Неділя, 19.11.2017, 08:45
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 4«1234»
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Все що впливало і продовжує, на історію.
GADДата: П`ятниця, 19.04.2013, 17:00 | Повідомлення # 16
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Тайни історії Як Русь Україною стала. - Kievan Rus is Ukraine

 
fantomДата: П`ятниця, 19.04.2013, 20:21 | Повідомлення # 17
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Нагороди: 0
Репутація: 1
Статус: Десь пішов
Чему удивляться, когда при владе 40% жиды та москали. Вытравили все.
 
GADДата: П`ятниця, 17.05.2013, 16:55 | Повідомлення # 18
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Как сожгли историю Украины



24 мая - годовщина уничтожения архива украинистики Киевской публичной библиотеки Академии наук УССР. Пожар был поджогом?

Об этой духовной трагедии украинского народа мало что известно и сегодня: очевидцы молчат, документальные свидетельства не найдены, организаторы - неизвестны.

Лучшее, что написано о событиях 24 мая 1964 года, когда в дни Шевченковых празднеств было уничтожено уникальное книгохранилище украинистики, принадлежит Евгению Сверстюку - писателю, диссиденту, патриоту Украины и человеку с незапятнанной репутацией.

Публикуем перевод его статьи “По поводу процесса над Погружальским” (в оригинале: “З приводу процесу над Погружальським”), датированной 1965 годом.

Его рассказ - свидетельство обвинения тех, кто целенаправленно уничтожал украинскую культуру, историю и саму свободу целого народа.

“24-го мая 1964 в Киеве, "столице" Украины, произошло событие, подобных которому мало знает история мировой культуры: была подожжена и сгорела крупнейшая украинская библиотека - Киевская публичная библиотека Академии наук УССР.

Как может сгореть в середине XX в. крупнейшая научная библиотека, да еще в центре столичного города? Ведь сейчас противопожарная техника настолько совершенна, что значительные пожары в городах почти исключены, а если и бывают, то их быстро ликвидируют.

Ведь в современных библиотеках мира дело поставлено так, что ни один документ не сгорит, не то что все фонды. И мировая культура за последние века не знала случая, чтобы в Лондоне или Париже, Стокгольме или Москве (после 1812 г.) сгорела национальная библиотека. А вот крупнейшая украинская библиотека была сожжена в 1964 году - в эпоху космоса, атома, кибернетики.

Более того, многочисленная толпа людей, собранная голосом молчаливой тревоги к месту ужасающего преступления, была свидетелем того, как вяло двигались противопожарные работы. В течение двух часов их вообще невозможно было начать, потому что во всем этом районе не было воды: не работал водопровод. Пожар был ликвидирован только на третий день, когда выгорел дотла весь украинский отдел.

Сгорела именно украиника, в том числе старинные, редкие книги, рукописи, архивы (например, архив Б. Гринченко, архив "Киевской старины", архив Центральной Рады и другие). Часть из этих архивов не было даже описана и разобрана, так что никто не знает, что там было и сгорело.

Они навсегда утрачены для истории. Сгорели также специальные фонды украиники, которые до 1932 года собирались по указанию М. Скрипника, а затем, после устранения М. Скрипника, были "засекречены", как и вся украинская история. Сгорела картотека, так что невозможно даже восстановить реестр книг, которые были уничтожены. На суде называлась цифра в 600 тысяч томов. Можно представить, сколько их сгорело на самом деле!

Итак, сгорела часть украинской истории, часть украинской культуры. Навсегда утрачены огромные духовые сокровища. Тысячам и миллионам людей, поколениям молодежи отрезаны пути ко многим духовным источникам, к книгам и документам, одни из которых погибли навсегда, а другие, может, еще где-то существуют в дубликатах, но недоступны читателю. Теперь даже в Киеве уже негде по-настоящему работать ученому, аспиранту, студенту, особенно если их интересует прошлое Украины.

Как могла произойти эта невероятная трагедия? Почему? При каких условиях? Чьими руками и каким образом это делалось? С какой целью?

Ответ на эти вопросы должен был дать процесс над человеком, пойманным на месте преступления, - работником библиотеки Погружальским. Процесс проходил в конце августа этого года (1965г. - “А”) в Киеве, в небольшом зале народного суда по Володарской улице.

Однако с самого начала процесс принял очень странный характер. Тщательно обходилось все, что хоть как-то могло напомнить о политическом характере преступления, о его направленности против украинской культуры. Зато все: прокурор, судья, защитники, сам подсудимый и заранее подготовленные свидетели - наперебой старались показать, что у подсудимого просто дурной характер, и ничего удивительного в том, что он взял и поджег библиотеку, чтобы отомстить ее директору за оскорбление.

Долго и нудно обсуждались такие "важные" вопросы: сколько у подсудимого было женщин, как он с ними сходился и расходился, какие цветы дарил и как делился имуществом при разводе. Адвокат погружался в психологию многоженства и показывал, какие разные обиды со стороны сотрудников привели эту тонко организованную натуру к идее сжечь украинские книги. Сам подсудимый с умилением рассказывал о том, что когда брал и поджигал книги, то видел перед собой не книги, а физиономию ненавистного директора. В заключительном слове он даже прочел патриотическое стихотворение, которое начиналось словами:

"Прости мне, семья, прости, страна родная"...

Погружальский - казенный патриот. Он писал стихи, где хвалил Хрущева, а потом сжег библиотеку... На процессе он чувствовал себя героем, и по всему было видно: знает, что много ему не дадут. И действительно, приговорили его к десяти годам лишения свободы... "Гуманные" советские законы на этот раз проявили сочувствие к сантиментальным приключениям "морально ущерблена человека". Человека, добавим, который закончил два вуза и университет марксизма-ленинизма (!) и очень хорошо знал, что и для чего он делает.

Конечно, от того, что Погружальского присудили к расстрелу, библиотека не вернулась бы. Но возникает несколько логических вопросов.

Почему ни слова не упоминалось о магниевых лентах и фосфорных шашках? Ведь пожар было тушить тяжело. Это объясняется тем, что поджигатели забросали книги магниевыми лентами и фосфорными шашками. На суде об этом - ни слова. А Погружальский с готовностью объясняет, что он все сделал с помощью коробки спичек.

Как мог в библиотеке, где КГБ интересуется даже читателями, в течение десяти лет работать такой сомнительный тип, как Погружальский?

Почему встал вопрос о том, что в крупнейшей библиотеке республики вовсе не существовало никакой противопожарной защиты? В то время как современные библиотеки, например, библиотека им. Салтыкова-Щедрина в Ленинграде, оборудованы так, что с помощью автоматической системы всякий очаг будет ликвидирован сразу (индикаторы, отсеки и т. п.)?

Почему ценные архивные документы хранились не в сейфах, а навалом? Почему известную уже всему миру трагедию украинского народа суд поднял до уровня очередного приключения многоженца Погружальского?

Почему так пристально следил судья, чтобы в зале суда никто не вел никаких записей ("что вы там пишете?" "Где вы работаете?" и т. п.).

И, наконец, главное: если поджигателю было безразлично, что сжигать, то почему он сжигал именно украинский отдел, а не, скажем, отдел марксизма-ленинизма, где он работал? Почему из семи этажей библиотеки сгорел только один - тот, куда загнали украинскую книгу. Почему суд замазывал этот факт фразами о "повреждении русской и (!) украинской литературы?"

Эти и другие подобные вопросы (а их может быть много!) на суде не поставили. Но как их могли задать, когда процессом занималась непосредственно КГБ, который даже свидетелей предварительно "обрабатывал", а с работников библиотеки брали подписку, что они не будут "болтать лишнее"?

И все-таки кое-что в процессе выяснилось. Например, в течение многих лет из украинских библиотек массово вывозятся и уничтожаются книги. Это говорил в свою защиту Погружальский: мол, не такой уж я и вор, и при мне книги уничтожали в организованном порядке.
Прикріплення: 1402730.jpg(46Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 17.05.2013, 16:55 | Повідомлення # 19
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Это была, так сказать, юридическая контратака Погружальского. На это суд нашел такой ответ: книги уничтожались на законном основании, поскольку существует какое-то распоряжение о ликвидации "идейно и научно устарелых книг". За что осудили бедного Погружальского? Ведь он всего лишь шире применил вышеприведенную формулу! И не это ли имел в виду обиженный поджигатель, когда в прощальном стихотворном монологе говорил:

Враги культуры на свободе,

В тюрьму попался только я.


Впрочем, о судьбе Погружальского, очевидно, позаботятся его сообщники и единомышленники. Мы же подумаем о выводах, которые из этого дела следующие.

Выморив голодом миллионы украинцев в 1933 году, истребив лучших представителей нашей интеллигенции, душа малейшую попытку мыслить, из нас сделали покорных рабов. Отдавая государству все силы и плоды своего труда, мы не успеваем подумать: Кто мы? Для чего живем? Куда нас ведут?

Нам уже не раз плевали в лицо. В этом же году плюнули особенно нагло. Сожгли крупнейшую украинскую библиотеку. Сорвали мостик между нашим прошлым и настоящим.

Когда мы даже от этого плевка не очнемся и подставим покорно закрытые глаза под другой, тогда кто же мы, как не "рабы, подножки, грязь Москвы»?

Чем можно напугать украинский народ? Уничтожить его? Это было не под силу даже Сталину.

Ограбить? Но он и так каждый отдает все, что имеет. Отобрать язык? Это делается каждый день. В городах он давно на положении уборщицы, а в селах калечится, как потрескавшиеся на свекле руки колхозницы.

Уничтожить памятники культуры? Взорвали старую Десятинную церковь, уничтожили Михайловский и Успенский соборы, а сейчас разрушают древние церкви в селах...

Бессмертное сердце Украины питает история. Она родила Шевченко и тысячи национальных героев, и они могут снова воскреснуть в каждом юноше и девушке. Вот почему историю Украины спрятали от нас и стали выжигать ее "каленым железом".

Наши дети изучают в школе историю русских царей и их полководцев-душителей. О своих предках детям дают фальшивые понятия. Но в архивах лежат, как динамит, книги, факты. К ним имеют доступ только тюремщики. Однако кого-то они пекли даже и под семью замками.

Украинские книги сожжены. Как эти книги проходили русскую и австрийскую цензуру - об этом еще когда-нибудь напишут удивительную историю. Но даже то, что мог стерпеть белый монархический шовинизм, не может стерпеть красный. Он бесился от злости, что когда-то эти книги могут вырваться на волю. Они выдержали сталинский террор, выдержали гитлеровскую оккупацию.

Затем их стали вывозить на макулатуру как "идейно устаревшие". На одном из семи этажей в здании библиотеки они прижались на деревянных полочках и ждали дальнейшей "чистки". Они валяются, рвутся, гниют миллионами, на кучи сваливаются по монастырям. Но российское черносотенное движение нетерпимо, оно не хочет ждать, оно воинственно!

Украинцы! Знаете, что вам сожжено? Вам сожжено часть ума и души. Не той, которую сталинский террор затравил, заплевал и загнал в пятки, а той, что должна была ожить в наших детях и внуках. Они сожгли храм, где возрождается душа.

Российский великодержавный шовинизм, как и антисемитизм, давно реабилитирован в колониальной империи, которую называют СССР. Наступление ведется широким фронтом и не только на Украину, но и на Белоруссию, Прибалтику, Закавказье, Среднюю Азию, наступают не только официально, но и так, как Погружальский и стоящие за его спиной. Пожары национальных библиотек в Туркмении (Ашхабад) и Узбекистане (Самарканд) - разве это не кольцо одной черносотенной цепи?

Шовинизм есть везде - на руководящих должностях и в секретных распоряжениях, но о нем нельзя поминать словом, будто его не существует. Зато на каждом перекрестке кричат ​​об "украинском буржуазном национализме". Шовинизм вас душит, а вы кланяетесь его интернациональному мундиру. Он насмехается над вами, а вы клянетесь в любви к "великому русскому народу".

Шовинизм всемогущий, ибо слышит у себя за спиной официальную поддержку. В глазах наших поработителей люди, которые понимают большую трагедию Украины, являются государственными преступниками. Но мы не побоялись бы поставить свои подписи под написанным, если бы нас судили публичным судом и наказали так, как Погружальского за уничтожение украинской академической библиотеки. Но мы живем с вами в стране; где за слово правды людям уничтожают по-воровски, без суда.

Разве не совершили несколько лет назад дикую расправу над группой киевских и львовских юристов, которые хотели в Верховной Раде и в ООН поднять вопрос о колониальном гнете в Украине, об игнорировании даже куцей сталинской конституции? Тайный "суд" и расстрел - вот ответ на попытку поднять голос за права порабощенной нации. А чтобы об этом не узнали потомки, все материали дознания и суда были уничтожены...

А в это время, когда возникают дела, которым могли бы позавидовать средневековые инквизиторы, верховный балагур со всех трибун кричит, что у нас нет политических заключенных, что "диктатура пролетариата" переросла в общенародную демократическую державу. Если кляп во рту и тайное уничтожение политических противников - демократия, то что же тогда фашизм?

Показателен тот факт, что библиотека была подожжена 24 мая во время Шевченковских праздников. Это придает событию особо зловещий характер.

