Вівторок, 21.11.2017, 21:11
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 4 з 4«1234
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Все що впливало і продовжує, на історію.
GADДата: Неділя, 19.01.2014, 00:10 | Повідомлення # 46
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
о. Юрій Мицик, д. і. н., проф. (Київ)

Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність

(тези)*

Практично кожен громадянин України знає про Переяславську раду 1654 р. із шкільних підручників. Але правда про ці події тільки недавно стала доходити до людської свідомості. І досі чимало громадян України сприймають цю подію (або комплекс подій, пов'язаних з Переяславською радою) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка остаточно сформувала сформований колонізаторами міф про Переяславську раду. Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату "Приєднання чи возз'єднання?".

Цей міф є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини - гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію. Відповідно Богдан Хмельницький та "його сподвижники" всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися "купкою зрадників", "польськими (турецькими і т. д.) ставленнниками" тощо. При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо "зрадник" Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою.

Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідіологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака "Переяслівська рада", тощо), образотворчому мистецтві (картина "Навєкі вмєстє!") тощо. Вкажемо на головні риси цього міфу:

1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

2. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

3. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

4. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

5. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

6. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань

7. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів -"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

8. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом". Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова "нєістового Віссаріона" не сходили із шкільних підручників з історії СРСР.
----
*)Ряд положень даного виступу були розгорнуті нами в ряді праць, грунтуються на документальній основі, тому тут обмежимося лише тезисним викладом.

Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишається незмінною. Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді Україні і затаврував його у ряді поезій. Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій. Розглянемо ці положення у такій же послідовності.

1. За всю історію українсько-російських стосунків, починаючи з часів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали наприклад головну ударну силу в армії Великого князівства Литовського, давали гідну відсіч, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам'ятні блискучі перемоги над московитами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. 17 ст. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. 17 ст. водив козаків у похід з Кодака аж у Мордовію!

2. В різний час у 15 -п. п. 17 ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, православного духовенства в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу. Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти "під царську руку". Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо удоводнив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам - Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр. Жодна інша країна, крім частково Молдавії у 1653 р., не підтримала Б.Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648-поч. 1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою

3. Хоча ці відносини були налагоджені, однак "братня" Москва не поспішала з допомогою українського народу. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, царський уряд боявся, що вибухнуть повстання і в Московській державі. Між іншим, у Московії таки вибухли, хоч із чисто своїх причин, повстання: у самій Москві (1648), Новгороді та Пскові (1650). Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; "Смута"; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте. Цілих 6 років (!) Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.). Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні Речі Посполитою, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але до чого тут дружба?!

4. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої. Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи "Руїни".

5. Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та "статейному списку" (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися "права й вольності" Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народу. Оскільки з 1917 р. Росія є республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.
 
GADДата: Неділя, 19.01.2014, 00:11 | Повідомлення # 47
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то вона теоретично могла бути взята з населення тільки Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці відмовилися тоді присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, не кажучи вже про Греко-католицьку, категорично відмовилися присягати цареві. Отже мали бути приведені до присяги тільки козацтво та міщани (всього понад 100 тис. осіб), але вони масово ухилялися від присяги ( у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення м. Чорнобиль, частіше ж називаючися не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу. Вибухли заворушення в ряді полків і гетьман мусив приготуватися до втечі, помістивши свою рідню й чимало майна ближче до московських кордонів. Все це аж ніяк не свідчить про одностайність українського народу у його ставленні до Москви і до московської орієнтації.

Варто підкреслити ще деякі моменти. По-перше, присягу переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського війта (мера міста по-сучасному) силою потягли присягати, хоч і хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу наступного дня. По-друге, як нам вдалося встановити, присяжні книги творилися московськими писарчуками "заднім числом", тобто до присяги приводили царські представники тільки світську верхівку найголовніших міст, а решта вписувалася в число присяглих на підставі полкових та сотенних реєстрів козаків. По-третє, присяга частини населення України давалася на певних умовах (збереження "прав і вольностей"), а ці умови дуже швидко порушила Москва. Врешті, чому ця присяга, навіть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь ірраціональне значення для їхніх нащадків? Сама ж Російська імперія змушувала наприклад давати присягу цареві кожному новобранцю і не питала, чи його дід чи прадід присягав уже колись.

