|
ІСТОРІЯ
|
|
| GAD | Дата: П`ятниця, 09.11.2012, 18:06 | Повідомлення # 31 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Ще доповнення...
В июле 1945 г Зуль переходит под контроль Советского Командования.
На фирме «Хенель» в Германии демонтируется всё технологическое оборудование, оснастка, испытательные стенды в том числе на уже разработанный обстрелянный , но не успевший пойти в серию STG-45.
В октябре 1946 Хуго Шмайссеру в добровольно-принудительном порядке предлагают как специалисту по стрелковому оружию поехать на несколько лет на Урал в г Ижевск.
По предложению немцев было решено не запускать в серию готовую модель STG-45
У Хуго Шмайсера к тому времени была в чертежах уже новая версия автомата STG-47. Шесть месяцев уходит на воплощение этой модели в металле, но свет она увидела уже под названием АК-47.
АК-47 – это явление ХХ столетия это почти легенда, самый массовый образец стрелкового вооружения за всю историю человечества. Сухие цифры статистики говорят о том, что сегодня АК в различных модификациях состоит на вооружении армий и спецслужб более половины государств мира. Автомат обрел чрезвычайную популярность благодаря простоте конструкции, безупречной надёжности и отличным боевым характеристикам.
Конструктор побеждённой Германии да ещё с такой фамилией ставшей почти нарицательным, не мог быть автором основного стрелкового оружия армии страны победителя. Поэтому Наркомат вооружений РККА неоднократно предлагал назвать новый автомат именами С.Г.Симонова, В.А.Дягтерёва, В.Г.Фёдорова, А.И. Судаева но мэтры отечественного оружия категорически отказывались от плагиата, ввиду глубокого уважения к инженерному гению немецкого коллеги. Тогда конструктором нового автомата был назначен никому не известный секретарь комсомольской организации «Ижмаша» начинающий изобретатель-рационализатор М.Т Калашников принимавший участие в полигонных испытаниях STG-47. Назначен и сразу засекречен, до 1989 года никто не знал кто этот человек и откуда он.
Насколько важен был Хуго Шмайссер для Советского Союза, видно из того что, когда остальные немецкие специалисты возвращались, пребывание же Хуго Шмайссера в Ижевске на оружейном заводе было продлено, по сравнению с другими специалистами по оружию, на полгода. Лишь 9 июня 1952 Хуго Шмайссеру заболевшему туберкулезом разрешили вернуться в Германию.
После возвращения на родину Хуго Шмайссер прожил не долго. Он умер 12 сентября 1953 после операции на легких в Городской больнице Эрфурта и похоронен в Зуле.
К 50-й годовщине смерти в Зуле конструктору установлен памятник.
Згідно з офіційною радянською, а потім російською історіографією, автомат створив умілець-самоучка Михайло Калашников, що походив з багатодітної розкуркуленої селянської родини з Алтаю. На час створення перших зразків автомата в 1944 році Калашников був 25-річним сержантом радянської армії, освітою мав тільки сільську школу 7-річку та курси механіків-водіїв танку.[1]
Досі нез'ясованим залишається доля участі у створені зброї колективу полонених німецьких інженерів-конструкторів на чолі з Гуго Шмайсером (нім. Hugo Schmeisser, 1884-1953), що після війни в вигляді «трофейної робсили» були примусово вивезені до Радянського Союзу в місто Іжевськ[2]. Однак схожість АК-47 з «Sturmgewehr 44» (1943 р.випуску) не заперечується.
 
Штурмова гвинтівка Г. Шмайсера «StG 44» 1944 р.
Після захоплення Радянської армією Тюрінгії навесні 1945, зброярська фірма Шмайсера «Хенель» («C.G. Haenel») опинилась в зоні радянської окупації. До цього Гуго Шмайсер, як «батько» «Самозарядного карабіну Шмайсера» та багатьох інших видів стрілецької зброї для Вермахту а також його фірма із міста зброярів Зуль були не менш відомі в Німеччині ніж фірми «Симон» та «Вальтер».
В серпні 1945 фірма «Хенель» за наказом радянської адміністрації виготовила 50 штук StG 44, що вже був до цього на озброєнні вермахту, і передала їх Червоній Армії на технічну експертизу. Після цього радянська окупаційна адміністрація конфіскувала 10.785 аркушів креслень та технічної документації StG 44, а самого, Гуго Шмайсера, його родину та багатьох його співробітників з сім'ями у жовтні 1945 було вивезено так званою «Технічною Комісією Радянської Армії» на роботу до «шарашки» в Іжевськ. Як скромно потім зізнався Г. Шмайсер, він «допоміг росіянам кількома порадами в справі холодного штампування». Гуго Шмайсер був звільнений та повернувся до Німеччини в 1952 році та невдовзі помер.
Як підказує історія - жоден найдосконаліший зразок техніки не був придуманий генієм-одинаком. Багато поколінь розумних людей пробували, помилялись, знову щось створювали, у них вчились наступні покоління і в результаті щось виходило. Хто назове винахідника комп"ютера, чи мобільного телефона, чи інтернету? В середині минулого століття жоден фантаст, які писали романи про яблуні на Марсі і про полчища роботів не передбачив такого звичайного для нас Інтернету....
За матеріалами сайту: http://kozatske.getbb.ru
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 09.11.2012, 18:11 | Повідомлення # 32 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Олекса Гірник. Протест ціною життя...
► В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку.
► Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час.
► Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Тараса Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок.
► Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом.
► Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.
► B галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України:
“Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю.
► Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: каністра з синтетичного матеріалу ємкістю 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка”.
► Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:
“Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу!
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (радянська, та не російська)”.
► Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що “оборону тримають тільки ті, хто залишився живим”.
► Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну.
► Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинили оборону. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – “рускімі”. За незгоду суворо карали і страчували.
► Коли настали радянські часи цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений.
► Олекса бачив, що навіть в цієї “маси” – заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом.
► Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати “смолоскипом” для свого народу Олекса не бачив.
► 6 січня 1978 року в прощальному листі до своєї дружини він написав:
“Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.
► Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббріхати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний…
► В часи царату, в Петропавлівський в’язниці, на знак протесту, облила себе гасом і спалилася Марія Вєтрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була “народовольницею”, радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії.
► В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти русифікації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь-які свідчення або згадки були знищені.
► Подвиг Василя повторив чех Ян Палах.
► Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цієї спробі завадили, але не забули за цю спробу покарати на ув’язнення.
► Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайловський.
► Tіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив.
► Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання, що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці “братерські” обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням? Чому можна говорити українською мовою скрізь і в усіх країнах світу, а в Україні небезпечно?
► Питань багато. Відповідь мабуть одна – Олекса Гірник віддав найдорожче – життя заради свого народу...
Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де, за словами Шевченка, “своя правда”.
► Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в селі Богородчани поблизу міста Калуша Івано-Франківської області. Арештантського хліба вперше скуштував ще за Польщі. 1937 року за приналежність до української організації націоналістів, які бунтували проти польських офіцерів, утисків рідної мови, приниження національної гідності й честі, його заарештували і прямісінько з армії відправили до в’язниці. Коли прийшла радянська влада, Олексу звільнили. Але ненадовго.
► Після відвідання панахиди за загиблими січовими стрільцями в Стрию — знову арешт, допити і жорстокий вирок: вісім років ув’язнення в колимському концтаборі. Роки неволі припали саме на час боротьби УПА. Це морально пригнічувало Олексу Гірника, він любив повторювати, що не заздрить ані багатству, ані славі, але заздрить тим хлопцям, що помирають в боях за Україну. Саме тут, в колимському концтаборі, визріла думка, яка потім заполонила Олексу: вмерти за Україну…
► Після сибірського заслання Олекса Гірник оселився в рідному Калуші. Часто їздив по містах України, бував і в Києві. Але яка це українська столиця, казав він, коли вже на вокзалі чуєш оголошення російською мовою! Написи, вивіски – теж російською. «Як же терплять таку наругу старі київські стіни, оця свята земля?! Чому ці люди змирилися зі своїм принизливим становищем? Невже кусень хліба і шмат ковбаси перекреслили сутність і душу українську?» – запитував Олекса.
► Його вражало, що мільйони українців Сходу, Півдня і центральних областей України та її столиці не чинили опір зросійщенню, а спокійно, навіть із задоволенням зраджували свою мову. Олекса розумів, що тотальне зросійщення через пресу, освіту, військо, спорт, переселення людей невпинно котилося на Захід України. За таких обставин мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі, в ніч з 21 на 22 січня 1978 року…
► Ось вони – жагучі й правдиві рядки людини, яка спалила себе заради України. Хай кожен з нас прочитає останні слова Олекси Гірника та відчує себе – назавжди – Українцем в Україні.
► „Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава!!!
Джерело: https://www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 24.11.2012, 17:45 | Повідомлення # 33 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ "ЗЛОЧИНИ УПА"??? ПІЗНАЙТЕ ПРАВДУ!!!
► На українському сайті підпис такий: "Галицький віночок". Улюблена розвага вояків УПА с. Лозовая Тернопольской области осень 1943 года".
► На російських сайтах: 1) "чудовищная фотография, наглядно демонстрирующая преступную деятельность ОУН и УПА"; 2) "Одно из деревьев просёлочной дороги, над которой террористы ОУН-УПА (OUN-UPA) повесили транспарант с надписью в переводе на польский: "Дорога к независимой Украине". На каждом дереве палачи создавали из польских детей так называемые венки.
► На польському сайті читаємо: "Tzw. wianuszki z zamordowanych przez OUN-UPA polskich dzieci. Zdjęcie przedstawia jedno z drzew alei, nad którą upowcy zawiesili transparent z napisem: "Droga do wolnej Ukrainy", Tarnopol, prawdopodobnie 1943 r."
► Історик-любитель Корман (колишній агент спецслужб комуністичної Польщі), який видав альбом "Ludobójstwo UPA na ludności polskiej – dokumentacja fotograficzna" (2003), помістив це фото на обкладинку і написав, що таких віночків з польських дітей було багато.
► Та крім села Лозова і Тернополя, можна натрапити й на інший підпис під фото, який адресує ці жертви то до Козової, то до Бучача, то до Бережан. Дивний розгардіяш, правда? Але найцікавіше те, що вже кілька років минуло з тих пір, як польська газета розкрила правду про цю фальшивку ("Fałszywy opis, prawdziwe zbrodnie", Rzeczpospolita, 19 maja 2007), а фото продовжує свій хітпарад.
► Як бачимо, на оригінальному фото нема колючого дроту, яким нібито обмотано дітей. А нема тому, що цей дріт – насправді заломи на фотографії.
► Завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити.
► Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків. Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином!!! Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. “Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, – стверджують автори газети Rzeczpospolita. – Чотири жертви – це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)”.
► Уперше фото надрукували у статті “Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці” авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в “Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів”, який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.
► “Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, – наголошує Rzeczpospolita. – Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції”.
► Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: “Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)”. Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго “Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя” з іншим підписом: “Діти, вбиті підрозділами СС “Галичина” в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)”.
► 2002 року історик Олександр Корман у праці “Ставлення УПА до поляків на південно-східних теренах Другої Речі Посполитої” подає розширені варіанти походження фотографії та трактування подій, які буцімто на ній зображено. Він стверджує, що фотографія походить із села Козова, чи то Лозова, Тернопільського повіту, і датується 1943-1944 роками. За його словами, світлину привезли до Львова врятовані від різанини поляки, які розповіли, що УПА зробили “...віночки з дітей, прибиваючи їх до дерев на алеї, котру назвали “Дорога до Самостійної України”. Інший варіант походження фотографії та подій, які вона фіксує, подано в праці 2004 року “Про людиновбивство на Тернопіллі” Хоманського та Сікерки. Згідно з їхньою версією, автор світлини – німецький військовий фотограф, який зробив її у селі Козівка Бережанського повіту в листопаді 1943 року.
► Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини – не поодинока. Напевно наші читачі пригадають скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото – чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В`ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя „УПА”, виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як „свідчення злочинів УПА”. Пригадаймо й поширювані наклепи про „Залізні Хрести Шухевича” та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва „Під чужими прапорами”, в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.
► Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім „аргументам і фактам”. І висновок другий, основний, – все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві!!!
Джерело: www.facebook.com/ukrainian.t
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 24.11.2012, 17:46 | Повідомлення # 34 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ ЗЕЛЕНИЙ КЛИН!!!
► Зелений Клин (рос. Зелёный Клин) (інша назва — Зелена Україна), землі українських поселенців у південній частині Далекого Сходу, у сточищі ріки Амур і над Тихим океаном; її площа більша за площу самої України і сягає близько 1 млн. км2;.
► Клином українці називали земельний наділ, на колонізованих землях. Відомі також " Жовтий Клин "(середнє і нижнє Поволжжя), " Малиновий Клин "( Кубань) і " Сірий Клин " (південь Західного Сибіру і Північний Казахстан).
► Найбільші міста: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства — соя.
► Історія. Дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905-1917 pp.; 3) 1917-1922 pp.; 4) від 1922 року.
► Канадський дослідник М. Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, "період свобідного вияву" та русифікаційний.
► Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Росії; з ініціативи генерала П. Унтерберґера з 1882 безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині.
► За дослідженнями радянського вченого В. М. Кабузана, в 1883—1905 pp. на Далекий Схід всього переселилося 172876 осіб, з українських губерній — 109510 чоловік, або 63,4% всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77139 українців, тобто 78,1%. Серед переселенців до Амурської області в даний період відсоток українців був менший і становив 47,8. Слід додати, що за місцем виходу серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавчани — 64,51%, вихідців з Правобережної України було значно менше. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 p. ніколи не була нижча за 75%.
► У 1906-1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259522 особи, з них українців — 166787, або 64,27%. Хоча в цей період переселенців з України прибуло більше, але питома вага їх знизилася з 65,82% до 64,27% за рахунок переселенців з інших губерній європейської Росії. З українських переселенців цього етапу 102618 (61,25%) осіли в Приморській області Це були чернігівці — 21,57%, кияни, волиняни та подоляни разом становили 47125 осіб та ще 7202 чоловіки — з степової України.
► За даними В. Кабузана, в 1850-1916 pp. з України на Далекий Схід переселилося 276300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській - 61,2%.
► Після громадянської війни 1922 Зелений Клин остаточно у складі радянської Росії, виселення радянським урядом корейців і китайців як політично непевних елементів, в 1934 році створено Єврейську автономну область, розвиток усіх галузей промисловості заради самодостатності регіону на випадок війни, розбудова транспортного сполучення.
► Український рух . Українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч і слабо, бо своєї національної інтелігенції було мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного житія залишався театр.
► 1897 року на Далекий Сход приїхала театральна трупа під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.
► Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.
► Найбільш активно діяли в цей час у Владивостоці українські театральні, культурно-освітні гуртки, очолювані офіцером Подем, серед моряків владивостоцького порту. Українські книжки потрапляли на Далекий Схід рідко, але найбільша нагоді бібліотека також була у моряків Владивостока.
► Після 1905 р. українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Робляться перші практичні кроки: 1907 р. в Харбіні постав український гурток "Український Клуб", завдяки тому, що порядки російської адміністрації тут були трохи ліберальніші, ніж власне на Зеленому Клині.
► По відношенню до українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувалися також назви «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». У літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 р. в однойменній праці В. С. Ілліча-Світича стосовно до частини Південно-Уссурійського краю з центром в Микольську-Уссурійському.
► У Владивостоці 1907 — 1908 pp. при Східному інституті засновується "Студенческое Общество Украинцев"; воно провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи й один час під керівництвом І. Воблого було досить активне. З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята (у березні, в день смерті поета).
► 1910 року в Микольськ-Уссурійському було засновану першу на Зеленому Клині "Просвіту". 9 лютого 1910 р. від імені фундаторів — міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Розсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та телеграфіста Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане офіційне прохання затвердиш статут товариства "Просвіта".3 За статутом, "товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі; а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці і т. ін., просвітні й благодій-ницькі установи; д) закладати конкурси та премії за кращі твори літератури та мистецтва".
► З початком першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське суспільне життя в Зеленім Клину завмирає. Тільки в межах концесії Китайсько-Східної Залізниці (КСЗ) у Маньчжурії можна було провадити деяку українську роботу; це й робили харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях.
► 9 березня 1916 р. у Владивостоці була спроба створити українську організацію під вивіскою Владивостоцького українського благодійного зібрання.
► "Задача Украинского Благотворительного общественного собрания — организация подобных мероприятий для сбора пожертвований..." Це "прошеніє" підписали селянин Харківської губернії Федір Миколайович Васильєв, селянин Київської губернії Хома Данилович Стецюк, інженер Дмитро Миколайович Хлобощин, полтавський міщанин Микола Павлович Голиков, лікар Василь Вікторович Потсенко, почесна громадянка Пелагея Трохимівна Ракицька, селянин Полтавської губернії Микола Сильвестрович Савенко, міщанка Б.Д.Новолійник.
► У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до початку Лютневої революції 1917 р., коли ліквідація заборони на все українське відкрила більші можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців.
► Боротьба за незалежність . На початку 1917 р. на Далекому Сході масово відкривалися гуртки "Громади". Найбільш потужним український рух був у Владивостоці. Тут до місцевої "Громади" записалося понад 1,5 тис. українців; серед них багато вояків. Виникли організації українських політичних партій — есерів та соціал-демократів. З 30 квітня 1917 р. виходить перша на Далекому Сході українська газета "Українець"; редактором її був Дмитро Боровик.
► Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу, особливо на Зеленому Клині та в Маньчжурії, дала можливість скликати 13-14 червня в Микольськ-Уссурійському І Загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна Вчительська Спілка, головою якої був О. Ступак.
► З цього першого з'їзду й бере початок активна планова українська робота на Зеленому Клині. У з'їзді брали участь 53 представники понад 20 громадських і військових організацій (громад, кооперативів, військових і вчительських спілок тощо). Брали участь в окремих комісіях і близько ста українців з правом дорадчого голосу.
► Після відкриття з'їзду та привітань було обрано президію на чолі з А. Романюком та заступником О. Ступаком, а потім і комісії: національну, шкільну, фондову й організаційну.
► Лідери українського руху в Зеленому Клині у своїй боротьбі робили ставку на допомогу Великої України. Вважалося, що якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Це знайшло відображення і в рішеннях Другого Всеукраїнського з'їзду Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 р. На ньому було прийнято звернення до уряду Української народної республіки, щоб він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, так як тут українці становлять національне більшість. Серед населення Зеленого Клину навіть було кинуто клич «Всі на захист України».
► На третьому з'їзді, який відбувся в квітні 1918 р., було прийнято рішення - боротися за створення незалежної Української держави на Тихому океані та формування Української армії Зеленого Клину. Керівництво було передано Крайовому секретаріату (уряду) на чолі з Юрієм Глушко-Мовой.
► Третя сесія Крайової ради відбулася в листопаді 1920 p. y Владивостоці. На ній обговорювалося питання про участь у виборах до Установчих Зборів Далекого Сходу. Сесія запропонувала вибори по національних куріях. Ця пропозиція не відповідала московським інтересам, тому була знехтувана в Читі, і Секретаріат відмовився від виборів. На цій самій сесії був обраний новий Секретаріат, який провадив українські справи до його арешту в листопаді 1922 p. більшовиками. До Секретаріату входили Юрій Мова, Дмитро Кисильов, Віталій Жук, Степан Прант, Андрій Криштофович та Г.Могилецький. Цей Секретаріат провадив підготовку до скликання V Українського далекосхідного з'їзду. Відбутись йому не судилося.
► Керівники Зеленої України.Б.Р. Хрещатицький - отаман Далекосхідного українського війська з 1918 р. 26 березня 1917 p. відбулися перші згальні збори української громади у Владивостоці, і створено Товариство «Просвіта», яке очолив Ю. Глушко-Мова.
► У середині червня 1918 р. відбувся загальний Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу у місті Микольську-Уссурійському, який вирішив організувати Далекосхідну Українську Раду і Національний Фонд на потреби українців. Одночасно з'їзд сформулював політичні вимоги далекосхідного українства у формі національно-територіальної автономії України і її «колоніям-землям, які посіли українці в межах російської держави» .
► Подібний з'їзд українців Маньчжурії відбувся і в Харбіні, який обрав Маньчжурську Окружну Раду. В 1918 p. відбулося ще два українські з'їзди в Харбіні, які домагалися, щоб російський уряд визнав Зелений Клин частиною України та щоб Москва відкликала із Зеленого Клину озброєні російські частини і передала всю зброю українській владі.
► Під кінець жовтня 1918 року був скликаний IV Надзвичайний з'їзд українців, який затвердив проект конституції українства Далекого Сходу, прийняв постанову про організацію українського війська й обрав новий склад Секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Але потім там влада мінялася, прийшли колчаківці і почали переслідувати український рух. З приходом большевиків почалися масові арешти провідних українців у Владивостоці і розпуск українських організацій.
► Центром культурного та громадсько-політичного життя залишилася Маньчжурія, де провідну роль відігравали колишні старшини Січових Стрільців на чолі з І. Паславським. Там політичне становище українців було значно кращим, ніж в інших осередках.
