|
ІСТОРІЯ
|
|
| GAD | Дата: П`ятниця, 19.04.2013, 17:34 | Повідомлення # 61 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ...продовження...
► У свідченнях очевидців нестaчі немaє. "Всі ми знaли, що німецьких дівчaт можнa ґвaлтувaти і вбивaти, – писaв Олексaндр Солженіцин, у роки війни – офіцер-aртилерист. – Це сприймaлося мaло не як відзнaкa в бою".
Йому вторить і Гaвриїл Тьомкін, що служив переклaдaчем у 78-ї стрілецькій дивізії: "Нaйпростіший спосіб помститися – це оволодіти жінкaми ворогa".
У Східній Пруссії червоноaрмійці ґвaлтувaли жінок у тaкій кількості, що явно йшлося не про суто сексуaльне зaдоволення, a про прaгнення вчинити нaругу нaд цілим нaродом.
► Лють зaвойовників тільки зрослa, коли вони уперше побaчили своїми очимa, нaскільки бaгaто живуть німці. "Їх селa й містечкa у порівнянні з нaшими виглядaли як рaй земний, – кaже лейтенaнт Геннaдій Кліменкопут –... Все було тaк доглянуто. Стільки крaсивих будівель. Вони були нaстільки бaгaтшими від нaс!"
► Те, що побaчили солдaти, заперечувало бaгaторічну пропaгaндупро перевaги соціaлістичної економіки. Можливо, сaме люттю, викликaноюдобробутом ворогa нa тлі влaсної убогості після десятиліть "зaтягувaння поясів", можнa пояснити, чому рaдянські солдaти, як божевільні, трощили все, що потрaпляло під руку.
Мaродерство нaбуло епічного розмaху – цьому сприяв і існуючий у Червоній Aрмії порядок, згідно з яким кожний солдaт рaз нa місяць міг відпрaвляти додому посилку з трофеями. У Росію відпрaвлялося все – їжa, нaпої, худобa, одяг, коштовності. Якщо мирні жителі по дурості скaржилися нa грaбежі, солдaти просто підпaлювaли їхні будинки. Перед лицем цього шaленого нaступу німецьке нaселення Східної Прусії втікaло без оглядки: зa своїм жaхом ця втечa булa однією із нaйбільш похмурих в історії.
► В одну з нaйхолодніших зим двaдцятого століття сотні тисяч миролюбних жителів (мaло щaсливчиків – нa возaх, a більшість пішки) рушили нa зaхід по вузькому коридору зaсніженої рівнини між кліщaми рaдянського нaступу, що стискaлися. Тільки одне мaло знaчення – врятувaтися від росіян. Дороги були зaбиті живими, a узбіччя – трупaми. Мертві немовлятa лежaли прямо нa снігу. Деякі біженці, нaжaхaні цим смертоносним хaосом, повертaли додому, кaжучи: "Можливо, росіяни не тaк стрaшні, як говорять".
► Пізніше їм лишaлося тільки пошкодувaти про це рішення. Порівнявшись з колонaми біженців, російські військa розстрілювaли їх із гaрмaт тa кулеметів. У цьому не було жодної військової необхідності – мовa йшлa тільки про помсту.
Ті, хто не міг піти по суші, нaмaгaлися утекти морем – це стaло одним з нaйбільш похмурих епізодів війни. В бaлтійських портaх Німеччині тисячі людей билися зa місце нa корaблях, що відпливaюли нa Зaхід – деякі зривaлися в воду, послизнувшись в тисняві нa пірсі, когось інші пaсaжири скидaли зa борт.
► У порту Гдиня, недaлеко від Дaнцигa, стaв під нaвaнтaження корaбель "Вільгельм Густлов" – до війни він був круїзним лaйнером. У мирний чaс корaбель брaв нa борт 1900 пaсaжирів і членів екіпaжу. Aле в той день у списку пaсaжирів знaчилося понaд 6000 душ – у тому числі порaнені з військових госпітaлів з aмпутовaними кінцівкaми і вaгітні жінки, для яких нa прогулянковій пaлубі було облaднaне пологове відділення.
► Пізніше, коли "Густлов" вже відійшов від пірсу, його оточилa цілa флотилія човнів, нaбитих біженцями, блaгaли, щоб їх взяли нa борт – жінки піднімaли нa руки дітей. Зглянувшись, комaндa спустилa з бортів вaнтaжні сітки. Як ввaжaється, по них нa корaбель піднялися ще 2000 людей. Ті, кому це вдaлося, зaзнaли величезного полегшення – aле, нa жaль, вони були приречені. Покинувши гaвaнь, стaрий перевaнтaжений "Густлов" повільно долaв штормові води, розгойдуючись нa різкій бaлтійської хвилі.
► Він стaв легкою мішенню для рaдянського кaпітaнa-підводникa Олексaндрa Мaринеско, який перехопив лaйнер і випустив по ньому в упор торпеди, як зaзвичaй, прикрaшені гaслaми: "Зa Бaтьківщину!", "Зa Стaлінгрaд!", "Зa рaдянський нaрод!".
► Пролунaли три гучних вибухи, "Вільгельм Густлов" сильно нaхилився і через 70 хвилин зaтонув. Жертвaми цієї кaтaстрофи – нaйбільшої в історії мореплaвaння, що зaтьмaрилa зaгибель "Титaнікa" aбо "Лузітaнії" – стaли 7000 чоловік.Нa борту розігрувaлися жaхливі сцени. Сотням молодих жінок з допоміжного підрозділу німецького ВМФ пощaстило зaгинути миттєво – однa з торпед розірвaлaся прямо під приміщенням, де їх розмістили. Люди похилого віку, хворі і порaнені не могли пересувaтися – їхня смерть булa довгою і болісною.
► Лунaли крики людей, зaмкнених, як у пaстці, між водонепроникними перегородкaми, які опустилися відрaзу після вибуху. Мaтроси пострілaми з гвинтівок нaмaгaлися приборкaти оскaженілий нaтовп, який кинувся нaгору з нижніх пaлуб. Стюaрд, пробігaючи повз одну з кaют, почув постріл. Відкривши двері, він побaчив офіцерa ВМФ, що стояв з пістолетом у руці нaд трупaми жінки і дитини: іншa дитинa в жaху хaпaлaся зa його ногу.
► "Зaбирaйтеся геть!" – Крикнув офіцер, і стюaрд зaкрив двері, не зaвaжaючи бaтькові зaкінчити спрaву.Нaвіть з тих, кому вдaлося потрaпити в шлюпки, бaгaто зaмерзли нa смерть, не дочекaвшись рятувaльників, які прибули нa місце кaтaстрофи зі світaнком. Всього вижило 949 осіб. Однaк стрaшнa доля "Вільгельмa Густловa" зaгубилaся нa тлі всесвітньої трaгедії 1945 р., і сьогодні про неї знaють лише деякі німці тa купкa істориків. (До речі, в 90-х рокaх О. Мaрінеско був споруджений пaм'ятник, що є спрaвжнім знущaнням і обрaзою пaм'яті тисяч невинно убієнних.)
► Тепер у Східній Пруссії в рукaх німців зaлишaлaся лише її обложенa столиця – укріплене місто Кенігсберг. Росіяни розбомбили місто вщент, тa все ж штурмовим групaм довелося боротися зa кожен метр, використовуючи вогнемети, щоб знищити зaхисників, які не бaжaли здaвaтися. "Ніколи не зустрічaв тaкого шaленого опору, як у Кенігсберзі", – згaдує один російський офіцер.
Коли червоноaрмійці в кінці кінців оволоділи містом, вони перебили тисячі жителів. Жінок ґвaлтувaли прямо в пологових відділеннях лікaрень. Один лікaр згaдує їх відчaйдушні крики "Пристреліть мене!", "Пристреліть мене!" Aле мучителі вибирaли для своїх жертв повільну смерть.
► Міхaель Вік – один з тих, хто вижив у цій бойні – розповідaє:... "Кожного зустрічного чоловікa вони вбивaли, a кожну жінку – ґвaлтувaли. Ночaми звідусіль прослухувалися крики й блaгaння про допомогу Вони зaмикaли людей у підвaлaх і підпaлювaли будинки. Вони згaняли мирних жителів нa колишні поля битв в околицях містa і тaм розстрілювaли aбо спaлювaли ".
Кривaвa зимa Східної Пруссії – один із нaйстрaшніших епізодів Другої світової війни. Німці до цього дня відчувaють лють від того, що світ тaк мaло про неї знaє. Однa жінкa зі Східної Пруссії скaзaлa мені: "Це був нaш Голокост, aле всім нa це нaплювaти".
► Рaдянські ветерaни нaмaгaються випрaвдaти свої дії "німецькими злочинaми, створеними в нaшій крaїні". По-перше, це aбсолютно неприйнятно з морaльної точки зору. Жінки і діти з німецької глибинки не мaли ніякого відношення до злочинних дій німецьких військ нa території СРСР, якщо тaкі дійсно мaли місце. A по-друге, ці ветерaни тaк до цих пір і не зрозуміли, що всі ці "німецькі злодіяння" – безсоромні вигaдки більшовицької кліки, до цього протягом чверті століття знущaлaся нaд російським нaродом і винищилa десятки мільйонів його крaщих предстaвників. У 1941 році більшовики опинилися в смертельній небезпеці, ось вони і були змушені піднімaти нa боротьбу з німцями зaбитий і отупілий російський нaрод і придумувaти для цих цілей незліченні звірствa, нібито скоєні солдaтaми Вермaхту тa СС нa рaдянській землі.
► Не вaрто зaбувaти, що нa 22 червня 1941 року СРСР являв собою гігaнтський концтaбір, з під воріт якого текли ріки крові. Нaпaд Німеччини зупинив процес винищення російського нaроду. Історії про нібито здійснені вслід зa цим "фaшистські злодіяння" – звичaйнa чорнa пропaгaндa. Нaспрaвді німці поводилися з мирним нaселенням дуже цивілізовaно, свідченням чого є численні спогaди тих, хто в роки війни жив нa зaйнятих німцями територіях.
Мaло кому відомо, що 17 листопaдa 1941 року Стaлін видaв секретну директиву N0428, у якій спеціaльним диверсійним зaгонaм нaкaзувaлося переодягaтися в німецьку форму, переходити лінію фронту і вбивaти мирне нaселення нa зaйнятій німцями території. При цьому вони обов'язково повинні були зaлишaти в живих кількох людей, які би потім змогли розповісти, що ці злодіяння були скоєні німцями.
► Як би тaм не було, пише Гaстінгс, мaло хто здaтний без обурення думaти про долю, якa спіткaлa Східну Пруссію, тим більше, що це не диктувaлося військовою необхідністю. У ході нaступу нa Берлін її можнa було просто обійти і "зaчистити" пізніше.Росіяни відрaзу ж почaли розплaчувaтися зa свою жорстокість. Непотрібнa перемогa в Прибaлтиці коштувaлa Рaдянської Aрмії 600,000 вбитих і порaнених – це трохи менше від зaгaльних втрaт aнгло-aмерикaнських військ у всій кaмпaнії нa Зaхідному фронті.
► Пізніше їм довелося зaплaтити ще дорожче. Бaчaчи, що відбулося в Східній Пруссії, німці зрозуміли, що нaмaгaтися дожити до рaдянської перемоги просто не мaє сенсу. У них не зaлишaлося іншого виходу, окрім як боротися до кінця. Через те, що переможці приготувaли для переможених лише смерть і немислимі стрaждaння, стaлінські aрмії нa шляху до Берлінa зaзнaли величезних втрaт.
Після підписaння німецьким комaндувaнням кaпітуляції стрaждaння мирних жителів не зaкінчилися. Пішлa небaченa етнічнa чисткa німецького нaселення, що проживaло нa східних територіях Німеччини.
► Як пише історик Інгомaр Пуст у своїй книзі "Крики з пеклa. Трaгічнa доля судетських німців" (Ingomar Pust, "Schreie aus der Holle ungehort. Das totgeschwiegene Drama der Sudetendeutschen", 1998), в 1945-1946 рокaх під нaглядом Червоної Aрмії і зі схвaлення СШA і Великобритaнії було виселено: 2,3 млн. німців – зі Східної Пруссії, 0,6 млн. – З Дaнцигa, 3,1 млн. – З Нижньої Сілезії, 3,4 млн. – З Верхньої Сілезії, 0,9 млн. – З Брaнденбургa, 1 млн. – З Померaнії, 0,3 млн. – Із Зaхідної Пруссії, 1 млн. – З Познaні і 1 млн. – З Вaртегaу, що склaдaє 13,6 млн. осіб. Сюди слід додaти 3 млн. судейських німців і 1,5 млн. німців з Угорщини, Югослaвії тa Румунії. У зaгaльному підсумку зі своїх будинків було вигнaно понaд 18 мільйонів німців. 2,5 мільйонa з них зaгинуло у процесі вигнaння. Нa жaль, їх передсмертні крики зaлишилися не почутими...
● Пітер Хедрук
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 19.04.2013, 23:01 | Повідомлення # 62 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Червоні крила Люфтваффе (Luftwaffe)
► 16 квітня 1922 р. в невеличкому італійському містечку Рапалло в готелі «Імперіал палас» народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін та рейхсміністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау підписали радянсько-німецьку угоду, відому під назвою Рапалльський договір.
