Неділя, 19.11.2017, 10:54
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 2«12
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ГОЛОДОМОР
ГОЛОДОМОР
GADДата: Середа, 20.11.2013, 09:40 | Повідомлення # 16
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Розкажімо про Голодомор майбутнім поколінням українців



Щороку на чергові роковини Голодомору ми дедалі більше довідуємося про масштаби цієї катастрофи, вкотре німіємо перед безжальністю катів і безборонністю жертв, знову задумуємося у марних спробах зрозуміти — навіщо? За що? Ми щоразу запалюємо свічки на знак пам'яті про невинно загиблих і змовкаємо на хвилину — разом з ­усією Україною.

Кожні роковини Голодомору ми вшановуємо по-іншому. Ще років із 10 тому говорили про нього як про один великий жах. Згодом почали проступати конкретні "мазки" цієї апокаліптичної картини: що призвело до Голодомору, конкретні села, конкретні виконавці, доброчинці. Спливали імена, обличчя, історії жертв… Тих, хто загинув, і тих, хто вижив. Звикаємо до того, що серед нас живуть нащадки жертв і нащадки катів. Кожен по-своєму відкриває для себе історію Голодомору і проживає її. Це ж чекає і наступні покоління українців. Розкажімо ж їм, нашим нащадкам, про наші бачення і розуміння тих подій, наші переживання зараз, 80 років по тому.

Через 20 років, 2033-го, мине століття від часу найбільшого штучного голоду в історії. Через 20 років і ми, і наші сьогоднішні переживання стануть історією. Залишмо листа для наших нащадків. Про те, як пережили Голодомор у вашому селі чи місті, хто загинув, хто рятував людей від голодної смерті, а хто до неї доводив. Хто і як відновлював пам'ять у вашій громаді, писав у вас першу історію великого Голоду. Сотні й тисячі таких послань складуть черговий том Національної книги пам'яті. Про пережите, про жертв і катів. Хай це буде нагадування, що буває, коли нехтують найвищою цінністю — життям людини. У цьому й полягає суть проекту "Послання нащадкам".

Тексти листів від вас, громади вашого села, селища, містечка надсилайте на адресу Громадського комітету із вшанування пам'яті жертв Голодомору — геноциду 1932–1933 років в Україні: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 або на електронну адресу 32–33@holodomor.in.ua. Ваше послання буде опубліковане на сайті holodomor33.org.ua та у засобах масової інформації. Пізніше ці послання сформують спеціальний том Національної книги пам'яті.


Джерело: http://gazeta.ua
Прикріплення: 3918960.jpg(12Kb)
 
GADДата: Субота, 23.11.2013, 00:40 | Повідомлення # 17
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Скільки саме українців загинуло від Голодомору 1932-33 років?



У Києві 21 листопада розпочав роботу міжнародний науковий симпозіум «Голодомор 1932–1933 років в Україні: історія і пам’ять», який зібрав понад сто науковців з України і більш як 40 держав світу. Дослідники оприлюднили нові дані щодо кількості жертв Голодомору, його причини і наслідки для української нації.

Понад чотири мільйони загиблих і мільйони не народжених українців – цими цифрами нині оперують науковці, дослідивши архівні матеріали й проаналізувавши сотні тисяч свідчень. Про це Радіо Свобода розповів професор Юрій Шаповал із Києва.

Чим далі будуть тривати ці дослідження, ця цифра не зменшиться, вона може лише збільшуватись


Юрій Шаповал

«Я би хотів сказати про демографо-статистичний вимір. Це було найбільш дискусійне поле у попередні роки. Одні твердили про жертви Голодомору у 10 мільйонів осіб, інші називали цифру у 7 мільйонів, – каже Шаповал. – Тепер ми істотно просунулись у цьому питанні, і серйозні демографічні дослідження дають цифру у понад 4 мільйони. Це – реальне підтвердження жертв. Чим далі будуть тривати ці дослідження, ця цифра не зменшиться, вона може лише збільшуватись».

Віце-прем’єр-міністр України Костянтин Грищенко пообіцяв, що влада допоможе науковцям у їхніх дослідженнях, створивши електронний архів Голодомору. За словами урядовця, відповідний законопроект готують у профільному комітеті Верховної Ради.

Наявність електронного архіву Голодомору, сприятиме вивченню однієї з найбільш трагічних подій в історії України


Костянтин Грищенко

«Наявність електронного архіву Голодомору, який міститиме в електронному вигляді наявні паперові, газетні та інші публікації, спростить доступ науковців і громадськості до цих матеріалів і сприятиме вивченню однієї з найбільш трагічних подій в історії України», – зазначив Грищенко.

