Понеділок, 25.09.2017, 15:15
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 4 з 6«123456»
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
ІСТОРІЯ
GADДата: Вівторок, 08.01.2013, 10:23 | Повідомлення # 46
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...продовження...

Щедрик, ведрик, Гітлер – мошенник!

Нові буремні часи принесли і нові прочитання старим колядкам та щедрівкам. І знову не обійшлося без "центральної лінії партії" – антирелігійна машина продовжувала працювати на повну потужність, "впираючи" в старі, суто народні, мотиви героїчні елементи нової епохи, підміняючи сімейні цінності бучними політичними гаслами.

Спаситель родився, люди його славлять,
А спаситель-откупитель здоров'я знебавля.
Не страшні ж бо вже нам топори фашизму,
Перемога є за нами – сила комунізму!


(записано на Рівненщині 1946 року).

У Кіровоградській області український фольклорист Олексій Дей у 1958 році зафіксував таку щедрівку:

Щедрик, ведрик, Гітлер – мошенник.
За яку ласку забрав ковбаску.
Ще тобі мало – забрав і сало.
Поперек горла щоб тобі стало!




Різдвяна листівка воєнних років.

А в Івано-Франківській області старі люди й досі пам’ятають воєнну колядку:

Сумний святий вечір в сорок первім році:
По всій Україні плач на кожнім кроці.
Плаче стара мати, болить її серденько,
Кличе ворог на війноньку сина-козаченька.
Не плач, стара мати, нема чо плакати –
В чистім полю широкому синіють Карпати.
Ой зійшла на небі зірка по всій Україні,
Посідали до вечері самі сумні невеселі…


(записано у 1959 році у селі Іванівці).

Втім, як вважають етнографи, авторство подібних переробок могло належати не партійним ідеологам, а самому народові.



"Сумний святий вечір в 47-ім році..." Гурт "Гайдамаки" виконує рімейк колядки "Нова радість стала", написаний пропагандистом УПА, членом УГВР Михайлом "Боєславом" Дяченком. Автор загинув у бою з МГБ в лютому 1952-го

Зірко п’ятикутна, світи нам в майбутнє!

Ані XX з’їзд КПРС з його курсом на розвінчання культу особи Сталіна, ані хрущовська відлига, ані брежнєвський застій не відродили старовинних українських колядок та щедрівок.
У СРСР святкували Новий рік з ялинкою, прикрашеною зіркою, Дідом Морозом та Снігуронькою, воліючи назавжди забути "ганебну попівську спадщину".



Радянське Різдво на Закарпатті, 1965 рік. Джерело – книга "Нові свята і обряди", Київ, 1976

"Перша Всесоюзна нарада з питань нових обрядів (відбулася 1964 року у Москві – ІП) привернула увагу партійних, радянських органів, науковців до важливої проблеми викорінення залишків віджилого побуту, які підтримували церковники і які стояли на перешкоді інтенсивному процесу творення і впровадження у життя та побут трудящих таких свят і обрядів, які підвищують їх трудову і політичну активність", - рапортувала радянська газета "Правда".

Їй вторила київська преса.

"З виходом на суспільно-політичну арену робітничого класу виникає і розвивається пролетарська обрядовість, найбільш послідовно, порівняно з усією попередньою, відомою історичній практиці, обрядовістю утверджує духовні цінності людини праці", - ішлося в статті антирелігійника Валерія Горового у "Вечірньому Києві".

От так – не більше і не менше: створюваний народом століттями спадок комуністична влада відмітала, натомість насаджаючи власні, "правильні" колядки та щедрівки про партію та вільну працю.

Зірко п’ятикутна,
Світи нам в майбутнє,
Щоб міцніла хода наша
Широка й могутня.
Щоб у щасті, дружбі, згоді
Жили всі наші народи.
І вели до щастя, слави
Радянську державу!


(записано у Свалявському районі Закарпатської області 1977 року).

Щедрівки у дусі соцреалізму сьогодні видаються дещо наївними:

Щедрик, щедрик, щедрівоньки,
Потелились корівоньки,
Та й на фермі потелились,
Теляточка породились.
Будем ростить цих теляток –
То колгоспників достаток.
То колгоспна росте каса,
А народу – масло й м’ясо!


(записано у 1961 році на Київщині).

Груднем 1963 року датовано таку соціалістичну віншувальну пісню:

Хто в цьому домі живе-поживає,
Того з Новим роком поздоровляєм!
Щоб господарям цієї хати
Трудоднів тисячу у році мати!


З 70-х років і аж до розвалу Союзу при Раді міністрів УРСР та облвиконкомах працювали комісії з радянських традицій, які займалися розробкою, методологією та впровадженням нових радянських обрядів у життя, у тому числі схвалювали вихід серії фільмів "Новые советские обряды" студії "Укркінохроніка".



Радянське Різдво з Дідухом та партійними діячами у Харкові, 1977 рік.

"Народ iз любов'ю зберіг до наших днів лише справді наснажені народною мудрістю високохудожні колядки без натяку на будь-яку релігійність. Сьогоднішній день народжує і нові щедрівки, у яких прославляються наші виноградарі, кукурудзоводи, механізатори, трактористи, тваринники", - звітувала перед партійними зборами в Ужгороді у 1974 році методист з фольклору, нових свят і обрядів обласного Будинку народної творчості Олена Мейсарош.

У якості нагороди за трудові досягнення складалися навіть адресні щедрівки – як от Герою Соціалістичної праці, доярці колгоспу "За нове життя" Закарпатської області Марії Симканич:

Добрий вечір, господарко,
Наша славная доярко,
Скільки зірок небо має,
Та ясніш ота палає,
Що на грудях ваших сяє!
По надоях, героїне,
Перша ви на Іршавщині.
Ми вам раді щедрувати –
По Вкраїні першість взяти!


(1980)

Втім, як би не вичавлювали українські колядки та щедрівки з пам'яті, вони живуть, бо народ є мудрішим за будь-яку партійну ідеологію.
Пісні, які славлять голів колгоспу, ланкових чи комбайнерів, залишилися лише гримасою історії, а в українських оселях сьогодні лунають старі колядки та щедрівки, які пережили десятиліття радянського абсурду.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua
Прикріплення: 4441716.jpg(92Kb) · 6458815.jpg(63Kb) · 3765077.jpg(74Kb)
 
GADДата: Понеділок, 14.01.2013, 01:29 | Повідомлення # 47
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Анка-пулеметчица стреляла в рабочих. Рабочие и утопили Чапая в Урале



Знаменитая Анка-пулеметчица стреляла не в офицеров-каппелевцев — в атаку на красные пулеметы без единого выстрела (не было патронов) шли потомственные рабочие Ижевских заводов. В том бою они погнали “красных”, они же позже разделались с Чапаем.

Многие видели фильм-боевик «Чапаев». Там советские киношники-идеологи сняли эпизод психической атаки Каппелевского офицерского полка. Это вымысел. В то время офицеров Каппелевского полка не было на этом участке фронта. На Чапаевскую дивизию тогда наступали рабочие Ижевской дивизии, и Анка-пулемётчица стреляла не по офицерам, а по русским рабочим. Впоследствии «легендарный Чапай» был ими разбит и утоплен.

Рабочий стрелковый Корпус прошёл весь свой тернистый путь от гор Урала до Тихого океана, окропив своей святой кровью белые снега необъятной Сибири. Все оставшиеся в живых его солдаты-рабочие были награждены знаком «За великий Сибирский поход». На этом знаке, сделанном из серебра, был изображён терновый венец, на котором лежал обнажённый меч. Носился он вместе с другими боевыми наградами на Георгиевской чёрно-оранжевой ленте.

В 1917 г. в октябре при помощи кайзеровской Германии* большевики самозвано, от имени рабочих и крестьян, провозглашают в Петрограде т.н. «Рабоче-крестьянское правительство», которое уже в январе 1918 г. расстреливает на улицах Петрограда 60-тысячную демонстрацию рабочих в поддержку Учредительного Собрания России. Спустя некоторое время, тайно, под покровом ночи, спрятавшись за штыки и пулемёты наёмных латышских стрелков, которые за деньги продались большевикам, это «правительство» бежит в Москву. Там оно и остаётся у власти более 70 лет, совершив в стране невиданный в истории человечества геноцид.

Ленин с большевиками пообещали крестьянам землю, а рабочим — заводы, фабрики и шахты. Но обманули и тех, и других. За своё правление «Рабоче-крестьянское правительство» утопило в крови более тысячи крупных крестьянских восстаний, уничтожив миллионы крестьян. Это же правительство расстреливало рабочих Екатеринослава, Астрахани, Тулы, Уфы, Омска, Ижевска, Сарапула, Воткинска, Новочеркасска, Александрова, Мурома и других городов России. Миф о том, что рабочие и крестьяне были опорой Советской власти, выглядит довольно смехотворным.

В Белой Армии адмирала Колчака сражался с большевиками 150-тысячный Рабочий стрелковый корпус, сформированный из рабочих Сибири. Это были золотые кадры потомственных высококвалифицированных и высокооплачиваемых русских рабочих, которым было непонятно, от чего их собираются освобождать большевики.

После расстрела в Екатеринбурге семьи Императора восстания против самозваной власти большевиков прокатились почти по всему Уралу. Это были действительно народные восстания.

Самые крупные волнения рабочих тогда произошли на ижевских военных заводах. Рабочие выступили против расстрелов, чинимых повсюду большевиками, против широкой распродажи спиртных напитков Советской властью. Ижевские рабочие передали Воткинском рабочим 50 тыс. винтовок:; 60 тыс. — восставшим уральским крестьянам и 15 тыс. — армии генерала Болдина. При отступлении адмирала Колчака из Ижевска ему было передано 100 тыс. винтовок. Патронов, правда, у ижевских рабочих не хватало, и они их добывали в боях у красных.

Когда началось восстание ижевских рабочих, красноармейцам зачитали приказ Троцкого о том, что в Ижевске восстали буржуи и дворяне. Но когда они приблизились к городу, там вдруг взревели заводские гудки. Навстречу красным из города шли цепи людей в рабочих спецовках с винтовками наперевес.

Среди рабочих многие побывали на фронтах 1-й Мировой войны, немало среди них было и георгиевских кавалеров, получивших свои кресты и медали за храбрость в боях. Именно они шли в первых рядах контратакующих рабочих, надев на свои спецовки все свои боевые награды. Цепь за цепью, без единого выстрела (не было патронов), со сжатыми зубами и глазами, полными ненависти и гнева, прямо от станков, плечом к плечу шли в свою психическую контратаку рабочие Ижевска. А позади передовых цепей рабочих шли несколько десятков гармонистов, которые играли знаменитый тамбовский марш «Прощание славянки». Всё это привело в смятение красных, они дрогнули и побежали, преследуемые рабочими, а многие из них стали переходить на сторону ижевцев. В полном своём составе перешёл и Петроградский рабочий полк, которым так гордились большевики.

В этих летних боях рабочие разбили две армии красных, отбив у них много боеприпасов и патронов. Небезызвестный на Тамбовщине палач Антонов-Овсеенко тогда еле унёс свои ноги от рабочих. А будущий красный «маршал» Блюхер два дня прятался в лесу.

События принимали очень серьёзный оборот. Троцкий был вынужден бросить против рабочих отборные части латышских и китайских стрелков, части наёмников из бывших военнопленных мадьяр, австрийцев, немцев и турок, а также чекистские соединения из Москвы, Рязани, Смоленска, Тамбова, Саратова и Н.Новгорода, несколько бронепоездов и матросов Ф.Раскольникова с Волжской военной флотилии.

Впоследствии участник этих событий писал в одной из харбинских газет: «Большевистские латыши и китайцы приближались к городу. Тогда там рабочие останавливали свои станки, брали тут же рядом стоящие винтовки и шли в бой. Разбив латышей и китайцев, они опять становились к станкам и продолжали работать».

Красные, удивлённые стойкостью рабочих, бросили против них ещё целых три армии. С каждым днём блокада Ижевска сужалась и становилась всё более невыносима. Тогда рабочие, взяв своих детей, жён, домочадцев и окружив их плотным кольцом, пошли опять в психическую атаку на врага. В этой отчаянной атаке они прорвали кольцо красных, навеки уложив в русскую землю тысячи «военных специалистов» из бывших военнопленных, которые так и не вернулись из русского плена.

Прорвав кольцо красных, рабочие двинулись на восток, к Белой армии Колчака. Сначала там отнеслись к ним очень насторожённо, но посланный к ним с инспекцией генерал Тихмеев вскоре докладывал, что рабочие представляют собой великолепную боевую единицу и горят желанием бить большевиков.

Ижевские рабочие были сведены в одну стрелковую дивизию, и у них была особая форма с синими погонами и выпушками. На их погонах была буква «И». Такая же форма была и у рабочих Воткинской и Сарапульской дивизий с буквами на погонах соответственно «В» и «С». Были у Колчака ещё три дивизии, сформированные преимущественно из рабочих Урала и Сибири, а также отдельный Петроградский рабочий полк.

Всем рабочим Корпусом командовал генерал-лейтенант Молчанов родом из г. Елатьма Тамбовской губернии. Генерал Молчанов был боевым офицером старой Русской армии и внешне ничем не отличался от своих солдат-рабочих. Он носил серую солдатскую шинель с синими солдатскими погонами, на которых белыми нитками был прострочен генеральский зигзаг. Генерал ходил со своими солдатами в штыковые атаки на красных, взяв в руки винтовку, ел с ними из одного котла и делил с ними все радости и невзгоды.

Многие офицеры рабочего Корпуса были сами потомственными рабочими, которые свои офицерские погоны получили на фронтах I Мировой. Особым почётом пользовались поручики Ладыгин, штабс-капитаны Калашников, Мудрынин и Стелянин, ротмистр Агафонов, капитан Селезнёв и многие другие. Были в Корпусе и кадровые офицеры Русской армии и даже аристократы: полковники Ефремов, Федичкин и князь Ухтомский. Дисциплина в рабочем стрелковом Корпусе была железной, и рабочие на своих офицеров смотрели не только как на начальство, но и как на товарищей по оружию. Корпус был награждён за храбрость Георгиевским знаменем, которое лично вручил адмирал Колчак.