► Між Червоною армією і рейхсвером в обхід версальських заборон встановилася таємна співпраця, що тривала аж до приходу нацизму до влади в Німеччині. У СРСР таємно діяли спільні військові об'єкти і військово-учбові заклади , на яких стажувалися і навчалися німецькі військові фахівці. З підписання цього договору офіційно почалося закабалення України у «братньому союзі» з РСФРР
► Як відомо, за умовами Версальського миру Німеччині було заборонено мати військову авіацію, і всі літаки, характеристики яких не вкладалися у задані межі, підлягали видачі союзникам. Також Німеччині було заборонено вести розробку нових літаків.
► Першим і найбільш важливим, з точки зору підготовки кадрів та перспективи ведення війни, військово-навчальним центром Райхсвера на території СССР стала авіаційна школа. Офіційна угода про створення авіаційної школи і складів авіаційних матеріалів у Липецьку була підписана у Москві 15 квітня 1925 начальником ВВС РККА Петром Барановим і представником "Зондергруппи Р" ("Вогру") у Москві полковником Гансом фон дер Літ-Томзеном.
► РВС СССР запропонував спочатку аеродром під Одесою, проте після того, як керівництво військово-морського флоту Німеччини відмовилося від свого початкового наміру про його спільну експлуатацію (з використанням звичайних літаків і гідролітаків), був запропонований Липецький аеродром.
► На підготовку льотного складу Райхсвера щорічно виділялося 10 млн. марок, у середньому 2 млн. з них (у 1929 році – 3,9 млн., 1930 році – 3,1 млн.) йшло на утримання липецької авіашколи, причому гроші на створення необхідної інфраструктури авіацентру (ангари, верфі, виробничі та ремонтні майстерні, лабораторії для випробування моторів, а також житлові та адміністративні будівлі, лазарет, радіомайстерня, під'їзні ж-д шляху і т. д.)
► Вже влітку 1925 року школа була відкрита для підготовки льотного складу та інструкторів і у 1928-1930 роках – пілотів-спостерігачів (коректувальників). Організаційно школа складалася зі штабу, двох класів (винищувачі і коригувальники), випробувального підрозділу, адміністративних служб. Керівником авіашколи у Липецьку в 1925-1930 роках був майор Райхсвера Вальтер Штар, в 1930-1931 роках – майор Максиміліан Мор, в 1932-1933 роках – капітан Готліб Мюллер. Викладачами льотної справи в школі були Вернер Юнк і Карл-Август фон Шенбек, згодом – генерал Люфтваффе. Капітан Гуго Шперрле, майбутній генерал-фельдмаршал, у серпні 1925 року був одним з перших німецьких інспекторів липецької школи.
► Приблизно з середини 1927 липецький Авіацентр придбав важливе значення як випробувальний полігон, – там відпрацьовувалися найбільш оптимальні види ведення бойових дій у повітрі, включаючи бомбометання з різних положень, проводилися випробування бойових літаків, що виготовлялися авіабудівними фірмами Німеччини, а також авіапріборів, призначених для оснащення літаків – бортова зброю (кулемети і гармати), оптичні прилади (приціли для бомбометання і дзеркальні приціли для винищувачів), бомби і т. д.
► Липецька школа мала розгалужену мережу об'єктів, що забезпечували її життєдіяльність. Вони знаходилися в Москві, Ленінграді, Одесі, Казані, Києві, Харкові, Серпухові, Воронежі, Новосибірську, Вольську, на Кавказі (поблизу Тбілісі – очевидно, в Гардобані), в Криму і т. д. "4-й авіазагін" був пов'язаний через мережу посередників РККА з 20 авіаційними частинами ВВС у європейській частині СССР.
► Згодом німецький персонал складав близько 60 осіб постійного складу - пілотів-інструкторів і "технарів", протягом літа в школу для завершення навчального циклу щорічно приїжджали ще близько 50 льотчиків і 70-100 технічних фахівців для проведення випробувань нової техніки. Таким чином, у літні місяці кількість німецьких "колоністів" досягало 180-200 чоловік, а після того як, починаючи з 1929 року, нахил було зроблено на випробування у Липецьку нової техніки, їх число сягнуло 300 чоловік.
► Липецьк для розміщення секретної авіашколи, німецька сторона вибрала не випадково. Насамперед, тут базувалася Друга вища школа червоних військових льотчиків, яка мала у своєму розпорядженні хороші авіамайстерні та чудовий аеродром. Провінційний Липецьк перебував на оптимальній відстані від Москви: досить далеко, щоб зберегти таємність об'єкта, - більше 500 км по залізниці, однак літаком зі столиці сюди можна було долетіти за 2 години.
► Повноводна ріка Воронеж і великий Петровський ставок, що зберігся від металургійних заводів XVIII століття, дозволяли проводити випробування гідролітаків і навчання військово-морських льотчиків. Для прагматичних німців також було важливо, що Липецьк був старовинним «генеральським» курортом Росії, де до 1917 року офіцери царської армії лікувалися мінеральною водою і цілющими грязями.
► До 1928 року під керівництвом німецького інженера Ернста Бормана (майбутнього генерала) були споруджені основні об'єкти:
● дві злітно-посадові смуги,
● п'ять будинків для персоналу школи,
● сім бараків для курсантів,
● авіамайстерні,
● два стенди для випробування моторів,
● телефонна станція,
● склади для пального, а також казино і кірха.
► До початку 1928 року структура липецької секретної авіашколи була наступною:
1. Штабна група на чолі з майором Штар (35 осіб).
2. Група підготовки льотчиків-винищувачів, якою керували лейтенанти у відставці Вернер Юнк і Карл-Август Шенебек.
3. Штурманська група (майор Еріх Кваде), що готувала льотчиків-спостерігачів: розвідників і коректувальників артвогню.
4. Підрозділ для випробування новітнього озброєння.
► У 1928 році в СРСР пройшли перепідготовку 48 асів Першої світової війни, які у майбутньому займуть вищі командні пости в «Люфтваффе» . Група льотчиків-спостерігачів на чолі з Кваде брала участь у військових навчаннях під Воронежем. Німці на своїх літаках взаємодіяли з частинами Червоної Армії, коригуючи по радіо вогонь артилерії. З вихованців Кваде, які отримали цінний досвід під Воронежем, 17 пізніше стали генералами.
► З 1929 по 1932 роки до Липецька почали прибувати молоді курсанти і останні розробки провідних німецьких авіабудівних фірм. У 1929 році вперше проводилися досліди з новими детонаторами авіабомб, прицілами, пристроями для бомбометання і т. д. Всього до 1933 року в СРСР було випробувано і прийнято на озброєння німецькими ВПС близько 800 різних компонентів авіатехніки. У 1929 році було проведено 1200 (!) Тестів по бомбардуванню різних наземних об'єктів. Активно відпрацьовувалася нова тактика повітряного бою.
► За час існування німецької «Науково-дослідної станції для випробування літальних апаратів» було випробувано понад 25 моделей бойових літаків, у тому числі моделі, які згідно з планами німецького військового міністерства повинні були стати основними бойовими машинами ВВС: розвідники-бомбардувальники «хейнкель-45», «хейнкель-46», «хейнкель-50», «хейнкель-59», «Арадо-64», «Арадо-65», а також бомбардувальник «Дорньє-11» 12. «Арадо-65» і всі вищеперелічені «хейнкелі» після 1935 року надійшли на озброєння «Люфтваффе». Під час Великої Вітчизняної війни на Східному фронті з них були сформовані німецькі нічні авіагрупи. Гідролітак «хейнкель-59» брав участь у бойових діях в «битві за Англію», в Норвегії та на Чорному морі.
► Літаки та інше устаткування перевозилися як комерційні вантажі через спеціально створену акціонерну компанію «Метахим», а німецькі льотчики прямували в СРСР під виглядом співробітників приватних фірм або туристів, в цивільному одязі, з паспортами на вигадане ім’я. У Липецьку вони ходили в цивільному одязі або носили радянську форму без знаків відмінності. Німецький авіаційний підрозділ в радянських документах фігурував під назвою «4-й авіаційний загін 38-ої авіаескадрильї ВПС РККА», а німецький персонал був зашифрований словом «друзі».
► Начальник «Московського центру» Нідермайер, потрапивши в радянський полон, повідомив: «У школі було навчено 700 німецьких льотчиків*.
► ДЖЕРЕЛА:
● Олександр БЄЛОВ
● Дьяков Ю.Л., Бушуєва Т.С. Фашистський меч кувався в СРСР: Червона Армія і ● рейхсвер. Таємне співробітництво. 1922 - 1933
● Радянсько-німецькі відносини 1922-1925: документи і матеріали.
● Яковлєв О.С. Мета життя.
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 19.04.2013, 23:11 | Повідомлення # 63 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Фашистский меч ковался в СССР
Мало кто знает о том, что германский вермахт (рейхсвер) в обход версальских запретов набирал силу на нашей земле. В СССР в глубокой тайне строились и действовали совместные заводы, аэродромы, танковые и авиационные школы. Здесь обучался цвет фашистского вермахта. Основы советско-германского военного сотрудничества закладывали Ленин, Троцкий, Сталин Ешоннек (Jeschonnek) Ганс (1899-1943) - один из создателей люфтваффе, генерал-полковник. Участник ПМВ. До 1923 г. служил в различных частях рейхсвера. С 1923 г. был сотрудником Имперского военного министерства, где активно работал над возрождением ВВС Германии. В 1932 г. в качестве "юнгмеркера" прошёл курс обучения лётчика-истребителя в Липецке (псевдоним "Яр" (Jahr)). В 1933 г. переведён в люфтваффе, где стал ближайшим сотрудником Геринга. В 1937-1938 гг. начальник оперативного отдела Генштаба люфтваффе. В 1939 - 1943 гг. начальник Генштаба люфтваффе. 18.08.43 г. покончил жизнь самоубийством.Список 37 будущих генералов люфтваффе которые обучались в Липецке: Абернетти, Ашенбреннер, Байер, Барлен, Беккер, Бивер, Бинек, Бонер, Борман, Бухгольц, Виланд, Десслох, Динорт, Ешоннек (друг Геринга, с 1939 - начальник генштаба Люфтваффе), Зейдеман, Ибель, Каммхубер, Кастнер-Киродрф, Клейнрат, Крейпе, Кваде, Мейстер, Макс Мор, Готлоб Мюллер, Роден, Фалькенштейн, Фейт, Фишер, Фроммферц, Функе, Хичхольд, Холле, Чёлч, Шимпф, Шпейдель, Шперле, Юнк.
Лётчики-асы, обучавшиеся в Липецке - Гюнтер Лютцов - 115, Гюнтер Радуш - 63, Ханнес Таутлофт - 57 сбитых самольотов противника. Нарушая 179 статью Версальского договора, .
Помимо обычного дела - бой самолетов, авиразведка, стрельбища, отрабатывались новые вещи - высотные полеты (от 6500 м), апробированы и проверены недостатки и достоинства новых изобретений, например электронные зажигательные бомбы, газовые бомбы, распылители для химического оружия, цилиндрические бомбы высокой точности попадания, автоматические взрыватели, многослойные бензобаки, авиарации, и целый ряд скорострельных авиапушек ...
В липецкой авиашколе с 1925 по 1933 обучили всего 234 немецких летчиков. Мизер, ничто. Ан нет - 37 из них стали генералами. Абернетти, Ашенбреннер, Байер, Барлен, Беккер, Бивер, Бинек, Бонер, Борман (не тот и не родственник), Бухгольц, Виланд, Десслох, Динорт, Ешоннек (друг Геринга, с 1939 - начальник генштаба Люфтваффе), Зейдеман, Ибель, Каммхубер, Кастнер-Киродрф (тоже ближайший помошник Геринга, успел даже реактивной авиацией покомандовать до 1945), Клейнрат, Крейпе, Кваде, Мейстер, Макс Мор, Готлоб Мюллер, Роден, Фалькенштейн, Фейт, Фишер, Фроммферц, Функе, Хичхольд, Холле, Чёлч, Шимпф, Шпейдель, Шперле, Юнк.
Еще лётчики-асы, обученные в Липецке - Гюнтер Лютцов - 115 сбитых, Гюнтер Радуш - 63 сбитых, Ханнес Таутлофт - 57.
Липецк - колыбель Люфтваффе
http://rutube.ru/video/03c79598572f74ecf5b6253113325106/
Книга: [b]Ю. Тихонов. ЗАСЕКРЕЧЕННЫЙ ГОРОД. 2011. PDF[/b
http://www.ex.ua/view/14369386
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 22.04.2013, 22:08 | Повідомлення # 64 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Куликовська битва, якої не було.
► Битва тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая.
► Якби ми сприймали за правду все, що написане літописцями радянської епохи, то вважали би, що життя було в кисільних берегах з молочними ріками. Але, будучи очевидцями зовсім недавньої епохи, ми прекрасно усвідомлюємо ціну писанини цих політруків друкованого слова – «літописців» ЦК компартії СРСР про радянське життя, що все що там було – було ХОРОШО.
► Подібна ситуація з історичними літописами. Ну не любили Чернігівські літописці київських Рюриковичів, а київські – чернігівських Ольговичів. І в результаті один і той же факт в історії має прямо протилежні оцінки. Наприклад: ну, немає жодної згадки в західній історіографії тих часів про «льодове побоїще» з Олександром Невським на чолі. Там взагалі ставлять цей «факт» під великий сумнів.
► Ось рішення про вбивство монгольських послів, які вмовляли руських князів не виступати на боці половців – факт. Як і факт, що згідно закону монголів – Ясси, обман довіри для порушника означав обов’язкову смерть. І невиконання цього закону ТЕЖ означало смерть.