Сталін «зламав хребет» нескореній Україні – експерти

Чимало дискусій і думок викликало у вчених питання, чому так жорстоко режим Сталіна повівся з українцями. На думку громадського діяча і публіциста Євгена Сверстюка, Сталін і його прибічники намагались переломити хребет нескореній владою рад Україні, її «становому хребту» – селянству.

Професор Роман Сербин із Канади зазначив, що, окрім винищення українського селянства як ворожого радянській владі класу, Сталін планував заселити спорожнілі села мігрантами з інших куточків СРСР. Не менш важливо для Москви було викорчувати коріння спротиву колективізації, зазначив історик.

«У документах ЦК КП(б)У ідеться, що голод має навчити селян «розуму» і привести їх до колгоспів. Дозволю собі цитату з виступу одного з комуністичних керманичів України Менделя Хатасевича: «Жестокая борьба ведется между крестьянами и нашей властью. Это борьба на смерть. Понадобился голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин», – зазначив історик.

Українці-праведники

Але, крім тих, хто заганяв односельчан до колгоспів і забирав у них останню шкоринку хліба, були мільйони тих, хто намагався врятувати від голоду своїх ближніх, нагадав співголова громадського комітету з ушанування жертв Голодомору Іван Васюник.


Ці люди, як і тисячі інших, є праведниками і моральними авторитетами нашого народу

Іван Васюник

«Ми згадуємо ім’я Юлія Тиханського, котрий під час обшуку у будинку священика не дозволив буксирній бригаді забрати останнє збіжжя у родини. Згадуємо безіменного єврея з села Ізраїлівки, котрий врятував українку Олександру Яременко, яка під час війни сама врятувала двох єврейських дітей від нацистського геноциду, – сказав Васюник. – Усі ці люди, як і тисячі інших, є праведниками і моральними авторитетами нашого народу».

Українці заслуговують на те, щоб люди у різних куточках світу дізнались про Голодомор, оскільки це жахлива, але важлива сторінка української історії. Через це парламент Австралії визнав Голодомор геноцидом українського народу, як свого часу визнав геноцидом єврейського народу Голокост. Про це у виступі говорила депутат парламенту Австралії Марі Фікарра.

На пам’ять нащадків заслуговують і ті, хто рятував своїх односельчан від голоду, хто чинив спротив тоталітаризмові


Марі Фікарра

«Ми знаємо, як багато серед українців праведників світу, яких шанують в Ізраїлі, але на пам’ять нащадків заслуговують і ті, хто рятував своїх односельчан від голоду, хто чинив спротив тоталітаризмові», – відзначила Фікарра у розмові з Радіо Свобода.

Учасники симпозіуму закликали українців і світову спільноту боротися за визнання Голодомору геноцидом українського народу. Цього потребує не лише сучасна Україна – цього потребують мільйони загиблих і ненароджених жертв Голодомору, зазначено у громадській відозві.


Джерело: www.radiosvoboda.org
Прикріплення: 8619879.jpg(33Kb)
 
GADДата: Субота, 11.01.2014, 02:23 | Повідомлення # 18
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ДОНОСИ, САМОГОН І БАЙДУЖІСТЬ ДО МАЙНА. ЯК ГОЛОДОМОР ЗМІНИВ ЖИТТЄВИЙ УКЛАД СЕЛА



Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми.

Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею.

В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося.

Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина.

Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів.

Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп.

Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили.

Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні.

Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики.

Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу.

Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася.

Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували.

Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках.

На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло.

З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити.

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу.

Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками.

От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам.

А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири.

Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо.

Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти".

До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати.

За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати".

У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно.

Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою. Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти?

88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать".

За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб.

Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави.

Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі.

Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання.

Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі.

До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе"

Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу.

Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде.

До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним.

І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника.

Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати.

Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих?

Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.
Прикріплення: 4645674.jpg(45Kb)
 
GADДата: Субота, 11.01.2014, 02:23 | Повідомлення # 19
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння.

На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману".

Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву.

Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався.

Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року:

1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги.

2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати.

3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими.

4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих.

У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося.

Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства.

8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь.

Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити.

Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано".

Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села

Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи.
Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове.

В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було. І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути.

А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть.

Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися.

Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади.

Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих.

Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям.

Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти.

Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших...

З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду.

Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими.

Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом.

Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися?

Через страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості.

До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплати до зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи.

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.


Записав Павло СОЛОДЬКО



Олеся Стасюк
Кандидат історичних наук.
Тема дисертації: "Деформація традиційної культури українців в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття"

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
Прикріплення: 8034445.jpg(11Kb)
 
GADДата: Субота, 22.11.2014, 13:15 | Повідомлення # 20
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Три майдани допомогли нам стерти страх Голодомору, який сидів "у кістках"



"Страх голодомору "живе у кістках" і передається з покоління в покоління та призводить до невротизації суспільства, - про це Gazeta.ua розповів лікар-психотерапевт Сергій Рослюк. - Це проявляється у традиціях, поведінці, побуті, характері."

Як змінив Голодомор українців? Назвіть основні наслідки?

- Українці досі мають звичку закуплятися продуктами наперед, робити запаси. Це можна побачити і у супермаркетах. Закордоном туди ідуть тільки по свіженьке, купити на раз і з'їсти, потім знов прийти. У нас традиція - купити мішок борошна, мішок цукру, хлібину купляють не одну, а дві-три, хоч, може, не завжди подужають їх.

Інший наслідок - алкоголізм. Він поширився десь у період 1946 року, після війни. Але це якраз виросло і змужніло те покоління, яке пережило і добре пам'ятало Голодомор. Психіка не витримала і голоду, і війни. Це лихо процвітає до сьогодні.

Третє - це призвело до люмпенізації суспільства. Адже щоби не вмерти в селі, де з хати забирали навіть квасолю, люди усіма силами пробиралися в міста. Там можна було отримати хоч щось за спеціальними картками. Однак від села відірвалися, а до міста так і не прижилися. Тому ставали там "ніким". Хто-зна, чи наслідки цього ми не пожинаємо сьогодні на Сході України. Адже можна було приїхати у Донецьк, бо Донбас тоді розбудовувався, отримати роботу у шахті і не пропасти. Звісно, це покоління давно померло, але кого воно могло виховати?

Ми втратили свої традиції. Бо в одній квартирі жили міські і сільські, виїжджали в інші регіони. Лише недавно почали ці традиції витягувати, записувати, культивувати. І виходить у нас часом лише вистава про традиції. Бо їх не треба показувати, вони є в тобі.

Почали соромитися української мови. Бо для того, щоби тебе не розпізнали у місті, що ти приїжджий, треба було говорити не сільською, а міською - тоді російською мовою. Українська була реально небезпечною для життя. Разом із мовою, якою думаємо, втратили ідентичність, виникали питання: хто я насправді, звідки, який?

Які риси характеру втратили українці після Голодомору?

- Стали недовірливі. Колись хату підпирали патиком, щоб худоба не зайшла чи пес, а потім почали на замок закривати. Якщо колись давали притулок усім подорожнім, то гостинність і милосердя, притаманні українцям, зникли через підозрілість.
До того ми були войовничим народом, кожен господарем був воїном. Це теж знищилося почуттям гноблення, безпорадності, безсилля перед тотальним винищенням. Так піддалися колективізації.

Ми мусили змиритися зі смертю близьких, нас мучили почуття провини. Звідси може бути лише два наслідки. Одні люди стали агресивними, наглими, щоб компенсувати те, що муляє десь глибоко, і щоб не виказати своєї меншовартості. Що я "никому ничего не должен" - що ми і бачимо зараз. І це нормально, бо страх будь-яку живу істоту робить агресивною. Навіть заєць, загнаний у кут, падає на спину і б'є задніми лапами.

Або ж люди почувалися забрудненими, гріховними. Це призвело до того, що 24 роки ми розкачуємося але не живемо, не впевнені. Це відгомін почуття провини.

Що переживали жертви голодомору психологічно? Як руйнувалася особистість?

- Якщо людину позбавити можливості задовільнити одну з базових потреб для життя, то порушується психіка. Залишається єдине домінантне бажання – вижити. У людини поза її волею, природньо, зі специфіки побудови організму, виникає неконтрольована агресія, зникають мораль, совість, прив'язаність. Людина може стати найлютішим катом. Для того, щоб вижити, вона готова на зраду і підлість. Доносили на сусідів, обкрадали їх, чого би не зробили в інший час, їли дітей, про що самі не могли раніше подумати. Це все провокує страх. У медицині він супроводжує ряд психічних хвороб, зокрема депресію. Під впливом голоду людина може збожеволіти. Не слідкує за своїм виглядом, поведінкою, немає вже ніяких потягів, окрім їсти.