Может, не все знают, как много делалось в течение 1963-1964 гг для того, чтобы в торжествах не было ничего Шевченковского. Внешне Тараса будто бы славят. Ибо что иначе с ним делать? Но на самом деле идет большая война с Шевченко. Его крупнейшие политические стихи ("Осии, глава XIV", "И мертвым, и живым...", "Разрытая могила" и др.) замалчиваются.

Есть специальное указание строго следить за шевченковскими концертами и вечерами, чтобы они проходили на уровне гопака, а то, не дай Бог, пройдет искреннее слово Кобзаря, пробудит у кого-то думу об Украине, о "нашей, не своей земле". А сколько в журналах и газетах было цензурой снято материалов-статей, стихов о Шевченко, в которых сексоты увидели "намеки" на современное положение Украины!

Шевченко боялся царь. Боятся его и наши партийные царисты, ибо недаром недаром они согнали на гору в Каневе на праздник тучу войска и милиции и переодетых кагэбистов. А были ли там люди?.. Людей пускали к Шевченко по пропускам...

Но вершиной всего этого события стало 22 мая в Киеве. В этот день традиционно отмечается годовщина перевозки останков Шевченко из Петербурга и захоронения Шевченко в Каневе. Возле памятника Шевченко в Киеве собираются люди, поют песни. Так было на протяжении нескольких лет. В этом году начальство, выполняя общий план работы "по Шевченко", решило этого не допустить.

Накануне вызвали в ЦК ЛКСМУ группу молодежи, которую считали инициатором этого дела, и сказали, что этого нельзя допустить. Почему? "Потому, что подобные манифестации - оскорбление великого русского народа". Так дословно и было сказано: "оскрбление великого русского народа". Дико, но последовательно. А потом деканы и парторги бегали по студенческим аудиториям и предупреждали, что тех, кто будет замечен возле памятника Шевченко 22 мая, автоматически исключат из вуза. Невероятно?

Спросите у студентов университета, пединститута, мединститута, у работников институтов литературы, фольклора и этнографии, Гослитиздата и других издательств, которым звонили по телефону даже секретари ЦК ЛКСМУ, строго предупреждали об этом.

И все же вечером 22 мая собралась возле памятника большая толпа молодежи. Их сняли на кинопленку и теперь "таскают". Некоторых сняли с работы, кого-то собирались снять, пока не пришло из Москвы указание "не раздувать дело".

Так они боятся Шевченко. И так воюют с ним. А война с Шевченко - это только часть войны с украинской культурой и украинским народом. Сжигание украинистики в публичной библиотеке - также часть этой войны... "Учитесь, братья мои, думайте, читайте" - призвал Шевченко.

ДУМАЙТЕ...

Мы знаем, что народ бессмертен, его не задушишь, не сожжешь его дух. Конечно, когда в народе есть дух борьбы. Но когда нет того духа - он становится мертвым. Не будем утешать себя вечной истиной о бессмертии народа - его жизнь зависит от нашей готовности постоять за себя!”

(Сучаснiсть, рiк V, ч. 2, февраль 1965. - С. 78-84. Тисяча рокiв українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. В 9-ти т. - К., 2001)


Джерело: http://argumentua.com/
 
GADДата: П`ятниця, 17.05.2013, 19:01 | Повідомлення # 20
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Битва на Синіх Водах

650-річчя битви на Синіх Водах (теперішній Новоархангельський район. ‒ Ред.) породжує два запитання: що за подія відбулася на наших теренах 1362 року, та яким є її значення?

Правобережний улус Золотої Орди


Розповідь про Синьоводську битву неможлива без короткої оповіді про історію появи монголо-татар на землях теперішньої Кіровоградської області. 1242 року після завоювання Київської Русі хан Батий, почавши розбудову підкорених земель, розбив їх на адміністративні одиниці – улуси. Куремса, полководець Орди, став очільником улуса, до складу якого увійшла територія сучасної Правобережної України. Керував він довіреною йому областю приблизно з 1242 по 1259 рік. Щороку безуспішно воював із Галицько-Волинським князівством. Бурундай, наступник Куремси, вдалими походами, неординарними політичними рішеннями змусив непокірне князівство сплачувати данину і розширив вплив улуса на землі Малого Поділля. Вони стали буфером між володіннями татар і князів Південно-Західної Русі, зберігши елементи соціальної вічової демократії.



Картина Артура Орльонова «Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах.1362 рік»

Талановитий Ногай, заступивши Бурундая, домігся найбільшого розширення меж улуса. Болгарія, Сербія визнали васальну залежність. Землі Молдови і Румунії підпали під владу степовиків. Проте спроба Ногая разом зі слов’янськими князями утворити соборну державу, що для Південно-Західної Русі означало скинення монголо-татарського іга, зазнала краху. Всесильного темника розбив хан Золотої Орди Тохта. Однак перемога виявилася пірровою.

Як засвідчив час, Тохта вів боротьбу з сепаратистами західного улуса. Його справу продовжив племінник – хан Узбек. Він також «утихомирював» у роки громадянської війни залізом і кров’ю підданих, невдоволених його реформами, соціальним розшаруванням, нехтуванням ханами норм степової демократії. Мамаю, фактичному керівникові уряду Золотої Орди, вдалося пом’якшити жорсткість нововведень. Та остаточно розв’язати клубок протиріч він не зміг. Хоча мав могутні адміністративні важелі – особисто призначав улусбеків на посади, тобто фактично сам керував спадщиною Ногая. І хоча Мамаєві вдалося зберегти свій вплив при наступникові Узбека Джанібекові, та убивство братів Бердибеком, сином Джанібека, зруйнувала позиції Мамая в Орді.

Децентралізаційні чинники

Історики вважають, що західний улус був багатою адміністративною одиницею. Тут швидко зростала могутність військової олігархії. Вона отримувала прибутки, накладаючи данину на підкорені народи. Часті війни також збагачували феодалів. Тарханство (звільнення від податків), вигоди від внутрішньої і транзитної торгівлі (а теренами улуса йшов торговельний шлях зі Львова на Крим і відтинок великого Шовкового шляху) ще більше посилювали міць степових кланів.

Політичну владу олігархів підкріплювали військові сили. Під час об’єднання кількох емірів 30 – 40 тисяч озброєних вершників були грізним аргументом для влади. Звичайно, хани боролися з могутніми васалами. Та все ж феодали, керуючи містами, спромоглися перетворити їх на свої оплоти, витискаючи максимальний зиск із торгівлі, ремесел і збирання загальнодержавних податків.

Проте знищення Бердибеком братів розбило правлячий клан на ворожі групи. Не дивина! Феодали злякалися кривавого деспота, що знехтував нормами законів монголів. Убиваючи братів, хан дав сигнал: починається винищення представників величезної сім’ї нащадків Чингізхана – ймовірних претендентів на великоханський престол. За «традицією», така ж доля очікувала на оточення чингизів. Тобто загинути повинна була половина правлячої верхівки. Про те, що так і сталося, свідчив досвід громадянської війни, коли хан Узбек знищив 120 чингизів та їхніх наближених. А в західному улусі пам’ятали про криваву колотнечу, яка тривала упродовж 20 років після загибелі Ногая. Вона принесла територіальні втрати, призвела до загибелі багатьох феодалів і кочівників. Тож, зрозуміло, залежати від примх хана і столичної бюрократії провінційна кочова аристократія не забажала. До того ж, вона накопичила економічні,фінансові, військові ресурси. Тому феодальні угруповання розпочали збройну боротьбу проти центральної влади і ворожих кланів.

Кочівники підтримали своїх олігархів. Велике незадоволення татар викликала релігійна реформа. Насильне введення мусульманства знищило конфесійний спокій улуса, де до нововведень мирно співіснували язичники, буддисти, християни – православні, несторіани, юдеї, католики… Грабіжницькі війни, а лише значних за 120 років існування улуса було близько 60, об’єктивно підриваючи генофонд, із кожним роком приносили менший зиск простим степовикам. Боротьба з добре озброєними лицарями Польщі й Угорщини призводила до значних втрат серед легко озброєних кочівників. Правда, ромбовані бронебійні стріли нівелювали перевагу в озброєнні. Однак їх мав не кожен степовик. От і виходило, що, криваво розплачуючись, вони отримували мізер здобичі – левову частку забирали хан із феодалами.

Зрозуміло, що прості воїни мріяли спекатися влади ханів, які награбоване, податки витрачали на власні потреби, розбудову далекої столиці на Волзі й утримання бюрократичного апарату, анітрохи не звертаючи уваги на біди улусників. Ось приклад. У часи засухи на початку 14 століття центр не допоміг провінції. Татарам, щоби вижити, довелося продавати власних дітей у рабство. Зазначимо, що навіть у малопосушливі роки кочівники, зіткнувшись із проблемою виплати податків, повсякчас зверталися до згаданої практики. А скотарство – продаж овець, биків – не приносило великого зиску через перенавантаження ринку худобою. Тому економіка змушувала до еміграції. Хазари перебралися в райони Галицько-Волинського князівства. Чимало колін ногайців відкочувало на землі предків. Роди кипчаків то вибиралися до Угорщини, то поверталися назад.

Несолодко жилося містянам улуса. Введення мусульманства, побудова мечетей, тарханство зробили духовенство привілейованою верствою. Але далі справа зайшла у глухий кут через постійний рух кочівників. Татари, починаючи розуміти значення населених пунктів, стали їх створювати: за даними дослідників, від утворення улуса їх було розбудовано 70.

Наступник Узбека Джанібек мало надавав уваги релігії. Ясно, що залишившись без підтримки хана, духовенство ремствувало. Бо подолати вплив християн і язичників, особливо серед літніх людей, було неймовірно важко. Насамперед у західному улусі, що сусідив із християнськими країнами. А сусіди зазвичай підтримували одновірців, загнаних у підпілля релігійними фанатиками. Літописи донесли разючий факт: радикальні мусульмани пропонували повністю винищити слов’ян, тобто іновірців.

Розбудова міст улуса з типовим поділом на національні квартали (розкопки в селі Торговиці Новоархангельського району вказують на проживання там аланів, болгар, юдеїв, слов’ян, монголів, місцевих кочівників) теж породила проблеми. Будівельники, взявши на озброєння арабський досвід, створювали палаци, культові споруди, водогони, печі-тендери, теплі підлоги, лазні… Але продукції місцевих ремісників було важко скласти конкуренцію товарам із країн Північної, Центральної, Східної, Південної Європи. Тому місцевий ринок, не захищений від конкурентів, випускав низькотехнологічні товари – археологічні розкопки фіксують велику кількість керамічних і залізних виробів низької якості. Відсутність міського самоврядування також гальмувала розвиток міст. Ханські намісники, забувши соціальні засади політики Чингізхана, крутили законами як дишлом.

І серед торговців накопичувалося невдоволення. Конкуренція іноземних купців серед мас незаможних степовиків перетворювала їх на торговців із елементами космополітизму і компрадорності. Корупція намісників і бюрократії лише посилювала ці процеси. Специфічним було становище слов’ян. Документи наповнені згадками про проживання їх на теренах улусу. Та жорсткий соціальний, релігійний, національний гніт, пам’ять про славне минуле Київської Русі робили русичів найбільш ненадійною верствою населення.

На Синіх Водах

Битва на Синіх Водах сьогодні широко висвітлена. Тож є сенс лише коротко нагадати, що татарам не вдалося пробити багатошаровий фронт війська Ольгерда. Наслідок – погром степовиків. Чому так сталося? Документи розкривають добротну підготовку супротивників татар. Ольгерд, лаштуючи похід, знав про чинники децентралізації. Інформацію надавали купці, монахи, самі татари, які разом із литовцями вели війни з поляками. Тож литвини добре вивчили військове мистецтво і озброєння кочівників. А вибравши місце битви біля річки заздалегідь, Ольгерд нейтралізував маневреність ординської кінноти. Ясно, що там не розженешся на грузьких річкових лугах. Заважатимуть і дерева з чагарниками. Насамперед важкій кавалерії – таранові орд. Уміло вибрав литвин і час – восени степовики вже відкочували на південь. Тому вертатися до Синюхи, через райони, де влітку випасали худобу, було великою проблемою для татар. Тож на битву татари вийшли з ослабленим кінським складом.

А ось загадковий момент. Документи 14 століття зберегли королівську грамоту зі згадкою про сім орд. Участь у битві взяли лише три. Дивує одночасна загибель трьох царків орд. У військовій історії татар – це безпрецедентне явище. Відомо, що охорону карали смертю за загибель очільника.

