Неділя, 19.11.2017, 10:55
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 6«123456»
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
ІСТОРІЯ
GADДата: Понеділок, 24.09.2012, 23:54 | Повідомлення # 16
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Хто такі козаки-характерники

Українська історія - це дзеркало трагічної долі великого народу, який володів знаннями(навіть у побіжному порівнянні, виходячи із тих фрагментарних досліджень старовини, які дішли до нас), що були значно вищими за знання іхніх сучасників із інших етносів. І досі навколо українців, зокрема козаків, існує такий собі ореол містичності.

Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою. Містичності від того, що навіть на підсвідомому рівні кожен українець, читаючи свою історію, починає розуміти, що його пращури були саме тими атлантами, які штовшнули людську цивілізацію уперед.

Штовхнули - і загадково зникли, розчинившись у сірому натовпі, що покірно став на коліна перед варварами-завойовниками. А може, насправді, все було не так, як нам розповідають нащадки отих завойовників, що привласнили і назву нашої країни, і наш знищений родовід?

В усякому разі, якщо ми задаємо собі це питання, якщо свідомо чи підсвідомо шукаємо на нього відповідь - значить в нас, десь всередині, просинається невідома могутня сила наших пращурів. Значить від нас має піти новий початок від тієї цивілізації, яка розтанула у глибині століть. Але до того, ми мусимо усвідомити де живемо, хто нас оточує, хто намагається нав'язати нам стереотипи нашої меншуватості разом із чужинською штучною мовою та псевдодуховними цінностями такої самої, фальшивої релігії...

Наших характерників багато чим нагадують японські ніндзя, про яких підлітки точно знають. Хоча у школах історії саме України, а не Японії, повинна бути більша увага…

Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали.



Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».
Так само і В. Голобуцький вважає, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). У творах П. Куліша про походження козака-характерника читаємо:

О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу.

Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району, Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс».

Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.

Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи («пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з воєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів»).



Все це дійшло до наших днів у вигляді бойових танців – гопака, метелиці, козачка. Порівнюючи багатство рухів китайської системи ушу з гопаком, І. Лебедєв дійшов висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно «багато ще дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». На його думку, гопак є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.

Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали галдовником наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами в боях з поляками. Його смерть оповита багатьма таємницями. Як оповідає автор «Історії русів», «Наказний гетьман, Золотаренко, повертаючись з військом за наказом в Білорусію і проходячи місто Старий Бихов, пострілом з рушниці, зробленим з однієї дзвіниці засівшим там католицьким органістом Томашем, вбитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підготовлений до цього злодійства католицькими ксьондзами, які дали йому кулю зі священної чаші, за його словами, освячену і укріплену спеціальними замовляннями… І справді, після огляду виявилась та куля незвичайною, і в ній середина була срібна з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезли на батьківщину в місто Корсунь на поховання в тамтешній дерев’яній церкві, його коштом збудованій. Але коли почалось поховання в присутності багатьох людей і духовенства, то громовим ударом запалена церква, і тіло вбитого разом з церквою згоріло в попіл».

Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?»

Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком».

Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій.

За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Голим зрадник Сава Чалий, який, вирісши у Січі, перекинувся до поляків і став найзлішим ворогом запорожців. За переказами, Голий і Кравчина, «як од’їжджали з Запорожжя, то насипали в сап’яни (чоботи) своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одводе очі, мов вони за лісами у своїй землі». Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть».

П. Петерсон, швед, що був у Московщині в 1608 році і написав історію заворушень на Московщині в часи боротьби претендента на московський трон Дмитра, зазначає велику роль українських козаків. «Провідником козаків, – каже П. Петерсон,– був Кореля, спритний «чорнокнижник», котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові».

Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір. В одній з пісень співається, як характерник Васюта звернувся до кошового:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами,
Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!..

За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».

Джерело: http://aratta-ukraine.com
Прикріплення: 7696364.jpg(28Kb) · 0363786.jpg(30Kb)
 
GADДата: Субота, 29.09.2012, 14:34 | Повідомлення # 17
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Тайны России – правда и ложь – 15 главных мифов российской истории.

МИФ 1. „РОССИЯ” – Все народы именуют и называют себя сами. Изменения названий стран и народов бывают довольно часто. Но, почему России потребовалось брать себе иностранное название? Это парадокс, который встречается редко. Ведь было бы странно, если бы немцы вдруг стали называть себя не «Deutsche», а взяли бы себе название «Allemand» т.е. как их называют соседи французы. Но в случае с Россией это считается нормальным. Почему? Да потому что просто выгодно. Это еще можно было бы понять, если бы допустим, греки в определенный период называвшие Русь «Руссией», открыли ее для Европы и мира, т.е. все другие народы узнали Русь именно как «Руссию» от греков – это было бы понятно. Но все не так. Царь Петр в 18 веке берет для Московии заморское название Русссия, которое не употреблялось уже сотни лет, а к землям московским вообще никогда не применялось, и называет им страну. Зачем? Ответ прост. Для того, чтобы Московию стали считать Русью, для предания «древности» московскому царству и что более важно для создания основы проведения политики мифического «собирания земель Руси» – а на самом деле откровенной захватнической войны, порабощения и разграбления соседних народов. Именно поэтому Петр и переименовал Русь-Землю Руську исконную, в какую то МалоРоссию и ВеликоРоссию, которую никто так не называл уже более 400 лет. Зачем Петру I именно после покорения Руси – Києва потребовалось брать греческие названия, объяснять не нужно никому – в средние века была Русь и была Московия, а при Петре стала Великороссия и Малороссия, т.е. как бы Русь не исчезла, а в новом качестве появилась. Исторические же основы придумали позже.



В первом издании Британской энциклопедии 1771 года нет никаких упоминаний о Российской Империи. Там написано, что самой большой страной мира, занимающей почти всю Евразию, является Великая Тартария. А Московское княжество, куда к этому времени уже посадили править Романовых, является лишь одной из провинций этой огромной империи и называется Московской Тартарией. Там же представлены карты Европы и Азии, на которых всё это хорошо видно. А уже в следующем издании Британской энциклопедии вся эта информация отсутствует полностью.

МИФ 2 „КУЛИКОВСКАЯ БИТВА” – Это миф об „освобождении” русских от монголо-татарского ига. Однако, Московское княжество перестанет платить дань и обретет реальную самостоятельность только после развала Орды и разрыва с ханствами. А произойдет это только в 16 веке т.е. через нескольк сот лет.

МИФ 3 «КИЕВ МАТЬ ГОРОДОВ РУССКИХ» – как и многие другие исторические штампы, является мифом который имеет центральное значение в создаваемой мифической истории России. Даже если допустить, что Олег сказал эти слова, то никакого отношения к Московии и уж тем более к современной России они не имеют. В те времена не было ни первой, ни второй. Была Русь. А основными территориями Руси в те времена были земли современной Беларуси и Украины. Даже Новгород и Суздаль входили в понимание Русь, только в очень широком смысле этого понятия.

