|
ІСТОРІЯ
|
|
| GAD | Дата: Четвер, 18.07.2013, 20:51 | Повідомлення # 76 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ ГУСАРИ. (КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!)
◉ Знамениті красені-гусари! Скільки про них складено легенд і пісень! Скільки знемагало сердець, закоханих у них жінок! Якою немеркнучою славою покрили вони себе на полях битв...
◉ Наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. російська імперія просто марила світовою гегемонією. Цей період позначився для Росії низкою майже безперервних кривавих війн зі Швецією, Іраном, Туреччиною (1787-1892 рр.), на Кавказі та з Наполеонівською Францією, яка, як і Російська імперія, рвалась до Європейського та світового панування.
◉ Цим безперервним війнам, в яких, насправді, ■-текли ріки української, а не російської крові-■, передувала кардинальна реформа імперської армії воєначальниками Катерини ІІ. Ця реформа тривала 12 років з 1775 р. по 1787 рік і результатом її стало створення Росією справжньої армії Європейського зразку. Першим етапом по створенню єдиної регулярної армії стала ліквідація у 1775 році Запорозької Січі.
◉ Другим, і не менш драматичним, етапом для України стала ліквідація у 1782 році Указом Катерини ІІ залишків автономії наших козацьких земель, тобто Гетьманщини. Внаслідок цієї реформи українські козаки, в основній своїй масі, як скромно пишуть сучасні російські історики, «стали государственными крестьянами», або ж невичерпним джерелом для насильницьких рекрутських наборів.
◉ Полково-сотенний устрій, який з часів Богдана Хмельницького побутував як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині, цим Указом Катерини ІІ був ліквідований, а давні українські-козацькі полки розпущено, або ж реорганізовано. Натомість, як уже вказувалось раніше, козацька верхівка отримала права і привілеї російського дворянства. З рядових українських козаків були сформовані полки новітньої регулярної армії Росії.
◉ Інша частина українських козаків, як, наприклад, Чорноморське військо, примусово переселили на східні та південні кордони імперії: Кубань, Кавказ, Урал. Особливо хочеться підкреслити, що в цей же час (1775-1787 рр.) рекрутський набір рядових солдат в центральних та північних губерніях Росії майже припинився.
◉ Є цікавим історичний факт: рекрутські набори у центральних губерніях Росії поновились лише у 1874 році, тобто аж через 100 років після руйнування Запорозької Січі! До імперської армії тих часів брали лише вихідців з України. Після цих радикальних змін на найважливішому геополітичному південно-західному напрямку театру можливих воєнних дій, а саме: території сучасної України по кордону з Туреччиною (а тоді Туреччині належав весь південь сучасної України), залишилась лише регулярна армія Росії.
◉ В її складі з колишніх запорозьких та городових козаків були сформовані найбільш боєздатні полки Російської імперії. Це – кірасирські, пікінерські, гусарські, карабінерські, драгунські та гренадерські і єгерські піхотні полки. Таким чином, Г.Потьомкін, який здійснював військову реформу з 1775 по 1787 рік, цілеспрямовано та вміло використав досвід та тактику Запорозьких козаків.
◉ Підрозділи російської армії, укомплектовані колишніми козаками, були найбільш боєздатними та навченими. Тож покріпачені запорожці стали найбільш затребуваним «гарматним м`ясом» військової «імперської машини». Запорожці у безперевних війнах як на суші, так і на морі століттями відшліфовували прийоми військової тактики та стратегії у нерівній боротьбі з мобільними загонами турецької армії.
◉ Гусарські, драгунські, кірасирські та інші види кавалерії тодішньої Російської армії представляли собою ті ж самі українські козацькі частини, що й до ліквідації Запорозького Війська. Кавалерійські підрозділи Росії того часу, а саме: гусари, кірасири та драгуни формувались виключно з українців і відрізнялись від своїх попередників запорожців лише армійським обмундируванням російського зразка. Також відмінністю було те, що комплектація полків робилась примусово. Окрім того, рекрутів навчали особливостям тактики регулярної армії, тобто муштрували.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 18.07.2013, 20:51 | Повідомлення # 77 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ◉ Вся російська кавалерія часів Суворова та Кутузова складалась виключно із українців, є достеменним історичним фактом і зовсім не дивним. Бо ж при формуванні елітних родів військ, а кавалерія якраз і відносилась до таких ударних частин армії, особлива увага зверталась на високу індивідуальну підготовку кожного вершника. Українські козаки якраз і були найбільш підготовленими в Російській імперії до виконання подібних військових функцій.
В ці полки йшов надзвичайно суворий відбір, як рядового, так і офіцерського складу.
◉ У реформованій російській армії схожі вимоги були і до особового складу артилерії, яка також формувалась виключно із українців та піхотних частин: гренадер, єгерів та карабінерів. Українські рекрути вміли мітко стріляти та діяти індивідуально, маскуватися та долати різноманітні перешкоди, що дуже важливо для тактики піхотних єгерських частин. Для колишніх запорожців така військова тактика була звичайною справою на підсвідомому генетичному рівні.
◉ Влучна стрільба запорозьких козаків відзначалась навіть шведським королем Карлом ХІІ ще під Полтавою. Саме тому в елітні частини регулярної російської армії, що згодом брала Ізмаїл, Хаджибей, Очаків та інші турецькі фортеці, а також ходила у швейцарський похід із Суворовим через Альпи, відбирались кращі з кращих Запорозьких та Слобожанських козаків.
◉ Полюбовник імператриці Г.Потьомкін нехтував та принципово не брав непристосованих до війни вихідців із центральних та північних губерній Росії. І, як надалі показала війна з Наполеоном у 1812 році, людність із центральних губерній Росії була здатна лише «партизанити» в лісах Підмосков’я, нападаючи на фуражирів дрібних інтендантських загонів наполеонівської армії.
◉ Починаючи з 1787 року після реформ російська регулярна армія складалась із 396 500 осіб, в тому числі:
● 314 000 – піхота,
● 58 000 – кавалерія,
● 24 500 – артилерія.
◉ Як уже зазначалось вище, як кавалерія, так і артилерія не менш, ніж на 95% складалась із українців. Варто також вказати, що більше 70% піхоти також були колишні українські козаки. Ще раз хочу нагадати, що сформовані на території теперішньої України полки мали назви географічних місцевостей та українських міст колишньої Гетьманщини та Слобожанщини.
► Так, до 1796 року існували:
● Сумський,
● Ізюмський,
● Охтирський,
● Харківський,
● Ольвіопольський,
● Маріупольський,
● Лубенський,
● Лейб-гвардії Гусарський,
● Павлоградський,
● Олександрійський,
● Херсонський,
● Полтавський,
● Острогожзький гусарські полки;
● Глухівський,
● Чернігівський,
● Київський,
● Ніженський,
● Стародубський,
● Сіверський карабінерські полки;
● Кінбургський ;
● Таганрозький драгунські полки;
● Єлісаветградський,
● Київський,
● Переяславський,
● Український,
● Таврійський кінно-єгерські полки;
● Бугський єгерський корпус.
◉ Крім цього, було ще близько 50 номерних піхотних гренадерських та єгерських полків, особовий склад яких також формувався на території сучасної України за рахунок українських рекрутів – колишніх козаків.
◉ Рубіж XVIII-ХІХ ст. був розквітом для армійської кавалерії Росії. Кавалерія посідала найпрестижніше місце у військовій ієрархії: романтично-військова епоха створила надзвичайно привабливий образ гусара. Служба в гусарах вважалась повністю відповідною дворянському менталітету, тобто найбільш престижною та шанованою.