► У Маньчжурії (як і на Зеленому Клину) перші українські поселенці самі були піонерами культурної та економічної розбудови краю. З цього погляду українці в Маньчжурії займали цілком окреме місце.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 24.11.2012, 17:48 | Повідомлення # 35 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ► Був створений Союз Українських Емігрантів в Маньчжурії, серед яких провід становили Д. Барченко, П. Марчишин, I. Світ і П. Яхно. Активно діяв ОУН[1]. Але й тут організоване українське життя перестало існувати зі вступом радянських військ у 1945 p.
► Радянська влада . Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період – практично протягом усіх 20-80-х рр. ХХ ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 та 1946-1947 рр., як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом – в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, в рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об’єктів, як військовослужбовці та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували в край протягом цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже народжувалися тут, у більшості ставали «росіянами».
► Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в радянський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час. Так, згідно з переписом 1923 р, на Далекому Сході нараховувалося 346,1 тис. українців, які складали 33,7% (що суттєво менше, ніж за попереднім переписом 1917 р.), в 1926 р. – 303,3 тис. (24,4%), в 1939 р. – 361,8 тис. (14,1%), в 1959 - 429,5 тис. (9,9%), в 1970 - 377,7 тис. (7,2%), в 1989 – 543,4 тис. (7,9%).
► Однак фактично, у силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців ХІХ-ХХ ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні – переселенці останніх десятиліть.
► 1990-ті .За роки радянської влади українська діаспора чисельно збільшилася, зокрема засланцями, але через асиміляцію — насильну чи добровільну, значно зменшилася. Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати українські громади і сприяти росту національної свідомости через піднесення культурного рівня - в різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися українські громадські об'єднання, яких у 1995 p. нараховувалося 74 у 26 регіонах, з них 16 — релігійних (греко-католиків), й усі вони створили Об’єднання Українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком. Більшість цих організацій легально зареєстровано, і вони ведуть свою культурницьку роботу, організовують школи з українською мовою, драматичні гуртки і хори. В 1995 p. уряд України підписав Угоду з урядом РФ про співробітництво в галузі культури, науки й освіти та Угоду про співробітництво між державними комітетами України у справах національностей та міграції і Міністерства РФ у справах національностей та федеративних відносин.
► У Владивостоці, де колись діяло Товариство «Просвіта», організовано в січні 1991 pоку Товариство української культури Приморського краю, яке взяло курс на організацію концертів і пропагування українського сценічного слова. Але місцева влада не дуже радо зареєструвала новостворену організацію, і дозволу та часу на трансляцію концертів через телебачення не можна було домогтися.
► Інше новостворене далекосхідне об'єднання українців «Зелений Клин», як і засноване 25 червня 1992 p. Об'єднання Українців Примор'я «Громада»,- також не було зареєстроване і припинило свою діяльність. У 1992/93 шкільному році Товариство української культури Приморського краю спробувало створити українську недільну школу, але місцева влада це заборонила. В 1992 p. в м. Уссурійську Приморського краю було зорганізоване Товариство української мови й культури, діяльність якого зводилася, в основному, до відзначення національно-культурних подій та релігійних свят. Але в 1999 p. воно також припинило своє існування (ст. 224). Була також спроба видавати український часопис «Українець на Зеленому Клині», який в листопаді 1993 p. перестав виходити через брак не тільки матеріальної, але й моральної підтримки.
► Створено «Конституцію національно-культурної автономії (самоврядування) українців на Далекому Сході».
► Українські військові формування на Далекому Сході.
З самого початку свого існування Організація Українських Націоналістів діяла як поборницька організація, найголовнішою метою якої було відновлення державної незалежності України. Для досягнення стратегічної мети тактично використовувалися усі можливості у боротьбі з ворогами української державності у досягненні основного результату. В ці роки Організація Українських Націоналістів, Провід якої вимушено перебував на еміграції, розгорнула активну діяльність на Західній Україні та в країнах українського поселення, звернула увагу на українців Далекого Сходу. Цьому опосередковано посприяло зближення Німеччини та Японії, які в листопаді 1936 року підписали договір, що отримав назву Антикомінтернівський пакт, до якого наступного року приєдналися Італія, а 1939 – Угорщина, Маньджу Ді Го та Іспанія (1941 року ще група держав союзників Німеччини). Між представниками ОУН та японськими дипломатами в окремих країнах Європи були встановлені додаткові контакти. Одним з перших, хто розпочав зустрічі і переговори з представниками японського військового аташату, був РОКУСушко та Р.Ярий .
► Про контакти з японцями згадує член ОУН П.Маценко, котрий у 30-х роках жив і працював у Відні разом з Р.Сушком: “В той час увійшли зі мною у політичну співпрацю амбасадор Японії, що проживав у Берліні та військовий аташе на Австрію і Угорщину (японець) майор Г.Нукада. Амбасадор звався Танака. То була надзвичайна справа і зовсім своєрідно-самостійна. Коротко: вибрані народи, як Украхна, Дон Туркестан, Кавказ і (тоді) Японія – проти Росії. Мене для ведення справи забрали до Мюнхена. Там приїхав голова донських козаків та шах з Туркестану. ... Сталося так, що Танака, бувши в Парижі обговорив всю справу з ген. Капустянський і шахом” .
► Згодом було вирішено було організувати зустріч Голови ПУН Є.Коновальця з японськими дипломатами. Незабаром “в Берліні відбувалися переговори між полк. Є. Коновальцем та ген. М. Капустянським з одного боку і військовим аташе японської амбасади. Пізніше до Берліну прибув японський старшина генерального штабу, який розпрацював плян координації дій Японії і ОУН на випадок силового зудару з Совєтами” . Японський військовий аташе Г.Ошіма, до компетенції якого належали також питання розвідки, регулярно інформував японське військове міністерство про хід переговорів. Згодом аналізуючи діяльність ОУН у цьому напрямку Ю.Бойко писав „за опорну базу для дії на московські терени Коновалець обирає українську колонію на Далекому Сході – Зелений Клин” .
На весні 1934 року у листуванні між редакцією „Маньчжурського вісника” та керівником Українським пресовим бюром у Берліні М.Селешком обговорювався стан українського життя у Маньчжурії і обговорювалася можливість допомоги. Він повідомляв, що з Європи ”можна вислати на Далекий Схід декілька молодих хлопців, для праці в якій завгодно ділянці, до військової включно” .
► У тій справі був задіяний Є.Онацький у Римі, інформував, що «справу групи наших укра¬їнців, що були заарештовані в Італії і інтерновані перше, разом із хорватами на Ліпарських островах, а потім окремо в Сіцілії. […] Справу інтернованих українців, так званих "кумовців" , було зрештою розв'язано в той спосіб, що декого було випущено на мою поруку і відповідальність, а декому вможливлено було виїхати ... навіть до Китаю» . Мова йде саме про ту групу членів ОУН, яку готували для роботи на Далекому Сході.
► Той же М.Селешко писав „в нашій пропаганді тоді покутувала концепція України її азійської посілості ... Ми підсилювали потрібну нам ідею великопросторности української імперії, що мала з двох боків тримати в шаху властиву Росію” . Більш детально про плани ОУН стосовно Далекого Сходу можна довідатися з листа полковника В.Колосовського до Є. Коновальця весною 1934 року:
“У перетрактаціях із японськими представниками нам треба висовувати наші інтегральні плани на ці землі. Історично, російська експансія в Азії, після 1654 року провадилася спільними силами москалів і українців, - отже, морально ми маємо право шукати й для себе колоніальних земель. Фактично територія “Зеленого клину” має сталу українську більшість. Мінімальні границі “Зелено Клину”, очевидно, не можуть нас задовольнити. Треба висовувати наші права на весь сов[єтський] Далеко-Східний край...
Японцям треба підкреслювати:
1. Наша політика на Далекому Сході, оскільки ми там одержимо колоніальні землі, буде завжди прив’язана до Японії. Ми забезпечимо всі права японців на рибних промислах, на нафтових родовищах, тощо.
2. Ми можемо зараз же розгорнути пропагандивну акцію на користь японців серед населення “Зеленого Клину” і також серед вояків української національності в армії Блюхера (за останніми відомостями туди перевезено три стрілецькі дивізії з України).
3. Ми зможемо при допомозі японців розпочати формування партизанських загонів серед населення “Зеленого Клину”. В разі війни ми можемо формувати регулярні українські частини на Дал. Сході.
4. Ми можемо організувати акти саботажу на Великій Україні з метою не дозволити знимати воєнні частини і пересовувати їх на Дал. Схід.
Очевидно, що в ніякому разі не треба перебільшувати наших можливостей, а триматися рямок реальності” .
Останні слова В.Колосовського одразу ставлять все на свої місця. Якими б не були стратегічні плани, але доводиться виходити з можливостей і реального стану справ.
► Останнім часом, через політику асиміляції українське населення Далекого Сходу швидко зменшується. Ця тенденція наглядно виявилася в даних російського перепису 2002 р., згідно з якими чисельність українців у регіоні, порівняно з підсумками попереднього перепису 1989 р., скоротилася практично вдвічі – з 543 438 до 256 378 осіб. Відповідно, приблизно вдвічі зменшилася і частка українців у населенні регіону - з 7,9% в 1989 до 4,4% в 2002 р.
► Ми, мешканці України, повинні знати і пам'ятати тих героїв: Юрiя Глушко-Мову, Бориса Хрещатицького, які на іншому кінці континенту боролися за Україну. Ми не повинні забувати про тих українців, а навпаки, усіляко їм допомагати, щоб вони не забули хто вони є. Офіційна українська влада також повинна сприяти відродженню українців Далекого Сходу. Але не ця. Не ця, яка паплюжить наших героїв, зневажає нашу мову свята і традиції. Ця влада ладна сама перетворити Україну у суб'єкт федерації. Тільки патріотична влада, я б навіть сказав націоналістична, здатна відродити та консолідувати українство, як у самій державі, так і поза її межами. Не забувайте, що ми є українці, пишайтеся цим!!!
Джерело: www.facebook.com/ukrainian.t
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 24.11.2012, 17:52 | Повідомлення # 36 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ Правда про батальон "Нахтігаль".
► Однією з найбільш вагомих причин поразки українців у боротьбі за власну державність у 1917 – 1920 рр. можна вважати відсутність міцної армії та кваліфікованих командирських кадрів. Керівництво ОУН усвідомлювало важливість як політичних, так і збройних сил. Практично всі члени організації отримали початкову військову підготовку. Активно створювалися законспіровані підофіцерські й офіцерські курси і школи для підготовки командирських кадрів. Однією з головних цілей було формування хоч невеликої, але гарно підготовленої бойової одиниці. Якщо теоретичні пізнання могли набутися в підпіллі, то оволодіти сучасною зброєю, вивчити стратегію і тактику можна було лише в регулярній армії.
