|
Все що впливало і продовжує, на історію.
|
|
| GAD | Дата: Середа, 12.09.2012, 08:40 | Повідомлення # 1 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| КГБ и украинская шизофрения
Украина не может приблизиться к Европе потому, что все еще остается советской республикой, жители которой уверены, что в прошлом все было правильно.
Не торопитесь на сайт «Деятельность КГБ в Литве», - он может находиться в нерабочем состоянии, так как желающих узнать, кто из жителей бывшей советской республики работал в зловещем ведомстве или сотрудничал с ним, хватает.
Публикация документов стала очередным этапом деятельности Центра исследования геноцида и сопротивления. А выявление агентов в Литве продолжается вот уже многие годы – лицам, которые сотрудничали с КГБ СССР, в 1999 году запретили на 10-летний срок работать в военных структурах, на государственных предприятиях, в полиции, банках, судах, на дипломатической службе и таможнях, в правовой сфере, системе связи и учреждениях образования. Даже после окончания этого моратория было решено не допускать агентов на высшие государственные посты в стране. Правда, эта норма распространяется лишь на тех, кто скрывал факт своего сотрудничества. Жертвами люстрационных законов стало уже немало крупных чиновников – среди которых, по иронии судьбы, можно было заметить бывшего главу Департамента госбезопасности Литвы Арвидаса Поцюса и бывшего министра иностранных дел Антанаса Валениса.
Не буду сейчас обсуждать размах работы литовских разоблачителей – конечно, любая люстрация может как реально отодвинуть от государственной должности настоящего агента, так и сломать жизнь человеку, который просто – согласно существовавшим в Советском Союзе неписанным правилам – отчитывался перед «органами» о результатах своей заграничной командировки. Важно, собственно, не это, а то, каким является отношение к КГБ и прочим социалистическим «комитетам» в Литве и других странах Центральной Европы и Балтии, ставших новыми членами Европейского Союза. Всем жителям этих стран совершенно ясно, что сотрудничество с репрессивной машиной не отвечает самой сути европейских ценностей и лица, которые в советскую эпоху не видели в этом сотрудничестве ничего зазорного, не могут руководить страной. И уже этим новые страны ЕС отличаются от России, в которой власть во главе с подполковником КГБ Владимиром Путиным буквально наводнена воспитанниками Лубянки.
Но Россия в ее нынешнем виде никогда не говорила о своем стремлении присоединиться к европейской цивилизации. Россия – все еще обрубок Советского Союза и большая часть ее населения может искренне верить, что сотрудники КГБ, издевавшиеся над своими согражданами и содействовавшие превращению страны в большой ГУЛАГ, защищали Родину. И в это, кстати, верит большинство населения Украины, для которого советская история вкупе с комитетом госбезопасности – свое, родное. С той только разницей, что мы продолжаем говорить о своем европейском выборе, а многие уверены, что единственное препятствие на пути к этому выбору – политика нынешней власти.
И в этом заключается украинская шизофрения. Мы не можем приблизиться к Европе не потому, что у нас «не такой» президент, а потому, что у нас «не такие» ценности, потому что с точки зрения представления о прошлом мы все еще остаемся советской республикой, жители которой уверены, что в прошлом все было правильно. Ну, если не все, так очень многое – мы можем затеять процесс против уже умерших организаторов Голодомора, но не хотим осудить саму систему. Потому что система – это мы.
Виталий Портников, для «Главреда», 11.09.12 // 12:07
Джерело: http://glavred.info
|
| |
| |
| fantom | Дата: Середа, 12.09.2012, 17:29 | Повідомлення # 2 |
|
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Статус: Десь пішов
| РОНА Русская дивизия SS
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 12.09.2012, 20:30 | Повідомлення # 3 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Український рахунок. Афганістан
Довгі 9 років 1 місяць і 19 днів точилася війна в Афганістані. Чужа. Неждана. Непотрібна… 160 тисяч наших співвітчизників, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, стали її учасниками. 3360 – загинули, 80 – пропали безвісти а бо потрапили у полон. Сумна невмолима статистика вражає. Фактично у мирний час 2729 українських матерів втратили своїх синів, 505 дружин так і не дочекалися з тієї війни чоловіків… сиротами залишились 711 дітей України. Кількість інвалідів афганської війни за післявоєнні роки збільшилась вдвічі, померло від ран і захворювань більше, ніж загинуло на війні. Пораненими з Афганістану повернулося майже 8 тисяч українців, 5 тисяч залишилися інвалідами… 6 наших земляків нагороджені орденами Червоної Зірки і понад 30 – медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».
► Вся вулиця на службу проводжала
Улюбленця свойого – Василя,
А парубчак потрапив до Афгану.
А там уже не служба. Там війна !
А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.
А там ані фронтів, ані тилів.
А там уже покладено, їй-богу,
Багато наших Василів !
В країні досить виплавлено цинку –
Всім Василям убитим по труні.
Хто зможе дати правильну оцінку
Оцій такій неправильній війні?
Чи той, хто із найближчої трибуни
Одягнутий в кольчугу орденів
Послав на смерть довірливих і юних
В патріотизмі зрощених синів?
Чи той, хто у районнім виконкомі
Від імені народу засіда
І відмовляє батькові в прийомі,
коли у домі - цинкова біда?
Нам не прикрити рани орденами
І квітами жахливої труни,
Гріхом найтяжчим нависа над нами
Свинцева тайна «хитрої» війни.
► Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не повертались до тих подій, встановлюючи нові і нові факти, змінюючи цифри, все переоцінюючи , істина залишається одна... Пройдуть роки, і ми певні, що імена хлопців, які загинули в Афганістані, не зітруться з пам’яті прийдешніх поколінь, увійдуть у безсмертя. Вічна пам'ять полеглим і шана живим, тим, кому всім смертям на зло пощастило повернутись до рідних домівок!
Джерело: www.facebook.com/ukrainian.t
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 20.09.2012, 11:15 | Повідомлення # 4 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Гуцули-біатлоністи
► Виявляється, в далекі 30-і роки минулого віку в лютому місяці на Гуцулії проводилися традиційні всепольські змагання-марші воєнних патрулів (на сучасний лад біатлоністів) під назвою "Гуцульським шляхом ІІ Бригади Леґіонів". Окрім політично-ідеологічної складової, одним із завдань організації такоих імпрез була й популяризація в Карпатах зимових видів спорту і туризму.