6. Переяславські домовленості були усними і до того ж дуже неясними. У Москві протягом весни-літа 1654 р. продовжувалися переговори, які проводили представники 3-х станів українського суспільства Гетьманщини (козацтво, міщанство, православне духовенство). Останнє взагалі відмовилося будь-що підписувати, бо Москва вже тоді вимагала від УПЦ, щоб та перейшла під зверхність московського патріарха. Міщанство задовольнилося царським підтвердженням грамот та привілеїв великих князів литовських та польських королів, тобто збереженням свого "статус кво" і насамперед магдебурзького права (самоуправління). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потім узгодження особливо важливих моментів. Так, обидві сторони не знайшли порозуміння щодо зовнішньої політики і кожна сторона діяла згідно із своїм розумінням. Ряд дуже важливих сфер життя, про які, судячи з іноземних джерел, мова йшла у Переяславі так і не були узгоджені і залишалися в такому вигляді часом аж по 19 ст.! Маємо наприклад на увазі протиріччя між системою державної монополії на вироблення алкогольних напоїв у Московській державі і свободою "винокуріння" в Україні. У Московії за паління тютюну рвали ніздрі, а в Україні було вільно труїти себе цим зіллям і т.д. Як мали узгодити ці суперечності в Переяславі? Знаємо, що московські представники хотіли зробити все так, як у себе, знаємо, що українські представники боронили свої права, але на папері не лишилося ніякого порозуміння. Взагалі, оригінал двостороннього договору не існував! Про цей договір можна судити з документів міщанського порозуміння, та збережених пропозицій та чернеток, які лишилися від переговорів козацької делегації у Москві.

Зрештою, слід сказати, що договір 1654 р. призвів тільки до утворення військово-політичного союзу, до певної конфедерації, в якій Гетьманщина зберігала свій суверенітет. Але цей договір Москва постійно пробувала порушити і грубо його порушила, по суті, зірвала вже восени 1656 р. Тоді на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не були допущені українські представники (між тим мова мала йти про українські справи!) і як наслідок - укладено сепаратне порозуміння між Московською державою та Річчю Посполитою. Це порозуміння було помилковим з точки зору навіть московських державних інтересів, але ще болючішими були його наслідки для України - Гетьманщини. Тоді Б. Хмельницький знаходить інші вектори у своїй зовнішній політиці і укладає військово-політичний союз із Швецією та Трансильванією. З дипломатичних міркувань він не розірвав остаточно союз із Москвою, однак коли по його смерті Москва стала грубо втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, то Іван Виговський і формально порвав з договір 1654 р. і уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою (1658 р.). Далі була поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 рр. і вимушене підписання Юрієм Хмельницьким договору, який означав кінець незалежної Української держави і перетворення її в автономну одиницю Московської імперії. При цьому царські дипломати. А за ними й російські історики аж до др. пол 19 ст. видавали підписані Юрієм "Переяславські статті" ("14 статей") за нібито оригінал договору 1654 р.

7. Гетьман Богдан Хмельницький не був другом чи ворогом Москви. Він послідовно виходив з державних інтересів України, добився відродження незалежної Української держави і прагнув втримати цю державу незалежною, шукаючи союзників у визвольній боротьбі і на півдні, і на півночі, і на заході, а не тільки на північному сході.