◉ В той час, коли рядовий та середній офіцерський склад кавалерії російської армії складали колишні українські козаки, то середній та вищий офіцерський склад посідали виключно представники найвідоміших дворянських прізвищ тогочасної Росії, а також вихідці із Швеції, Данії, Германії, Франції.
◉ Найбільш яскраву сторінку гусарії XVIII-ХІХ ст. займали Слобідські гусарські полки:
■ Сумський,
■ Охтирський,
■ Ізюмський,
■ Острогожзький,
■ Харківський;
■ Лейб-гвардії Гусарський.
◉ Також Вам буде цікаво знати історичний факт, що навіть зачіски рядового складу гусарських Слобідських полків кінця XVIII ст. нічим не відрізнялись від козаків Запорозької Січі. Цими зачісками були славнозвісні козацькі чуби та оселедці.
◉ Історія найвідомішого Слобідського Сумського гусарського полку починається у 1765 році, коли на базі реорганізованого Слобідського козацького полку в місті Суми був сформований гусарський полк армійського зразка. У 1770 році про Сумський гусарський полк почула вся імперія. Саме тоді під час однієї з військових кампаній невеликий загін сумських гусар потрапив в оточення 10 000 татар. Загін, будучи в щільному кільці ханських чамбулів, буквально прорубався крізь лаву татарських вершників, втративши при цьому лише 177 гусар убитими та 26 пораненими.
◉ Натомість сумські козаки в мундирах російських гусар, в цих дійсно небезпечних обставинах, знищили велику кількість татарських аскерів, серед яких було 7 мурз, та захопили ворожий прапор. Після цього дивовижного подвигу та численних інших кривавих військових змагань за Слобідськими гусарами закріпилась ласкаво-шаноблива назва «Сумцы удалые».
◉ У другій російсько-турецькій війні, котра почалась у 1787 році, Слобідські козаки в російських гусарських мундирах Сумського полку штурмували Очаків, Кілію, Аккерман, Бендери та брали Ізмаїл. У 1799 році наші земляки, сумські гусари, разом із іншими полками, укомплектованими колишніми українськими козаками, в складі корпуса А.М. Римського-Корсакова брали найактивнішу участь в легендарному та найбільш розрекламованому російськими істориками швейцарському поході через Альпи під командуванням генералісимуса Олександра Суворова. Таким чином, ми тепер знаємо, ким насправді були за національністю та гоноровим походженням «русские чудо-богатыри».
◉ Однією з самих яскравих сторінок бойової історії сумців та інших Слобідських гусарських полків стала війна 1812 року та закордонні походи 1813-1815 років аж до Парижу. Після вторгнення наполеонівської армії в Росію, Слобідський Сумський гусарський полк у надзвичайно складних ар`єргардних боях прикривав відступ основних сил від самого кордону і аж до Бородіно. У вирішальній битві під Бородіно сумські гусари розгромили один із найвідоміших у Франції Сен-Жерменський кірасирський полк. Рубались із французами біля знаменитої батареї Раєвського та біля Багратіонових флешей.
◉ Сумські гусари та гусари інших Слобідських полків, а саме: Охтирського, Ізюмського, лейб-гвардії Гусарського, а також Єлісаветградського та Маріупольського гусарських полків під Бородіно понесли жахливі втрати. Після відступу армії Кутузова та капітуляції Москви в Тарутинський табір російської армії з рідної України полкам надійшло свіже поповнення. Сумський Слобідський гусарський полк отримав поповнення з рідного міста Сум.
◉ Інші полки регулярної російської армії, також отримали навчених рекрутів з різних міст, сіл та хуторів України. Таким чином змогли повністю відновити свою боєздатність та прогнати Наполеона аж до самого Парижа. За приблизним підрахунком, армія фельдмаршала Кутузова під Бородіно складалася щонайменше із 70% вихідців із теперішніх українських земель.
◉ Слава наших земляків в російських мундирах не обмежується Бородіним. Одна з найкривавіших битв, де брали участь «Сумцы удалые», була битва 1814 року під Дрезденом, де Слобідський Сумський гусарський полк навально атакував французів із флангу і фактично врятував армію союзників від розгрому.
◉ На світанку 19 березня 1814 року бойові коні нащадків запорожців в знаменитих сірих мундирах Сумського гусарського полку вдарили копитами по бруківці, урочисто вступивши в столицю Франції Париж. Після повалення Наполеона сумські гусари в нагороду отримали почесне право марширувати вулицями Парижа в перших рядах колони союзних армій-переможниць.
◉ Слобідські гусари, нащадки запорожців, ввели в моду серед російської аристократії танцювати мазурку, краков`як та полонез – давні шляхетські українські танці. Також ввели в обіг російської мови слово «кутить», яке означає буквально: сидіти в кутку приміщення (рос. – «в углу») та пити хмільні напої; співати романси і, що дуже цікаво, привили російським аристократам гарну українську лицарську звичку – стоячи, проголошувати третій тост «За жінок!».
◉ Російські офіцери, потураючи гусарам, запускали довгі козацькі вуса. А замість того, щоб нюхати табак із табакерок, як і нащадки давніх шляхетських козацьких родів, стали курити люльки з тютюном…
◉ Слобідські гусари не тільки зачіскою – славнозвісними козацькими оселедцями, але й в усіх інших елементах побуту наслідували славних запорожців. На війні були справжніми головорізами, хижими, як вовки. Денис Давидов так писав про побут гусар того часу: «Вместо дивана – куль овса, вместо курильниц – трубка с табаком, зеркалом служила сабля для поправки лишь длиннющих усов, а украшение стен квартиры – ташка (козацька сумка для набоїв) с вензелем.»
◉ Елементи одягу гусар, як уже згадувалось вище, пішли від угорського національного костюму, однак і тут українські козаки додали свого. Наприклад, частиною гусарського мундиру є «пасак». Для кожного українця цей термін є також зрозумілим, адже українською мовою – це просто шкіряний ремінь («пасок»). В російській чи мадярській мові його просто не існує.
◉ Також українські козаки доповнили кавалерійські терміни кінської збруї – «стремена», адже в російській мові нема слова «встромити», а є слово «всунуть» ногу. Таким чином, це також термін українського походження. Зображення так-званої гусарської ташки (козацької сумки для набоїв) зустрічається ще на давніх парсунах (картинах)«Козак Мамай» XVI-XVII ст.
...далі...
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 18.07.2013, 20:52 | Повідомлення # 78 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ...буде...
◉ Гусарська форма одягу та спорядження:
■ Доломан - коротка (до талії) однобортна куртка із стоячим коміром і шнурами, на яку накидався ментик
■ Ківер - з султаном, шнурами (етішкетамі) і репейком. З 1803 р. До цього - Шапка .
■ Кушак з гомбо (перехопленнями)
■ Ментик - коротка куртка (зі шнурками), обшита хутром, надягала поверх доломан
■ Портупея
■ Рейтузи (Чікчіри)
■ Шабля
■ Чоботи (Ботики) - низькі
■ Сарсан - убір для гусарських коней
■ Ташка - сумка
■ Етішкет - шнур з китицями
■ Пара пістолетів
◉ Всі рясно прикрашалося галунами, шнурами, бахромою і тасьмою, які захищали від ударів шаблею . Кожний гусарський полк мав свій колір, який повторював колір колишнього козацького полку:
● Охтирський — зелений,
● Ізюмський — червоний,
● Сумський — блакитний,
● Острогозький — синій,
● Харківський — жовтий.
