Неділя, 17.12.2017, 23:10
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 3 з 4«1234»
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Все що впливало і продовжує, на історію.
GADДата: Неділя, 08.09.2013, 18:10 | Повідомлення # 31
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Битва під Оршею. Князь Острозький проти князя Московського

Є в українській історії кілька переможних битв, на згадку про які негайно лунають гнівні крики про "брехню, підлі інсинуації" та навіть "роздмухування міжнаціональної ворожнечі". Одна з них – битва під Оршею, яка відбулася майже 500 років тому.

8 вересня 1514 року союзне військо Великого князівства Литовського і Польського королівства, очолюване руським князем Костянтином Острозьким, розбило армію Московського князівства.

За що воювали

Наприкінці XV сторіччя між Литовською і Московською державами розгорнулася запекла боротьба за давньоруську спадщину. Питання стояло руба: кому в разі перемоги домінувати в Центрально-Східній Європі.
Велике князівство Литовське ще протягом ХІІІ – XV ст приєднало до себе більшість руських князівств і земель. Але Московське велике князівство намагалося (і не безуспішно) підкорити їх своїй владі.
У листопаді 1512 року цар Василій ІІІ без оголошення війни розпочав наступ на Велике князівство Литовське (ВКЛ). Безпосередньою метою наступу став Смоленськ. Проте московським військам довелося здійснити три кампанії, аж поки 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала.



Внаслідок московсько-литовської війни 1512-22 років Москва отримала Смоленськ. Місто повернулося до складу Великого князівства Литовського у 1611 році, в часи Сагайдачного. Знову Смоленськ став московським у 1654-му, під час спільних козацько-московських дій на території нинішньої Білорусі

Ця перемога створила хороші умови для наступу на внутрішні райони Литовської держави. Польський король і Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців у державній скарбниці не було.
Великий гетьман Литовський [посада є аналогом міністра оборони ВКЛ з дуже широкими повноваженнями - ІП] Костянтин Острозький мав під рукою українські полки з Волині та Поділля.

Проте рух уздовж кордону Білгородської орди не давав йому можливості кинути їх на московський фронт. Тільки ополчення київської землі разом із союзними кримськими татарами здійснило у 1513-1514 роках два походи на Сіверщину.



Князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460 – 1530) уславився як визначний полководець, сучасники називали його руським Сціпіоном. Після битви під Оршею папський легат у Польщі писав: "Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви... в бою він не поступається хоробрістю Ромулу"

Вже після падіння Смоленська і захоплення московським військом Мстиславля, Кричева і Дубровно шляхта почала збиратися на війну. Крім того, польський уряд погодився надати допомогу Литві.

Тонкощі тактики

У серпні 1514 року в Мінську польське і литовське війська об’єдналися під загальним керівництвом короля. Армія налічувала 26 тисяч кінноти та піхоти. Також союзники мали кілька важких гармат.

Привівши полки до Борисова, Сигізмунд залишився в місті. Далі військо повів Костянтин Острозький. Рушаючи назустріч ворогу, він вирішив якнайшвидше дати генеральну битву. На це в полководця було кілька причин.
По-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей та припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися.
По-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах. По-третє, на півдні знову могла виникнути загроза, і йому довелося б відправити туди частину полків, включаючи свою гвардію – волинців і подолян.



Українська марка з філателістичного блоку, присвяченого героям битв середньовічних і ранньомодерних часів. Рік битви вказаний неправильно. Фото: abetka.ukrlife.org

Рухаючись на схід, гетьман подолав кілька заболочених річок, швидкими атаками розбив кілька московських загонів. 7 вересня союзники досягли Дніпра в районі Орші.
Московське військо, очолене воєводою Іваном Челядніним, стояло на протилежному березі. Його чисельність сягала 40 тис. кінноти. Слабкістю Челядніна була відсутність піхоти й артилерії. Крім того, московське військо роздирала ворожнеча між воєводами.

Князь Острозький не став затримуватися на правому березі. Після ретельної розвідки ворожих позицій через річку було перекинуто два мости. Частина кінноти перейшла Дніпро вплав.


Челяднін вирішив не заважати підходу ворога. Можливо, він розраховував, використовуючи чисельну перевагу, скинути противника в річку і таким чином повністю його знищити.
Нерішучість воєводи дала змогу Острозькому до початку активних дій не лише переправити військо, а й вишикувати його в бойові порядки.

Праворуч нього стала польська кіннота, між двома крилами Острозький поставив частину піхоти. Позаду лівого крила стояла друга лінія війська, а фланг замикали три легкі кінні хоругви.
Позаду правого крила теж стояла друга лінія на чолі з Янушем Свєрчевським. Його правий фланг був прикритий трьома хоругвами легкої кінноти. А вже за нею на самому краю поля бою було встановлено батарею.




Артилерійська позиція була дібрана досить вдало: підходи прикриті важкодоступною місцевістю, а гармати замасковані кущами.

Челяднін поводився безтурботно: крім того, що дав можливість супротивникові вишикуватися за власною схемою, то ще й не провів розвідки. Тож наявність батареї залишилася для нього таємницею.

Челяднін розташував свої полки за класичною схемою проведення атаки. Імовірно, московський воєвода хотів трьома концентрованими ударами розколоти литовсько-польське військо.
Водночас Острозький сподівався за допомогою фронтального бою зупинити ворога й перетворити його чисельну перевагу на тисняву з людей і коней.

До перемоги

8 вересня в середині дня Челяднін дав наказ правому полку атакувати. Спочатку, як і очікувалося, московські загони потіснили русько-литовські бойові порядки.


Картина "Битва під Оршею" - свого роду відеокліп XVI сторіччя. Її треба "читати" справа наліво, і глядач бачить увесь перебіг бою. Князь Костянтин Острозький зображений на картині тричі, у різні фази битви

Проте атакуючі не отримали допомоги Великого полку. Цим скористався Острозький і контратакував ворога всіма литовськими силами й частиною польських хоругов

Після жорстокого рукопашного бою правий фланг московського війська був розбитий і вдався до втечі.

У цей час на лівому фланзі пішов в атаку полк Лівої руки. Але він був розбитий ще швидше. Та поляки не стали його переслідувати, а, навпаки, залишили важку кінноту на місці, а легкі хоругви почали імітували відступ у бік Дніпра.

Челяднін вирішив, що супротивник тікає по-справжньому, й кинув в атаку частину Великого полку і залишки Лівого.

Не знаючи про засідку, ці полки щільною масою вийшли на піших стрільців і гармати. Останнім не треба було навіть цілитися.
Атакуючі зупинилися й змішалися. Коли ж кілька важких ядер поцілили в задні ряди, почалася паніка, що швидко охопила більшість московського війська.

Поразки флангів призвели до того, що Челяднін зі своїм полком залишився сам на сам проти всього литовсько-польського війська. Костянтин Острозький швидко організував скоординовану атаку з кількох боків.
Після запеклого бою Великий полк було оточено й розбито. Челяднін разом із десятьма воєводами потрапив у полон.

Московське військо втратило кілька тисяч загиблими й близько 5 тис. полоненими. Причому більшість втрат припали на дворянство, яке становило кістяк феодального війська.

Після битви

Здавалося, шлях на Смоленськ був відкритий, однак сталося те, чого боявся князь Острозький. Більшість шляхти вже не хотіла воювати й почала збиратися додому.

Гетьман у такій ситуації спромігся організувати повернення Мстиславля, Кричева й Дубровно. Але незабаром військо було розпущено.



Князь Костянтин був великим ревнителем православ'я і ктитором Києво-Печерської лаври. Його надгробок (на фото) був композиційним центром Успенського собору, підірваного восени 1941 року


Скульптура на могилі князя Костянтина. Успенський собор Києво-Печерської лаври (перша половина XX сторіччя)

Джерело: http://www.istpravda.com.ua
Прикріплення: 9645985.jpg(103Kb) · 8615638.jpg(77Kb) · 4726730.jpg(50Kb) · 4273747.jpg(100Kb) · 0647545.jpg(135Kb) · 6922612.jpg(67Kb) · 5448472.jpg(47Kb)
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 16:44 | Повідомлення # 32
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
70 років тому Сталін створив Московський патріархат



4 сентября мы тихо и неприметно будем отмечать важную историческую дату - 70 лет восстановления, возрождения, создания, реинкарнации, образования (кому что ближе) РПЦ.
Наше современное общество не любит историю, особенно старается обходить стороной историю ХХ века, полную острых углов и опасных ям. Россия в прошлом веке во всей красе показала масштаб, размах, ширину души русского человека, способного пасть до настоящего сатанизма и взлететь ввысь до величайшей святости. Много в большой книге судеб есть славных, но и позорных страниц. А есть такие страницы истории, о которых говорить не хочется. Даже несмотря на то, что вроде как они привели к хорошему. Впрочем, сейчас время чудное, может следующий юбилей будем отмечать с гордостью, с торжественным молебном у ХХС и прямой трансляцией на весь мир.

Итак, что же за памятная дата 4 сентября? В этот день, точнее ночью с 3-го на 4-е сентября 1943 года состоялась легендарная встреча товарища Сталина с тремя митрополитами.
Что было на той встрече мы не знаем, опубликована только записка одного из участников встречи - Георгия Григорьевича Карпова. Записка явно неполная, много сокрыто в секретной части, да и говорить о ее точности и правдивости не представляется возможным. Есть еще ряд воспоминаний и рассказов, все они разнятся в деталях и составлены людьми, которые во встрече участия не принимали.

Потому в нашем случае мы их во внимание брать не будем, а примем за условную правду записку Карпова. Если поверить ему, то кратко можно сказать следующее:

1) Ночью 4 сентября 1943 года в Кремле собрались И.В. Сталин, Заместитель Председателя Совнаркома СССР, министр иностранных дел СССР В.М. Молотов (обратите внимание, что был именно министр иностранных дел), мало кому известный тогда Г.Г.Карпов и три митрополита: Местоблюститель Патриаршего престола Сергий (Страгородский), митрополит Ленинградский Алексий (Симанский) и митрополит Киевский и Галицкий Николай (Ярушевич).