Багато неясного з іменами царків. Клан Котаобугі – древній за свідченнями арабських істориків. А от християнське ім’я Дмитра, що дійсно очолив одну з орд, дивує. Мусульманами, де вистачало неофітів, керує християнин? Хаджибея дослідники чомусь називають Качибеєм, Казгибеєм. Інший аспект інтригує – нейтралітет під час битви Мамая, володаря улуса Лівобережної України. Скільки з цього приводу існує гіпотез і здогадок!
Прикріплення: 6234176.jpg(115Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 17.05.2013, 19:03 | Повідомлення # 21
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ще про козирі Ольгерда. Литовська держава до битви закріпила терени Малого Поділля. Тому міць операційної бази Ольгерда переважала татарську… Людність Великого Поділля, чиї терени слугували тилом орд у війнах (а кочівники зазвичай поводилися розбещено), насьорбавшись монгольського «раю» (подоляни тривалий час жили на засадах соціальних принципів законів Чингісхана), зазнавши релігійного тиску (на Поділлі існував лише один дерев’яний монастир), приязно зустріли пропозиції литвинів про перехід під егіду Гедиміновичів, у державі яких збереглися елементи вічевої демократії. Без сумніву, знав Ольгерд про успіхи молдован і угорців, що громили татар. Тому мало гіперболічного у хроніці Стрийковського про перебіг битви. Панцирі й кольчуги, зроблені з високовуглецевої криці з Європи, довгі списи, самостріли (убивча сила яких сильніша за силу луків), відгодована кіннота, загартоване у війнах військо, посилене добровольцями – дружинами волинських, київських, чернігово-сіверських князів, вміла тактика призвели до погрому трьох царків, які мало що могли протиставити противникові. Постійні війни, чума викосили безліч воїнів. Озброєння виявилося слабшим, аніж у супротивників. Татари майже не використовували списів, самострілів. Бронебійних ромбованих стріл, виготовлених, до того ж, з низьковуглецевої криці, бракувало, а ближній бій, нав’язаний військом Ольгерда, зменшував ефект від їх використання. Союзників не було. Слабенькими були й ідеологічні засади улусників перед битвою. Для слов’ян бій зі степовими хижаками був справою,за яку можна було без роздумів віддати життя. Насамперед для українців і білорусів, які перебували більше ста років у татарському ярмі. У степовиків, де закони Чингісхана відмирали, залишалась ідея захисту кочовищ. Та, на думку дослідників, вона мала абстрактний характер у світогляді степовиків через відсутність сталої осідлості.

Після погрому

Після битви Гедиміновичі взялися за розбудову Поділля. Почали з’являтися замки, церкви, монастирі. Наповнилися людьми міста і села. Рештки орд відкочували до районів Причорномор’я. Чи зрозуміли литовці значення битви? Певно, не до кінця. В історії війн між литовцями й татарами часто траплялися випадки втрати завойованих земель. Найбільше елементи невпевненості проявилися у 16 столітті, коли Польща поновила претензії на Поділля. Тоді й згадали про битву, діставши вцілілі літописи й документи. Та й кримські татари постійно нагадували, що були володарями теренів улуса й Поділля.

Зазначу, що ні історики царської Росії, ні СРСР 40 – 50-х років 20 століття не мали сумнівів щодо битви. Суперечки тривали щодо місця, позиції Мамая. Несподівано в роки незалежності України проблема загострилася. З’явилися роботи, автори яких стверджували, що битви взагалі не було. Розбудову татарами земель улуса замовчували. Що на це можна сказати? Те, що існувало сім міст на Правобережній Україні, довели археологи. Це городище Велика Мечетня на правому березі Південного Бугу, городище Солоне на річці Солоній – правій притоці Гнилого Сланця, городище Аргамаклі-сарай – на правому березі річки Громоклеї, городище Ак-мечеть на правому березі Південного Бугу біля села Ак-мечеть, городище Гамаклеїв в усті річки Гамаклей у районі злиття її з Південним Бугом, городище Торговиця на річці Синюсі поряд із Новоархангельськом.

Однак суперечка триває, набираючи політичного забарвлення. Певно, декому важко визнати, що Україна звільнилася від татарського ярма на 120 років раніше від Північно-Східної Русі. А Синьоводська битва посідає таке ж місце в історії, як і Куликовська. Та не варто болісно реагувати на подібні висловлювання. Сьогодні не існує жодної монографії щодо історії західного улуса Золотої Орди. Словом, у дослідників Синьоводської битви попереду багато роботи й цікавих відкриттів.

Післямова

Упевнений, що в читачів після ознайомлення з попереднім матеріалом виникла думка: а звідки автор знає про події 1362 року? Основними джерелами для написання нарису стали свідчення російських, українських, білоруських, молдавських, арабських літописців, польських, угорських і литовських хронік, книги про мандри європейців і арабів теренами України у XIV столітті.

Багато інформації надали карти України того часу – їх сьогодні є близько 266 штук. Цим же, до речі, фактажем користувалися, створюючи історичні праці, М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Татішев, О. Карамзін, В. Пашуто, М. Веселовський, Д. Веселовський, І. Молчановський, А. Насонов, В. Тізенгаузен, Б. Греков, М. Гумільов, В. Єгоров, Ф. Шабульдо, Д. Іловайський. Окрім того, опрацювавши кількасот робіт істориків XIX – XXI століть, автор також використав безсумнівні факти з їхніх публікацій. Чимало даних надали грамоти, ярлики, археологічні звіти XIX – XXI століть. Було відібрано інформацію, найбільш значиму сьогодні. Водночас із величезною обережністю доводилося ставитися до компільованих робіт, котрими переповнений політизований Інтернет. Більша довіра була до праць, котрим уже не одне сторіччя. Тобто роботам, які не шельмувала державна еліта царської Росії та СРСР, демократи, ліберали, націоналісти, комуністи, монархісти.

Якби наприкінці XX століття розгорнута інформація про монголо-татарську окупацію та Синьоводську битву була відома громадськості, то чи відбувся б регрес в Україні та СНД економіки, політики, культури, соціальних і міжнаціональних стосунків? Принципи ведення психологічної війни, інформаційне зомбування населення, механізм руйнації державотворення, способи створення суперсолдатів і методи введення прогресивних технологій завойовники з Азії добре знали. На жаль, із інформацією про весь аспект подій 1362 року ознайомлено небагато людей…

Олег Храпаченко, краєзнавець


Джерело: http://surma.do.am/
 
GADДата: Субота, 25.05.2013, 12:30 | Повідомлення # 22
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ

На межі століть коли Україна була поділена між різними державами-сусідами 14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, народився Євген Коновалець. В сім'ї галицької інтелегенції, де дід о.Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи, Євген Коновалець отримав з молоком матері любов до України, яка на той час перебувала під окупацією. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче.

У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу. По закінчені народньої школи Євген переїзжає до Львова, де він навчається українській Академічній гімназії, яку він закінчив 1909 р. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював нераз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, - «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».

Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави політичної освіти.

А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту.

Модним були в той час як в Галичині так й великій Україні соціалістичні кличі. Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Соціалістична доктрина «класової боротьби» була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелеґента.

Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 р. по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 р. Вибух війни в 1914 р. не дали йому можливості довчитися в університеті і отримати диплом доктора права. Під час навчання він завжди активно брав участь громадсько-політичному політичному житті. Дуже великий вплив на молодого Коновальця мали праці Дмитра Донцова, який в той час перебував в Галичині, на еміграції.

В 1912 р. покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до «цивіля» кінчати перервані студії.

Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді конечно мати теж військову підготовку: можливість вибуху війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці» Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства «Січ» і «Сокіл», які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці» як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту в ні одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.

Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації ролю. Тому туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами.

З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони» («Ляндвери»). Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону УСС, як цього він бажав, військове командування йому не дозволело.

Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.

В вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх, мужчин, жінок, а то й дітей - вішали як... російських шпигунів.

Наприкінці квітня 1915 р., під час боїв за гору Маківку у Карпатах, він попав у російський полон і опинився в таборі воєннополонених біля м. Царицин, над Волгою.

Після вибуху Російської революції, українські полонені почали одинцем втікати з табору в Царицині і їхати до Києва, в надії, що їх приймуть до Української армії. Великим прихильником служби в Українській армії був Євген Коновалець і він навіть писав у цій справі до Української Центральної Ради. Врешті отримавши відпустку, він поїхав до Києва на початку липня 1917 р., щоб отримати згоду на створення військової частини з полонених українців-галичан. Свій плян у цій справі він вручив С. Петлюрі і повернувся до табору в Царицині.

У вересні 1917 р. Є.Коновалець знову поїхав до Києва, щоб домагатися створення військової частини з галичан. Щойно 12 листопада 1917 р. С. Петлюра передав Галицько-Буковинському Комітетові згоду Генерального Секретаріату Центральної Ради на створення такої військової частини. Поволі почався набір добровольців. Євген Коновалець вступив у курінь Січових Стрільців звичайним вояком. Уже в грудні 1917 р. курінь мав біля 500 чоловік. Туди записалося багато колишніх вояків і старших Українських Січових Стрільців, що були також у полоні.

Існування куреня (батальйону) не було певним, появилися «солдатські ради» (совєти), на загальному зібранні (вічу) куреня 19-го січня 1918 р. було рішено усунути «солдатські ради», обрано «стрілецьку раду» і замінено команданта курення (Ол. Лисенка). Новим командантом обрано Євгена Коновальця. Зразу після того у курені заведено порядок, дисципліну. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків С. Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.

Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». Ранґу полковника отримав він від української влади.

Ми ж будемо зупинятися на подальшій долі Корпусу Січових Стрільців, який був роззброєний поляками у грудні 1919 р. Для нашої теми важливо ствердити, що увесь цей час Є. Коновалець був у контакті з численними офіцерами і підофіцерами Січових Стрільців, як галичан так і наддніпрянців, які були справжніми патріотами та самостійниками.

Роззброєння корпусу Січових Стрільців було більше формальною справою, бо український уряд рішив ліквідувати регулярну армію і перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців - ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальне розв'язанням Корпусом. Його члени - офіцери і солдати - опинилися в таборі інтернованих б. Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору інтернованих і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея дальше боротися за визволення і незалежність України.

На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полк. Є. Коновальця обговорено конкретний плян дальшої боротьби. Полк. Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.

Так прийшло до створення Української Військової Організації (УВО). Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали творити ядро підпільної діяльності відповідно на обставини.


Далі...
 
GADДата: Субота, 25.05.2013, 12:30 | Повідомлення # 23
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...буде

Командири і вояки почали повертатися на Рідні Землі. У червні 1921 р. також і полк. Є. Коновалець повернувся до Галичини і віддав всі свої сили, щоб поширити і зміцнити структуру УВО.

УВО, як знаємо, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила багато уваги організації «Просвіта», «Рідна Школа» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

УВО під проводом Є. Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель.

Але діяльність УВО не одобрювали еміграційні уряди - уряд УНР і уряд ЗУНР. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд УНР не міг одобрювати діяльність проти його союзника - Польської держави. Уряд ЗУНР вимагав, щоб УВО була підпорядкована йому.

Восени 1922 р. Є. Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Є. Коновалець відійшов від УВО у грудні 1923 р., а обов'язки Верховної Команди УВО перейшли до військового міністерства уряду ЗУНР, а крайовим командантом УВО став полк. А. Мельник.

У червні 1924 р., коли керівники УВО погодилися на принцип повної незалежности УВО від Є. Петрушкевича, Є. Коновалець знову перебрав пост головного команданта УВО.

Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Є. Коновалець рішився довести до об'єднання УВО із цими організаціями, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму.

Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 р. було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів».

Головою Проводу обрано одноголосно полк. Є. Коновальця. Перший Конґрес Націоналістів, як знаємо, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 р. у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу цієї організації обрано полк. Є. Коновальця.

Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що в 1929р. в ОУН об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном. В ОУН влилася також Українська Військова Організація (УВО), яка ще в 1920 р. підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець, який засвоїв військову службу в австрійській армії.

ОУН скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але і на еміграції. Полк. Коновалець відвідав у 1929 р. (квітень, липень) українські поселення у США і Канаді, з метою з'ясувати важливість і конечність боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне питання, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин ОУН, симпатики і українське громадянство стали від тоді відданими і постійними постачальниками фінансових засобів для діяльності ОУН в Європі.

Під керівництвом Є. Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох ділянках. Звичайно думають, що ОУН вела тільки збройну діяльність проти поляків на західних українських землях (атентати, сутички, тобто, це, що називають терористичною діяльністю). Так воно не було. Члени ОУН відданно і безкорисно працюючи серед народу, намагалися підносити рівень його націоналістичної ідеологічної свідомості. Робили це працюючи в читальнях «Просвіти», в інших організаціях, а також у товаристві «Рідна Школа», заохочували селян давати дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх - тобто здобувати в них знання.

Далі, допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в різних господарських й товарних підприємствах і організаціях («Сільський Господар», Центросоюз, Маслосоюз і т.д.).

ОУН розбудовувала пресово-інформаційну ділянку, публікуючи журнали, бюлетені та брошури, в яких говорилося про українську визвольну боротьбу. Крім публікацій українською мовою, вона видавала подібні публікації чужими мовами з метою приєднувати прихильників для української справи. Для цього були створені осередки ОУН у Берліні, Лондоні, в Америці.

У 1929 р. - отже це перед приходом Гітлера до влади - Є. Коновалець покинув Берлін і виїхав на постійний побут до Женеви. Звідтам він спрямовував основну активність на Велику Британію з допомогою представника ОУН у Лондоні, інж. Є. Ляховича. Це нормально, бо ж Лондон у 1927 р. був зірвав усі дипломатичні й економічні зв'язки з Москвою і щойно почав їх відновлювати. Є. Коновалець намагався знайти друзів для української справи теж серед членів делегацій деяких держав у Лізі Націй, якої осідок був у Женеві.

Сім'ю він перевіз до Женеви на початку березня 1930 р. Та вже прикінці цього ж року польський уряд почав домагатися його видалення зі Швейцарії, представлення його як «небезпечного терориста». У наслідок цих польських заходів, Є. Коновалець отримав на початку квітня 1932 р. офіційне повідомлення що він має негайно покинути Швейцарію.