8. Національно-визвольна війна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухла з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з підписанням миру з Річчю Посполитою 1658 р. Потім настав новий етап у національно-визвольному русі українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського "культуртрегерства", то це слід сприймати як історичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, які наводяться в капітальних працях чесних істориків навіть дореволюційної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тільки перший український університет -Києво-Могилянська Академія (такий статус був офіційно підтверджений за нею у 1658) стала справжньою кузнею кадрів для Московії, бо своєї інтелігенції, яка до того ж знала латину та інші західні мови, в Московії майже не було. Саме вихованці "Могилянки" заснували Слов'яно - Греко - Латинську академію у Москві наприкінці 17 ст., створили всі духовні академії та семінарії в Російській імперії 17-18 ст., стояли коло джерел Московського та ряду інших університетів і т.д.
Що ж стосується місця під сонцем, яке нібито здобула Україна під московським пануванням, то варто вказати на знищення Російською імперією української державності, придушення нею ж будь-яких виявів національно-визвольної боротьби українців та білорусів, колоніальний гніт і репресії, заборони української та білоруської мов і т. д. Власне досить вказати на трагедію українського Голокосту 1932-1933 рр., який з волі Москви забрав понад 10 млн. життів українських селян, щоб припинити всякі балачки про "дружбу й братню любов", котрими нібито керувався у ставленні до українців наш північно-східний сусід. І треба не святкувати президентськими указами річниці "великої дружби", а реально дбати про розбудову дійсно української, і дійсно незалежної держави, про економічний та культурний розвиток українського народу, його моральне здоров'я, політичні свободи! Тільки живучи у незалежній сильній, багатій і демократичній християнській Українській державі можна будувати гідні й рівноправні стосунки з усіма сусідами! Від цього виграє не тільки український народ, але й російський, виграє і вся Європа!


Джерело: http://ukrlife.org/
 
GADДата: Четвер, 13.11.2014, 18:52 | Повідомлення # 48
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Батуринська трагедія


Меморіал пам'яті жертв Батуринської трагедії

Знищення Батурина московськими військами, або Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині» — каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада 1708 року. В ході цих дій були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині». Саме місто було пограбоване, в тому числі і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, було спалене, а церкви знищені.

Тогочасні газети так описували події у Батурині — «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель». Такими назвами виходили ведучі газети Франції — «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «Clef du Cabinet». Вони писали, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина незважаючи на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства»


Напередодні подій

$IMAGE2$
Батуринська фортеця (сучасна реконструкція)

Під час Північної війни гетьман Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і порушує зобов'язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 року. Це змусило його використати умови, створені Північною війною (1700—1721 р.р.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом.

Український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві і 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву та був змушений звернути в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини, а також Військо Запорозьке.

У зв'язку з цим, деякі російські джерела стверджують, що гетьман Мазепа нібито сам запросив шведів в Україну і обіцяв Карлу ХІІ зимівлю в Батурині, яка була резиденцією гетьмана, але документально ці припущення не підтверджуються. Сучасний дослідник гетьманства Мазепи, найавторитетніший російський історик Таїрова-Яковлєва Т.Г, у своїй книзі «Мазепа» наводить версію цих подій, яка заснована на архівах гетьмана Мазепи. Вона пише, що


...Карл повернув в Україну, відмовившись від свого плану походу на Смоленськ і Москву не з доброї волі. Навкруги горіли хліби, міста й села. Ніде не можна було дістати продовольство, почалися масові захворювання на дизентерію, не вистачало фуражу і пороху, артилерія втратила найкращих тяглових саксонських коней. На довершення всього під містечком Добрим Голицину вдалося розгромити батальйон генерала К. Г. Рооса. Саме ці обставини і змусили Карла повернути на насичену "медом і молоком" Україну». Далі Таїрова - Яковлєва пише, що «дізнавшись про це, український гетьман виголосив свій знаменитий вислів:" Диявол його сюди несе!.