МИФ 4 „ИСТОРИЯ РОССИИ” – несмотря на то, что в 18-19 веке, придворными историками усиленно создается и пишется история новой России, в плоть до 1946 года, в академической истории не было единого мнения о том, что история России берет начало именно в Киеве. Карамзин, писатель романист, татарин по национальности (из рода Кара Мурзы), первым сочинил «официально» новую версию истории России. У Татищева все было по другому, но татищевские архивы исчезли почти бесследно. Переписывая историю, старую «версию» нужно было обязательно уничтожить. Что и сделали…. Многие историки придерживались точки зрения, что история России начинается с 13-14 века с формирования Московского княжества и позже в 14-15 русской народности. И это исторически правильно и справедливо. Но в таком случае, существует другая историческая основа и по мнению партийного руководства, нехорошая основа, особенно в условиях усилившегося национального самоопределения в Украине и Белоруссии. Возникает вопрос – что же происходило на 70% территории современной России до того как появилось Московское княжество? Загадка и тайна покрытая мраком. В «советской школе» этого не учили. Не учат в российской и сейчас. А зачем? Досточно мифа Карамзина. Учили же мифам имперским и советским. Почему нет реальной истории большинства территорий т.е. коренных народов современной России да и самого русского народа? Есть много вариантов истории России, но это все история царей и империи, но правдивой истории русского народа нет!!! Реальная история и культура народов России сведена на уровень местного фольклора. Почему историю Урала и Зауралья, Сибири, Алтая и дальнего Востока российские школьники изучают именно с периода завоевания Ермаками, Дежневыми и т.д.? А что до этого там ничего и никого не было? Не было русских – значит не было!? Да, потому что нет места в истории России ничему «нерусскому», нет места реальной истории народов, которые и есть эта самая Россия сегодня. Как не было места реальной украинской и белорусской истории, культуре и языку народов Средней Азии в царской России и в СССР. А если что и упоминалось, то либо в уменьшительном значении, либо только о роли выходцев их этих народов в Российском государстве, которых сразу же спешили объявить или сделать русскими. При этом эти выходцы не имели ни права писать на своем родном языке, ни учиться, а часто и даже называться именем своего народа. Н.В.Гоголь, путешествуя по Европе и останавливаясь в одном из пансионов, при заполнении анкеты в графе национальность, собственноручно по-французски записал «ukrainien». Вряд ли великий списатель мог бы себе позволить это в Петербурге или Москве. Подобную „наглость” ему бы не простили. Это отличный пример того, какой была внутренняя политика в царской России и что чувствовал сам Гоголь. Не зря лозунг „Россия – тюрьма народов” был известен всей Европе. Да, сегодня на Кубани в некоторых школах, да и то факультативом, преподают украинский язык, только изучается он там как «местная балачка» т.е. даже не как диалект украинского языка, а как «недоразумение». Упоминание об украинском языке – табу. Почему российский школьник – башкир или татарин, народ которого, имеет не менее, а более древнюю историю, культуру, письменность, литературу чем „русский” должен учить в школе историю своей страны как берущую начало со времен создания Киевской Руси? Это не их история, и не история карелов, мери и т.д. которых уже фактически стерли с этнической карты в угоду образования под названием Россия. Да, в Татарстане и других регионах России изучают историю родного края – но это скорее уровень этнографических кружков, а не изучения реальной истории своего народа. Настоящую же историю этих народов пытаются подменить на большой и сильно распухший за последние 300 лет «великороссийский миф». Уже фактически подменили.

МИФ 5 „ДРЕВНЕРУССКИЕ И МОСКОВСКЯ РУСЬ” – термин активно вводится в 19-20 в. То, что таким образом Россия пытается вести преемственность и показать «древность» своей истории это понятно, но интересно другое. Как эти князья могут считаться „древнерусскими” если слова «русский» они не знали!? Да и не было тогда такого слова. Было слово Русь и Руський – но на Руси отношения к территории современной России оно точно не имело. Российский филолог Даль подчеркивал и неоднократно настаивал на том, что слово «русский» правильно писать с одной «с» – руський, именно это слово производное от Русь. Закрепление же названия страны как «Россия», народа как «русского», а граждан как «россиян» – только лишний раз подчеркивает искусственность данных названий и понятий. А появление в современном обороте названия «русскоязычные» т.е. отдельной культурно-лингвистической единицы это фактически признание появления некой национально обезличенной массы, которая есть результат «советской руссификации» народов бывшего СССР. Очень бы удивились князья Киевские, если бы вдруг, узнали что через тысячу лет, государство находящееся за тысячи километров, будет считать их исключительно своими “русскими” древними предками, а народ, культуру и язык современной Украины на земле которого эти самые Киевские князья жили и кем сами были – типа как «историческое недоразумение». No comments. А ведь на этой основе построена вся история России!!! На самом деле историческое недоразумение именно Россия – ибо нет другой такой страны в мире, где смешано столько культур и народов, а история которой столь искусственна, надуманна и неправдива, создана сначала в угоду политики империи царской, а позже в угоду идеологии империи советской.

МИФ 6 «СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ» (и др. письменные памятники) – документ был „найден” при странных обстоятельствах, но парадоксально, как мог быть «утерян» столь важный исторический документ? Еще более интересен тот факт, что копия которая осталась написана в 18 веке, т.е. именно в тот период когда цари Московские усиленно писали и создавали историю «государства Российского». Тот текст, который существует сегодня это адаптированная и прилизанная копия 18-19 вв., которую упорно выдают за древний оригинал и образец «древнерусского языка». Именно так преподают в российских школах.

МИФ 7 «РОССИЯ СОБРАЛА ЗЕМЛИ УКРАИНЫ» – от Сяна до Дона – так требовали Винниченко и Грушевский, у временного правительства Керенского, закрепления границ украинских земель – именно по этно-географичекому принципу. Но это было невозможно ибо возникал вопрос: „А где же тогда собственно исторические этно-географические земли русских?” А ответа на этот воппрос не существует. Очень часто можно услышать еще один миф о том, что Россия собрала украинские земли для Украины. Возможно и то отчасти. За же должна быть благодарная Украина? За то что подарили полякам Холмщину и Подляшье? Или за то, что исчезли миллионы украинцев Курска, Воронежа, Кубани, Рязанщины, Курщины, части Смоленщины, Брянщины. Орловщины? Эти территории имели большое украинское населине. По переписи в России 1926 году на этих землях проживало более 2,2 миллионов этнических украинцев. Но уже в 1939 упоминаются лишь тысячи. Да, что там говорить – процесс идет и сегодня: перепись 1989 года в России – 4,3 млн. украинцев, перепись 2001 уже украинцев 2.4 млн. Вот так….

МИФ 8 «УКРАИНА – ОКРАИНА, А СЛОВО ПРИДУМАЛИ В 19 ВЕКЕ.» – если следовать логике, то милиция произошло не от греческого слова, а от словосчетания „милые лица”, а „Россия” от слова „рассеять”? Впрочем, здесь скорее как из той оперы – „кому что хочется, тот то и слышит”….. Досточно открыть европейские карты 16-19 века чтобы увидеть, что слово „Украина” как обозначение земель и страны давно известно в Европе. Почитайте например Боплана (уж ему можно доверять) который в 17 в. сам был на украинской земле и назвал ее на своей карте не иначе как „Украина – земля козаков.”, потому что так себя и совю землю и называл народ Украины еще задолго до появления Боплана в Украине 17 в. И наоброт те же европейские карты 16-19 века изображают Московию как часть Большой Татарии. Это факты с которыми спорить сложно….

МИФ 9 „ДРЕВНЕРУССКИЕ БЫЛИНЫ” – существует миф о том, что это былины 11-13 веков якобы записанные в центральной европейской и северной части России. Начнем с того, что в северной части России даже в 15-16 веке мало кто говорил на понятном русскому языке, там проживали совсем другие народы. На самом деле все они написаны и записаны в 18-19 веке, причем адаптированы для массового «народного» чтения на усредненном великорусском наречии. Интересен пример «истинно русской» сказки «Колобок» – в русском языке даже слова «коло» нет, но есть в украинском и руськом, означает «круг» и только в таком случае сразу становится понятен сам персонаж данной сказки. Интересен и Пушкин. Руслан у Пушкина – это русский (!) витязь. С таким же успехом «русский витязь» мог носить имя Аслан или Нурсултан. И это бы не вызывало вопросов у современников Пушкина. Это не вызывает сомнений у Пушкина, это нормально, он ведет речь именно о русском (!) витязе. И это правда – именно такими часто и были те, кого называли «русские» витязи в Московском княжестве. Кирюше Миненбаеву (Кирилл Минин) вместе с Пожарским стоит памятник, как истинно «русской» личности.