В том, что тогда Белое движение России потерпело неудачу, нет их вины. Они сделали всё, что только могли, сражаясь до самого конца за свою поруганную Мать-Россию. Генерал Молчанов увёл своих солдат-рабочих во Владивосток, откуда они были переправлены в Маньчжурию. Из Маньчжурии он делает попытку вернуться на Родину. В 1921 г. он переходит границу и занимает Хабаровск, Волочаевку и Спасск. Но, встретив на своём пути в десятки раз превосходящие его силы большевиков, вынужден был вернуться в Китай. Там, в Харбине и Шанхае, рабочие Корпуса создают «Ижевско-Воткинское промышленное товарищество». Многие ещё в 20-х гг. уехали в Америку, где в Сан-Франциско создали филиал «Товарищества», поражая американцев своей высокой рабочей квалификацией, которой, по признанию американцев, не имели их рабочие.

Полковник Федичкин, командир Ижевской дивизии, и генерал Молчанов, командир стрелкового рабочего Корпуса, жили в эмиграции своим трудом, деля с рабочими, как и прежде, поровну все радости и печали. Совсем недавно они умерли в Америке, дожив до глубокой старости.

Последние рабочие покинули Харбин и Шанхай в 1945 г., в связи с приходом в Китае коммунистической власти. Они уехали в Америку к своим товарищам и друзьям по оружию, некоторые перебрались в Австралию, а другие поселились в странах Европы. Сегодня их потомки ежегодно съезжаются вместе 16 августа — в День начала рабочего восстания на Урале против большевиков.

Этот отрывок советской пропаганды, надо сказать, поставлен очень талантливо, просто гениально. С информативной точки зрения — полнейший бред. Однако короткий диалог между двумя красноармейцами «- Красиво идут… — Интеллихенция» — и тут Анка заводит свою “машинку” — в этом весь большевизм.

Джерело: http://samara.in.ua
Прикріплення: 3338743.jpg(26Kb)
 
GADДата: Четвер, 31.01.2013, 17:49 | Повідомлення # 48
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті

На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії



Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.

Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше – професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін: «Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Порятунок їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!» А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…

З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни – міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї – адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни – адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне – міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.

За прикладами не треба далеко ходити. Уродженець Нікопольщини Іван Бабак, один із блискучих льотчиків-винищувачів; за неповні три фронтові роки збив особисто 22 ворожих літаки і ще 4 в групі. У Люфтваффе його добре знали і звали «летючим демоном». Але Бабаку не пощастило: 16 квітня 1945 року його літак був збитий зенітним снарядом над ворожими позиціями, льотчик потрапив до полону. Іван Бабак хотів назватися рядовим льотчиком, але німецькі зенітники його одразу впізнали – у них був альбом портретів совєтських асів.

Ворог знав і цінував Івана Бабака. А от «свої» після того, як Німеччина капітулювала, одразу загребли льотчика й посадили у табір. На щастя, командир Бабака, тричі Герой Алєксандр Покришкін дізнався, де пильні чекісти тримають його льотчика, отож узяв із собою з десяток льотчиків-Героїв, озброїв їх автоматами і рушив на двох авто визволяти бойового товариша, якщо треба буде, то з боєм. І вертухаї відпустили Бабака – бо злякалися наведених на них автоматів, злякалися людей, чиї геройські зірки промовисто свідчили, що вони готові на все. Але… У 1949 році, попри протекцію Покришкіна, капітана Бабака викинули з армії; він ніколи не одержав чесно заслужену ним другу зірку Героя. Був учителем, потім – директором школи у Полтаві, пішовши на пенсію, навчав дітей грі в шахи та працював у товаристві охорони пам’яток історії та культури. Помер Іван Бабак 24 червня 2001 року, а єдина українська нагорода, якої він за рік до цього удостоївся – це відзнака полтавського мера другого ступеня.

А згадаймо, як урочисто відзначали свято Дев’ятого травня за Кучми…

Що стосується Олексія Береста, то він усе ж одержав посмертно гідну його подвигу українську нагороду. І хоча лейтенант Берест насправді не був першим, хто підняв прапор над узятим штурмом Рейхстагом – він забезпечив лише встановлення офіційного, «політвіддільського» стягу, але все одно – з боєм, усе одно – ризикуючи своїм життям і захищаючи товаришів, - звання Героя України «націоналіст» Віктор Ющенко йому присвоїв. Може, не в останню чергу тому, що Берест був його земляком, сумчанином?

Та, як побачимо далі, чинник земляцтва у цьому сенсі також діє далеко не на всіх і не завжди. А поки що – про речі прості й навіть банальні. Поблизу Торґау на Ельбі 25 квітня 1945 року з американцями зустрілися бійці 1-го Українського фронту. Йшлося не тільки про назву – там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини – адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16 років і допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час були вичерпані, отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали у великій пригоді. Тож цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець.

Хоч офіційно (реальне та офіційне за совєтських часів дуже часто було чимось істотно відмінним) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі, відбувалася інша – стихійна, незапланована, як і має бути на війні. Йшлося теж про розвідників: з американського боку – патруль лейтенанта Бака Коцебу, недавнього студента із штату Техас, з радянського боку – група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька – у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але… Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний» момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. То чи не були батьки лейтенанта Коцебу втікачами з більшовицької Росії? Схоже, політвідділ вирішив не ризикувати, і «призначив» інших героїв зустрічі на Ельбі. Схоже, це рішення діє донині: в українському сегменті Інтернету я знайшов одну-єдину згадку про Григорія Голобородька – у Книзі пам’яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х. Як бачимо, і цей полтавчанин міцно забутий. Чи потрібні до цього ще й коментарі?

Але повернімося до штурму Рейхстагу. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров та Кантарія; реально підняття цього прапора, як уже було сказано, – заслуга лейтенанта Олексія Береста. Проте реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній прапор Перемоги був старший сержант Віктор Правоторов (він же – Провоторов у цілому ряді документів) родом з Кубані, який жив, працював і був мобілізований у Донбасі, у Макіївці. Прапор же той був не витвором політвідділів і не зберігався до останнього у штабі, як так званий «штурмовий» стяг, що його копію тепер за законом вивішують по всій Україні, – він був продуктом імпровізації розвідників, зробленим із червоного напірника перини німецького генерала. Тому якщо хтось справді хоче вивісити копію справжнього прапора Перемоги, то мусить спершу знайти велику перину і здерти з неї напірник…

Та мова не про прапор сам по собі, а про тих, хто його підняв над Рейхстагом 30 квітня 1945 року.

«І ось лейтенант Сорокін дає команду:

-По одному, короткими перебіжками, вперед!

Кидок, другий, третій... Озираюся – поруч Булатов. Решту відсік вогонь... Ось і стіна рейхстагу. Залягли, дивимося, чи немає де вільного від цегли вікна. Знаходимо вікно. Вибравши момент, ми влізли у вікно, попередньо кинувши туди по гранаті. Коридорами вийшли на сходи, забралися на другий поверх.

Гриша Булатов простягнув руку у вікно, помахав прапором, потім ми закріпили його. В цей час унизу почулися постріли, вибухи гранат, стукіт чобіт. Ми приготувалися до бою. Гранати й автомати напоготові. Але сутички не сталося. Це по наших слідах дійшли Лисенко, Брюховецький, Орешко і Пачковський. З ними лейтенант Сорокін. Він підійшов до нас, потиснув руки і зняв прапор.

- Звідси його погано видно, хлопці, - сказав він. - Треба пробиратися на дах.

Тими ж сходами стали підніматися все вище і вище, поки не дісталися до даху. Мета досягнута. Де ставити прапор? Вирішили закріпити його у скульптурній групі. Підсаджуємо Гришу Булатова, і наш наймолодший розвідник прив’язав його до шиї величезного коня. Подивилися на годинники, стрілки показували 14 годин 25 хвилин».

Це – слова самого Віктора Правоторова. Чогось не згаданий той, із ким разом вони закріпили прапор спершу на другому поверсі Рейхстагу – лейтенант Кошкарбаєв – та один із учасників прориву на дах споруди – рядовий Габідуллін. Чого саме? Казах і башкир… Чому ж не наважився старший сержант Правоторов назвати газетяру своїх бойових товаришів? Можливо, причина в тому, що вони мали щось «неправильне» в біографії – адже частини, які штурмували Рейхстаг, були вкрай знекровлені й одержали поповнення з числа щойно звільнених в’язнів Моабітської тюрми в Берліні, серед яких були і бунтівні бійці «азіатських легіонів» німецької армії…

Але ось хто тоді піднявся на дах Рейхстагу: бійці та сержанти Іван Лисенко, Віктор Правоторов, Степан Орешко, Павло Брюховецький, Михайло Габідуллін, Михайло Пачковський, Григорій Булатов. І лейтенант Сорокін.

Вочевидь не та компанія: а де ж грузин? І чого це прапор підносять татарин Булатов (хоч і писався він «росіянином», але…) та кубанець-донбасівець Правоторов? Власне, а де ж великий російський народ, представлений хіба що лейтенантом Сорокіним? Непорядок! Й одержали ті, хто першими підніс червоний прапор над Рейхстагом по ордену… Червоного прапора. А загалом у старшого сержанта Правоторова було ще три ордени: дві Червоні зірки й орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. І декілька медалей. Негусто? Але ж це був справжній фронтовик, який воював з квітня 1942 року…

…Тільки наприкінці 1990-х місцева влада Макіївки встановила скромний пам’ятник на могилі Віктора Правоторова, який трагічно загинув ще 1962 року. На пам’ятнику написано, що він – героєві штурму Рейхстагу і підняття на ньому прапора Перемоги, але подія ця віднесена на… 30 травня 1945 року.

А от, скажімо, чернігівець Степан Орешко помер у травні 2000 року, невдовзі після відзначення 45-річчя закінчення війни в Європі. Не було на його похороні ані військового оркестру, ані представників місцевої влади. Бо ж міф про «Велику Вітчизняну» - це те, чого потребували і Леонід Кучма, і, тим більше, Віктор Янукович, а кому з можновладців, колишніх і нинішніх, вони потрібні, реальні герої війни?

…Старший сержант Правоторов залишив напис на колоні Рейхстагу: «Знайте наших. Ми з Донбасу, з Макіївки». Сьогодні, зважаючи на синдром непам’яті можновладців України (і передусім оцих от «наших», тих, хто з Донбасу), поєднаний із синдромом неосовєтської міфотворчості, ці слова фронтовика звучать і гірко, й саркастично.

Джерело: http://tyzhden.ua
Прикріплення: 2617234.jpg(43Kb)
 
GADДата: Четвер, 31.01.2013, 17:53 | Повідомлення # 49
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Чужа війна

Українцями не було створено жодного музичного шедевра про «Велику вітчизняну»



Значна частина нашого народу вважає найкращою назвою для минулої війни термін «Велика Вітчизняна» – усі соціологічні опитування, проведені в незалежній Україні, засвідчували цю тенденцію. Нині вона навіть посилилася завдяки шаленим зусиллям мас-медіа Російської Федерації, споживачем продукції яких залишається більшість українських громадян, та внаслідок роботи вітчизняних чиновників-кремлефілів та «засланих козачків». Отже, була Вітчизна, народ героїчно воював, захистив власну свободу й незалежність і визволив усю Європу від фашизму. Струнка й зрозуміла картина минулого, що ґрунтується на незчисленних телесеріалах, ток-шоу, пісенних марафонах, газетних статтях та виступах урядовців-кремлефілів. А відтепер про славетну перемогу в цій війні нагадуватимуть ще й червоні прапори, розвішані по всій країні на 9 Травня та в інші дні, пов’язані з пам’яттю про ті часи.

Але насправді ми маємо справу з грандіозною пропагандистською будовою, всеохопним соціальним міфом і типовим явищем «фальшивої пам’яті». Бо ж у 1940-ві роки український народ зовсім не вважав «Великую Отечественную войну Советского Союза», як її назвав Сталін, «Великою Вітчизняною». Наші співвітчизники, крім певного прошарку інтелігенції, військової та цивільної, не ставилися до цієї війни як до своєї, народної, на життя й на смерть. Йдеться про незаперечні самоочевидні ментальні та соціокультурні речі.

І річ не лише у війні.

Чи замислювалися ви над тим, що серед величезної кількості совєтських довоєнних пісень немає українськомовних рівня, скажімо, «Эх, хорошо в стране Советской жить»? Що у так само довоєнному фільмі «Трактористи», присвяченому будням трактористів-українців, герої співають «Розпрягайте, хлопці, коні» (народну пісню) та «Гремя огнем, сверкая блеском стали...» (пісню модерно політичну)? І що з довоєнних українських радянських пісень навіть знавцям важко пригадати що-небудь більш-менш мелодійне і виразне, хіба що «Уперед полком єдиним більшовицька сила йде»?

А візьмімо повоєнний час, коли з’явилася сила-силенна справді доброї української пісенної лірики, але не виникло нічого визначного зі своєрідного совєтського жанру трудової лірики рівня «Мой адрес – Советский Союз» або «Не кочегары мы, не плотники...»? Ба більше: навіть пісень про Лєніна на кшталт молитовної «Ленин всегда живой» чи енергійно-революційної «И Ленин такой молодой...» українські автори не створили...