► ІІ Бригада Леґіонів Польських - була складовою військовою одиницею Австро-Укорської армії, зорганізованою після початку Першої світової війни. Свою славу леґіоністи здобули під час героїчних боїв з російськими частинами в 1914-1915 рр. у гірській місцевости ПриКарпаття. Саме тому до ІІ Бригади пізніше й припала назва Карпатської.
► Перший лижний марш патрулів бойовими дорогами леґіоністів відбувся в кінці зими 1934 р. з ініціативи віце-міністра військових справ Тадеуша Касприцького. Учасники змагань протягом трьох днів мали пройти по трасі Рафайлів - Яблуниця - Ворохта. Почесним патроном змагу і фундатором перехідного призу став маршалек Йозеф Пілсудський (по його смерті марш відбувався вже під патронатом маршала Едварда Ридз-Смігли). Оргкомітет з організації і проведення очолив командувач 11 Дивізії Піхоти Казімеж Лукоський.
► Прем'єрний змаг викликав великий ажіотаж в краї. Місцева залізниця з помітними труднощами давала собі раду з довезенням туристів і всіх охочих стати свідками масових лижних баталій. Гостей навіть не змогли вмісти на відпочинок всі навколишні гірські пансіонати, тому чимало приїжджих зупинилося в приватних гуцульських помешканнях, завбачливо підготовлених наперед для такої оказії.
► Успіх в 1934 р. І маршу "Гуцульським шляхом ІІ Бригади Леґіонів" мав своє продовження і в наступних лижних здвигах 1935-1939 рр. Для забезпечення ще більшої масовості та відносно рівних умов учасникам організатори розділили змагунів на підгрупи ("військових" і "цивільних"), а також збільшили кількість командних та індивідуальних призів та відзнак.
Автор матеріалу: proidysvit at livejournal.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 20.09.2012, 22:37 | Повідомлення # 5 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| "... На привокзальной площади внимательный взгляд легко может отыскать такое чудо.. скажу честно - я позавидовал мелитопольским журналистам - повесить такую доску в москве или харькове было бы непросто, мягко говоря... "
|
| |
| |
| fantom | Дата: Субота, 22.09.2012, 06:26 | Повідомлення # 6 |
|
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Статус: Десь пішов
| Легендарна людина, багато про нього чітав і кожен раз його рейтинг в моїх очах зростав. На той дошці ще не все перераховане, ще було дуже багато зроблено для селян.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 24.09.2012, 21:28 | Повідомлення # 7 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| “История, говорят, наполнена ложью”… но приходит время очищать зерна
Из Предисловия -
Предполагая, что многие читатели моего романа воспитаны на идеологии большевистской историографии, я счел необходимым опереться на фактологические повествования тех русских историков, усилиями которых создана мифология “Государства Российского”. Дабы читатель, сопоставляя оголенные факты истории, сам сумел сделать верные выводы. Никогда прежде российская государственная власть, и царская, и большевистская, не позволяли простому человеку Империи иметь личное мнение, полученное в результате ознакомления с первоисточниками. Власть всегда заставляла человека верить ей на слово. Если же гражданин сопротивлялся оболваниванию и все же пытался заиметь собственное мнение, то, как правило, заканчивал свои познания в тюремной камере.
Российская Империя свято оберегала свою историческую мифологию, отчего истина в чистом, неискаженном виде редко присутствовала в повествовании державных платных историков. Она всегда была завуалирована, изначально искажена и запрятана в словесную патриотическую упаковку.
Автору приходилось очищать исторические факты от огромной массы сопутствующей словесной шелухи, а зачастую и от обычной откровенной лжи.
Я осознанно в основание исследования положил первую всеобъемлющую “Историю государства Российского”, написанную на заре XIX века потомком татаро-монгольской знати, массово заселившей в XIII-XVI веках Московию, незабвенным Николаем Михайловичем Карамзиным.
В этом решении заключалась основополагающая цель. Ведь все последующие русские историки, среди которых С.М.Соловьев и В.О.Ключевский, профессора, заведовавшие кафедрой Российской истории Московского университета, всего лишь повторили историческую канву, изложенную Н.М. Карамзиным, меняя или усиливая некоторые акценты, однако, сохраняя саму сердцевину мифологии.
Но если Н.М. Карамзину было достаточно “более или менее” сохранить истину, имея в повествовании “примес лжи”, то автор исследований ставил задачу очистить материал от этого “примеса лжи”, который, по моему твердому убеждению, был осознанно и с определенной целью внедрен в историю Российской империи.
Как же так случилось, что я, человек практического дела, построивший сотни мостов в Казахстане, на территории равной Западной Европе, вдруг заинтересовался “Историей государства Российского”?
Причиной этому послужило то, что автору пришлось очень много поездить и повидать на пространстве от Львова до Тынды и от северного Уренгоя до жаркого Термеза; встречаться с великим множеством людей: от униженных и обездоленных до надменных партийных владык наивысшего ранга, искренне веривших в свою непогрешимость и незаменимость. Все эти люди оказывали на меня определенное воздействие. Но где бы ни приходилось мне бывать, я всегда соприкасался со скрываемой, глубоко запрятанной ложью официальной государственной власти. На бытовом человеческом уровне эта скрываемая ложь откровенно вылезала наружу.
В начале семидесятых годов я случайно узнал в Москве, что в 1959 году, когда почти весь наш факультетский выпуск мостостроителей и тоннельщиков отправили из Украины в Россию, Казахстан и далее, из России в Украину было направлено подобных молодых специалистов не меньше нашего. Для меня это стало великим открытием.
По молодости, естественно, я возмутился: зачем тратить колоссальные деньги на встречное перемещение молодых специалистов, отправляя одних из Днепропетровска в Новосибирск, Хабаровск, Казахстан и на Дальний Восток, а других везти из Новосибирска, Москвы и Ленинграда в Украину?
Глупость в государственном масштабе? Нонсенс!
Ан, нет! Оказалось, в Москве все было продумано до мелочей. Об этом мне поведали в Союзном Госплане во времена перестройки. Русский руководящий человек был откровенен до цинизма. Возможно, и от временной моды, когда считалось естественным поразить “великими мыслями” любого приехавшего в Москву.
Он сказал примерно следующее:
- Партия поставила задачу создать единый советский народ, и Госплан обязан был осуществить задачу. Что в этом непонятного? Народы должны ассимилироваться в единый советский народ, для чего необходимо образованных людей изымать из одной республики и направлять в другую, где недостает – добавлять из России.
- Получается, что советский народ произойдет от обрусения инородцев. Но подобное чревато последствиями для самого русского народа, – возразил я.