З допомогою генерального консула Литви, Є. Коновалець міг переконати федеральну прокуратуру Швейцарії, що він не загрожує безпеці держави, і федеральна прокуратура скасувала наказ видалення у вересні 1932 р.

Та це був лише початок труднощів Голови Проводу ОУН. Зрештою, ним, як і Організацією Українських Націоналістів, цікавилася не тільки Варшава.

Москва добре поінформована про діяльність ОУН, розпочала безпосередньо боротьбу проти неї.

Та заки приступимо до цього питання, треба сказати, що полк. Є. Коновалець робив зусилля, щоб створити пункти опору, осередки націоналістичних однодумців у совєтській Україні. Цю діяльність він повністю засекретив. Про неї не говорив практично з ніким, з огляду на безпеку людей.

Для встановлення контактів з совєтською Україною і для передавання інструкцій і порад щодо осередків і мережі він уживав або спирався на колишніх членів Корпусу Січових Стрільців.

Це запевнило в якійсь мірі безпеку діяння, але це була також помилка. Бо можна було здогадатися, що Є. Коновалець діє через особисті знайомства чи через членів Корпусу Січових Стрільців.

Про такий спосіб проникання ОУН на територію совєтської України легко здогадалися аґенти безпеки Москви.

Цього рода діяльність можлива лише завдяки постійному зв'язку між центром на еміграції і людьми в краю. Аґенти безпеки Москви це знали. Вони також знали, що зможуть паралізувати діяльність національних клітин, чи осіб, чи ОУН у совєтській Україні лише тоді, коли перехоплять, опанують зв'язок між Україною і еміграцією. І в цьому напрямі Москва зосередила свою діяльність.

Мета була єдина: боротися проти українського націоналізму.

Щоб вірно зрозуміти дійсність треба розглянути міжнародну ситуацію Москви. У травні 1927 р. після серйозних інцендентів у Китаї та Лондоні, Лондон зірвав усі взаємини з Москвою. Цю міжнародню кризу Москва інтерпретувала як загрозу зовнішньої інтервенції проти союзу. Тоді Комісар військових справ Ворошилов виступив проти «англійських імперіялістичних провокацій», якими, мовляв, хочуть втягнути СССР у війну. Західний імперіялізм, за його словами, надіється послабити західні кордони СССР та інтригує, щоб сусіди СССР повели операції проти України та Білорусії, очевидно, з метою їх відірвати.

У серпні1927 р. ЦК Компартії твердив, що Лондон «підтримує контреволюційні групи, зокрема в Грузії та на Україні».

Москва рішається поробити заходи, щоб відхилити зовнішню небезпеку і усунути внутрішню небезпеку.

Перебільшуючи небезпеку зовнішньої агресії, Москва мобілізує західні комуністичні партії і рухи та скликає світовий конґрес приятелів СССР. В резолюції конґрес заявляє, що «війна проти СССР означає війну проти робітників цілого світу».

В середині основним ворогом проголошено націоналізм, тобто націоналізм неросійських народів, як також і опозицію в середині партії (Троцького викинули з Союзу в 1929 р.).

Москва боїться зокрема за Україну, яка тоді була головною і необхідною економічно-індустрійною базою Союзу: 80% виробництва вугілля, 85% залізної руди, 70% металів, 82% цукру, 28% виробництва зернових і т.д.

У грудні 1927 р. з'їзд Компартії прийняв рішення реалізувати 1-ий п'ятилітній план з допомогою «індустріалізації і колективізації». Індустріалізацію було переведено, для побудови другої індустрійної бази далеко від кордону, а колективізацію використано, як знаємо, для того щоб спаралізувати терором і голодом головну масу населення України - українське селянство.

Від 1927 р. головним ворогом в Україні проголошено український націоналізм - «націоналістичний ухил», який уважався перешкодою до повної інтеграції України в СССР і одночасно небезпекою у випадку зовнішньої інтервенції, внутрініх заворушень чи просто внутрішньої опозиції.

Ось тут головна причина завзятої боротьби спочатку проти УВО, потім зокрема проти ОУН, але також проти того чи іншого ухилу в партії.

Москва постановила паралізувати проникання ОУН на територію совєтської України. Для цього треба було мати інформацію про плани і діяльність проводу Українських Націоналістів, а також бодай частково самого Є. Коновальця, і одночасно створювати труднощі у праці як Коновальцеві так і Проводу. Ці намагання Москва посилила з початком тридцятих років, а головно з приходом Гітлера до влади.

У цей час польська і совєтська пропаганда щораз частіше писали про те, що німці підтримують ОУН, і Берлін фінансує Коновальця. Москва почала посилати на Захід своїх аґентів, щоб збирати інформацію і проникнути в провід.

На думку члена ПУН Дм. Андрієвського, більшовики почали посилати на Захід своїх аґентів до Бельгії вже на початку 30-тих років. У Бельгії мешкали два члени ПУН, Андрієвський і Сціборський, туди приїздив також Коновалець. У серпні 1933 р. знову з'явився у Бельгії новий «втікач» з України, Василь Хом'як, колишній старшина УСС і Корпусу Січових Стрільців, який, ніби, добре знав полк. Р. Сушка. Він увійшов у контакт з Дм. Андрієвським, у якого тоді жив М. Сціборський. Хом'як залишився більше як рік у Брюселі.

В. Хом'як зробив усе, щоб члени ПУН і Є. Коновалець мали до нього довір'я як до патріота і націоналіста. І це довір'я він собі здобув. Врешті в жовтні 1934 р. він повернувся нелегально до СССР через станицю ОУН у Гельсінках. Він їхав з Бельгії через Берлін і Данціґ. В Берліні йому дали трохи грошей і паспорт члена ОУН Ґабрусевича (Іртена). Так він приїхав до станиці ОУН у Гельсінках, звідки його переправили нелегально через болота на радянський бік.

Ніхто не здогадувався, що В. Хом'як був агентом Москви. Щойно після вбивства Є. Коновальця виникли в членів ПУН серйозні сумніви щодо цієї особи.

Сьогодні справа з Хом'яком вияснюється. Про нього пише член КҐБ, ген. Павло Судоплатов. Він називає його, тим прізвищем, під яким він, Хом'як, діяв у ҐПУ як «агент Лебедь».

Судоплатов твердить, що його - Судоплатова - вислали в першу закордонну «командіровку» в супроводі Лебедя, «головного представника» ОУН в Україні а в дійсності нашого тайного агента від багатьох років». Судоплатов каже, що Лебедь був з Коновальцем у таборі полонених під Царицином від 1915 до 1918 років.

Дальше Судоплатов уже вигадує, бо каже, що Лебедь командував дивізією піхоти і був заступником Коновальця. Василь Хом'як не був ні одним ні другим.


Далі...
 
GADДата: Субота, 25.05.2013, 12:31 | Повідомлення # 24
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
.... буде

Він додає, що в 1920 р. Коновалець вислав Хом'яка в Україну «для організації підпільної сітки ОУН». Очевидно, в 1920 р. ОУН ще не існувала, але існувала УВО. Лебедя в Україні арештували і дали вибір: «або працювати для нас, або тобі смерть». Лебедь вибрав працю на користь радянської влади і органів безпеки.

Коли в Брюселі перебував В. Хом'як, до Миколи Сціборського, який переїхав жити до Парижу, зголосився більшовицький чиновник Іван Іванович, який робив на нього моральний тиск і пропонував повернутися в Україну. Це діялося в січні і лютому 1934 р. Є. Коновалець оцінив заходи Івана Івановича як «чергову спробу розложити організацію» і здискредитувати Провід. Він порадив М. Сціборському покинути Париж і поселитися в іншому місті.

Після атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького (15 червня 1934 р.) польські урядові чинники повели нову акцію в Швейцарії проти Є. Коновальця, мовляв, він був духовним спричинником цього атентату і готує атентат на міністра закордонних справ Бека. Президент женевського кантону видав у січні 1935 р. рішення його видалити зі Швейцарії. Коновалець покинув Швейцарію у червні 1936 р. переїхав із сім'єю до Риму однак він опротестовував перед судейською владою таке рішення і справа затягнулася аж до червня 1937 р. Хоч суд остаточно скасував рішення видалення, однак йому відмовлено право на постійне перебування у Швейцарії.

Швейцарська преса була розгорнула широку компанію проти Є. Коновальця. Вона змінила тон щойно у червні 1936 р. коли виникла справа арештування групи більшовицьких агентів, в тому числі шефа більшовицької розвідки Коваль-Петер Норман, який давав доручення слідкувати за Є. Коновальцем і готував на нього атентат, щоб його вбити. Норман заявив слідчому судді, що його завдання «були намічені в інтересах комуністичної справи» (від 45 днів до 18 місяців ув'язнення).

У березні 1935 р. Василь Хом'як, який переписувався з Дм. Андрієвським, зголосив свій приїзд до Фінляндії, до Гельсінкі, тим же шляхом, яким, завдяки ОУН, нелегально повернувся до Союзу і в Україну.

Станицею ОУН у Гельсінках керував Бараневський член ОУН, який у квітні 1935р. виїхав до Буенос-Айресу і там загинув під колесами локомотиву в обставинах, які викликають думку, що мабуть його кинули під поїзд, щоб не повертався до Гельсінок.

Станицю ОУН у Гельсінках перебрав член ОУН, «втікач» з Союзу, з Соловецьких островів, К. Полуведько, у час коли Хом'як мав приїхати, тобто в липні 1935 р. Станицю ОУН і перехід через кордон були у руках Полуведька, який, як це потвердили пізніші події і Судоплатов у своїх споминах, був агентом Москви.

На зустріч з Хом'яком поїхав Дм. Андрієвський, а потім О. Сеник-Грибівський.

Та Хом'як не приїхав сам. Він привіз на організаційний зв'язок молодого чоловіка, про якого Хом'як розказував «колишній комсомолець», сирота, вихований ним Хом'яком, який «розчарувавшись у комунізмі, шукав виходу в націоналізмі». Молодий чоловік мав радянський паспорт на прізвище Павло Грищенко і Андрієвський назвав його «Павлусь». Його інші псевда Вельмуд- Норберт, Яценко, а після вбивства Є. Коновальця-Валюх.

А правдиве його прізвище Павло Судоплатов, визначний агент Москви. Тому кілька років перед смертю він опублікував свої спомини, і в них описав обставини його співпраці з ПУН і вбивства полк. Є. Коновальця.

Хом'як представив молодого Судоплатова як післанця від Організації в Україні, який приїхав навчитися, як працювати в підпіллі і т.п. Судоплатов прекрасно грав ролю патріота, націоналіста і не викликував жодного підозріння на Заході від липня 1935 р. до вересня 1936 р.

Судоплатов відвідав центри ОУН у Берліні, Відні, Парижі, познайомився практично з усіма членами ПУН, бачився часто з полк. Є. Коновальцем, з яким перед поворотом в СССР, переписувався в справах організації. Він переписувався також з полк. Р. Сушком. В одному листі до Р. Сушка, перед виїздом в Україну, він, між іншим, писав: «(Є. Коновалець) - символ прапор боротьби, її практичний організатор. Разом з ним - ви (Сушко), канцлер (Сеник-Грибівський) та інші старші товариші тепер є для мене втіленням того кращого, що залишило нам наше славне, недавнє минуле із збройної боротьби за державність... Слава Україні! Цей клич несемо в своєму серці... з цим кличем ми неминуче переможемо!».

Судоплатов повернувся до Москви у вересні 1936 р. Там його нагородили орденом Червоного прапору. Рік пізніше він прибув кораблем до Бельгії. Бачився із Яр. Барановським і Дм. Андрієвським, з кожним окремо, мав розмову телефоном з Є. Коновальцем.

Третій раз Судоплатов приїхав кораблем у лютому 1938 р. Про приїзд телефонічно повідомив Є. Коновальця. На зустріч поїхав Яр. Барановський потім приїхав Є. Коновалець.

Наступна зустріч Є. Коновальця з Судоплатовим відбулася 23 травня 1938 р. у Роттердамі, куди Є. Коновалець прибув сам. Яр. Барановський взяв літак у Відні але приїхав запізно. Цього дня Судоплатов передав Коновальцеві бомбу у формі коробки з цукерками, яка, після того, як він вийшов з кав'ярні, розірвала його на вулиці.

Щодо причин вбивства голови ОУН П. Судоплатов пише, що Сталін мав сказати, що Коновалець представляє реальну небезпеку тому, що він активно готується взяти участь у війні німців проти Союзу. Петровський, який приїхав з Києва, сказав, що в Україні Коновалець заочно засуджений на смерть за злочин проти «українського пролетаріяту» бо він боровся «проти революційних робітників Київського «Арсеналу» в січні 1918 р.».

Сталін на це відповів, що не йдеться про помсту: «Наша мета - обезголовити український фашистський рух напередодні війни і змусити цих бандитів, щоб себе взаїмно винищували у боротьбі за владу».

Дм. Андрієвський у статті «Навколо Роттердаму» писав, що «цілі і наміри совєтів та їхніх агентів видаються дуже ясними нині, при світлі акту в Роттердамі. Але вони не були і не мали бути такими ні для кого, крім самих Совєтів, перед актом в Роттердамі. Перегляд способу підступність і провокації, що їх вони вживали, аби піймати в свої сіті полковника, вказує на складність гри. Та гра вимагала рафінованости і часу. Вона тривала коло восьми років, поки могла дати наслідки, потрібні Совєтам. Але навіть знищивши Голову ПУН, Совєти не зуміли знищити самої Організації, і це вони відчули під час Другої світової війни, коли націоналісти розгорнули свою діяльність як політичну, так і військову. Тож можна ставити під знак запиту, чи справді Совєти осягнули основну ціль, яку ставили собі щодо ОУН?».