◉ Колір був присутній на сукні доломану, чакширах та викладці чепрака гусарського коня.
◉ Основною зброєю рядового гусара була шабля в шкіряних із залізною оправою піхвах, з мідним або залізним ефесом, яка носилася на поясній портупеї. З вогнепальної зброї гусарам належало мати два сідельних пістолети. Крім того, гусари були озброєні карабінами, але після наказу від 10 листопада 1812 року замість карабінів кожному ескадрону було залишено тільки по 16 мушкетонів для стрільби дробом.
◉ Усі полки розмістили в Україні, і кожен гусар одержав земельний наділ, а також платню у розмірі 38 карбованців 94 копійки на рік для придбання гусарського коня (ціна на нього досягала тоді 18 карбованців), зброї, обмундирування та амуніції. Мундирні та амуніційні речі коштували досить дорого, оскільки в Росії їх тоді ніхто не вмів виробляти. Тому купувати їх доводилося в Австрії.
◉ Після переформування кавалерії 17 грудня 1812, всі гусарські полки були зведені в три гусарські дивізії:
► 1-а гусарська дивізія
● Гродненський гусарський полк
● Єлисаветградський гусарський полк
● Ізюмський гусарський полк
● Сумський гусарський полк
► 2-а гусарська дивізія
● Олександрійський гусарський полк
● Охтирський гусарський полк
● Іркутський гусарський полк
● Маріупольський гусарський полк
► 3-тя гусарська дивізія
● Білоруський гусарський полк
● Лубенський гусарський полк
● Ольвіопольський гусарський полк
● Павлоградський гусарський полк
◉ У 1882 гусарські армійські полки були перейменовані в драгунські , і до початку XX століття в Росії існувало лише 2 гвардійських гусарських полки: лейб-гвардії Його Величності і лейб-гвардії Гродненський .
◉ У 1907 після поразки в японській війні , Микола II вирішує «відродити» Руську армію і її дух. Гусарські полки знову отримують свої колишні назви і свої колишні мундири зразка 1870-х років. Таким чином, до 2-х гвардійських гусарських полків, станом на 1 січня 1914 р. додався відроджений Сумський гусарський полк, який входив до гренадерського корпусу, і 17 армійських гусарських полків, які отримали наскрізні номери з 2-го по 18-й.
◉ Кожний полк складався з шести ескадронів по дві роти в кожному і налічував 1334 чоловіки: 1104 рядових, 96 унтер-офіцерів, 50 офіцерів, решта — лікарі, писарі, сурмачі, цирюльники та коновали.
◉ Українські гусарські полки, як гідні спадкоємці козачих полків, за весь час свого існування завжди були на передовому рубежі, виявляючи в боях безмежну мужність і героїзм. Їх славні подвиги навіки вписано в історію кавалерії. Проте з українських козаків в російській армії формувалися не тільки гусарські полки, але і не менш блискучі драгунські, уланські, кірасирські, не кажучи вже про власне козачі частини.
◉ Більше ніж півтора століття перші гусарські полки, створені з наших козаків, залишалися єдиними військовими формуваннями з українців, які завжди зберігали власні джерела комплектації. Вони не тільки стали основою для формування інших гусарських полків (зокрема гвардійських), а й проіснували аж до жовтня 1917 року під первісними назвами. Це стало, по суті, неофіційним визнанням Російською державою великих заслуг нашої славної військової спадщини.
◉…Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
Т.Г.Шевченко
✇ ДЖЕРЕЛА:
⚑ mamajeva-sloboda.ua;
⚑ Костянтин Олійник – козак Левушківського куреня Війська Запорозького Низового;
⚑ Володимир Селезньов;
⚑ Brix, «Geschichte der alten russischen Heereseinrichtung»;
⚑ Stein, «Geschichte des russischen Heeres bis Nicolai I»;
⚑ Едуард Пришутов.
Джерело: https://www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 07.08.2013, 16:17 | Повідомлення # 79 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ПАМ"ЯТАЙМО! ЗАКОН ПРО П'ЯТЬ КОЛОСКІВ
7 серпня виповнюється 80 років від дня появи Постанови ЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності від 7 серпня 1932 року”. За новим законом найменші крадіжки державного майна каралися смертю. До смерті засуджувалися навіть маленькі діти, які, помираючи з голоду, насмілювалися підібрати на колгоспному полі кілька колосків, що лишилися після збору врожаю. Смертний вирок деколи замінювали понад десятирічним ув'язненням із конфіскацією всього майна. Амністія заборонялася. За рік було засуджено 150 тисяч осіб. Окрім власне самого закону існувала також Таємна Інструкція Верховного Суду, Прокуратури та ОГПУ СРСР про застосування Постанови від 7 серпня 1932 р.
Наразі цей даний матеріал вилучено із сайту СБУ
Джерело: http://www.odnoklassniki.ru/
|
| |
| |
| Denis | Дата: Четвер, 29.08.2013, 23:36 | Повідомлення # 80 |
|
Лейтенант
Група: Пользователи
Повідомлень: 86
Статус: Десь пішов
| Жаль что всю правду не пишут в учебниках истории.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 29.08.2013, 23:42 | Повідомлення # 81 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Ну це ще можна якось пережити. А от коли відверту брехню там пишуть ! 
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 03.09.2013, 16:41 | Повідомлення # 82 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| «Скажи-ка, дядя, вєдь нєдаром...» Звідки взялися основні міфи франко-російської війни 1812 року
За легендою, 23 липня 1812 року, аби підняти в атаку Семьоновський полк, генерал Ніколай Раєвскій повів за собою своїх юних синів. Сюжет обійшов чимало творів і став основою для картини « Подвиг солдатів Раєвского під Салтановкою» живописця Миколи Самокиша.
Єдиним, хто зіпсував романтичний пафос, був сам полководець, який у розмові із власним ад’ютантом, поетом Константіном Батюшковим повністю спростував ті перекази: «Правда, я був попереду. Солдати задкували. Я підбадьорював їх. Зі мною були ад’ютанти, ординарці… Але дітей моїх не було тієї миті».
Приблизно з таких самих «вірувань» зшита практично вся історія франко-російської війни 1812-го. Міф починається із самої її назви.
Війна Отєчєствєнная й закордонна
Терміна «Отєчєствєнная» в офіційних документах царської імперії не вживали ані впродовж самої війни, ані відразу після неї. Так нарекли цей міждержавний конфлікт його учасники, та аж ніяк не через те, що 1812 року вони билися за вітчизну. У 1816-му з’явилася книжка «Подвиги добродетели и славы русских в отечественную и заграничную войну, почерпнутые из Русского Вестника, и изданные Сергеем Глинкой». Чому саме «в отечественную и заграничную»? Насамперед тому, що Росія мала щонайменше три збройні протистояння із Францією: під час Італійського та Швейцарського походів фельдмаршала Алєксандра Суворова у 1799 році; у складі воєн Третьої та Четвертої коаліцій (ця боротьба закінчилася для Росії поразкою під Фрідландом і Тильзитським миром 1807 року); і, нарешті, у 1812–1814 роках царська армія воювала проти військ Бонапарта переважно за межами імперії. Винятком була лише кампанія 1812-го, коли бойові дії точилися на території Росії – «в отєчєствє». Саме через це ветерани й стали називати війну «отєчєствєнной».