Дізнавшись про перехід Мазепи на шведську сторону московський цар Петро І дає наказ Меншикову знищити гетьманську столицю. Меншиков, скориставшись допомогою прилуцького полковника Івана Носа, який вказав таємний хід, увірвався з військами у резиденцію гетьмана Мазепи — Батурин і порівняв її з землею.


Цар, бажаючи помститися Мазепі, проти якого опублікував грізний маніфест, наказав Меншикову негайно атакувати його столицю, поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і взяв. Потім віддав наказ замучити всіх незалежно від віку і статі, а після нелюдської різанини силою вивів жінок, які ще залишалися живі [...] Він забрав звідти важкі гармати, а було їх близько сорока. Так само по-варварськи розорив і спалив все місто та млини. Одна частина гарнізону перебралася щасливо через Сейм, але її командира зловили і замучили. Він був родом з пруссаків і звався Кенігсек ...

Хід бойових дій

Меншиков, напередодні штурму Батурина, командував 20 драгунськими полками, які налічували від 15 до 20 тис. драгун. Але, на той час, Батурин являв собою укріплену фортецю, озброєну великою кількістю гармат. Зважаючи на це, Меншиков намагався схилити захисників фортеці до її здачі і направив для цього Андрія Марковича. Але батуринці не тільки відхилили пропозицію про капітуляцію, але й відповіли на це пострілами з гармат по розташуванню Меншикова.

В той же час, за відомостями Сергія Павленка, не всі у Батуринській фортеці були готові до супротиву. Наказний полковник прилуцького полку Іван Ніс та перекладач Стефан Зертис не бажали протистояти московським військам та почали підбурювати на ці дії захисників Батурина. За це, за наказом командування, Іван Ніс і Стефан Зертис були прикуті до гармат. Полковник Іван Ніс, рятуючи себе від суду за зраду, вночі відрядив до Меншикова свого старшину Соломаху, який вказав таємний хід до фортеці.

За цю зраду Іван Ніс 14 листопада 1708 року отримав жалувану грамоту на полковницький чин від Петра І:


Наше царское величество пожаловали Прилуцкого полку наказного полковника Ивана Носа за его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные усерднорадетельские службы.

Скориставшись відомостями Івана Носа про таємний хід у фортецю, московські війська о 6-й годині ранку, 2 листопада 1708 року, зайшли на територію Батурина та підступно напали на оборонців фортеці. Незважаючи на запеклий супротив гарнізону, протягом двох годин, російські війська завершили захоплення міста. Захопивши місто, московити вчинили наругу над мешканцями міста, яким рубали та розтрощували голови, гвалтували жінок, катували всіх, починаючи від немовлят, жінок і дідів.

Коли гетьман Мазепа, 7 листопада 1708 року, побачив наслідки московського погрому Батурина, «це видовище вразило його в саме серце»:


...ревно плакал по Батурину Мазепа, спостерігаючи, скільки крові людської в місті і передмісті було полно калюжами.

Ці події отримали в історії України сумнозвісну назву - «Різанина в Батурині».

Опис подій в документальних джерелах



30 жовтня приїхав до Погребків Меншиков, і тоді відбулася військова рада, що поклав взяти Батурин і, в разі опору, щоб знищити його як головний притон сили, неприязної царя Малоросії ... В 6 години наступного ранку Меншиков зробив напад і наказав знищити в замку всіх без відмінності, не виключаючи й немовлят, але залишати в живих начальників, для передачі їх страти. Все майно батуринців віддавалася заздалегідь солдатам, тільки знаряддя повинні були стати казенним надбанням. Протягом двох годин все було закінчено: гетьманський палац, служби та двори старшин - все було перетворено на попіл. Все живе було винищено ... Втім, багато хто встиг піти наперед і залишитися цілими. Це видно з того, що згодом поверталися до Батурина багато обивателі на свої місця ... Загальні свідоцтва одноголосно говорять, що над жителями Батурина скоєно було саме варварське винищення. Сам Меншиков не писав про те до царя, надаючи повідомити йому про все усно