Люди бачили, як пухнуть і помирають їх близькі, але не могли нічого вдіяти. З'являються почуття нікчемності, неспроможності, безнадії, зникає самоповага, знижується самооцінка. Тому людиною у такий момент легко керувати, підкорити її під себе, не має ініціатив, стає масою. Ця маса будувала п'ятирічки. Звідси і почав формуватися "гомо совєтікус", якому притаманні страх, зрада і жорстокість.

Через скільки поколінь передається страх Голоду?

- Усе залежить від історії. При позитивному розвитку достатньо два-три покоління. Але у нас склалося інакше: війна, повоєнний період, голод 47-го, система колгоспного рабства, коли працювали за трудодні, не видавали паспортів - усе це було як закріплення того страху. Потім у кінець 80-х на початку 90-х зникли продукти з полиць, була лише морська капуста - і це ще раз підсилювало спогади. Ми вже чітко не пам'ятали, чого саме ми боїмося, навіть не було усвідомлення про що йдеться, але боялися.

Кажуть, що психічні хвороби можуть бути наслідком того, що колись родичі пережили Голодомор?

- Не прямим. Відбулася втрата поколінь, традицій, духовності, патріархального укладу життя. Сьогодні понад 50 відсотків невротичних розладів спостерігається в осіб, які є дітьми людей зі села, тобто відірвані від своїх коренів. Батьки нав'язують одні традиції, але у місті вони інші. У людини виникає роздвоєність, яка у складних життєвих ситуаціях може спричинити розлад. Тому ті, хто шукали хліба у містах і принесли туди свої традиції, могли отримати серйозні травми, і їх діти на межі двох світів - так само.

У мене був пацієнт молодого віку, який не міг ковтати. Спазму стравоходу не було, а лише фобія. Виявилося, що коли він повертався додому, його насильно змушували їсти, хоча він уже поїв у друзів, в кафе. Мусиш їсти - була установка вдома. Потім я з'ясував, що його бабця була з Хмельницької області і пережила Голодомор.

Під час Майдану люди почали більше довіряти один одному, поширилося волонтерство. Можна сказати, що Майдан ліквідував наслідки Голодомору?

- Насправді це почалося ще з революції "на граніті". Усі ці студенти були родом з Галичини, де не так сильно відчули Голодомор. Вони показали: нас таки можуть почути, ми щось можемо змінити. Але далі до влади прийшли 4 президенти, які посадили Україну глибоко. У 2004 році знову нове покоління, знов з Галичини, пішло на спротив. І Євромайдан ще раз допоміг нам стерти страх як наслідок Голодомору. Отож, активні дії свідомої частини суспільства призвели до того, що тепер вже пам'ять про Голодомор сприймається власне як пам'ять, а не як емоційне переживання.

Якими ми би були нині, якби не було Голодомору?

- Голод - лише частина процедури нищення українців. Це почалося з Харкова, де ліквідовували українську інтелігенцію, а далі і всього прекрасного на українській землі. Щоб зрозуміти, якими ми могли би бути, якби не це тотальне винищення, треба глянути на наших сусідів. От поляки, так, вони пережили соціалізм, але у них не було Голодомору, "Вісли". Казали старші люди колись, що польський комуніст говорить таки по-польськи. А український? Сьогодні ми могли би піти далі, ніж чехи, мадяри. Були би десь на рівні Фінляндії - маленької країни, але самодостатньої.


Автор: Леся МЕЖВА

Джерело: http://gazeta.ua/
Прикріплення: 5487279.jpg(52Kb)
 
GADДата: Субота, 22.11.2014, 13:57 | Повідомлення # 21
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
125 років тому народився Станіслав Косіор - один із організаторів Голодомору 1932-1933 років



18 листопада 1889 року народився Станіслав Косіор, український і радянський більшовицький партійний та державний діяч, один із організаторів Голодомору 1932-1933 років, у результаті якого, за різними оцінками, загинуло від 5 до 15 млн українців.

Був одним з організаторів Комуністичної партії (більшовиків) України. У 1928-1938 рр. - генеральний (з 1934 р. - перший) секретар ЦК КП(б)У.

У липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції КП(б)У, добре знаючи незадовільне становище з забезпеченням населення хлібом, активно підтримав вимогу Лазаря Кагановича і В'ячеслава Молотова повністю виконати значно завищенні плани хлібоздачі в Україні. За його ініціативою було створено колгоспні фонди (постанова ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.). Вилучення на початку 1933 р. цих фондів (включно з насіннєвими) за директивою Сталіна й Молотова і за безпосередньої підтримки Косіора стало однією з головних причин Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Косіор - безпосередній організатор і виконавець політики геноциду українського народу, що виявився в ліквідації "українізації" і проведенні політики русифікації, організації штучного Голодомору, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції.

У 1939 р. його заарештували, звинуватили у приналежності до т. зв. "Польської військової організації" і розстріляли.
Прикріплення: 9122518.jpg(53Kb)
 
GADДата: Субота, 22.11.2014, 14:09 | Повідомлення # 22
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
72 % українців вважають, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом - соціологи

Як відомо, у листопаді в Україні відзначають День пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, в результаті якого померло, за різними оцінками, від 5 до 15 мільйонів українців.

У зв'язку з цим у листопаді Соціологічна група "Рейтинг" провела опитування у формі особистого формалізованого інтерв'ю 2400 українців. Згідно з результатами дослідження, більшість опитаних українців (72%) погоджуються з твердженням, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом Українського народу, натомість не погодились з твердженням 15% опитаних. Не визначились з цього питання 14% опитаних.

Слід відзначити, що за останні п'ять років зафіксовано найбільший відсоток респондентів, які вважають Голодомор геноцидом. Зокрема, згідно результатів досліджень Соціологічної групи "Рейтинг" у 2010р. цей відсоток становив 61%, у 2011р. – 58%, у 2012р. – 59%, у 2013р. – 66%, у 2014р. – 72%.

При цьому противників визнання Голодомору геноцидом протягом 2010-2013 років поменшало з 25 до 15%.

Чим вищий рівень освіти і доходів респондентів, тим вища підтримка тези про геноцид. З іншого боку, серед україномовних респондентів прихильників тези майже 90%, серед російськомовних – половина.

Мешканці сіл більше згодні з тезою про Голодомор-геноцид, аніж мешканці міст (78% проти 69%).

Таким чином, сьогодні думку, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу поділяють більшість опитаних мешканців усіх регіонів включно з Донбасом. Разом з тим, варто зазначити, що попередні національні дослідження цієї тематики включали Крим і частину Донбасу, які сьогодні не підконтрольні українській владі.




Мовників попросили очистити ефір від розважального контенту в День пам'яті жертв Голодомору

До телебачення і радіо звернулися з проханням відмовитись від розважального контенту у День пам'яті жертв Голодомору.

Про це інформує Громадський комітет із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні.

Натомість Комітет пропонує присвятити ефір висвітленню пам'ятних заходів та розміщенню тематичних фільмів і програм.

Рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення говорить про припинення трансляцій комедійних фільмів, розважальних та музично-розважальних передач, концертно-видовищних передач, теле- і радіо-вікторин, передач на замовлення та музичних творів мажорного звучання. Те саме стосується трансляції рекламних роликів, а також анонсів, що містять елементи шоу, розваг та еротики. Варто поширювати в ефірному часі інформацію про день трауру (скорботи, жалоби) та день пам'яті.


Навесні 1933 півтори тисячі голодуючих розграбували склад

Півтори тисячі людей навесні 1933 року розграбували склад із зерном біля залізничної станції Сагайдак Шишацького району на Полтавщині.

"Прокотилася чутка, що влада пожаліла людей і дала добро роздавати на станції зерно голодуючим. Туди потягнувся натовп. Та біля самих складів стояли озброєні охоронці, хліба ніхто і не думав давати. Люди відігнали солдатів, збили замки і почали набирати скільки могли зерна. Сунули в клунки, кишені. Дехто прямо там їв. Багато, хто відходив із торбами недалеко і падав від знесилення", - розказує Наталія Кузьменко з Полтавського краєзнавчого музею.
До Сагайдаку підвели війська, які розігнали натовп.

"Люди тікали у найближчі двори, ховалися в хатах та клунях. Солдати їх там не чіпали. Ставили за мету просто розігнати натовп. Згодом почалися арешти. Багато бунтарів отримали від 5 до 10 років таборів. За рік до того склади в Сагайдаку намагалися пограбувати жителі села Федунка Диканського району. Тоді людей теж розігнали військові, дехто отримав по 3 роки таборів", - додає Кузьменко.


Джерело: http://gazeta.ua/
Прикріплення: 4363264.jpg(123Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ГОЛОДОМОР
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

Вверх