► Співробітництво УВО і ОУН з абвером почалося ще в часи Веймарської республіки. Українські націоналісти вбачали в Німеччині союзника, тому що вона теж негативно ставилася до Версальського повоєнного устрою. Прихід Гітлера до влади навіть загострив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики. До речі, Сталіна також не задовольняв Версальський повоєнний устрій. Напад на Польщу, Фінська війна, загарбання Прибалтики й Бесарабії — це перегляд Версальського миру Радянським Союзом.
► Українських націоналістів надихало виникнення за допомогою Німеччини в 1938 р. двох слов’янських держав: Словаччини і Хорватії. В результаті тривалого контакту з абвером, 15 серпня 1939 року був утворений пропагандистський загін під кодовою назвою «Бергбауернхільфе» (Допомога гуцулам) під командуванням полковника Романа Сушка. Загін призначався для організації антипольського повстання в Західній Україні перед німецьким вторгненням у Польщу. Однак через тиждень ситуація докорінно змінилася. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа німців більше не турбувала Західна Україна.
► Організації Українських націоналістів була відома концепція уповноваженого в справах Східної Європи Альфреда Розенберга. Основою цієї концепції була пропозиція створення на території СРСР окремих держав. 2 квітня 1941 р. Розенберг пропонував розділити СРСР на сім регіонів: Великоросію, Білорусію, «Балтенланд», Україну, Донську область, Кавказ, Туркестан. Смоленськ відходив Білорусії, Курськ і Вороніж відходили до України. Після зауважень Гітлера 20 червня 1941 р. Розенберг виробив новий план майбутнього поділу СРСР. За новим планом, з яким Гітлер у цілому погодився, залишилися такі державні утворення: Московія, «Остланд», Україна, Кавказ і Туркестан. За планом Розенберга, кордон України мав проходити річкою Сян на заході, а річкою Волга на сході. Політичні погляди Розенберга вважалися за офіційну політику Німеччини. Але, врешті, виявилося, що плани Розенберга служили Гітлерові тільки за ширму, за якою він приховував свої наміри. Канаріс, якому підпорядковувався абвер, теж мав прихильне ставлення до ідеї незалежних держав на місці Російської імперії.
► Вожді ОУН сподівалися, що Німеччина надасть їм допомогу в створенні української армії. Але у німців були інші плани. Вони погодилися лише на вишкіл кількох сотень українських старшин. У лютому 1941 р. на зустрічі командуючого сухопутними військами генерала фон Браухіча, начальника абверу адмірала Канаріса Й керівника ОУН Степана Бандери була досягнута домовленість про вишкіл 800 кандидатів на старшин. Націоналісти сподівалися, що ці старшини стануть ядром при формуванні української армії. Встановити, що думали німці, не так легко, тому що письмової угоди укладено не було. З наступного розвитку подій стає очевидним, що йшлося про звичайний підрозділ у складі абверу.
► У ході комплектування військовий відділ був поділений на дві частини. В українських документах новоутворені батальйони фігурували під абревіатурою ДУН (Дружина Українських Націоналістів), а в документах абверу – під назвами: спеціальний відділ "Нахтігаль” і організація «Роланд». Сформульовані для них завдання були такими ж, як для інших подібних спецпідрозділів абверу: встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених Вермахтом частин Червоної армії, охорона ешелонів, мостів, підприємств…
► Оунівці ставили свої завдання. Батальйони повинні були вивідати плани німецького походу на Україну, допомогти членам похідних груп у їхній праці, не переходити з німецькою армією поза межі українських земель, а у випадку негативного ставлення до соборності українських земель і державної незалежності покинути німецьке військо.
► На початку квітня 1941 р. в таборах на півдні Польщі були зібрані перші групи українських добровольців з числа військовополонених колишньої польської армії, які стали основою батальйону «Нахтігаль». Майбутніх солдатів спочатку направляли до Кракова, де вони проходили спеціальну перевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також підготовчі курси в учбових таборах Криниці та Барвінці на Лемківщині. Після цієї процедури подальша підготовка проводилася в Нойгаммері (Сілезія) на головній учбовій базі батальйону, де саме й був створений батальйон (курінь) «Нахтігаль» в кількості 330 чоловік, що поділявся на 3 сотні. Через місяць повинен був відбутися додатковий набір, але Шухевич написав записку керівництву ОУН, в якій зазначав, що отримати підготовку бажаного рівня неможливо, тому більше жодної людини в легіон не направляти.
► Командиром батальйону був призначений німецький обер-лейтенант Альбрехт Герцнер, офіцером зв'язку обер-лейтенант Теодор Оберлендер (професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР), українським командиром був сотник Роман Шухевич. На чолі рот та взводів стояли українські командири, при яких знаходилися німецькі офіцери зв'язку та інструктори. У батальйоні був і власний капелан греко-католицького віросповідання.
► Спорядження батальйону відповідало озброєнню легкої піхотної частини, здатної виконувати функції охоронного підрозділу та вести оборонні, а не наступальні бої. Ніяких диверсій батальйон проводити був не здатний, бо в програмі підготовки навіть не було виділено жодної години для ознайомлення з вибухівкою. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» мали бути використані більше в цілях пропаганди, ніж воєнних. До батальйону «Нахтігаль» були приставлені німецькі старшини, які під час вишколу в Нойгаммері були інструкторами, а опісля виконували дорадчу роль.
► Після прийнятої 18 червня присяги на вірність Україні, а не на вірність Німеччини чи фюрерові, батальйон завантажився на поїзд і переїхав до прикордонного Ряшева, звідки маршем перейшов в околиці Радимна. З 22-го на 23-тє червня, по півночі, без бою «Нахтігаль» перетнув радянський кордон через річку Сян в околиці Перемишля, після чого маршем відправився на Львів. Діяв «Нахтігаль» як складова одиниця німецької армії разом з 1-м батальйоном 800-го полку будівельного учбового полку особливого призначення «Бранденбург» 1-ої гірськострілецької дивізії. "Бранденбург" був спеціальною частиною і підпорядкований 2-му управлінню абвера. Крім батальйону «Нахтігаль», слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони ОУНівців по 7 - 12 осіб (усього близько 2000) які, перехоплюючи ініціативу в німецької окупаційної влади, формували українські органи місцевого самоврядування.
► Перед відступом Червоної армії, працівники НКВС провели масові вбивства в’язнів у тюрмах Бережан, Жовкви, Луцька та інших містах Галичини і Волині. У червні 1941 р. Львівське управління НКВС закатувало 5 450 львів'ян, у тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича, всі в'язниці Львова були завалені трупами жертв НКВС. Ці жертви більшовицького терору бачили шведські та швейцарські журналісти, яких німці пустили до Львова в перші дні липня 1941 р. А перед відходом НКВС провело додаткові арешти цивільного населення Львова і гнало їх пішки на схід, а по дорозі людей в більшості знищували. Відступаючи на схід, НКВС залишала на своєму шляху по-звірячому замордованих тисячі невинних людей, переважно українців.
► Перед входом до Львова особовий склад «Нахтігалю» почепив на мундири синьо-жовті стрічки. Рано-вранці 30 червня батальйон «Нахтігаль» увійшов до покинутого Червоною армією Львова і до полудня зайняв усі стратегічні об’єкти, у тому числі радіостанцію.
► За підтримки батальйону "Нахтігаль", 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу, в присутності декількох німецьких генералів, бандерівці проголосили "Акт відродження Української держави". Був також утворений український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Стецько повідомив про це по львівському радіо, що знаходилося під контролем батальйону «Нахтігаль». Ще одне повідомлення по радіо було зроблене вранці 1 липня. Негайно після цього військовослужбовці "Нахтігаля” отримали тижневу відпустку і змушені були передати всі стратегічні об’єкти міста під охорону прибулої німецької поліції. Проголошення Акту настрашило німців. Ходили навіть чутки, що батальйон збираються роззброїти, бо німці побоюються, щоб „нахтігальці” не повторили таке проголошення в Києві.
► 1 липня, на наступний день після проголошення «Акту», в місті з'явилися оголошення і листівки від імені українського уряду. Функціонери ОУН(б) роз'їхалися по населених пунктах шукати підтримки і схвалення народу. Послання митрополита Андрія Шептицького від 1 липня 1941 р. спочатку було опубліковане в «Українських щоденних вістях», а потім передруковане в усіх окупаційних газетах: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію…»
► 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. Гітлерівці вимагали від нього негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції. 9 липня о 4-й годині дня прем'єра Ярослава Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється за дорученням імперського уряду.
► Нові переговори 23 липня 1941 р. закінчилися без позитивних результатів для української сторони, бо Гітлер був проти створення української держави. Взаємодія німецького командування з українцями закінчилася. У Берліні Степану Бандері пояснили, що німці в Україну прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічного скасування Акту відродження. Не домігшись згоди, Бандеру кинули до в'язниці. Німці також арештували Крайовий уряд і 300 членів ОУН. 15 керівників ОУН(б) були розстріляні німцями, а інші потрапили до концтабору «Заксенхаузен». З цього часу вся ОУН(б) перейшла в підпілля.
► Шухевич, як тільки довідався про арешт більшості лідерів ОУН(Б), звернувся безпосередньо до Верховного командування Вермахту з повідомленням, що очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької армії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйону. І вже 13 серпня весь особовий склад батальйону був відправлений до Кракова, а потім до Нойгаммеру для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для «Нахтігаля» закінчилась. І сам батальон припинив існування.
►21 жовтня 1941 р. обидва батальйони ДУН були перекинуті до Франкфурта-на-Одері й реорганізовані в 201-й батальйон «шума» (офіційна назва — шуцманшафт батальйон № 201) під командуванням майора Євгена Побігущого, його заступником став Роман Шухевич. Кожен солдат і офіцер новоствореного батальйону підписали індивідуальний контракт на один рік служби, без приведення до будь-якої присяги. Батальйон одягли у поліцейські, зелені однострої, без будь-яких знаків розрізнення.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 24.11.2012, 17:53 | Повідомлення # 37 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ► 16 березня 1942 р. 201-й батальйон в кількості 650 чоловік був направлений у Білорусію, де замінив латиський батальйон, що передислоковувався в Україну. 201-й батальйон «шума» (офіційна назва — шуцманшафт батальйон № 201) охороняв мости на ріках Березань та Двіна, шляхи сполучення в районі Могилів-Вітебськ-Лепель і вів боротьбу з партизанами. До речі, до 1943 р. радянські партизанські загони на 80–90 % були укомплектовані енкавеесівцями. Роман Шухевич найпідготовленіших солдатів і офіцерів 201-го батальйону з Білорусі таємно переправляв на батьківщину для підпільної роботи.