2) Сталин поблагодарил иерархов за патриотическую и государственную позицию Церкви, занятую в годы войны.

3) Митрополит Сергий попросил разрешение собрать Архиерейский собор, который изберет Патриарха и Синод. Сталин просьбу одобрил. Явно все уже было оговорено заранее.

4) Митрополит Сергий попросил разрешение Правительства принять для Патриарха титул "Патриарха Московского и всея Руси" (вместо России, как было при патриархе Тихоне).
Сталин одобрил.

5) Митрополит Сергий сообщил, что архиерейский Собор может быть собран через месяц, но Сталин попросил митрополитов "проявить большевистские темпы", пообещал помочь "соответствующим транспортом для быстрейшей доставки епископата в Москву (самолетами), чтобы собрать Собор через 3–4 дня. Предложение было принято и в положенное время исполнено. 8 сентября собор был открыт. 19 архиереев единогласно избрали митрополита Московского и Коломенского Сергия патриархом Московским и всея Руси, образовали Священный Синод Русской Православной Церкви и приняли постановление об отлучении от Церкви и лишении сана всех епископов и священнослужителей, изменивших Родине и перешедших в лагерь фашистов.

6) Митрополиты Сергий и Алексий попросили разрешения организовать богословские курсы при некоторых епархиях. Сталин удовлетворил просьбу, но настойчиво посоветовал не останавливаться на курсах, а открывать духовные академии и семинарии "во всех епархиях, где это нужно". Митрополиты от предложения Сталина отказались, сославшись на слабость своих сил и возможностей.

7) Митрополит Сергий предложил создать ежемесечный журнал Московской Патриархии, в котором "освещались бы как хроника церкви, так и статьи и речи богословского и патриотического характера". Сталин ответил: "Журнал можно и следует выпускать".

8) Митрополит Сергий поднял вопрос об открытии церквей в ряде епархий и праве архиереям входить в переговоры с гражданской властью по вопросу открытия церквей. Сталин "ответил, что по этому вопросу никаких препятствий со стороны Правительства не будет".

9) Митрополит Алексий поднял вопрос перед об освобождении некоторых архиереев, находящихся в ссылке, в лагерях, в тюрьмах и т.д. Сталин предложил подать список для рассмотрения.

10) Митрополит Сергий попросил разрешения предоставить право свободного проживания и передвижения внутри Союза и право исполнять церковные службы бывшим священнослужителям, отбывшим по суду срок своего заключения. Сталин пообещал изучить вопрос.

11) Митрополит Алексий поднял вопрос о церковной кассе: предоставить епархиям право отчислять некоторые суммы из касс церквей и из касс епархий в кассу центрального церковного аппарата для его содержания Патриархии и Синода. Изменить Положение о церковном управлении, чтобы священнослужителям было дано право быть членами исполнительного органа церкви. Сталин одобрил.

12) Митрополит Николай попросил разрешение создавать свечные заводы при епархиях. На это Сталин сказал, что "церковь может рассчитывать на всестороннюю поддержку правительства во всех вопросах, связанных с ее организационным укреплением и развитием внутри СССР". Свечные заводы разрешили.

13) Сталин предложил выделять государственные деньги на содержание управления Патриархии: "сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру".

14) Сталин от имени Правительства предложил участникам встречи решить бытовые вопросы: от предоставления квартир до обеспечения продуктами питания и личным транспортом. Митрополит Сергий от снабжения продуктами отказался, но попросил выделить машины и помещение для Патриархии в Новодевичьем монастыре. Оказалось, что Сталин знает о помещениях в Новодевичьем, но считает, что они нуждаются в ремонте и потому не подходят для скорого использования. Он предложил сразу предоставить 3-этажный особняк в Чистом переулке, бывшую резиденцию немецкого посла. Как сказал Сталин: "это здание советское, не немецкое, так что вы можете совершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке". Кроме того Сталин сказал митрополитам: "на рынке продукты покупать вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэтому государство может обеспечить продуктами вас по государственным ценам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в ваше распоряжение 2–3 легковые автомашины с горючим". Далее Сталин несколько раз спросил, есть ли у митрополитов еще какие-либо вопросы. "Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным налогом". Сталин пообещал разобраться в каждом отдельном случае и исправлять в случае необходимости.

15) Сталин предложил образовать "специальный государственный аппарат, который будет называться Совет по делам Русской православной церкви", который будет осуществлять связь между Правительством и Церковью и решать возникающие вопросы. Председателем Совета Сталин предложил назначить Г.Г. Карпова и спросил мнение митрополитов. Последние "весьма благожелательно" его приняли. "Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: "Подберите себе 2–3 помощников, которые будут членами вашего Совета, образуйте аппарат, но только помните: во-первых, что вы не обер-прокурор; во-вторых, своей деятельностью больше подчеркивайте самостоятельность церкви". После этого т. Сталин, обращаясь к т. Молотову, сказал: "Надо довести об этом до сведения населения, так же как потом надо будет сообщить населению и об избрании патриарха". "Молотов тут же стал составлять проект коммюнике для радио и газет, при составлении которого вносились соответствующие замечания, поправки и дополнения как со стороны т. Сталина, так и отдельные со стороны митрополитов Сергия и Алексия". В этот же день коммюнике было опубликовано в СМИ.

16) "После этого т. Молотов обратился к Сергию с вопросом: когда лучше принять делегацию Англиканской церкви, желающую приехать в Москву, во главе с архиепископом Йоркским? Сергий ответил, что поскольку Собор епископов будет собран через 4 дня, значит, и будут проведены выборы патриарха, англиканская делегация может быть принята в любое время. Тов. Молотов сказал, что, по его мнению, лучше будет принять эту делегацию месяцем позднее". В заключение этого приема у т. Сталина выступил митрополит Сергий с кратким благодарственным словом к Правительству и лично к т. Сталину.
Так появилось то, что мы сейчас называем Московский Патриархат. Шесть человек изменили историю Церкви. Любопытно, что пять из них были выпускниками духовных семинарий - три митрополита, Сталин и автор записки Карпов.
Сейчас мало кто помнит имя Георгия Григорьевича Карпова, но в свое время власть его и влияние в Церкви были огромны. Несмотря на слова Сталина, что он не должен стать обер-прокурором, фактически он был им.
Несколько слов нужно сказать об этом человеке.
Георгий Карпов родился в Кронштадте в семье краснодеревщика (отец участвовал в оформлении кронштадтского Морского собора). Окончил семинарию, но почему-то избрал светское поприще - ушел работать механиком на завод. В 20-м году вступил в партию, в 22-м поступил на работу в ВЧК (ему было 24 года), потом НКВД. Отличался особой жестокостью на допросах, любил пытки. Зверствовал во Пскове, где был начальником Псковского райотдела НКВД. Производил массовые аресты невинных граждан, фальсифицировал протоколы допросов арестованных. В 1941 году даже было открыто уголовное дело по поводу зверств бывшего семинариста, его коллег арестовали, но сам Карпов вышел чистым, дело против него закрыли, а его самого перевели в Москву в центральный аппарат НКВД. Далее началась война, которая все скрыла на время. Войну работник центрального аппарата начал майором НКВД, закончил генерал-майором. Был награжден орденом Ленина и Трудового Красного знамени.


...далі...
Прикріплення: 1448296.jpg(60Kb)
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 16:48 | Повідомлення # 33
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

В 1943 году состоялась обсуждаемая нами встреча. Садист-семинарист стал "обер-прокурором" и митрополиты "весьма благожелательно" приняли его кандидатуру. Последующая переписка показывает, что между Карповым и членами Синода установились самые теплые дружеские отношения. Потом Карпову предъявляли обвинения в слишком тесных отношениях и очень дорогих подарках, которые он передавал членам Синода и работникам Патриархии. Например, в 1949 году подарил митрополиту Алексию телевизор (!) за четыре тысячи рублей. Когда в 1956 году началась новая Хрущевская кампания против Церкви, Карпова обвинили в том, что он "скатывался зачастую на позиции обслуживания церковных организаций", припомнили псковский период, выгнали из партии (правда через несколько месяцев восстановили, "учитывая давность совершенных им проступков и положительную работу в последующие годы"), но в 1960-м все-таки сняли со всех должностей и отправили на заслуженный отдых. Карпов прожил семь лет на пенсии и в 69 лет преставился. Похоронен на Новодевичьем кладбище.

Вот такая судьба у сына плотника из Кронштадта, семинариста, без малого 20 лет управлявшего Патриархией.
Что просил Сталин в обмен на продовольствие для трех человек, какие условия ставил перед ними, что обещано было в знак благодарности мы не знаем. Равно как не знаем об истинных планах самого Сталина. Можно только уверенно сказать, что он не довел до конца начатые церковные реформы и преобразования. Например, не был реализован великий архитектурный проект - патриарший дворец в Москве. Война дворцам уже ушла в историю, но слово оставалось с негативным оттенком. Царским и княжеским дворцам противопоставили Дворцы Советов и культуры, а вот личных дворцов, конечно, быть не могло. Тем не менее патриарший дом должен был называться именно дворцом. Планировалось построить его в виде гигантской буквы "П" (Патриарх, Патриархия). В горизонтальной перекладине должен быть сам дворец Патриарха и помещения для Синода. В одной вертикальной планке - московская духовная академия и семинария (она должна была быть именно в Москве), а в другой - ОВЦС и Издательство Московской Патриархии. Проект был создан, но здание не построили. Потом была неудачная попытка перенести центр вселенского Православия в Москву, построить новый православный Ватикан, который будет управлять духовной жизнью граждан во всех завоеванных европейских странах и попытка руками Церкви влиять на политику множества разных стран. Что-то удалось, что-то нет. Выводы делайте сами. Но началось все в ночь с 3-го на 4-е сентября. С чем я всех нас и поздравляю.