Аналогічна ситуація і з «Великою Вітчизняною». У російській культурі війна з нацизмом спричинилася до появи справжнього грона блискучих, часом геніальних творів, які 9 Травня кожен охочий може знову і знову почути в теле- та радіоконцертах. Тут і задумлива, тремка лірика на кшталт «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат...», і грізна хвиля народної сили, готової йти на бій, як-от «Вставай, страна огромная...», і стоїчне ставлення до життя та смерті – «Эх, дороги, пыль да туман…», нарешті, гордість переможця «Едут, едут по Берлину наши казаки». Ці та безліч інших пісень написали, звісно, професійні поети та композитори, але чим вони є, як не медіаторами народного мелосу і народної душі? А інакше не жили б і донині, бо в них правда про війну, яка для когось була «Отечественной», хоча не завжди совєтською і сталінською. Проте, мабуть, зовсім не випадково ця правда висловила себе в ті роки виключно російською мовою.

А що ж із давніх-давен співоча та пісенна Україна?

В Україні нічого схожого. Попри те що поети у другій половині війни створюють тексти справді високої якості, класичним взірцем яких стало Сосюрине «Любіть Україну». Це вже потім, за 20 років, з’являться геніальні «Степом, степом...» чи «Батьку, ми ровесники з тобою», це вже у 1970-ті була написана Володимиром Івасюком до спектаклю «Прапороносці» пісня «Я повертаюсь на Вкраїну...» – але все це, власне, пісні радше антивоєнні.

А тому фактом є мовчання душі одного з найспівучіших у світі народів упродовж війни, котру нам подають як «Вітчизняну» і котру чимало наших співгромадян сьогодні так і сприймають. Так само, до речі, як і практично нульова пісенна реакція на весь совєтський період історії України. Можливо, в Україні немає традиції пісенного реагування на політику? Та ні. Є вона. «Шалійте, шалійте, скажені кати» чи «Вічний революціонер» створені ще до 1917-го; «Гей, не спи, робітнику» та інші на вірші Василя Чумака – в часи революції, війни, зрештою, фактом є спалахи пісенно-політичної лірики наприкінці 1980-х чи у часи Майдану.

Тому й сталося так, що найкращу пісню совєтсько-німецької війни на українську тематику – «Ой, Днипро, Днипро...» – написали два росіянина: композитор Марк Фрадкін і поет Євґєній Долматовскій. Написали, певна річ, не відсиджуючись у Ташкенті: Фрадкін з 1939 по 1944 рік служив у Червоній армії, а Долматовскій у серпні 1941-го потрапив в оточення під Уманню, був узятий нацистами в полон, утік і кілька місяців ішов по німецьких тилах до лінії фронту, який тоді був уже за Харковом.

А з якого дива українцям тоді було вважати ту війну Вітчизняною, а Совєтський Союз – Вітчизною? Після колективізації та розкуркулення, після нищення плодів українізації, після Голодомору, після терору 1937–1938 років? Щодо росіян, то Сталін вміло зіграв на нотках традиційного імперського гонору, на великодержавних традиціях, на уявленнях про місію «народу-богоносця» тощо, зрештою, на роздмухуваній усіма способами ксенофобії як стосовно німців, так і стосовно «лінивих та боягузливих» західних союзників. А що «кремлівський горець» міг запропонувати українцям? Випалену землю під час відступу в 1941–1942-му? Тотальну мобілізацію мільйонів ненавчених, не вдягнених в однострої і ледь озброєних новобранців від 16 до 55 років («чорносвитки», або ж «піджачники», як названі вони в щоденнику Олександра Довженка), котрих хвиля за хвилею, навіть не поставивши на облік у війську, кидали на штурм найбільш укріплених позицій вермахту? Зневажливе ставлення з боку номенклатури і «визволителів» до тих, хто був під окупацією (а це вся Україна)? Переконаний, усе згадане вище не надто заохочувало українців помирати «за Родіну, за Сталіна». Це при тому, що в різні роки війни уродженців УРСР у Червоній армії було від 1/6 до 1/3 особового складу й воювали вони в 1944–1945-му, після повернення в Україну радянської влади, добре, хоч і без ентузіазму. Причина дуже проста: нацистська окупаційна політика примушувала вибирати з двох лих менше, а сталінські агітатори в ті роки старанно поширювали чутки, що по війні й колгоспи розпустять, і з таборів людей повернуть (Остапа Вишню вже повернули, дивіться!), і з крамом буде легше – Європа забезпечить... Одне слово, воювали українці не за Совєтський Союз, а за свої сім’ї, міста, містечка і села, за надію на хоч трохи краще життя. А на такій війні якщо й співають щось, то журливе і сумне, так, щоб політруки та комсомольці-сексоти не почули.

Хоча, чесно кажучи, щиро дивує, чому росіяни вважали і вважають ту війну «Отечественной». Адже сформована ще 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком академіком Алєксандром Яковлєвим назвала після тривалої та ретельної роботи страшну цифру: 954 тис. бійців Червоної армії розстріляні за наказом свого ж командування за реальні, а найчастіше уявні провини. Це десять повністю укомплектованих загальновійськових армій і дещо більше, ніж загальні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941–1942 роках. При цьому військові трибунали винесли 167 тис. смертних вироків (це дві загальновійськові армії). Нескладно підрахунку підрахувати 954-167=787 тис. саме така кількість вояків розстріляна без будь-якого, навіть позірного, суду і слідства, найчастіше загороджувальними загонами, командирами і комісарами та політруками на полі бою. Яка армія світу витерпіла б таке і не підняла на багнети правителів? Який народ світу після його нищення вважав би ведену такими способами війну праведною і при цьому створював і співав би ліричні й героїчні воєнні пісні?

Українці хоча б не оспівували знищення свого народу...

Отож Україна у війну мовчала. Але водночас вона мала свій голос.

Справді народний голос – це, вслід за стрілецькими піснями доби 1914–1920-го, пісні вояків Української повстанської армії. Йдеться про десятки різнопланових – похідних, урочистих, ліричних, меморіальних – творів. Цей голос і нині в начебто незалежній Україні лунає немов із підпілля, з походу лісової боївки, бо ж там, де правлять дядьки «Отечества» чужого, війна – справді вітчизняна і визвольна проти чужоземних тоталітарних режимів різного ґатунку – не є музейним експонатом. Приміром, «Гей на півночі, на Волині, створилась УПА», «Лента за лентою...» та багато-багато інших.

Отож не дивно, що колективна історична пам’ять багатьох українців замінена фальшивою: новітню міфологію насаджують Кремль і його пахолки – відрихтована версія війни, схоже, є важливою складовою російського проекту майбутньої «ліберально-енергетичної імперії» («Там, где шли когда-то танки, пролетает русский газ», – співається в неофіційному гімні Газпрому). Але якщо Табачник та іже з ним вперто нав’язують Україні неукраїнську й відверто брехливу історію воєнних років, то нам залишається не менш вперто відшукувати історичну правду (сьогодні, правда, модні розмови про те, що такої правди немає, що історію завжди конструюють, але в такому разі «Короткий курс історії ВКП(б)» рівноцінний і рівнозначний «Критиці чистого розуму», а концтабори такою ж мірою несуть світло істини, як і лікарня доктора Швейцера в Ламбарене...). А доки нам нав’язують фальш, доки вона спрацьовує, ми й далі залишаємося в химерному часопросторі, звідки вся країна ніяк не може виборсатися...

То хто ж усе-таки переміг у Другій світовій? Загалом Об’єднані Нації. Якщо брати на рівні суспільного ладу, то її програли всі тоталітаризми включно із совєтським – останній без поставок за ленд-лізом не пережив би 1942 року. А з погляду геополітики, хоч як парадоксально звучить, зазнав поразки СРСР, а перемогли західні союзники та Німеччина. Якщо ж узяти «окопну правду», рівень молодшого офіцерства та рядових бійців, то, безумовно, українці є співтворцями перемоги над фашизмом і нацизмом, у результаті якої Гітлер застрелився, а Муссоліні повісили догори ногами. Усі ті українці, які йшли в бій проти нацистів, будучи серед вояків Червоної армії, УПА чи Війська Польського.

Джерело: http://tyzhden.ua
Прикріплення: 3688673.jpg(41Kb)
 
GADДата: Середа, 20.03.2013, 19:36 | Повідомлення # 50
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Іван Мазепа

Меценатство

Києво-Печерська Лавра:

Троїцька Надбрамна церква (1106–1108; перебудови XVII–XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи
Успенський собор (1073–1089; перебудова XVII–XVIII ст.)відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.
Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696–1698) побудована коштом І.Мазепи
Кам'яний мур (1696–1701) будувався коштом І.Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати Івана Мазепи) (1698–1701)
Церква Різдва Богородиці (1696)

Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)

Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)

Вознесенська церква (1701–1705)

Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)

Микильський собор (1690–1696)

Богоявленський собор (1693)

Софіївський собор у Києві (1697–1700)

Дзвіниця та мури Софіївського монастиря у Києві (1699–1707)

Дзвіниця Пустинно-Миколаївського монастиря (др. пол. 1690-х)

Церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692)

Церква Св. Миколи у Батурині

Воскресенська церква у Батурині

Церква Покрови Богородиці у Батурині

Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря

Успенська церква Глухівського монастиря (1692)

Трапезна та дзвіниця Глухівського монастиря

Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря

Мала трапезна церква Густинського монастиря

Покровська церква в с. Дігтярівці Новгород-Сіверського району Чернігівської області (1708–1709 або 1710)

Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)

Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)

Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)

Дерев'яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам'янського Успенського монастиря

Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Батурин)|Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)

Храм Преображения Господня Лубенського Мгарського монастиря

Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря

Дерев'яний храм в ім'я Воскресіння Христового в Любечі

Мурована Воскресенська церква в Любечі

Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря

Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,

Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)

Вознесенський собор у Переяславі (1700)

Дерев'яна церква в с. Прачі

Дерев'яна церква Св. Іоанна Хрестителя

Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)

Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679–1695)

Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові

П'ятницька церква в Чернігові

Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові

Церква Іоанна Предтечі в Чернігові

Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові

Микільська церква у Білій Церкві (1706)

Братський Богоявленський монастир

Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві

Корпус Києво-Могилянської академії (1703)

Чернігівський колегіум (1701–1702)

Хрестовоздвиженський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689–1709)


http://uk.wikipedia.org/wiki....F%D0%B0
 
GADДата: Неділя, 07.04.2013, 13:13 | Повідомлення # 51
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?

Кажуть, що з давніх-давен, від дідів-прадідів, донські і терські козаки визнавали запоріжців старшими за себе. Ця традиція козачого старшинства свято зберігалася серед всього козацтва до 1917-го року. Але загинуло козацтво, загинули і його традиції.



З початком 90-х років 20-го століття виникла у Росії нова мода на козаків, і раптом, наче грибів після дощу, з’явилося по всіх околицях російської держави стільки новітніх козаків, що дивно стало – звідки же їх стільки народилося, і де вони всі ховалися за радянської влади?

Нові козаки принесли й нові традиції. Виникла нова козача філософія у Росії. Українцям у цих філософських побудовах немає місця. Абсолютно серйозно сучасні російські дослідники козачого напрямку пишуть і розповідають про те, що запоріжці не були українцями, а природною козачою мовою донських і запорізьких козаків була татарська та адигейська.

У найбільших московських книгарнях чільні місця займають полиці з книжками, автори яких не соромляться розповідати довірливим читачам про те, що донські козаки служили ще у єгипетських фараонів і нищили римський флот у Чорному морі за кілька століть до Різдва Христова. Можна було б просто посміятися над цим псевдонауковим шарлатанством, але коли такі автори послідовно паплюжать українську історію та завжди знаходять можливість на сторінках своїх праць у черговий раз познущатися над українським народом та його державністю, виникає почуття, що можливо гроші на видання своїх опусів ці автори отримали від відповідних структур саме для того, аби ні на хвилину не затухало полум’я антиукраїнської істерії в російському суспільстві. І воно не затихає, це полум’я, бо дрівця все підкидуються та підкидуються до вогнища чиєюсь зграбною рукою.

Але ж хотілося б подивитися на козачу історію поглядом тверезим та позбавленим будь-яких ідеологічних забарвлень. Гіпотез про походження імені козаків існує безліч, але жодна з них не спирається на будь-які доведені факти. Зрозуміло лише, що слово «козак» є тюркського походження, і вперше зустрічається саме у тюркських народів. Воно згадується в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» XIV ст. З тюркських мов «козак» перекладається як «білий гусак», де «каз» (kaz) –«гусак», «гуска», а «ак» - «білий». Але чому «козаки» так називаються – в жодного з тюркських народів немає ніяких пояснень цьому. В Казанському ханстві «козаками» називалися представники військового стану цієї держави, кіннотники, які підпорядковувалися вищим начальникам – огланам. Цілий тюркський народ – «казахи», перебрав собі це історичне ім’я. Самі казахи так себе і називають – қазақ, а в українській літературній мові до 1933-го року їхня республіка називалася «казакською».

З іншого боку, на територіях, близьких до Великого Степу, різні народи часто називали «козаками» своїх сусідів. Так в осетинській мові «Кæсæг» є позначенням сусідньої Кабарди, народ якої наші предки в добу Київської Русі називали «касогами». Від середньовічних касогів постали сучасні адиги – адигейці, кабардинці та черкеси. За деякими відомостями, черкеські переселенці заснували місто Черкаси на Україні, яке в часи Дмитра Байди-Вишневецького стало центром формування українського козацтва. Звідти і козаків, донських і запорізьких, в російських документах аж до пори Петра Першого часто називали «черкасами».

Таким чином, в історії появи перших козаків на теренах Східної Європи, є забагато «білих плям». Цим і користуються сучасні російські псевдоісторики, які зі шкіри вилазять, аби довести, що козаки могли бути ким завгодно, аби тільки не українцями. Але наша історична пам’ять спростовує ці брехливі тези. Козацтво зародилося на наших землях, в ареалі впливу Київської Русі, яка в добу від IX до XIII століття була головним центром всього політичного та культурного життя на величезній території Східної Європи – від Балтики до Кавказу, і від Карпат до Волги. Хай слово «козак» принесли в нашу мову половці чи касоги, набрало силу і забриніло на весь світ козацтво саме через Україну. І в уяві усіх сусідніх народів довгі роки, цілі століття, козацьке життя асоціювалося в першу чергу з життям власне українського народу.