МИФ 10 „ВОССОЕДИНЕНИЕ УКРАИНЫ И РОССИИ” – как мог быть утерян договор – документ столь огромной важности? Остались только копии. Ну, а когда нет оригинала, то и ребенку понятно что – можно рассказывать любые сказки и создавать очередные легенды и мифы об „воссоединении”. Никакого „воссоединения” небыло, был венный и религиозный союз. А Московия позже поправ все условия договора просто напросто захватила власть.

МИФ 11 „ВОЛГА – РУССКАЯ РЕКА” – исторически Поволжье это татарское ханство и родина волжских булгар имевших там свое государство, задолго до появления Москвы и формирования т.н «русских». Окончательное покорение Поволжья происходит только в 18-19 в. При этом и сегодня 60% жителей Поволжья это „луноликое” население, т.е. с явно не руським разрезом глаз и в большинстве исповедующее ислам.
Прикріплення: 7655082.jpg(54Kb)
 
GADДата: Субота, 29.09.2012, 14:37 | Повідомлення # 18
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
МИФ 12 «РУССКИЕ И РОССИЯ» – интересно кто из мери, веси, мордвы, вепсов, коми, удмуртов, пермяков, мещеры, чуди и др. народов которые населяли большую часть России в средние века, считал себя русским или говорил по-русски? Никто. Может неоднократно насильственно крещенные татары Казани, Поволжья, Сибири были русскими? Тоже нет. Так, где же «исконные русские земли», где их русские исконные территории? Где какноническая Россия? Ее нет. Эти земли лежат вокруг Москвы? Возможно. Россией всякие «ученые» жириновские и леонтьевы называют и Украину и Белоруссию, но считают и Коми и Бурятию и Якутию тоже Россией. Парадокс? Получается, что России нет. А где же именно сама она Россия? Где ее «русское сердце» так сказать? Где ее этно-географическая родина? В Киеве? Смешно……и печально одновременно, потому как не правда. Почему невозможно на карте показать, где же собственно исконная этнокультурная земля русских? Потому, что такой земли нет. Возможно, кто-то скажет, что Новгород, Суздаль, Ростов дали жизнь Московии и России, что после Киева и туда «переехала» Русь. Но это же откровенное вранье и миф созданный имперскими «историками» в 19 веке. Новгород и Суздаль становятся частью Московии только при Иване Грозном после рагрома и разграбления. А до этого они считались отдельными княжествами, со своими укладами жизни, специфическим языком, культурой и менталитетом который отличался от московского. А если отбросить весь этот «великороссийский» шовинистический бред. Давайте посмотрим прямо и реально кто, где жил и на какой земле? Что получится? А получится вот что. 1. Меря, весь, мурома, вепсы и т.д. не Русь – эти народы где жили в 8-10 веке, там жили и в 12-14, но там их уже НЕТ сегодня ибо все они в 15-16 веке и позже «русские» стали. 2. Кривичи, дреговичи, сиверцы, поляне – Русь, позже все эти земли руськие – люд руський, язык руський, себя русины называли и там, где жили в 9-10 веке ТАМ И ЖИВУТ СЕГОДНЯ в 21 веке – и сегодня называются украинцы и белорусы. Новгород и Суздаль были захвачены и практически уничтожены, вольности и порядки существовавшие в них были запрещены специальными указами Московских князей. Знать и купцов либо просто убивали, либо заставляли переезжать в Москву. Дикое Московское царство формировалось огнем и мечем, жило войнами. Войны и были той мясорубкой, которая переваривала малые народы и создавала новый народ «московско-русский». Иначе говоря, “русский человек” – это носитель „русской культуры и придуманной истории”, сформировавшейся в 15-17 веке и искуственно „систематизирвоанной” благодаря политике Петра I и позже в 18-19 веке благодаря деятельности мужей российской науки и культуры, а позже при советской власти благодаря «правильному» образованию народов СССР. В СССР всем были известны образовательные интернаты в Средней Азии и Сибири. Детей забирали из семей, на многие месяцы. Вдали от дома, под видом бесплатного обязательного (!) образования проводилась обычная русификация. Дети теряли язык, культуру, навыки ремесел, хозяйствования своих предков, отрывались от традиционного образа жизни – таким образом, под «благой» вывеской доступного образования была уничтожена идентичность многих народов России. Печальная участь и судьба народов Севера и Сибири известна всем – почти поголовное пьянство, исчезновение идентичности, традиционных промыслов и изменение традиционного образа жизни. Что дальше? Вымирание или полная русификация. Письменность татар, чувашей, калмыков? Нас учили в школе что такой никогда не было, а русские научили их писать и читать. Почти так…. Только сначала, русские отобрали у этих народов собственную грамоту на основе арабского письма, потом в 1920х заставили писать по латыни, ну а потом в 1930-40х перевели плавно на кирилицу. Понятно, что их историческое наследие как бы стало и не их….потому что написано по другому. Уже давно в России “русским” считается тот, у кого родной (первый) язык – русский. т.е. “русский” и “русскоязычный” – понятия эквивалентные. «Русскими» сегодня являются очень многие татары, удмурты, башкиры, чуваши, колмыки, якуты, буряты и т.д. которых насильственно крестили, начиная еще со времен Ивана Грозного, Петра 1 и до Столыпина. Вся система образования и общественно-политического уклада также работала на появление «русских» среди тех народов, которые даже славянами не являются. Сегодня трудно сказать сколько «русских» в самой России являются славянами по происхождению. Очевидно меньшинство, менее 50%. Официальная статистика не отражает этой действительности. В этой связи очень интересны заявления политиков и даже президента России о защите прав «русскоязычных» в соседних странах. Не так ли? А по сути это новая версия старого мифа о «собирании земель русских». Только сегодня речь идет о собирании людей и земель «русскоязычных». За этим стоит обычная попытка прикрыть неоимперские агрессивные намерения, ни больше ни меньше. Перепись 1926 года – в Росси на территории Брянской, Курской, Смоленской, Рязанской областей насчитывается более 2 млн. украинцев. Но уже в 1939 году их менее 400 тысяч. По переписи 1989 года в России проживало 4.6 миллиона украинцев, в 2001 уже только 2.4 миллиона. Куда же делись 2 миллиона? За период с 1900х по 1990х на территории европейской и южной части современной России, а также в Сибири было ассимилировано около 10-15 миллионов украинцев – и это только по официальным данным переписей России. А сколько было таких ассимилированных белорусов, татар, башкир, бурят, калмыков и детей из смешанных браков, которые по «заведенному правилу» становились конечно русскими!? Десятки и десятки миллионов. Вот это и есть современный русский народ т.н. россияне. Феномен «крепостного права» это феномен истинно московский и он многое объясняет. Во всем мире рабами были представители других народов и рас. И только в России рабами было свое же население. Впрочем, это не удивительно, князья Московского царства относились к народу не иначе как к чужестранцам, а название «чернь» было названием собственного народа, что отлично демонстрирует отношение к этому самому народу. Но и сам народ, вынужден был относиться к князьям как раб к хозяину. Рабское поклонение перед знатью и чиновниками характерно для Востока, это всё элементы азиатской культуры, которая и стала неотъемлемой частью Московии. До заключения союза Украины с Россией в 1654 крестьяне в Украине были свободны – жили не легко, но они не были ничьей собственностью и работали на себя. А в городах действовало Магдебургское право. Городам Московии такое было не ведомо. Именно поэтому постепенно народ проживавший на территории истинной Руси (в большинстве своем это современная Украина и Белорусь) и который называл историческую веру свою, язык свой и себя – руським, позже при более тесных контактах с Московским государством в 17 веке понял, что сам он может быть кем угодно, но только не тем московитом, москалем «русским», т.е. не в том понимании «русским» которое в это слово вкладывали в Московии. Именно в этот период складывается четкая самоидентификация жителей Украины как народа Руси, которые не являются «московскими русскими». Именно поэтому выходит на свет старое название «моя крайина, вкрайина» – Украина. Этим самым противопосталялось название “вкрайина” как моя страна, “общему” для русских и украинцев названию Великороссия. Московия же напротив начинает усиленно ассимилировать народы. Насильно крестить татар и язычников севера. Указом Петра татарам принимавшим христианство полагалось даже освобождение от налогов на 3 года. А Столыпин даже землю бесплатно давал, правда в Сибири…. Возможно, в те времена 17 в. и берет свои корни украинская идея противопоставления себя России. Ну не желал народ Руси-Украины называться по-московски «русским» – он таковым не был, он был всегда руським, но это разные вещи, которые Россия пытается подменить и смешать. Русь Малая и Русь Большая – так переводится название Руссия Минорис но никак не малороссия. Знал это и царь Петр и именно поэтому вновь появилось на свет слово «Великороссия» и «Малороссия». Которые уже почти потеряли за сотни лет свои значения. Сами российские крестьяне, как писал посол Австрии в конце 16 века, на вопрос кто они по национальности отвечали – крестьяне или христиане, т.е. абсолютно не идентифицировали себя русскими. А о названии своей страны «Россия» говорили, что земля их называется «Рассея» потому, что «народ наш рассеялся по сей земле много».
 