- Чепуха! – Отрезал госплановец. – Нации, как таковые, – отомрут. И очень скоро. Посмотрите на Соединенные Штаты, и вам все станет понятным.
Он был убежден в правильности политики обрусения. Сомнения его не мучили.
Во мне давно накапливался протест против подобной политики. Однако тот разговор стал каплей, переполнившей чашу терпения.
Я стал искать корни явления. И чем дальше углублялся в изучение вопроса, тем больше понимал, что сия политика коммунистов – всего лишь продолжение давней имперской.
В 1989 году в Москве, на Арбате, впервые увидел людей просивших разрешения у Московской власти на восстановление греко-католической церкви. Был свидетелем, как Советская власть грубо, при помощи ОМОНА и дубинок, разгоняла женщин, детей и стариков всего лишь за попытку высказать свою просьбу. Видел священника Русской Православной церкви, смотревшего с удовольствием на избиение несчастных людей. Он был в восторге от погрома. Хотя все стоявшие рядом, возмутились действиями чернорубашечников.
В ту московскую осень я отчетливо осознал величайшую подлость не только Советской власти, но и московских церковных владык, без зазрения совести присвоивших себе имущество другой церкви и поправших саму суть религии: не посягать на чужое.
Вскоре нашел своему возмущению поддержку в дневниках бывшего профессора Русской духовной Академии В.О.Ключевского: “На Западе церковь без Бога, в России Бог без церкви”.
Вдумайся, читатель: эти слова сказал русский человек, читавший лекции в духовной Академии.
Однако гонение на все независимое, на все необрусевшее началось не сегодня и не вчера, а стало государственной политической сутью Московии многие сотни лет назад. Оно вошло в кровь великоросса – державника и всегда было особенно заметно на бытовом уровне.
Можно приводить сотни примеров шовинистического поведения русских людей, которые даже не обращали внимания на свои слова и свои действия. Они считали их правомерными и неоспоримыми.
Приведу несколько простейших примеров.
В 1954 году, в Днепропетровском транспортном институте, мне было заявлено преподавателем математики, естественно, русским человеком, без зазрения совести:
- У нас лекции читаются на русском языке. Поэтому извольте отвечать на нем. Ваш украинский язык, возможно, был хорош в деревне, но здесь, в вузе, он неуместен.
И я, молодой парень, пожелавший получить на своей Родине образование, стал коверкать ответ на русском языке. Притом, у вполне образованного русского человека даже не возникло сомнения, что в Украине студент-украинец имеет право обходиться родным языком. Сам преподаватель не пожелал изучить украинский язык, хотя всю жизнь прожил на украинской земле.
Значительно позже, в городе Караганде, куда меня направили после окончания института, и где мне пришлось работать многие годы, произошел не менее запомнившийся случай.
В начале шестидесятых годов во дворце горняков Караганды существовал самодеятельный украинский драматический театр. Руководил театром преподаватель горного техникума Ярослав Петрович. Вполне естественно, что вокруг этого человека группировалось много молодых ребят и девушек, выходцев с Украины.
В самодеятельности в те годы принимал участие и я, даже исполнял ведущую роль Миколы Задорожного в пьесе Ивана Франка “Украденное счастье”.
Как-то во время репетиции ко мне подошел молодой незнакомый человек 30 лет и, вежливо, то ли говорит, то ли спрашивает:
- Здесь собирается много украинцев, среди них могут происходить ненужные разговоры. Что вы по этому поводу думаете?
Я раньше обращал внимание на этого элегантного мужчину, часто появлявшегося на репетициях, однако, не принимавшего в них участия. Хотя репетиции обычно шли двумя, тремя составами и ролей для участников хватало.
В жизни я очень болезненно воспринимал посягательства на свою национальную честь. Отпор следовал незамедлительно. И в этот раз смолчать не смог.
- А вы и за русскими следите, когда они собираются группой? Ведь и они могут вести неподобающие разговоры. Или следите только за украинцами?
Мужчина слегка оторопел, подвигал скулами, однако, сдержался и молча отошел от меня.
Позже Ярослав Петрович поведал мне, что был тот элегантный человек сотрудником органов и просил меня в следующий раз помалкивать. Иначе разгонят нас, и жаловаться будет некому. Этой государственной структуре одновременный сбор полсотни украинцев казался подозрителен. Особенно, если они общались на родном языке.
Кстати, после постановки “Украденного счастья”, украинская группа была разогнана без объяснения причин.
Такой была суть создания “советского народа”.
Но подобное происходило не только с украинцами, хотя им и доставалось больше всех. Политика обрусения затронула все народы в той или иной мере.
Где-то в 1974 году пришлось мне услышать в интеллигентной казахской семье, как десятилетний сын сказал своему отцу, директору крупного предприятия:
- Зачем мне изучать казахский язык? Он в жизни не понадобится.
Огорошенный отец сидел молча, не зная, что ответить. Сын по существу был прав. Мы пожинали плоды “великого советского интернационализма”. Кстати, русский человек ради того же интернационализма никогда не считал нужным изучить язык коренного народа, где проживал.
А через несколько лет в поезде Киев-Хмельницкий учительница-украинка, ехавшая с мужем и дочерью домой, в Винницу, поведала мне, что в этой старинной украинской обители существует всего лишь одна украинская школа, И как ни прискорбно, она не отдаст дочь в украинскую школу.
- Все на Украине поставлено так, что, не зная русского языка, человек становится неполноценным. Дочь не сможет стать даже учителем украинского языка.
Я долго стоял у окна вагона, осмысливая страшную правду, страшную тем, что отчетливо понял, какой жестокий механизм орусачивания включила Российская империя в действие.
А на обратном пути в Киев ехал со мной в одном купе парень-латыш, гостивший в Каменец-Подольске у друга моряка-подводника. Оба случайно остались живы, спасшись с затонувшей подводной лодки.
Парень с седыми волосами и зелено-пепельными глазами, как о чем-то вполне естественном, но очень обидном, рассказал, что вот уже пять лет, будучи льготником-инвалидом, живет с семьей в сарае, дожидаясь квартиры. А русские офицеры-отставники получают квартиры вне всякой очереди.
- Их уже в нашем городе больше, чем нас, латышей, – вздохнул молодой человек и отвернулся, вытирая скупую мужскую слезу.
Подобных примеров можно приводить сотни. Но остановимся на этом.
Как видит читатель, автор имеет основание для разговора. Целенаправленные действия Российской империи по орусачиванию народов и толкнули меня на изучение самой сути Империи, ее внутренней идеологии и изначальных корней.