Про те, що козаки на Україні завжди були українцями, згадують і наші найповажніші історичні джерела. Таким є, наприклад, Густинський літопис, який складався ченцями Густинського монастиря, що розташований на території Лівобережної України. Ось що пише літописець старовинною мовою у розділі «О началікозаковъ»:

«В літо 7024 (1516)… В сие літо начашася на Украйні козаки», і далі: «и от начала своего сей нашъ народ руский».

Цікаво, що думкою про те, що козаки є слов’янами, згодом перейнялися навіть тюрки, з мови яких і пішло в український обіг слово «козак». Так в кримськотатарській мові, ще у XIX столітті, словом «козак» означалися всі українці та росіяни, не зважаючи на їхнє справжнє походження, і це цілком закономірно, адже історично володіння Кримського ханства межували з землями запорізьких та донських козаків, і саме запорожці і донці уявлялися кримськими татарами як найбільші представники українського та російського народів.

Порівнюючи те, що пишуть в інтернеті українці про донських козаків, та ті, хто називають себе зараз донськими козаками про українців, приходиш до невтішного висновку – ми, українці, є набагато толерантнішими за наших опонентів. Українці розуміють донців як своїх братів, людей спільної козачої ментальності, які, так само як і ми, сильно постраждали в минулі роки від імперського свавілля. Донці ж, висловлюючи свої думки на просторах всесвітньої мережі, дивляться на українців часто вороже, зверхньо і спогорда, вважаючи справжніми козаками лише себе, і з одного боку постійно жаліючись на історичну долю, яка була так недобра до них впродовж останніх ста років, з іншого – повторюють про українців старі імперські міфи, про те, що ніякої України ніколи не було, є «малороси», українці – не козаки, і тому подібне безглуздя.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 4859850.jpg(109Kb)
 
GADДата: Неділя, 07.04.2013, 14:07 | Повідомлення # 52
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Як хозарська фортеця Саркел стала руською Білою вежею

Хозарська фортеця Саркел була зведена на Дону в першій половині ІХ століття. Це був період розквіту Хазарської держави. Але на західних кордонах Хазарії з’явилися у цього народу могутні вороги – це були й угорці, які прийшли в цей період у Великий Степ із Сибіру, а разом із ними посилилися і повстали проти хозарів їхні колишні данники – русини, предки сучасних українців



У 839 році з європейських анналів ми вперше дізнаємося про існування Руського каганату на просторах сучасної України, і в той же самий час, у 834–837 роках, хозарські правителі звертаються до імператора Візантії з проханням надіслати їм візантійських інженерів для будівництва фортеці на Дону. Прибулі майстри на чолі з Петроною Каматиром і збудували цей форпост на кордоні Хазарії з Руською землею. Годящого каменю для будівництва на берегах Дону не було, тому візантійці робили цеглу з вапняку, і з тієї цегли будували мури та башти Саркелу. Подробиці про зведення фортеці відомі нам із праці візантійського імператора Х століття Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», яка є справжньою енциклопедією своєї епохи. Наводиться у цьому трактаті й переклад із хозарської мови назви Саркелу – Біла оселя, однак перевірити, наскільки це правильно, ми змоги не маємо. Хозарська мова не зоставила після себе писемних пам’яток і залишилася невідомою для сучасних дослідників. Вважається, що хозари були тюрками, а в тюркських мовах «сар» означає «жовтий», тому деякі історики перекладають назву як «Жовта фортеця». Проте відомо, що фортечні мури будувалися з білої цегли, і в руських джерелах згадується вона як Біла вежа, але археологи в наші часи дізналися, що насправді було дві фортеці, на протилежних берегах Дону, одна з білої, а друга з жовтої цегли, тож і свідчення про «різнокольорові» назви поселення узгоджуються одне з одним.

Отже, з постанням Саркелу хозари могли сподіватися на те, що їхні західні кордони будуть надійно захищеними від нападів русинів та угорців, але 965 року київський князь Святослав Хоробрий наніс нищівного удару Хазарській державі, знищивши саму Хазарію, а її західний форпост перетворивши на найсхіднішу воєнну базу Київської Русі у Великому Степу. Відтоді розпочинається «руський» період історії Саркелу – Білої вежі.

Як і раніше, головними захисними спорудами міста залишаються вежі та мури, які збудували свого часу інженери-візантійці. Завдяки своїм величним і могутнім баштам дістала фортеця своє нове слов’янське ім’я – Біла вежа. У середині фортеці розміщався воєнний гарнізон, який складався як із русинів, так і з місцевих тюркських народів – печенігів і торків. Жили мешканці міста у білених глинобитних оселях, саме таких хатах-мазанках, у яких жили українські селяни ще у минулому ХХ столітті в Україні. Був у Білій вежі і свій християнський храм, залишки якого були знайдені археологами під час розкопок. А на стіні київського Софійського собору зберігся напис ХІ століття, в якому згадується «Тятькюш, попин біловезький». Ці написи-графіті залишали тодішні парафіяни під час довгої церковної служби. Згаданий напис цікавий для дослідників тим, що в ньому є слов’янські та тюркські слова, що свідчить про стійкий процес етногенезу, що відбувався тоді в далекому форпості Київської Русі на Дону.




Фрагмент капітелі храму Білої вежі. Новочеркаський музей

Біла вежа була у цей час важливою перевалочною базою Давньокиївської держави у її намаганнях утримати за собою контроль над Великим Степом. Степовим простором цієї землі володіли тоді нові небезпечні для Русі кочовики – половці. Пересуватися полем руські вояки уже не могли, потрапляючи під час походів у пастки, що влаштовували для них мобільні половецькі загони. Тому єдиним шляхом сполучення у степу для руських дружин залишалися ріки, і на сході від руського кордону такою рікою був Дін, витоки якого були на руській території. З верхів’їв ріки князівські дружини спускалися до Білої вежі, звідки, після тривалого відпочинку, рушили далі, до устя Дону. З устя Озівським морем вони потрапляли до Тмутаракані, а там місцева влада уважно стежила за всіма процесами, що відбувалися у східному районі Великого Степу, у Криму, та на Північному Кавказі. Тому не даремно, що в адміністративному плані Біла вежа підпорядковувалася саме Тмутараканському князівству, так само, як і руський плацдарм в усті Дону, – клаптик землі, відвойований у кочовиків русинами, там де тепер сучасні Ростів та Озів.

Але ворожнеча та суперечки поміж руськими князями призвели до того, що Київська держава почала стрімко втрачати контроль над своїми степовими анклавами, віддаючи перемогу у кривавій боротьбі своїм ворогам-половцям. 1103 року Володимир Мономах був змушений вивести з Білої вежі значний контингент печенігів і торків, яких розселив на Чернігівських землях. А 1117-го місто повністю покинув його гарнізон разом із усіма місцевими жителями, які назавжди перебралися з небезпечного степу в Україну. Біла вежа обезлюдніла, і половці, які боялися штурмувати могутню фортецю, увійшли в місто без бою. Вони відразу зруйнували міські мури та башти, бо самі до осілого життя були не пристосовані, а водночас вельми побоювалися, що руські вояки зможуть ще колись повернутися. Так зникла зі світової історії велична руська фортеця на Дону.

Майже одночасно з Білою вежею настав кінець і іншим руським володінням у Великому Степу. Спочатку Тмутараканське князівство утратило свої землі в усті Дону, а незабаром і само загинуло під постійним натиском з одного боку половців, а з іншого – візантійських греків. Це була тимчасова поразка у боротьбі України з Великим Степом.

Залишки руїн Білої вежі проіснували до ХІХ століття, коли їх остаточно знищили донські козаки, використовуючи цегли з мурів фортеці для будівництва своїх домівок. Тоді ж розпочалися і археологічні пошуки на Дону. Російські дослідники викупляли у козаків старовинну цеглу, і виявилося, що на цеглинах збереглося безліч дивовижних письмен – незрозумілих знаків, які історики не змогли розшифрувати і дотепер. Невідомо навіть, якою мовою зроблені ці записи, хоча цікавим є той факт, що серед різних малюнків і літер, знайдених на уламках біловезьких мурів, зустрічається і сучасна українська буква «щ», причому вперше за всю українську історію.

На жаль, археологічне дослідження Білої вежі назавжди припинилося 1952 року. Саме того року, за сталінським наказом, розпочалося будівництво Цимлянського водосховища, і територія колишньої давньоукраїнської фортеці навіки зникла на дні широкого Дону, який, за волею людини, покинув свої колишні береги. В наші часи стало зрозуміло, що будівництво цього водосховища було помилкою, адже завдяки ньому сильно змінився гідрологічний режим Озівського моря, яке після цього стало повільно вмирати. Одним із наслідків цієї екологічної катастрофи стало і зникнення з поверхні суші останніх слідів української Білої вежі.




Літера «щ» в нерозшифрованому напису з Білої вежі

Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 6788118.jpg(39Kb) · 3909469.jpg(42Kb) · 7337296.jpg(5Kb)
 
GADДата: Неділя, 07.04.2013, 14:15 | Повідомлення # 53
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Наші предки на Дону в добу Київської Русі

В уяві українців епохи розквіту Давньокиївської Держави, Дін був могутньою рікою Великого Степу, східним кордоном, за яким розлягалося безкрає Дике Поле, вороже і чарівне, яке породжувало у своїй глибині незчисленні орди кочовиків, що насувалися і насувалися зі Сходу на Україну.



За аварами приходили хазари, хазар заступали печеніги, їм на зміну з’являлися половці, які у свою чергу тонули та розчинялися у бездонній хвилі монголо-татар. Київські князі намагалися зупинити ці орди, в час найбільшого посилення своєї держави мріючи про створення надійного рубежу проти завойовників саме на берегах «великого Дону», як називав тоді цю ріку народний поговір.

Прикордонні землі на південному сході займало тоді давньоукраїнське плем’я сіверян, яке в свої найкращі роки контролювало величезну територію від Десни на півночі до Дону на півдні. Центром політичного життя сіверян був Чернігів, а Чернігово-Сіверське князівство формувалося в той час як державно-племінне утворення цього українського етносу. На згадку про ті часи, коли сіверянами надійно контролювалося узбережжя нижнього Дону, залишилася в українській мові назва найбільшої його притоки – Сіверського Дінця, четвертої за розмірами ріки України, що тече територіями сучасних Харківщини, Донеччини та Луганщини, а також Білгородською та Ростовською областями Росії.

В результаті важкої і тривалої боротьби зі степовими кочовиками, чернігово-сіверські князі змогли закріпитися на берегах Керченської протоки, на Таманському півострові та в східному Криму, створивши тут Тмутараканське князівство, прообраз майбутньої Запорізької Січі. Як згодом і на Запорізьку Січ, відправлялися до Тмутаракані відчайдушні люди з усієї тодішньої України, протистояти наступу Великого Степу на цьому, відірваному від решти України, острівці-клаптику рідної землі. Тмутараканське князівство займало вигідне стратегічне становище, перекриваючи єдиний морський вихід з Озівського моря до Чорного. Дружини чернігово-сіверських князів рухалися щороку річками Десною, Сеймом та Сіверським Дінцем до Дону, а далі на Тмутаракань, єднаючи таким чином Чернігів з його південними землями. Лише феодальна роздробленість та ворожнеча князів один до одного, змусила наших предків піти з Тмутаракані та берегів Дону, віддавши ці землі надовго ворожим кочовикам.

Але спомин про старі часи, коли Дін вважався «руською рікою», ще довго жив у пам’яті наших предків. Надія на повернення донських берегів до складу Київської Держави спалахувала у серцях князівських вояків, коли вони відправлялися у похід, у негостинний тепер для них половецький степ. Особливо яскраво це сакральне відношення до Дону відобразилося у найбільшому творі нашої літератури кінця ХІІ ст. – «Слові о полку Ігоревім». Невідомий нам автор «Слова» відноситься з величезною пошаною до цієї ріки. За його словами, князь Ігор звертається перед походом до своєї дружини, пояснюючи своїм бойовим побратимам, що головною метою його війни з половцями є повернення потомків сіверян (а Ігор князь новгород-сіверський) на донські береги:

«Всядьмо, браття, на свої бистрі коні,

та на Дін синій поглянемо».

Спала князю на ум охота —

і жадоба спробувати Дону великого

знамення йому заступила.

«Хочу бо, — сказав, —списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,

хочу голову свою положити

або напитися шоломом з Дону!»

І далі Дін постійно має символічну та знакову роль у цій славутній поемі. Автор пропонує «солов’ю часу давнього» Бояну співати про те, що «не буря соколів занесла через поля широкі –галки стадами біжать до Дону великого». Поспішають туди й половці:

І половці небитими дорогами

побігли до Дону великого;

кричать вози їх опівночі,

мов лебеді сполохані:

Ігор на Дін воїв веде!

Гзак біжить сірим вовком,

Кончак йому вслід править до Дону великого.

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам поломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькі,на ріці на Каялі,

біля Дону великого!

О Руська земле, уже за горою ти!

Половці ідуть від Дону, і від моря,

і з усіх сторін руські полки обступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі перегородили червленими щитами.

Встала обида в силах Даждьбожого внука,

ступила дівою на землю Трояна,

Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;

Про те, що метою Ігоря було повернення до складу Русі донського узбережжя та Тмутаракані, розповідають у поемі і бояри київському великому князю Святославу:

І сказали бояри князю:

«Уже, княже, туга ум полонила;

се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого

пошукати градаТмутороканя,

або напитися шоломом з Дону».

Так зберігалася в українському народі згадка про ті могутні часи, коли Дін був українською рікою.


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 7993628.jpg(82Kb)
 
GADДата: Неділя, 07.04.2013, 14:21 | Повідомлення # 54
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Азов чи Озів?