► Восени 1942 р. 201-й батальйон німці намагалися кинути на збирання контингенту (податків) з білоруського населення. Але сотник Шухевич заявив німецькому командуванню, що він не пошле своїм наказом жодної сотні. Українські вояки відмовилися грабувати мирне населення.
► Коли пройшов рік, ніхто не підписав нового контракту, внаслідок чого батальйон розформували. Після розформування 201-го шуцманшафт-батальйону майже весь особовий склад минулих батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» влилися до лав Української Повстанської Армії. В УПА солдати, не кажучи про офіцерів Легіону Українських Націоналістів, стали командирами та інструкторами.
► Так виглядає дуже коротка історія двох збройних формувань, названих Дружиною Українських націоналістів. Оунівці мріяли про національну армію, а довелося спочатку охороняти мости в партизанському краї, а потім сидіти в тюрмі.
► Радянські ідеологи довгий час приписували 201-му українському батальйонові знищення білоруського села Хатинь. Навіть сьогодні дехто з них, за інерцією, повторює цю нісенітницю, або вигадує щось інше. Нещодавно в російській пресі з’явилися натяки буцімто злочин в Хатині здійснили українські націоналісти. Цих борзописців навіть не зупиняють факти, адже 22 березня 1943 р. 201-го батальйону вже не існувало.
► У знищені Хатині брав участь 118-й поліцейський батальйон. Командиром його був поляк Костянтин Смовський, заступником у якого був комуніст Григорій Васюра, а інтендантом - улюбленець Гітлера гауптман Ганс Вельке. Між, іншим, Ганс Вельке був першим німцем, який виграв золоту медаль у штовханні ядра на Олімпійських іграх 1936 р. у Мюнхені. Любов фюрера до нього не була випадковою, адже він працював на тезу Гітлера про главенство арійської раси. Саме гауптмана Ганса Вельке вбили радянські партизани, які перед цим ночували в селі Хатинь. Пусти свиню за стіл, вона й ноги на стіл. Знайти всіх причетних до вбивства улюбленця Гітлера стало «справою честі». Поліція вийшла слідами партизан до села Хатинь… Екзекуція над місцевим населенням була помстою за вбивство улюбленця Гітлера. В Хатині було знищено 149 чоловік.
► Окремо слід зупинитися на питанні про причетність «Нахтігаля» до розстрілів польських та єврейських інтелектуалів у Львові. Це питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Генеральний прокурор СРСР доповідав про ці події й звинувачував у злочині німців, але про батальйон «Нахтігаль» навіть не згадував…
► У радянських та польських публікаціях до початку 60-х рр. батальйон «Нахтігаль» не згадували у контексті злочинів проти поляків та євреїв. Брехливе повідомлення про участь його вояків у масових стратах євреїв вперше з'явились лише у 1959 році. Приводом до цього було те, що канцлером Аденауером на посаду Міністра у справах німців, репатрійованих та депортованих за часів війни, був призначений Теодор Оберлендер, відомий не лише своїми різко антикомуністичними, антирадянськими поглядами, але й тим, що був офіцером вермахту, зв'язковим з батальйоном «Нахтігаль».
► В газеті «Радянська Україна» від 5 вересня 1959 р. було надруковано, що вночі з 29 на 30 червня 1941 р. батальйон «Нахтігаль» знищив сотні комуністів у Львові. Ось така безапеляційна заява, де без жодної спроби аргументації, без жодного посилання на документальні дані, читачеві пропонувалася вихолощена позиція. Злочинні дії НКВС приписали батальйону «Нахтігаль». Втім, мовою етики подібні закиди називаються брехнею, а більш толерантною мовою права — наклепом.
► Так через 18 років комуністи почали спотворювати історію, щоб свій очевидний злочин перед людськістю перекинути на українських стрільців з батальйону «Нахтігаль». До цього часу комуністи не наважувалися приписувати вбивства у львівських в’язницях батальйонові «Нахтігаль», бо ще свіжої пам'яті були події, бо був виступ радянського обвинувача на процесі проти німецьких воєнних злочинців перед Міжнародним Військовим Трибуналом у Нюрнбергзі. На засіданні 15 лютого 1946 р. було зачитано розділ, що торкається злочинів, скоєних німцями у Львові. Зміст цього повідомлення, що носить назву «документ СССР ч. 6», увіковічено в протоколах Нюрнберзького процесу. Там нема ніякого натяку про те, щоб радянський обвинувач міг приписати «Нахтігалю» вбивства у львівських в’язницях. Радянська сторона навіть твердила, що німецька поліція мала ще перед зайняттям Львова список визначних польських учених, які мали бути знищені у Львові. В Нюрнбергзі Гестапо було названо виконавцем знищення професорів у Львові.
► Ось так Москва приступила до фальшування найновішого періоду історії України, подібно як це вона робить з усім нашим історичним минулим. Наклепи і знеславлення батальйону «Нахтігаль» власне й служать цій меті.
► Кампанія проти Оберлендера була ініційована з Москви, і саме за наказом Москви до неї приплели «звірства українців». Саме за наказом з Москви, член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету Альберт Норден у 1960 році звинуватив у злочині західнонімецького міністра Оберлендера. Оскільки останній був зв’язковим офіцером «Нахтігаля», винуватцями злочину Норден зробив усіх військовослужбовців цього батальйону.
► Знову ж таки за наказом з Москви. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення 19 свідків (з них всього троє львів'ян), які протягом двадцяти років чомусь нікому не розповідали про лиходійства українців, хоч це було б наруку Москві (?)... 20 років не висувалися звинувачення, а за 3 місяця зібрали докази і свідків, надрукували книгу "Правда про Оберлендера” і заочно засудили міністра до довічного ув’язнення, як воєнного злочинця, як винного в розстрілі польської інтелігенції Львова, а також у вбивстві 3 000 львівських євреїв та поляків.
► Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливими і виправдав Оберлендера. Трибунал Федеративної республіки Німеччини у 1960 р. не знайшов жодних підстав для звинувачень солдатів «Нахтігаль» у розстрілах єврейського та польського населення. І Канадська комісія з розслідування воєнних злочинів також не виявила фактів участі батальйону «Нахтігаль» у злочинах проти євреїв та поляків.
► У 1966 році прокуратура Гамбурга на прохання уряду Польщі провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові. Слідством було встановлено, що злочин здійснив бригаденфюрер СС Шенгарт. Отже, Оберлендер, а з ним і батальйон «Нахтігаль», були й цього разу реабілітовані.
► Звірства, які настирливо намагаються приписати Роману Шухевичу, зокрема в контексті керівництва батальйоном «Нахтіґаль», є порожнім звуком, абсурдним і нічим не підкріпленим звинуваченням, яке спростоване на офіційному рівні в багатьох країнах.
► Міф про участь «Нахтігаля» і головнокомандуючого УПА Романа Шухевича в масових вбивствах в липні 1941 р. була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західної Німеччини і української еміграції. Незважаючи на повну компрометацію міфу, він все-таки увійшов до канону радянської, а згодом і до російської, антинаціоналістичної риторики. Його і до цих пір використовують недобросовісні історики, виконуючи політичні замовлення.
► Так нещодавно вийшла стаття в DW («Дойче Велле» — «Німецька хвиля») під заголовком: «Чи брав участь герой України Роман Шухевіч в каральних операціях?", у якій видний ізраїльський політик Томмі Лапід написав: «У нас є ціле досьє, з якого виходить, що Шухевич входив до групи людей, причетних до масових вбивств.» Але якщо є подібні документи, тим більше, передані з Радянського Союзу, як було заявлено, то їх би вже давно опублікували, оскільки СРСР був зацікавлений в тому, щоб затаврувати Романа Шухевича. Якщо ці документи знайшлися в німецьких архівах, то вони теж були б вже відомі. А в сучасній Росії документи часів Другої світової війни засекречені ще на 50 років!
► Польські дослідники, першим з яких був професор Рішард Ржецкий, виявили, хто саме вбивав у Львові. Дослідники знайшли номер айнзацкоманди СС, яка займалася цією справою. А батальйон «Нахтігаль» жодного відношення до цих вбивств не мав. Якихось же «інших» українських частин у Львові не було і бути не могло.
► Так або інакше, на сьогоднішній день участь батальйону «Нахтігаль» у львівському погромі — не більше ніж сюжет радянської міфології. Наприклад, Жанна Ковба (кандидата історичних наук, член Академічної ради Центру досліджень історії і культури східноєвропейських євреїв, автор книжки «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання»») опитала більше 150 сучасників Холокосту в Галичині, так і не знайшла жодного свідка безчинств солдатів «Нахтігаля». Не змогли відшукати їх і польський дослідник Зігмунт Альберт, і західнонімецькі слідчі, що розбирали «справу Оберлендера» через двадцять років після описуваних подій...
► Спростувати звинувачення дуже просто — є значна кількість мемуарів безпосередніх учасників визвольного руху, з якими можна ознайомитися. Якщо для скептиків це не аргумент, то звертайтеся до професійних істориків, які присвятили дослідженню цієї проблематики не один рік свого життя, а не до політиків. Адже жодного підтвердженого факту політики не наводить, а презумпцію невинуватості, між іншим, ще ніхто не скасовував. Тим більше, коли є безліч досліджень (наприклад, професором Сорбонського університету Володимиром Косиком, або опублікованих у праці «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи»), архівних документів, в тому числі німецьких, які свідчать про те, що УПА організувало багато акцій для втечі євреїв з нацистських гетто, в результаті яких значна кількість цих втікачів прямо або опосередковано допомагали повстанцям, зокрема як лікарі. То про який антисемітизм може йти мова?
► Про те, що у Романа Шухевича не було антиєврейських переконань, свідчить такий факт. У 1942-1943 роках його дружина ховала у себе шестирічну єврейську дівчинку Ірину Райсинберг, а документи, в яких вона записана українкою, робив якраз Роман Шухевич.
► Врешті-решт, немає кращого способу боротьби з чорною пропагандою, ніж жорстка і негайна реакція громадськості. Українські історики, політологи та й просто небайдужі люди мали б активніше висловлювати свою позицію щоразу, коли виникають подібні інформаційні провокації!!!
Джерело: prostoplus.zp.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 25.11.2012, 20:01 | Повідомлення # 38 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ✤ РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ
► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.
► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували.
► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".
► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.
► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: "В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич."
► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.
► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.
► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…
► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…
► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.
► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 25.11.2012, 20:04 | Повідомлення # 39 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:
► КОБЗАРІ
БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.
► ЛІРНИКИ
БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…
Джерело: www.facebook.com
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 28.11.2012, 22:43 | Повідомлення # 40 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| УКРАЇНЦІ ПРОТИ УРКАГАНІВ
Вахтанг Кіпіані
Повстання у Кенгірі — найтрагічніший і водночас
найромантичніший табірний бунт у постсталінському ГУЛАЗі
Певен, що незабаром про ці місця та про ці події буде написано у кожному українському підручнику з історії. Колись сюди возитимуть туристів і про це зніматимуть кіно. Наразі ж тут є звалище, куди привозять старе лахміття, пляшки, стоси пожовтілих газет і картону, якісь залізяки, залишки цегли... Це місце має всесвітньо відому славу і водночас майже невідоме в Україні.
Це — Кенгір, місцина і селище неподалік однойменної річки. Околиця міста Жезказгана, що у центральному Казахстані. Тут у травні-червні 1954 року відбулося чи не найбільше табірне повстання в'язнів. Головними героями тих кривавих подій були українці. Бандерівці і бандерівки. Словом, ті, кого кількома роками раніше взяли зі зброєю в руках у лісах Волині та карпатських криївках.
«Степлаг» як частина ГУЛАГу
Згідно з довідкою спецвідділу Степового табору МВС СРСР про склад ув'язнених, які утримуються в таборі, станом на 10 липня 1954 року (тобто незабаром після придушення повстання) перебувало 20698 ув'язнених. З них жінок — 4021, чоловіків — 16 677. При цьому половина політзеків мали десятирічні строки. У майже восьми тисяч в'язнів — терміни понад 20 років. Наших земляків, переважно галичан, було 9596. На другому місці — литовці, так звані «лісові брати», — 2690, росіян — 2661, латишів — 1074, естонців — 873. Далі — по низхідній — білоруси, поляки, німці, казахи й екзотичні нації — іранці, японці, афганці, монголи. Усіх їх об'єднала горезвісна 58-ма стаття КК РРФСР (і її похідні в союзних республіках) — «зрада Батьківщині». Чимало колишніх учасників націоналістичних партій, організацій і груп, засуджених за «участь в антирадянських змовах», «повстанство і політбандитизм», «шпигунство». Було i 772 «терористи». Досиджували свої чималі, ще довоєнні, строки й троцькісти, білоемігранти, церковники й сектанти.
Скільки взагалі політичних в'язнів пройшло через Кенгір, достеменно невідомо. Але можна собі уявити, якщо звернути увагу на спогади одного із «зеків» — Ярослава Гомзи, який нині живе на Донбасі:
«...Про їхню кількість можна судити з особистих номерів, які нашивали на спину, один із рукавів (здається, лівий), на коліно і на шапку замість кокарди. Номер складався з літери алфавіту і порядкового числа, наприклад: С-207, і так вся абетка до 999 числа... Коли мене привезли в Кенгір, то вже були загальнотабірні номери. Я отримав номер СВВ-667. «С» означало «Степлаг», а далі йшли порядкові числа. Мій номер означав, що весь алфавіт уже раз пройдений, а другий дійшов до літери «В». Тож не важко порахувати, якщо число 999 помножити на півтори абетки».
Закономірність спротиву
Виснажлива праця — на будівництві міста, мідного комбінату (нині — це компанія-мільойнер «Казахмідь», труби якої коптять небо буквально за кількасот метрів від залишків зруйнованих сучасними вандалами бараків), греблі за ТЕЦ.
Після смерті Сталіна люди почали відмовлятися виходити на роботу, вимагали зняти з них нагрудні бирки, що принижували гідність, знизити норму виробітку, поліпшити медичне обслуговування. Скажімо, 25 грудня 1953 року не вийшли на каторжну працю в шахту 160 ув'язнених, а у перших числах квітня 54-го протягом 4-5 днів — уже близько 2 тисяч в'язнів. 14-15 квітня «зупинився» увесь 2-й табпункт, адже напередодні конвоїри побили зека на прізвище Травник, який намагався перелізти через «запрєтку».
Спроба втечі — це майже неминуча смерть. І зараз, через 50 років, навколо Жезказгану — лише кам'янистий степ. Можна проїхати тисячу кілометрів і не побачити жодного дерева.
1 травня 1954 року, очевидно, намагаючись скористатись святковою ейфорією, політзек Чичул, засуджений на 25 років як «особливо небезпечний державний злочинець», перебрався через браму і встиг пробігти 300 метрів. Наряд лейтенанта Шапошника ліквідував втікача влучним пострілом у спину. За «умелые и решительные действия» охоронці були премійовані грішми: від 200 до 500 рублів.
Розчавлені танками
Пенсіонер із Жезказгану Ігор Пінчуков народився у Києві, в будинку на розі вулиць Лютеранської і Шовковичної. Щоправда, сина батьки нарекли не так, як його звуть зараз, а Гаррі Шварцем. Він німець, який майже все життя носить чуже ім'я і прізвище вітчима. У радянській країні «фольксдойчем» бути небезпечно. Про його життя можна було б зняти бойовик: благополучна київська сім'я, війна, окупація, про яку, проте, німецькомовний хлопчик зберіг не найгірші спогади. А про своє перебування в Німеччині на трудових роботах Ігор Миколайович досі говорить як про найпрекрасніші дні свого життя.
У 1945-му, незадовго до перемоги, його звільнили американці. Ось тоді й полюбив Гаррі-Ігор веселих і добрих янкі. Один iз них, хорват за походженням, дізнавшись, що парубок не хоче повертатися до Сталіна, навіть спробував його всиновити. Трагедія Гаррі-Ігоря була в тому, що визволителі, за якимись своїми законами, не могли вивезти його з Німеччини — частину перекидали на війну з Японією.
СМЕРШ, в'язниця, допити. У перебудовній довідці про реабілітацію зазначено: «Місце проживання до арешту — перебував у Німеччині, місце роботи до арешту — служба у Збройних силах США».
Пінчуков був двічі засуджений «найгуманнішим судом у світі». Спочатку отримав справжню «дрібницю» — лише три роки, а через 12 днів після звільнення — ще десять років: «Зрада Батьківщини».
У червні 1954-го Пінчукову, який працював у санчастині «Степлагу», довелося на власні очі побачити те, чим закінчилося 42-денне повстання політв'язнів.
— Начальник санчастини мені каже: як почуєш постріли, відразу починай стерилізувати інструменти... І ось приносять на ношах Аллу Преснер, киянку (Олександр Солженіцин називає її прізвище трохи інакше, див. далі. — В.К.), її зачепила гусениця танка. Таз розтрощений, кровотеча, вона волає: «Ігор, допоможи!». У нас не було антишокової сироватки, зробили знеболювальне, почали перетискати судини, але Алла не витримала і під час операції померла...
Незабаром до зони ввійшли солдати з автоматами, почали виганяти всіх: і чоловіків, і жінок — за територію. Була спека, чоловіків поклали на живіт у степу і змусили так лежати протягом усього дня. Відтак підігнали вагони і почали людей у них вантажити. Відправляли когось у Сибір, інших — ще кудись, розповідає Пінчуков.
Майбутній Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин у Жезказгані не був. Він свій термін «відмотав» недалеко — в Екібастузі, де також брав участь у тамтешній політичній «бузі». Але він знав, про що писав: «...Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі (киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу). Танки наїжджали на ганки бараків, давили там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк і кінчив тим.
...Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і напіводягнених жінок кидали туди.
...Опер Бєляєв цього ранку своєю рукою застрелив десятка два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф робив знімки убитих бандитів. Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, лише били прикладами».
Українка з Івано-Франківщини Ольга Гриценко у ті дні була однією з учасниць повстання. Журналістка програми «Подвійний доказ» Оля Годованець запропонувала літній жінці «проїхатись до Кенгіру», де та не була майже півстоліття. І, як на диво, вона погодилась. Доброока бабуся згадує про повстання:
«Весело було, тому що не знали, що на нас чекає. Ніхто не міг припустити, що з того вийде. Аж пока не пустили танки. ...Хто не вийшов з барака, то ще залишився жити. А були й уперті, наприклад, наш бригадир, Марія Мантика, хороша така дівчина, її прямо на наших очах розчавив танк. Я того ніколи не забуду, бо то було на моїх очах... То було дуже страшно. Знаєте, навіть не хочеться вспоминати то всьо...»
Це не «бунт самців»
Початком Кенгірського повстання вважають день 16 травня 1954 року, коли на території третього табірного відділення «Степлагу» почалося масове заворушення (у цих подіях взяли участь близько 5,5 тис. осіб). Формальним приводом стала відкрита солдатом охорони безладна стрілянина. Кілька людей загинули на місці. «Стрілка» згодом нібито віддали під суд і засудили. В архіві прокуратури міста зберігся документ, де невідомою рукою викреслено «терміном на 4 роки позбавлення волі». Інакше кажучи, «волинщиків» просто обдурили. Цей якийсь Калімулін не був покараний.
Я мав можливість кілька годин погуляти по території, де півстоліття тому проходило повстання. Повторюсь, тепер тут смітник... Але ще залишилась висока саманна (глина навпіл із соломою) стіна, яка колись розділяла дві — чоловічі й жіночу — зони. В огорожі видніються проломи, через які хлопці-українці кинулися на територію жіночої зони рятувати дівчат-бандерівок. Річ у тім, що формальним приводом для «бузи» стала спроба групи кримінальників перелізти до жінок. Казахський дослідник Сатибалди Дільманов зазначає, що це були не просто «чоловіки», а близько 600 карних злочинців, незадовго до цього переведених у політзону, щоб «розбавити» небезпечний контингент. Дізнавшись, що за глиняною стіною «баби-хохлушки», «кримінальники» дочекалися темряви й почали штурм. Услід за урками кинулися і недавні повстанці...
До речі, оунівці відразу «популярно» пояснили злодюгам, що з ними буде, якщо вони спробують простягати свої руки до дівчат-українок. У свою чергу, історія повстання буде неповною, якщо не згадати романтичні зустрічі жінок і чоловіків, співв'язнів, які іноді були знайомі, бо листувалися або перекидали записочки через паркан. До об'єднання зон більшість із них ніколи один одного не бачили. Учасники тих подій згадують, що греко-католицькі священики, яких чимало було серед ув’язнених, вінчали і благословляли на щасливе майбутнє молодят, які вирішили тут побратися.