GADДата: Субота, 29.09.2012, 14:39 | Повідомлення # 19
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
МИФ 13 «РУССКАЯ ДУША» – загадочная, как еще любят говорить в России. На самом деле данная «загадочность» весьма условна и не является секретом. Ответ прост, это плод взаимодействия азиатской и европейской культуры, ведь именно на стыке этих двух культур появилась и создавалась так называемая русская нация и государство. Русские – азиаты в Европе и европейцы в Азии. Москва столица – «Азиопы»?

МИФ 14 „РУССКИЙ ЯЗЫК” – великий и могучий, именно так нас учили в школе, это он «первый», а все остальные славяне вокруг него. Русский сформировался в 16-17 веках, а грамматика и строй созданы еще позже уже Ломоносовым, который взяв за основу учебники и книги Руських княжеств ВКЛ создавал, шаг за шагом, грамматику и строй русского языка. А Пушкин привнес в сей язык много интересного и нового. При этом сегодня усиленно подается мысль, что украинский это „ополяченный” русский язык потому, что в нем как будто много польских слов. Но этим просто пытаются объяснить его отличие от русского для самих же русских – чтобы не задумывались о лишнем. На самом деле, за этим скрывается попытка прикрыть огромное количество заимствований в русском языке из тюркских языков, особенно татарского, языков фино-угров, мери, веся, чуди т.е. русифицированных народов уральской и северной части современной России. А на деле, слов в украинском больше не польських, а общесловянских, именно поэтому белорус и украинец лучше русского понимает польский и чешский, сербско-хорвацкий и еще лучше словацький. Ну, а словацкой оккупации Украины уж точно не было. Лексика же с белорусским языком совпадает на 60%. И это четко показывает какой именно народ имеет настоящие, а не вымышленные, исторические и культурные корни и на какой территории – на территории истинной Руси, а не выдуманной “Московии”. Потому что эти два народа и есть наследники и продолжатели Руси. Известный российский лингвист Даль писал, что не мог полноценно общаться с крестьянами в Подмосковье. Они не понимали тот язык, на котором он говорил и изучал. И это происходило всего в 100-150 верстах от Москвы, что же можно говорить о российской глубинке!? Неоднократно Даль заявлял, что язык Руси называется руським, и пишется именно с одним «с», но Даля никто не слушал, прислушивались к указам Петра I. А ведь именно руським называли свой язык на Руси и старики в Украине даже в 20-м веке, но четко противоставляя его языку московскому который есть новопридуманный „русский” с 2-мя „с”. О происхождении многих «исконно русских» слов, в „русскости” этих слов, сегодня не возникает сомнения даже у преподавателей русского языка в самой России. Однако если проанализировать лексический состав русского языка, то оказывается, что от славянских языков осталось в нем не очень много. Но осталось достаточно от искусственного и использовавшегося только для письма и службы церковнославянского. И это не удивительно ибо Ломоносов брал за основу именно церковнославянский и используя учебники ученых руських мужей Руси средних веков – в то время части Великого Княжества Литовского, создавал и систематизировал московский русский язык. Именно поэтому современный русский язык пронизан многими заимствованиями из церковнославянского, который на Руси до конца 17 века выполнял функцию письменного языка. Огромное количество слов пришло в русский из языков уральских народностей и из финно-угорских языков северной и европейской части России – вепсов, мери, коми, веси, муромов, финов, угров. По мере завоевания и заселения этих территорий люд Московского княжества сталкивался с явлениями, названиями предметов у местных народов и перенимал их для обозначений в собственном языке.