Після розміщення на сайті українців Росії «Кобза» однієї з глав моєї попередньої праці про Східну Слобожанщину один із відвідувачів інтернет-ресурсу звинуватив мене в тому, що я, на його думку, безпідставно вживаю у своєму творі українізовані назви сучасних російських міст, наприклад Білгорода, який, за літературними нормами нашої мови, слід називати Бєлгородом. Навколо цього закиду на сайті спалахнула полеміка, і, як я зміг побачити за оцінками, виставленими учасникам дискусії іншими читачами, перемога залишилася все-таки на моєму боці.



Справді, чому ми вважаємо диким вимагати від росіян писати назви українських міст за нашою національною традицією і називати Киев «Кыйивом», а Харьков – «Харкивом», і разом із тим сором’язливо викреслюємо з нашої історичної пам’яті згадки про ті минулі часи, коли теперішні закордонні для нас міста були на українській етнічній території? Чому ми маємо називати «Бєлгородом» те місто, яке наш великий літописець козацьких часів Роман Ракушка у XVII столітті називав «Білгородом» і ніяк інакше? Чому місто, яке до 1924 року називалося в українських виданнях «Таганріг», перейшовши з-під юрисдикції УРСР до складу РРФСР, з якогось дива відразу перетворилося для нас на «Таганрог»? Чому тужливий Озів зі старовинних українських дум і пісень тепер залишається для нас російськомовним «Азовом»? І разом з тим, чому ми до сього часу не називаємо князівський Перемишль на польський лад «Пшемислом», а Холм – «Хєлмом», хоча обидва ці старовинні українські міста простяглися на території сучасної Польщі? Чому, до речі, не зовемо Відень німецьким словом «Він», а «Париж» не вимовляємо з французьким прононсом, як «Парі»? Чому ми природно маємо право називати будь-яке місто на заході від нашого кордону саме так, як називали його наші предки, і разом з тим пишемо і вимовляємо назви поселень на українській етнічній території в межах сучасної Росії винятково по-російському? Що це – закоренілий страх перед нібито «старшим братом» чи просто комплекс меншовартості? В усякому разі для мене Білгород завжди залишатиметься Білгородом, а Озів – Озовом, і це не підлягає аж ніяким сумнівам.

Водночас хотілося б згадати, як і чому в історичному минулому дістали свої назви найбільші географічні пункти української Донщини. Отже, коротенькі відомості про деякі з них.

Головною водною артерією краю є ріка Дін. Назва її походить зі скіфської мови і нагадує нам про ті часи на рубежі нашої ери, коли на північному узбережжі Чорного моря та в Приозів’ї жили скіфи, які, здається, є одними з предків сучасного українського народу. Скіфо-сарматське слово dānu перекладається як «вода» або «ріка». Чотири найбільші ріки, які впадають на території етнічної України в басейн Чорного моря, мають у своїх іменах цей скіфський корінь – Дін, Дніпро, Дністер та Дунай. В деяких українських діалектах назва головної ріки Донщини вимовляється як Дон, а в інших – Дін. Обидві ці назви вживалися і в літературній українській мові до 30-х років минулого століття, до того часу, як московська влада адміністративними актами почала русифікувати нашу літературу і наш народ. Назва «Дон», здається, є більш зросійщеною нормою, але, як на мене, доречним є використання обох цих назв.

Така сама подвійна традиція існувала і щодо найменування головного міста краю. Поруч із назвою «Ростов» можна було побачити в українських творах також і «Ростів». Місто на Дону було засновано російською владою у XVIII столітті як військова фортеця та державна митниця. Якщо спочатку турки панували в гирлі Дону та не давали донським козакам виходити до моря, то тепер ці карні функції перейняли в них росіяни, і саме з метою спостереження за донськими козаками і була створена фортеця святого Димитрія Ростовського, яка і стала згодом містом Ростовом. Тож назва цього донського міста походить від старовинного російського Ростова Великого (зараз у Ярославській області), де у 1702–1709 роках був митрополитом святий Димитрій. У свою чергу, святого Димитрія знають в Україні як Данила Туптала, видатного церковного діяча, українця за походженням. Так від видатного українця постала назва чільного міста української Донщини. Мабуть, варто було б і нам називати це місто «Ростов» на згадку про славного нашого святого та митрополита, але українська народна традиція переінакшила це ім’я на «Ростів», і це набагато більше відповідає вимогам нашого національного словотворення. Тому, як називати місто – «Ростов» чи «Ростів», хай обирає собі сам кожний свідомий українець, як воно йому самому краще лягає до язика.


А от щодо написання імені міста Озова та похідного від нього Озівського моря в мене немає жодних сумнівів. Саме у такій формі («город Озів») ця назва зафіксована в чудовій українській історичній думі «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі», події у якій відбуваються десь у XVI чи XVII столітті. Форма «Озів» є справжньою народною формою вимовляння, так само, як і «Таганріг», що може вимовлятися українською тільки так, і ніякий «Таганрог» в нашій мові існувати не повинен. Слово «ріг» українці споконвіку вживали на позначення морського чи річкового мису, виступу суші у бік води. В Україні є місто Кривий Ріг, що на злитті річок Інгулець і Саксагань, на морському мису побудоване і місто Таганріг, там, де колись височів старовинний маяк з вогненною жаровнею («таган»).

Цікаво, що поки Таганріг перебував у складі УРСР (до 1924 року), писався він в українських документах саме так, як і повинен був писатися по-українськи. Тільки-но місто відібрали у нас росіяни, відразу ж змінилася в радянських українських документах і його назва на користь російського варіанта, який, на жаль, використовується в наших офіційних документах і зараз, у незалежній уже Україні. Яскравим свідоцтвом цього адміністративного підлабузництва та пристосуванства є українська мапа «Європейської частини СРСР» від 1929 року. На цій мапі на російській території, поблизу українського кордону, можна побачити і місто «Білгород», і місто «Ростів», і навіть «Озівське море», і написані вони саме так, як вимагають того справжні правила нашої мови, правила, які йдуть до нас безпосередньо з вуст українського народу. А поруч із ними на мапі видно місто… «Таганрог», яке написано вже у російськомовному варіанті. Розгадка цього дива дуже проста – Таганріг на цей час уже п’ять років як перебував у складі РРФСР, і українські радянські чиновники дуже побоювалися, що написання назви цього міста в українському варіанті може призвести до звинувачення їх з боку Москви у реваншизмі та буржуазному націоналізмі. «Білгород» же, «Ростів» і «Озівське море» писалися по-старому, на український лад, бо на них Українська РСР ніколи не претендувала, і лякатися Москви тут було не треба.

Та вже за деякий Москва заборонила писати по-українськи і Білгород з Озовом. Чому цих мовних правил, нав’язаних Україні товаришем Сталіним, дотримуємося і ми, у ХХІ столітті, не зрозуміло…


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 0463146.jpg(206Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 12.04.2013, 23:12 | Повідомлення # 55
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ДЕНЬ КОСМОНАВТИКИ



Помню что это событие в нашей мальчишеской жизни совершило кардинальный переворот. Помню о Космосе и Гагарине только и говорили. Беспрерывно и восторженно.

Понимали ли мы, малыши, суть происшедшего? Не совсем. Но видя как обсуждается эта новость нашими родителями и старшими пацанами, решили что произошло нечто великое.

У соседей был маленький телевизор и мы всем домом наблюдали трансляцию из Москвы о том, как принимали Гагарина. Как Никита Сергеич его встречал, как Гагарин докладывал о успешном выполнении задания, как ехал на чайке а вокруг было море народа.

Если до этого дня мы играли в основном в войну, в наших и немцев, то вскорее, стали играть в космонавтов. Из алюминиевой проволоки мы делали шлемы и начинали игру.

Как же мы играли? Ведь придумать игру сложно, но тут очень кстати вышел фильм Планета Бурь, буквально чуть ли не через неделю. Мы всей ватагой ходили наверное раз 5 на этот фильм и затем сами играли в космических первопроходцев.

Рядом была посадка, дубы были наши космические корабли, шлемофоны из проволоки ... Совершив посадку на неизвестную планету ( спустившись с деревьев на землю) мы медленно друг за другом шли преодолевая все трудности неизвестной планеты.

Мы все как один хотели быть космонавтами.

Помню что появилось много разных картинок, плакатов, посвященных полету человека в Космос, а улыбающийся Юрий Гагарин стал нашим героем, которому хотелось подражать и на которого хотелось быть похожим. Наверное наши девченки все в него влюблены были. Но кто об этом скажет? Тогда в том возрасте и в те времена мы это слово призносили шепотом и делились о своих симпатиях только по большому секрету.


Джерело: http://forum.comments.ua/

Спасибо, что выжил



Вы, конечно, знаете этого человека. У нас все его знают. Не много найдется людей, столь же прославивших нашу страну.

Но тогда, в 1938–м, пытавшие его следователи, сломавшие заключенному челюсть и вскоре, после угроз расправиться с женой и дочерью, добившиеся признательных показаний, вряд ли задумывались о будущей судьбе подследственного. Через руки садистов проходили десятки ярких личностей и среди следователей было даже негласное соревнование: кто у кого быстрее сломается и все подпишет. Отказ на суде от выбитых под пытками «признаний», разумеется, ни на что не повлиял, но подсудимому повезло. Неведомые шестерни карательного механизма повернулись, и первоначально включенный в список врагов народа по первой (расстрельной) категории, он в итоге получил всего 10 лет лагерей.

На Колыме, на золотом прииске, наш герой выжил случайно. К систематическому недоеданию и цинге, жестоким морозам и изнурительному труду, добавился террор уголовников. Уголовники вообще безнаказанно эксплуатировали «врагов народа» – за их счет освобождали «своих» от тяжелой физической работы, отнимали пайки, чтобы лучше питаться. Попытка «бунта» гордого одиночки была с легкостью подавлена измором. Он стал «фитилем», его даже перестали гонять на работу, так как он не мог ходить: «Как только наклонюсь – падаю. Распух язык, десны кровоточили, зубы повыпадали от цинги». Не работаешь – уменьшают и без того нищенскую пайку. Перед неожиданным спасителем, узнавшим талантливого коллегу, предстал умирающий доходяга: «В немыслимых лохмотьях лежал страшно худой, бледный, безжизненный человек».

Попадание в шарашку Туполева стало и спасением, и началом, без преувеличения, величайших дел. Но фраза «хлопнут без некролога» надолго стала его любимой присказкой. «Глаза–то у нее [Фемиды] завязаны, возьмет и ошибется, сегодня решаешь дифференциальные уравнения, а завтра – Колыма». В 1965, незадолго до смерти великого конструктора, его навестили друзья по туполевской шарашке. Показывая на охрану у ворот, он, академик, дважды Герой Соцтруда, произнес: «Знаете, ребята, иной раз проснешься ночью, лежишь и думаешь: вот, может, уже нашелся кто–нибудь, дал команду – и эти же вежливые охранники нагло войдут сюда и бросят: "А ну, падло, собирайся с вещами!"»

Его смерть стала тяжелейшим ударом для целой отрасли. Последней попыткой спасти пациента стала операция, которую проводил лично министр здравоохранения СССР. Во время операции анестезиолог столкнулся с непредвиденным обстоятельством – для того чтобы дать наркоз, надо было ввести трубку, а оперируемый никак не мог широко открыть рот. Когда–то сломанные на допросе, челюсти пациента неправильно срослись, и он всегда нервничал перед посещением зубного врача.

P.S. 12 апреля – один из немногих праздников, который в нашей семье отмечают всегда. Спасибо Вам, Сергей Павлович.


Джерело: http://story.d3.ru/
Прикріплення: 4164949.jpg(56Kb) · 3245626.jpg(76Kb)
 
GADДата: Вівторок, 16.04.2013, 19:18 | Повідомлення # 56
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
"Спільні "паради переможців* Червоної Армії та Вермахту"

Брест–Литовськ 22 вересня 1939 року.



► У Брест–Литовську парад військ СС і НКВД приймали давні зна­йомі по спільному навчанню в Липецькій школі — генерал Г.Гудеріан та командир С.Кривошеїн.

► У Гродно парад переможців приймав майбутній герой Сталінграда В.Чуйков,

► У Ковелі і Пінську в подібних урочистостях були задіяні офіцери Вермахту з іншими російськими командирами.

► Війська комуністичного Союзу Радянських Соціалістичних Республік і націонал-соціалістичної Німеччини, як і всі союзники, розробляли не тільки спільні військові дії, а й ділилися жартами, цигарками, ідеологією, що не було важкою справою, бо, по суті, і ідеології, і заходи для втілення ідеологій були однаковими.

► Також цікавим є факт узгоджених військових дій вермахту і РККА.
З 19 вересня на рівні окремих армій та дивізій вермахту було налагоджено контакти з наступаючими частинами Червоної армії. Однак спільний розгром польських збройних сил потребував дедалі більшої координації дій вермахту та Червоної армії. Цьому і були присвячені військові перемовини, що відбулися у Москві 20-21 вересня. У них взяли участь: з радянського боку — нарком оборони маршал К.Ворошилов та начальник генерального штабу командарм I рангу Б.Шапошников, з німецької — військовий аташе генерал-майор Є.Кьострінг, його заступник підполковник X.Кребс та військово-повітряний аташе полковник Г.Ашенбреннер.

► У спільному протоколі за результатами перемов, зокрема, було зафіксовано «розподіл праці»: на основі досягнутої радянсько-німецької угоди К.Ворошилов видав директиву. У ній зазначалося: «Якщо німецькі представники звернуться до командування Червоної армії по допомогу у справі знищення польських частин або банд, що стоять на шляху малих частин німецьких військ, командування Червоної армії, начальники колон, у разі необхідності, мають виділити сили, аби знищити перепони на тому шляху».

► Польські розрізнені частини, що відходили від Львова та Станіслава, зайняли оборону на Коломийських висотах. Проти них на прохання Гітлера радянське командування спрямувало лівофлангові частини Київського округу, що йшли назустріч німцям від Львова.

► Жорстока боротьба між рештками польських загонів і союзників Вермахту в червонозоряних кашкетах забрала не одну безневинну душу. Далі все розвивалося за вже знайомим нам сценарієм. Доконавши спільними зусиллями польську армію, Вермахт і Червона Армія вчинили для себе свято. З нагоди повної і абсолютної перемоги було влаштовано серію спільних парадів.