► Вбивство послів означало, що князі, які ухвалили вбивство, засуджені були на смерть. За законом монголів – тієї ж Ясси – застосовувалася, як обов’язковий додаток, колективна відповідальність. Раз громадяни терплять подібних правителів, здатних на обман довіри, вони теж підлягали смерті.
► Ось ВИТОКИ і ПРИЧИНИ «навали» монголів на Русь. Не терпить жодного доказу і факт, що мовою, на якій стали говорити ТАТАРИ, була кипчакська – тобто половецька. І подумати тільки, як так, - монголи аж до Угорщини ганялися за половцями, своїми кровними ворогами, а потім ЇХ мова стала – державною.
► Відповіді лежать серед фактів, на поверхні, як би ми сказали, а не в міфах.
► Це ж стосується і «Куликовської битви».
► Місце, де була «битва», знайти за століття пошуків НЕ МОЖУТЬ. Ось як про це кажуть самі російські науковці: «…Сотрудники Тульской археологической экспедиции вместе с коллегами из Государственного Исторического музея проводят раскопки Куликова поля с 1982 года. Восстановлены общая картина облика поля на протяжении трёх тысяч лет... флора, фауна, почва... Специалисты для изучения 70-километрового коридора... использовали не только геомагнитную съёмку. Здесь были прокопаны сотни метров траншей. Местность в прямом смысле слова прочёсывали солдаты и школьники. Приглашали даже экстрасенсов. Однако за годы поисков не было найдено ни одного важного предмета, позволившего бы, достоверно утверждать, что битва происходила именно в северной части поля рядом с деревней Хворостянкой и рекой Смолкой...».
► Читачу, візьми і запитай в Україні, тобі кожна бабця в будь-якому селі, де проходили ті чи інші події історії, до метра покаже місце де ЦЕ БУЛО. А артефактів – копати не перекопати. А тут «Головна Битва Великого Міфу» російської історії – ні місця, ні артефактів знайти не можуть.
► А все дуже просто – битви НЕ БУЛО.
► Вона тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая. Великий полководець і талановитий організатор Мамай не був Чингізідом і не міг законно претендувати на ханський престол.
► Проти Мамая назустріч один одному рухалися війська Дмитра Донського і законного претендента на ханський престол – Тохтамиша, щоб об’єднаними зусиллями розбити Мамая. З іншого боку рухалися на з’єднання один з одним союзники хан Мамай і Великий князь Литовський Ягайло.
► Першим зустрівся з Мамаєм дійсно Донський, а саме 8 вересня (за новим стилем 21 вересня) 1380 року. Мамай, сподіваючись розбити їх поодинці, почав ар’єргардні сутички з Донським, але, дізнавшись про стрімке наближення Тохтамиша, щоб не опинитися в оточенні, повернув і пішов у степ на зустріч Тохтамишу, де вже наприкінці вересня (за старим стилем) 1380 року вони зустрілись.
► Але і тут битва не відбулася. Зустрівшись з законним Чингізідом, воїни Мамая зійшли з коней і присягнули Тохтамишу. До речі, на тій же річці Калці, поблизу сучасного Маріуполя.
► Якщо ж слідувати російській версії, то виходить нісенітниця. Після «поразки» від Дмитра Донського, згідно з російськими літописами, Мамай «був розбитий», втративши у битві 150 тисяч чоловік. Постає питання: яким таким ЧУДОМ через два тижні Мамай знову знаходить ще 150 тис. чоловік свіжого війська для битви з Тохтамишем?
► Дійсно, фантазія російских літописців не знає меж, бо деякі доводять цифру загиблих татар до 800 тис. чоловік! Нам з історії відомо, що битви подібних масштабів з втратою 150 тис. військ відображаються в житті країни на століття! Тому що відшкодувати втрати настільки величезної кількості воїнів неможливо навіть за одне покоління – 25 років.
► Приміром «навала монголів» на Русь здійснювалася лише 40 тисячним корпусом (чотири тумена), більше монголи фізично не могли виставити!
► Так і тут. Мабуть вся армія Мамая, яку він міг мобілізувати з усього свого улусу, не могла перевищувати 60 тисяч чоловік. Як і, до речі, армія Донського. Математика утримання людей і коней протягом тривалого часу, в польових умовах, не допускає більшої кількості. А в самій сутичці, мабуть, брало участь не більше як 40 тисяч чоловік з кожного боку!
► Потрібно також зауважити, що на той час армія татар, русичів і московитів – це тяжка панцирна кіннота з панцирними вершниками, з вкрай незначною кількістю піхоти на возах. Та й то в допоміжних частинах.
► Так що бажання видати бажане за дійсність зіграло з літописцями Кремля злий жарт. При цьому вони ні слова не сказали про те, що Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.
► У 1382 році 23 серпня за інтриги свого васала Дмитра Донського з Литвою Тохтамиш спалив Москву. Через деякий час Дмитро Донский направив до Тохтамиша послів з багатими дарами і висловленням покірності. І це є наслідками «великої перемоги» на Куликовому полі?
► Після поразки від Тохтамиша, залишки війська Мамая йдуть на територію сучасної України, де асимілюються серед слов’янського населення. Це друга, після першої битви на Калці, масова хвиля «переселення» та асиміляції татар (колишніх половців) слов’янами (українцями).
► Тут справжні витоки міфу про козака Мамая. Але тут і витоки нової історії роду Мамая в Україні, від якого ведуть рід князі Глинські, з роду яких сама матір Івана Грозного. Адже точно відомо, що нащадки Мамая були служивими князями у Великому князівстві Литовському. Адже від сина Мамая – Мансура Кіятовича – ведуть свій рід князі Глинські, родові володіння яких знаходилися на землях Полтавської та Черкаської областей України. З ним пов’язані родинними узами роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів, а (по жіночій лінії) російський цар Іван Грозний (прапраправнук Дмитра Донського) і його сини. Олена Глинська вийшла заміж за великого Московського князя Василя III і стала матір’ю княжича Івана, відомого як перший російський цар Іван Грозний
► Ось так цікаво виходить в історії, що в Івані Грозному зійшлася кров ворогів – хана Мамая і князя Дмитра Донського!
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 01.05.2013, 22:20 | Повідомлення # 65 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ МАЛИНОВИЙ КЛИН
► Малиновий Клин - історична назва Кубані, що набула поширення в науково-публіцистичній і художній літературі української діаспори та України. Обіймає західну частину степового Передкавказзя та прилеглий до неї Кавказ, передгір’я і Кавказські гори. На заході омивається водами Чорного та Азовського морів, на півночі межує з Ростовською обл. РФ, на сході із Ставропольським краєм РФ, на півдні - з Грузією. Територія — більше 100 тис. км2.
► 25 серпня (за старим стилем) 1792 року частина чорноморських козаків на чолі з полковником Савою Білим на човнах пристала до берегів півострова Тамань (Тмутаракані). Тут і виникло перше поселення запорожців, яке пізніше розростеться в станицю Таманську.
► Водночас кошовий отаман Захар Чепіга вів кінні полки з військовими обозами суходолом і наприкінці осені 1792 року прибув до кордонів Кубанських земель. Уже 1793 року на березі Кубані в Карасунському куті було закладено військове місто Катеринодар (нині Краснодар) із фортецею, що нагадувала Січ.Спроби чорноморського козацтва відстояти свою назву цього поселення — Нова Січ, не дали позитивного результату.
► На Кубань прийшли із старшиною 17201 козаків, не враховуючи жінок та дітей. Спочатку обрали місця для осель, а потім вже жеребом було призначено, кому й де саме селитися. Розташовуючись, чорноморці поділилися на 40 куренів, з яких потім створили 5 округ. 38 куреням дали старі запорозькі назви:
● Батуринський,
● Брюховецький,
● Васюринський,
● Верхнє–Стеблієвський,
● Дінський, Дядьківський,
● Джереліївський,
● Дерев’янківський,
● Іванівський,
● Іркліївський,
● Канівський,
● Кальниболотський,
● Кисляківський,
● Корсунський,
● Коренівський,
● Крилівський,
● Кущівський,
● Леушківський,
● Мишастівський,
● Медведівський,
● Менський,
● Нижче–Стебліївський,
● Незамаєвський,
● Пашківський,
● Переяславський,
● Пластунівський,
● Платніровський,
● Полтавський,
● Поповичевський,
● Рогівський,
● Сергіївський,
● Тимашівський,
● Титарівський,
● Уманський,
● Шкуринський
● Щербинівський.
● Березанський
● Катеринівський.
► Переселяючи козаків на Кубань, імператриця отримувала потрійну вигоду: по-перше — забезпечувала надійний захист нових південних кордонів; по-друге — створювала умови для русифікації козаків; по-третє — відділяла їх від України, послаблюючи соціальну напругу в південно-західних губерніях імперії. 22 лютого 1788 року вона писала Потьомкіну: те, що "вірні запорожці віддано служать, це схвально, але ім'я запорожців із часом старайся замінити іншим, бо Січ, знищена маніфестом, не лишила по собі в умах приємних згадок...".
► Так, через вісім століть праправнуки київських князів, наголошує
О. Болотенко, знову заселили колишню Тмутаракань, їхнє розселення зайняло значно ширші простори, ніж були межі колишнього руського князівства. Підсилювані постійно новими переселенцями з України, козаки на сході дійшли до ріки Єї, а в Ставропольщині — до річки Манич. На півдні вони не тільки перейшли річку Кубань, а й дісталися до гір Кавказу.
► У 1802 році, наприклад, на Бейсугу в межах Старої лінії було поселено 350 козаків з Воронезької і 41 — з Полтавської губерній. 1803 року на Кубань перебралися 3277 козаків так званого Катеринославського козацького війська, які заснували станиці:
● Темижбецьку,
● Казанську,
● Ладозьку,
● Тифліську - створивши Кавказький полк.
► У 1805 році на Лінію переселяються з того ж Катеринославського війська ще 229 козаків"
► Українські козаки заснували також і багато інших станиць на Кубані з російськими назвами:
● Калузька,
● Рязанська,
● Тверська,
● Пензенська
► У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії.
► На Кубань чорноморці принесли й деякі прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного кошового отамана та виборну військову старшину, свій суд, правда, дуже обмежений, своє духовенство, свої форми землеволодіння. Порядкувало військом, відповідно до "Порядка Общей Пользы", своєрідної військової конституції, "Войсковое Правительство": кошовий отаман, військовий суддя та військовий писар. До речі, цей документ був укладений 1794 року першим кошовим отаманом Чорноморського війська на Кубані Чепігою, військовим суддею Головатим та військовим писарем Котляревським.
► Щоправда, на новому місці не довго були недоторканними козацькі права та привілеї. Харко Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерті Чорноморське військо більше не обирає кошового, а російський уряд призначає на цю посаду Антона Головатого. Її в 1797 році взагалі скасовують — відтепер російський уряд призначає "наказних" отаманів, які були лояльними до політики Москви. Тоді ж наступник Катерини II — її син Павло І скасував посади військового судді й військового писаря, утворив для управління Військову Канцелярію (ще пізніше — "Войсковое Правление").
► У 1830–х роках, у зв’язку із загостренням обстановки на Кавказі, російське самодержавство знову вирішує використати українців як гарматне м’ясо у своїх експансіоністських планах у цьому регіоні. Для вибудувань нових укріплених ліній необхідно було змобілізувати нові військові контингенти. Резерв для їх укомплектування царська влада бачила насамперед у середовищі української суспільності, яка жила мріями про повернення козацьких вольностей.
► У 1831— 1834 роках відновлюється переселенський потік українських козаків на Північний Кавказ, де вони мають воювати з горцями. Тих, хто вже відбув свою повинність, власті змушують залишатися на постійне прожиття в передгір’ях Кавказу, вдаючись навіть до примусу. Наприклад, два полки українських козаків (з Полтавщини й Чернігівщини) додому не відпустили, а поселили їх у Терщині в районі Владикавказу. Для нежонатих у 1834 році примусово привезено з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися.
► Процес українського наповнення теренів Північного Кавказу триває і в наступному десятиріччі. У 1846–1847 роках з Дону на Сунжу та Лабу перевезено 715 козацьких родин. Наступного року в Кубанський полк записалося для поселення на лінію 202 чоловіки й 161 жінка з "малороссов", 1849 — ще 250 українських родин, а в 1858 — 310 душ. Крім урядового, тобто добровільного й примусового переселення, сюди, як і на Чорноморію, тікали масово з України кріпаки.
► Лінія поповнювалася також поголовним приписуванням у козаки цілого ряду сіл Ставропольської губернії зі зміною їх назви на станиці. Так, 1833 року утворено станиці: Новотроїцьку, Новоолександрівську, Росшеватську, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгіліївську, Каменобродську, Новомаріївську, Рождественську та Староарміївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сіл переіменовано в козацькі станиці. У них також було багато українців, що потрапили сюди в першій половині XVIII століття.
► На той час Катеринодар був переважно українським містом, про що свідчать записи наглядача місцевого парафіяльного училища Василя Золотаренка:
● "В Екатеринодаре всего 3600 домов, жителей более 10 тысяч. Сии последние суть казаки–малороссияне. Господствующий язык — малороссийский. Обычаи в Краснодаре общие малороссам".
► Аби не допустити творення тут однонаціонального українського елементу, царська влада всіляко заохочувала переселення на Лінію різних етносів. Зокрема, тоді чимало прибуло людей з Дону, особливо старовірів, що тікали від царської та патріаршої влади.