«ВОРОГИ». Підписаний 1807 року Наполеоном та Алєксандром І Тильзитський мир фактично означав поділ континенту між Французькою та Російською імперіями
На офіційному рівні ця назва закріпилася тільки 1839-го з виходом книжки Алєксандра Міхайловского-Данілєвского «Описание Отечественной войны 1812 года по высочайшему повелению». Замовник запровадження в історію нового терміна був указаний прямо в назві твору. Та навіть за Ніколая І святкували не річницю подій 1812-го, а дату закінчення конфлікту – 1814 рік. Саме тому монумент на Бородінському полі спорудили в 1839-му – до чвертьстолітнього ювілею вступу російської армії в Париж.
Особливого розвитку культ «Отєчєствєнной войни» набув у другій половині ХІХ століття, після поразки Росії у Кримській війні (1853–1856), у якій одними з переможців виявилися французи. Та остаточної завершеності міфові надали більшовики. Війну СРСР проти нацистської Німеччини Сталін для того й назвав «Велікой Отєчєствєнной», аби, окрім іншого, виправдатися за ганебний відступ Червоної армії в перші її дні та мобілізувати населення СРСР на боротьбу проти окупантів.
Запланована «народна війна»
Ще один міф, пов’язаний із подіями 1812-го, звучить так: агресор Наполеон напав на мирну Росію. Його творці постійно «забувають», що відносини між царською імперією та Францією напередодні збройного зіткнення регулював Тильзитський мир 1807-го, за яким Санкт-Петербург зобов’язався допомагати Парижу в будь-якій війні й підтримувати торговельну блокаду головного супротивника Наполеона – Великої Британії. Але 1810 року російський уряд увів загороджувальні мита проти низки французьких товарів і дозволив необмежену торгівлю з нейтральними країнами. Фактично це був початок товарообігу з Англією через посередників. В очах Бонапарта, який з останньою воював безперервно від 1798 року, такий крок бачився ворожим і означав перехід Петербурга на бік Лондона.
В ІНШОМУ ВИМІРІ. Батальні художні сцени Бородінської битви з демонстрацією ура патріотизму та доблесті російських військ не співвідносяться з реальними перипетіями на полі бою
Окрім того, Росія ударними темпами готувалася до бойових дій. Ще в 1810 році її військовий міністр генерал Міхаіл Барклай де Толлі запропонував цареві план, за яким у разі війни з Бонапартом армія мала відступати вглиб країни, залишаючи ворогові «випалену землю». Так мало тривати до настання холодів, відійти передбачено було до Волги. А тим часом годилося сконцентрувати резерви на флангах супротивника, щоб зловити його в пастку. На морози та безмежні російські простори генерал покладався недаремно. Царські збройні сили на той момент уже були ганебно биті французами під Аустерліцом (1805) та Фрідландом (1807), а отже, змагатися з ворогом на рівних не могли. Бонапарт зазнав доти лише однієї поразки – в Єгипті, де його переміг не супротивник, а несприятливі погодні умови.
Із низки причин саме план Барклая де Толлі фактично був реалізований 1812 року. А це означає, що «дубіна народной войни» виникла не стихійно, а була підготовлена заздалегідь.
Бородінський розгром
Цікавий факт: сучасники й товариші по службі не вважали головнокомандувача Міхаіла Кутузова ані видатним стратегом, ані навіть моральною особистістю. «Кутузов… поєднував у собі спритність, хитрість і справжні таланти із вражаючою аморальністю… Його жорстокість, грубість, коли він гарячкував або мав справу з людьми, яких нема чого боятись, і водночас його підлесливість, котра доходила до раболіпства стосовно поставлених вище, непоборна лінь, яка поширювалася на все, апатія, егоїзм і неделікатне ставлення у грошових справах були протилежними сторонами цієї людини», – так охарактеризував свого найвищого військового начальника генерал граф Алєксандр Ланжерон. «Змінивши Барклая, який не був великим полководцем, ми й тут утратили», – підсумував Ніколай Раєвскій після перебрання командування царською армією Міхаілом Кутузовим від Барклая де Толлі наприкінці серпня 1812-го. Ще різкіше висловився генерал Пьотр Баґратіон: «Кутузов має особливий дар битися невдало».
Усі ці риси військового керівника проявилися під час найбільш розпропагованого бою тієї війни – Бородінської битви (7 вересня 1812 року), в якій росіяни мали чисельну і стратегічну перевагу.
Незважаючи на це, царські війська зазнали більших утрат, ніж французи, відступили з поля баталії і здали Москву, за яку, власне, й ішли на багнети. Російські історики вважають, що «битва закінчилася внічию».
Але чому так сталося? По-перше, росіяни примудрились украй невдало обрати місце для битви. «Прибули ми, нарешті, 22 серпня на позицію біля Бородіна. Вона була вигідна в центрі та на правому фланзі, але ліве крило у прямій лінії з центром абсолютно нічим було не підкріплене й оточене чагарниками на відстані рушничного пострілу», – писав у доповіді імператорові командувач 1-ї армії генерал Барклай де Толлі. Попри те, російське командування зібрало більшість своїх сил на укріпленому правому фланзі, де проти них майже не було супротивника. Тоді як неприкритий лівий залишився ослабленим. Барклай пропонував перегрупувати війська, аби його посилити, але головнокомандувач цього не зробив. Нескладно здогадатися, що саме на це крило й центр – на частини 2-ї армії Баґратіона –припав найбільш нищівний удар Бонапарта. Немов передчуваючи свою загибель, генерал написав: «Усе вибираємо місця і щораз гірші знаходимо».
« ЛЕГЕНДАРНИЙ СТРАТЕГ». Міфи про видатну участь Міхаіла Кутузова у вирішальній баталї 1812-го спростовують мемуари самих-таки російських військових
По-друге, Кутузов самоусунувся від вибору місця баталії. Барклай де Толлі свідчив: «Я не казав про Бородіно як про вигідну позицію, але полковник Толь, що його призначив головнокомандувач на посаду генерал-квартирмейстера, обрав її для битви… Полковник Толь заволодів розумом князя Кутузова, якому його огрядність не давала змоги самому проводити рекогносцирування місцевості ані до бойовища, ані після нього».
Бородінська битва має цікаву особливість: офіційна доповідь ставки Кутузова про її перебіг та мемуари учасників суттєво різняться в деталях. Так, згідно з офіційною версією, 7 вересня бій на позиціях 2-ї армії генерала Баґратіона (Баґратіонові флеші) тривав до 12-ї години дня, і після їх падіння та загибелі командувача противник повів наступ на батарею Раєвского, яку захопив аж надвечір, геть виснаживши свої сили. Мемуари ветеранів усупереч цьому свідчать, що й флеші, й батарея були втрачені вже о 10-й ранку і що російські війська втікали по всьому флангу.
Учасники баталії змальовували вражаючі картини. Ад’ютант командувача 1-ї армії майор Карл Левенштерн писав: «Генерал Лавров сказав мені, що він не в змозі виконати наказ генерала Барклая, оскільки полковник Толь… щойно взяв у нього два гвардійські полки… Барклай вийшов зі своєї звичної байдужості й вигукнув: «Отже, Кутузов і генерал Беннінсґен вважають бій програним, а втім, він лише починається. О дев’ятій ранку використають резерви!» Далі майор розповів, як командувач армії поскакав у ставку, коротко переговорив із Кутузовим, дуже швидко повернувся й почав віддавати накази. Батарея Раєвского була вже втрачена.
Про що говорив Барклай де Толлі зі своїм зверхником, історія мовчить. Але про те, як той керував битвою, свідчать мемуари офіцера квартирмейстерської частини Алєксандра Щєрбініна: «Кутузов наказав Толю вирушити на лівий фланг, мовивши йому: «Карле, як ти скажеш, так я і зроблю».