Так, например «русская» околица происходит от карельск. okollisa, волость от карел. volost, фин. volosti, округ(а) от карел. okruuka, коми oukruga, деревня от вепс. deruun, deron, derevn, погост от вепс. рagast и карелс. pogostu, поселок от карельск. posolku, гряда от карельск. kriadu(a), капуста от карел-финск. kapustahuuhta, нива от карел-финск. niiva, огород от карел. ogrodu и коми akgarod, пусто, пустошь от карел. puustos и вепс., puust, усадьба от карел. и коми usat’bu, участок от карл. ucuasku, поляна от карел. pluanu, роща от карел. roshsu и коми rossha, roshta, тундра от прибалт-финск. tunturi, tuntur, канава от карел. kanoava, konuava, пруд от карел.и ср.финск. pruttu, pruudu, брод от карел. brodu и коми brцdu, верста от коми vers и карел. virsta, путь от карел. puwtti и коми „PUTINA” (происхождение фамилии Путин), телега, тележница от карел. telegu и коми telezhnei, тропа от карел. troppu и коми trioppu, крюк от карело-финск. kruwga, kruwkka, волок от коми vцlek, vцlцk, место от карел.и коми mesta, кряж (крутой берег) от вепс. krдz, krez, омут от коми-карел. omutta, плешь от карел. plesatti, родник от финск-карел. rodniekku, rodňikka, бугор от карел. buguriccu и т.д. и т.д. Кто-то может возразить, что эти слова на оборот пришли из русского в карелльский, вепс. и т.д. Но, увы, это не так, похожих с ними однокоренных слов почти нет в других славянских языках.
Для русского человека именно такие слова звучат особенно «по-русски» он с ними живет веками, при этом белорусские и украинские слова кажутся чужими (отсюда версия об ополячивании) – а ведь именно эти народы всегда жили и живут на Руси истинной и являются носителями ее культуры. Позже некоторые слова северных народов попали и в украинский и белорусский языки уже через русификацию. Но происходил и обратный процесс. Например, такие слова как билет, станция, могила, село, хутор, и т.д. были заимствованы в коми, карельский и другие языки из русского языка. О многих тюркских, иранских и европейских заимствованиях в русском языке также знают лишь лингвисты: ТОВАР, ЛОШАДЬ, САРАЙ, КАРАВАН, АРБУЗ, СОБАКА, ХЛЕБ, КРУЖКА, ЗОНТИК, КОТ, ОБЕЗЬЯНА, БЛОКНОТ, ГАЛСТУК, КОМПОТ, МУЗЫКА, ТРАКТОР, ТАНК, ГАВАНЬ, ПАРУС, ИКОНА, ЦЕРКОВЬ, СПОРТ, РЫНОК, ВОКЗАЛ, МАШИНА, ГОЛ, ИЗБА, СТЕКЛО, СЕЛЕДКА, СУП, СТУЛ, СТОЛ, ОГУРЕЦ, КОТЛЕТА, КАРТОШКА, КАСТРЮЛЯ, ТАРЕЛКА, САХАР, ХОР, ИДИЛЛИЯ, ПОЭЗИЯ, ГОСПИТАЛЬ, ЯРМАРКА, ШАНС, АЗАРТ, ТЕНТ, МАЙОНЕЗ, ДОМ, ШАМПУНЬ, ПРОБЛЕМА, СИСТЕМА, ТЕМА и многие тысячи других, и это без учета латинизмов и ранних заимствований из греческого языка. Научно-технический лексикон русского языка почти на 100 % состоит из голландских, немецких, английских заимствований. Общественно-политическая лексика состоит почти на 100% полностью из греческих, французских и английских заимствований. Так где же собственно сам «великий и могучий» русский язык? И о какой «древнерусскости» можно вообще говорить? Русский язык, как ветвь восточнославянского – по сути гремучая смесь письменного церковнославянского (искуственного, не разговорного языка!) с десятками различных языков завоеванных, порабощенных и ассимилированных народов. Это естественный процесс – при тесном контакте не только завоеватель насаждает свое, но и сам заимствует чужое. Имперские же и советские историки везде, где только можно, термин „восточнославянский” заменяли на мифический «древнерусский». Но не было такого народа, не было никогда языка такого. В Киеве говор был свой, в Новгороде совсем другой. Писали по-церковнославянски, но на этом языке никто никогда не говорил! Зачем же врать и создавать миф о «древнерусскости»? Очень уж царям московским древности хотелось.

МИФ 15 „БОГАТСТВО РОССИИ” – чем владеет русский народ, кроме земель и богатств других захваченных народов? Ничем. Что имеют коренные народы России от такого владения? Ничего. А вот Кремль имеет, и имеет не мало… В «злой», «капиталистической» и «западной» Канаде – не только индейцы, а все жители „добывающих провинций” получают ежегодную ренту за использование ресурсов и недр земли на которой они живут. Государство делится прибылью с теми, кому эта прибыль принадлежит по праву! Например, в 2005 все жители, провинции Альберта в Канаде, после скачка цен на нефть получили дополнительно выплату по 400-500 долларов каждый, включая младенцев. Вот так, делают в реально цивилизованных, демократических странах. Что сделали в России получив сверхприбыль? Увеличили расходы на вооружение. И за нефте-газо-доллары стали еще больше угрожать соседям и устраивать газовые и торговые войны. „А чё, деньги чай есть, можно и поиграть в политэкономию”. А на народ плевать, как и всегда. Что имеют реально малые народы России от эксплуатации их недр? Северную надбавку к зарплате и тут же наценку по II и III категории!? Как и в царские времена, как и в совесткие, так и сегодня – ничего не имеют. Один треп имперский. А это и есть показатель реальных целей государства, и того куда оно идет.

За матеріалам сайту :http://svetonline.wordpress.com
 
GADДата: Неділя, 07.10.2012, 14:33 | Повідомлення # 20
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Творець українських ВПС Петро Франко



► Як тільки в листопаді 1918 року у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, одразу ж спалахнула війна з поляками, які вважали Галичину невід’ємною частиною новоствореної Польщі.

► Командування сформованої на захист українців Галицької армії (УГА) розуміло, що без повітряного прикриття вести бої із збройними силами набагато переважаючого ворога буде неможливо. Адже на допомогу Польщі, особливо армії генерала Галлера, що формувалася у Франції, прийшли першокласні пілоти із США, Франції та Англії, а разом з ними армійські офіцери та офіцери-інструктори, серед яких – майбутній генерал Шарль де Голль.

► Українців в їхніх авіаційних починаннях не підтримав ніхто. Тому, наказом № 16 від 1 грудня 1918 р. Державний секретаріат військових справ ЗУНР створив перший летунський відділ. Цим же наказом командиром летунського загону було призначено поручника Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) Петра Франка, сина Івана Франка.

► Петро Франко, син нашого Великого Каменяра, разом з братом Тарасом, воюючи в лавах Легіону Українських січових стрільців, вступили, як бойові офіцери в лави новоствореної УГА, щоб захищати молоду державу Галичан – ЗУНР. Нагадаймо читачам, що Петро Франко не був анальфабетою в авіації, адже, ще в часі карпатських боїв з армією Російської імперії сотні УСС під командуванням Р.Сушка, Петро Франко за особливий героїзм був нагороджений медаллю за хоробрість ІІ класу. Австрійське командування помітило в молодому офіцерові всі якості, які потрібні бойовому пілотові і в 1916 р. Петра Франка скеровують у Боснію, в летунську школу у Райльоваці, що неподалік Сараєво. Молодий офіцер пройшов весь вишкіл для тогочасних пілотів і відмінно виконував фігури вищого пілотажу, в тому числі «мертву петлю». Одночасно він опанував систему скорострільних кулеметів, що виконували на цей час головну роль майбутньої зенітної артилерії

► 1 листопада 1918 року спарені кулемети Петра Франка збивали і відбивали налети польських літаків на Львів. Петро Франко був улюбленцем стрілецтва. Де було важко – там був молодий поручник. Разом з іншими стрільцями він героїчно захищав львівську казарму Фердинанда, що на вул.Городоцькій, що була оточена польськими бойовиками. Син Каменяра разом із січовими стрільцями йшов у багетні атаки на польські позиції, боронячи львівське передмістя Сихів від чергової навали поляків.

► Формувати українські ВПС поручникові довелося фактично з нуля. Він приклав для цього колосальні зусилля. Військове летовище та ремонтні майстерні було утворено в місті Красне. Знайшлися підбиті, застарілі чи поламані старі літаки типу «Ньюпорт-17», «Ньюпорт 11-12», різного роду німецькі «Альбатроси», «Льойди», «Спади-13» та інші. Крім того, Петро Франко мав здійснити найважливіше – знайти пілотів, які б хотіли воювати за волю України. І такі знайшлися — пілоти з австрійської і російської армій, більшість яких загинула, захищаючи небо України. Петро Франко вишукував все, що міг: запчастини, зброю до літаків, бензин, охорону летовищ у Красному і Стрию та інше.

► В одному з боїв поручник був збитий поляками і лише чудом врятував своє життя, втікши з полону. Прибувши у Красне, Петро Франко створює школу пілотів і повітряних розвідників та авіамеханіків. Усе це вимагало жертовної праці для молодого командира та його підопічних.

► Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій. Під час боїв з більшовиками, після переходу УГА через Збруч, замість синьо-жовтих кругів були синьо-жовті паси на крилах і на бічній кермі хвоста, на кадовбі намальовано чорною фарбою Тризуб. Відзнака летунів УГА — нашитий пропелер на рукавах однострою і на краю ковніра.