► Наприклад, у 1858 році для заснування станиць Спокійної, Підгірної, Удобної, Передової, Ісправної й Сторожевої переселено 639 родин "анапців" (з походження українців), 570 родин старолінійців, 200 родин донських і 200 малоросійських козаків.
► Перевага українців у колонізації Північного Кавказу, особливо на північ від річки Кубані, однак, проявлялася досить виразно, а це непокоїло царське самодержавство, яке прагнуло якомога швидше знівелювати в місцях нового оселення українського козацтва його звичаєві традиції та духовність. Саме здійснення цього завдання викликало рішення царських властей реорганізувати українське за національним складом Чорноморське козацьке військо в змішане Кубанське, включивши до його складу частини колишнього Кавказького лінійного козацького війська, яке формувалося з донців. Про такий намір свідчить лист головнокомандувача на Кавказі князя Барятинського до тодішнього військового міністра Російської імперії Мілютіна:
● "В Черноморском войске, состоящем из малороссов и хранящем предания Запорожской Сечи, их отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков"
► План передбачав перемішати чорноморців з лінійцями, щоб остаточно знищити українську національну свідомість, по суті, на всіх теренах Північного Кавказу, тим паче, що чорноморців змушували переселитися за Кубань, де їх очікували збройні сутички з горцями. Спроби чорноморців випросити шляхом компромісів і поступок для збереження хоча б у назві пам’яті про Запорозьку Січ успіхів не мали: російському шовінізму не терпілося здійснити свою мрію про нищення всього українського.
► Втілення таких мрій у життя не забарилося: 19 листопада 1860 року до Чорноморського війська приєднано західну частину Лінії (6 бригад) з наданням цілому війську нової назви: "Кубанське козаче військо". При цьому порядок адміністрації, який був у чорноморців, поширено і на лінійців. Із західної частини Лінійного війська створено маленьке "Терське козацьке військо", а деяка частина з нього приєднана до Ставропільщини з наверненням козаків у селян.
► У відповідь на це 1861 року вибухнув бунт у станицях Щербинівській і Конелівській. Його підтримали й інші козаки, а також старшина. Повсталі "вимагали повернення назви Чорноморського війська, недоторканості чорноморської території, відміни переселення, а якщо все–таки будуть переселяти — відкласти переселення до кінця війни, і не переселяти станиці, а тільки окремі родини з станиць".
► На жаль, тодішній наказний отаман Яків Кухаренко став на бік російського уряду проти своїх же козаків, відтак на землі адигів розпочали переселяти чорноморські родини: "Багатовікові степовики, чорноморці, виявились безпомічними в налагодженні господарства в лісовій зоні лівобережжя Кубані і берега Чорного моря. Знову масові смерті…" .
► Мабуть, саме тоді, після штучного перемішування чорноморців з лінійцями, настав психологічний злам українців Кубані. Так, дозволяли купувати садиби і землі у власність не тільки переселенцям за Кубань, а й тим, хто прибував на Північний Кавказ. Але прискореними темпами відбувалося зросійщення, будь–які спроби пробудження національної свідомості рішуче присікалися, а відтак історична пам’ять, козацькі ідеали поступово затуманювалися.
► До 1910 року на Кубані нараховувалося 236 станиць. Хоч кожна з них, як пише О. Панченко, "уявляла з себе нібито маленьку землеробно–військову республіку, самостійну в своєму внутрішньому житті, але з приспаною українською культурно–національною свідомістю, з високими урядовцями й офіцерськими чинами, наставленими царським урядом"
► Але цей український регіон тримався за своє материнське: за переписом 1897 року "малорусская народность преобладает в Кубанской области. Коренное казачье население преимущественно говорит на малорусском языке (Ейский отдел — 93,6 %, Темрюкский отдел — 92,3 %, Екатеринодарский — 57,6% і т. д.) (Население Кубанской области. — Екатеринодар, 1906. — С. 570).
► Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та звичаї кубанців: "Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів.
► Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків–лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському і почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українські вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто, бешмет, або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх його черкеску, той же жупан, тільки без коміра із вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку–кучму.
► Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні. Дома козаки нічим не відрізняються від селян–хліборобів: вони працюють на полі і дома, ходять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де–не–де взимку збираються навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.
► З початку XX століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації на зразок Русько–Української "Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв’язок з матір’ю–Україною, значна частина тутешнього населення прагне в 1917 році возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської "Просвіти", вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу .
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 01.05.2013, 22:20 | Повідомлення # 66 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ► Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року, його голова Микола Рябовіл звернувся до козаків–росіян: "Братья казаки–линейцы!
Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Души всех казаков–черноморцев в настоящую минуту… разрешите приветствовать послов матери–Украины языком отцов, дедов и прадедов наших…
(Крики: просимо, просимо).
● Дорогі гості! Мачуха–доля одірвала дідів наших запорожців от матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду.Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси з місць: "Не діждали б! Не діждали б!".
Та не діждали вони б цього ніколи!
Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми — діти — руки на матір не підняли б!
Та минула лиха години. І прийшла воля, і ми ожили.
Ожили, і як вірні діти матері своєї ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). "Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі…"
► Четвертого січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію:
● "Ми, представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради… задля всебічного обговорення прийшли до такого висновку: беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося, що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили:
● а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення Нашого Краю в Українську Народню Республіку;
● б) запропонувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.;
● в) довести про ці рішення до відома Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, прийняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю;
● г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу цю резолюцію, не відмовити нам в допомозі та підтримці…
● д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді… і всім, кому буде потрібно"
► Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд. Так, Рада Народних Міністрів УНР, обговорюючи 14 лютого 1918 року питання про укладення миру з Радянською Росією в Бересті (Бресті), підготувала такий проект: "Сторони, що умовляються, визначають такі границі… включаючи частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії…"
► Цю лінію продовжував і уряд гетьмана Скоропадського. Влаштувавши
3 червня 1918 року прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю, останній сказав: "Я дуже радий, що в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все–таки, не дивлячися на різні перешкоди життя, лишилися вірними синами рідної неньки–У країни. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків"
► Перебуваючи проїздом у Ростові–на–Дону, делегація Кубанської області на чолі з відомим громадським діячем Чорномор’я Левицьким заявила, що мета поїздки до Києва — "ведення переговорів з Українським урядом про приєднання Кубані до України" (Волна (Керч), 1918. — 3 липня).
► Українці мали подати військову допомогу Кубані. В другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про "якнайтісніше зближення" з Україною, зокрема про воєнну конвенцію.
► Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово–телеграфні, торговельні, консульські стосунки.
► Справді, "на Кубань гетьманський уряд дивився як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилученою до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних основах… Покійний Рябовіл (на прийомі в Скоропадського — В. С.) відповів, що Кубань хоче жити в цілковитому єднанні з Україною… Настрої кубанських діячів–українців цілком відповідали нашим планам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ піддержувало цю агітацію морально і матеріально"
► Ми умовились, з українськими делегатами Кубані, пише далі Д. Дорошенко, що з України буде вислано на допомогу дивізію генерала Натієва, з чим погодився і гетьман. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків.
► Йшлося про те, аби випередити білогвардійців генерала Алексеева, захопити Катеринодар, і тоді вже проголосити приєднання Кубані до України. На цю пропозицію погодилися й німці. "Але справа розбилася через саботаж, чи вірніше зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними протестами початок операції, а тим часом Алексеев швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська.
► Німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями: вони, як звичайно, у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського генерала з німецьким прізвищем, правдоподібно, брали участь німецькі військові кола, що почали якусь особливу політику загравання з армією російських добровольців"
► Мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої армії генерала Денікіна. Наприкінці січня 1919 року його вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара — полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за "зраду єдиній і неділимій Росії"
► На мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: "Моїми заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли в склад союза і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України і Кубані. Мало того, цю ноту було доручено скласти мені і представнику Кубані"
► Члени Головної Ради Української партії соціалістів–федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28–31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" .
► У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав".
► Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося
► Представник кубанських горців Султан Шахін–Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема".
► Більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі "заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані.
► 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, більшовики заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивели до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак в місті завмерло й українське життя.У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших .
► Такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку XX ст. називали батьком українського націоналізму, вчителюючи до 1924 року в станиці Полтавській, "чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт"
► Будучи завідуючим педтехнікумом у станиці Полтавській, Міхновський послідовно проводив курс на повну українізацію цього навчального закладу, чим до краю загострив свої відносини з місцевими російськими шовіністами.
► Наприклад, 18 квітня 1923 року інспектор Слов’янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами й студентським активом заявив, що Кубань не належить Україні, а Росії, а українська освіта "викличе національну свідомість українських мас, а вона у свою чергу підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще відмовитися від української освіти й злитися з російською культурою, а українську мову закинути" .
► Незважаючи на обурення присутніх викладачів і студентів виступом Чекурова, той наступного дня поставив питання про припинення українізації шкіл на засідання місцевої станичної ради. Її голова Жадьков ось так змальовував жахливу перспективу, яка чекає прихильників українізації:
1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше возили нас;
2) Українізація призведе до того, що привезуть гармати для розгрому Полтавської станиці;
3) Може, я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації" .
► Масові прояви духовного відродження українства Північного Кавказу, як і хвиля козацьких повстань на початку 20–х років, змусили більшовицьку владу йти на певні поступки щодо розвитку національної культури. І досить швидко російські більшовики переконалися, що українське населення цього регіону повірило в багатообіцяючі гасла про право вчитися рідною мовою, висувати на керівні пости місцевих вихідців… Про це, зокрема, засвідчили порівняльні дані переписів 1920 і 1923 років, які однозначно ствердили про повернення українців Північного Кавказу до рідного народу.
► Особливо характерними ці показники були по містах указаного регіону. Скажімо, в Катеринодарі 1920 року до українства призналися 17.261 українець, а через два роки — вже 48.037. У документах обох вказаних переписів до росіян призналося менше від загальної кількості українців — відповідно 12.897 і 40.
► Ще більш вражаюча картина з поверненням до українства в інших містах Кубані в:
● Новоросійську (127 і 10.275),
● Єйську (32 і 12.431),
● Темрюку (46 і 7.314),
● Анапі (1.649 і 5.054),
● Туапсе (17 і 1.820),
● Сочі (110 і 1.351),
● Армавірі (363 і 12.318),
● Кропоткіні (154 і 10.287),
● станиці Тихорєцькій (8 і 4.805).
► Якщо ж підсумувати дані в цілому по містах Кубансько–Чорноморської області, то виявиться: в 1920 році в них призналися до українства лише 33. 312 жителів (6,5 відсотка до загальної кількості населення), а в 1923 таких уже було 155.215 (32,2).
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 01.05.2013, 22:21 | Повідомлення # 67 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ► Особливо промовистими на користь українства були дані перепису 1926 року. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі — 3.106.852. А в заснованих запорозькими козаками–переселенцями населених пунктах українство залишалося переважаючим етносом:
● станиця Батуринська нараховувала тоді 7.086 жителів, з яких 5.034 були українцями),
● Березанська--------------(10.885, 9.297),
● Брюховецька-------------(12.466, 9.698),
● Васюринська--------------(10.443, 9.142),
● Вищестебліївська---------(3.251, 2.400),
● Дінська---------------------(12.525, 10.316),
● Дядьківська----------------(7.324, 6.665),
● Іванівська------------------(14.209, 12.983),
● Іркліївська------------------(6.473, 5.884),
● Канівська-------------------(17.248, 13.878),
● Кальниболотська----------(10.998, 8.606),
● Катерининська-------------(13.391, 11.824),
● Кисляківська---------------(13.112, 11.416),
● Конелівська----------------(8.712, 7.824),
● Коренівська----------------(15.548, 9.313),
● Крилівська-----------------(9.427, 8.146),
● Кущівська------------------(11.865, 9.364),
● Медведівська--------------(18.146, 15.222),
● Незамаївська--------------(12.133, 10.150),
● Пашківська----------------(18.000, 14.166),
● Переяславська------------(8.781, 7.552),
● Пластунівська-------------(12.375, 10.528),
● Платнирівська-------------(13.925, 11.628),
● Полтавська----------------(14.306, 10.985),
● Поповичівська------------(10.715, 7.762),
● Рогівська------------------(12.475, 10.806),
● Сергіївська----------------(4.714, 4.127),
● Стародерев’янківська----(7.230, 6.529),
● Староджереліївська------(5.413, 5.158),
● Старокорсунська----------(12.273, 10.477),
● Старолеушківська---------(6.521, 5.857),
● Староменська--------------(22.604, 19.736),
● Старомишастівська--------(9.826, 8.171),
● Старонижчестебліївська--(12.273, 11.356),
● Старотитарівська----------(9536, 8.552),
● Старощербинівська-------(17.001, 14.453),
● Тимашевська--------------(12.112, 8.961),
● Уманська-------------------(20.727, 17.008 українців),
● Шкуринська----------------(9.749, 8.864).
► Це свідчило про одне: якою жорстокою й надзвичайно кривавою не була в 1918–1921 роках боротьба з білогвардійцями й більшовиками, як вони не гальмували українізацію на Кубані, але не змогли припинити цього природного процесу. Однак зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним.
► Навесні 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка, по суті, поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу передусім на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток "Советский станичник" почав поволі українізуватися. Але цьому процесові перешкоджали не хто інший, як зросійщені інтелігенти з числа українців, котрі перелякалися українізації. Це вони заявили, що не можна "хахлацькою мовою портіть газету". Більше того, чулися голоси і такого спрямування, як "Долой хахлацьку газету, потому что украинцев нету".
► Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що зразу написали до газети, відверто заявивши: "Що ми — росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми—українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню—дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати російську мову".
► До цієї основної думки стали приєднуватись хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Більше того, це поставило гостро питання перед українською секцією крайкому ВКП(б) про створення окремої української газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу.
► І з 1926 року такий часопис — "Червона газета" — побачив світ. Починала газета з одного працівника і 35 примірників платного тиражу. Через рік вона, будучи на той час першою і єдиною українською газетою в РСФРР, вже мала сталий редакційний апарат і понад 200 сільських кореспондентів. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом.
► За даними Кубанського окружного відділу народної освіти в 1925 році україномовного населення тут налічувалося 900 тисяч чоловік. Серед жителів Краснодара 50 тисяч — третина — розмовляли українською. Відповідно була кількість українських шкіл І ступеня — 150, з 14 тисячами учнів і 320 вчителями. Наприкінці двадцятих на Кубані загалом налічувалося 240 українських шкіл. В станиці Полтавській діяв Український педтехнікум, де навчалося 300 студентів.
► Ще влітку 1920 року, завдяки енергійним заходам українського профессора
О. Багрія з Самари в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. Пізніше з нього виділився медичний інститут, де в середині двадцятих вчилося понад 1000 студентів, половина з них — "козацькі діти", тобто українці.
► Перша на Кубані українська газета — "Чорноморець" — виходила з 1917 року в Новоросійську за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше в Катеринодарі з’являється орган Кубанської крайової Ради "Кубанський край".
► У двадцяті роки українське слово несла також художня самодіяльність. Зокрема, хорові гуртки виконували українські пісні і, як висловлювалося місцеве чиновництво, "жили переважно старим і "малоросійським" репертуаром". Тож не дивно, що запрошений у березні 1926 року до Краснодара — виступити на II з’їзді Рад Кубані — хор Сергіївської станиці прикрасив свій концерт піснею "Ще не вмерла Україна".
► У Кубанському окрузі працювало на той час понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі останніх — 30. На українському відділі робітфаку навчалося близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму — 70, у педтехнікумі станиці Полтавської — 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи — 60. Кубанський радіоцентр 40 відсотків своїх програм транслював українською мовою.
► Уже з кінця 1929 року, тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською. "На русском языке лучше заниматься, он более нужен" (ст. Канівська); "украинизация это ненужная для нас роскошь" (ст. Спокійна).
► У станиці Раєвській місцева влада не виділяла школі належних коштів через те, що вона була українізована. У станиці Старощербинівській завідувач школи агітував проти утворення в школі 5 українського класу. У станицях Новоменській і Мінгрельскій начальство відмовляло, незважаючи на вимоги батьків і учнів, в українізації старших класів школи.
► У станиці Андріївській звільняли з посад учителів, які володіли українською мовою, а призначали таких, що нею не послуговувалися. У школі села Ново–Кубанського на другий рік навчання перейшли з української мови на російську, всупереч волі місцевого населення.
► По всьому краї уперто не виконувалися розпорядження відповідної влади про те, що по школах, де українців не менше 30%, мусить викладатися українознавство. Ще рік тому Наркомос зробив розпорядження, щоб на всіх відділах Кубанського педінституту вчили українській мови, але місцева влада так цього і не виконала.
► Подібне ж творилося і на інших ділянках місцевого життя. У станицях Новомишастівській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книжками, в Краснодарі центральна бібліотека імені Пушкіна, яка щомісяця безплатно діставала українські книжки, просто стала ховати їх. По хатах–читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися передплачувати українські часописи, а місцями агітували навіть проти приватної передплати їх.
► У станиці Кореньовській не бажали розмовляти з населенням українською мовою, а в станраді Новомишастівський голова виконкому не приймав заяв, писаних українською мовою, і т. д., і т. д. .
► Та все–ж дезросійщення краю здійснювалася силами самого населення, що далі, то все глибше й ширше, і люди поза начальством самі собі давали раду. На відсутність українських театру та клубів населення Кубані відповіло організацією численних українських аматорських труп, хорів, оркестрів. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток; в Краснодарі їх налічувалося близько 10.
► Між іншим, помітне надзвичайне зацікавлення бандурою. Було створено кілька гуртків бандуристів, а при Краснодарській консерваторії організували клас гри на цьому інструменті. Один з таких гуртків протягом 8 місяців у 1928 році дав по станицях і селах краю з великим успіхом понад 200 концертів.
► Відсутність українських бібліотек компенсувалась зростом купівлі української книжки, часто–густо в складчину.
► Дуже захопилася українізацією молодь. У станиці Полтавській студенти педтехнікуму організовували український лікпункт і пропустили через нього близько 600 неграмотних, у цьому напрямі працювали у багатьох станицях старші учні місцевих шкіл; вони ж організовували стінні українські газети та групи сількорів і скрізь, де тільки провадилася національно–культурна праця, брали в ній найдіяльнішу участь .
► За ухвалою крайової влади в липні 1931 року в Краснодарі почав організовуватися Північно–Кавказький Український, науково–дослідний інститут. Через півроку він уже приступив до виконання планових тем з чотирьох напрямів — економіки, історії та етнографії, літератури та мистецтва, мовно–культурного будівництва.
► Результати праці 5 штатних і 21 позаштатного науковців за І квартал 1932 року, наприклад, були підсумовані в першому збірнику, до якого, зокрема, увійшли статті: "Нариси історіографії Кубанщини", "Мова крайової газети", "Мова районних українських газет", "Місто Краснодар — як осередок пролетарської культури українських районів Північного Кавказу".
► 1929 року, надзвичайно жваво і піднесено пройшли Шевченківські дні. Не було станиці, не було села, взагалі скільки–небудь залюдненого пункту, де б урочисто не святкувалися ці дні, збираючи на концерти, вистави, реферати, академії сотні і тисячі люду. Не обійшлося, звичайно, без інцидентів. Наприклад, в Павловській, коли при перших згуках "Заповіту" весь зал піднялися, секретар партосередку, голова стансовіту, секретар нарсуду і члени райвиконкому, не скинувши шапок, на вимогу присутніх встати, відповідали: "Вы — украинцы, ну и стойте"…
► Подаючи цей факт, "Червона Газета" глибокодумно і багатозначно додала від себе: "отакі чудаки".
► Уже тоді в практику увійшли нічні
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 02.05.2013, 11:13 | Повідомлення # 68 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 1986: перше повідомлення про аварію на ЧАЕС по радянському ТБ
Ці кілька фраз диктора програми "Время" - перша офіційна інформація про аварію в Чорнобилі. Вона прозвучала 28 квітня, коли про страшну катастрофу говорили на всіх західних медіа, а в СРСР почали поширюватися страшні чутки. 14 секунд скупого оголошення.
Аварія на 4-ому енергоблоці ЧАЕС сталася в перші години суботи, 26 квітня, а повідомили про неї тільки увечері в понеділок.
Сам факт оприлюднення такої інформації, яка в СРСР зазвичай приховувалася, був безпрецедентним для Радянського Союзу, і став одним із перших проявів горбачовської "гласності". Програма "Время" була головним кремлівським новинним рупором - якщо в ній щось показувалося, це було санкціоноване з самої партійної верхівки.
Однак навіть ця інформація була надзвичайно скупою. "Відбулася аварія... Є постраждалі... Вживаються всі необхідні заходи... Створено урядову комісію". Для прикладу: американський телеканал ABC за кілька годин спромігся на детальніший сюжет.
Коротеньке повідомлення тільки ще більше підігріло чутки. Олії у вогонь підливали новини на західних радіостанціях короткохвильового діапазону, культура слухання яких розвинулася в СРСР з 1970-их.
Крім "ворожих голосів", інформацію можна було отримати і з соціалістичного табору. Пам'ятаю, як у Чернігові (80 км до АЕС) мій батько, прослухавши польське радіо, сказав мамі "Страху нема, все пішло на захід" (що не завадило йому принести з роботи дозиметр і заміряти всі кутки нашої "хрущовки").
Потім батько переказав почуте від поляків у дворі - і за кілька днів пів-Чернігова говорило про "добре, що був вітер зі сходу". У школі тиждень давали замість молока томатний сік і просили закривати вікна і щодня мити підлогу.
Тим часом у Києві люди виходили на першотравневу демонстрацію. Все це поєднувалося з панікою - поїзди, автобуси і літаки штурмувалися батьками, котрі хотіли порятувати дітей від загадкової радіації, яка з "мирного атома" раптом перетворилася на смертельну загрозу.
Зрештою влада зважилася на черговий безпрецедентний крок: до людей звернувся сам голова ЦК КПРС. Це сталося аж 14 травня, через 18 днів після катастрофи.
Горбачов визнав, що 299 людей госпіталізовано з променевою хворобою різного ступеню важкості, семеро з них померли.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 02.05.2013, 11:17 | Повідомлення # 69 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 1986: американський ТБ-сюжет про Чорнобиль. Порівняйте з радянським
Аварія на ЧАЕС сталася в суботу, 26 квітня. Офіційне радянське ТБ повідомило про неї в понеділок - скупою 20-секундною промовою диктора в програмі "Время". А ось який сюжет у цей же понеділок показав американський канал АВС. Порівняйте.
Новинний сюжет про аварію на ЧАЕС виробництва американського каналу АВС - зроблений через два дні після аварії, 28 квітня 1986 року. Хто пам'ятає чутки, які ходили в ті дні Україною, оцінить, чи коректно і по суті подана інформація.
"Історична правда" переклала сюжет українською, тож дивіться і читайте. Або просто читайте, бо перед сюжетом може бути 10 секунд реклами 
------------
СТУДІЯ:
В СРСР сталася ядерна аварія - і радянська сторона це підтверджує. Радянська версія події: один із реакторів на Чорнобильській АЕС біля Києва пошкоджено. В Москві говорять, що є поранені і можуть бути загиблі.
СРСР міг визнати факт події через очевидні докази - радіація розповсюдилася далеко за межі Радянського Союзу, у Скандинавію. Детальніше - у сюжеті Діна Рейнольдса.
СЮЖЕТ:
Перше повідомлення про те, що щось не так, надійшло з цієї електростанції у східній Швеції. У робітників чергової зміни, які прийшли на роботу, було виявлено аномально високий рівень радіації.
І хоча такий рівень не шкодить здоров'ю, а на станції не було виявлено жодних неполадок, дослідження продовжили - і отримали повідомлення про таке ж загадкове зростання радіоактивного фону над усією Скандинавією.
Але жодних новин про якісь надзвичайні ситуації не було, тож стало зрозуміло, що проблема походить звідкись зі Сходу - з Радянського Союзу. Факт аварії радянським людям підтвердило ТБ сьогодні увечері (вперше про аварію головна інформаційна телепрограма СРСР "Время" повідомила в понеділок, 28 квітня - ось тут можна побачити оригінал - ІП).
Переклад повідомлення в ПРОГРАМІ "ВРЕМЯ":
"Як офіційно повідомила Рада Міністрів СРСР, на Чорнобильській атомній станції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Приймаються заходи з ліквідації наслідків. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію".
ПРОДОВЖЕННЯ СЮЖЕТУ:
Станція про яку йдеться, розташована в Україні і, як повідомляє журнал "Soviet Life" (ілюстрований англомовний двомісячник про життя в СРСР, орган радянської пропаганди на Заході. Очевидно, АВС була підписана на нього, бо далі в сюжеті показані журнальні фото - ІП), може похвалитися високим рівнем безпеки. Це біля Києва - міста з населенням 2,5 млн мешканців - і за тисячу миль від Скандинавії.
Це означає: що б там не відбулося, радіоактивна хмара рушила на північ, накривши сьогодні Польщу і Данію, де рівень радіації піднявся в 5 разів вище від звичайного, Фінляндію (вшестеро вище), Норвегію і Швецію.
КОМЕНТАР:
Том Вілкі з журналу "New Scientist":
"Схоже, що наразі це найбільша аварія за всю нетривалу історію цивільної ядерної енергетики".
СТУДІЯ В ЛОНДОНІ, ведучий Дін Рейнольдс:
Це означає, що ситуація значно гірша, ніж під час аварії на станції "Три Майл Айленд" (аварія на АЕС у Пенсільванії, яка вважається найважчою в американській атомній енергетиці - ІП) у 1979 році.
Експерти кажуть, що радіоактивна хмара сьогодні остаточно розсіється над Північною Атлантикою і не складатиме небезпеки. Але поки в СРСР залишається невідомою кількість постраждалих, ми не знаємо, яку шкоду ця хмара могла завдати у довгостроковій перспективі.
СЮЖЕТ (автор - Роджер Пітерсен, Вашингтон):
До катастрофи в СРСР було 50 працюючих атомних реакторів, які виробляли 11% усієї радянської електрики. Більшість радянських АЕС відрізняються від аналогічних станцій у США тим, що не мають герметичної оболонки довкола реактора.
Оці товсті бетонні споруди, які американці могли бачити на наших АЕС, побудовані довкола реакторів. Під час аварії на АЕС "Три Майл Айленд" витік радіації відбувся всередині такої захисної оболонки. На відміну від цієї, аварія в СРСР спричинила викид радіоактивних речовин на відстань від 600 до тисячі миль.