Далее "Записка полковника государственной безопасности Г.Г. Карпова о приеме И.В. Сталиным иерархов Русской православной церкви (РПЦ) г. Москва 4 сентября 1943 г.
СЕКРЕТНО

4.09.43 г. я был вызван к товарищу Сталину, где мне были заданы следующие вопросы:

а) что из себя представляет митрополит Сергий (возраст, физическое состояние, его авторитет в церкви, его отношение к властям);

б) краткая характеристика митрополитов Алексия и Николая;

в) когда и как был избран в патриархи Тихон;

г) какие связи Русская православная церковь имеет с заграницей;

д) кто являются патриархами Вселенским, Иерусалимским и другими;

е) что я знаю о руководстве православных церквей Болгарии, Югославии, Румынии;

ж) в каких материальных условиях находятся сейчас митрополиты Сергий, Алексий и Николай;

з) количество приходов православной церкви в СССР и количество епископата.

После того, когда мною были даны ответы на вышеуказанные вопросы, мне было задано три вопроса личного порядка:

а) русский ли я;

б) с какого года в партии;

в) какое образование имею и почему знаком с церковными вопросами .

После этого т. Сталин сказал: "Нужно создать специальный орган, который бы осуществлял связь с руководством церкви. Какие у вас есть предложения?" Оговорившись, что к этому вопросу не совсем готов, я внес предложение организовать при Верховном Совете СССР отдел по делам культов и исходил при этом из факта существования при ВЦИКе постоянно действующей Комиссии по делам культов.

Тов. Сталин, поправив меня, сказал, что организовывать комиссию или отдел по делам культов при Верховном Совете Союза ССР не следует, что речь идет об организации специального органа при Правительстве Союза и речь может идти об образовании или комитета, или совета. Спросил мое мнение.


...далі...
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 16:49 | Повідомлення # 34
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Когда я сказал, что затрудняюсь ответить на этот вопрос, т. Сталин, несколько подумав, сказал:

1) надо организовать при Правительстве Союза, т. е. при Совнаркоме, Совет, который назовем Советом по делам Русской православной церкви;

2) на Совет будет возложено осуществление связей между Правительством Союза и патриархом;

3) Совет самостоятельных решений не принимает, докладывает и получает указания от Правительства .

После этого т. Сталин обменялся мнениями с тт. Маленковым, Берия по вопросу, следует ли принимать ему митрополитов Сергия, Алексия, Николая, а также спросил меня, как я смотрю на то, что Правительство примет их.

Все трое сказали, что они считают это положительным фактом. После этого тут же, на даче т. Сталина, я получил указание позвонить митрополиту Сергию и от имени Правительства передать следующее: "Говорит с Вами представитель Совнаркома Союза. Правительство имеет желание принять Вас, а также митрополитов Алексия и Николая, выслушать Ваши нужды и разрешить имеющиеся у Вас вопросы.

Правительство может Вас принять или сегодня же, через час-полтора, или если это время Вам не подходит, то прием может быть организован завтра (в воскресенье) или в любой день последующей недели". Тут же в присутствии т. Сталина, созвонившись с Сергием и отрекомендовавшись представителем Совнаркома, я передал вышеуказанное и попросил обменяться мнениями с митрополитами Алексием и Николаем, если они находятся в данное время у митрополита Сергия.
После этого доложил т. Сталину, что митрополиты Сергий, Алексий и Николай благодарят за такое внимание со стороны Правительства и хотели бы, чтобы их приняли сегодня. Двумя часами позднее митрополиты Сергий, Алексий и Николай прибыли в Кремль, где были приняты т. Сталиным в кабинете Председателя Совнаркома Союза ССР. На приеме присутствовали т. Молотов и я.

Беседа т. Сталина с митрополитами продолжалась 1 час 55 минут.

Тов. Сталин сказал, что Правительство Союза знает о проводимой ими патриотической работе в церквах с первого дня войны, что Правительство получило очень много писем с фронта и из тыла, одобряющих позицию, занятую церковью по отношению к государству.
Тов. Сталин, коротко отметив положительное значение патриотической деятельности церкви за время войны, просил митрополитов Сергия, Алексия и Николая высказаться об имеющихся у патриархии и у них лично назревших, но не разрешенных вопросах.
Митрополит Сергий сказал т. Сталину, что самым главным и наиболее назревшим вопросом является вопрос о центральном руководстве церкви, т. к. почти 18 лет [он] является патриаршим местоблюстителем и лично думает, что вряд ли есть где столь продолжительные вреды [трудности], что Синода в Советском Союзе нет с 1935 г., а потому он считает желательным чтобы Правительство разрешило собрать архиерейский Собор, который и изберет патриарха, а также образует орган в составе 5–6 архиереев.
Митрополиты Алексий и Николай также высказались за образование Синода и обосновали это предложение об образовании как наиболее желаемую и приемлемую форму, сказав также, что избрание патриарха на архиерейском Соборе они считают вполне каноничным, т. к. фактически церковь возглавляет бессменно в течение 18 лет патриарший местоблюститель митрополит Сергий.


...далі...
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 16:51 | Повідомлення # 35
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Одобрив предложения митрополита Сергия, т. Сталин спросил:

а) как будет называться патриарх;

б) когда может быть собран архиерейский Собор;

в) нужна ли какая помощь со стороны Правительства для успешного проведения Собора (имеется ли помещение, нужен ли транспорт, нужны ли деньги и т. д.).

Сергий ответил, что эти вопросы предварительно ими между собой обсуждались и они считали бы желательным и правильным, если бы Правительство разрешило принять для патриарха титул патриарха Московского и всея Руси, хотя патриарх Тихон, избранный в 1917 г. при Временном правительстве, назывался "патриархом Московским и всея России".
Тов. Сталин согласился, сказав, что это правильно.

На второй вопрос митрополит Сергий ответил, что архиерейский Собор можно будет собрать через месяц, и тогда т. Сталин, улыбнувшись, сказал: "А нельзя ли проявить большевистские темпы?" Обратившись ко мне, спросил мое мнение, я высказался, что если мы поможем митрополиту Сергию соответствующим транспортом для быстрейшей доставки епископата в Москву (самолетами), то Собор мог бы быть собран и через 3–4 дня.

После короткого обмена мнениями договорились, что архиерейский Собор соберется в Москве 8 сентября.
На третий вопрос митрополит Сергий ответил, что для проведения Собора никаких субсидий от государства они не просят. Вторым вопросом митрополит Сергий поднял, а митрополит Алексий развил вопрос о подготовке кадров духовенства, причем оба просили т. Сталина, чтобы им было разрешено организовать богословские курсы при некоторых епархиях.

Тов. Сталин, согласившись с этим, в то же время спросил, почему они ставят вопрос о богословских курсах, тогда как Правительство может разрешить организацию духовной академии и открытие духовных семинарий во всех епархиях, где это нужно. Митрополит Сергий, а затем еще больше митрополит Алексий сказали, что для открытия духовной академии у них еще очень мало сил и нужна соответствующая подготовка, а в отношении семинарий — принимать в них лиц не моложе 18 лет они считают неподходящим по времени и прошлому опыту, зная, что, пока у человека не сложилось определенное мировоззрение, готовить их в качестве пастырей весьма опасно, т. к. получается большой отсев, и, может быть, в последующем, когда церковь будет иметь соответствующий опыт работы с богословскими курсами, встанет этот вопрос, но и то организационная и программная сторона семинарий и академий должна быть резко видоизменена.

Тов. Сталин сказал: "Ну, как хотите, это дело ваше, а если хотите богословские курсы, начинайте с них, но Правительство не будет иметь возражений и против открытия семинарий и академий". Третьим вопросом Сергий поднял вопрос об организации издания журнала Московской патриархии, который бы выходил один раз в месяц и в котором освещались бы как хроника церкви, так и статьи и речи богословского и патриотического характера. Тов. Сталин ответил: "Журнал можно и следует выпускать".
Затем митрополит Сергий затронул вопрос об открытии церквей в ряде епархий, сказав, что об этом перед ним ставят [вопросы] почти все епархиальные архиереи, что церквей мало и что уж очень много лет не открываются. При этом митрополит Сергий сказал, что он считает необходимым предоставить право епархиальному архиерею входить в переговоры с гражданской властью по вопросу открытия церквей. Митрополиты Алексий и Николай поддержали Сергия, отметив при этом неравномерность распределения церквей в Советском Союзе и высказав пожелание в первую очередь открывать церкви в областях и краях, где нет совсем церквей или где их мало. Тов. Сталин ответил, что по этому вопросу никаких препятствий со стороны Правительства не будет. Затем митрополит Алексий поднял вопрос перед т. Сталиным об освобождении некоторых архиереев, находящихся в ссылке, в лагерях, в тюрьмах и т. д.

Тов. Сталин сказал им: "Представьте такой список, его рассмотрим". Сергий поднял тут же вопрос о предоставлении права свободного проживания и передвижения внутри Союза и права исполнять церковные службы бывшим священнослужителям, отбывшим по суду срок своего заключения, т. е. вопрос был поднят о снятии запрещений, вернее, ограничений, связанных с паспортным режимом. Тов. Сталин предложил мне этот вопрос изучить. Митрополит Алексий, попросив разрешения у т. Сталина, специально остановился на вопросах, имеющих отношение к церковной кассе, а именно: а) митрополит Алексий сказал, что он считает необходимым предоставление епархиям права отчислять некоторые суммы из касс церквей и из касс епархий в кассу центрального церковного аппарата для его содержания (патриархия, Синод), и в связи с этим же митрополит Алексий привел пример, что инспектор по административному надзору Ленсовета Татаринцева такие отчисления делать не разрешила; б) что в связи с этим же вопросом он, а также митрополиты Сергий и Николай считают необходимым, чтобы было видоизменено Положение о церковном управлении, а именно чтобы священнослужителям было дано право быть членами исполнительного органа церкви.