► Незабаром після спільних парадів розпочались інші спільні дії: Гестапо і НКВД відразу прийнялися впроваджувати в життя досягнуті домовленості...

► Для «справедливого» поділу здобичі 19 вересня до Москви прибула німецька військова делегація. Вона вела переговори з радянськими офіцерами про демаркацію кордону та про порядок виведення німецьких військ за Нарев, Пісу, Сян, передачу радянській військовій адміністрації об’єктів і спільні дії проти польських частин. Отже домовленість про спільні дії в боротьбі проти польської адміністрації не була просто декларацією, а, як казав згодом тодішній військовий аташе в Москві генерал Кестрінг, являла собою реальну програму, що виконувалася на всіх рівнях бездоганно.

► 1200 тисяч поляків одразу було визнано німецькими військами «непридатними для асиміляції» і фактично зречені на смерть. Не відстало від своїх есесівських та гестапівських колег московське гестапо — НКВД. Так, наприклад, 1,5 мільйона польських «буржуїв» було негайно перевезено в товарняках до Сибіру, середньої Азії та Казахстану. А їхнє майно повезли до квартир партійних та адміністративних шефів на Сході.

► Вслід за поляками до Сибіру в таких же товарняках відправили «класово чужих» елементів з числа «братів-українців» та «братів-білорусів». Таких набралося щонайменше 1,2 мільйона. До радянського полону було відправлено 1,5 мільйона мобілізованих у польську армію, з яких 20 тисяч старшин розстріляли в Катині на Смоленщині, на Харківщині, Луганщині, та в районі Козлова, де їх забрали до концентраційних радянських таборів.

► Особливо нещадно московські комуністи розправлялися з представниками елітних прошарків населення — політиками, державними службовцями, офіцерами армії, поліції, професорами та викладачами вузів, вчителями, власниками великих, середніх і навіть малих підприємств. Депортації підлягали так звані «куркулі», священики і навіть «активні прочани». Як пізніше відмічав польський генерал Андерс, СС, Гестапо та НКВД плідно співробітничали в нищенні будь-яких потенційних лідерів, що могли створити опір окупаційним режимам — як московському, так і німецькому.

► Так само швидко сторони дійшли згоди і в питанні про переселення осіб української національності в зону окуповану СРСР, а поляків і німців — назад. Домовилися також про обмін полоненими відповідно до того, з якого населеного пункту вони призивалися до армії. Договір про дружбу і кордони доповнювався двома секретними додатковими протоколами і одним конфіденційним.

► 4 жовтня Молотов і Шуленбург підписали ще один додатковий протокол, яким відповідно до статті і договору про дружбу і кордон затверджували нові кордони між двома імперіями — більшовицькою Росією та фашистською Німеччиною. Відтоді у світі аж до 22 червня 1941 року ніхто інакше не трактував більшовицький режим Москви, як союзницький по відношенню до Німеччини.

► П’ятий поділ Польщі остаточно порушив баланс сил у Європі і на довгі шість років змінив політичну ситуацію у світі. Ква­ліфікуючи Польщу як потворне дітище Версальської системи, у своїй промові на сесії Вєрховного Совєта СРСР Молотов досяг вершини політичного цинізму. Його слова, що від цього дітища «нічого не лишилося після короткого удару з боку Німецької армії, а потім — Червоної армії», показали всьому світові, що СРСР дійсно став союзником нацистського Рейху у розв’язанні другої світової війни. Договір про дружбу і кордон остаточно розставив крапки над «і». Миттєво були розв’язані питання про недоцільність створення «залишкової держави». Передачу земель Німеччині.

► Річ у тому, що з середини вересня 1939 року, коли польський уряд цілком втратив контроль над ситуацією, Ріббентроп почав турбуватися, як би за умов політичного вакууму на східних землях не почалися несподівані процеси. Якщо росіяни не виступлять, телеграфував він послу Шуленбургу у Москву, то в Галичині і на Волині може виникнути якесь нове (читай: українське самостійницьке — авт.) державне утворення.

► Протягом осені 1939 року, - зими 1940 року між Москвою та Берліном велися інтенсивні економічні переговори з метою збільшення обсягів взаємних поставок. Німці особливо наполягали на зростанні експорту зерна, руди, нафти. Сталін також надавав великого значення розбудові торгівлі з Німеччиною, як з головним зовнішньоекономічним партнером СРСР.

► Після укладення економічних договорів за станом на 11 лютого 1941 року до Рейху було відправлено сільгосппродуктів на суму 198,7 мільйона марок, нафтопродуктів на суму 67,8 мільйонів марок, в тому числі — 195,6 тис. тонн авіаційного бензину. За станом на 22 червня 1941 року СРСР поставив у Німеччину лише за другим договором 577 тис. тонн зернових, 220 тисяч тонн нафтопродуктів, 25 тис. тонн марганцевої руди. В цілому впродовж серпня 1939 року — 21 червня 1941 року було поставлено сировини і матеріалів на загальну суму 937 мільйонів марок.

► Це радянським авіабензином заправлялись німецькі літаки Люфтваффе, коли вилітали бомбити французькі та британські міста у 1940 році.

► Але взаємною торгівлею і спільними діями проти Польщі радянсько-німецьке співробітництво не обмежувалося. Пакт і договір про дружбу і кордон регламентувало ще й воєнно-стратегічне співробітництво. Так Німеччина цілковито підтримала СРСР у його розбійницькій війні проти Фінляндії, а СРСР надав послуги Німеччині в організації на території Мурманської області спеціальної військово-морської бази «База-Норд», що обслуговувала німецькі підводні човни під час кампанії проти Норвегії. Це були ті самі човни, що у 1939-1941 роках розстрілювали британські конвої у Північній Атлантиці.

► У тому ж Мурманську німецькі кораблі переховувалися від англійських торпедоносців, поповнювали запаси води, продовольства, зброї, ремонтувалися. Особливо дошкуляв англійським кораблям рейдер «Бремен», що також базувався в районі Мурманська. За ці послуги і за допомогу німецьким морякам грос-адмірал Редер висловив особисту подяку радянському командуванню. Окрім того, слід відмітити, що радянські криголами проводили німецькі судна через Північний морський шлях до Тихого океану, де вони потім розбійничали на морських комунікаціях.

► Ганебним актом совєцько-нацистського режиму була передача СС і Гестапо 800 німецьких та австрійських антифашистів, що спочатку переховувалися в СРСР, а потім стали мешканцями Гулагу.

► Одним з яскравих підтверджень цьому є спогади німецької антифашистки Маргарет Нойман, коли її в числі інших антифашистів представники НКВД передали в руки Гестапо. Обмін політв’язнями відбувся ніде інде, як на мості через річку Буг в прикордонному Бресті. Радянська сторона взамін отримувала від представників Гестапо українських політичних діячів, котрими цікавилися в НКВД.

► На вимогу німецьких властей, СРСР розірвав дипломатичні стосунки з емігрантськими урядами Польщі, Голландії, Данії, Норвегії, Бельгії і навіть Югославії.

► Москва беззастережно підтримала німецьку агресію проти Данії та Норвегії. У бесіді з Шуленбургом, Молотов запевнив посла, що радянський уряд розуміє заходи Німеччини щодо Норвегії і Данії як протидію спробам Великобританії, готової зайти надто далеко.

► «Ми бажаємо Німеччині нового успіху», - заохочував Молотов партнера до нових агресивних актів, водночас готуючись до захоплення Балтійських держав.

► Москва, у свою чергу, поставила вимоги перед німецьким міністерством закордонних справ не пізніше 1 вересня розірвати стосунки з Литвою, Латвією, Естонією. Цей одіозний альянс тривав би і далі, коли б Гітлеру це не набридло і він з середини серпня 1940 року не приступив до підготовки агресії проти СРСР.

► Подальші події включали ситуацію, що склалася на 22 червня 1941 року, засвідчують, як на це вказують архівні документи, що обидва режими підійшли до критичної межі. Гра почалася наввипередки. Обидва партнери були варті один одного. Сталін, клянучись у дружбі Гітлеру, зосереджував наступальне угруповання проти нього, а Гітлер напередодні сповіщав свого московського партнера, що війська, зосереджені на Сході, не мають жодних намірів нападати на СРСР.

► Подальші події Другої світової війни: намагання Москви в перші місяці радянсько-німецької війни піти на сепаратні переговори з Німеччиною через посередників з посольства Болгарії з метою укладення нового пакту, плануючи при цьому заплатити Рейху землями України й Білорусії, все це, як відомо, зазнало поразки...


► АВТОР: Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ.

Джерело: www.facebook.com
Прикріплення: 5621222.jpg(227Kb)
 
GADДата: Вівторок, 16.04.2013, 19:27 | Повідомлення # 57
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Комунисты и фашисты Брест 1939 год Военный парад Brest 1939



Trev1er2's Wochenschau clips - 1939-09-27

 
GADДата: Четвер, 18.04.2013, 22:38 | Повідомлення # 58
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Газові душогубки придумали в СРСР

● Сталінський газенваген (Gaswagen)

► У повоєнний час радянська пропаганда багато кричала про звірства «фашистів» (хоча правильніше буде – нацистів, тому що фашизм був в Італії, а в Німеччині, як відомо, був націонал-соціалізм), і в якості наочної їх ілюстрації приводила несамовиті подробиці знищення людей у пересувних душогубках не згадавши про те, що гітлерівцям в даному питанні було з кого брати приклад.

● Винахід чекіста Берга

► Автором цієї ідеї став начальник адміністративно-господарського відділу (АГВ або простіше – завгосп, прим.«Аратти») УНКВС по Московській області Ісай Давидович Берг. Народився у Москві в єврейській родині. Після жовтневого перевороту служив у Червоній Армії з 1920 р., 1925—1929 рр. — командир взводу. Член ВКП(б) з 1930 року.

► Він виконував рішення «трійки» УНКВС по Московській області: возив на розстріли. Однак коли в Московській області стали засідати одночасно три «трійки» і загальна кількість засуджених на розстріл в Москві стало перевалювати за 300 осіб на день, впоратися з такою кількістю смертників катам стало вже неможливо.

► Берг запропонував власний спосіб вирішення цієї проблеми. За його участю були створені автомашини, так звані душогубки. Вони маскувалися під хлібні фургони. У середньому в них вміщалися 20 - 30, а іноді і 50 осіб. Сконструйовані вони були таким чином: всередину фургона поверталася вихлопна труба, і по шляху проходження до місця виконання вироку люди труїлися газом. Перш ніж кинути в машину, засуджених до розстрілу заарештованих роздягали догола, зв'язували, затикали рота. Таким чином, після прибуття на місце страти, розстрільній команді залишалося тільки вивантажити трупи для поховання в заздалегідь приготованих рівчаках.

► Не всі приречені вмирали від удушення чадним газом в дорозі; деякі (очевидно, найміцніші) при такій системі опинялися в напівнепритомному стані. Але воля цих людей була пригнічена, і вони приймали смерть як позбавлення від мук.

► Масові страти на Бутовському полігоні тривали з серпня 1937 по 19 жовтня 1938 р. За цей час тут були розстріляні 20 765 чоловік. Скільки з них загинуло в душогубках по дорозі до спецоб'єкту, навряд чи коли-небудь стане відомо.

► 4 серпня 1938 Берг був заарештований. Причому, як свідчить головний редактор книги пам'яті «Бутовський полігон» художник Лідія Головкова, спочатку Берг «був заарештований за аморалку, за абсолютно потворну витівку по відношенню до свого товариша по службі. А далі справа пішла розкручуватися-накручуватися, і, звичайно, його звинуватили як ворога народу, антирадянщика, шкідника, що пробрався в чекістські ряди».

► Слідство відносно Берга тривало кілька місяців. 7 березня 1939 Військова колегія Верховного суду СРСР, визнавши обвинуваченого І.Д. Берга повністю викритих матеріалами слідства активним учасником контрреволюційної троцькістської групи, що існувала в управлінні НКВС по Московській області, засудила винахідника душогубок до розстрілу.

► Через десятиліття історія розстріляного сталінського чекіста отримала продовження. Після смерті Сталіна, в 1953 р., сім'я Ісая Давидовича подала прохання про реабілітацію. Справа переглядалася, і спочатку в реабілітації було відмовлено. Через кілька років дружина та близькі Берга знову спробували «відновити справедливість», і ця спроба увінчалася успіхом. 6 червня 1962 Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу І.Д. Берга. Вирок від 7 березня 1939 р. був скасований, справу за відсутністю складу злочину припинено.

► Так слухняний виконавець сталінських директив, подібно до багатьох інших комуністів, розстріляних у 1930-і рр., Став «жертвою незаконних репресій».

► Формально все правильно: адже засудили Берга не за дійсно скоєні злочини, а за надуманим приводом. Доказів інкримінованої Бергу «контрреволюційної діяльності» в ході перегляду справи судом виявлено не було, отже, він не винен. Будь винахідник душогубок засуджений і розстріляний саме за масові вбивства - його реабілітація навряд чи стала б можливою.

►► Дані про цього персонажа розшукали, як це не дивно … в списках репресованих на сайті «Меморіалу»...

► XX століття, крім багатьох наукових відкриттів і застосування прогресивних технологій, примітний ще й появою страшного зброї масового ураження. Зрозуміло, швидко знайшлися й бажаючі застосувати таку зброю в своїх цілях. Причому навіть не під час військових дій, або для захисту від ворогів, а для залякування власного народу.

● Тамбовський «дебют»

► За багато років до приходу Гітлера до влади отруйні гази «успішно» використовувалися більшовиками під час придушення повстання селян Тамбовської губернії в 1921 р. Відомий оперативно-секретний наказ № 0116 від 12 червня 1921 р., випущений за підписом командувача військами Тамбовської губернії Михайла Тухачевського і начальника штабу військ Генштабу Миколи Какуріна, наказував з метою «негайної очищення лісів» від повстанців застосовувати отруйні гази, точно при цьому розрахувавши, щоб «хмара задушливих газів поширювалася повністю по всьому лісу, знищуючи все, що в ньому ховалося». Збереглися і донесення безпосередніх виконавців цього наказу.