КОМЕНТАР:
Доктор Джеймс Маккензі, "Науковці небайдужі" (громадянська організація, заснована при Масачусетському технологічному інституті - ІП):
"Ця аварія і "Три Майл Айленд" - непорівнювані речі. Ситуація надзвичайно серйозна, що підтверджується 10-разовим зростанням рівня радіації - від Фінляндії і до Стокгольму".
СЮЖЕТ:
Доктор Маккензі каже, що подібна зміна радіаційного фону може бути спричинена тільки викидом радіактивних речовин із активної зони реактора - тобто відбулося розплавлення активної зони реактора або щось подібне.
На "Три Майл Айленд" відбулося часткове розплавлення - через нестачу води-охолоджувача паливо нагрілося до такого ступеню, що розплавилося. Але там активна зона була додатково захищена товстою бетонною гермооболонкою. У випадку ж із радянською АЕС нічого подібного не було, і розплавлення могло відбутися просто назовні реактора.
Є привід вважати, що аварія сталася ще кілька днів тому - за цей час радіація дісталася Скандинавії і було прийняте політичне рішення оприлюднити інформацію про подію.
КОМЕНТАР:
Тейн Ґустафсон, Центр Стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS - впливовий аналітичний центр у Вашингтоні - ІП)
"Можете бути впевнені, що рішення розкрити факт аварії було прийняте на найвищому рівні - без сумніву, самим Горбачовим. І, можливо, радянським лідерам потрібні були кілька днів, щоб вирішити, як подавати цей факт".
СЮЖЕТ:
Офіційних коментарів від президента США або його помічників дуже мало.
КОМЕНТАР:
Ларрі Спікз, речник Білого Дому:
"США переконані, що в ситуації немає жодної небезпеки"
СЮЖЕТ:
Радянський Союз стверджує, що це перша аварія подібного типу у країні, але відомо, що в 1958-му ядерний вибух убив кількасот людей і забруднив територію на кількасот миль на схід від Москви (йдеться про вибух на "закритому" хімкомбінаті під Уралом, внаслідок якого справді були забруднені значні площі на схід від Свердловську, але безпосередньо від вибуху ніхто не загинув - ІП).
Джерела у Вашингтоні кажуть, що аварія у Чорнобилі має бути дуже тяжкою, інакше радянська влада ніколи б не визнала її.
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 19:31 | Повідомлення # 70 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Алла Макарова: Українці зіграли першу скрипку у Норильському повстанні
Засновник музею Норильського повстання Алла Макарова про те, чому події в НорЛАЗі 60 років тому стали наймасовішим і найорганізованішим мирним виступом політв’язнів у СРСР на захист своїх людських прав і гідності
60 років тому в норильських заполярних радянських таборах вибухнуло до того небачене повстання політичних в’язнів. Тоді вперше сталінська репресивна машина зіткнулася з масовим протестом супроти антигуманного поводження і приниження гідності ув’язнених у НорЛАЗі. Спільний виступ українців, прибалтів, представників інших національностей похитнув радянський лад, призвівши, зрештою, за чотири десятиліття до розпаду СРСР та зміни геополітичної мапи світу, зокрема до створення незалежних національних держав, про що мріяли і за що боролися в’язні Норильського табору, які посадили перші зерна демократичного, мирного спротиву та боротьби за права людини і громадянина на радянських теренах. Про музей Норильського повстання, подальшу долю учасників останнього Тиждень спілкувався з Аллою Макаровою, засновницею музею повстання у НорЛАЗі .
У. Т.: Як постала ідея створити музей табірного повстання в самому Норильську? Хто долучився до її втілення й подальшої пошукової роботи? Чому вас зацікавила ця тема?
– Під час перебудови я працювала в Норильському краєзнавчому музеї. Вже на той час це місце було дуже цікавим, позаяк мало багатий матеріал про полярні експедиції і тамтешню природу, промисловість тощо. Тож і вирішила, що слід до цього дещо додати і дещо змінити. З моєю появою там відкрили дві нові зали, фактично Музей Норильського повстання та Музей табірного минулого Норильська. Таких експозицій тоді, на 1989 рік, не було в інших музеях Росії. Це було на початку перебудови, коли були відкриті архіви, можна було запрошувати до себе в картотеку людей, та, власне, вести пошукову роботу. То я почала формувати картотеку політв’язнів, а також обслуги та керівників місцевих таборів. Частину цієї картотеки, на жаль, не вдалося зберегти. До створення експозиції про Норильське повстання активно долучилися литовці, зокрема Бронюс Златкус, який передав деякі документи. Українці були менш активними. Пам’ятаю, Євген Грицяк особисто передав до експозиції свою майку з табірним номером.
Тоді в газеті «Известия» надрукували невелику статтю про те, що жителі Норильська хочуть створити пам’ятник колишнім політв’язням. Шкода, що дехто й досі думає, що саме місто побудували комсомольці. Адже вони лише поклали останні цеглини на те, що почали будувати в’язні місцевих таборів. Ця крихітна стаття дістала шалену реакцію, надійшло дуже багато листів, здебільшого до міськкому партії й КҐБ. Листи почали передавати в музей, деякі потрапили й до мене. Я почала писати тим, хто до нас звертався. До речі, нормального пам’ятника в’язням НорЛАГу дотепер немає. Хіба що комусь на думку спало встановити монумент будівничому. Найбільшим пам’ятником ми вважаємо гору Шмідтиху з кладовищем в’язнів. Там поховані й учасники Норильського повстання, дехто з вільнонайманців, в’язні інших категорій. Якось надійшов лист від Боріса Шамаєва, керівника комітету політв’язнів в таборі № 3 каторжан під час повстання, людини, яка офіційно взяла керівництво повстанням на себе. Власне, тоді й зацікавилася темою Норильського повстання, почала збирати фото, спогади і свідчення тих, хто побував у НорЛАЗі. Вже тоді до музею почали звертатися люди з проханнями допомогти і посприяти їм у реабілітації.
Карагандинський етап
Табірне минуле Норильська виявилося таким багатим і цікавим, що 12 томів спогадів «Про час, про Норильськ, про себе…», які випускаємо спільно з товариством «Меморіал», виявилося замало. Люди дотепер продовжують писати і надсилати свої спогади, зокрема про своє табірне життя або своїх близьких. Час від часу до мене звертаються, просять у старих записах пошукати імена і прізвища.
У. Т.: Скільки учасників Норильського повстання й нині живі? Як склалася їхня подальша доля?
– Нині їх лишилося дуже мало. В Норильську дві – три жінки, а з чоловіків хіба що Головко, і то я не впевнена, чи він досі живий. Головко – це доволі цікава особа з напівкримінальним минулим. Одного разу він прийшов до мене в музейну картотеку і почав розказувати кримінальні байки з таборового життя, яких я на дух винести не могла. Але мені вдалося розпитати його про Норильське повстання. Виявилося, що під час тих подій він керував групою таборових інвалідів, фактично захищав їх, намагався якось допомогти. Помітної ролі у самому повстанні він не зіграв.
Ядвіга Малевич, напівполька-напівбілоруска, вивела свою бригаду з таборової зони. Окрім неї була ще одна жінка, яка працювала у нас в музеї доглядачкою і яка розповідала про тодішній виступ. У Москві мешкає Лєв Нетто. Цього року він намагається організувати в столиці РФ конференцію, присвячену 60-й річниці початку Норильського повстання. Наразі безуспішно. Забракло грошей, але, я думаю, не лише це, а й через певні політичні моменти. Місцевому «Меморіалу» вдалося привезти Євгена Грицака, і Коваленка, і Бронюса Златкуса до сучасного Норильська, показати, що нині стоїть на місці колишніх таборів. Власне, будівель, в яких відбувалося повстання, вже немає. Ще в 1970-ті там був зведений спальний мікрорайон із багатоповерхівками.
Росіянам не надто подобається, що доводиться згадувати і про ГУЛАГ, і робити публікації про сталінські часи. Але вважаю, що ми маємо це робити і вислуховуватимемо всіх.
Багато кому з колишніх в’язнів і учасників Норильського повстання досі відмовлено в реабілітації, зокрема, Григорію Климовичу, який під час таборового повстання перебував у четвертому табірному управлінні. Навіть товариство «Меморіал» до нашого часу не змогло його реабілітувати. Натомість вдалося Боріса Шамаєва, але безуспішними наразі є спроби реабілітації стосовно українок, яких свого часу кинули до НорЛАГу. Це жахлива несправедливість! Чоловіків, навіть каторжан, уже дуже давно реабілітували, а жінок – ні. Їх зробили винними на все їхнє життя.
У. Т.: Як просувається діяльність щодо збереження місць поховань колишніх в’язнів НорЛАГу?
– При музеї сформувалося об’єднання «Меморіал». У 1989 році, коли я тільки-но починала створювати експозицію про Норильське повстання, до нас прийшов доктор Знамянскій, колишній в’язень таборів, який сказав: «Панове, треба щось робити». Він побував на горі Шмідтисі, на тому кладовищі, де ховали і вільних, і в’язнів, власне, здебільшого ув’язнених, і бачив, що тамтешні хлопці грають у футбол черепами. Виявилося, щовесни кістки вимивало дощами. Тоді ми придбали дві домовини і пішли збирати ті рештки тіл. Труни заповнилися вщерть, і так рік за роком ми робили перепоховання. Якось на цьому місці намагалися побудувати диспетчерську. Бульдозеристи, які там працювали, натрапили на те, що траншеї були повні останків. До речі, в траншеях хоронили в’язнів, а вільнонайманих – у домовинах. І мабуть, у цих траншеях лежать убиті під час Норильського повстання. У старих цвинтарних книгах залишилися записи про близько 150 людей, хоча насправді жертв було значно більше. Але принаймні ці 150 імен ми знаємо напевне. Щороку відбуваються пам’ятні акції на честь політв’язнів, похованих в норильській землі. Спочатку свої пам’ятники встановили прибалти. Відтак приїхали поляки і поставили креативний пам’ятник «Дорога в нікуди» – гранітний куб, з якого обламані рейки загинаються в небо. Є і єврейський пам’ятник. Досі немає українського. Знято кілька фільмів, зокрема й українськими кінорежисерами. Так, там може бути чимало неточностей, проте вважаю, що кожний має право пам’ятати те, що він пам’ятає.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 19:31 | Повідомлення # 71 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| У. Т.: Одними з найактивніших діячів і провідників Норильського повстання були каторжани, які чи не першими виступили супроти антигуманного ставлення радянської репресивної системи до ув’язнених. Якою була радянська каторга?
– Каторжан засуджували за особливим секретним наказом, який не публікували ніде до часів перебудови і розпаду СРСР. Йдеться про указ «Про зрадників батьківщини та поплічників фашистського режиму». У 1943 році офіційно вважалося, що ця стаття може бути застосована до осіб, які під час німецької окупації були поліцаями, розстрілювали радянських військовополонених і мирних жителів, охороняли військові об’єкти тощо. Насправді до таборів за цією статтею потрапляли, за свідченнями дослідників і очевидців, зокрема Солженіцина, який бачив радянських каторжан, всі, хто завгодно. Було серед них дуже багато українських селян і тих, хто потрапив під облаву, але безумовно й чимало учасників національних визвольних рухів, зокрема членів ОУН і вояків УПА, а також литовських «лісових братів». Доволі часто їх засуджували під чужими іменами, позаяк своїх імен ті не розголошували, щоби не наражати рідних на небезпеку репресій. Я колись зробила публікацію про заслану до норильських таборів українку Олену Юрчинську, яка 48 років прожила під псевдонімом Маруся Луцак. Про цей факт я дізналася випадково від Ніни Одолінської, авторки книжки «Радянські каторжанки».
Правила, які запровадили за цим таємним указом для так само засекречених таборів, практично повністю були перенесені до так званих ОсобЛАГів – таборів для особливо небезпечних державних злочинців. Вважалося, що в них сидять злочинці дрібнішого калібру, які уникли шибениць та розстрілів. Туди, зокрема, потрапляли російські власовці, литовські «лісові брати», українські упівці, і ті, хто хоч якось був пов'язаний із бійцями національного спротиву, наприклад збирав продукти чи нагодував когось з них. Бувало так, що з лісу приходили провокатори, яких наступного дня арештовували за співчуття «ворогам» радянського режиму. До того ж терміни ув’язнення після війни давали величезні: якщо до того було від п’яти до десяти років таборів, то після йшлося вже щонайменше про 20–25 років. Для каторжан це були надто тривалі терміни.
У Норильську для каторжан намагалися впровадити і смугастий одяг, і кайдани. Але, вибачте: виводити людину на прогулянку на мороз із тюрми чи на роботу в кайданах – це залишити її без кінцівок. Каторжанський табір починався в НорЛАГу з перших двох бараків у шостому таборовому відділенні. Найцікавіше те, що першими туди потрапили литовці. Тодішнє НКВД-МҐБ вирішило звинуватити їх у тому, що вони готують змову проти радянської влади і мало не через Північний полюс збираються втекти до США, а потім здійснити державний переворот у СРСР. За цією сфабрикованою справою кілька людей розстріляли, а інших заслали на каторгу як «заклятих ворогів радянського ладу» та «зрадників батьківщини». Далі були й інші етапи, з року в рік дедалі більше. Переважно везли українців, білорусів, прибалтів. Усіх тих, хто не погоджувався з тим, що радянщина повернулася після війни.