...далі...
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 16:52 | Повідомлення # 36
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Тов. Сталин сказал, что против этого возражений нет. Митрополит Николай в беседе затронул вопрос о свечных заводах, заявив, что в данное время церковные свечи изготовляются кустарями, продажная цена свечей в церквах весьма высокая и что он, митрополит Николай, считает лучшим предоставить право иметь свечные заводы при епархиях. Тов. Сталин сказал, что церковь может рассчитывать на всестороннюю поддержку правительства во всех вопросах, связанных с ее организационным укреплением и развитием внутри СССР, и что, как он говорил об организации духовных учебных заведений, не возражая против открытия семинарий в епархиях, так не может быть препятствий и к открытию при епархиальных управлениях свечных заводов и других производств.

Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: "Надо обеспечить право архиерея распоряжаться церковными суммами. Не надо делать препятствий к организации семинарий, свечных заводов и т. д.". Затем т. Сталин, обращаясь к трем митрополитам, сказал: "Если нужно сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру".

После этого тов. Сталин, обращаясь к митрополитам Сергию, Алексию и Николаю, сказал им: "Вот мне доложил т. Карпов, что вы очень плохо живете: тесная квартирка, покупаете продукты на рынке, нет у вас никакого транспорта. Поэтому Правительство хотело бы знать, какие у вас есть нужды и что вы хотели бы получить от Правительства". В ответ на вопрос т. Сталина митрополит Сергий сказал, что в качестве помещений для патриархии и для патриарха он просил бы принять внесенные митрополитом Алексием предложения о предоставлении в распоряжение патриархии бывшего игуменского корпуса в Новодевичьем монастыре, а что касается обеспечения продуктами, то эти продукты они покупают на рынке, но в части транспорта просил бы помочь, если можно, выделением машины.

Тов. Сталин сказал митрополиту Сергию: "Помещения в Новодевичьем монастыре т. Карпов посмотрел: Они совершенно неблагоустроенны, требуют капитального ремонта, и, чтобы занять их, надо еще много времени. Там сыро и холодно. Ведь надо учесть, что эти здания построены в XVI в. Правительство вам может предоставить завтра же вполне благоустроенное и подготовленное помещение, предоставив вам 3-этажный особняк в Чистом переулке, который занимался ранее бывшим немецким послом Шуленбургом. Но это здание советское, не немецкое, так что вы можете совершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке, а для того, чтобы лучше иметь представление об этом здании, мы сейчас вам покажем план его".

Через несколько минут представленный т. Сталину т. Поскребышевым план особняка по Чистому переулку, дом 5, с его подворными постройками и садом был показан для ознакомления митрополитам, причем было условлено, что на другой день, 4 сентября , т. Карпов предоставит возможность митрополитам лично осмотреть указанное выше помещение. Вновь затронув вопрос о продовольственном снабжении, т. Сталин сказал митрополитам: "На рынке продукты покупать вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэтому государство может обеспечить продуктами вас по государственным ценам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в ваше распоряжение 2–3 легковые автомашины с горючим".

Тов. Сталин спросил митрополита Сергий и других митрополитов, нет ли у них еще каких-либо вопросов к нему, нет ли других нужд у церкви, причем об этом т. Сталин спросил несколько раз. Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным налогом, на что т. Сталин обратил внимание и предложил мне в каждом отдельном случае принимать соответствующие меры проверки и исправления. После этого т. Сталин сказал митрополитам: "Ну, если у вас больше нет к Правительству вопросов, то, может быть, будут потом.

Правительство предполагает образовать специальный государственный аппарат, который будет называться Совет по делам Русской православной церкви, и председателем Совета предполагается назначить т. Карпова. Как вы смотрите на это?" Все трое заявили, что они весьма благожелательно принимают назначение на этот пост т. Карпова.
Тов. Сталин сказал, что Совет будет представлять собою место связи между Правительством и церковью и председатель его должен [докладывать] Правительству о жизни церкви и возникающих у нее вопросах. Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: "Подберите себе 2–3 помощников, которые будут членами вашего Совета, образуйте аппарат, но только помните: во-первых, что вы не обер-прокурор; во-вторых, своей деятельностью больше подчеркивайте самостоятельность церкви". После этого т. Сталин, обращаясь к т. Молотову, сказал: "Надо довести об этом до сведения населения, так же как потом надо будет сообщить населению и об избрании патриарха". В связи с этим Вячеслав Михайлович Молотов тут же стал составлять проект коммюнике для радио и газет, при составлении которого вносились соответствующие замечания, поправки и дополнения как со стороны т. Сталина, так и отдельные со стороны митрополитов Сергия и Алексия. Текст извещения был принят в следующей редакции: "4 сентября с. г. у Председателя Совета Народных Комиссаров СССР т. И.В. Сталина состоялся прием, во время которого имела место беседа с патриаршим местоблюстителем митрополитом Сергием, Ленинградским митрополитом Алексием и экзархом Украины Киевским и Галицким митрополитом Николаем. Во время беседы митрополит Сергий довел до сведения Председателя Совнаркома, что в руководящих кругах православной церкви имеется намерение созвать Собор епископов для избрания патриарха Московского и всея Руси и образования при патриархе Священного Синода.

Глава Правительства т. И.В. Сталин сочувственно отнесся к этим предложениям и заявил, что со стороны Правительства не будет к этому препятствий. При беседе присутствовал Заместитель Председателя Совнаркома СССР т. В.М. Молотов".

Это извещение было опубликовано в газете "Известия" от 5 сентября 1943 г. Коммюнике было передано т. Поскребышеву для передачи в этот же день по радио и в ТАСС для напечатания в газетах. После этого т. Молотов обратился к Сергию с вопросом: когда лучше принять делегацию Англиканской церкви, желающую приехать в Москву, во главе с архиепископом Йоркским? Сергий ответил, что поскольку Собор епископов будет собран через 4 дня, значит, и будут проведены выборы патриарха, англиканская делегация может быть принята в любое время. Тов. Молотов сказал, что, по его мнению, лучше будет принять эту делегацию месяцем позднее. В заключение этого приема у т. Сталина выступил митрополит Сергий с кратким благодарственным словом к Правительству и лично к т. Сталину. Тов. Молотов спросил т. Сталина: "Может, следует вызвать фотографа?" Тов. Сталин сказал: "Нет, сейчас уже поздно, второй час ночи, поэтому мы сделаем это в другой раз". Тов. Сталин, попрощавшись с митрополитами, проводил их до дверей своего кабинета. Данный прием был историческим событием для церкви и оставил у митрополитов Сергия, Алексия и Николая большие впечатления, которые были очевидны для всех, кто знал и видел в те дни Сергия и других.

Джерело: http://gazeta.ua
 
GADДата: Четвер, 12.09.2013, 23:44 | Повідомлення # 37
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
НЕВОЗМОЖНОЕ ПРОИЗОШЛО: РОССИЯ И АБХАЗИЯ ОФИЦИАЛЬНО ВВЕЛИ ФАШИЗМ!



Матвей Ганапольский
обозреватель

14 января 2011

Прочитайте внимательно эту заметку и расскажите о ней всем вашим друзьям.

Итак, как известно в 92-93-м годах была страшная кровопролитная война между грузинами и абхазами. Грузины были выдавлены из Абхазии и она зажила самостоятельной жизнью. На повестке дня остались гуманитарные вопросы, в частности возвращение беженцев в свои квартиры и дома.

Потом случилась российско-грузинская война, и Абхазия стала «самостоятельным государством».
Но вопрос возвращения беженцев остался – это признавала и Абхазия, и Россия, как «гарант» мирного процесса.

Грузины из Абхазии разъехались кто куда – кто уже 20 лет живет в переселенческих лагерях в Грузии, кто в России, имея российское гражданство.

А потом российско-абхазские бандюги стали делить абхазскую собственность, для того Абхазию и отторгали.
Сначала делили дворцы и дома отдыха на сладком побережье, но оставались квартирки и домики несчастных беженцев. Их нужно было отобрать.

А еще нужно было совершить то, о чем мечтают нацисты – сделать свою территорию свободной от чужих, т.е. сделать Абхазию этнически чистой от грузин.
ЛЮБЫХ ГРУЗИН.

А теперь внимание: итак, граждане Российской Федерации (!) грузинской национальности, уехавшие из Абхазии во время той войны, ждали решения «нового, свободного и демократического государства Абхазия» и российско-абхазской комиссии, что они создадут нормальную обстановку, позволяющую им вернуться домой. По этому поводу они подали соответствующие жалобы в эту самую комиссию по решению имущественных споров и ждали их рассмотрения.

И ВОТ РЕШЕНИЕ ПРИНЯТО:
«По решению совместной (!!!) российско-абхазской комиссии жалобы граждан РФ грузинского (!!!!!!) происхождения на лишение их имущества в Абхазии рассматриваться не будут. Решение пересмотрят только после того, как Грузия компенсирует Абхазии 13 млрд. долларов ущерба, который был причинен республике в войне 1992-1993 годов».

Это решение комиссии подтвердил второй секретарь российского посольства в Абхазии Дмитрий Вишернев.

Прошу вас еще и еще раз перечитать это совместное абхазско-РОССИЙСКОЕ решение.
Власти Абхазии и РОССИИ приняли решение, что граждане РОССИИ грузинского происхождения не вернуться домой, пока Грузия, т. е. ТРЕТЬЕ ГОСУДАРСТВО не выплатит 13 МИЛЛИАРДОВ ДОЛЛАРОВ!!!!!!!!!