Що ж сталося? А власне те, що Бонапарт стрімкою атакою розмазав розтягнуті позиції 2-ї армії Баґратіона. Аби врятувати становище, ставка почала кидати в бій резерви. Але французи перемололи їх частинами, після чого захопили батарею Раєвского й змусили росіян утікати. Царська армія стояла на межі катастрофи, від якої її врятувала виключно ініціатива Барклая де Толлі.
ІЛЮЗІЯ ТРІУМФУ. Легенда про «битву, що закінчилася внічию», та «зірвану перемогу Наполеона» міцно утвердилась у російській історіографї та суспільній думці
Таким чином, замість переможного оборонного бою, в якому ставка Кутузова задіяла свої резерви й виснажила ворога, відбувся частковий розгром російської армії, що ледве не став цілковитим. Саме через це, маючи кращі передумови, царські війська програли Бородінську битву. А легенда про успішну оборонну кампанію з’явилася на світ завдяки тому самому полковникові Толю, який був справжнім автором усіх звітів ставки Кутузова до царя Алєксандра І й мав потребу якось виправдатися за недбало обрану позицію для битви й подальші невдачі. Решту зробила ідеологічна машина імперії.
Друге обличчя «генерала Мороза»
Що французів перемогла російська зима, відомо здавна. Однак поза увагою істориків нашого східного сусіда залишається факт: воюючи на своїй землі, росіяни страждали від холоду, голоду і хвороб не менше за своїх ворогів.
«Трофеїв у нас багато; лаврів подіти нікуди; а хліба – ані шматочка… Ти не повіриш, які ми голодні! Через украй погані дороги та швидкий рух нашого війська, наші обози із сухарями відстали», – писав офіцер, поет і декабрист Фьодор Ґлінка. «Ноги мої боліли жахливими болями, у чобіт відвалилися підошви… жакета не було, і все це прикривала солдатська шинель із вигорілими на бівуаку полами», – згадував генерал Ніколай Муравьйов. Тяжкі спогади про похід залишив представник британської місії при штабі Кутузова, адмірал Роберт Вільсон: «Армія була весь цей день без їжі, і я боюся, що те саме станеться й завтра, тому що фури з харчами були залишені на доволі далекій відстані… Як шкода, що вони мають такого керівника, що вони мають утратити ту винагороду, котрої достойні за свою хоробрість».
ЛЮТІ МОРОЗИ. Несприятливі кліматичні умови були однаковими як для гостей-французів, так і для господарів-росіян
Британський адмірал точно визначив винних у скрутному становищі російської армії. Саме головнокомандувач Кутузов не забезпечив її вчасно провіантом і теплими речами. Не дивно, що зі 130 тис. багнетів і шабель, які він вивіз із тарутинського табору, до кордону з ним дійшли тільки 27,5 тис. солдатів та офіцерів. А загальні втрати російської армії у кампанії 1812-го вбитими виявилися навіть більшими за французькі – 210 тис. солдатів та ополченців проти 200 тис. бійців у Бонапарта. За міфами й легендами про 1812 рік криється страшна правда про реальну ціну перемоги над Наполеоном, яку сплатили народи Російської імперії. Але кремлівські історики про неї воліють не згадувати.
Джерело: http://tyzhden.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 17.09.2013, 13:59 | Повідомлення # 83 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| История гранчака: от царей и лжескульптора до рекордов
Когда есть, что выпить, но нет повода, наш изобретательный народ уже много десятилетий отмечает день граненого стакана. А между тем такая дата — день рождения стакана — существует. Причем отмечать ее, уважаемые читатели, надо 11 сентября, и всего один раз в год.
Доподлинно история происхождения этой даты неизвестна, но, по некоторым данным, именно в этот день в 1943 году с конвейера одного из старейших в России стекольных заводов в городе Гусь-Хрустальном Владимирской области сошел обновленный граненый стакан. Почему обновленный? Да потому, что гранчаки существовали задолго до этого дня, а тогда стакан лишь обрел новую форму, которая сделала его одним из символов Советского Союза. Зачем в разгар войны обновлять стакан, спросите вы. Чтобы ответить на этот и многие другие вопросы, а заодно устроить вам еще один законный повод выпить, мы решили разобраться в судьбе граненого стакана.
Об истории этого легендарного продукта стекольной промышленности нам рассказали научный сотрудник Музея скульптора Веры Мухиной (г. Феодосия) Светлана Явисенко и заведующая демонстрационным залом «Опытного стекольного завода» (г. Гусь-Хрустальный, Владимирская область, РФ) Вера Костина.
БЕЗРОДНЫЙ «ИНОСТРАНЕЦ» ПО НРАВУ ЦАРЯМ
Граненый стакан был придуман вовсе не в СССР, как думают многие. Предшественники привычных нам гранчаков выдувались на территории России еще в XVII в., и немало образцов этой посуды, по словам Веры Костиной, хранится в Эрмитаже. К тому же существует легенда о том, как известный в то время владимирский стеклодув Ефим Смолин подарил толстостенный гранчак Петру I, заверив монарха, что тот не бьется. Идея царю понравилась. Во-первых, поклонник всего европейского Петр с удовольствием перешел с деревянных кружек на более модное стекло, во-вторых, гранчак при качке не катался по столу, да и в руке лучше держался. Так вот, по легенде, отведав из сосуда вина, Петр грохнул его оземь «для проверки», а тот возьми да и разбейся. При этом, говорят, Петр прикрикнул: «Стакану быть!», а кто-то из свиты услышал это не иначе как призыв «бить» тару, и якобы с тех пор на Руси появился обычай бить посуду на счастье. Хотя объективности ради надо признать, что к тому моменту подобные обычаи были у многих народов и разной посуды по разным случаям они разбили немало.
Еще одно подтверждение «древности» граненых стаканов — их упоминание в специальной армейской доктрине, изданной Павлом I в конце XVIII в. Пытаясь реформировать российскую армию, которая в то время была очень далека от полной боеготовности, монарх именно одним граненым стаканом ограничил суточную норму вина, положенную солдатам.
«Завтрак» Веласкеса. Гранчак может оказаться иностранцем
Но полагать, что граненые стаканы были только в России, ошибочно. Для этого достаточно посмотреть на картину испанского живописца Диего Веласкеса «Завтрак» — там изображен граненый стакан, хоть грани его отличаются от привычных нам вертикальных. А если учесть, что картина была написана в 1617—1618 годах, то может так статься, что граненый стакан пришел к нам из-за бугра. В пользу этого факта говорит и то, что изготовление стаканов методом прессования (как раз по этой технологии делались граненые стаканы в СССР) изобрели в 1820-х годах в... США. Производство по этой технологии в Штатах запустили только в середине XIX века, в Россию же эта техника попала только в начале XX в.
МУХИНА: РАБОЧИЙ, КОЛХОЗНИЦА И ГРАНЧАК
«Вторая» жизнь граненого стакана, полная всенародного признания, началась также загадочно и достоверной информации о его реинкарнации не так уж и много. Молва упорно приписывает авторство (точнее модернизацию) гранчака Вере Мухиной. Той самой, которую все мы знаем как автора монументальной скульптуры «Рабочий и колхозница», за которую ее вознаградили Сталинской премией. Увы, но сегодня мало кто знает, что Вера Игнатьевна была не только скульптором и творила не только многотонные монументы. В различные периоды жизни она занималась созданием декораций и костюмов для театра и графическим дизайном (рисовала этикетки и плакаты), пошивом коллекции женской одежды (модели, созданные из простых тканей, вроде рогожи и сукна, были очень хорошо приняты в столице моды — Париже), оформляла интерьеры, работала с фарфором и, конечно, со стеклом. Причем Вера Игнатьевна стала адептом так называемой полостной скульптуры (скульптура создавалась внутри цельного бруса стекла).