► У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9 перемог було на рахунку сотника С. Євського.

► Після відходу на схід за Збруч летунство УГА захищало небо Наддніпрянської України. І українці завжди вітали літаки, що летіли на бойове завдання із синьо-жовтими символами на крилах.

► Подальша доля Петра Франка склалася трагічно. Він почав співпрацювати з большевицькими установами, повіривши, що «УССР» і є справжньою незалежною Українською державою. Після приєднання Галичини до совдепії його було призначено депутатом до верховної ради УССР.

► Проте після початку німецько-совєтської війни Петра Франка було вивезено зі Львова начебто «для евакуації» (розповсюджений тодішній прийом НКВД) та 28 червня 1941 року вбито на станції Прошова біля Тернополя. Таким чином творець українського летунства розділив долю українців, знищених під час втечі большовиків з України влітку 1941.

► Того ж року було встановлено пам’ятник летунам УГА — він являв собою композицію із зварених між собою старих авіаційних гвинтів. Після повернення "совєтів" його було знищено.

► На сьогоднішній день поляки відновили пам’ятний знак американським пілотам на Львівському Личаківському цвинтарі «Орлят», що загинули в боротьбі з УГА.
Пам’ять же українців-авіаторів досі ніде не вшановано...

► АВТОР: livejournal (dzhmil)

Джерело: www.facebook.com
Прикріплення: 7907068.jpg(109Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 12.10.2012, 20:00 | Повідомлення # 21
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Швидкісні рейкові автобуси на Галичині у 1930-их



► Поки *влада* закуповує у Кореї швидкісні поїзди, варто згадати про експрес "Люкс-торпеда", який ходив на Галичині у 1930-их. Скажімо, відстань від Тернополя до Заліщиків він долав за 2,5 годин. Зараз поїзд "Київ-Чернівці" долає її за 4,5 годин...

► Lux-torpeda була так званою "автомотрисою" - вагоном із вбудованим двигуном внутрішнього згорання. На нинішній "Укрзалізниці" такий транспорт називається рейковим автобусом. Сама "торпеда" теж виглядала як гібрид автобуса й лімузину.

► "Ракетний" дизайн вагону був ультрасучасним як на 1930-ті роки і коли потяг проходив повз станцію, він привертав загальну увагу. Аеродинамічна форма і відсутність паротяга і відповідного стовпа диму радикально відрізняли "торпеду" від тодішніх поїздів.

► Перша "Люкс-торпеда" була збудована у 1933 році в Австрії фірмою Аustro-Daimler-Puch. Польський уряд, бажаючи розвинути залізничні перевезення і підняти занепадаючу промисловість, купив одну мотрису, а потім і ліцензію на неї.

► Щось подібне робить і нинішня українська влада, тільки замість купити один поїзд - а потім на його базі розробити вітчизняний продукт на вітчизняних заводах - купують одразу десяток і говорять про будівництво в Україні іноземного підприємства.

► У міжвоєнній же Польщі після перших успішних випробовувань австрійської "торпеди" взялися адаптувати її до місцевих потреб. З 1936 року ці автомотриси будувалися вже на польському заводі Fablok, оснащуючись більш потужними дизельними двигунами, розташованими попереду кабіни машиніста - по одному з кожного боку.

► У цих автомотрис диск колеса спирався на бандаж через пневмошину автомобільного зразка, пояснює газета УЗ "Магістраль". Це покращувало плавність ходу та зменшувало динамічні навантаження на рейки, що було важливо при високих швидкостях руху.

► Швидкості справді були неабиякі. Максимальна досягала 120 км/год, але конструкційна в експлуатації була встановлена 115 км/год. Загалом же швидкість руху сягала 100-105 км/год.

► Середня швидкість при застосуванні автомотрис була значно вищою, ніж у звичайних паротягів. Так, швидкий поїзд на ділянці Львів-Красне долав за годину 75 км. А при використанні автомотрис середня швидкість на цих ділянках дорівнювала 90 км/год.

► Швидкий рух забезпечувала і наявність двох кабін - в протилежних кінцях "торпеди". В кожному з них сидів машиніст, який керував "своїм" двигуном.

► Така конструкція дозволяла уникати тривалого маневрування на вузлових станціях, коли потяг мав рухатися в протилежний бік. Не треба було відчіплювати і переганяти локомотив. Кабіни в обидвох кінцях вагону з'єднувалися світловою і звуковою сигналізацією.
Польська "Люкс-торпеда" на карпатському курорті Закопане. 1936-38 рр.

► Офіційно "люкс-торпеди" називалися Pociąg Motorowo-Ekspresowy MtE - "експрес-поїзд із двигуном внутрішнього згорання". Побачивши перспективність такого транспорту, польська промисловість взялася виробляти й інші автомотриси - хоч і без упізнаваного дизайну, але з гарними показниками швидкості.

► Перші "торпеди" поєднували Краків із модним курортом Закопане. В 1936 році поїзд проїхав цю відстань (150 км) за 2 години й 18 хвилин - рекорд, не побитий досі. Пізніше були відкриті рейси "Краків-Варшава", "Варшава-Катовіце", "Варшава-Лодзь", "Львів-Закопане" та інші.

► На Галичині станом на літо 1939 року "торпеди" обслуговували маршрути "Львів-Стрий-Дрогобич-Борислав", "Львів-Галич-Станіславів [Івано-Франківськ]-Коломия", "Львів-Красне-Золочів-Тернопіль" і згаданий на початку тексту "Тернопіль-Чортків-Заліщики".

► Середня маршрутна швидкість на рейсі до Заліщиків складала 58 км/год. Не так уже й багато, якщо врахувати, що на маршруті "Львів-Тернопіль" цей показник сягав 75 км/год, а на маршруті "Львів-Коломия" - 93 км/год.

► Для порівняння: прийнята недавно класифікація пасажирських поїздів "Укрзалізниці" передбачає, що найшвидші експреси рухатимуться з маршрутною швидкістю 70-90 км/год, а звичайні пасажирські і приміські - 50-70 км/год.

► 195 км від Львова до Коломиї "Люкс-торпеда" проїздила за 2 години і 10 хвилин.

► Сучасний поїзд "Москва-Софія" проходить цю ж відстань за 3 години 25 хвилин, причому робить на одну зупинку менше. А пасажирський "Львів-Чернівці" витрачає на ці ж 195 км 6 годин і 52 хвилини.

► Сучасний швидкісний фірмовий потяг, закуплений паном К... іде повільніше, ніж їздили 80 років тому)

► За таку недосяжну сьогодні швидкість пасажирам "торпед" доводилося платити - квиток від Варшави до Кракова коштував майже 40 злотих, в той час як середня місячна зарплата наприкінці 1930-их складала 100 злотих.

► В кожній автомотрисі було 48-52 місця, всі першого класу. На тлі катастрофічного стану автомобільних доріг у міжвоєнній Польщі "люкс-торпеда" була еталоном швидкості, комфорту і шику.

► Друга світова війна стала кінцем цих залізничних експресів. Більшість "торпед" загинули під авіаційними бомбами, вціліло лишень дві машини на Краківському вокзалі.

► Вони використовувалися як поїзди "Тільки для німців" на лінії до Закопаного, а також як спецтранспорт для працівників Генерал-губернаторства [адміністративної одиниці Третього рейху на території Польщі і частини України].
В часи окупації на "торпедах" їздили вершки нацистської адміністрації.