► Так, в рапорті начальника відділу Заволзького дивізіону від 20 серпня 1921 повідомлялося про витрачання під час операції в районі озера Рамзі 130 шрапнельних, 69 фугасних і 79 хімічних снарядів. У донесенні від 23 серпня 1921 командир Білгородських артилерійських курсів Нечаєв доповідав, що під час обстрілу острова, на якому розташовувалася одна з баз партизан, його дивізіоном були випущені 65 шрапнельних снарядів, 49 фугасних і 50 хімічних снарядів.
Відомий тамбовський краєзнавець Борис Сєнніков наводить у своїй роботі «Тамбовське повстання 1918 – 1921 рр.. і розселянення Росії 1929 – 1933 рр.. “свідчення очевидця цих подій, що оповідає про результат застосування більшовиками отруйних газів.

► «Сунулися було вони (карателі – ДС) в ліс, але їм там було задано таку прочуханку, що й половини назад не повернулося. На нас почали зривати зло, та слава Богу, зняли їх, і пішли вони всі в інше місце. Приїхали на зміну не росіяни якісь, може, латиші, а може, ще хтось, – не знаю. А на другий день прийшов обоз з балонами і великий охороною. Розставили вони всі ці вози вздовж дороги у кромки лісу, а вітер дув туди вже з тиждень. Одягли маски на себе і розкрили балони, а самі пішли до нас в село, коней привели ще раніше.

► Наступного дня пішли до підвід, на яких залишалися балони. Повороживши там щось, привели коней і пішли назад, а потім прийшли ще китайці – ті від усіх відрізнялися. Побудувалися вони в ланцюг і пішли в ліс, а незабаром стали звідти виносити зброю і складати біля дороги. Потім прийшло штук п’ять вантажних автомобілів, ми їх ще ніколи до цього не бачили. На наступному тижні ми, дітлахи, вирішили піти в ліс і набрати там горіхів і дікушек яблук, так як після червоних у нас в селі з їжею було погано. Правда, було заборонено ходити в ліс, але ми, дітлахи, вирішили це зробити.

► Зібравшись чоловік дванадцять від 10 до 12 років, приблизно такою компанією, прихопивши кошики , вранці годин на 9 ми пішли в ліс. Увійшовши в ліс, ми побачили, що листя і трава мають якийсь червонуватий відтінок, до цього ми такого ніколи не бачили. Не базікаючи, вийшли на невелику галявину, де завжди було багато суниці. Те, що ми там побачили, було жахливо – кругом лежали трупи людей, коней, корів в страшних позах, деякі висіли на кущах, інші лежали на траві, з набитим землею ротом і всі в дуже неприродних позах. Ні кульових, ні колотих ран на їхніх тілах не було. Один чоловік стояв, обхопивши руками дерево. Крім дорослих, серед мертвих були й діти. Ми дивилися на це з жахом, на трупи, які були роздуті, і відчували запах розкладання.

► Потім ми як по команді розвернулися і побігли назад. А в село, куди китайці пригнали заручників, ходили по хатах активісти нової влади – алкоголіки та шаромигі, вилучаючи лопати у населення. Набравши достатньо їх, китайці погнали в ліс з ними заручників, закопувати трупи, які ми бачили годину тому. Це були жертви газової атаки ».

► Таким чином, Радянська Росія стала першим в історії XX ст. державою, який застосував хімічну зброю проти власного народу. До речі, варто нагадати, що там же, на Тамбовщині, так само як і в інших районах країни, охоплених антирадянськими виступами, «будівельники нового суспільства», знову ж таки за багато років до нацистів, застосували й інші методи залякування – захоплення і розстріл заручників, спалення сіл.

● Квоти на розстріл

► Використання задушливих газів більшовиками для знищення активних, потенційних і уявних ворогів мало місце і в більш пізній період. У криваві роки «єжовщини» радянська каральна машина відновила свою роботу чи не в тому ж обсязі, що і в часи «червоного терору».

► 31 липня 1937 політбюро затвердило оперативний наказ наркома внутрішніх справ Миколи Єжова № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів». Фактично мова в ньому йшла про всіх, хто так чи інакше боровся з радянською владою або був репресований у попередні роки. Це – кулаки, які відбули термін заслання або втекли з неї; священики; сектанти; колишні члени «антирадянських» партій, колишні білогвардійці і вцілілі царські чиновники, політичні ув’язнені і т.д. Всі репресованих, згідно з наказом, розбивалися на дві категорії: перша – підлягають негайному арешту і розстрілу, друга – що підлягають ув’язненню в табір або в’язниці на термін від 8 до 10 років.

► Для кожної області, краю і республіки були визначені «ліміти» по обом категоріям репресованих. Всього наказувалося заарештувати 259 450 чоловік, з яких 72 950 розстріляти, а 194 800 – відправити до таборів. Однак ці цифри були свідомо неповними, оскільки в переліку був відсутній ряд регіонів країни. У зв’язку з цим наказ давав місцевим керівникам право запитувати у Москви додаткові «ліміти». Крім того, ув’язненню в табори або вислання могли піддаватися сім’ї репресованих.

► Раптові арешти, ліквідацію і висилку сотень тисяч людей було намічено почалася 5 серпня 1937 р. і завершити на початку грудня того ж року.
Реалізація цієї зловісної програми була покладена на так звані трійки – позасудові органи, до складу яких входили нарком або начальник місцевого управління НКВД, секретар відповідної партійної організації і прокурор республіки, області або краю. «Трійки» отримували надзвичайні права – вони могли самостійно виносити вироки і віддавати накази про приведення їх у виконання, включаючи розстріл.

► Але ні в одному з 64 адміністративно-територіальних утворень СРСР «трійки» не вклалися ні у встановлені строки, ні в початково узгоджені з політбюро цифри. Кількість ворогів стрімко множилося, плани по їх виявленню і знищенню виконувалися і тут же починали перевиконуватися. Начальники НКВС і партійні секретарі на місцях направляли до Москви звернення, в яких просили збільшити відведені їм розстрільні «квоти». Як правило, Сталін задовольняв ці клопотання, причому в ряді випадків давав згоду письмово.

► До грудня 1937 політбюро збільшило «ліміти» для першої категорії на 22500, а для другої – на 16 800 чоловік. В кінці січня 1938 Сталін видав розпорядження, відповідно до якого до середини березня слід було заарештувати не менше 57 200 «ворогів народу», з них 48000 підлягали розстрілу.

► Приведенням у виконання смертних вироків займалися особливі оперативні групи на чолі з чекістами-начальниками. У всіх регіонах країни влаштовувалися спеціальні полігони для масового знищення «ворогів народу» і їх подальшого поховання. В даний час відомі кілька таких місць: Левашовська пустище під Санкт-Петербург, Биківня під Києвом, Куропати під Мінськом, Бутово і Коммунарка в околицях Москви …

► Саме там, в Підмосков’ї, з метою досягнення більшої «продуктивності» при стратах чекістами був успішно випробуваний і задіяний метод вбивства людей за допомогою удушення отруйним газом.




► ДЖЕРЕЛА:
● azovman75 (livejournal)
● Дмитро СОКОЛОВ, “Перша Кримська”
 
GADДата: П`ятниця, 19.04.2013, 16:44 | Повідомлення # 59
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
СМЕРШный юбилей

За войну расстреляли 15 дивизий собственных солдат и в тюрьмы посадили 4 фронта. "КакойЦеноКоваласьПобеда"

70 лет назад, 19 апреля 1943 года, в обиход вошло новое слово — СМЕРШ. Полное наименование — Главное управление контрразведки (ГУКР) СМЕРШ Наркомата обороны СССР, а СМЕРШ — это от сокращения «Смерть шпионам». Свои СМЕРШи были учреждены в Наркомате военно-морского флота и в НКВД. Все они были организованы на базе Управления Особых отделов НКВД и из их же кадров.

Автор идеи — лично тов. Сталин, решивший, что монстр НКВД, во главе с «Верным Лаврентием», слишком громоздок, неразворотлив и чрезмерно могуч. Посему 14 апреля ведомство Берии и «разгрузили», изъяв оттуда в качестве самостоятельного Наркомат государственной безопасности, а затем и Особые отделы. Сам факт создания СМЕРШ — явное свидетельство абсолютной непригодности прежних форм чекистского надзора над военными. И — недееспособности всей чекистской «конторы» как таковой, когда вместо врагов, выдуманных в кабинетах под пытками, пришлось иметь дело и с настоящими.

Но главной «фишкой» новации стало подчинение всей системы чекистского контроля над армией лично и исключительно тов. Сталину — без промежуточных прокладок в лице Берии и его первого зама, как ранее. Ведь военные, как известно, всегда были предметом особого внимания вождя, заботившегося о своевременном прореживании их рядов. Вот СМЕРШ и стал тем личным оружием вождя, которым тот без излишних проволочек мог дотянуться до любого, от первого маршала в Ставке до последнего пехотинца в окопе. И когда перед глазами — неважно, чьими — возникала красная корочка с жуткой аббревиатурой СМЕРШ, каждый, исходя от смертельного ужаса, прекрасно понимал, что до него дотянулся коготь лично Иосифа Виссарионовича. И ведь дотянулся он предметно, без малого, до миллиона военнослужащих, а то и больше…

Если вчитаться в пункты утверждённого Сталиным Положения о СМЕРШ, несложно уяснить: основным в работе армейских чекистов, как и прежде, была «борьба с антисоветскими элементами, проникшими в части и учреждения Красной Армии». А главной задачей самого главного, 1-го отдела ГУКР СМЕРШ, была «агентурно-оперативная работа по центральным органам Красной Армии — управлениям Наркомата Обороны» — вербовка стукачей среди высшего и старшего командного состава собственной армии, проще говоря.

Немудрено, что при вытягивании столь тотально заброшенной сети порой выгребали и кое-каких натуральных шпионов с диверсантами. Но сколько на каждого такого настоящего приходилось «шпионов» безвинно осуждённых и расстрелянных — сотни, тысячи? Были, конечно, и настоящие «чистильщики», как в романе Богомолова «В августе сорок четвертого», с риском для жизни бравшие настоящих агентов, а не придуманных, порой погибавшие в настоящих боях, а не от перепоя. Но, судя по доступным в электронной базе «Подвиг Народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.» наградным листам, в особой цене были «подвиги» именно тех смершевцев, которые вплоть до Победы (и после!) интенсивно выявляли антисоветчиков среди пулемётчиков и лётчиков, проявляя невиданную смелость и отвагу в глубоком тылу — борясь с «трусами и паникерами».

Вот и попробуйте «по гамбургскому счету» оценить реальный вклад армейских чекистов в войну, сократили они её сроки или, напротив, увеличили — расстреляв пятнадцать дивизий собственных солдат и посадив четыре полнокровных фронта — тоже своих?..

В августе 1944 года был опубликован Указ Президиума Верховного Совета СССР о награждении орденами и медалями большой группы военных авиаторов. Но, просматривая наградные листы, я приметил пару товарищей совершенно нелетных специальностей, в графе «должность, часть» у которых значилось: отдел контрразведки СМЕРШ.


Газета «Совершенно секретно» впервые публикует эти документы — наградные листы СМЕРШевцев.

http://www.sovsekretno.ru/articles/id/3552#.UXDh8HUvbWA.twitter
 
GADДата: П`ятниця, 19.04.2013, 17:34 | Повідомлення # 60
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6369
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Мaкс Гaстінгс "Aрмaгеддон: битвa зa Німеччину, 1944-1945 рр..."

► Max Hastings – один із головних військових істориків Бритaнії. У своїй книзі ("Armageddon: The Battle For Germany 1944-1945") він нa основі бaгaторічних досліджень тa свідчень сотень свідків – військових і мирних жителів – яскрaво і по-новому описує події остaнніх місяців Другої світової війни. Крім іншого, Гaстінгс розкривaє невідомі сторінки нещaдного нaступу рaдянських військ через східні рaйони Німеччини.

► Як пише Гaстінгс, перше вторгнення росіян у східні рaйони Німеччини відбулося у жовтні 1944 р., коли чaстини Червоної Aрмії зaхопили кількa прикордонних сіл. Через п'ять днів вони були вибиті звідти, і перед очимa німецьких солдaтів постaлa невимовнa кaртинa.

● Двоногa звіринa

► Нaвряд чи хоч один цивільний оминув смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали нa дверях сaрaїв і перекинутих возaх, aбо, зґвaлтувaвши, дaвили гусеницями тaнків. Їх дітей теж по-звірячому вбили. Сорок фрaнцузьких військовополонених, які прaцювaли нa нaвколишніх хуторaх, "визволителі" розстріляли. Тa ж доля спіткaлa і відомих німецьких комуністів. Дії червоноaрмійців не були проявом безглуздої жорстокості – це був методичний сaдизм, що не мaв собі рівних.

► "У дворі ферми стояла підводa, до якої, у позі розіп'ятих, були прибиті цвяхaми зa руки ще кількa голих жінок, – повідомляв німецький фолькс-штурмівець Кaрл Потрек. – Біля великого двору знaходиться сaрaй; до кожних з двох його дверей булa в позі розіпнутої прибитa цвяхaми голa жінкa. У житлових будинкaх ми виявили в зaгaльній чисельності 72 жінок і дівчaток, a тaкож одного чоловікa 74 років – всі вони були вбиті звірячим чином; лише у декількох в голові виявлено кульові отвори. Деяким дітям розтрощили голови ".

► Нaвіть росіяни ніяковіли, дізнавшись про такі звірства. Aвтори підготовленої Москвою офіційної історії тaк звaної "Великої Вітчизняної війни", зaзвичaй дуже стримaні в подібних питaннях, визнaють: "Не всі рaдянські солдaти прaвильно розуміли, як їм слід вести себе в Німеччині. У перші дні боїв у Східній Пруссії мaли місце окремі порушення норм прaвильної поведінки ".