Живе у Жезказгані один із кенгірчан, письменник Юрій Грунін. Відлюдник, який ні з ким не хоче зустрічатись, написав книгу, де стверджує, що причиною «бузи» був «бунт самців». Із цим формулюванням категорично не погоджуються українські політв'язні. Вони кажуть, що причиною був жахливий режим, шалений тиск табірної адміністрації на гідність, бажання відстоювати свої людські права, а не банальне «хотілось жінок»... Усі свідки в один голос стверджують, що за час 42-денного протистояння не було зафіксовано жодного випадку насильства чи якогось криміналу.
У Кенгірі сталася унікальна за гулагівськими мірками подія — об'єднання політичних і частини кримінальних злочинців. Один з них — Гліб Слученков — навіть увійшов до керівництва звільненою територією — так званої Комісії. У перший же день «протестанти» захопили велику виробничу зону зі складами продовольства й одягу, лікарнею, хлібопекарнею, магазином, кузнею. Цей факт відіграв певну роль у тому, що повстання тривало так довго, — до їхніх рук потрапили чималі ресурси для самозабезпечення і виживання.
Отже, увірвавшись на територію першого табпункту, в'язні звільнили затриманих зі штрафного та слідчого ізоляторів, спалили особові тюремні справи, журнали обліку та інші папери, зіпсували телефонний і сигнальний зв'язок, затримали й ізолювали кількох офіцерів і солдатів охорони.
У документах слідства є вказівки, що «бандитські елементи» під керівництвом Кузнєцова, Келлера, Слученкова мали вплив на в'язнів, перешкоджали наведенню «порядку». Цікаво, що Герш Келлер — один із керівників повстання — насправді не галицький єврей, як вважали гебісти. То підпільник з ОУН Михайло Пендрак під час арешту назвався ім'ям загиблого від нацистів товариша-єврея.
В'язні звернулися до керівництва країни з низкою вимог: покарати винних у розстрілах людей, звільнити з посад тих, хто бив жінок, зняти обмеження на листування з рідними, а також бирки з одягу, грати з вікон. Були й суто економічні вимоги — 8-годинний робочий день, поліпшення умов праці. І, звісно, перегляд справ. До Жезказгану прибули два міністри союзного уряду — Сєров (держбезпека) і Круглов (МВС), про що повстанців не повідомили. Після невдалих спроб переговорів і «переконання» було прийнято рішення про силовий варіант.
Про точну кількість жертв при придушенні повстання досі не відомо. Історик Дільманов наводить такі цифри: 36 активістів віддали під суд, 400 — етаповано до в'язниць, тисячу — переведено до таборів «Дальстроя» і «Озерлагу». Після операції знайшли 37 трупів. Ще дев'ять осіб померли в госпіталі. Сорок солдатiв і офіцерів було поранено.
Солженіцин говорить, а свідки підтверджують, це знову неправда. Загиблих були сотні. Найімовірніше, 600-700... Частину людей поховали на території зони, частину — в степу. Кілька років тому литовці й українці (не ми, а з діаспори!) встановили пам'ятники — один у вигляді хреста, інший — з маленьким дзвоном.
Джерело: http://oun-upa.org.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 04.12.2012, 23:38 | Повідомлення # 41 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Двести лет беспрерывной лжи о войне 1812 года
Московский сайт “Частный корреспондент” опубликовал статью известного московского историка Евгения Понасенкова о продолжающейся уже 200 лет фальсификации истории войны 1812 года. В статье “Фарс длиною в двести лет” он в частности пишет:
“И на личном опыте, и как историк, я был свидетелем множества поломанных судеб исследователей-историков, которые попытались жить в соответствии со своим долгом ученого. К примеру, в СССР многие из них были репрессированы, сосланы или писали «в стол», постепенно спиваясь. И это касается биографий наших соотечественников самых разных профессий.
Для образованных людей не секрет, что как и многие другие исторические темы, история войны 1812 года была сильно мифологизирована. Но они даже не представляют, насколько:
200 лет настоящего фарса!
И вот настал «юбилейный год». Прекрасная возможность для чиновников-лицемеров распилить бюджет, пропиариться на трибуне (после чего уехать отдыхать во Францию), а так же обвинить некоторых шибко самостоятельных ученых в слове, кстати, «западной» этимологии — в «непатриотичности».
Отечественная Война против Наполеона, (ВОВка 1812 – КЦ) – собственно, идеальна в качестве идеологического сырья. Благодаря ракурсу “давным-давно” можно вводить любые исторические версии: Можно эти версии до бесконечности модернизировать и актуализировать, 1812-й – вольные и очень живописные просторы – для изготовления любых исторических лубков и комиксов, хоть бы и на уровне предвыборной листовки.
Итак, что уже есть: распил средств под всевозможные празднества на полях ПРОИГРАННЫХ сражений, открытие чугунных досок и куча макулатуры, списанной друг у друга ахинеи (советские агитки + википедия — смысл) под разными обложками, но со схожими экзальтированными и весьма дешевыми названиями; а так же — очередные переиздания книг Е.В. Тарле (выгодно: издательства не платят авторские) и т.д.
Никто не вспоминает, что Тарле являлся великим ученым начала прошлого века, но потом был сослан и возвращен Сталиным специально для идеологических нужд. Но дело не в великом и хитром стилисте Тарле, который умудрялся даже в этой ситуации писать умные вещи. Дело в том, что все фарс…
Вы привыкли называть войну 1812 года «отечественной». Это определение очень ко многому обязывает. Однако простите, ни одно из сословий российской империи в 1812 году такой обязанности за собой не обнаружило. Никто ни с кем не стал объединяться перед лицом «общего врага».
В 1812 году началась настоящая гражданская война.
Крестьянские бунты охватили 32 губернии — это несравнимо большая территория, чем театр военных действий, целые уезды объявляли о переходе в подданство Наполеона. Во время подавлений восстаний православные солдаты проливали кровь православных крестьян и горожан по приказу православного же Кутузова, который в это время (в Тарутинском лагере), занимался не подготовкой армии к зимнему походу, а развлекался с 14-летней девочкой. Крестьянские бунты мгновенно вспыхнули как в центральных губерниях (Московская, Смоленская, Витебская, Могилевская, Минская), так и в отдаленных (Вологодская, Пермская, Тамбовская, Саратовская, Оренбургская).
А что же православная церковь? Святейший синод констатировал, что «две трети духовенства по могилевской епархии учинили присягу на верность врагу». Архиепископ Витебский и Могилевский Варлаам повелел всей епархии называть «впредь… в благодарственных молебствиях вместо Александра французского императора и италийского короля великого Наполеона».
Православные священники Смоленска встречали Наполеона со всевозможными знаками покорности; в Минске епископ отслужил торжественную обедню».
Ну, хорошо, в России было 98,5 % населения неграмотных и несознательных крестьян, но, а что дворянство? Вот, например, безоговорочное свидетельство князя С.Г. Волконского: «В годину испытания… не покрыло ли оно себя всеми красками чудовищного корыстолюбия и бесчеловечия, расхищая все, что расхитить можно было, даже одежду, даже пищу, и ратников, и рекрутов, и пленных, несмотря на прославленный газетами патриотизм, которого действительно не было ни искры…».
И тогда у нас уже вырисовывается ответ на простой вопрос: вот наполеоновские силы в количестве менее 160 тыс. вступают в исконно русские территории (те, что после (законно польского – КЦ) Смоленска: ведь наши идеологи любят не замечать «неудобные» для «отечественности» войны, но огромные регионы нашей Родины, перешедшие на сторону Наполеона целиком!).
Сто шестьдесят тысяч, это простите — два раза по митингу на Болотной. И где же весь этот могучий русский народ, который встал и спас православное отечество, путем нападения на армию Наполеона?
160 тысяч (включая, растянутые на большом пространстве коммуникаций гарнизоны) измотанных, голодных солдат, которые боятся отходить от Старого смоленского тракта на фуражировку, потому что не имеют нормальных карт местности.
Где же наши «чудо-богатыри»? Где эти герои фильмов любовника Г. Александрова С. Эйзенштейна? Где то русское поле (слова Инны Гофф, музыка Яна Френкеля, исполняет Иосиф Кобзон), на котором легко могут поместиться все эти несчастные французы, и где их поставят на место невиданные русские?
Может быть, русским патриотам-крестьянам тяжело бороться с «басурманами» только силой духа и рогатиной? Но почему тогда ничего не смогла сделать вооруженная до зубов православная армия? Ответьте мне еще на один простой вопрос: почему русские, находясь в укрепленной позиции, проиграли Бородино? Ведь Кутузов даже икону театрально по всему строю носил с превеликим пафосом! У победивших в бою французов, отмечу, священников и икон при армии не было!
Где тот «русский дух», который все побеждает? Французы взяли все укрепления, около 2000 пленных, и заставили русских отступить с большими, чем у себя (у нападающей на укрепления стороны) потерями: более 50 тыс. у русских и в районе 35 тыс. у французов. При этом Наполеону даже не понадобилось вводить в дело 21 тыс. гвардии.
И снова зададимся вопросом: почему же 14 сентября 1812 года 275 547 москвичей () и более ста тысяч православных солдат не смогли защитить укрепленный город от 93 тыс. измотанных французов? Далее — страшные факт: в Москве заживо сгорели более 20 000 русских раненых, которых Кутузов не соизволил вывезти.
Итак, обратите внимание на географию войны крестьян против своего же правительства, на эгоизм всех сословий, на статистику и факты-результаты (поражение в генеральном бою, сдача первопрестольной): более говорить об «отечественной» войне уже не представляется возможным.
На одном месте не может быть двух предметов: или вы идете против всех законов всех термодинамик. Можно, конечно, шулерски удалить вышеназванные факты, но все равно останется их «результат» — как отражение незабвенных часов патриарха (может, это агенты Госдепа специально стол отполировали?).
А теперь — продолжение фактов: вернемся немного назад. Я уверен, что широкой аудитории не известно, что и с юридической, и с фактической точек зрения, война 1812 г. была классической антифранцузской коалицией (в составе: Россия, Англия, Швеция, Испания, позднее — Пруссия и Австрия). Кампания Наполеона в России ничем не отличалась от кампании Наполеона в Австрии в 1805 году (Третья антифранцузская коалиция), когда Александр пошел войной на Францию, но Наполеон его погнал от границ и разбил под Аустерлицем.
Она ничем не отличалась от войны 1806 — 1807 годов (Четвертая антифранцузская коалиция), когда Александр вновь пошел агрессией на Францию (созвав ополчение!!!), а Наполеон вновь поставил его на место под Фридландом. Ни Пруссия, ни Австрия не стали называть эти войны «отечественными», хотя Наполеон прошел их насквозь (да и сознательность населения там была повыше, чем у крепостных русских, которых продавали поодиночке): ибо это они сами виноваты, что развязали войну! Екатерине и Павлу в страшном сне не могло прийти в голову, что иностранная армия может занять Москву.