► Червона Армія, яка відбила вагони у нацистів, повернула їх соціалістичному польському уряду у непридатному для пасажирському руху вигляді. Якийсь час однією з "торпед" возили на роботу шахтарів, а з іншої скручували запчастини на випадок ремонту.

► Приблизно в 1954 році обидві "люкс-торпеди" були списані на злом і до нашого часу не збереглися.

► АВТОР: Павло Солодько Pедактор "Історичної Правди"

Джерело: www.facebook.com
Прикріплення: 4990012.jpg(160Kb)
 
GADДата: Субота, 13.10.2012, 12:28 | Повідомлення # 22
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Про УПА.

УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.

Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.
Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.
УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.
В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.
Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.
Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.
З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.
Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.





Джерело: http://www.users.bit.te.ua
Прикріплення: 4126559.jpg(60Kb)
 
GADДата: Субота, 13.10.2012, 18:23 | Повідомлення # 23
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Свято Покрови — козацьке і загальноукраїнське

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови. “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем". В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. Дівки, яким надоїло дівувати, в свято Покрови потайки просять: “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”. А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

У Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: “Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.

Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:



Пресвята Покрiвонько,
Перед твоїм кривалом
Голови схиляємо.
Прохаємо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.

Для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали –
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.

Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.

Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці.

Джерело: http://sd.org.ua

Порошенко скасував 23 лютого і встановив День захисника України

Президент України Петро Порошенко установив 14 жовтня щорічно відзначати День захисника України.



Текст відповідного указу розміщено на сайті глави держави.

«З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості» президент постановив установити в Україні свято —День захисника України, яке відзначати щорічно 14 жовтня. Також Порошенко визнав таким, що втратив чинність, указ президента України від 23 лютого 1999 року №202. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни - УНІАН).

Джерело: http://army.unian.ua
Прикріплення: 1888078.jpg(71Kb) · 1877359.jpg(48Kb)
 
GADДата: Вівторок, 16.10.2012, 23:44 | Повідомлення # 24
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Вбивство Івасюка....



► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я пі
ду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

► P.S.

Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...

Джерело: https://www.facebook.com

Прикріплення: 6684930.jpg(132Kb)
 
GADДата: Середа, 24.10.2012, 19:09 | Повідомлення # 25
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Мнение РАН. Русские и татары = финно-угры.

Уже который год фомы неверящие не хотят признавать, что великорусский этнос в основе своей финно-угорский, впитавший в себя исчезнувшие (?) летописные мерю, мурому, мещеру, весь (cовременные вепсы - маленький остаток великой веси), чудь заволочскую, часть карелов, води, ижоры, коми, удмуртов. марийцев, эрзян и мокшан. И до сих пор продолжается процесс перехода российских финно-угров в "русское" состояние: отказавшись от веры предков и своего языка, перейдя на русский язык и православие фино-угры становятся русскими... Но генетику не обманешь!

Вот что говорит в лекции в программе Academia на телеканале "Культура" член-корреспондент РАН, профессор МГУ, директор Института общей генетики им. Н.И. Вавилова РАН Николай Казимирович Янковский, смотрим примерно 35-37 минуты лекции) по результатам этногенетических исследований, которые были проведены более 10 лет назад (исследовали генофонд русских, марийцев и татар).

Вот расшифровка соответствующего фрагмента видеолекции.

(О татарах в Татарстане) "Кто здесь жил до того, как язык стал на этой территории тюркским? Здесь жили финские племена. Ясно, что предки татар - это массово были люди, говорящие на другом языке, произошла смена языка. Это касается и русских, ведь предки русских - славяне - пришли сюда с Карпат, а здесь жили местные племена финнов - финноязычные. Сейчас мы говорим на языке славянской группы, но означает ли это, что у нас большая часть славянских генов? Не означает! Язык может меняться. Генетику не сменишь, а язык может меняться. И какая доля генов у нас финская - большая или не большая - это зависит от того, в каком месте смотрятся те люди, которые называют себя русскими. Они все говорят на русском языке, но в некоторых регионах доля финских генов, несомненно, больше, чем доля генов славянских".

Дальше ученый говорит о вариантах генетических текстов и показывает, что хорваты ближе к итальянцам, чем к русским, "а расстояние от русских до эстонцев меньше, чем от русских до хорватов". Близость территориальная оказывается больше скоррелирована с близостью народов, чем близость культурная... Генетически мы более едины с соседями географическими, хотя язык, культура - она может меняться".

Кажется, все ясно. Директор Института общей генетики РАН четко заявил, что русские дальше от "братьев"-славян и близки к соседям - эстонцам, финнам, марийцам, коми... Да и казанские татары с чувашами - тоже суть финно-угры в основе своей. А пришлые... Много ли их пришло? Теории о многотысячных переселениях народов не более чем сказки. Да, приходили из Руси князья, при них были дружины - когда 100 мечей, когда, максимум, тысяча-две. Это если брать малонаселенную Восточно-Европейскую равнину. Другое дело, что они захватывали власть, навязывали новый язык, веру, деньги, потом и общее название захваченной территории...

Французы, как выяснилось, вовсе не современные германские франки, а все те же кельты, покоренные более 2 тысяч лет назад еще Юлием Цезарем. Болгары - местные фракийцы, перешедшие на славянский язык и - позже - привнесенный тюрками из Приазовья этноним - болгары.

Белорусы=славянизированные балты. В этом нет ничего удивительного. Удивительно то, с каким упорством многие не хотят отказываться от навязанных в XIX-XX веках догм. Догмы те появились исходя из "госзаказа" властей - царских и советских, когда надо было обосновать прогрессивную роль доминирующей нации, политического строя. А ведь еще в XVIII веке у Василия Никитича Татищева Россия была переполнена сарматами и прочими малопонятными сегодняшнему обывателю народами, среди которых русские занимали довольно скромное место...

Джерело: http://merjamaa.ru
 
fantomДата: Середа, 24.10.2012, 23:02 | Повідомлення # 26
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Нагороди: 0
Репутація: 1
Статус: Десь пішов
«Мы не знаем о себе простейших вещей. И не думаем об этих простейших вещах».

А вони ще намагаються навчати як сусідів так і всіх інших.
 
GADДата: Неділя, 28.10.2012, 11:22 | Повідомлення # 27
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Маловідомий факт. Операція "Згода". Окупація радянсько-британськими військами Ірану 25 серпня 1941 року...

► І це у такий важкий час відступу Червоної армії під ударами вермахту, спільна британо-радянська операція під кодовою назвою «Операція" Згода» (англ. Operation Countenance), яка йшла з 25 серпня по 17 вересня 1941 року, коли 5 армій в Ірані, були задіяні Закавказьким фронтом, та були вкрай необхідні в Європейській частині СРСР(за відсутності потрібної кількості військ, були жахливі людські жертви серед військових та мирного населення)

► Для операції було виділено армії, 44-а під командуванням А. Хадеева (дві гірськострілецькі дивізії, дві горнокавалерійскі дивізії, танковий полк) і 47-а під командуванням В. Новікова (дві гірськострілецьких дивізії, одна стрілецька дивізія, дві кавдивізії, дві танкові дивізії і ряд інших сполук) з складу ЗакВО. Їх посилили п'ятьдесят третій загальновійськовий армією під командуванням С. Трофименко, вона була сформована в Середньоазіатському військовому окрузі (САВО) в липні 1941 року. У складі 53-ї армії був стрілецький корпус, кавкорпус і дві гірськострілецькі дивізії. Крім того, участь в операції прийняла і Каспійська військова флотилія (командувач - контр-адмірал Ф. С. Сідельників). В цей же час 45-я і 46-а армії прикривали кордон з Туреччиною. ЗакВО на початку війни був перетворений в Закавказький фронт під командуванням генерал-лейтенанта Дмитра Козлова.