Сердюки були частиною вирізані, частиною пов'язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меньшиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсеялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей. «Сама звичайна смерть була живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові роди мук, саме уяву в жах приводять

Меншиков місто одержав, люди все мечу віддані, як у фортеці, так і в передмісті, без залишку, не шкодуючи навіть немовлят, не тільки старих

Місто було взято і віддано на розграбування. Те, що солдати не могли взяти з собою, стало здобиччю вогню, який пожер навіть частину міста. Фортифікації було знищено вщент, а жителі міста загинули, піддані найжорстокішої тортурам: одних посадив на палі, інших повісили або четвертували.

Розправившись з козаками і сердюками, стрільці, драгуни з ненавистю накинулися на беззахисних і беззбройних людей похилого віку, жінок і дітей - рубали голови, кололи грудей. Мольба про помилування не допомагала


Прикріплення: 6321620.jpg(24Kb)
 
GADДата: Четвер, 13.11.2014, 19:11 | Повідомлення # 49
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Розкопки в Батурині.



З 1995 року українськими дослідниками ведуться археологічні розкопки в Батурині (Чернігово-Сіверська експедиція Інституту археології Національної академії наук України та Чернігівського педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка). У 2001 році до них підключилися канадські вчені.

Спонсорами канадсько-українських досліджень виступили Канадський інститут вивчення України (Canadian Institute of Ukrainian Studies (CIUS)) — «Програма Ковальських з вивчення Східної України» (Kowalsky Program for the Study of Eastern Ukraine), Американське наукове товариство імені Шевченка (Shevchenko Scientific Society of America), Папський інститут середньовічних досліджень (Pontifical Institute of Mediaeval Studies (PIMS)) в Торонто і виступили спонсорами проекту.

У 2003—2004 роках кошти на проведення розкопок пожертвував Центр українських історичних досліджень імені Петра Яцика (Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research).

У 2005 році почав надавати підтримку «Фонд Батурина», заснований у тому ж році Президентом України. Патроном і академічним радником є директор CIUS Зенон Когут. Питаннями фінансування та публікації результатів досліджень займається Мартін Дімнік з PIMS. Відповідальний за проект від CIUS — кандидат історичних наук Володимир Мезенцев з Торонтського університету. Очолював ж експедицію кандидат історичних наук, доцент і завідувач кафедри історії та археології України історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка Володимир Коваленко.

У 2005 році в розкопках брали участь 150 студентів та науковців з університетів Чернігова і Ніжина та Києво-Могилянської академії. У 2006 році — 120 студентів та науковців з університетів та музеїв-заповідників Київа, Чернігіва, Глухова, Рівне, Батурина та університету міста Грац (Австрія).

У 2005 році в колишній фортеці, серед іншого, виявлені мушкетні і пістольние кулі, ядро, картеч, наконечник списа. В одній із господарських ям знайдений кістяк юнака. Поруч лежав череп ще одного вбитого в 1708 році. У 2003 році біля церкви Воскресіння розкопаний старий колодязь. На його дні лежали кістки, ймовірно, що належать загиблим при взятті Батурина. Досліджено залишки 5 дерев'яних жител і 20 складів, очевидно, спалених в 1708 році. Під руїнами лежав скелет.

У центральній частині Троїцького собору виявили зруйнований і розграбований склеп, де був похований якийсь поважний сучасник Мазепи, можливо, перший настоятель чи благодійник храму. Неподалік від собору та на цитаделі археологи дослідили залишки спалених дерев'яних домівок гетьманського періоду. У підвалі одного з них виявили кістяки двох забитих мешканців. Під час земляних робіт на південному передмісті Батурина у 2007 р. знайшли багато кісток (збереглось сім черепів) дорослих і дітей, які, ймовірно, загинули в результаті штурму. Один з черепів розплющений майже навпіл, а у другому пробитий лоб.