Джерело: http://svetonline.wordpress.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 24.09.2012, 21:30 | Повідомлення # 8 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Посилання за яким можна ознайомитися з книгою : http://ukrlife.org/main/evshan/moxel.htm
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 23.01.2013, 21:42 | Повідомлення # 9 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Переяславські угоди з'їли миші! Ніякого об'єднання України і Росії не було!
Найбільша історична фальсифікація ризикує перетворитися в потужну політичну сенсацію! А з тих політичних діячів, так званих істориків, які будуть щось булькотіти про "благословенний акт злуки України з Росією" у Переяславі, можна відкрито сміятися. Фальсифікатори. Дурять людей. Бо нічим свою тріскотню довести не можуть. Документи відсутні!
Найбільша історична фальсифікація ризикує перетворитися в потужну політичну сенсацію! Далі обійтися без висловів "ми не повірили", "такого не може бути", "шок" просто не можна.
Коли ми співставили факти, проаналізували хроніку подій, задали прості питання, на які ніхто не зміг дати відповіді, пережили справжній емоційний шок. Бо рівень цієї імперської фальсифікації, перевищує всі можливі уявлення.
Отже, все почалося з єфимків з ознакою. Це срібні талери, які ходили середньовічною Європою. Повноцінні гроші з високим вмістом срібла. Ставши Гетьманом, Богдан Хмельницький, в боях та результаті, як нині говорять, господарсько-фінансової діяльності, отримав дуже багато таких монет. Тривала виснажлива війна з Польщею, тож гроші були потрібні. Шукав Гетьман і союзників. Зрозуміло, не за спасибі. Військова підтримка щедро оплачувалася. В основному, талерами. Часто, за гроші, воювати підряджалися і козаки. Така тоді була загальноприйнята практика.
Отаман Американського козацтва Сергій Цапенко, фанатичний колекціонер козацьких речей, отримавши кілька старовинних талерів, звернув увагу на дивну чеканку – 1655 рік і зображення вершника. В середньому, одна така монета нині коштує від 1500-2000 доларів. Відома як єфимок з ознакою. Фактично, стала першою нормальною грошовою одиницею Росії. Тираж перечеканених талерів, за різними джерелами, склав від 800 до 1 млн. примірників. Як виявилося, саме скільки Богдан Хмельницький заплатив царю за військовий союз проти Польщі! Росіяни просто тупо нанесли свої символи на гроші об'єднаної Європи, отримавши власну монету.
Коли оприлюднена нами версія дійшла до офіційних істориків Росії та України, вони не повірили. Полізли в літературу – отримали підтвердження. Шок. Чекаємо перших публікацій від професіоналів.
Підкреслю, автор цих рядків, як і команда, що працює в часописах "Нова Січ" і "Музеї України" не є істориками. Ми – журналісти. І наше завдання, аналізувати факти, створювати сенсації, інформувати суспільство, проводити розслідування... А писати дисертації – то справа інших діячів, які, здається, крім власної наукової кар'єри і звань, більше нічого не помічають... Вийшло так, що подивившись трохи під іншим кутом на українську історію, ми почали регулярно здійснювати наукові відкриття. Як співав О.Бендер: "Совершите Вы массу открытий, иногда не желая того!". Козацькі регалії в США, епопея з шаблею Мазепи, скарби Кубанської Народної республіки, Парутинський десант, скарби Сагайдачного, Апостола, Хмельницького, Мазепи, архіви УНР вже встигли стати частиною офіційної української історії. Студенти пишуть по нашим статтям реферети і курсові, вводячи в ступор старих викладачів історії, які пунктирно прочитали лише кілька книжок. Більше і нема...
Отож, зрозумівши, що ніякого злиття України з Росією не було – Богдан просто найняв росіян у військовій кампанії проти поляків, не бажаючи того, створивши їм грошову систему, ми задалися простим питанням – а що відбулося у Переяславі 1654 року?
Імперські лизоблюди, сталінські посіпаки і вже більш сучасні гебнячеські стукачі, які чомусь обзивають себе "істориками", встигли написати про цей "величний акт об'єднання", тисячі книг, мільйони статей. Інші зліпили пісні, вірші, картини, фільми... Щороку і Незалежна Україна і незалежна Росія щось помпезно відмічають.
Захотілося дізнатися – а де ж ті загадкові документи? В якому архіві? Чи може на аукціоні? І скільки вони можуть коштувати? Почали шукати.
Ви не повірите!
НІЯКИХ ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ З ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ НЕ ІСНУЄ!!! Нема! Аби читач хоч трохи заспокоївся після такого відкриття, наведу цитату:
"Переяславский акт 8 (18) января 1654 г. принадлежит к числу одного из наиболее заидеологизированных, политизированных событий истории взаимоотношений двух наших народов, международной и политической жизни в ареале XVII в.
Несколько слов о Переяславском акте. Вначале одно источниковедческое замечание. Широко известный и многократно публикуемый рассказ о раде воспроизводится обычно по тексту из статейного списка посольства, возглавляемого В. В. Бутурлиным. Не учитывается, однако, что это вторичный, несколько препарированный вариант. Меж тем, сохранился подлинник (4): именно его повез сеунщик А. С. Матвеев 21 января, именно он зачитывался царю неделю спустя. Разумеется, существенные различия отсутствуют, но некоторые детали не совпадают. В частности, в списке удалены украинизмы. Текст в нем расположен так, что создается впечатление записи со слов И. О. Выговского, именно так излагаются иногда события в литературе. Но фактически это отдельный документ, авторство которого требует дополнительных разысканий. Принадлежность его самому писарю генеральному вызывает сомнения, хотя вполне вероятно, что источник исходил из писарской канцелярии и составлен с его слов. В любом случае нет никаких оснований считать документ, как и запись в статейном списке, искажающими смысл говорившегося и происходившего на Переяславской раде.
Лев Заборовский"
http://www.ukrstor.com/ukrstor/zaborowskij_rada1654.html
Після цього, нормальні люди, а тим більше українські націоналісти переживають шок. Потім радість. Сором'язливо замовкають російські патріоти. Одного разу, цей короткий факт зірвав застілля у компанії кількох професійних істориків. Хлопці кинули щедро накритий стіл, почали гортати книги, полізли в Інтернет. Пляшку програли... Аби закінчити з фактами і цитатами, дамо слово українському авторитету:
"Опис Переяславської ради маємо у "Статейному списку", тобто звіті В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.
Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалась) ".