Но ведь, скажете вы, нужна какая-то причина, чтобы подобное решение было принято.
И она есть, эта причина!

«...в течение 15-20 лет граждане РФ не платили за коммунальные услуги и не ухаживали за квартирами».

Итак, отныне гражданам РОССИИ ГРУЗИНСКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ, беженцам, т.е. мирному населению, проживавшему ранее в Абхазии, не будет возвращаться имущество, потому что беженцы, убегая от пуль, ножей и спасая своих детей, позже, когда Абхазия стала зоной, свободной от грузин, не ходили в местный ЖЕК и не платили квартплату.

Негодяи, отвечающие за внешнюю политику, ясно ли вам, что вы официально узаконили фашизм в отношении своих собственных граждан?!
НЕ ГРАЖДАН ГРУЗИИ - ЧУЖОЙ СТРАНЫ, А СОБСТВЕННЫХ ГРАЖДАН??!!
В РОССИИ ВПЕРВЫЕ ОФИЦИАЛЬНО (!!!) ПОЯВИЛИСЬ ГРАЖДАНЕ ВТОРОГО СОРТА, ВЫБРАННЫЕ ПО НАЦИОНАЛЬНОМУ ПРИЗНАКУ.


Всем тем, кто принимал это решение, кто лишает своих же граждан мечты вернуться на свою Родину, кто впервые в стране, победившей фашизм, УЗАКОНИЛ нацистское решение в отношении СВОИХ СОБСТВЕННЫХ ГРАЖДАН, разделив их по национальному признаку, я желаю одного – будьте вы прокляты!

И вы будете прокляты.


Джерело: http://echo.msk.ru/
Прикріплення: 0126957.jpeg(142Kb)
 
GADДата: Понеділок, 28.10.2013, 18:19 | Повідомлення # 38
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
В 2009 Віктор Ющенко на догоду Москві та промосковському електорату заснував нове свято - 28 жовтня - "День визволення України від фашистських загарбників".
Уряд Януковича планує із помпою "відсвяткувати" цю подію у 2014. Місцеві влади по областях та населених пунктах організовують гучні святкування Дня визволення від фашистів.
Важливо розуміти:
Для сталінського режиму процес «визволення» був не тільки засобом легітимізації своєї влади над повторно захопленою під час боїв із Вермахтом територією України. Це був також час кривавої розплати за нелояльність українців....
Україні потрібно позбутися міфів щодо радянського «визволення» 1943–1944 років, які заважають подолати постколоніальний та постгеноцидний синдром і стати на шлях розбудови повноцінної національної держави із власною ідентичністю


Звільнення від Бухенвальда таборами ГУЛАГу

«Освобождение» України в роки Другої світової війни як форма легітимізації радянської влади



Після врочистого святкування в Росії 70-го ювілею перемоги Червоної армії над Вермахтом у вирішальній битві Другої світової – Сталінградській – та початку корінного перелому у війні на Східному фронті на користь Радянського Союзу Україна має всі шанси на два роки зануритися в епопею офіційних і неофіційних церемоній відзначення ювілейних дат звільнення від німецько-фашист­ських загарбників окремих міст, містечок, селищ і сіл, а також загального святкування Дня визволення (28 жовтня 1944 року).

Традиція масштабних коммеморацій такого роду, що склалась за СРСР, не має ані сучасних, ані історичних аналогів у інших країнах. Ніде у світі Другу світову (в радянській інтерпретації «Вєлікую Отєчєствєнную») не вшановують так, як на пострадянському просторі. З одного боку, це можна пояснювати характером та масштабами її ведення на Сході й, зокрема, в Україні, а з другого – наслідком глибоко вкоріненого міфу ВВВ, що відіграв і відіграє надалі для імперських амбіцій Кремля легітимізувальну роль. У нашому вимірі такі практики репрезентації минулого, що досі залишаються важливою частиною публічного простору, заважають успішному подаланню спадку совка й відверто грають проти незалежності держави. Скажімо, за весь 21 рік самостійного існування України Харків, дата «визволення» якого припадає на 23 серпня, як і багато інших східноукраїнських міст, практично не відзначали 24 серпня як національного свята. Водночас «визвольна» коммеморативна традиція тією чи іншю мірою характерна і для інших регіонів України, зокрема й західних.


УКРАЇНЦІ У СВОЇЙ БІЛЬШОСТІ НЕ СПРИЙМАЛИ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ ЯК СВОЮ АНІ ДО ВІЙНИ, АНІ ПІД ЧАС НЕЇ, АНІ В ПЕРШІ РОКИ ОПІСЛЯ

За підрахунками радянських істориків, Червона армія у 1943–1945 роках «визволила» 727 міст у Радянському Союзі, 484 – в дев’яти країнах Центрально-Східної Європи (Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, Югославії, Албанії, Австрії), а також у двох східноазійських країнах – Китаї та Кореї. Однак ніде, окрім пострадянського простору (та ще Албанії і Кореї), ці дати бойового календаря Червоної армії не розглядають як щось епохальне в історії країни, як такі, що саме після них розпочалося справді мирне й цивілізоване життя. Одним словом, заміна Бухенвальда чи Освенцима на табори ГУЛАГу не означала для країн Центрально-Східної Європи принципової зміни в плані набуття певних людських прав і свобод. Яким же чином вояки Червоної армії, позбавлені останніх, могли нести комусь якесь «визволення»? Тим більше що РСЧА була таким самим злочинним інститутом радянського тоталітарного режиму, як і Вермахт – гітлерівського Третього Рейху.

Зрештою, це питання термінології. Якщо збройні сили демократичних США, Великої Британії та Франції наприкінці війни окупували Західну Німеччину, то Радянський Союз, держава тоталітарна, таки «визволив» її східну частину разом із Берліном. Коли навіть російська царська армія у 1813–1814 роках здійснювала закордонні походи в Європу під час наполеонівських війн, то сталінський СРСР – «визволяв» країни від коричневої чуми в роки Другої світової. Чому тут дивуватись? Адже, згідно з лєнінсько-марксистською ідеологією, в разі успішної реалізації ідеї світової комуністичної революції така доля чекала й на решту людства.

Тиждень вирішив розглянути феномен радянського «визволення» України в 1943–1944 роках і визначити, чим воно було насправді для її населення. Досі як у публічному, так і в науковому дискурсі в нас спостерігається виразне «роздвоєння особистості». Якщо в 1917–1920 роках Україну окуповують жорстокі й підступні війська більшовицької Росії, які грабують, палять, розстрілюють, реквізують тощо, то в 1943–1944-му вони раптом перевтілюються в добрих, усміхнених, хоробрих і відчайдушних воїнів-миротворців, які звільняють українців від потворного фашистського режиму, словом, стають «НАШИМИ». Зненацька радянський режим, що організував у 1930-х роках штучний Голодомор-геноцид і проводив масові репресії, зокрема й на національному ґрунті, стає мало не рідним і близьким.

Тиждень уже писав про те, що комуністичний період в історії України, коли вона входила до російсько-радянської імперії, був часом окупації, і що будь-які спроби його легітимізації принципово не змінюють цього визначення.Концепт «визволен­­ня», що був нав’язаний українцям, як і іншим народам СРСР, у процесі конструювання глобального міфу «Вєлікой Отєчєствєнной» мав якраз на меті легітимізувати радянський режим в очах населення (граючи на бінарному протиставленні «наші – німці»), закріпити його й остаточно зцементувати штучну спільноту під назвою «радянський народ». «Визволення» 1943–1944 років у нашому випадку стало такою собі другою «українізацією» 1920-х, засобом укорінення режиму й набуття ним рис «свого» в очах населення.

Як з'ясовував Тиждень цього разу, криза лояльності українців до сталінського режиму, яка масштабно проявилася на початковому етапі німецько-радянської війни під час поспішного відступу Червоної армії під натиском Вермахту, призвела до того, що понад 90% населення довоєнної УРСР залишилося на окупованій нацистами території. Зірвані мобілізаційні кампанії не тільки в Західній Україні, а й у багатьох східних регіонах (зокрема, Сталінській та Харківській областях) свідчили про те, що українці основною своєю масою не хотіли воювати за радянську владу, котру не сприймали як свою ані до війни, ані під час неї, ані в перші роки опісля, пам’ятаючи про масові більшовицькі злочини. Такою, врешті-решт, для них не стала й «нова Європа» Адольфа Гітлера, будована на терорі, репресіях і расовій теорії. Виявом цієї нелояльності до двох режимів стало розгортання в роки війни в Україні повстанського руху, очолюваного ОУН .

Утім, для певної частини українського суспільства після жахіть нацистського «нового порядку» радянська влада, що поверталася, бачилася меншим злом. По-перше, населення прагнуло позбутися расового приниження, що його відчувало в умовах німецької окупації, по-друге, сподівалося на певне переформатування самого комуністичного режиму, його лібералізацію (чого не відбулося), а по-третє, повернення до мирного життя, з яким асоціювався СРСР. Попри вияви радості та оптимізму серед певних категорій населення, основна його маса була насамперед перейнята власним виживанням в умовах війни і не мислила категоріями державного престижу чи військової слави . Тим паче що більшість остерігалася помсти з боку сталінського режиму за «зраду» 1941 року. Селяни очікували реставрації колгоспної системи, партійні діячі, інтелігенція та радянські військовополонені, які залишилися на окупованій території, – репресій. Деякі розглядали повернення червоних як просту зміну окупанта. Однак, відчуваючи тяжку кривду з боку німців, багато хто прагнув помститись їм у лавах Червоної армії.