► Тут рaдянські aвтори, м'яко кaжучи, скривили душею. Нaспрaвді, як пише у своїй роботі "Плaни союзників зі знищення німецького нaроду" дослідник Клaус Нордбрух, військове комaндувaння і політичне керівництво СРСР aктивно зaкликaли червоноaрмійців грaбувaти німецькі містa і ґвaлтувaти німецьких жінок. Всім відомі людиноненависницькі твори І. Еренбургa, який вимaгaв вбивaти нaвіть вaгітних жінок і грудних дітей. A ось про що розповідaли нa допитaх рaдянські військовополонені:

► "Перед вступом нa німецьку землю офіцери дaли нaм інструкції, згідно з яким мaйно німецького цивільного нaселення можнa не повaжaти, a з нaселенням дозволено поводитися як з дичиною. Жінок дозволено ґвaлтувaти".
"Двa тижні тому комaндир взводу скaзaв нaм, що солдaти після вступу нa німецьку землю можуть відкрито грaбувaти і мaродерствувaти".
"Рaніше брaти трофеї було зaборонено, aле зaрaз, нa німецькій землі, це вже не кaрaється. Кожен може брaти стільки, скільки зможе зaбрaти".
"Комaндир роти і комaндир взводу скaзaли, що нa німецькій території вони можуть безкaрно грaбувaти і зaзіхaти нa німецьких жінок".

► Втім, продовжує Гaстінгс, те, що стaлося в ході цих перших aтaк, було лише передвісником вaрвaрської поведінки Червоної Aрмії у стрaшні місяці її стрімкого просувaння вглиб Третього Рейху. Понaд 100 мільйонів чоловік, що знaходилися в межaх Німеччини, опинилися в темному лaбіринті, де їх чекaли жaхи, небaчені зa всю сучaсну історію людствa.

► Твердження про те, що рaдянські солдaти, мовляв, мстилися зa "звірствa, скоєні нaцистaми у їх влaсній крaїні", не витримують жодної критики. При нaйближчому розгляді з'ясовується, що випaдки "фaшистських злодіянь" є вигaдкaми рaдянської пропaгaндистської мaшини, якa прaцювaлa в роки Другої світової війни нa повну потужність. A бaгaто злочинів, що приписувaлися німцям (включaючи розстріл польських офіцерів у Кaтинському лісі), нaспрaвді були вчинені зaгонaми НКВС.

► Після превентивного нaпaду нa СРСР у червні 1941 р. німецькі солдaти стaли свідкaми небувaлих жaхів. Про бaгaтьох із них повідaно в шокуючому збірнику солдaтських листів "Рaдянський Союз очимa німецьких солдaтів" під редaкцією Вольфгaнгa Діверге. Розповідaє Фред Фaльнбігль: "Я бaчив в'язниці у Львові, і бaчив речі, які мене глибоко врaзили. Тут були люди з відрізaними вухaми і носaми і т.п. Вони приковувaли живих дітей цвяхaми до стіни, піддaючи їх тортурaм. Кров доходилa до кісточок. Не мaло великого знaчення, чи були вони живими чи мертвими. Вони зaливaли купи тіл бензином і підпaлювaли. Сморід булa жaхливий. Я бaчив подібні речі в Тернополі і Требовлі ".

► Інший солдaт, Поль Рубелт, у листі додому пише: "Я був у Львові вчорa і бaчив кривaву лaзню. Це було жaхливо. З бaгaтьох булa знятa шкірa, чоловіки були кaстровaні, їх очі виколоті, руки aбо ноги відрубaні. Деякі були прибиті цвяхaми до стіни, 30-40 осіб були зaмуровaні в мaленькій кімнaті і зaдихнулися. Близько 650 людей нa цій території зaгинули подібним чином. Сховaтися від смороду можнa було, тільки курячи сигaрету і тримaючи хустку біля носa... Бaгaто хто вже помер через зaдушливий сморід. У цьому місті вони (євреї) нaвіть розкривaли могили, щоб зневaжити трупи. Це жaхливо. Вaжко нaвіть повірити, що тaкі люди існують ".

► Лейтенaнт Лоренц Вaхтер пише: "Я дійсно не можу описaти те, що ми бaчили у Львові. Це нaбaгaто, нaбaгaто гірше того, що могли описaти німецькі гaзети. Це потрібно було бaчити. Нaвіть смороду від трупів, який можнa було відчути нa великій відстaні від тюремних стін, було достaтньо, щоб зробити людину хворою. І сaмa сценa: сотні убитих чоловіків, жінок і дітей, жaхливо понівечених. У мужчин були виколоті очі, у священикa був розпороти живіт, і туди поміщено тіло убитого немовляти. Я міг би розповісти ще стрaшніші речі, aле нaвіть ці мене врaзили. До цього моменту я звик до подібних речей ".

► A ось якa кaртинa постaлa перед очимa німецького солдaтa К. Сaффнерa у тому ж Львові: "Коли ми прибули, понaд Львовом висілa сірa хмaрa. Сморід було мaйже нестерпним. Росіяни були витіснені з містa після тяжкої битви. Двомa годинaми пізніше я виявив джерело цього жaхливого зaпaху. Більшовики і євреї по-звірячому вбили 12 000 німців і укрaїнців. Я бaчив вaгітних жінок, підвішених зa ноги у в'язниці ГПУ. Більшовики відрізaли носи, вухa, очі, пaльці, руки і кисті рук і ніг. У деяких були нaвіть вирвaні серця. 300 сиріт у віці від двох до сімнaдцяти років були приколені цвяхaми до стіни і безжaльно вбиті. Після того, як вони зaкінчили тортури, вони кинули людей, великa чaстинa з яких булa ще живa, у підвaл глибиною три метри, полили їх бензином і підпaлили. Це було жaхливо! Ми не могли повірити, що існують тaкі чудовиськa.

► Нaші пропaгaндисти недостaтньо говорять про спрaвжнє обличчя більшовизму. У день, коли ми увійшли до Львовa, укрaїнці, які вижили, зібрaли 2 000 євреїв у в'язниці і здійснили помсту. Євреям довелося винести всіх небіжчиків і повaнтaжити їх нa вози. Поліція тримaлa людей віддaлік. Це було жорстоке видовище – дивитися нa жінок, які оплaкують своїх чоловіків і дітей, і чоловіків, що стискaють кулaки, з сумними блідими обличчями. Цю жaхливу сцену неможливо передaти словaми. Це те, що зaгрожувaло би німецькому нaроду, якби більшовизм досяг нaс ".

► Нa жaль, вищенaведені словa виявилися хмурим пророцтвом. У 45-му році жителям Німеччини тa крaїн Східної Європи довелося нa собі відчути жaхи більшовизму. Як зaзнaчaє Гaстінгс, особливо вaжкa ношa випaлa нa долю німецьких військовополонених. Військовий лікaр Миколa Сенкевич, який прaцювaв у польовому госпітaлі, розповідaє, що групa німецьких полонених нa допиті нібито відмовилaся відповідaти: "Ми просто відвели їх в сторону метрів нa 100 і тaм їх розстріляли".

► Більшість тих німців, хто здaвся, тaк і не побaчили тaборів для військовополонених. "Ми вбивaли полонених просто ось тaк, – кaже кaпітaн Вaсиль Крилов, і клaцaє пaльцями. – Якщо солдaтaм нaкaзувaли достaвити полонених у тил, нaйчaстіше їх "убивaли при спробі втечі ".
Вітольд Кубaшевскій згaдує, як нестерпно було для нього розстрілювaти полонених, і як він нaмaгaвся не дивитися приреченим людям у очі. Aле, як і всі, він стріляв, виконуючи нaкaз."Нa війні одне прaвило – ти йдеш у бій, бaчиш ворогa, і ворог для тебе – не людинa, – згaдує сержaнт Миколa Тимошенко. – Піднявши руки, ти не врятуєшся".

► Стaлінським солдaтaм рекомендувaли вести "реєстри відплaти", зaписуючи дaні про вигaдaні "німецьких звірствa" і фіксуючи особистий внесок у "зведення рaхунків" з ворогом. Політруки в тих же цілях проводили "мітинги відплaти", зaкликaючи рaдянських солдaтів до вбивств і мaродерствa.
Коли ця "спрaглa помсти" навала увійшлa до Німеччини, вонa являлa собою страшне видовище. Стaлінa зовсім не хвилювaло, скільки людей зaгине, зaбезпечуючи йому перемогу, і успішні aтaки його піхоти і тaнків ґрунтувaлися швидше нa сaмопожертві солдaтів (яких перед цим, як прaвило, споювaли горілкою), ніж нa хитромудрій тaктиці чи зaвбaчливості.

► Десяток "тридцaтьчетвірок" нaступaв в одну шеренгу, мaло не поруч бортaми. Німці підбивaли чотири-п'ять штук, aле нa їх місці незмінно з'являлися нові тaнки, a зa ними хвилями йшлa піхотa.
Один німецький солдaт згaдує: "Ви просто не повірите – вони все йшли і йшли, їх піхотa буквaльно кидaлaся нa нaші тaнки, бігом, з крикaми, нaвіть коли перед нaшими позиціями вже громaдилися гори трупів. З'являлaся думкa: "Хібa тaких людей можнa зупинити?"

► Цифри рaдянських втрaт і до цього дня є для бaгaтьох ветерaнів предметом протиприродної гордості. "Звичaйно, у Червоній Aрмії зі зневaгою стaвилися до людського життя, – зaзнaчaє aртилерист Володимир Гормін. – Ніхто не знaв, скільки людей зaгинуло, тa це нікого і не хвилювaло".
Генерaли кидaли свої "удaрні aрмії" в лобові aтaки, незвaжaючи нa небезпеку ворожих контрaтaк aбо оточення. "Німці їх відрізaли, чaсом вони тижнями зaлишaлися в оточенні, у них зaкінчувaлося продовольство, пaливо, боєприпaси, – розповідaє один російський офіцер. – Aле вони повинні були проривaтися з кільця".

► Росіяни були нещaдні у рукопaшній, і особливо грізними супротивникaми були в нічному бою. Всі німецькі солдaти, що побувaли нa Східному фронті, a потім опинилися нa Зaхідному, в один голос відзнaчaли, що під чaс боїв з aмерикaнцями і aнглійцями вони могли вільно пересувaтися по ночaх, тоді як росіяни ні нa хвилину не дaвaли спокою ворогові.
Одним з улюблених трюків рaдянських рaзвідгруп, діяли вночі, було перерізати горло німецьким вaртовим, a потім зaлишaти понівечені трупи для нaуки їх уцілілим товaришaм.

► Червоноaрмійців відрізнялa крaйня недисципліновaність, підживлювaнa жaхливим пияцтвом: непомірне споживaння горілки було єдиним, що хоч якось допомaгaло витерпіти фронтові будні. Нaвіть невтомні зусилля розстрільних комaнд (Стaлін ввaжaв зa крaще тримaти своїх солдaтів у вузді сaме тaким способом) не могли втримaти людей від ексцесів, чaсто смертельно небезпечних.
Коли солдaти однієї з бригaд зaхопили цистерну з чистим спиртом, вони відкрили по ній пaльбу, a коли aлкоголь бризнув зі сотні пробоїн, стaли просто підстaвляти рот під струмінь. Бaгaто нaпилися до нестями і ледь не поплaтилися зa це життям, коли німці пішли в контрaтaку.

► Троє солдaтів, які спробувaли виконaти той же трюк з величезною бочкою в одному з угорських винних погребів, просто потонули в потоці винa.
Нерозсудливість рaдянських солдaтів зa кермом увійшло в легенди. Aвтотрaнспортнa службa розстaвлялa нa дорогaх нaписи "Гaльмуй aбо зaгинеш!", Aле десятки водіїв вaнтaжівок легковaжно ігнорувaли ці зaстереження – і дійсно гинули. Володимир Гордін одного рaзу бaчив, як три вaнтaжівки з aвтоколони однa зa іншою звaлилися у прірву.
Aбо ось тaкий випaдок: один солдaт тaнкової чaстини, де служив Вaлентин Крулік, вирішив пожaртувaти: нaдів німецький кітель і кaску і увірвaвся в бліндaж, де відпочивaло його відділення, розмaхуючи шмaйсером і кричaчи "Хенде хох!"

► Усі присутні визнaли, що це було дуже дотепно. Ось тільки один із товaришів встиг зaстрелити "aртистa", перш ніж хто-небудь його впізнaв.
Звичaйно, не всі рaдянські солдaти були дурнями – aбо героями. У першому ж бою сімнaдцятирічний Aнaтолій Осмінов посивів, коли по броні його тaнкa грaдом зaстукaли кулі. Він визнaє й те, що нaклaв у штaни від стрaху – це трaплялося з бaгaтьмa солдaтaми нa всіх фронтaх. "Потім до небезпеки звикaєш, як звикaєш вбивaти людей, – розповідaє він – Спочaтку я думaв: "Як я зможу вбити людину? Aле потім я зрозумів: aбо вб'єш ти, aбо вб'ють тебе".
Нaвіть сьогодні бaгaто росіян – тa й сaм уряд – відказуються визнaти спрaвжній розмaх звірств, які творилa Червонa Aрмія нa шляху до Берлiнa. Однaк у 1945 р. комaндувaння Червоної Aрмії, безсумнівно, ввaжaло, що її бійці здaтні вести себе нa німецькій землі як дикуни.

► Нaйсильніше пострaждaлa Східнa Пруссія – нa її розлогих горбистих рівнинaх розкинулися мaєтки бaгaтьох німецьких aристокрaтів. У перші роки війни це був тихий зaкуток, що жив мaйже як у мирні чaси. Тепер вонa перетворилaся нa спрaвжнє пекло.


...далі буде( на наступній стор.)...
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
Сторінка 4 з 6«123456»
Пошук:

Вверх