О.Апанович http://www.ukrstor.com/ukrstor/apanovych1654.html
Ми тихенько опитали справжніх істориків, які реально працюють в архівах багатьох країн. Жоден про ОРИГІНАЛИ Переяславських Угод не чув і не бачив!
Один дослідник розповів, що дійсно, якісь папери колись були. Зберігалися в Москві і Києві. І зміст їх був зовсім не такий, як нам втокмачують росіяни. Доля тих грамот дійсно неймовірна. Одного разу, роблячи ревізію в якомусь кремлівському архіві, наглядачі помітили, що від тих старовинних грамот нічого не залишилося. З'їли миші! Скандал, ганьба! Адже, згідно тим папірцям, чи пергаменту, Україна ЗАКОННО втратила незалежність, а без них була просто окупована Росієї, що кардинально змінює геополітичні розклади.
Доповіли кудись на самий верх. Створили комісію. Почали шукати українські примірники. Як виявилося, їх теж з'їли, але вже жовто-блакитні миші! Нема!!!
Тож святкувати чергову річницю Переяславської Ради не треба. Бо ніхто не знає, що то було. І чи було? Та як?
А з тих політичних діячів, так званих істориків, які будуть щось булькотіти про "благословенний акт злуки України з Росією" у Переяславі, можна відкрито сміятися. Фальсифікатори. Дурять людей. Бо нічим свою тріскотню довести не можуть. Документи відсутні.
За великим рахунком, можна почати юридичний процес оформлення незаконної окупації України Росією. Подати перший позов до Печерського районного суду... Процедура вже відома. Вимагати компенсацію... Як не дивно, є люди, які можуть реально це зробити. Там може і нова влада України підтягнеться...
Прогнозів робити не буду. Може, нарешті, українські та російські вчені зрозуміють, що історія давно перетворилася на складову частину геополітичних процесів, які мають колосальне значення. Хоча, це так, черговий крик в пустоту. Треба підійти більш конкретно. Час відмінити всі оті безглузді пільги, доплати за наукові звання. І взагалі, скасувати оте шизофренічне "кандидат розтаких-то наук". Або, просто перестати платити за них з держбюджету. Тоді може хтось почне наукою займатися, а не дисертації передерати...
Віктор Тригуб, редактор журналів "Нова Січ" і "Музеї України", член Національної Спілки журналістів. Не історик
Джерело: http://narodna.pravda.com.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 10.02.2013, 18:03 | Повідомлення # 10 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 9 лютого 1918 - у Бресті підписано мирний договір, за яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнали Українську Народну Республіку самостійною державою.
Це був перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 рр.
Головою делегації УНР на переговорах був Всеволод Голубович, згодом в. о. голови став Олександр Севрюк. Після наполягання українців на самостійному статусі делегації нарком закордонних справ Радянської Росії Лев Троцький мусив заявити, що російська сторона визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної.
На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, Брестський договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити економічні відносини. За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2,75 млн. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.
Договір від 9 лютого 1918 р. на певний час врятував Україну від поглинення Радянською Росією. Але неспроможність Центральної Ради виконувати в повному обсязі господарські статті угоди призвели до наростання суперечностей між ЦР та австро-німецьким командуванням в Україні, відтак - до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду Павла Скоропадського
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 17.02.2013, 20:18 | Повідомлення # 11 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ОУН на Донбасі
Архівні дані: на Донбасі ОУН боролася за Україну до середини 50-х
“По Донецкой области созданы значительные формирования ОУН. Установлено: в Мариуполе ОУН насчитывала до 300 человек…”
“…У Дніпропетровській області в другому кварталі 1944 року заарештовано 711 націоналістів, у третьому – 744″…
Володимир Сергійчук, професор, доктор історичних наук:
…Коли 1939 року впав кордон по Збручу, ОУН дістала можливість поширити свою діяльність на Схід. Оунівські ідеї починають цілеспрямовано просуватися на Схід. Уже 1940 року НКВД виловлює комісарів ОУН, які з’являються на Сході України. Зокрема, у Сумському обласному архіві знайдено документи щодо діяльності оунівців у Шостці.
З документів випливає, що напередодні гітлерівського нападу на Радянський Союз крайовий провідник ОУН Іван Климів (“Легенда”) підготував кадри для підпільної мережі ОУН на всій території Східної України. Передбачалося, що після звільнення територій від більшовицької влади ці кадри займуть адміністративні посади в кожному районі.
У партизанських звітах, які я виявив у Житомирському обласному архіві, є свідчення про те, що в 1942 році гітлерівці заарештували велику групу підпільників-оунівців у Житомирі. Німці вилучили в крайового провідника Хоми документи довоєнного періоду, які свідчили про майбутні плани ОУН на Сході України. Зокрема, оунівці планували, що президентом відновленої Української держави буде академік Богомолець…
…Планувалося, що відразу після того, як Україну буде звільнено від більшовицької влади, на всіх її теренах буде проголошено владу українську. І наскільки можна судити з наявних документів, така влада була проголошена у 12 областях УРСР…
…З 15 вересня 1941 року гітлерівці вирішили рішуче розправитися з бандерівським підпіллям і ліквідували обласні управи, які й були українською владою.
Усі представники українських організацій, насамперед бандерівського спрямування, були піддані репресіям. Рядових бандерівців або розстрілювали, або кидали до концтаборів, провідних діячів, наприклад, Василя Кука, вивозили на територію нинішньої Польщі.
З 15 вересня 1941 року бандерівський провід, який залишався на окупованих гітлерівських землях, переходить у підпілля. І з цього часу бандерівці є відверті противники гітлерівської окупації.
Найбільш яскраві свідчення про діяльність ОУН на Сході дали документи їхніх найбільших ворогів, тобто органів каральної радянської влади НКВД. Зокрема, від 24 травня 1943 року за підписом наркому держбезпеки УРСР Савченка. Один документ так і називається – «Про діяльність ОУН на Сході України». У ньому називаються всі області України, де діяло українське націоналістичне підпілля.
Цікавим є документ, підписаний 30 листопада 1943 року начальником Донецького (тодішнього Сталінського) обласного управління НКВД полковником Демидовим. У ньому вказується точна кількість українського націоналістичного підпілля під час гітлерівської окупації в районах Донеччини. В окремих містах налічувалися соті українських націоналістів. Наприклад, у Маріуполі під час гітлерівської окупації було триста оунівців, які діяли в підпіллі. Про інші райони Донецької області він пише таким чином: «По районам Сталинской области созданы значительные формирования ОУН. Установлено, что в городе Мариуполе организация ОУН насчитывала до трехсот человек, в Краматорске – 120, в Славянске – 80, в Красноармейске – свыше 50, в Макеевке – 60, Марьенке – 80, Ольгенке – 30 человек… В основном в ОУН привлекалась интеллигенция, учителя, врачи, а также молодежь».