У 1996—2006 роках археологи виявили в Батурині 138 поховань періоду правління Івана Мазепи. 65 з них належать убитим під час взяття Батурина (переважно жінкам, дітям та людям похилого віку). Так, у 17 з 33 розкопаних в 2005 році могил знайдені скелети жінок і дітей, похованих без положення в труну і видимих ознак здійснення християнського обряд.

Перепоховання жертв Батуринської трагедії.

14 листопада 2008 в Батурині відбулися заходи з перепоховання жертв Батуринської трагедії[35]. Останки були перепоховані у знову побудованій Замковій церкві Воскресіння Господнього, яку за наказом Меншикова спалили російські війська після взяття міста. Новий храм відновлений за зразком православних українських церков кінця XVII століття майстрами з Львівської області за сприяння Харківської облдержадміністрації.

Спеціально під храмом влаштована крипта, куди і були поміщені останки жертв Батуринської трагедії. Чин освячення храму та молебень за жертвами трагедії провів керуючий Чернігівської єпархією Української православної церкви — Київського патріархату єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон.

У заходах взяли участь міністр культури України Василь Вовкун, голова Чернігівської обласної державної адміністрації Володимир Хоменко, делегації районів області і регіонів України, а також представники українського козацтва.

Значення подій в сучасному житті України

«Батуринська трагедія» — офіційна назва подій у Батурині, яка була встановлена Кабінетом Міністрів України. 2 квітня 2008 року Кабінет Міністрів України, своїм розпорядженням, затвердив план заходів з підготовки до відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана Мазепи і підписанням українсько-шведського союзу.


Заперечення подій російськими істориками


Типовим прикладом відношення деяких російських вчених до подій в Батурині, є твердження завідувача кафедрою Севастопольської філії Санкт-Петербурзького гуманітарного університету профспілок, кандидата філософських наук Андрія Ставицького, який вважає, що описані події є «міфотворчістю»:

У випадку з «батуринської різаниною» йдеться про спробу збудувати «образи» в режимі міфоісторіі, висунути серйозні претензії на порожньому місці. Тут все скроєно на основі стандартного набору прийомів міфотворчості: є й герої-мученики, і злодії, і зрадники, і невинні жертви. І, звичайно ж, є глядачі. Елементарний аналіз достовірно відомих фактів розвалює цю фальшивку, як картковий будиночок. Однак логіка аналізу українському «патріоту» і не потрібна. Він «мислить» інакше. Мислить «по-українськи». Тобто ірраціонально. І намагається просочити цим «мисленням» українську науку. «Батуринська різанина» існує в умах людей не з причини її доведення. Вона — факт не історії, а масової свідомості, феномен української міфоісторіі, творимої за принципом: не хочеш — не слухай, а брехати не заважай. Те, що українські історики йдуть на поводу нав'язаних їм політичних доктрин і насаджуємої «зверху» ідеології, означає, що історія як наука в Україні померла. Її місце зайняла міфоісторія, типовий зразок якої — «батуринська різанина».

Батуринська трагедія в українській культурі

Батуринські події знайшли відображення в народній думі «Семен Палей і Мазепа»:

[…] А в городі Батурині
Мужиків та жінок
У пень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да
Ікони під ноги топтали […]


Поет Тарас Шевченко, в поемі «Великий льох» (1845), цілий розділ приділив подіям у Батурині:

[…] Цареві московському
Коня напоїла
У Батурині; як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних … Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшіся,
Зо мною лежали […]

Подіям Батурина присвячені повість Богдана Лепкого «Батурин» (1927), з першої книги історичної епопеї «Мазепа» і роман Романа Іваничука «Орда» (1992)[44], збірка поезій Івана Шкурая (Деснаша) «Батуринська голгофа», дума А.Пашкевича на слова І.Мазепи та Й.Струцюка «Горить Батурин». Зайняли вони своє місце і в батуринських легендах: відомі легенди про втрачені в Батурині скарби Мазепи, про зрадника Івана Носа, про Меншикова і стареньку матір.