До думок Дм. Андрієвського, які для нас будуть заключними, додамо: «Москва боялася українського націоналізму і її провідника Є. Коновальця. Її метою було не лише не допустити до виникнення і поширення мережі ОУН у совєтській Україні. Вона хотіла зламати, знищити ОУН і націоналістичний рух взагалі, не лише на випадок, але і тому, що в ньому бачили основну небезпеку для московсько-совєтського панування в Україні».

Треба додати, що ОУН під проводом Степана Бандери і Романа Шухевича діяла в Україні до п'ятдесятих років, що УПА згідно з наказом влилася в мережу ОУН в другій половині 1946 р., а останній бій з органами КҐБ, видно з того, що сказали каґебісти Левкові Лук'яненкові, відбувся 1956 р.


Джерело: http://www.sonyah.narod.ru/



Тартак: «Євген Коновалець – це одна з найяскравіших постатей української історії»

Жанна Титаренко


Тартак – так називають відомого українського співака Олександра Положинського. Зараз таку назву носить естрадний гурт, у якому крім соліста є кілька музикантів. Олександр Положинський брав активну участь у помаранчевій революції, є автором багатьох пісень, одна з яких «Не кажучи нікому» (зі словами «Поплач за мною, сестро…») наразі, з політичних мотивів, є забороненою на теренах Росії.

Скажіть будь-ласка, що Вас надихнуло написати пісню «Мій лицарський хрест…»?

– Я був у пластовому таборі з такою назвою. І там з’явилася пісня. А потім, в іншому пластовому таборі на Легіоні ця пісня дооформилася і я її дописав.
Під цю пісню на Харківщині козаки громадської організації «Наша воля» демонструють бойове мистецтво. А як часто Ви виступали на сході і як ставитесь до цих теренів?
– Ми виступаємо по всій Україні. В Харкові виступали не так давно, здається, у травні чи червні поточного року. Ми не обмежуємо географію своїх виступів.

Чим для Вас є фестиваль і постать Євгена Коновальця?

– Фестиваль – це данина пам’яті людини, яка багато чого зробила для того, щоб сучасна незалежна держава існувала. На мою думку – це одна з найяскравіших історичних постатей України, особливо минулого сторіччя, та й взагалі, всієї української історії. Це людина, яка ніколи не змінювала своїх політичних поглядів, своїх життєвих пріоритетів, своїх уподобань, своїх ідеалів. І з того моменту, як почав боротьбу за Україну, він її не припинив до останнього моменту свого життя.

Ваша творчість дещо пов’язана з політикою. А як Ви вважаєте, чи може існувати пісенне мистецтво зовсім окремо від політики?

– По-перше, далеко не всі мої пісні пов’язані з політикою. А по-друге, існування творчості окремо від політики може бути лише теоретично. Практично, всі ці речі є досить відносними, оскільки людина, яка творить не живе у вакуумі. Вона живе в суспільстві і так чи інакше перебуває під впливом якоїсь політики і світ здійснює вплив на людину яка творить.

Дуже дякую Вам за розмову.


Джерело: http://varta.kharkov.ua/

Народний депутат Ю.Михальчишин ВО "Свобода" примусив вшанувати пам'ять Коновальця.

Прикріплення: 1751695.jpg(11Kb)
 
GADДата: Неділя, 26.05.2013, 11:38 | Повідомлення # 25
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ЯК ЗНИЩУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ

Історія була придумана, як красива казочка для звеличення націй та народів, які волею випадку стали домінувати у тогочасному світі. З часом народи-лідери змінювалися – іншою ставала й світова історія. Колись вона оспівувала Грецію, згодом – Рим.

Ще за якийсь час "історичними геніями" стали нащадки германських племен, тобто – німці. Відповідно лише вони (ну, і ще, можливо, французи) могли бути самими "найрозумнішими", "найгеніальнішими" і т.д. І лише їхня історія могла претендувати на роль "найважливішої", "великої" та "славетної".

Але попри те, що світова історія постійно змінювалася, пристосовуючись до примх та амбітних бажань нових лідерів, в усі часи вона мала одну спільну рису. А саме, – не переставала бути міфом. І навіть зараз – у 21 столітті, в епоху необмеженого поширення інформації, ми усі є свідками того, як фальшується історія.

Для прикладу: чи намагалися історики розібратися в істинних причинах Другої світової війни? Чи хтось з них спробував вияснити справжню роль Сталіна і Гітлера в усіх тих подіях? Як завжди – правдиву історію війни замінили міфом. Гітлера перетворили на цапа-відбувайла (scapegoat), навішали на нього усі, які лише можливо, гріхи. І, нарешті, зробили цю тему забороненою для глибокої дискусії.
Тим самим, країни-переможці (Росія, США, Англія) приховали свою власну роль у підготовці та розв'язанні цієї війни. А, заодно, з історії зникли й злочини, які їхні війська вчинили у ході військових дій.
Усі ми знаємо, що Німеччина побудувала у Європі кілька концентраційних таборів. Але ніхто з пересічних європейців не знає, що у радянській Росії їх було у сотню разів більше. І за режимом утримання та смертністю в'язнів комуністичні концтабори були незрівнянно жорстокішими за нацистські.

Внаслідок ядерних бомбардувань американцями Хіросіми та Нагасакі влітку 1945 року загинуло кілька сот тисяч мирних жителів. Знищені міста не мали ні військових баз, ні стратегічних заводів. Тож, ця операція, з точки зору військової доцільності, була абсолютно не обґрунтованою. Але хто з істориків назвав ці дії американців геноцидом проти японського народу? І чи сів президент США Гаррі Трумен, який був ініціатором ядерного бомбардування, на лаву підсудних, як військовий злочинець?

Усі знають про голокост євреїв. Але три жахливі Голодомори українського народу у світовій історії так і не набрали статусу геноциду проти українського народу. Чому? Тому, що історію пишуть не історики, а ті, хто знаходиться на вершині владної піраміди. Їм ця правда є невигідною. Чому? Здогадайтеся самі...

І подібних прикладів сучасного фальшування історії наші читачі, які цікавляться історією, можуть наводити сотнями.

Однак, повернемось у минуле. Аналіз писемних джерел та археологічних пам'яток доводять, що ніякої сяючої та величної Римської імперії, яка безроздільно панувала над усіма оточуючими народами, не було. Так само відсутнім було відставання та дикість у світі, який не входив до складу Римської імперії, і який римляни презирливо називали "варварським".

Довколишні народи жили своїм активним життям, розвивалися і нічим особливо не поступалися пихатим римлянам. Отож, не було ніякого "варварського" суспільства довкола "цивілізованих" римлян. Європейський світ розвивався паралельно і одночасно.

Хоча Європа й розвивалася паралельно, але серед європейців, безумовно, були свої лідери. Ми далекі від того, аби повністю заперечувати значення Риму у стародавньому світі. Очевидно, що він таки відігравав певну роль у європейській політиці, але лідером не був. Деяку вагу у політичному житті Європи мали германські племена. Але найбільшою і наймогутнішою європейською державою античності, без сумніву, була Велика Скіфія – наша давня Праукраїнська держава.

Щоб приховати цей факт, Московська імперія планомірно знищувала будь-які речові докази колишньої величі України. Ця політика нищення української історії шляхом ліквідації пам'яток була введена у ранг державної зразу ж після Переяславської угоди 1654 року. Отримавши контроль над українськими землями, московити з часом отримали й доступ до історичних першоджерел, які були заховані у монастирях, книгозбірнях та приватних колекціях української еліти.

Першим, хто підписав наказ про звезення до Москви українських книжок, був москвинський цар Олексій Михайлович – той самий, який зумів вдало скористатися недолугістю Богдана Хмельницького і підступно захопити Україну. По Україні почали шастати спеціальні військові загони, які вилучали древні манускрипти, нібито для вивчення та копіювання, і звозили їх до Москви. (Інколи вони конфісковувалися після того, як якийсь український шляхтич попадав у немилість). А назад в Україну ці безцінні пам'ятки минулого уже ніколи більше не поверталися.

Можемо лише здогадуватися, якою була подальша доля вкрадених книжок. Очевидно, що більшість з них (особливо ті, які на думку Імперії видавалися найбільш шкідливими) були негайно знищені. Частина ж манускриптів, які можна було використати у майбутньому для фабрикації брехливої, але зручної для московських царів історії Московії, вціліли. Їх десь надійно заховали у місцях, доступ до яких прості смертні не отримають уже ніколи.

Подібні вилучення проводили усі наступні московські правителі. Але боротьба з українською історією не обмежувалася лише конфіскацією та вивезенням книг до Московії. Відбувалися речі й набагато жахливіші. Так у 1718 році за таємним наказом Петра І було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 (!!!) років.

У 1743 році, за наказом імператриці Єлізавєти Пєтровни, з українських храмів знову були забрані старі українські церковні книги і, уже звично, спалені. А у 1780 році, в часи "прасвєщьоннай імпєратріци Єкатєріни Втарой", була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка збиралася понад 150 років, і була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі.

У 1833 році "самодєржец Нікалай І" дав наказ забрати з усіх мечетей Криму документи та книги, написані татарською, турецькою та арабськими мовами і спалити на центральних площах міст. Там горіла й українська історія, оскільки багато спалених документів стосувалися України-Русі і її відносин з південними народами.

Вже у "щасливі" совєцькі часи, влітку 1932 року, з Софіївського собору було вивезено близько двадцяти возів історичних цінностей, рукописів та книг, які зникли у невідомому напрямку. У наступні десятиліття (так само – у "невідомому напрямку") продовжували зникати решта давніх українських книг, які ще дивом зуміли уціліти після кількасотлітніх попередніх чисток.

А у 1964 році за участі КДБ було спалено Українську Національну книгозбірню, де знову у безжальному полум'ї горіла наша давня історія. У період з 1969 по 1979 рік відбулася ціла низка загадкових пожеж по усій території України. Зокрема, у відділі україністики Української Академії Наук, у музеї "Софія Київська", у Видубицькому монастирі, у Тернопільському медичному інституті, в Успенській церкві та музеї українського мистецтва у Львові.

Кожен раз, коли московська армія проходила Україною (чи то під час Північної війни зі шведами, чи то російсько-французької 1812 року, або ж російсько-німецької 1941-45 р.р.), вона вже звично грабувала українські музеї, церкви, та приватні колекції багатих українців.

І справа не обмежувалася лише банальними грабежами: це була планомірна політика нищення українських історичних об'єктів та пам'яток. Так у 1901 році, за рекомендацією Московської академії мистецтв (!?) було зруйновано давній іконостас в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Безцінні фрески, портрети київських князів, гетьманів та полковників знищили, а унікальний давній розпис зафарбували. І таких випадків було сотні по усій Україні.

У 1915 році (під час Першої світової війни) втікаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московити вивезли з Західної України безцінні пам'ятки української історії, які були вкрадені з музеїв та приватних колекцій.

Під час загарбницької російсько-української війни 1918-1925 років новітні, на цей раз уже не царські, а більшовицькі варвари, зруйнували, або ж вкрали незліченну кількість пам'яток української минувшини. Зокрема, гарматним обстрілом було спалено помешкання відомого історика Михайла Грушевського. Разом з будинком згорів і знаменитий історичний архів ученого, у якому було зібрано рідкісні матеріали та першоджерела, які він використовував під час роботи над історичними книгами.

Це був час, коли будь-який варвар у шкіряній тужурці з маузером на боці і червоною зіркою на кашкеті міг зайти у перший зустрічний музей і забрати те, що йому було до вподоби. Рахунок знищених і пограбованих комуністами протягом війни приватних архівів, книгозбірень та музеїв йшов на тисячі!

Дикі руїнницькі оргії тривали й у наступні післявоєнні роки. Лише за двадцять років (до початку Другої світової війни) було знищено вісім тисяч (!) церков, які по праву вважались безцінними пам'ятками української архітектури та мистецтва. У тому числі: матір церков руських (українських) – Десятинна церква, яка була споруджена ще у 10 столітті за наказом київського князя Володимира Великого, Михайлівський Золотоверхий собор (побудований на початку 12 століття), храм Успіння Пресвятої Богородиці (пам'ятка 12 століття), Пустинний монастир Святого Миколая (12 століття) та інші.
Перед тим, як церкву підірвати, варвари забирали усе цінне. А безцінні давні фрески, вітражі та настінний розпис із живих свідків минулих віків після вибуху перетворювалися на мертву купу каміння та пилу.

Вкрадені ж речі або йшли до російських музеїв (де вони перебувають й по-сьогоднішній день, а про їх повернення москвини навіть не хочуть вести мови), або до приватних колекцій правлячої комуністичної номенклатури (вони й досі знаходяться у їхніх вінценосних нащадків, які тепер, правда, себе називають по-іншому – російською політичною елітою). Ще частина награбованого продавалася за кордон, позаяк злочинній Імперії потрібна була валюта.