Может, Мухина и не автор гранчака, но пивная кружка точно ее работа
Считается, что Мухиной пришлось заново «создавать» стакан после того, как в конце 30-х годов прошлого века в Советский Союз начали импортировать промышленные посудомоечные машины. Проблема была в том, что имеющуюся стеклянную тару эти автоматические посудомойки нещадно били, и скульптор, по легенде, должна была создать сосуд, который бы «выжил» после мытья в заграничной технике. По одной версии, дизайн стаканов она подсмотрела у горного инженера, профессора геологии Николая Славянова, которым в свое время была изобретена дуговая сварка. Он якобы на досуге рисовал эскизы многогранных стаканов, но собирался делать их из металла. А Мухина все переиграла и предложила стекло. По другой версии, над стаканом Мухина трудилась вместе с известным художником-авангардистом Казимиром Малевичем (тем самым, который написал «Черный квадрат»). Но, надо сказать, все эти версии не выдерживают критики. Во-первых, Николай Славянов умер в 1897 году, Малевич — в 1935-м, а канонический граненый стакан увидел свет в 1943-м. Во-вторых, знатоки творчества Мухиной отмечают, что она стала активно работать со стеклом только во второй половине 40-х годов прошлого века, да к тому же свои смелые эксперименты со стеклом она ставила на базе Ленинградского экспериментального завода художественного стекла. А, как известно, с 1941 по начало 1944 года Ленинград был в блокаде и вряд ли скульптор творила в таких нечеловеческих условиях. Более того, документального подтверждения, что привычный нам гранчак — дело рук Мухиной, нет.
1918-й. У Петрова-Водкина стакан будто современный
Так что, скорее всего, классический граненый стакан — дело рук безвестного дизайнера или технолога. Но авторство — дело десятое. Главное, что заказ был выполнен, и народ получил удобный многогранный сосуд. Кстати, те посудомоечные машины, ради которых он модернизировался, долго не продержались — бой посуды в них продолжался, молодцом держались только обновленные стаканы. Секрет, вероятно, был в технологии изготовления гранчака. Он был изготовлен из достаточно толстого стекла. Его варили при температуре около 1500°, дважды обжигали и гранили по специальной технологии. А еще, говорят, для пущей крепкости в стаканы добавляли свинец, который делает стекло прочнее и более «играющим» на свету. Но, кстати, любителям стеклянной посуды советского периода все же не стоит забывать Мухину, ведь именно она создала дизайн классической пивной кружки. И это, в отличие от «стаканных» домыслов, факт!
НОВАЯ ЖИЗНЬ ГРАНЕНОГО СТАКАНА
Сегодня гранчак, который прежде был едва ли не в каждом доме, впал в забвение. Разыскать граненые стопку или стакан нынче не так уж и просто, а все потому, что продукцию, которую прежде клепали десятками миллионов в год, большинство заводов сняли с производства. На заводе в Гусь-Хрустальном, где был выпущен первый советский гранчак, нынче делают стаканы для IKEA. «Мы сейчас делаем в основном европейскую посуду — прозрачную, в которой хорошо видно содержимое. О граненом стакане такого сказать нельзя. Это уже экзотика, которую мы делаем только под заказ», — рассказала Вера Костина.
В гранях ищите штрих-код.
Теперь у гранчака новая жизнь — он стал арт-объектом и поводом прославиться. Например, известное российское дизайнерское бюро Артемия Лебедева дважды за годы своей работы обращалось за вдохновением к стакану. Так, обыгрывая логотип студии (симбиоз штрих-кода со словами art. lebedev), ее дизайнеры поигрались отблесками граней стакана и в итоге на плакате в них легко читался фирменный штрих-код. Второй проект «лебедевцы» назвали загадочно — «Латустридус». Поставив перед собой цель «закусить граненым стаканом», они разработали дизайн вафельного стаканчика для мороженого. По традиции советских мороженщиков, продукт сверху прикрывала круглая бумажка, весело сообщающая, что внутри находится «вкусный пломбирчик». Увы, в массовое производство этот креатив так никто и не запустил.
Еще одно дизайнерское бюро ради забавы разработало специальную упаковку для шести граненых стаканов — упаковка была выдержана в советском стиле.
А для кого-то стакан стал поводом и публику развлечь, и самому прославиться. Так, в 2005 году в Ижевске (Удмуртия, РФ) в День города была сооружена пирамида из граненых стаканов с рекордной высотой в 245 сантиметров. На «строительство» ушло 2024 стакана. Так решил прославиться один из местных ликеро-водочных заводов, побив рекорд, поставленный за полгода до этого в Екатеринбурге. Там 2,5 тысячи стаканов выстроили в пирамиду высотой полтора метра.
В этой башне 2024 гранчака.
С ПОМОЩЬЮ ГРАНЧАКА...
ЛЕПИЛИ
Хозяйки использовали граненый стакан для вырезания из теста «заготовок» для вареников и пельменей. В зависимости от требуемого размера брали большие (200—250 мл) или мелкие (100—150 мл) гранчаки. Многие пользуются этим способом до сих пор, хотя нынче в магазинах появилось немало устройств для лепки вареников и пельменей.
ОТМЕРЯЛИ
Стакан прочно обосновался на кухнях советских граждан, став универсальным кулинарным мерилом. С первого издания классической «Книги о вкусной и здоровой пище» (1939 г.) стаканами, а не граммами, мерялись не только вода, сахар и мука, но и семечки, бобовые, ягоды и многое другое.
«СУШИЛИ»
Применялся гранчак не только на кухне. В домах, где окна были сделаны из 2-х отдельных рам, нередко между ними можно было увидеть полустаканчик (граненый стакан объемом 100 мл) с солью. Так зимой снижали влажность воздуха между рамами и препятствовали образованию инея на стеклах и их обледенению.
РАЗВОДИЛИ
Дачники и прочие любители огородов тоже взяли гранчак в оборот. Оказалось, что в нем удобнее, чем в торфе, бумажном стакане и тем более в ящике, выращивать и пикировать (удалять часть корня для развития корневой системы) саженцы. Они не «мусорят» и не портят вид подоконника, если рассада готовится дома.
НАРОЧНО НЕ ПРИДУМАЕШЬ
Стахановское движение, говорят, могло стать стакановским. Бытует мнение, что настоящая фамилия героя труда была Стаканов. Понятно, что героя с такой фамилией в стране победившего коммунизма быть не могло и фамилию «подчистили».
Питейная фраза «сообразим на троих?» обязана своим появлением граненому стакану. Случилось это в хрущевские времена, когда власти запретили торговать водкой на розлив, а из продажи исчезли удобные для единоличного употребления «мерзавчики» (125 мл) и «чекушки» (200—250 мл). В два стакана бутылка водки не помещалась, а на три делилась идеально. Вот и «соображали».
В 80-х повсеместно и неожиданно гранчаки стали «взрываться». Событие это имело такой резонанс, что его «отметили» в сатирическом киножурнале «Фитиль». Подозревали чуть ли не диверсию, но «ларчик просто открывался». Оказалось, что на стекольных заводах стали внедрять новые импортные линии и при производстве стаканов немного отошли от технологии. В итоге структура стекла изменилась — и стаканы начали рассыпаться. Спасти доброе имя стакана удалось, доработав технологию.
