що гітлерівці, на відміну від більшовиків, не надто й приховували свого кривавого обличчя.

Водночас, відчуваючи відчуження значної частини населення, яке до 1943 року не виявляло особливого ентузіазму до збройного опору окупантам, партизани нерідко самі тероризували та мордували селян і вели боротьбу з «внутрішніми ворогами». Їхній терор сягнув свого піка в Західній Україні, де основна частина населення була неприховано вороже налаштована до червоних месників і підтримувала національно-визвольні сили УПА. Виступаючи авангардом сталінізму та засвідчуючи його політичну присутність на окупованих німцями територіях, партизани наочно демонстрували, що буде з тими, хто «зрадив» радянську владу, виявляв нелояльність до неї чи співпрацював із ворогом.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 1283983.jpg (80.4 Kb)
 
GADДата: Неділя, 27.10.2013, 16:41 | Повідомлення # 25
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ветер с востока



Настоящие герои России. Хольмстон-Смысловский Борис Алексеевич (3 декабря 1897, Териоки, Великое княжество Финляндское, Российская империя — 5 сентября 1988, Вадуц, Лихтенштейн) — русский граф, белый эмигрант, борец против коммунизма во время Второй мировой войны, к концу войны руководил 1-й Русской национальной армией, созданной на территории Германии из русских эмигрантов и советских военнопленных.

Граф Борис Алексеевич Смысловский родился в семье генерала гвардейской артиллерии Алексея Смысловского.Окончил 1-й Московский Императрицы Екатерины Второй Кадетский корпус вице-фельдфебелем.Затем окончил Михайловское артиллерийское училище в чине портупей-юнкера и поступил на службу в лейб-гвардии 3-ю артиллерийскую бригаду. В 18 лет он оказался на фронте Первой мировой и воевал в Русской Императорской Армии, к 1917 году капитан. В 1918 году вступил в Добровольческую армию генерала Деникина.

Участник Белого Движения. После гражданской войны эмигрировал в Польшу, затем в Германию. В марте 1920 года его часть была интернирована в Польше, и Борис Смысловский перебирается в Берлин, где начал работать в абвере, военной разведке германской армии, под руководством адмирала Канариса. С 1928 по 1932 год учился на Высших курсах при Военном ведомстве (Академии Генерального штаба) рейхсвера.

В эмиграции поддерживал контакты с русскими эмигрантами и Императорским Домом, являлся монархистом-легитимистом. Во время Второй мировой войны принял активное участие в формировании русских частей. Считал, что немцы могут способствовать восстановлению России: «Победа германских армий должна привести нас в Москву и постепенно передать власть в наши руки. Немцам, даже после частичного разгрома Советской России, долго придется воевать против англо-саксонского мира. Время будет работать в нашу пользу, и им будет не до нас. Наше значение, как союзника, будет возрастать, и мы получим полную свободу политического действия».

Говорил: " Я с Россией тоже не воюю, я воюю со Сталиным". В начале 1943 года немцами была организована из советских военнопленных дивизия особого назначения «Руссланд» и ее командиром назначается полковник фон Регенау, он же Смысловский. С самого начала ее начальник устанавливает связи с отрядами польской Армии Краевой и формированиями Украинской повстанческой армии, как известно, на два фронта - и с немцами, и с Красной армией. Именно это привело к аресту гестапо полковников фон Регенау (Смысловского) в декабре 1943 года и расформированию дивизии «Руссланд». Встречался с А.А. Власовым несколько раз, по некоторым вопросам поддерживая его, по некоторым нет.В конце 1943 года Смысловский отказался подписать Смоленское воззвание Русского комитета Власова.

Вскоре он был обвинён немцами в поддержке АК, НТС и УПА. Также в вину ему был поставлен отказ выдать гестапо посетившего штаб полковника Бульбу-Боровца. Смысловский был арестован, дивизия расформирована. При этом немцы лишились потока разведывательной информации. Смысловский полгода находился под следствием. После его окончания руководитель «Зондерштаба-Р» был полностью реабилитирован и награждён орденом Германского Орла.

Исправляя свою ошибку, отдел Генштаба «Иностранные армии Востока» во главе с Р. Геленом предложил Смысловскому вновь возглавить работу в тылу советских войск. Тот поставил перед немецким руководством условия, при выполнении которых согласился занять пост командира дивизии:

1. Расширение русских военно-разведывательных формирований. 2. Санкция на их существование от политического руководства Германии. 3. Предоставление всех прав и средств для организации антисоветского партизанского движения на территории Советского Союза. 4. Деятельность ограничивается только Восточным фронтом и ведется только против СССР.

Верховное командование приняло эти условия и сформировало штаб особого назначения при ОКХ, передав Смысловскому 12 учебных батальонов. В 1943 году Хольмстон-Смысловскому был присвоен чин полковника, что дало ему право игнорировать требование некоторых немецких командиров о том, чтобы дивизия оставалась просто разведывательной. Его дивизия получила статус строевой и начала непосредственно воевать на фронте.В начале 1945 г. Смысловский, используя свое влияние в немецком Генеральном штабе, добился приказа о передаче 3-й дивизии РОА под свое командование, чтобы вывести её с Восточного фронта в нейтральный Лихтенштейн. Однако командующий дивизией генерал М. М. Шаповалов приказ немцев о передаче дивизии выполнить отказался.С 4 апреля 1945 года, за несколько недель до окончания войны, дивизия Смысловского получила наименование 1-й Русской национальной армии, а её командир был произведён в генерал-майоры вермахта.В конце войны вывел свою часть в Лихтенштейн, где сдался правительству княжества, которое оставалось независимым и нейтральным государством во время войны.

Лихтенштейн отказался выдать СССР Смысловского и его подчинённых, мотивировав это отсутствием юридической силы Ялтинского соглашения на территории Лихтенштейна. В 1948 году переехал в Аргентину. В 1948—1955 годах был советником президента Перона. В 1966—1973 годах был советником Генерального штаба Вооружённых сил ФРГ. Основал Российское военно-освободительное движение имени генералиссимуса А. В. Суворова (т.н. «Суворовский союз»).В 1966 году вернулся в Лихтенштейн, где и умер в 1988 году. Фильм о Борисе Смысловком Ветер с Востока.




Джерело: https://www.facebook.com/
Прикріплення: 1040748.jpg (28.5 Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Друга світова.
  • Сторінка 2 з 2
  • «
  • 1
  • 2
Пошук:

Вверх