Для сталінського режиму процес «визволення» був не тільки засобом легітимізації своєї влади над повторно захопленою під час боїв із Вермахтом територією України. Це був також час кривавої розплати за нелояльність українців. Окрім класичних репресій і терору проти осіб, які співпрацювали чи бодай контактували з нацистами, в умовах воєнного часу новим засобом відплати стали радянські мобілізаційні кампанії, що були в багатьох випадках формою посмертної реабілітації людей, які залишилися на окупованій території і мали «спокутувати провину перед Батьківщиною власною кров’ю». Особливості радянського воєнного мистецтва, коли перемоги здобували не якістю, а кількістю й людське життя нічого не важило, передбачали «чудову» тактику, що була широко апробована в 1943–1944 роках на багатьох вихідцях із України, яких нерідко в якості гарматного м’яса після призову без належного озброєння, обмундирування та вишколу кидали в найгарячіші точки фронту на вірну загибель, особливо під час битви за Дніпро восени 1943-го. Хоча це аж ніяк не заперечує особистого й колективного внеску українців-червоноармійців у боротьбу проти нацизму.

Чи були радянські мобілізації цілеспрямованою репресивною акцією? На жаль, офіційних документів, які прямо про це свідчили б, немає, як, зрештою, відсутні ключові накази щодо Голодомору, однак свідчення очевидців і документи нижчого рівня говорять про те, що вони розглядалися як своєрідна форма відплати «зрадливим українцям».

Україні потрібно позбутися міфів щодо радянського «визволення» 1943–1944 років, які заважають подолати постколоніальний та постгеноцидний синдром і стати на шлях розбудови повноцінної національної держави із власною ідентичністю.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 7764468.jpg(98Kb)
 
GADДата: Понеділок, 28.10.2013, 18:20 | Повідомлення # 39
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Сьогодні Україна "святкує" День визволення від фашистських загарбників або День перемоги Колими над Бухенвальдом.

Замість тисячі слів, розміщую ось цю картинку.



У кого погано з зором, поясню: ті гори трупів навколо пам'ятника "дєдиваєвалі", до якого раз на рік приїжджають дяді на фашистських Мерседесах - це жертви колективізацій, депортацій, Голодомора, заградзагонів, розкуркулення, індустріалізації, репресій, "чісток" та "врагі народа".

І те що ригоанали в ці дні влаштовують свої шабаші на кістках цих мільйонів жертв, м'яко кажучи грає проти їхньої карми, яка і так вже в мінусах.

Але урки на те і урки, щоб горіти в пеклі. Маю надію, воно все ж таки існує і ці онуки НКВСівців, ЧКістів і тому подібної погані ще зустрінуться там зі своїми дєдамі, які воювали...з власним народом.

Джерело: https://www.facebook.com
Прикріплення: 8521036.jpg(53Kb)
 
GADДата: Четвер, 07.11.2013, 20:37 | Повідомлення # 40
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Человек в кожаном фартуке. Палач НКВД собственноручно убил больше 10 000 невиновных



Генерал Василий Блохин, кавалер ордена Трудового Красного Знамени, который давался за значительные свершения в работе. Вся “работа” этого не-человека - убийства. Потомки миллионов замученных в чекистских застенках людей должны помнить и этого человека, и весь род убийцы.

В 1937-1938 годах главный палач Лубянки Василий Блохин участвовал в самых громких расстрелах. Он командовал расстрелом маршала Тухачевского и других высокопоставленных военных. На его личном счету более десяти тысяч жертв. Недавно ему поставили новый памятник...

Имя бессменного палача сталинской эпохи Василия Михайловича Блохина сегодня на слуху. Его подписью скреплено огромное множество хранящихся в архиве Лубянки актов о приведении расстрельных приговоров в исполнение.
Людям, не посвященным в тонкости палаческого ремесла Блохина, приходилось испытывать шок и трепет, когда им доводилось видеть его в деле. Одно из редких свидетельств оставил начальник УНКВД по Калининской области Дмитрий Токарев.

Он рассказал о прибытии весной 1940-го в Калинин группы высокопоставленных работников НКВД во главе с Блохиным для расстрела поляков, содержавшихся в Осташковском лагере.

Когда все было готово к началу первого расстрела, Блохин, как рассказал Токарев, зашел за ним:
«Ну, пойдем…» Мы пошли, и тут я увидел весь этот ужас…

Блохин натянул свою специальную одежду: коричневую кожаную кепку, длинный кожаный коричневый фартук, кожаные коричневые перчатки с крагами выше локтей.

На меня это произвело огромное впечатление — я увидел палача!» В первую же ночь команда под руководством Блохина расстреляла 343 человека. В последующие дни Блохин распорядился доставлять ему для расстрела партии не более 250 человек.

Весной 1940-го под руководством и при непосредственном участии Блохина в Калинине было расстреляно 6311 военнопленных поляков. Можно предположить, что подобной «ударной» акцией он удвоил свой предыдущий личный счет расстрелянных.

По отношению к непосредственно не участвовавшему в расстрелах Токареву Блохин проявил снисходительное «благородство» профессионального палача, сознающего, что не все способны на то, на что способен он. Составляя для премирования список участников расстрелов, он включил в него и начальника УНКВД Токарева...

Кем же был этот человек, чьей рукой вершился сталинский произвол?

Скупые строчки его автобиографии повествуют о том, что он родился в 1895-м в селе Гавриловское Суздальского района Ивановской области в семье крестьянина-бедняка. С 1905-го одновременно с учебой работал пастухом, затем каменщиком, работал и в хозяйстве отца. 5 июня 1915-го зачислен рядовым в 82-й пехотный полк во Владимире, дослужился до младшего унтер-офицера.

Со 2 июня 1917-го — старший унтер-офицер 218-го Горбатовского пехотного полка на германском фронте, был ранен, лечился в госпитале в Полоцке до 29 декабря 1917-го. Затем до октября 1918-го, оставаясь в стороне от политических бурь, он крестьянствовал в хозяйстве отца, а 25 октября 1918-го добровольцем поступил на службу в Яновский волостной военкомат Суздальского района.

Вскоре Блохин сделал и свой политический выбор — в апреле 1921-го вступил в коммунистическую партию и тут же, 25 мая 1921-го, был назначен в 62-й батальон войск ВЧК в Ставрополе.

Теперь развивается его чекистская карьера. С 24 ноября 1921-го он помкомвзвода в отряде особого назначения при Коллегии ВЧК, с 5 мая 1922-го комвзвода там же, с 16 июля 1924-го помощник командира 61-й дивизии особого назначения при Коллегии ОГПУ. 22 августа 1924-го Блохин выдвигается на должность комиссара особых поручений Спецотделения при Коллегии ОГПУ.

Теперь, помимо прочего, в его обязанности входит и приведение расстрельных приговоров в исполнение. И действительно, с весны 1925-го подпись Блохина регулярно встречается под расстрельными актами.

Может быть, он и дальше был бы всего лишь одним из рядовых расстрельщиков, но внезапно открылась высокая вакансия. 3 марта 1926-го Блохин был назначен временно исполняющим должность коменданта ОГПУ (вместо отсутствующего К.И. Вейса). А уже 1 июня 1926-го Блохина утвердили в этой должности.

Судьба его предшественника Карла Вейса оказалась незавидной. В подписанном Ягодой приказе ОГПУ № 131/47 от 5 июля 1926-го говорилось о причинах его снятия с должности и осуждения:

«31 мая 1926 г. постановлением Коллегии ОГПУ Комендант ВЧК/ОГПУ Вейс Карл Иванович приговорен к лишению свободы на 10 лет со строгой изоляцией по обвинению его в сношениях с сотрудниками иностранных миссий, явными шпионами. Имеющимися в деле установленными данными Вейс характеризуется как совершенно разложившийся, утративший всякое понимание лежавшей на нем, как чекисте и коммунаре, ответственности и не остановившимся перед фактом крайней дискредитации Объединенного Государственного Политического Управления, сотрудником которого он состоял».

В отличие от Вейса Блохин вел себя правильно и на посту коменданта бессменно проработал долгие годы вплоть до выхода на пенсию.

Будучи на работе в ОГПУ, Блохин экстерном сдал зачеты во втуз в 1932-м, окончил 3 курса строительного факультета в Институте повышения квалификации инженерно-технических работников. Но на этом его образование и закончилось.

Действовавшая под руководством Блохина расстрельная команда, или «спецгруппа», как ее назвали в документах, формировалась из сотрудников разных подразделений. В конце 1920-х — начале 1930-х здесь были сотрудники специального отделения при Коллегии ОГПУ, которое занималось охраной советских вождей и персонально Сталина. То есть совмещали дело охраны вождей с участием в регулярных расстрелах «врагов народа».

В штате центрального аппарата ОГПУ они значились как «комиссары для особых поручений»: А.П. Рогов, И.Ф. Юсис, Ф.И. Сотников, Р.М. Габалин, А.К. Чернов, П.П. Пакалн, Я.Ф. Родованский. Другая часть исполнителей служила в комендатуре ОГПУ. Это сам Блохин, а также П.И. Маго и В.И. Шигалев.

Позднее в «спецгруппу» вошли И.И. Шигалев (брат В.И. Шигалева), П.А. Яковлев (начальник правительственного гаража, затем начальник автоотдела ОГПУ), И.И. Антонов, А.Д. Дмитриев, А.М. Емельянов, Э.А. Мач, И.И. Фельдман, Д.Э. Семенихин.

Нелегка была судьба палачей. В семьях их видели довольно редко, а когда те приходили после ночной «работы», то чаще всего были пьяны. Неудивительно, что умирали исполнители рано, до срока, или сходили с ума.

Умерли своей смертью Григорий Хрусталев — в октябре 1930-го; Иван Юсис — в 1931-м; Петр Маго — в 1941-м; Василий Шигалев — в 1942-м, а его брат Иван Шигалев — в 1945-м. Многие уволились на пенсию, получив инвалидность по причине шизофрении, как Александр Емельянов, или нервно-психической болезни, как Эрнст Мач.