Фразочка «простой, как три копейки» тоже, говорят, появилась благодаря гранчаку — именно три копейки стоил классический советский стакан на заре своей звездной карьеры.
110/65/75 — таковы «формы» гранчака в сантметрах («рост», дно, горло)
50 —250 Мл — варианты объема гранчака
8—20 граней «по классике» может быть у стакана
7 коп. в СССР стоил граненый стакан
За матеріалами : http://www.segodnya.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 01.10.2013, 21:10 | Повідомлення # 84 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Як мала виглядати гривня. Ескізи проектів 1990-их
25 серпня 1996 року було оголошено указ президента "Про грошову реформу в Україні", а 2 вересня ми вперше взяли в руки не різнокольорові "фантики" купоно-карбованців, а справжні гроші.
Курс гривні до долара в ті дні становив 1,6, а купюра в 100 грн видавалася справжнім багатством (на неї і справді можна було непогано скупитися).
Ідейним натхненником нової валюти був голова НБУ в 1991-92 роках Володимир Матвієнко, а дизайн розробив художник Василь Лопата.
ІП представляє читачам ескізи майбутньої валюти з книги В. Лопати "Надії та розчарування, або метаморфози гривні", люб'язно надані нашим автором Ігором Дудником. Цікаво, що спершу мали бути купюри в 3 і 25 гривень.
Також наводимо кілька зразків "попередників" сучасних грошей - банкноти УНР, Гетьманату, УРСР і СРСР.
Перша гривня - немонетний платіжний засіб Київської Русі, близько 140-160 грам срібла. Це київська гривня, була ще чернігівська, важча - до 200 грам.
Грудень 1917 року. Перший грошовий знак УНР - 100 карбованців. Малюючи його, художник Георгій Нарбут використав барокові елементи і забуті геральдичні знаки - відомий хіба що з Володимирових монет тризуб і герб Київського магістрату часів Великого князівства Литовського у вигляді арбалету. Саме після появи на цій банкноті тризуб став популярним символом і зрештою перетворився на малий герб УНР
1000 гривень задумувалися для УНР (1 грн = 0,5 карбованця = 0,022 грама золота), але остаточно були намальовані вже для гетьманської держави Павла Скоропадського. Знову герб Подолу у вигляді арбалету. 1918 рік
Скоропадський замість гривень знову повернув карбованці. Це 1000 карбованців, які друкувалися протягом двох років - з 1918-го (гетьманським урядом) до 1920-го (Директорією). Останні такі купюри Директорія УНР друкувала вже на еміграції - у Варшаві
Унікальна купюра - 50 карбованців Української соціалістичної радянської республіки 1919 року. Слова "Народный комиссар финансов" написані російською, а підпис есера-боротьбиста Миколи Литвиненка зроблено українською. Незважаючи на спротив Леніна, купюра, схоже, була випущена і перебувала в обігу ще у 1920 році
З легкої руки Гетьманату і УРСР слово "карбованець" почало застосовуватися і до загальнорадянського рубля. Ось три рублі 1925 року, підписані мовами республік, які заснували в 1922-му СРСР - українська (вгорі ліворуч), білоруська, грузинська, вірменська і азербайджанська
Знайомі більшості читачів три "хрущовські" рублі 1961 року - останні гроші СРСР. Тут уже не 5 мов, а 15. З РСФСР виділилися середньоазійські республіки, а потім було "приєднано" і Молдавію з країнами Балтії
Перехідна "валюта" незалежної України - купоно-карбованець - повторював колір радянських купюр. Запроваджений 1992 року, він мав прийняти на себе удар інфляції
Планувалося, що перехідний купон буде в обігу кілька місяців, але стабілізація економіки затягнулася до 1996 року. Купюра в 1 млн (на її звороті був Червоний корпус Університету Шевченка) стала найбільшою з випущених - можна оцінити розмір інфляції
Попередня купюра в 1 млн купонів дорівнювала ось цій - чи не найкрасивішій з усіх перших гривень. З 2 по 16 вересня 1996 року обмін здійснювався за курсом 100 тисяч купонів до однієї гривні
...далі...
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 01.10.2013, 21:20 | Повідомлення # 85 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ...буде...
Кілька ескізів до перших гривень, підготовлених художником Василем Лопатою. Як бачимо, князь Володимир мав спершу бути з бородою
Зворотній бік першої гривневної купюри - з Херсонесом, який символізував хрещення Володимира і належність Криму до України. Тут знову виникає питання - чому на сучасних купюрах в 1 грн раптом з'явився Київ замість Криму?
Ярослав Мудрий - теж бородатий і (за радянською інерцією?) на тригривневій купюрі
Ще один привіт з СРСР (в радянські часи не було купюр у 2 і 20 рублів, а були в 3 і 25) - Франко на 25 гривнях. Зате який дизайн! - дещо зі східним "килимовим" колоритом, але впізнаваний і стильний
Замість цього чудового проекту у 1996 році в обіг були випущені чомусь на диво безбарвні купюри в 50 грн
Замість цієї симпатичної "сотки" в 1996 році з'явилось убожество, яке ми тут навіть наводити не будемо. Зверніть увагу на цитату з Акту проголошення незалежності ліворуч
Проект купюри у 200 грн
Проект 500 гривень, не затверджений державною комісією, з портретом короля Данила Галицького
Не затверджені 1000 грн - з Петром Могилою і Києво-Могилянською академією
Бонус наостанок - іще одні гроші з написом українською мовою. Банкнота невизнаної Придністровської республіки
P.S.До уваги Нацбанку і його дизайнерів: а де ж на наших купюрах Південь і Схід? З дев'яти новітніх українских банкнот на п'яти зображено Київ, на одній - Центральну Україну, на двох - Західну, і ще на одній - щось схоже на Канів.
Тим часом Дніпрогес із Хортицею й залишками порогів цілком заслуговує бути зображеним на зворотному боці 100 гривень. А ще ж є архітектурий ансамбль площі Свободи у Харкові, морвокзал в Одесі, терикони Донбасу, Троїцький собор у Новомосковську... Більше грошей, хороших і різних! (тьху-тьху, ми не говоримо про інфляцію  )
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 04.10.2013, 13:47 | Повідомлення # 86 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Проект «Пошук, ідентифікація і наукове вивчення найстарішого храму Пресвятої Богородиці, побудованого в Холмі королем Данилом Галицьким»
1 жовтня 2013 р. о 16.00 год. в залі Національного університету «Львівська політехніка» відбудеться презентація результатів першої стадії реалізації українсько-польського наукового проекту «Пошук, ідентифікація і наукове вивчення найстарішого храму Пресвятої Богородиці, побудованого в Холмі королем Данилом Галицьким».
У проекті приймають участь: Національний університет «Львівська політехніка» (кафедра Реставрації і реконструкції архітектурних комплексів), Інститут Археології та Інститут Українознавства НАН України, Національний Інститут Спадщини Міністерства Культури Польщі, Інститут Археології Польської Академії Наук Проект здійснюється за підтримки: Фонду Порошенка і Національного Інституту Спадщини Міністерства Культури Польщі
Адреса: вул. Степана Бандери, 12, м. Львів, Національний університет «Львівська політехніка», зала 204 головного корпуса
ДОВІДКОВО:
У травні цього року, дякуючи польсько-українському науковому проекту, розпочалися археологічні дослідження з пошуку катедральної церкви Пресвятої Богородиці збудованої в м. Холмі Королем Данилом у ХІІІ ст. Перша згадка про цю церкву відноситься до 1253 р. Згодом вона ще кілька разів згадується в літописах, але у ХVІІІ ст. стару катедру розібрано і на її місці зведено нову будівлю. Сліди старої катедри загубилися і досьогодні не було відомо її місце розташування. Головною метою проекту стало віднайти місцеположення старої катедри, провести археологічні дослідження її залишків, виконати ідентифікацію цих залишків та їх повне наукове вивчення. Актуальність таких досліджень зумовлена великим історичним значенням самого об’єкту та його пов’язанням з унікальною постаттю європейської історії ХІІІ ст. – першим українським королем Данилом, якого разом з синами було поховано в цій церкві.