Каторжани не мали жодних прав. Особливо потерпали жінки. Їм давали таку роботу, яку навіть чоловіки могли ледве подужати, зокрема мусили працювати в кам’яних кар’єрах, зі шлаком для цементних розчинів, добувати щебінь із заполярних озер, а також вантажити колоди. Дуже мало начальників таборів вважали, що це не жіноча робота. Спільну з чоловіками працю забороняли. Каторжан намагалися відокремити від звичайних ув’язнених. У 1949 році чоловіків перевели до 11-го лагуправління. На той час їх було близько трьох тисяч. Обіцяли за ударну працю зменшити терміни. Хоча насправді, відповідно до статті тодішнього закону, каторжанам було заборонено давати заохочення за ударну працю. Зрозуміло, що про звільнення мови також не було. Цей каторжанський табір передали до ГорЛАГу, одного із 12 таборів, створених 1948 року з ініціативи міністрів держбезпеки та внутрішніх справ СРСР Віктора Абакумова та Сєрґєя Круґлова. Це відбулося на прохання Сталіна, чи можливо посилити режим для політв’язнів. Я переглянула ті самі папки, з якими колись вони працювали. Йшлося про відновлення царської каторги. Сталін добре знав, що таке каторга, сам сидів у Туруханському краї, але Норильськ – це страшніше. До того ж до початку повстання і на каторзі, і в таборах людину могли на вулиці ні за що розстріляти. Саме це, як на мене, і стало вагомим поштовхом до вибуху повстання.
У. Т.: Норильське повстання нині називають подією, яка підірвала радянський тоталітарний лад, що, зрештою, призвело до розпаду СРСР. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням?
– Це правда. Норильське повстання не було першим, але воно стало наймасовішим і найорганізованішим мирним виступом політв’язнів в СРСР, які відстоювали свої людські права і гідність. Якщо згадати Карагандинський етап, то там спротив чинили колони, бригади й окремі особи, яких дуже легко було придушити. Їхніх зусиль виявилося, на жаль, замало. Там дуже швидко знаходили лідерів протестів, а маса без очільників – це натовп, який можна дуже легко примусити коритися.
Нині говорять, що без українців Норильського повстання не було б. Але якщо більшість табірних ув’язнених – українці, то це цілком природно. Українці намагалися врахувати інтереси всіх національних груп у страйкових комітетах, зокрема й іноземців. Зв'язок національних груп одна з одною та страйковими комітетами був і в першому табірному відділі на Мєдвєжці, де страйк політичних в’язнів було придушено за допомогою кримінальних елементів. Найдовше протрималися саме каторжани з третього табірного відділу, у них також був багатонаціональний страйковий комітет. Українці зіграли тут першу скрипку, однак у НорЛАЗі перебували представники близько 60 різних національностей, які також долучилися до протесту.
Коли я тільки почала досліджувати повстання, зрозуміла, що в нього були лідери явні та приховані. Зокрема, Данило Шумук вважав, що самим виступом мають керувати не українці, а росіяни, на яких він покладав відповідальність за створення таборів такого типу, як Норильський, та ув’язнення у них тих, хто боровся за незалежність і свободу своїх країн. Він навіть свою окрему підпільну організацію створив, не довіряючи нікому. Свою роль тут відіграв і острах доносів, провокацій, недовіра один до одного.
У. Т.: Якою була роль прибалтів у Норильському повстанні? Як вони нині долучаються до збереження пам’яті про тодішні події?
– Безумовно, прибалти були союзниками українців. І вони дуже потерпали від нелюдських умов норильських таборів. Уявіть собі високих, дужих, спокійних людей, звиклих до нормального харчування, людського і гідного ставлення до себе, зрештою, до молитви, які потрапляють не просто до табору, а на каторгу до холодного і морозного Заполяр’я, де теплою погодою вважалася температура -25 – -20 C. Попри те, що прибалти, які потрапили до Норильська, мали за плечима досвід війни і післявоєнного партизанського руху, нелюдське ставлення і цинга їх косили. Особливо багато вмирало естонців, не призвичаєних до дефіциту протеїнів і клімату.
Уже після перебудови до Норильська приїхала туристична група естонців. Вони ходили цими горами Путарана й до озера Лама. Я їм розповіла, що під час Другої світової війни на цьому озері розміщувалася група прибалтійських офіцерів найвищих рангів, для яких було створено окремий маленький табір на 42 особи. Це лише згодом до них долучилися кримінальники й інші злочинці. Серед цих офіцерів була людина, яка зберегла їхні імена та поставила хрести на їхніх могилах. Для керівника туристської групи це стало шоком, і він побивався весь час: «Невже я пройшов повз могилу мого батька?» За два роки до Норильська приїхала чимала група естонців, латишів і литовців, які привезли з собою різьблені хрести на вшанування загиблих земляків. Вони чи не першими поставили пам’ятники біля озера Лама і на горі Шмідтисі.
У. Т.: В Україні нині точиться суспільна дискусія та триває боротьба за те, щоби на офіційному рівні розсекретити архіви радянських часів. Яка ситуація склалася в Росії з доступом до архівних документів щодо Норильського повстання?
– З архівами все досить складно. В російських архівах дозволено працювати лише родичам загиблих в’язнів таборів, в нашому випадку – НорЛАГу. І то, як мені відомо, навіть із цим нині виникають труднощі. Частина документів досі закриті і недоступні. Йдеться насамперед про доноси, які пильно охороняються державою. На сьогодні немає систематизованого опису, в яких архівах РФ зберігаються справи і документи, що стосуються Норильського повстання та в’язнів НорЛАГу. Здається, що й досі документи перевозять з місця на місце. Щось є в Красноярську, а щось в інших містах, зокрема Москві. Не розумію, чому й досі справи, які стосуються українців, заховані десь глибоко в російських архівах, а не в Україні. Інформацію про те, що ту чи іншу групу документів про Норильське повстання вивезено до того чи іншого міста, я отримую зовсім випадково. Відповіді на запити щодо пошуку документів і справ надходять через дуже великий проміжок часу, бо не зрозуміло, де їх нині шукати. З цього всього масиву опублікований шостий том документів історії ГУЛАГу, де в загальних рисах висвітлено повстання, бунти та страйки в’язнів радянських таборів. Мені особисто відмовили в доступі до архівних документів після публікації матеріалів про досі не реабілітованих жінок, які перебували в НорЛАЗі. Виявляється, й досі хтось не зацікавлений, аби факти про Норильське повстання були оприлюднені.
Біографічна нота:
Алла Макарова – засновниця музею Норильського повстання в Норильську, історик, журналіст. Одна з небагатьох дослідників, які й досі вивчають та оприлюднюють інформацію про події, які відбулися в таборах НорЛАГу у травні – серпні 1953 року.
Джерело: http://tyzhden.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 19:38 | Повідомлення # 72 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Норильський вірус непокори
«Чекісти до кінця існування Радянського Союзу запитували нас: «Як вам вдалося це організувати?» – Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання
58 років минуло від події, яка струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного «архіпелагу». Чекістів недарма так цікавили подробиці Норильського повстання, адже важко зрозуміти, як знесилені тяжкою працею в суворих природних умовах в’язні, оточені колючим дротом та озброєною охороною, змогли кинути виклик радянській машині терору, яка виявилася не всесильною. Тоді, в травні 1953 року, одночасно застрайкувало понад 20 тис. політв’язнів Норильська. 70% з них були українцями. Протистояння з адміністрацією тривало 69 діб і завершилося поразкою. Але прецедент був сенсаційним, а наслідки – набагато серйознішими, ніж могло уявити собі радянське керівництво на той час.
Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг – «государственный особо режимный лагерь») Норильська невипадково мав серед в’язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо «незручних» для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, «на вимирання». 1953 року в Горлазі перебувало 30 тис. ув’язнених.
Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука. Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в’язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в’язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська.
В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили вояки ОУН-УПА. Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. «Всім сукам (див. словничок) табору роздали «для самооборони» фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів», – згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі.
Жорсткий режим серед в’язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та «блатних». Через це потерпали «політичні». Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать. «Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, «бандерів», чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків», – пише Євген Грицяк.
«Ми знаємо, з ким маємо справу»
Умови в Горлазі були жахливими. В’язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. «По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба», – розповідає вінничанка Агафія Книш. А глибина котлованів сягала трьох, п’яти, а часом і десяти метрів. Іван Кривуцький, колишній в’язень 4-го табірного відділення згадує: «Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає «Кипучая летучая», а в кожній колоні зі 100 чоловік одного – двох несуть вже неживих, а трьох – чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть».
Крім тяжкої роботи, мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони, активістів, «блатних». Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Щоби знищити хоча б думку про непокору, в’язнів пропускали через так звану молотобійку: групу людей заковували в наручники, після чого били, відтак піднімали догори й кидали всім тілом на підлогу й топталися по них.
Також дошкуляли «стукачі». Агентура в політичних таборах була доволі численна. «В нашій 4-й зоні були виявлені списки всіх агентів оперативного чекістського відділу. Там нараховувалося 620 агентів, тобто завербованим був кожний п’ятий ув’язнений. Це та сама норма, введена серед всього населення великого Радянського Союзу, де так «вільно» дихала людина!» – згадує Євген Грицяк.
Конвой постійно погрожував зброєю. Коли в’язні казали, що охорона не має права в них стріляти, відповідь була однаковою: «Маємо право! Ми знаємо, з ким маємо справу!» натякаючи на бойове минуле бійців ОУН-УПА. А неподалік відгарнізону висів красномовний плакат: «Боец, помни кого ты охраняешь! Убийц своих отцов и матерей! Будь бдителен!»
За словами Євгена Грицяка, адміністрація вирішила відразу «зламати» членів карагандинського етапу: «Біля воріт зони стоять шість «сук» із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п’ятьох в’язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б’ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п’ятірка за п’ятіркою». Керівництво розраховувало, що «бандери» не винесуть такої образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти. Але вони витримали.
Понад те, з прибуттям карагандинського етапу в Горлазі почастішали випадки відплати, яка чекала на особливо старанних виконавців безчинств. Приміром, помічник начальника БУРу Іван Горожанкін насолоджувався, б’ючи в’язнів. Особливо насідав на «бандер». А десь за два тижні після знайомства з їхнім етапом його знайшли з відрубаною головою.
Колишній в’язень Степан Проць згадує: «Старший нарядчик, вгодований чекістами каже: «бандери», вам тут могила. Але через півтора місяця він сам її знайшов у цьому таборі».
Майже перемога
«З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби»
Степан Семенюк
Винних у випадках страт активістів та інших живодерів знайти було неможливо. Дедалі менше охочих було ставати так званими молотобійцями, і згодом молотобійки взагалі скасували! Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Її впевненість у власних силах підірвала й смерть Сталіна у березні 1953 року. Політв’язні сприйняли цю звістку з надією на амністію. Та їхні сподівання, як з’ясувалося, були марними.
Навпаки, у в’язнів почали стріляти без попередження. Ці показові розстріли відверто провокували арештантів на протидію, яка не примусила себе чекати.
З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М. Кузнєцова
25 травня під час етапування ув’язнених 1-го табірного відділення до 5-го охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в’язень Шигайлов і поранений в’язень Дзюбук.
Того ж таки 25 травня під час етапування в’язнів 4-го табірного відділення до 5-го за непокору охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в’язень Сафронюк Еміль Петрович.
26 травня молодший сержант Дятлов, безпідставно відкрив автоматну стрілянину по ув’язнених, які перебували в житловій зоні 5-го табірного відділення, поранивши 7 в’язнів – Климчика, Медвєдєва, Коржева, Надейка, Уварова, Юркевича і Кузнєцова.
Ці факти розлютили ув’язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких там було 7000 чоловік, останні відмовилися вийти на роботу, поводяться вкрай збуджено, відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії…
27 травня 1953 року
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 19:42 | Повідомлення # 73 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 
В’язні масово відмовлялися виходити на роботу. До страйку приєдналися 1-ше табірне відділення, 3-тє каторжне відділення й 6-те жіноче. В’язнів стали морити голодом. Вони встановлюють на одному з будинків, який зводили, плакат: «Нас убивають і морять голодом». Того самого дня їжу привезли. В’язні повернулися до бараків, але на роботу не виходили. Керівництво табору посилило зовнішню охорону, але до рішучих дій не вдавалося.
6 червня 1953 року прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії, полковник М. Кузнєцов. Він вів перемовини з представниками всіх табірних відділень, окрім 3-го. Каторжани повноважень московської комісії не визнали. У складі делегацій для переговорів з московськими гостями були представників всіх національностей табору. В’язні висунули низку вимог, зокрема, вимагали покарати адміністрацію Горлагу, скоротити робочий день, дозвіл на листування. Кузнєцов пообіцяв їх виконати, але за умови, що всі повернуться до роботи.
9 червня всі табірні відділення, крім 3-го, вийшли на роботу. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув вимоги в’язнів і постановив:
1. Змінити керівництво Горлагу.
2. Скоротити робочий день до 8 годин.
3. Гарантувати вихідні.
4. Дозволити листування і побачення.
5. Зняти з бараків замки і ґрати, а з одягу ув’язнених – номерні знаки.
6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.
До того ж Кузнєцов обіцяв, що згодом всі права засуджених будуть переглянуті.
Кульмінація протистояння
И черный флаг с кровавой полосой
Укажет путь нам в праведной борьбе!
Гімн Норильського повстання, слова Григора Климовича
Начебто перемога, проте ці поступки – лише прикриття. Начальника Управління табором, генерал-майора Семенова зняли з посади і призначили… заступником начальника Горлагу. Старшого лейтенанта Ширяєва і старшину Бєйнера, яких в’язні звинувачували у багатьох вбивствах начебто відправили до тюрми. Щоправда, не як засуджених, а як начальника та його заступника сумнозвісної тюрми, яку називали «Ямою».