Но репрессии не обошли и самих расстрельщиков. Часть из них попала в руки Блохину — были доставлены в расстрельное помещение уже в качестве жертвы. Так в 1937 г. были расстреляны Григорий Голов, Петр Пакалн, Фердинанд Сотников. Интересно, что чувствовали Блохин и Маго, когда расстреливали своих бывших товарищей?

Особо нервировали палачей отдельные приговоренные, которые в момент расстрела славили Сталина.

Возглавлявший группу расстрельщиков, приводивших в исполнение решения «тройки» УНКВД Московской области в 1937—1938 годах, Исай Берг, будучи арестованным, показал, что он получил от начальства строгое указание «не допускать таких явлений в дальнейшем» и среди работников спецгруппы НКВД «поднимать настроение, стараться доказать им, что люди, которых они стреляют, — враги». Хотя тут же Берг признал: «Много мы стреляли и невиновных».

Берг прославился тем, что при его непосредственном участии в московском НКВД была создана машина-«душегубка», в которой приговоренные умерщвлялись выхлопным газом.

Отчасти это берегло нервы московским палачам. Загрузили в Таганской или Бутырской тюрьмах живых — в Бутове выгрузили мертвых, и вся работа. И никаких славословий Сталину. Сам Берг пояснил следствию, что без такого усовершенствования «невозможно было исполнить столь большое количество расстрелов».

И в центральной группе расстрельщиков под руководством Блохина предписали «проводить воспитательную работу среди приговоренных к расстрелу, чтобы они в столь неподходящий момент не марали имя вождя».

В 1937-1938 годах Блохин участвовал в самых громких расстрелах. Он командовал расстрелом маршала Тухачевского и высокопоставленных военных, приговоренных вместе с ним. При расстреле присутствовали прокурор СССР Вышинский, председатель Военной коллегии Верховного суда Ульрих.

Иногда баловал своим присутствием и сам «железный нарком» Ежов. При нем расстрельное действо обретало черты художественной постановки. Осенью 1937-го: «Перед расстрелом своего приятеля в прошлом Яковлева Ежов поставил его рядом с собой — наблюдать за приведением приговора в исполнение». Яковлев, встав рядом с Ежовым, обратился к нему со следующими словами: «Николай Иванович! Вижу по твоим глазам, что ты меня жалеешь». Ежов ничего не ответил, но заметно смутился и тотчас же велел расстрелять Яковлева.


...далі...
Прикріплення: 3719567.jpg(32Kb)
 
GADДата: Четвер, 07.11.2013, 20:37 | Повідомлення # 41
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде...

Не менее запоминающаяся сцена разыгралась, когда в марте 1938-го приводили в исполнение приговор по делу Бухарина, Рыкова, Ягоды и других осужденных на показательном «Процессе правотроцкистского блока».

Ягоду расстреливали последним, а до этого его и Бухарина посадили на стулья и заставили смотреть, как приводится в исполнение приговор в отношении других осужденных. Ежов присутствовал и, вероятнее всего, был автором подобной изощренной затеи.

Перед расстрелом Ежов велел начальнику кремлевской охраны Дагину избить бывшего наркома внутренних дел Ягоду: «А ну-ка дай ему за всех нас». В то же время расстрел собутыльника Буланова расстроил Ежова, и он даже приказал сначала дать ему коньяку.

Удивительно, скольких своих бывших коллег, да и начальников, которым он раньше глядел в рот, расстрелял Блохин.

Близость к разоблаченному руководству НКВД могла стоить и ему самому жизни. Но Сталин ценил надежных «исполнителей», и его почему-то не пугало, что они, привыкшие стрелять в затылок, постоянно маячат у него за спиной в качестве охраны.

В начале 1939-го, когда Берия вовсю чистил НКВД от ежовских кадров, поступил материал о том, что комендант Блохин был слишком близок к бывшему секретарю НКВД Буланову, да и к самому расстрелянному наркому Ягоде. Тогда это рассматривалось как доказательство участия в их «заговорщических планах».

Берия, подготовив постановление на арест Блохина, отправился к Сталину за санкцией. Однако, к своему удивлению, получил отказ. В 1953-м Берия показал на следствии: «Со мной И.В. Сталин не согласился, заявив, что таких людей сажать не надо, они выполняют черновую работу. Тут же он вызвал начальника охраны Н.С. Власика и спросил его, участвует ли Блохин в исполнении приговоров и нужно ли его арестовать? Власик ответил, что участвует и с ним вместе участвует его помощник А.М. Раков, и положительно отозвался о Блохине».

Берия, вернувшись в свой кабинет, вызвал к себе Блохина и работников «спецгруппы» для разговора. Результаты «воспитательной» беседы нарком отразил на отправленном в архив, так и не исполненном постановлении:
«Сов. секретно. Вызван был мною Блохин и руководящие сотрудники комендатуры, которым мною было сообщено кое-что из показаний на них. Обещались крепко поработать и впредь быть преданными партии и Советской власти. 20 февраля 1939 г. Л. Берия».

Больше к вопросу о Блохине Сталин не возвращался.

Обычно приговоренных привозили к месту расстрела в Варсонофьевский переулок, где их дожидался Блохин с командой. Но иногда Блохину самому приходилось ехать за жертвой. Так было в 1940 г., когда потребовалось доставить из Сухановской тюрьмы на расстрел приговоренного к ВМН бывшего кандидата в члены политбюро Роберта Эйхе.

Непосредственно перед отправкой на расстрел его жестоко били в кабинете Берии в Сухановской тюрьме: «У Эйхе при избиении был выбит и вытек глаз. После избиения, когда Берия убедился, что никакого признания в шпионаже он от Эйхе не может добиться, он приказал увести его на расстрел». А 6 февраля 1940-го Блохину выпала честь расстрелять и самого наркома Ежова.

Руководство ценило Блохина. Он быстро рос в званиях: в 1935-м — капитан ГБ, в 1940-м — майор ГБ, в 1943-м — полковник ГБ, в 1944-м — комиссар ГБ, а в июле 1945-го получает звание генерал-майора. Был также щедро осыпан государственными наградами: орденом Ленина (1945), тремя орденами Красного Знамени (1940, 1944, 1949), орденами Отечественной войны I степени (1945), Трудового Красного Знамени (1943), Красной Звезды (1936), «Знак Почета» (1937), а также двумя значками «Почетного чекиста» и золотыми часами. Был награжден и почетным оружием — маузером, хотя расстреливать предпочитал из немецкого «вальтера» (не так сильно нагревался).

Когда исполнилось 20 лет пребывания Блохина в должности коменданта, он был премирован легковым автомобилем «М-20» («Победа»).

Обращает на себя внимание то, что Блохин и его подручные из «спецгруппы» обычно щедро награждались не после, а до проведения серьезных расстрельных кампаний.

По различным оценкам, общее количество расстрелянных лично Блохиным за все годы его службы на Лубянке составляет не менее 10-15 тысяч человек.

Сразу же после смерти Сталина и вторичного прихода Берии к руководству «органами» Блохин был отправлен на пенсию. Бывший комендант Блохин приказом МВД СССР № 107 от 2 апреля 1953-го был уволен по болезни с объявлением благодарности за 34-летнюю «безупречную службу» в органах ОГПУ—НКВД—МГБ—МВД СССР.

Как пояснил Берия, Блохина освободили от должности как «засидевшегося» — был такой бюрократический термин, обозначавший долгое пребывание работника в одной и той же должности и утрату им должной активности и эффективности работы. Хотя, как мы знаем, работа у Блохина была как раз вовсе не сидячая, и здоровье на ней он изрядно подрастерял.

Итак, в 1953-м Блохина торжественно проводили на заслуженный отдых. После смерти диктатора нужда в его услугах отпала. Нет, конечно, пришедший ему на смену новый комендант, полковник Д.В. Бровкин, вовсе не рисковал остаться без «ночной работы», просто ее масштаб сразу стал не тот.

Хотя на смену прежним жертвам подоспели те, которые раньше сами чинили суд и расправу: при новом послесталинском руководстве стали казнить бывших подручных Берии и Абакумова. Их дела активно расследовались, и оказалось, на пенсии Блохину тоже нет покоя. Он зачастил на допросы в Генеральную прокуратуру.

В ходе расследования дела Берии и его ближайших подручных понадобились поистине бесценные знания бывшего коменданта. Ведь он был исполнителем всех самых важных казней. И все же Блохин не был приобщен в качестве обвиняемого, хотя он и был исполнителем преступных акций.

Наверное, решили: ведь это просто палач, выполнял приказ. Работа у него такая, и ничего личного.

После увольнения Блохину за 36 лет выслуги в органах была назначена пенсия в размере 3150 рублей. Однако после лишения генеральского звания 23 ноября 1954 г. выплата пенсии от КГБ была прекращена. Не ясно, успел ли он оформить себе обычную пенсию по старости.

Согласно медицинскому заключению Блохин страдал гипертонической болезнью 3-й степени и умер 3 февраля 1955 от инфаркта миокарда.

По иронии судьбы, Блохина похоронили там же, где покоится прах большинства его жертв, — на Донском кладбище. Хотя тела расстрелянных сжигались здесь же в крематории и прах ссыпался в безымянные общие ямы, а вот на могиле Блохина недавно появилось новое красивое надгробие с портретом. Не забывают!

Опубликовано в издании «Новая газета» в спецвыпуске «ПРАВДА ГУЛАГА »



P.S. Василий Блохин руководил расстрелами и в Катыни, где лично убил около 700 поляков.


Джерело: http://argumentua.com/
 
GADДата: Вівторок, 19.11.2013, 19:59 | Повідомлення # 42
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
У Батурині через 305 років московської різанини перепоховано останки українців



13 листопада 2013 року у Батурині Бахмацького району Чернігівської області відзначено 305-ті роковини трагедії знищення московськими військами цього міста разом із мешканцями та загибелі захисників гетьманської столиці.
Організатор меморіального заходу: Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».