Художній лист з марок присвячений Українським-Шведським союзам.

Цікавий матеріал пов'язаний з темою можна переглянути ТУТ

Джерело: http://uk.wikipedia.org/
Прикріплення: 7072473.jpg(15Kb) · 2421315.jpg(48Kb)
 
GADДата: Вівторок, 23.12.2014, 13:40 | Повідомлення # 50
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Донбас входив до складу України ще з часів Української Народної Республіки - історики



Більша частина Донбасу входила до складу Української Народної Республіки ще до першого встановлення радянської влади, а потім - до складу Української Держави 1918 року. Українські більшовики вважали кордони УНР кордонами і радянської України.

Тому не було потреби комусь щось "дарувати". Незважаючи на розширення кордонів України в 1918 році після Брестського миру, в "Договорі про кордони" між УРСР і РРФСР 10 березня 1919 року українські більшовики були змушені змиритися з тим, що межі УРСР тепер були відсунуті до кордонів царських губерній, а Крим і частина Чернігівщини передавалися РРФСР. Це показувало подвійні стандарти московського керівництва, тому Україна втрачала свої території, а РРФСР - ні. Але навіть за цими критеріями, більша частина Донбасу залишалася в складі УРСР.

Після становлення радянського режиму важливу роль став відігравати принцип господарської доцільності, то в 1920 році до української Донецької губернії (до грудня 1920 центр - Луганськ, після - Бахмут) приєднали іншу частину Донецького басейну (включаючи в основному російський округ міста Шахти та український округ Таганрога). У такому складі УРСР увійшла до СРСР, офіційне рішення про створення якого було затверджено 6 липня 1923 року.

Українські більшовики в своїх територіальних претензіях орієнтувалися на кордони Української Народної Республіки, які включали Донецький басейн. Під час існування Української Держави (квітень-листопад 1918 року) територія України була збільшена на півночі і північному сході. У 1919 році, після другого приходу радянської влади, питання про кордони між радянською Україною і РРФСР стало дуже актуальним. Не відмовляючись від етнографічного критерію, червоні наполягли на тому, щоб він був обмежений колишнім губернським поділом.

Це положення було затверджено 10 березня 1919 року на розширеному (за участю представника РРФСР Д. Гопнера) засіданні уряду радянської України в "Договорі про кордони".

Цим документом Рада Народних Комісарів УРСР затвердила результати наради 25 лютого про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною. Етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії вилучалися зі складу УРСР. Водночас зі складу РРФСР до УРСР не передали жодного етнографічно українського регіону. Це обґрунтовували в першу чергу нестабільністю радянської влади в Україні.

У 1920 році радянська Україна практично втратила автономію в управлінні. Це знайшло своє підтвердження в рішенні Всеукрревкому від 27 січня 1920 року об'єднати УРСР з РРФСР.

Головним критерієм при зміні кордонів була економічна доцільність. Результатом стало збільшення території України на Сході: весь Донбас було вирішено об'єднати під одним керівництвом. З цією метою була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу і до цього часу входила до складу УРСР, то новостворена Донецька губернія стала складовою частиною Радянської України. Відповідно територія УРСР була збільшена. До складу нової губернії увійшли нові території.

У серпні 1920 року до складу Донецької губернії передали станицю Луганська. Основною причиною став адміністративно-географічний критерій: територія станиці перебувала в безпосередній близькості від тодішнього центру Донецької губернії міста Луганська. Саме в цих нових кордонах УРСР і увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено 6 липня 1923 року. Однак у складі України території, передані в 1920 році (околиці міст Шахти та Таганрог), пробудуть лише до 1925 року.


Джерело: http://gazeta.ua/
Прикріплення: 1969097.jpg(61Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Сторінка 4 з 4«1234
Пошук:

Вверх