Це були ті українські патріоти, котрі, як свідчать документи, залишалися з українською душею ще з часів визвольних змагань 1917–1921 років.
Український визвольний рух проти гітлерівської окупації був поширений по всіх регіонах. Скажімо, у Дніпропетровській області в другому кварталі 1944 року НКВД заарештував 711 активних націоналістів, у третьому – 744. Це дані з так званої «особливої папки» дніпропетровського району Компартії. Те саме відбувалося в інших регіонах Півдня і Сходу: на Одещині, Миколаївщині, Кіровоградщині, у Криму. Добралися українські націоналісти й до Кубані – з базових міст Маріуполя та Бердянська. Оунівським центром на Кубані було місто Єйськ – відоме з давніх-давен українське поселення.
Оунівська діяльність не припинилася після приходу Червоної Армії. Є документи, які свідчать, що на шахтах Донбасу 1949 року розгортався український національний рух. У зв’язку з цим Роман Шухевич як провідник ОУН у країні і як головний командир УПА в 1948–1949 роках приділяв велику увагу поширенню ОУН на Схід. Була розроблена спеціальна програма, яка називалася «Орлик». Вона передбачала перекинути значну частину українських націоналістів із Заходу в східні регіони, аби вони могли, так би мовити, розосередитися, зачаїтися до певного часу.
Нещодавно в архіві СБУ я знайшов лист Романа Шухевча до Ольги Гільків (його зв’язкової). За кілька днів до смерті він пише про велике значення поширення націоналістичної діяльності на Сході України.
Олександр Іщук, заступник начальника наукового відділу Галузевого державного архіву СБУ:
В архівах СБУ зберігається чи не найбільша колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території Східної та Південної України. На сьогодні точна кількість документів ще не підрахована. Ми почали збирати цю інформацію в Києві, також кожне обласне управління СБУ проводить перевірку своїх архівів, шукає матеріали.
У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, у чернігівській – 68, у Полтавській – 6, Київській – 41, Хмельницькій – понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві – понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. За кожною з цих справ проходить не одна людина – це іноді 10 або й 100 чоловік, тож мова йде про тисячі підпільників. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і ми нічого точно про них не знаємо.
Розповім тільки про основні види документів, які зберігаються в архіві. Перший масив документів – це безпосередньо матеріали ОУН.
Наприклад, збірник документів про структури та діяльність ОУН і УПА – це справа 376 з колекції друкованих видань Галузевого державного архіву СБУ. Тут є інструкції, вказівки, звіти різного роду провідників підпілля. Матеріали охоплюють період від 1941 року до середини 1950-х років усі області України.
Ще один масив матеріалів – фотографії. Вони зроблені як самими підпільниками, так і співробітниками КДБ – це, наприклад, знімки вилученого майна або заарештованих людей.
В основному це була молодь 19–25 років. Усі ці люди були засуджені до тривалого терміну ув’язнення й відбували покарання в Сибіру.
 
На фото ми бачимо, що підпільники мали друкарські машинки, виготовляли літературу, яку розповсюджували серед населення.
Крім того, зберігся великий масив документів органів державної безпеки. Це архівні кримінальні справи щодо учасників підпілля, їх збереглися тисячі, проте ми ще не в змозі їх систематизувати. Збереглися також оперативні матеріали КДБ – звіти керівників різного рівня зі східних та південних областей України, – які писали доповідні записки в Київ та Москву про боротьбу з українськими повстанськими групами на території цих областей.
Хочу продемонструвати унікальний матеріал, який показує жертовність не лише підпільників ОУН, а й героїзм простого населення. Бо завдяки лише населенню підпілля так довго проіснувало й мало сміливість створювати організації в Донбасі, Сумській області, Запоріжжі після 1950 року.
Це матеріал із Хмельницької області про селянку Павлюк, яка переховувала керівника Кам’янець-Подільського окружного проводу Скобу. Ця селянка була заарештована 1951 року органами КДБ, 2 листопада була допитана, їй було запропоновано видати керівника підпілля, але вона відмовилася. ЇЇ піддавали різним тортурам… Павлюк відпустили додому, сказавши: «Видаси Скобу, житимеш! Не видаси, ми тебе заарештуємо». Тож вона й уся її родина наклали на себе руки, не бажаючи видавати підпільників ОУН, і залишили ось таку унікальну записку.
Зачитую: «Слава Україні! Українці, не судіть мене, що я стратила своє життя. Я не хотіла йти не енкаведистсьсі тортури, якими вже 2 листопада від сьомої години вечора і цілу добу мучили мою сестру і мого швагра, племінницю. Ми вмерли й гордимося своєю смертю. Героям слава! Від них вимагали, щоб вони зрадили Батьківщину і видали провідників, але в нас – присяга, яку ми додержали до кінця свого життя. Слава Україні! За тебе, Україно не дрогне рука випити отруту і тобі не зрадити».
І в кінці є коротка приписка, яка є дуже важлива: «Може, найдеться, що наші імена будуть проізносити, як буде вільна Україна».
Цей матеріал пролежав у архіві КДБ понад 50 років…
Оксана Климончук
Джерело: http://bandera.lviv.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 14.04.2013, 18:57 | Повідомлення # 12 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| З ІСТОРІЇ БАНДИТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ МОСКАЛІВ..
Важно знать! Важно помнить!
Генерал Слепцов, 1844 год:
«Какое имеют право эти дикари жить на такой прекрасной земле? Перстом Господа миров наш Августейший Император повелел нам уничтожить их аулы, всех мужчин, способных носить оружие уничтожить, сжечь посевы, беременным женщинам вырезать животы, чтобы они не рожали бандитов….»
Генерал Цицианов, «Покоренный Кавказ», 1804 год:
«Истреблю вас всех с лица земли, пойду с пламенем и сожгу все, чего не займу войсками; землю вашей области покрою кровью вашей и она покраснеет, но вы, как зайцы, уйдете в ущелья, и там вас достану, и буде не от меча, то от стужи околеете…».
Грибоедов, который был в отряде Вельяминова, в 1825 году в письме к Бегичеву:
«Имя Ермолова еще ужасает; дай бог, чтобы это очарование не разрушилось... Будем вешать и прощать и плюем на историю».