У вшануванні пам’яті загиблих взяли участь: Володимир Кривошея, перший заступник директора Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор, який очолив делегацію Інституту; Микола Миронець, голова Бахмацької райдержадміністрації; Володимир Сорока, заступник голови Бахмацької районної ради; Батуринський міський голова Анатолій Городенко; Марта Коломієць, голова Міжнародної програми ім. Фулбрайта в Україні; Микола Кочерга, меценат, уродженець Батурина (м. Чикаго, США); Любов Лисенко, голова благодійного фонду «Світанок»; делегація Ніжинської міської ради; старший науковий співробітник Центру пам’яткознавства Національної академії наук України Сергій Зозуля; делегація Інституту історії, етнології і правознавства Чернігівського національного педагогічного університету ім.Т. Г. Шевченка на чолі з Юрієм Ситим; делегація с. Дубовичі Кролевецького району Сумської області на чолі з сільським головою Світланою Луцишин; представники різних регіонів України, козацькі громадські організації з Ромен та Конотопа Сумської області, учнівська молодь, інтелігенція міста.

Заходи Дня пам’яті Батурина розпочалися панахидою у Воскресенській церкві-усипальниці К. Розумовського, яку провів настоятель Воскресенської парафії митрофорний протоієрей отець Георгій.

На Цитаделі Батуринської фортеці біля пам’ятника жертвам Батуринської трагедії 1708 року захід продовжився заупокійною молитвою священиків -- настоятеля Батуринської Свято-Покровської церкви митрофорного протоієрея отця Романа, отця Павла (м. Конотоп Сумської області), отця Мирона (м. Чикаго, США).

Після урочистого звучання Державного гімну України, учасники заходу поклали квіти до підніжжя пам'ятника. З короткою науковою довідкою виступила співробітник відділу «Цитадель» Наталія Цапко, яка розповіла про трагедію Гетьманської столиці, яка трапилася 2 (13) листопада 1708 року.

Під час меморіального мітингу виступили голова Бахмацької райдержадміністрації Микола Миронець; заступник голови Бахмацької районної ради
Володимир Сорока; Батуринський міський голова Анатолій Городенко; меценат Микола Кочерга; представники козацьких організацій.

Під час виступу на мітингу-реквіємі Володимир Кривошея, перший заступник директора Українського інституту національної пам’яті, нагадав, що у 17 столітті Батурин за кількістю млинів і вуликів з розрахунку на кількість населення випереджав усі міста України, в тому числу Київ і Чернігів.

Він наголосив, що в історії народів завжди трапляються тріумфи і трагедії. Тріумф полягає у тому, про минуле пам’ятають і зібралися біля пам’ятника жертвам Батуринської трагедії 1708 року 10-те, 11-те і 12-те покоління нащадків загиблих у ті страшні дні. Підтвердженням цього і є відродження сучасного Батурина, громада якого разом з усією Україною зберігає історію про героїчних предків.

Співробітник відділу «Цитадель» заповіднику Марина Хармак прочитала уривок з поеми-містерії Тараса Шевченка «Великий льох», яка була написана Кобзарем в 1845році, під враженням відвідувань Батурина у травні 1843 року.

Мітинг-реквієм завершився виступом сліпого кобзаря Олександра Тріуса з міста Ромни.

Хресною ходою пройшли учасники до церкви Воскресіння Господнього, де відбувся чин перепоховання останків людей – жертв трагедії, виявлених під час роботи археологічної експедиції на території Батурина в 2009–2010 років. Дослідження проводяться на виконання обласної програми, яка розроблена та затверджена за ініціативи голови Чернігівської облдержадміністрації Володимира Хоменка. Генеральний директор заповідника Наталія Реброва розповіла присутнім про традицію перепоховань на Цитаделі Батуринської фортеці.

У Гетьманському будинку на території Цитаделі Любов Кияшко, заступник генерального директора з наукової роботи заповідника, оголосила результати Х туру щорічної акції «Подаруй Батуринському заповіднику експонат», а Ірина Матущак, головний зберігач фондів заповідника, презентувала виставку творів нашого земляка, народного художника України Сергія Нечипоренка «І вишите моє життя на ньому...».

Перший заступник директора Українського інституту національної пам’яті Володимир Кривошея ознайомився з об’єктами та експозиціями заповідника, дав інтерв’ю журналісту Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії. Він разом із генеральним директором заповідника Наталією Ребровою та заступником генерального директора з наукової роботи Любов’ю Кияшко обговорив плани реалізації спільних наукових проектів.


Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті

Джерело: http://siver.com.ua/
Прикріплення: 0899621.jpg(125Kb)
 
GADДата: Неділя, 12.01.2014, 13:48 | Повідомлення # 43
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ*

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук



* Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.
В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси – хто вони?

Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».

У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським».

Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.
У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом

За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?

На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.
Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.

У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи ще дитиною.

Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.
Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів.
Прикріплення: 0656433.jpg(12Kb)
 
GADДата: Неділя, 12.01.2014, 13:49 | Повідомлення # 44
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.
Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.
Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості.

Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.

Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.

Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.
Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.
Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.


Джерело: http://www.universum.lviv.ua/
 
GADДата: Неділя, 19.01.2014, 00:09 | Повідомлення # 45
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6463
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Переяславська Рада велика імперська містифікація!



Ми задалися простим питанням: де оригінали документів Переяславської Ради? Один
дослідник розповів, що дійсно, якісь папери колись були. Зберігалися в Москві і
Києві. І зміст їх був зовсім не такий, як нам втокмачують росіяни. Доля тих
грамот дійсно неймовірна.


Одного разу, роблячи ревізію в якомусь кремлівському
архіві, наглядачі помітили, що від тих старовинних грамот нічого не залишилося.
З‘їли миші!

Скандал, ганьба! Адже, згідно тим папірцям, чи пергаменту, Україна
ЗАКОННО втратила незалежність, а без них була просто окупована Росієї, що
кардинально змінює геополітичні розклади.

Доповіли кудись на самий верх. Створили комісію. Почали
шукати українські примірники. Як виявилося, їх теж з‘їли, але вже
жовто-блакитні миші! Нема!!!

Тож святкувати чергову річницю Переяславської Ради не треба.
Бо ніхто не знає, що то було. І чи було? Та як?

А з тих політичних діячів, так званих істориків, які будуть
щось булькотіти про «благословенний акт злуки України з Росією» у Переяславі,
можна відкрито сміятися. Фальсифікатори. Дурять людей. Бо нічим свою тріскотню
довести не можуть. Документи відсутні.

За великим рахунком, можна почати юридичний процес
оформлення незаконної окупації України Росією. Подати перший позов до
Печерського районного суду… Процедура вже відома. Вимагати компенсацію… Як не
дивно, є люди, які можуть реально це зробити. Там може і нова влада України
підтягнеться…

Прогнозів робити не буду. Може, нарешті, українські та
російські вчені зрозуміють, що історія давно перетворилася на складову частину
геополітичних процесів, які мають колосальне значення. Хоча, це так, черговий
крик в пустоту.

І факти.

Богдан
Хмельницький став мимовільним творцем цивілізованої грошової системи Росії.

Автором цієї
версії є відомий колекціонер, дослідник старовини Сергій Цапенко – отаман
Американського козацтва. Саме він, розплутуючи хитромудрі ребуси,
підкинуті російськими спецслужбами
різних часів, вийшов на це сенсаційне відкриття.

Все
почалося з єфимків з ознакою. Це срібні талери, які ходили середньовічною Європою.
Повноцінні гроші з високим вмістом срібла. Ставши Гетьманом, Богдан
Хмельницький, в боях та результаті, як нині говорять, господарсько-фінансової
діяльності, отримав дуже багато таких монет. Тривала виснажлива війна з
Польщею, тож гроші були потрібні. Шукав Гетьман і союзників. Зрозуміло, не за
спасибі. Військова підтримка щедро оплачувалася. В основному, талерами. Часто,
за гроші, воювати підряджалися і козаки. Така тоді була загальноприйнята
практика.

Сергій Цапенко, фанатичний колекціонер козацьких речей,
отримавши кілька старовинних талерів, звернув увагу на дивну чеканку – 1655 рік
і зображення вершника. В середньому, одна така монета нині коштує від 1500-2000
доларів. Відома як єфимок з ознакою. Фактично, стала першою нормальною грошовою
одиницею Росії. Тираж перечеканених талерів, за різними джерелами, склав від
800 до 1 млн. примірників. Як виявилося, саме скільки Богдан Хмельницький
заплатив царю за військовий союз проти Польщі! Росіяни просто тупо нанесли свої
символи на гроші об‘єднаної Європи, отримавши власну монету.

Зрозумівши, що
ніякого злиття України з Росією не було - Богдан просто найняв росіян у
військовій кампанії проти поляків, не бажаючи того, створивши їм грошову
систему.

Ми задалися простим питанням – що підписали у
Переяславі 1654 року?

Виявилося - НІЯКИХ
ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ З ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ НЕ ІСНУЄ!!! Їх просто нема! Юридичного факту нема!

«Опис
Переяславської ради маємо у "Статейному списку", тобто звіті В. В.
Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами,
хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від
інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі
щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами
московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві,
то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники» - писала Олена Опанович.

Імперські
російські історики старанно дурять українців про ДОБРОВІЛЬНЕ приєднання України
до Росії.

Насправді, гетьман Богдан Хмельницький просто
на деякий час найняв, чи купив росіян для тактичної військової боротьби. Вже
потім найманці підло захопили Україну.

Але, то вже інша
історія…


Продовження на наступній сторіці

Віктор Тригуб, журнал "Музеї України" для телестудії MuseumukraineTV

Прикріплення: 8871769.jpg(85Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Сторінка 3 з 4«1234»
Пошук:

Вверх