Так книга за книгою, експонат за експонатом, пам'ятка за пам'яткою знищувалася Велика Історія Великого Народу. А на заміну їй приходила, сфальшована тими ж крадіями та паліями, убога й недолуга оповідь про нездалих хохлів-малоросів, які самі ні на що не спроможні. І можуть бути хіба лише вічними "молодшими братами" росіян.

Так руйнувалась наша пам'ять, знищувалась наша самоповага, спотворювалася свідомість народу. Колись гордих українців-аріїв перетворювали на бездумне бидло, і, що саме огидне, на вдячних рабів. От і дивуйся після цього, що ми зневажаємо себе, рідну мову, звичаї, традиції й усю свою багатотисячолітню історію.

Знищення писемних та матеріальних пам'яток української минувшини однозначно можна кваліфікувати, як одну із форм етноциду. Існує проста формула: немає історії – немає й історичної пам'яті; немає історичної пам'яті – не може бути й самоідентифікації себе, як окремого етносу; відсутня самоідентифікація – зникають мова, традиції та звичаї; а з їх зникненням – перестає жити й нація. Тобто, ми бачимо планомірне і цілеспрямоване знищення українського етносу, яке триває останніх 350 років.

Тим не менше, ми, українці, продовжуємо жити, і, всупереч усьому, таки маємо реальні докази нашої правдивої Величі. Потрібно лише хотіти їх бачити. Попри те, що Московська імперія ліквідувала майже усі доступні їй пам'ятки матеріальної та писемної культури українського народу, знищити, наприклад, Змієві Вали вона не могла. Так само, як і залишки давніх українських городищ та курганів, яких по усій території України збереглося тисячі! Вціліли й руїни українських міст Причорномор'я.

Але наша Велич не обмежувалася лише надбаннями у світі матеріального. Український народ є творцем того, що не може знищити жодна лиха імперська воля, що не підвладне ні вогню, ні багнетам, ні безжальному молотку вандала.

А саме, – українська нація створила арійський духовний світогляд та вірування, які пізніше ляжуть в основу усіх світових релігій, народного епосу та фольклору багатьох народів світу. Саме ця невмируща Духовна Велич і є свідченням нашої винятковості та особливої історичної місії, покладеної на нас Богами.


Джерело: http://www.ko3ak.in.ua/
 
GADДата: Вівторок, 25.06.2013, 17:23 | Повідомлення # 26
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Письмо Сталину от русской швеи Анны Павловой, за которое её расстреляли.

Почитайте письмо простой русской женщины, доведённой комуняками до отчаяния - их поборами, рабской эксплуатацией, отсутствием жилья, социальной и национальной несправедливостью, коррупцией, нищенским положением. И за это письмо комуняки её сначала определили на 10 лет в концлагерь, а потом и вовсе расстреляли.

Кто там любит сравнивать нынешних мироедов со "сталинским порядком"? Нынче именно "сталинский порядок" и есть - такой же бардак. И при этом людей за так если и убивают или в тюрьмы сажают, то на несколько порядков меньше. И голодоморов нет - с миллионами трупов в год, с массовым людоедством и поползнями - ползающими по улицам умирающими от голода.

Кстати - это именно то, что Крылов определил в виде "фашизма" (с которым боролись политруки-пропагандоны-особисты, каковая борьба отличалась от "войны против армии"). Это естественное желание русских людей идти "хоть с чёртом, только без комуняк".




Цитирую по "История России. ХХ век" : 1894-1939. Под ред А.Б.Зубова. (стр.959-962)
В марте 1937 г. простая русская женщина Анна Алексеевна Павлова, 1894 г. рождения, портниха из Санкт-Петербурга, получившая образование до 1917 г. в сиротском приюте, направила письма одинакового содержания Иосифу Сталину, в НКВД Ленинградской области и в германское консульство в Ленинграде. В результате последовал скорый арест, судебное разбирательство, закончившееся вынесением приговора, осудившего А. Павлову на десять лет лагерей. В декабре 1937 г. новое судебное разбирательство изменило приговор на смертную казнь. Приговор был приведен в исполнение 21 февраля 1938 г. Письмо Анны Павловой Сталину было обнаружено А.Я. Разумовым в архиве КГБ и опубликовано в 9-м томе «Ленинградского мартиролога» в 2008 г. Мы помещаем это письмо с исправлением многочисленных описок и ошибок, с восстановлением необходимой пунктуации. Аутентичный текст письма воспроизведен в «Мартирологе». Письмо публикуется полностью.


"Секретарю ЦК ВКП(б) Сталину

Да неужели тебе не надоело, тиран русского народа, со своими паразитами-коммунистами играть комедию?

Кричите на всех перекрестках, пишите, что весело живется только в СССР, больше нигде.

За рубежом: голод, холод, нищенство, — а что делается у тебя под носом, ты ничего не видишь. Ты выйди из святых стен Кремля да посмотри, до чего довел народ бедный, ходят как тени загробные от твоей весёлой жизни: оборванные, разутые, голодные и холодные.

Пишете, что в Германии снизили зарплату рабочим, мол, на что им хватит этой зарплаты при существующей дороговизне; а на что хватает нам зарплаты, что ты нам, беднякам, — платишь, только у других все видите, а у себя ничего не видите; если им и снизили зарплату, то получали все, что заработали, а мы заработаем 30 р. — 15 р. отдай на блядовство феодалам-коммунистам. Ирод ты проклятый, ведь ты весь народ поработил, хуже, чем на барщине, сейчас русскому бедняку живется, всех обратили в рабов-батраков и заставляете на себя, паразиты-бандиты, работать. Кричите, что наша, мол, единая коммун[истическая] партия ВКП(б); что Вы — (б) лучшего названия себе придумать и не могли, за то все поотъелись на народной крови, ходите, как борова отъевши[еся] йоркширской породы, от нечего делать занялись блядовством, переблядовались и других заставляете, а кто не блядует, тому нет житья.

Уж Вы с пьяных глаз не знаете, чего Вам еще выкинуть, чем бы помучить народ.

Пишете, что в фашистской Италии на женщину смотрят как на существо низшего порядка, — а как Вы смотрите на женщину, в особенности твои паразиты, враги народа русского. Ты дал им власть на местах, что хотят то и творят. Вот я себя в пример возьму. С 1930 г. я лишилась площади, потому что моей сестры муж работал на военном заводе, я все время жила с сестрой. Наша квар[тира] была в Ленинграде на Сергиевской ул[ице] (Ленинград наша родина); в 1918 г. завод эвакуировался, сперва в Нижний потом в Москву, я проживала вместе с ними [на] ст[анции] Подлипки завод № 8 за Москвой. Сестры муж — паразит, коммунист, — прожив с ней 13 л[ет], развёлся, перешёл на другую работу, ему дали помещение, а нам пришлось освободить помещение з[аво]да, так как мы не имели никакого права жить на территории з[аво]да; вернулись в Лен[инград]д обратно и с 1930 г. не можем получить площадь. Прошли все инстанции {стр.960} в Лен[ингра]де. Писали в Москву на неправильные действия. Ни один паразит-бандит не пошел навстречу. Почему — очень ясно:

1) я русская,

2) не могу дать взятку, так как у нас в свободной стране без взяток ничего не делается,

3) площадь есть для русских только за 2000 р. и дороже,

4) площадь есть: жидам, кавказцам и русским, кто продал душу свою чёрту,

5) или иди блядовать с коммунистами, иначе площади нет.

На все просьбы ответ один: площади без денег нет, площадь для демобилизованных и для 25-т[ысячников], или жди, кто умрет.

Это защита русской одинокой женщины в СССР. Такого безпутства и наглости ни в одной стране не встретишь, я ни одной страны не знаю, где так мучают народ, как в СССР.

Кричите, что народная власть. Я дочь народа. Отец мой николаевский солдат,— а разве я могу приветствовать такую бандитскую власть, когда с 1930 г. с меня все жилы вытянули, высчитывают на ком. строит. по 5-6 — 7 руб. в месяц, а площадь не дают. На заем и другие общества подписывайся, а кто не подписывается, со свету сживают путевок ни в дом отдыха, ни в санаторию не дают. Вот моя сестра-паразитка раз была замужем за коммунистом. Благодаря ее замужества хулиганского, что ее пожалела да с ней вместе поехала с родины в Москву, сижу без площади. Я её заела из-за этого. Но её в пример поставлю, тоже мучается, как и я, но только она уже вся разбитая нервно, врачи не лечат, говорят, нужно санаторное лечение. В 1936 г. не подписалась на заём, потому что правление не идёт навстречу в получении площади, за это ее не посылают в санаторию, а строит[ельный] сбор ежемесячно 6 — 7-8 р. высчитывают, — где же справедливость? Это называется в СССР все делается добровольно, насилия нет, — а это не насилие над человеком: сиди голодной раздевши, не говоря о лечении; а Вам отдай, сними последние штаны.

Вот я и дожила до ручки, осталась юбка да спецхалат; свалится, и останешься в чем мать родила. Вот сейчас работница шьет. Платье стоит 50 р.: две части правлению, 1 часть работнице, а ей дан хулиганский план 750 р.; да разве это не барщина, не издевательство над личностью, сколько же ей надо выработать, а кто не вырабатывает, у тех душу всю вытягивают, мол, почему один вырабатывает, а ты не можешь. Очень просто: Бог лес не ровнял, а людей и подавно, вот твоя рожа рябая, а у другого нет, так и в плане.

Ты со своим хулиганским стах[ановским] движением перемутил весь народ, сделал народ зверем, один другого поедом ест;тебе это на руку, но не безпокойся, возмездие всегда бывает, лопнешь и ты от народной крови. Кричите, что Пятаков и др. враги народа. Да Вы и есть единые враги русского народа, изверги, иезуиты, вампиры народные, а тех, что расстреляли, есть мученики правды. Ты думаешь, один ты умен, как поп Семен, а все дураки, ничего не понимают, — не думай, люди терпят из-за своих близких; у кого мать, отец, дети, муж, жена, а у меня никого — вот и пишу; не думай, что так все довольны Вашим хулиганским распорядком, но всем приходится молчать и приветствовать Вас, паразитов, ублюдков, душегубов народа. За что за спинои штык и плеть кавказская. Ты только вспомни, сколько замучил народу; подожди, будешь подыхать, все тобою замученные обступят тебя и дашь ответ перед Богом за свои злодеяния; что бы твои бандиты ни натворили, всегда отвечает их атаман, так как даешь им на местах творить всякие беззакония. Еще в 1930 г., будучи на ст[анции] Мытищи, когда работала в суде, видела, сколько ты гнал эшелонов, набитых, так сказать, кулаками. Летом жара; дети, мужчины, женщины все точно скот забиты в вагоны, меня жуть брала, думаю, и других, кто видел эти картины, — а сколько еще не видели замученных {стр.961} тобою людей!? Это называется в своб[одной] стране, слово скажешь в застенок на пытку. Настали времена Бирона и Потёмкина; читая раньше эти книги, как-то не верилось, неужели были такие изверги людского мучения, а теперь сама дожила до счастливого времени. Дом смерти на Литейном. Крестьян разогнал, все разбрелись по городам, а основным жителям жить негде, а еще пишете, что троцкисты хотели разогнать колхозы. Да крестьяне перекрестились бы, что их избавили бы от барщины, — разве это не издевательство над крестьянином: он не может распорядиться своим хозяйством, понабили в каждый колхоз этих паразитов коммунистов, а батраки их обрабатывай,— это только может поступать так единая справедливая ВКП(б).

Работая в суде, заставляли посещать политкружок, роздали политграмоту на 8-9 стр[аниц] — картина, как безработный в Германии сидит с женой в углу, стоит кухон[ный] стол и 7-лин. лампа, — а я — трудящаяся, да так же живу (вычеркнуты несколько слов.— Ред.), 2-е лиц ютятся в углу на проходе, мимо ходят все, пол ходит ходуном, потолок достаёшь рукой, воздуху мало, а в особенности сестре нервнобольной; иди работать, всегда не выспавши, не отдохнувши, выполняй план хулиганский, крысы по тебе бегают, да к этой весёлой жизни разувши и раздевши; сядешь есть, так этот ком[мунальный] ребенок на горшок. Не поймёшь, что ешь, — хлеб или из горшка, и такая жизнь с 1930 г. Какой же может быть человек здоровым, где же Ваша культурная жизнь, о которой пишите, в театр забыла как и дверь открывается, живешь как лешак. Нет, чёрт твою пусть душу возьмет, кровопийца проклятый, тебя, родного отца, забить со своим ЦК в угол на проход, где я живу, да посмотреть, как бы ты пожил на этом месте. Заелись и забыли, чем щи хлебали, где ты со своим ЦК был до смерти Ленина, выглядывали, чья возьмет, а потом появился как диавол и замучил весь народ; кричишь, что ты в конституции дал все народу. Да чего ты нам мог дать, мы больше имели от батюшки-царя. Ты отнял нашу родину, закон справедливости наших отцов, веру в человечество, честь и совесть, сделал из порядочных людей ворами, хулиганами, убийцами, будучи сам убийцей. Дать ничего ты нам не мог, это всё наше было, так как ты сам пришелец со своими бандитами-каторжниками забрал в свои руки все и издеваешься над народом.