Тимчасом 3-тє каторжне відділення продовжувало страйкувати. Їх не годували. «Каторжники» вирішили сповістити про це населення Норильська. В’язні виготовили листівки. Спеціаліст із типографської справи, Петро Миколайчук з Умані видовбав матриці для них у камені. Проблему розповсюдження вирішили оригінально – за допомогою повітряних зміїв, один із яких нині експонується в музеї Норильська. Кожен змій переносив до 300 листівок, які прив’язувалися під змієм скручені в трубку і перев’язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ґніт із вати. Коли змій піднімався, ґніт перегоряв і листівки розсипалися містом. Охорона стріляла в зміїв, намагаючись збити.
Ось тексти деяких листівок:
Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу – повідомити уряду СРСР про знущання над в’язнями в Норильську.
Каторжники 3-го відділення
Солдати військ МВС!
Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів.
Каторжники Горлагу
Розпочинається новий наступ на в’язнів, який очолює, між іншим, саме московська комісія, посилена помічником генерального прокурора Вавіловим, який прибув зі столиці. Активістів відділень, які вийшли на роботу, виловлюють, і вони зникають. В’язні відновили боротьбу. Оголошено траур за тими, кого встигли забрати на розправу. На найвищих бараках з’явилися чорні прапори.
Виникла нова проблема – не всі в’язні хотіли продовжувати страйк. Із загостренням протистояння такі настрої посилювалися. Серед українців 4-ї зони внутрішню опозицію очолив Іван Кляченко-Божко, колишній комуніст, який на той час відсидів уже 21 рік. Його аргументи були вагомими: «Вони перестріляють нас усіх і тоді вже переконаються, що повстання більше не буде! У Східному Берліні передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Європи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти у власних політв’язнів?»
Проте страйк тривав. Адміністрація застосовувала різні методи тиску: відключала воду, замінила солдатів охорони, поширила чутку про арешт активістів протистояння, намагалася розколоти в’язнів. До бараків підкидали провокаційні листівки, в яких, наприклад, йшлося, що безчинства в Норильську організували українці, щоби відірвати від Росії радянське Заполяр’я і приєднати його до України!»
13 червня адміністрація починає форсувати події. Кузнєцов наказує в’язням покинути 1-шу зону. «Не бійтеся ватажків-провокаторів – бийте і ріжте їх», – кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в’язнів із зони.
28 червня 1400 в’язнів 5-го табірного відділення відмовляються покинути зону. По людях відкрито кулеметний вогонь. 11 людей убито, 14 – важко поранено (з них 12 померло).
В’язні 4-го відділення піднімають над своїми бараками чорний прапор із червоною смугою посередині на знак того, що пролилася кров. 4 липня Кузнєцов вимагає припинити страйк у 4-й зоні. Гарячі голови пропонують продовжувати опір. Але Євген Грицяк відмовився вести людей на смерть і вивів в’язнів із зони.
7 липня оточено 6-ту жіночу зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: «Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тис. стояли і скандували: «Стріляйте! Свобода або смерть!». Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч – солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах. Так здолали опір жінок.
Ще майже місяць трималися «каторжники» 3-го відділення. Навколо нього стягнули війська. 4 серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата автомат був прив’язаний паском до руки. На кабінах – кулемети. І без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 чоловік, поранено – 98.
Так завершилося Норильське повстання, у якому загинуло близько 150 осіб. Їхні тіла були поховані під горою Шмідтіха. Але значно більше людей загинуло в Горлазі від непосильної праці та знущань адміністрації.
ДОВІДКА
Гора Шмідтіха
Неподалік Норильська є гора імені Шмідта. Біля її підніжжя – величезне місце поховання норильських в’язнів. Слово «Шмідтіха» було синонімом смерті. «Піти під Шмідтіху» – значить померти. Люди часто помирали, тож для того, щоб усіх їх закопати у вічній мерзлоті, необхідно було чимало робочої сили. Тому якось влітку екскаваторами було викопано 20 двадцятиметрових ям, куди впродовж багатьох років мали скидали трупи. Але 400 метрів ями заповнили трупами всього за два роки.
Стефанія Надорожняк-Коваль згадує: «Так було холодно. Кажемо до конвою: «Он везуть шпали на санях, дозвольте взяти одну, роздовбаємо кирками і розпалимо вогнище. Коли ті сани під’їжджають, а то везуть трупи з 4-ї зони під Шмідтіху. От де наша еліта, де наші президенти…».
СЛОВНИЧОК
Суки – кримінальні злочинці, які перебували на службі у табірного керівництва
Джерело: http://tyzhden.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 20:58 | Повідомлення # 74 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| "Непереможна територія революції". Правда і міф про бунт "Потьомкіна"
На кораблі найчастіше звучала українська мова і що "дивлячись на звичаї команди, йому спадає на думку, що ось так морем ходили запорожці". Більшовиків команда не терпіла. Що ще приховувала комуністична пропаганда?...
Що читаємо? Матеріали наукової конференції "Життя та смерть міфу про броненосець/панцерник "Князь Потьомкін-Таврійський", яка відбулась на історичному факультеті Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Виступи зібрано в збірку "Міф про броненосець" (Одеса, 2010).
Наклад видання – 100 примірників. Книга містить подяку багатьом добрим одеситам, які хто гривнею, а хто часом долучився до спільної справи, а також "Григоріям Потьомкіну та Вакуленчуку, Сергієві Ейзенштейну та іншим "титанам, богам та героям броненосної міфології". Ми пам’ятаємо!".
Що цікавого? Тим, кому менше сорока років і хто не застав радянської школи, яка культивували "потьомкінський" міф, варто було б – бодай у Вікіпедії – прочитати фабулу історії. Бо інакше не все в сьогоднішньому огляді буде зрозумілим.
Формальним приводом для протесту стала відмова їсти борщ, зроблений з поганого м’яса. Відтак старший офіцер Іполіт Гіляровський наказав старшині караулу Вакуленчуку розстріляти бунтівників, той відмовився і сам був смертельно поранений офіцером.
Між іншим, у спогадах мінного машиніста Рижего відмічається, що "обід з черв’яками" було явищем не рідкісним і, попри відразу, ніколи не мало жодних наслідків. А тут вибухнуло: семеро офіцерів, включаючи капітана судна Голікова, були вбиті…
Плакат фільму Сергія Ейзенштейна
2010-го минуло сто п’ять років з моменту повстання на броненосцеві, яке стало одним з найяскравіших моментів першої російської революції.
Образ матроського бунту яскраво зображений Ейзенштейном у 1925 році та численні компартійні книги сформували невірне з історичної точки зору уявлення про ту подію.
Скажімо, надзвичайно емоційний момент про накриття матросів брезентом, який гуляє "спогадами очевидців", є художнім рішенням режисера, а не доконаним фактом. І роботи молодих вчених шляхом повернення до джерел знімають намул мистецьких та ідеологічних інтерпретацій.
Сцена, вигадана режисером, невдовзі стала сприйматись як "історичний факт"
Володимир Ульянов (Ленін) канонізував "Потьомкіна", назвавши "непобедимой территорией революции". Це майже рейдерство, бо більшовицькі агітатори не змогли "розагітувати" матросів. Тим часом, як представник меншовиків Фельдман (про нього нижче) був на борту протягом всього повстання.
З розпадом Радянського Союзу, як відзначає один із авторів збірника Павло Майборода, дослідження подій практично припинилося, проте, "можливості цього сюжету" ажніяк не вичерпано. Залишаються нез’ясованими причини повстання, не реконструйовано його хід, не з’ясовано такий ключовий його епізод як обстріл Одеси – зокрема, куди цілили – в будинок командуючого чи Міський театр тощо.
Корабель-герой "Потьомкін Таврійський"
Один із очевидців повстання, інженер-механік Олександр Коваленко у спогадах написав, що на кораблі найчастіше звучала українська мова і що "дивлячись на звичаї команди, йому спадає на думку, що ось так морем ходили запорожці". За його ж свідченням, на панцернику більшовики мали підтримку десь 150 осіб, 70 були запеклими противниками революції, а решта була "болотом" й переходили на бік то однієї, то другої партії.
Прикметно, що Коваленко – був не просто "щирим" українцем, але переконаним націоналістом, членом Революційної української партії, що її очолював харківський адвокат Микола Міхновський, а її активними членами були Левко Мацієвич та Гнат Хоткевич.
Маловідомий епізод. Відомий письменник Іван Багряний теж
спробував долучитись до "українізації" повстання. "Прочитавши в якийсь із мемуарних праць, що знаменита фраза "Та доки ж ми будемо рабами!" була сказана Г. Вакуленчуком (чи П. Матюшенком за іншою версією) українською, він вирішує написати про потьомкінців як про продовжувачів традицій Самійла Кішки та козацького Запоріжжя, але, на жаль, цей проект не був реалізований".
Також у радянських книгах не згадували, що на кораблі були євангельські християни або як тоді казали – "штундисти", і взагалі, що релігійні практики грали неабияку роль для учасників повстання. Про це, зокрема, залишилося в спогадах Християна Раковського – марксиста, який зустрів команду панцерника у Румунії, а через десять років став керівником Ради Народних Комісарів (уряду) УСРР.
Цікаво, що судовий православний священик, отець Пармен, не користувався повагою матросів через постійне пияцтво. Його позаочі навіть називали "отцем Халдеєм". Але загалом, як пише історик, "команда не мала ніякої ворожості до християнських ідеалів, ба навіть використовувала їх для обґрунтування свого протесту".
І вже точно в радянській історії не було місця епізоду, який залишив у своєму звіті Н. Негрі, комендант порту Констанца, куди прийшов революційний панцерник. "После поднятия русского флага на борт поднялся адмирал Писаревский и священник; последний мне сказал, что он совершит службу для изгнания злых духов (он имел такой красный нос, что было очевидно, что в его носу было сборище многих их этих духов)". Веселий був чоловік, цей румунський комендант…
Матрос Григорій Вакуленчук - один із керівників повстання на "Потьомкіні"
Хоча, бунт за визначенням "бессмысленный и беспощадный", і нічого доброго в ньому немає.
Шкіпер Т. Зубченко, який не належав до кола революціонерів, зміг викинути за борт пляшку з листом – "Православные люди! Прошу сообщить моей жене и деткам, что я умираю не от врага ,а от руки своего брата… По милости трюмного механика Коваленко, артиллерийского кондуктора Шопарева, старшего боцмана Мурзака я оставлен ещё на мучения… Дорогая Маруся, прошу, прости меня. Я умираю за Веру, Царя и Отечество. Крепко вас обнимаю предсмертною рукою. 19 июня 1905 года. Ответ не пиши, а похорони меня на севастопольском кладбище".
Само собою, російська дореволюційна та сучасна "патріотична" історіографія не проходять повз такої очевидної тези – повстання спровокували і несуть за нього відповідальність "жиди". При тому, що достеменно відомо, що на броненосцеві був 1 (один) єврей – представник партії меншовиків Костянтин Фельдман.
Відповідь на питання, яким чином один молодий чоловік у формі студента зміг розагітувати українських за походженням матросів проти російського походження офіцерів залишається у своєрідних текстах представників цього напрямку без відповіді.
Слушною видається теза автора, що малоефективним є намагання обєднати дві міфологічні версії, синтезувати їх, бо на виході маємо третю, не менш фантастичну, але більш курйозну. Саме повстання та його перебіг не визначались єдиним центром, були певною мірою збігом випадкових обставин і сама "мятежность" поведінки учасників бунту, відсутність чіткого плану про це свідчить.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.06.2013, 21:02 | Повідомлення # 75 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 
Радянська пропаганда канонізувала моряків в образі більшовиків
Дуже цікавий – цілком кінематографічний – сюжет про подальшу долю кількох сотень "потьомкінців". Дехто залишився в Румунії, беручи участь у місцевому соціал-демократичному русі і навіть створенні місцевих профспілок. Інші, особливо прихильники царського уряду – таких було чимало – повернулись на батьківщину. Решта розсіялася світом – від Балкан до Ірландії та Сполучених Штатів.
Панас Матюшенко трохи потинявся в злиднях і вирішив повернутись додому, був впізнаний і згодом повішений. Сам броненосець "Потьомкін" теж повернули додому і перейменували у «Пантелеймон», щоб не нагадувати про його революційне минуле.
1906-го спалахнуло повстання на "Очакові", яким керував лейтенант Шмідт (так той самий; про пригоди його "дітей" не забуваємо з безсмертної сатири Ільфі і Петрова). Він з товаришами був розстріляний на острові Березань. А за кілька днів невідомий анархіст вбив пострілом командувача Чорноморським флотом адмірала Чухніна.
Після Лютневої революції 1917-го панцернику повернули старе ім’я. Та незабаром він став "Борцем за свободу", а 1925-го року його банально розпиляли на залізо. І буквально через кілька місяців вже не існуючому кораблю прийшла світова слава.
Знаменитий італійський режисер Джузеппе де Сантіс так оцінив його вплив: "Мені здається, що картина Ейзенштейна мала вплив на все світове кіномистецтво". Ну, а великий комік Чарлі Чаплін назвав цей фільм "найсильнішою кінодрамою, що я бачив".
Віддаючи шану повсталим матросам і офіцерам "Потьомкіна", принагідно дякуємо й Ейзенштейну.
Фраза. "Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу, стоїмо за одне і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та онукам".
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/
|
| |
| |