Декабрист Лорер:
«В разговоре с Зассом я заметил ему, - писал он, - что мне не нравится его система войны, и он мне тогда же ответил: «Россия хочет покорить Кавказ во что бы это ни стало. С народами, нашими неприятелями, чем взять как не страхом и грозой?.. Тут не годится филантропия, и Ермолов, вешая беспощадно, грабя и сжигая аулы, только этим успевал более нашего».
Генерал Булгаков, 1810 год, рапорт по результатам похода в Кабарду:
«Кабардинский народ доселе никогда таковой чувствительной не имел потери… Они потеряли много имущество, которое сожжено с двумястами селений».
Николай I - графу Паскевичу (1829 год, после окончания русско-турецкой войны):
«Кончив, таким образом, одно славное дело, вам предстоит другое, в моих глазах столь же славное, а в рассуждении прямых польз гораздо важнейшее – усмирение навсегда горских народов или истребление непокорных».
Пушкин, 1829 год, «Путешествие в Арзрум»:
«Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены».
Генерал Цицианов, 1804 год, «Владельцам Кабардинским…»:
«Кровь во мне кипит, как в котле, и члены все во мне трясутся от жадности напоить земли ваши кровью ослушников… ждите, говорю я вам, по моему правилу, штыков, ядер и пролития вашей крови реками. Не мутная вода потечет в ваших реках, а красная, ваших семейств кровью выкрашенная».
Фонвилль, «Последний год войны Черкесии за независимость, 1863-1864»:
«Со всех мест, последовательно занимаемых русскими, бежали жители аулов, и их голодные партии проходили страну в разных направлениях, рассеивая на пути своем больных и умиравших; иногда целые толпы переселенцев замерзали или заносились снежными буранами, и мы часто замечали, проезжая, их кровавые следы. Волки и медведи разгребали снег и выкапывали из-под него человеческие трупы».
Берже, «Выселение горцев с Кавказа»:
«Мы не могли отступить от начатого дела только потому, что черкесы не хотели покориться. Надо было истребить черкесов наполовину, чтобы заставить другую половину сложить оружие. Предложенный графом Евдокимовым план бесповоротного окончания Кавказской войны уничтожением неприятеля замечателен глубиною политической мысли и практической верностью…».
Венюков, «Кавказские воспоминания (1861-1863)»:
«Война шла с неумолимой беспощадною суровостью. Мы продвигались шаг за шагом, но бесповоротно, и очищали земли горцев до последнего человека. Горские аулы были выжжены целыми сотнями, посевы вытравливались конями или даже вытаптывались. Население аулов, если удавалось захватить его врасплох, немедленно было уводимо под военным конвоем в ближайшие станицы, и оттуда отправлялись с берегам Черного моря и далее в Турцию… Аулы абадзехов на Фарсе горели дня три, наполняя горечью пространство верст за 30. Переселение шло чрезвычайно успешно…».
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 15.04.2013, 20:23 | Повідомлення # 13 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук
ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ*
* Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).
Створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.
В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.
Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.
Розглянемо основні питання цієї проблеми.
Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.
На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.
Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:
– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;
– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.
Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.
Московити, великороси – хто вони?
Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».
У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.
У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом
За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?
На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.
Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.
У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.
На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.
Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.
Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.
Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.
...далі буде...
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 15.04.2013, 20:24 | Повідомлення # 14 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ...продовження...
Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.
Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.
Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.
Великороси.
Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.
Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.
Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.
Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».
СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.
За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).
Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.
Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.
У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.
Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.
Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.
Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!
Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.
Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:
– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;
– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;
– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;
– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жодного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.
Не можна вічно жити в брехні!
Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 17.04.2013, 18:08 | Повідомлення # 15 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Если бы мы знали о Ленине всю правду его памятники давно оказались бы на свалке
Ленин выплачивал убийцам премии по 100 тысяч рублей и называл русских «говнюками».
В России насчитывается около 1800 памятников Ленину и до двадцати тысяч бюстов. Более пяти тысяч улиц носят имя революционера №1. Во многих городах скульптуры Владимира Ильича возвышаются на центральных площадях. Хотя, если бы мы знали о великом вожде всю правду, эти памятники давно оказались бы на свалке.
Анатолий Латышев — известный историк-лениновед. На протяжении всей жизни занимается биографией Ильича. Недавно ему удалось раздобыть документы из секретного фонда Ленина и закрытых архивов КГБ.
— Анатолий Григорьевич, как вам удалось проникнуть в секретные фонды?
— Это случилось после августовских событий 1991 года. Мне выдали спецпропуск для ознакомления с секретными документами о Ленине. Власти думали найти причину переворота в прошлом. Я с утра до вечера сидел в архивах, и у меня волосы вставали дыбом. Ведь я всегда верил в Ленина, но после первых же тридцати прочитанных документов был просто потрясен.
— Чем именно?
— Ленин из Швейцарии в 1905 году призывал молодежь в Петербурге обливать кислотой полицейских в толпе, лить с верхних этажей кипяток на солдат, использовать гвозди, чтобы увечить лошадей, забрасывать улицы «ручными бомбами». В качестве главы советского правительства Ленин рассылал по стране свои наказы. В Нижний Новгород пришла бумага следующего содержания: «Навести массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров… Ни минуты промедления». А как вам ленинский наказ в Саратов: «Расстрелять заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты»?
— Говорят, Владимир Ильич вообще недолюбливал русский народ?
— Русофобия Ленина сегодня мало изучена. Все это идет из детства. У него в роду не было ни капли русской крови. Мать его была немкой с примесью шведской и еврейской крови. Отец — наполовину калмык, наполовину чуваш. Ленин воспитывался в духе немецкой аккуратности и дисциплины. Мать постоянно твердила ему «русская обломовщина, учись у немцев», «русский дурак», «русские идиоты». Кстати, в своих посланиях Ленин говорил о русском народе только в уничижительной форме. Однажды полномочному советскому представителю в Швейцарии вождь приказал: «Русским дуракам раздайте работу: посылать сюда вырезки, а не случайные номера (как делали эти идиоты до сих пор)».
— Существуют письма, в которых Ленин писал об истреблении русского народа?