Это устроил «благословенный» Александр, который удовлетворял за счет жизней сотен тысяч русских свои личные завистливые амбиции и играл на руку Британии. Это Александр в 1806 году (!) созвал ополчение не для защиты родины, а для интервенции во Францию, это Александр приказал ручному Синоду объявить анафему католику (!?) и «жидовскому лжемессии» Наполеону (а потом был вынужден поджать хвост — и в Тильзите целоваться с Наполеоном на плоту, вручая ему орден Святого Андрея Первозванного), это Александр не стал выполнять условия мира, до которых сам довел, это он спровоцировал войну 1812 года и трусливо сбежал от армии, приказав отступать до зимы.
Я глубоко уверен, что «принципиальность» — в том числе и в отношении темы 1812 года, когда русский народ пал жертвой комплексов царя и сыграл на руку британскому кабинету, это дело касающееся многих. Россия часто натыкается на одни и те же грабли. И идеологическая машина в лице ангажированных телеканалов, радио и печати работает на полную мощность. Этому мы можем противопоставить только одно — сплоченность. Гнилые люди и режимы боятся распространения правдивой информации”.
Джерело: http://tavrijci.org
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 05.12.2012, 00:11 | Повідомлення # 42 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Поміж всього іншого , прочитавши статтю , я пригадую не такі вже давні часи - початок другої світової.... ну наче б то під копірку все !!!
Ось ілюстрація тих часів :
|
| |
| |
| fantom | Дата: Середа, 05.12.2012, 08:16 | Повідомлення # 43 |
|
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Статус: Десь пішов
| Прикро те що молодь не чітає такі статті, для мене багато чього цікавого я прочітав.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Середа, 12.12.2012, 00:38 | Повідомлення # 44 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Евгений Понасенков о войне 1812 года
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 08.01.2013, 10:06 | Повідомлення # 45 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Червоні колядки. Як СРСР міняв Ісуса на Леніна
05.01.2013 Олена Григор'єва
"Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!
Нова радість стала, яка не бувала:
Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився,
Там з голотою простою Ленін появився!"
Радянський Союз не терпів "дурман церкви" і з перших днів свого існування робив усе для того, щоб викорінити "попівські байки", які не давали трудящому класу йти прямим соціалістичним шляхом.
Безглуздя радянської ненависті до релігії торкнулося і колядок та щедрівок, які активно перероблялися на червоний кшталт та завзято прищеплювалися у нестійких у релігійному плані районах. У першу чергу – в Україні.
Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!
З приходом до влади більшовики прагнули найскоріше втілити в життя так звану культурну революцію, основними напрямками якої бачили боротьбу з безграмотністю та антирелігійну пропаганду.
"Головним нашим завданням є сприяння фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобон", - йшлося в декреті Ради народних комісарів від 23 січня 1918 року.
СРСР ще не народився. Харківщина святкує Різдво.
Володимир Ленін при цьому називав релігію одним із найголовніших проявів пережитків, а участь у релігійних обрядах вважав несумісною з перебуванням у лавах партії.
Щоб витіснити релігійні забобони зі свідомості людей, писав він, "необхідно на місце релігійного світосприйняття поставити струнку комуністичну наукову систему, яка охоплює та роз’яснює питання, відповіді на які до сих пір селянська робоча маса шукала в релігії".
Уже в квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) приймає резолюцію "Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди", якою фактично передбачалося повне викорінення народних звичаїв святкування, в тому числі "так званих музичних творів на релігійно-біблейську тематику".
Натомість пропонувалося збільшити видання науково-популярних книг, розширити усну пропаганду, запровадити антирелігійну освіту в шкільній системі, а також ввести "свята та звичаї, які б відповідали вимогам соціалістичного культурного будівництва".
Засукавши рукави, партія взялася до справи. Як наслідок, приміром, активно запроваджувалися звіздини (на противагу церковним хрестинам), антирелігійні обряди поховання (з зіркою на надгробку замість хреста).
Широко святкувалося так зване комсомольське Різдво, яке мало відвернути молодь від святкування релігійного свята і фактично було демонстраціями з транспарантами та червоними прапорами. Подібні свята закінчувалися антирелігійними мітингами, на яких спалювали опудала богів усіх релігій.
Вихованці дитсадків на антирелігійній демонстрації.
Проте, якщо святкування справжнього Різдва чи Нового року, приміром, ще можна було розцінити як саботаж та заборонити (що повсюдно і робилося), то колядки та щедрівки вбити було неможливо.
Тому їх почали просто переробляли на радянський манер, викреслюючи будь-які згадки про Віфлеєм та біблейських персонажів.
Ось зразок такої "колядки" з Козельця на Чернігівщині (1925 рік):
Добрий вечір тобі, вільний пролетарю.
Радуйся, ой, радуйся, земле,
Світ новий народився.
Застилайте ж столи та все килимами,
Оселі вбирайте та все прапорами.
Гей, пісні складайте, волю величайте,
Бо прийдуть до тебе твої свята в гості.
Що першеє свято – першого повстання,
Першого повстання ще й свято Тараса.
А другеє свято – то Першого Травня,
Свято робітниче, всесвітнє, весняне.
А що третє свято – Червоного Жовтня,
Червоного Жовтня, коли пута впали,
Коли пута впали, Ради понастали!
Подібні "витвори мистецтва" поширювалися як усно, так і в популярних радянських збірниках "Червоний пісенник" та "Великий співаник".
Радянський антирелігійний плакат (1929 рік)
На Вінниччині побутувала така радянська колядка:
Коляда, коляда, дай, бабо, пирога,
Як не даси пирога, візьму вола за рога
Та приведу на поріг та викручу правий ріг,
Буду в ріг трубити: буржуям не жити!
(записано у 1929 році у селі Котюжани)
Нова влада активно викреслювала образ віфлеємської зірки, що ними наповнені старі колядки, радісно переробляючи її на зірку червону. Це бачимо на прикладі пісні "Ясная зірка", що її співали на мотив старої церковної колядки "Небо і земля" (записано у 1928 році):
Ясная зірка весь світ освітила,
Бідній голоті диво сповістила.
Світ новий родився,
В крові оповився,
Царі геть тікають,
Глитаї здихають,
Бідняки співають,
Комуну вітають.
Свято стареє, святую казку
Всі ви забудьте,
Свято Жовтневе, свято комуни
Гуртом святкуйте!
Музикознавець Павло Ващенко зазначає, що радянська влада, "прагнучи повністю викорінити дух Різдва і його ганебне релігійне спрямування, змінювала не тільки тексти, але й навіть темпоритм мелодій – замість оригінального "dolce pastoso" (італ. "ніжно, м’яко", - ред.) їх виконували "pateticamente" (італ. "патетично, героїчно", - ред.) тощо".
"Це, на думку цензорів, мало остаточно викорінити релігійний блуд з голів українців", - додає науковець. Наприклад, на Кременчуччині у 1929 році було зафіксовано таку спотворену різдвяну пісню, що після переробки стала більше схожою на гімн:
Да звізда ясна возсіяла,
Всему світу путь показала.
А труба звучна затрубила,
Всіх трудящих розбудила.
Всіх трудящих докупи зібрала.
Путь трудящим показала.
Всему миру трудящому
Царство жизні вказала!
Певно, найбільше від антирелігійної кампанії Рад "дісталося" одній з найвідоміших українських колядок "Нова радість стала".
Ноти оригінальної колядки
"Христос, який родився і з Діви воплотився", Небесний володар, пастушки з ягнятком, що "на колінця припадають, Царя-Бога вихваляють", були з пісні безжалісно викреслені. Натомість з'явилися диво-варіанти:
Нова рада стала, іще небувала:
Над землею звізда ясна ввесь світ осіяла.
Зоре ж наша, зоре, червоная зоре,
Словом серце зогріваєш, ти темряву скрізь долаєш.
Ой та й над містами з червен-прапорами,
Засяй же їм, прекрасная, наша зоре червоная!
На Вінниччині у 1928 році було записано наступну трактовку:
Нова радість стала, яка не бувала:
Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився,
Там з голотою простою Ленін появився!
А у "Червоному пісеннику" від 1925 року знаходимо і таку редакцію:
Нова радість стала, яка не бувала:
Зоря ясна п'ятикутна на весь світ засіяла.
Упали вівтарі, покотились царі.
Слава люду робочому, чабанам, шахтарям!
У пізнішій редакції того ж "Червоного пісенника" (укладач І.Шевченко) з'являється і нова версія колядки:
По всьому світу стала новина,
Що ярма позбулася злидарів сім'я.
Скинула п’янюгу-катюгу царя,
На весь світ засяла червона зоря!
Уставайте, люди, Зіронька засяла,
Ланцюги порвались. Слава, слава, слава!
Український етнограф Яків Ковальчук цілком щиро вважав:
"Ми, безвірники, не мусимо чекати природної смерті всіляких звичаїв, навіть у наш час, час нечуваного колективістичного руху, що в пень нищить тисячолітні забобони села, бо вони затримують революційно-культурний поступ та соціялістичне будівництво.
Тим то в нашій повсякденній роботі ми не повинні оминати їх, а боротися проти них, як з усіма іншими формами попівських забобонів та неуцтва".
("Свята на Україні у звичаях та забобонах", 1930).
Отже й маємо: не тільки колядки, але і щедрівки, і віншувальні пісні, що їх з давніх-давен співали українці на Різдво, також не вважалися радянською владою за такі, що мали право на життя, бо були "селянськими, а не пролетарськими".
"Кінець 20-х років XX століття – період інтенсивного нищення традиційної культури українців і примусового насадження штучної, так званої, пролетарської. При Раді Міністрів УРСР була створена "Комиссия по советским традициям, праздникам и обрядам". Далі такі комісії створювалися по вертикалі у місцевих виконкомах обласних і районних Рад", - свідчить голова ради старійшин Хмельницького коша Українського козацтва Кузьма Матвіюк.
Як наслідок створення подібних комісій з санкціями на боротьбу проти "національного ухилу" знаходимо у антирелігійних пісенниках щедрівки у переробленому до невпізнання вигляді. Записано у 1930-му в селі Тарасівка на Харківщині:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір!
Революція вставала,
На бідноту покликала:
- Ой, вставай, вставай, голота,
Та рушай-но за ворота,
Будем ворога рубати,
Люд робочий визволяти!
Вийшло сонце, подивилось,
Та й на небі звеселилось.
А ми й самі дуже раді,
Що у нас панують Ради!
...далі буде...
|
| |
| |