Дураки будут те страны, которые у себя сделают революцию, неужели ещё не научились на наших страданиях, что значит свобода. Верно подметил Андрэ Жид, что у народа ничего своего нет, что велят, то и говорят, твоя конституция есть настоящая проституция, ни больше ни меньше. Ты мучаешь народ, а Вас паразитов, ублюдков, разит Господь. По очереди дохнут твои ублюдки: издохнет бандит — сейчас вывешиваете флаги, комедианты проклятые.

Кирова убили — за одного ублюдка сколько пролито крови и разорено семейств, а кричите, что гнев народа, народ требует смерти.

Врете, бандиты, кровопийцы, это Ваши слова, а не народа. Народу этого не надо, народу нужна здоровая, сытая жизнь и культурная, а это твои слова, чтобы удержаться у власти.

Всё равно рано или поздно под женю тебя поддадут и всех твоих холуёв. Чуть что за границей заговорят, сейчас процесс, знаю Вашу комедию, комедианты проклятущие, — недаром больше 17 лет работала в суде, все Ваши подходы изучила.

Теперь тобою ещё не учтены одни сортиры и там не висят твои портреты, а то твоей рожей завешены все дыры. Теперь повесить в сортир, и будешь следить, сколько каждый сходит, тогда всё будет на учете, наверное, это забыли.

Пишете, что фашисты ни в розницу, а оптом распродают родину, — а Вы нашу русскую родину по клочьям разорвали, и нам ничего не осталось. Ты только ублаготворяешь {стр.962} штыки да коммунистов, одним словом, собрал банду вокруг себя, всем все дал, а народ бедный в кабалу закрепостил, хуже в тысячу раз, чем было в крепостное право; а поэтому заткните свои грязные глотки, не суйте нос в чужие страны, где правят господа, Вам, хамам, далеко до них, сидите-ка лучше на своем вонючем коммунистическом навозе. Ваша коммуна — кому да, кому нет.

Мне лично от Вас, бандитов, ничего не надо, я требую, чтобы меня этапом отправили в одну из фашистских стран, где бы я могла остаток своей жизни отдать на пользу господам, а Вам, бандитам, больше работать не хочу. Вы от меня отняли молодость, здоровье своей проклятой революцией. Ушли лучшие годы молодости, не жила как человек и устала жить в такой бандитской стране. Почему при царе жилось хорошо и сыто, я получала 15 р., была одета, обута и сыта, понятие не имела, как ходить побираться с получки до получки: день поешь, а 2 дня так живи, это — свободная страна. В театр ходили чуть ли не каждый день, а теперь [с] 1930 г. ни разу в театр не ходила, все от веселой жизни. Все проклятия народа лягут не только на тебя, а и на твоих выблядков, от тебя рожденных, дети отвечают за грехи родителей.

Я знаю, меня не направите этапом к господам. Я требую себе расстрела и с радостью умру, чтобы глаза не видели этой нищенской жизни. Заранее предупреждаю-расстреливайте сразу, так как на Ваших каналах, куда Вы ссылаете народ (без насилья, как кричите), я работать не буду, на месте убьете, а я палец о палец не ударю для бандитов. Народ живет не для себя, а живет для коммунистических ублюдков-паразитов. Может быть, Ленин был бы жив, не мучил бы русский народ, а может бы сам попал в оппозицию или — его бы по-кавказски придушили в Кремле.

8/III А. Павлова
Мой адрес: Ленинград,
Мойка, д. 10, кв. 35 Павлова А.А."


(Мученица правды. Дело портнихи Анны Павловой // Ленинградский мартиролог, 1937-1938: Книга памяти жертв политических репрессий. Т. 9: март — апрель 1938 г. / Отв. ред. А.Я. Разумов. Спб.: Российская национальная б-ка, 2008).

Джерело: http://maxpark.com/
Прикріплення: 9162955.jpg(25Kb)
 
GADДата: Середа, 03.07.2013, 07:41 | Повідомлення # 27
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
02 липня 1951 року в Радянському Союзі розпочалася кампанія цькування Володимира Сосюри за його знаний вірш "Любіть Україну": після того, як Іосіфу Сталіну потрапив на очі переклад твору.



Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

На пленумі Спілки письменників України тодішнє літературне керівництво республіки під наглядом працівників управління пропаганди й агітації ЦК КП(б)У влаштували Володимирові Сосюрі "рознос". Він тривав чотири дні поспіль. Потім "Любіть Україну" критикували в трудових колективах. Бібліотекарі та продавці книгарень спішно склеювали або вирізали сторінки зі "шкідливим" віршем. У народі ж тим часом почала кружляти пародія на цю кампанію: Любіть Україну, як хочте любіть, Як вітер, як трави, як води, Та тільки мовчіть і про це не кажіть, Бо вб'ють вас при першій нагоді. Сосюру почали вбивати як поета - редактори припинили приймали його твори до друку.

Джерело: група в ОК....УКРАЇНА-ЦЕ МОЯ БАТЬКIВЩИНА!!
Прикріплення: 8124003.jpg(12Kb)
 
GADДата: Середа, 07.08.2013, 17:27 | Повідомлення # 28
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
8 мифов о российско-грузинской войне 08.08.08

Пять лет назад разразилась российско-грузинская война. Она, безусловно, создала новую реальность – в Грузии, России, на постсоветском пространстве и в мире по отношению к России. Но большинство из нас знает о ней по мифам, созданным массированной российской пропагандой. Вот самые распространенные из них



Миф №1: Войну начал Саакашвили

Войну начинает тот, кто к ней заранее готовится.
Кто к ней готовился и кто пытался предотвратить?

В июне-июле 2008 года различные информационные источники сообщают, что политическое решение о скорой (предположительно – в августе) войне с Грузией в Москве уже принято, что курирует подготовку лично Путин. Официальное информационное агентство "Осинформ" обнародует формулу будущей войны: "миротворческая операция по силовому принуждению агрессора к миру".

5 июля начинаются широкомасштабные маневры Северокавказского военного округа (СКВО) "Кавказ-2008". В них принимают участие 8 000 военнослужащих, 700 единиц бронетехники, корабли Черноморского флота. Официальная цель учений – подготовка к проведению "операции по принуждению к миру". В войсках раздают листовку "Воин, знай вероятного противника!" – с описанием вооруженных сил Грузии.

К границе с Грузией перебрасываются лучшие десантные подразделения российской армии из разных регионов страны. Они заменяют ранее дислоцированные там мотострелковые части. У полигона 58-й армии "Терское" на юге Северной Осетии разворачивается полевой военный госпиталь, способный принимать по 300 раненых в день.
После окончания маневров полевой госпиталь не демонтируется. Участвовавшие в них войска не возвращаются в места постоянной дислокации. Часть из них просачивается в Южную Осетию. Благо там как раз в эти дни (так совпало) завершено сооружение военной базы в Джаве.

К началу войны (то есть до 08.08.08 – официальной даты вступления российских войск в боевые действия) в Джаве было сосредоточено порядка 200 единиц бронетехники и передовые части 135-го и 693-го полков 58-й армии – свыше 1200 человек. В России до сих пор не признают это (а как признать, что российские войска для отражения грузинской агрессии дислоцированы в Южной Осетии до начала самой агрессии?), но свидетельства самих солдат и офицеров 58-й армии, появившиеся в СМИ, не оставляют в этом сомнений (см., например, подборку "Капитан Сидристый и другие" - http://iceaxe.livejournal.com/59774.html).

Одновременно с военной подготовкой шла информационная. 20 июля начались хакерские атаки на грузинские государственные и информационные сайты. Это был второй в истории известный случай кибервойны против государства. (Первый зафиксирован в 2007 году, когда после обострения отношений России и Эстонии из-за переноса памятника советским солдатам в центре Таллинна были обрушены сайты эстонских правительственных учреждений.) Завершающая атака произошла утром 8 августа - против русскоязычных информационных сайтов Грузии.

Зато с 1 августа из Владикавказа в Цхинвали стали в организованном порядке прибывать российские журналисты. Вскоре их число возросло до 50 человек, но ни одного иностранного (за исключением корреспондента украинского телеканала "Интер") среди них не было. Российские власти установили жесткую систему допуска: аккредитацию следовало получить и в Минобороны и в МИДе. Через это двойное сито могли просочиться только самые проверенные и доверенные.

Так были обеспечены условия не только для массированного вторжения, но и для того, чтобы о нем сообщалось лишь то, что следовало сообщать.
Самое существенное в этой многоходовой комбинации заключается в том, что в действительности война началась 29 июля 2008 года.
Именно в этот день начались военные действия. И начали их, в соответствии с планами из Москвы, полностью подконтрольные России южноосетинские вооруженные формирования.
Они приступили к массированному и систематическому обстрелу сел Южной Осетии, находящихся под юрисдикцией Грузии, и позиций грузинского контингента миротворческих сил. Огонь велся из минометов и 120-миллиметровых орудий, вообще запрещенных в зоне конфликта. Погибли люди.

Это не отдельное обострение в застарелом противостоянии сепаратистов с центральной властью. Это откровенная прелюдия войны. Сознательная провокация с целью вызвать ответные действия. Так городская шпана подсылает малолетку задираться с прохожим, чтобы затем выскочить из-за угла и навалиться всей шоблой с криком: "Не тронь мальца!"
Власти Тбилиси прекрасно понимали, чего от них ждут. Но долго сносить удары невозможно. К вечеру 1 августа грузины начинают ответный артиллерийский огонь по позициям боевиков в окрестностях Цхинвали. Осетины отвечает расширением зоны обстрела грузинских сел и усилением интенсивности огня. В ход идут уже крупнокалиберные минометы и 122-миллиметровые орудия.

Из Цхинвали начинается массовая эвакуация населения в Россию. В течение нескольких дней было вывезено более 20 тысяч человек. По оценкам, это половина действительного населения самопровозглашенной республики. Цхинвали становится почти безлюдным городом.

А через Рокский тоннель – единственный путь для прохождения тяжелой техники из Северной Осетии в Южную – движется российская бронетехника и войска.
Грузинские власти до последнего пытаются решить дело миром. Личный представитель Саакашвили Т. Якобашвили договаривается о встрече с южноосетинским руководством в Цхинвали 7 августа при посредничестве российского посла по особым поручениям Ю. Поповым.
Приезжает. Попова нет. Оказывается, по дороге спустило колесо. "Так поставьте запаску!" – советует грузинский министр российскому послу. – "А и запаска проколота", - отвечает посол. Такая беда. Представитель Южной Осетии отказывается вести переговоры без российского посредника.

Якобашвили ведет переговоры, с кем есть, - командующим миротворческими силами генералом Кулахметовым. Тот признается, что "больше не в состоянии контролировать осетинские подразделения". Что делать? "Объявите об одностороннем прекращении огня", - советует Кулахметов.

В течение часа Якобашвили решил вопрос. В 17:00 он объявляет Кулахметову о согласии грузинского правительства на односторонне прекращение огня. В 17:10 грузинские пушки смолкли. В 19:10 Саакашвили заявляет об этом в прямом телевизионном обращении на грузинском и осетинском и призывает к переговорам.
Ответом становится интенсификация обстрелов грузинских сел. К 23.00 они достигли пика. И в это же время из Рокского тоннеля выходит колонна российских войск со 100 единицам бронетехники. Вторжение началось.

Через полчаса Саакашвили отдаст приказ о начале военной операции.
Он мог поступить иначе? Конечно, мог.

Но для этого надо было забыть, что ты президент суверенной страны, что ты мужчина и что ты грузин. И если бы он это сделал – не был бы ни тем, ни другим, ни третьим.
Это была ситуация цугцванга: в войну его умело завели правители России, не оставив другого выхода.
Хочет войны, начинает войну тот, кто к ней готовится, тот, кто не дает противнику шанса ее избежать. Это была Россия.

Миф №2: Россия начала войну, чтобы прекратить геноцид осетин

Откуда это взялось.

Уже 8 августа президент Южной Осетии Э. Кокойты сообщил о том, что в результате обстрелов и боевых действий только в Цхинвали погибли 1400 человек – цифра не окончательная. На следующий день, 9 августа, официальный представитель МВД республики объявил о 2100 погибших мирных жителях в Цхинвали.

Эта цифра – более 2000 погибших – фигурировала потом везде: и в отчетах, и в репортажах СМИ, и в интернет-форумах.
Число жертв дополнялось примерами зверств грузинской военщины: стрельба из танков прямой наводкой по домам, где прячутся мирные жители, прицельный огонь из пулеметов по детям и старикам, сжигание домов вместе с живыми людьми, обезглавленные трупы девушек...

Но когда стали считать, выяснилось, что все не совсем так. В Цхинвальской больнице, куда поступали все раненные и погибшие осетины, за все время боев в городе приняли 273 раненых и 44 убитых, 90% пострадавших – южноосетинские ополченцы. Глава следственного комитета при прокуратуре России А. Бастрыкин заявил о 134 погибших мирных жителях Южной Осетии за все время войны, по словам Юлии Латыниной, "одним махом воскресив 1866 человек".

Но и после официального подсчета цифра "2000" осталась и в общественном сознании, и даже в выступлениях, интервью официальных лиц, включая Путина.
Хотя она изначально нереальна. Официальное число жителей Цхинвали до войны – 42 тысячи. После эвакуации в начале августа от них должна была остаться половина. Обычное соотношение убитых и раненых в зоне военных конфликтов 1:3. Значит, статистически на 2000 убитых должно было быть еще 6000 раненных. То есть почти каждый второй цхинвалец после грузинского штурма был бы ранен или убит. А будь так – смог бы такой смелый арифметик, как Кокойты, об этом умолчать? Но не сказал.