— Среди тех страшных ленинских документов как раз особо жесткие приказы были по уничтожению соотечественников. Например, «сжечь Баку полностью, брать в тылу заложников, ставить их впереди наступавших частей красноармейцев, стрелять им в спины, посылать красных головорезов в районы, где действовали «зеленые», вешать под видом «зеленых» (мы потом на них и свалим) чиновников, богачей, попов, кулаков, помещиков. Выплачивать убийцам по 100 тысяч рублей…». Кстати, деньги за «тайно повешенного» (первые «ленинские премии») оказывались единственными премиальными в стране. А на Кавказ Ленин периодически отправлял телеграммы следующего содержания: «Перережем всех». Помните, как Троцкий и Свердлов уничтожали российское казачество? Ленин тогда оставался в стороне. Сейчас найдена официальная телеграмма вождя к Фрунзе по поводу «поголовного истребления казаков». А это знаменитое письмо Дзержинского вождю от 19 декабря 1919 г. о содержащихся в плену около миллиона казаков? Ленин тогда наложил на него резолюцию: «Расстрелять всех до одного».
— Ленин мог так запросто отдавать приказы о расстреле людей?
— Вот какие записки Ленина мне удалось раздобыть: «Я предлагаю назначить следствие и расстрелять виновных в ротозействе»; «Раковский требует подлодку. Надо дать двоих, назначив ответственное лицо, моряка, возложив на него и сказав: расстреляем, если не доставишь скоро»; «Мельничанскому дайте (за моей подписью) телеграмму, что позором было колебаться и не расстреливать за неявку». А вот одно из писем Ленина к Сталину: «Пригрозите расстрелом тому неряхе, который, заведуя связью, не умеет дать Вам хорошего усилителя и добиться полной исправности телефонной связи со мной». Ленин настаивал на расстрелах за «нерадивость» и «нерасторопность». Например, 11 августа 1918 года Ленин направил большевикам в Пензу указание: «повесить (непременно повесить), чтобы народ видел», не менее 100 зажиточных крестьян. Для исполнения казни подобрать «людей потверже». В конце 1917 года, когда Ленин возглавил правительство, он предложил расстреливать каждого десятого тунеядца. И это в период массовой безработицы!
— К православию у него тоже было негативное отношение?
— Вождь ненавидел и громил только Русскую православную церковь. Так, в день Николая Чудотворца, когда нельзя было работать, Ленин издал приказ от 25 декабря 1919 года: «Мириться с «Николой» глупо, надо поставить на ноги все чека, чтобы расстреливать не явившихся на работу из-за «Николы» (т.е. пропустивших субботник при погрузке дров в вагоны в день Николая Чудотворца 19 декабря)». В то же время Ленин очень лояльно относился к католичеству, буддизму, иудаизму, мусульманству и даже к сектантам. В начале 1918 года он намеревался запретить православие, заменив его католичеством.
— Как он боролся с православием?
— Например, в письме Ленина Молотову для членов Политбюро от 19 марта 1922 года Владимир Ильич настаивал на необходимости использовать массовый голод в стране, чтобы обобрать православные храмы, расстреляв при этом как можно больше «реакционных священнослужителей». Мало кто знает о ленинском документе от 1 мая 1919 г. №13666/2, адресованном Дзержинскому. Вот его содержание: «…необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады».
— Анатолий Григорьевич, подтверждается, что у Ленина наблюдались психические отклонения?
— Его поведение было более чем странным. Например, Ленин часто впадал в депрессию, которая могла длиться неделями. Он мог месяц ничего не делать, а потом им овладевала бурная деятельность. Об этом периоде Крупская писала: «Володя впадал в раж…». А еще он был абсолютно лишен чувства юмора.
— Слог Ленина был достаточно грубым?
— Бердяев назвал его гением бранной речи. Вот несколько строк из письма Ленина Сталину и Каменеву от 4 февраля 1922 года: «Всегда успеем взять говно в эксперты». Нельзя «подтягивать шваль и сволочь, не желающих представлять отчеты…». «Приучите этих говнюков серьезно отвечать…». На полях статей Розы Люксембург вождь делал пометки «идиотка», «дура».
— Говорят, Сталин устраивал грандиозные пьянки в Кремле еще при жизни Ленина?
— И неоднократно. В связи с чем Ленин часто вызывал и отчитывал его. Но чаще всего Ильич ругал Орджоникидзе. Он писал ему записки: «С кем сегодня пили и гуляли? Откуда у вас бабы? Ваше поведение мне не нравится. Тем более на вас все время жалуется Троцкий». Орджоникидзе был еще тот гулена! Сталин более равнодушно относился к женщинам. Ленин отчитывал Иосифа Виссарионовича за то, что он много пьет, на что Сталин отвечал: «Я же грузин и без вина не могу».
— Кстати, Ильич любил банкеты?
— В художественных фильмах часто показывают, как вождь пьет морковный чай без сахара с кусочком черного хлеба. Но недавно обнаружены документы, свидетельствующие об обильных и роскошных пиршествах вождя, о том, какое огромное количество черной и красной икры, деликатесной рыбы и прочих разносолов регулярно поставлялось кремлевской номенклатуре все годы правления Ленина. В поселке Зубалово по распоряжению Ильича строили шикарные персональные дачи в условиях жесточайшего голода в стране!
— Сам Ленин любил выпить?
— До революции Ильич пил много. В годы эмиграции без пива за стол не садился. С 1921 года — бросил из-за болезни. С тех пор к спиртному не прикасался.
— Правда, что Владимир Ильич любил животных?
— Вряд ли. Крупская в своих записках писала: «…раздавался надрывный вой собаки. Это Володя, возвращаясь домой, всегда дразнил соседского пса…».
— Как вы думаете, Ленин любил Крупскую?
— Ленин не любил Крупскую, он ее ценил как незаменимого соратника. Когда Владимир Ильич заболел, он запретил пускать Надежду Константиновну к себе. Та каталась по полу и истерично рыдала. Эти факты были описаны в воспоминаниях сестер Ленина. Многие лениноведы утверждают, что Крупская до Ленина была девственницей. Это неправда. До замужества с Владимиром Ильичом она уже состояла в браке.
— Сегодня, наверное, не осталось ничего неизвестного о Ленине?
— Еще много нерассекреченного, так как российские архивисты до сих пор скрывают некоторые данные. Так, в 2000 году вышел сборник «В.И.Ленин. Неизвестные документы». В некоторых этих документах производились купюры. До выхода этого сборника наши архивы продавали за рубеж фальсифицированные документы. Один американский советолог рассказывал, что, купив у руководства российских архивов ленинские работы для своей книги, он затем уплатил издателям штраф в четыре тысячи долларов, потому что российские архивисты изъяли из ленинских документов некоторые строчки.
Джерело: http://midgard-info.ru/
|
| |
| |