Більше читайте тут: http://www.unian.ua
У ХОЛМІ ЗНАЙШЛИ ЗАЛИШКИ СОБОРУ, ДЕ ПОХОВАНИЙ ЗАСНОВНИК ЛЬВОВА
Під час першого етапу українсько-польського наукового проекту «Пошук, ідентифікація і наукове вивчення найстарішого храму Пресвятої Богородиці, побудованого у Холмі королем Данилом Галицьким» з використанням найсучаснішого георадара було віднайдено археологічний об’єкт ХІІІ століття – релікти фундаментів та стін кафедральної церкви Пресвятої Богородиці. В одній із крипт храму можуть бути останки короля Данила та двох його синів – Романа і Шварна.
Про це повідомили під час презентації результатів у Національному університеті «Львівська політехніка», інформує прес-служба університету.
Техніка спорудження собору відрізняється від тих, які застосовувалися у той час в інших містах Русі та Європи. Храм було збудовано за новими європейськими технологіями з використанням цегельної кладки і винятково міцного розчину. Перша згадка про цю церкву була у 1253 році. Її не раз згадували у літописах, але у ХVIII столітті стару кафедру розібали й сліди її загубилися.
У своєму виступі під час презентації керівник української групи експедиції, завідувач кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Інституту архітектури професор Микола Бевз підкреслив унікальність і складність проведення археологічних досліджень на території Замкової гори у польському місті Холм, де розташований собор Різдва Пресвятої Богородиці. Розкопки треба було вести всередині діючого храму з ювелірною точністю у перервах, коли не було відправ.
Джерело: http://catholicnews.org.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 26.10.2013, 20:55 | Повідомлення # 87 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| НЕСТОР ІВАНОВИЧ МАХНО
 
Український політичний діяч
Шародився 27 жовтня 1889 р. в Катеринославській губернії неподалік від села Гуляйполе в сім'ї колишнього селянина-кріпака. Закінчив початкову школу, був підпаском, потім працював у сільській кузні, на чавуноливарному заводі. В 1906 р. вступив у гурток молоді української групи хліборобів-анархістів. Не маючи чіткої програми, група вважала своєю метою «експропріацію», а фактично займалася розбоєм. Н. Махно був тричі заарештований. У березні 1910 р. його разом із 16 членами групи Одеський військово-окружний суд у м. Катеринославі засудив до страти, проте через неповноліття кару було замінено безстроковою каторгою.
У Бутирській тюрмі Махно займався самоосвітою, ознайомився з азами анархізму. Звільнений під час Лютневої революції 1917 р., він повернувся до Гуляйполя. Висунув ідею про розподіл землі, знайшовши чимало прихильників серед селян- земляків. Незабаром його обрали головою селянської спілки і керівником місцевої Ради селянських депутатів. На цих посадах він за кілька місяців виконав свої передвиборні обіцянки: влітку 1917 р. влада в Гуляйполі перейшла до Ради, яку він очолював, панське й церковне землеволодіння перестало існувати за два місяці до прийняття Декрету про землю.
У період окупації України німецькими військами Махно на певний час виїхав до Москви, де відвідував лекції анархістів, есерів і більшовиків. У червні 1918 р. він знову виїхав в Україну. Повернувшись до Гуляйполя, Махно створив повстанське військо, яке пізніше отримало назву революційно-повстанської армії. В командуванні військом блискуче виявився його воєнний талант, він досконало володів тактикою партизанської війни. У листопаді 1918 р. махновці здійснили свій перший рейд, пройшовши з боями Олександрівський, Маріупольський, Бердянський і Павлоградський повіти. ЗО грудня в результаті згоди між «Революційним штабом» махновців і Катеринославським губревкомом про спільну боротьбу проти білих, німців і гетьманців, Нестор Махно був призначений головнокомандувачем більшовицької революційної робітничо-селянської армії Катеринославської губернії.
Махно став союзником Червоної армії, однак зберіг за собою певну воєнну, політичну та економічну самостійність. Він контролював десятки волостей навколо Гуляйполя, проводив у них незалежну економічну політику, яка забезпечувала йому величезну популярність та підтримку серед селянства. Усіляко сприяв утворенню комун, забороняв населенню керованих ним районів брати участь у проведенні продрозверстки.
У цей час армія Махна активно протистояла білогвардійським військам. Його частини успішно штурмували Катеринослав, а з початку 1919 р. у складі Задніпровської дивізії брали участь у боях з Петлюрою і Денікіним. За участь у розгромі Денікіна Махно був представлений до нагородження орденом бойового Червоного Прапора. Однак відверті розбіжності у селянському питанні поступово загострили відносини Махна з радами. В травні 1919 р. під час наступу денікінців його бригада самовільно залишила фронт і почала відкриту боротьбу з радянською владою. Проти партизанщини виступив А. Троцький. За його наказом у червні 1919 р. К. Ворошилов заарештував і розстріляв 8 чол. зі штабу повстанської армії. Тоді Н. Махно повернув свої війська проти червоних.
Із наступом Денікіна Н. Махно продовжував партизанську боротьбу в районі Гуляйполя в тилу білих. Після повернення червоних напруження у відносинах залишилося, іноді переходячи в збройні сутички. Проте пропозицію Врангеля про спільні дії Махно відхилив.
У січні 1920 р. командування Червоної армії запропонувало Н. Махну направити його частини на Західний фронт, той відмовився і відновив боротьбу проти радянської влади. Всеукррев- ком оголосив махновців поза законом, однак спроби розгромити їх не мали успіху. Махновці здійснювали рейди по Україні, вбивали радянських працівників і продзагонівців. Восени 1920 р. було укладено останню угоду Махна з радянською владою. Його дивізії брали участь у штурмі Перекопу і звільненні Криму. Після перемоги частину махновських військ, яка знову виступила проти рад, було роззброєно, а командирів розстріляно. З цього моменту почалася історія кривавої махновщини. Махно, який через поранення не брав участі у кримському поході, у 1921 р. зібрав ядро своєї армії. ЇЇ шлях — рейди по Україні, масові знищення радянських активістів, чекістів, червоноармійців, а також робітників і селян, які не бажали ставати під прапори Махна.
Після запровадження непу в Україні та оголошення повстанцям амністії Махно переконався в безперспективності подальшої боротьби і в серпні 1921 р. перетнув кордон Румунії. Румунська тюрма змінилася польською, потім німецькою і тільки у 1924 р. йому пощастило перебратись у Францію. В Парижі він виступав у пресі анархістів.
Помер у 1934 р.
Національним Банком України випущена монета НЕСТОР МАХНО
|
| |
| |
| Ludo | Дата: Понеділок, 17.01.2022, 17:11 | Повідомлення # 88 |
|
Рядовой
Група: Пользователи
Повідомлень: 4
Статус: Десь пішов
| Интересно однако.
|
| |
| |