Как же нарисовались 2000 погибших уже на второй день? А так – какой геноцид без тысяч жертв! "Тысячи" – это хотя бы две. Так и вышло 2000. Скромно – по минимуму.
Что касается грузинских зверств, ни один факт не нашел подтверждения даже после проверки такой взыскательной организацией как Human Rights Watch. Ни одного рассказа очевидца – только пересказы рассказанного. Именно так распространяются слухи. Судя по их обилию и драматизму, это были специально распускаемые слухи. Профессиональная деза.
Зато этнические чистки грузин силами южноосетинских вооруженных формирований – не слухи. Грузинского населения в Южной Осетии, где грузинские села перемежались с осетинскими почти в шахматном порядке, больше не существует. Ограблены, изгнаны, убиты – некоторые грузинские села просто сравняли с землей. Сделано это руками храбрых воинов Кокойты. В боях они не отличились и почти не участвовали (а сам воинственный президент при первых сообщениях о продвижении грузинских войск к Цхинвали сбежал из столицы под сень русских танков в Джаву, с ними и вернулся), зато в расправах с мирными жителями и мародерстве душу отвели.

Их стараниями грузин в Южной Осетии больше нет. Зато на территории Грузии, за пределами Южной Осетии, жило и продолжает спокойно жить более 60 тысяч осетин. Что бы с ними стало, если бы грузины действительно затеяли геноцид? Вспомните армян в Баку во время Карабахского кризиса.
Но дело в том, что геноцида осетин в Грузии и со стороны грузин ни до войны, ни во время ее, ни после - не было. Не было и причины.
Прикріплення: 6643842.png(463Kb)
 
GADДата: Середа, 07.08.2013, 17:29 | Повідомлення # 29
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Миф №3: Россия начала войну, чтобы защитить своих миротворцев

Последнее, чего хотели грузины – воевать с российскими миротворцами.
Первое, что они сделали, начиная военные действия, - предупредили русский миротворческий контингент.
В 23.35 президент Саакашвили отдает приказ о начале операции, а в 23.40 командующий миротворческими силами Грузии бригадный генерал Мамука Курашвили сообщает о продвижении войск командующему русскими миротворцами генералу Кулахметову и просит не вмешиваться.

"Не все так просто", - ответил русский генерал грузинскому.
Еще до этого, на начальной стадии военных действий, осетинские артиллеристы и минометчики вели обстрел грузинских сел вблизи мест дислокации миротворцев, используя их как прикрытия, а то и пользуясь прямой помощью для наведения огня. Кулахметов в беседах с грузинскими официальными лицами это и не считал нужным отрицать. Во время наступления грузинских войск ключевые фигуры южноосетинского командования прятались в главном штабе. По международным нормам, это делало и его легитимной целью.
Тем не менее, в карте целей, выданных грузинским артиллеристам во время артподготовки, объекты миротворцев были отмечены как запретные для огня.

Для того, чтобы защитить своих миротворцев, российскому руководству не надо было вводить войска и тратиться на войну. Достаточно было запретить Кокойты использовать их в качестве прикрытия – и все бы остались целы. Но цель была иная.

Миф №4: Россия начала войну, чтобы защитить своих граждан

Российские власти сами создали свою искусственную диаспору в Южной Осетии, выдав гражданство РФ и российские паспорта тысячам жителей самопровозглашенной республики на территории Грузии. Юридически это расценивается как вмешательство во внутренние дела другого государства. Как оказалось – и фактически. Искусственная диаспора создавала искусственный повод для вмешательства: защита своих граждан – ничего, что новоиспеченных, нам дороги все.
Остроумно, конечно: так можно обеспечить оправдание для вторжения в любую страну.

Но не оригинально: точно так же Гитлер создал повод для аннексии Чехословакии в 1938 году под предлогом защиты прав судетских немцев и для предъявления территориальных претензий Польше. То же пытался сделать Милошевич в 90-х в расчлененной Югославии.

Во-первых, хорошая компания. Во-вторых, известно чем в конечном счете обернулась эта их защита "угнетенным соотечественникам".
Кто действительно выиграл от практически бесконтрольной выдачи российских паспортов жителям Южной Осетии – коррумпированная верхушка республики. Грузины обнаружили в захваченном Цхинвали сотни российских паспортов без подписи владельцев – на эти "мертвые души" наверняка начислялись пенсии и пособия из российской казны.

Миф 5: Грузия бомбила Цхинвали

А зачем?
Когда грузинские войска в ночь на 8 августа подходили к Цхинвали, они вели лишь заградительный огонь и обстрел административных зданий. В другом не было нужды. Грузины вошли в целехонький и полупустой город, который покинули не только большинство жителей, но и основные силы ополченцев. Кокойты с цветом своего воинства сбежал на российскую военную базу в Джаве. Грузинским войскам противостояли немногочисленные разрозненные группки партизан со стрелковым оружием. От танков они могли только убегать.

Бомбежки и обстрел города из "Градов" понадобились в последующие два дня, когда грузин выбивали из города подоспевшие на помощь осетинским братьям российские войска. Это были их бомбы и снаряды. Это на их совести большинство погибших мирных граждан (см. Миф №2) и разрушенный город.

Миф №6: Грузины позорно бежали

О ходе современных войн большинство из нас получает представление по телевизионным картинкам. Из картинки августовской войны зритель мог запомнить, как "бежали робкие грузины", оставляя технику и казармы с заправленными кроватями. И не мог увидеть, чего не показали.

Например, разгром российской колонны бронетехники грузинским спецназом 8 августа. Тогда из 120 танков и бронетранспортеров было уничтожено больше половины, тяжелое ранение получил командующий 58-й армией генерал Хрулев. По утверждению Саакашвили, этот эпизод задержал продвижение российских войск на два дня. А потом российское командование подтянуло такие силы, что в случае прямого противостояния грузинская армия была бы разгромлена полностью. И он отдал приказ отступить, чтобы было чем оборонять Тбилиси. Плетью обуха не перешибешь.

Понятно, что соотношение сил российской и грузинской армий настолько несоизмеримо, что ни о каком реальном противоборстве не может идти и речи. Но это скорее относится к Мифу №1 – о том, хотели ли грузины войны.

Миф №7: Война закончилась миром

Грузия лишилась 20% территории – земель, которые большинство грузин считает своими. Ни один грузинский президент не посмеет отказаться от них навсегда. И никто не поручится, что какой-нибудь из них не решится вернуть утраченное – в том числе и силой.

Россия приобрела в качестве сателлитов два формально независимых квазигосударства, которые, кроме нее самой, признали только такие влиятельные державы, как Никарагуа, Венесуэла и Науру – за 50 млн. долларов, а Вануату еще торгуется, ну и ХАМАС, который сам государством не является. Фактически – это два навечно дотационных региона России, обреченных быть черными дырами российского бюджета, оазисами дикой коррупции и криминала. Благополучия и даже спокойствия там не будет никогда, а возможности криминальных и национальных конфликтов - всегда.

Россия вернула себе советский имидж брутального агрессора, что, конечно, тешит национальное самолюбие, но бизнесу, дипломатии и в конечном счете безопасности страны только вредит.

Россия и Грузия стали и останутся непримиримыми врагами. Это надолго. После войны между двумя государствами началась настоящая "холодная война", а как показывает недавний опыт прошлого, в "холодной войне" не всегда побеждает тот, у кого оружия больше и армия сильнее.

Миф №8: Южная Осетия – земля Осетии, а не Грузии

Территория Южной Осетии – исконная часть Грузии, о чем говорят даже географические названия. Тот же Цхинвали, после войны в русской прессе и официальных документах переименованный в Цхинвал, не стал от этого менее грузинским, поскольку корень его – от древнегрузинского слова, означающего "граб". Осетины в столице Южной Осетии стали национальным большинством только к 1990 году. До межнациональных конфликтов заката СССР и вызванных им войн суверенитетов здесь практически не было антагонизма между грузинами и осетинами. Это даже не ситуация Косова, где на исконно сербской земле образовалось подавляющее албанское большинство. Этническая чистка, произведенная Кокойты при поддержке Путина в 2008-м слишком глубокая и свежая рана, чтобы она могла затянуться, а грузины с ней смириться.

Джерело: yablor.ru
 
GADДата: П`ятниця, 09.08.2013, 18:21 | Повідомлення # 30
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов


Від голоду помер Піддубний Іван Максимович - український спортсмен-борець; шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк) 8 серпня 1949 р. у Єйську. На скромному надгробку Івана Піддубного, поставленому за допомогою влади США, на тумбі поєднані разом гиря, книга й ліра, а слова «Хахол, Петлюровец» вибито поряд із офіційним написом: «Здесь русский богатырь лежит»…

Чиїх же батьків ми діти?

Він прийшов у світ 26.09 (08.10) 1870 р. у с. Красенівці (Богодухівці) Золотоніського р-ну, Черкаської обл. у багатодітній родині селянина. Козацький рід батька славився силачами, а материн теж козацький рід Науменків – довгожителями. У 18 років пішов на заробітки, працював вантажником у Севастополі в фірмі “Лавас”, у 1895 році фірма переїхала до Феодосії, де Піддубний самотужки займався силовим спортом і гімнастичними вправами; вперше вийшов на килим цирку, що прибув сюди на гастролі. З 1898 року повернувся до Севастополя, вступив до трупи місцевого цирку Труцці, почав виступати у цирках як атлет-гирьовик і професійний борець (російська боротьба на поясах). Виступав у київському цирку Якима Нікітіна. У Київському клубі атлетів з 1903 року захопився класичною французькою боротьбою. Об’їздив з гастролями багато міст України, Поволжя, Кавказу, Сибіру.

Вступив до Петербурзького атлетичного товариства, від якого брав участь у чемпіонаті світу в Парижі, де програв Раулю ле Буше, який вдався до заборонених прийомів. Наступного року на Міжнародному чемпіонаті в Москві в цирку Генізеллі блискуче переміг Рауля де Буше. За 4 роки (1905-1909) шість разів ставав чемпіоном світу з боротьби. Перший раз став ним у Парижі в 1905 році. Потім Італія, Алжир, Бельгія, Німеччина.

1906 – 1907 року в Галичині відбулися маневри царської гвардії, після чого були влаштовані спортивні змагання, на які запросили й Івана Піддубного. Він переміг усіх силачів-гвардійців.

Великий князь Ніколай Ніколаєвич запитав борця, який орден він бажав би отримати від царя.

- Орден Тараса Шевченка, Ваша Високість, якщо такий уже є.

1907 року у Відні Іван Піддубний вчетверте став чемпіоном світу з боротьби, а 1908 і 1909 року у Парижі та Франкфурті ще двічі підтвердив свою світову першість.

Після цього Іван Піддубний поїхав до рідного села, одружився, купив невеликий будинок і зайнявся сільським господарством. Та у 1920 р. дружина поїхала з іншим і великий спорт знову покликав атлета. Він переміг у змаганнях у Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі. За 4 десятки літ Піддубний не програв жодного чемпіонату, побував у гастролях за кордоном у 50 містах, 14 країнах світу.

Один поєдинок із Василем Куценком зафіксував “нічию”. Подолянин із с. Петрашівки виступав у цирках Бельгії, Італії, Туреччини. До його програми входили такі номери: людина-міст, коли по платформі, яку він тримав на собі, проїздили вантажні й легкові авто з пасажирами. На грудях Куценка молотобійці розколювали кам’яні брили масою до 50 пудів. У 70 років Куценко ще згинав підкови пальцями, а прожив 90.

У 1939 році Іван Максимович удостоївся звання «Заслужений артист РРФСР». Піддубний не залишав спорту, суворо дотримувався режиму тренування, за будь-яких умов сповідував чесність і справедливість у двобоях.

З 1922 року Піддубний мав другий шлюб, власний будинок у Єйську, прожив там доволі довго. У його помешканні над канапою висів олійний портрет Шевченка, обрамлений лавровим вінком, а під ним на полиці стояли різні видання “Кобзаря”. На запитання, навіщо йому стільки, він відповідав:

- Я вірю в Бога, а святих не знаю, тож замість них “Кобзаря” тримаю.

1937 року Івана Максимовича злапало НКВС у Ростові, як він казав «за паспорт». Піддубний отримав паспорт, у якому прізвище було записано через «о», а не через «і», і написано «руський». Борець попросив зробити зміни, але отримав відмову. Не довго думаючи, власноруч пише «І» замість «о», перекреслює «руський», пише українець. Піддубного довго допитували із застосуванням електропаяльника, вимагаючи адреси закордонних банків і номери рахунків.

Під час війни борець зустрів німця – начальника порту, свого давнього шанувальника. З того часу йому привозили додому обід із офіцерської їдальні. Радянські «добродії» сигналізували «куди треба», що Піддубний брав подачки від фашистів.

Останні роки Іван Максимович Піддубний провів у тяжких матеріальних умовах, переслідувався за українську свідомість, помер у м. Єйськ, Краснодарський край, Росія .

Джерело: www.facebook.com
Прикріплення: 5370751.jpg(25Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » Все що впливало і продовжує, на історію. (наше минуле в політичному підтексті.)
Сторінка 2 з 4«1234»
Пошук:

Вверх