► Британці сформували армійську групу в Іраку під командуванням генерал-лейтенанта сера Едварда Кюінена. У районі Басри сконцентрували дві піхотні дивізії, і три бригади (піхотна, танкова і кавалерійська), частина військ готувалася до удару на північному напрямку - у сфері Кіркука, Ханагіна. Крім того, в операції взяли участь британські ВМС, які зайняли іранські порти в районі Перської затоки.

► Іран міг протиставити всього 9 дивізій. До того ж іранські війська були набагато слабкіше радянських і британських сполук в плані технічної озброєності, бойової підготовки.

► Одночасно з військовою підготовкою йшла і дипломатична. 16 серпня 1941 Москва передала ноту і зажадала від іранського уряду негайно вислати всіх німецьких підданих з території Ірану. Було висунуто вимогу розмістити в Ірані британо-радянські сили. Тегеран відмовився.

► 19 серпня уряд Ірану скасував відпустки військовослужбовців, була оголошена додаткова мобілізація 30 тис. резервістів, чисельність армії доведена до 200 тис. чоловік.

► 21 серпня 1941 Ставка Верховного Головнокомандування СРСР повідомляє британській стороні про готовність почати Іранську операцію 25 серпня. 23 серпня 1941 Іран заявив про початок висилки підданих Рейху зі своєї території. 25 серпня 1941 Москва направила Тегерану останню ноту, в якій сказано, що з огляду на пункти 5 і 6 чинного на той момент Договору між Радянською Росією та Іраном від 1921 року (у них передбачався введення радянських військ в разі виникнення загрози південним кордонів Радянської Росії), СРСР в «цілях самозахисту» має право ввести війська в Іран. В цей же день почалося введення військ. Іранський шах попросив допомоги у США, але Рузвельт відмовив, запевнивши шаха у відсутності в СРСР і Британії територіальних претензій до Ірану.

► Вранці 25 серпня 1941 канонерський човен британських Військово-морських сил «Шорхем» атакував порт Абадан. Іранський корабель берегової охорони «Пеленг» («Тигр») був практично відразу втоплений, а решта дрібні патрульні судна відійшли з ушкодженнями вглиб гавані або капітулювали.

► Два британських батальйона зі складу 8-й індійської піхотної дивізії під прикриттям авіації форсували Шатт ель-Араб (річка в Іраку та Ірані, що утворюється при злитті Тигру і Євфрату). Не зустрівши опору, вони зайняли нафтопереробний завод і ключові вузли комунікацій. В південно-іранському порту Бендер-Шапуре транспорт британських ВМС «Канімбла» висадив десант для контролю за нафтовим терміналом та інфраструктурою портового міста. В цей же час починається рух британських індійських частин в Белуджистані.

► Британські війська вели наступ у напрямку від узбережжя на північ-захід від Басри. Вони до кінця 25 серпня зайняли Гасрі Шейх і Хуррамшехр. У цей час війська Ірану відкочувалися на північ і схід, майже не чинячи опору. В повітрі повністю панували британські і радянські ВПС, Шахська авіація - 4 авіаполку, була знищена в перші дні операції. Радянські ВВС в основному були зайняті розвідкою і пропагандою (розкидали листівки).

► Британці атакували і на півночі з району Кіркука. 8 британських батальйонів під керівництвом генерал-майора Вільяма Сліма швидко йшли вздовж дороги Ханагін - Керманшах, вже до кінця дня 27 серпня англійці зломили опір противника біля перевалу Пайтак і зайняли нафтові родовища Нафта-Шах. Залишки захищаючих цей напрям іранських військ бігли в Керманшах.

► На кордоні з Радянським Союзом головний удар нанесла 47-а армія, під командуванням генерала В. Новікова. Радянські війська наступали у напрямку Джульфа-Хой, Джульфа - Тебріз, обходячи Дарідізску ущелину і Астара - Ардебіль, збираючись взяти під контроль Тебрізську гілку Трансіранскої залізної дороги, а також область між Нахічевань і Хоем. Це була добре підготовлена армія, особовий склад був адаптований до місцевих умов і займався бойовою підготовкою на аналогічному рельєфі місцевості. Армію підтримувала Каспійська флотилія, оскільки частина військ рухалася вздовж моря.

► Частини 76-ї гірськострілецької дивізії увійшли в Тебріз. За ними послідували підрозділи 6-ї танкової дивізії, наступаючи на фронті в 10 км через річку Аракс, в районі Карачуг - Кизил - Ванк. Форсувати річку танковим частинам допомогли бійці 6-го понтонно-мостового батальйону. Танки дивізії, перейшовши кордон, рухалися в двох напрямках - до кордону з Туреччиною і до Тебріз. Кавчасті форсували річку по заздалегідь розвіданими бродам. Крім того, в тил закинули десанти для захоплення мостів, перевалів та інших важливих об'єктів.

► В цей же час частини 44-ї армії А. Хадеева йшли в напрямку херов-Кабах-Ахмед-Абад - Дорт-Евляр - Тархов - Міан. Головним перешкодам на їхньому шляху був Аджа-Мирський перевал на Талишському хребті.

► До кінця 27 серпня 1941 з'єднання Закавказького фронту повністю виконали всі поставлені завдання. Радянські війська вийшли на лінію Хой - Тебріз - Ардебіль. Іранці почали поголовно здаватися в полон.

► 27 серпня до операції підключилася п’ятдесят третя армія генерал-майора С. Г. Трофименко. Вона почала рух зі Середньоазіатського напряму. П’ятдесят третія армія наступала трьома угрупованнями. На західному напрямку наступав 58-й стрілецький корпус генерала М. Ф. Григоровича, в центрі рухалися частини 8-й гірничо-стрілецької дивізії полковника А. А. Лучинського, а за східне відповідав 4-й кавкорпус генерала Т. Т. Шапкина. Протистоять 53-ї армії два іранські дивізії відступали практично без бою, займаючи лінію оборони у високогірних областях на північний схід від столиці Ірану.

► 28 серпня 1941 частини британської десятої індійської дивізії зайняли Ахваз. З цього моменту завдання англійців можна вважати вирішеними. На північному напрямку генерал-майор Слім збирався 29 серпня брати Керманшах штурмом, але командир гарнізону здав його без опору. Решта боєздатних іранських військ були стягнуті до столиці, яку планували обороняти до кінця. В цей час британські війська двома колонами з Ахваз і Керманшахе йшли на Тегеран, а передові частини Червоної Армії вийшли на рубежі Мехабад - Казвін і Сарі - Дамгана - Сабзевар, взяли Мешхед. Після цього сенсу чинити опору не було.

► 12 вересня 1941 англійський посол в Союзі Криппс ініціює обговорення між Лондоном і Москвою кандидатури нового глави Ірану. Вибір припав на сина шаха Рези Пехлеві - Мохаммеда Резу Пехлеві. Це фігура влаштувала всіх. 15 вересня союзники ввели війська в Тегеран, а 16 вересня шах Реза був змушений підписати зречення на користь сина.

► Військова операція в основному полягала в швидкому занятті стратегічних пунктів, об'єктів. Це підтверджує рівень втрат: 64 вбитих і поранених британців, близько 50 загиблих і 1 тис. поранених, хворих радянських бійців, близько 1 тис. вбитих іранців.

► СРСР подумував про розвиток свого успіху на іранському напрямі - в радянській зоні окупації були створені два державних утворення - Мехабадска Республіка (курдська) і Південний Азербайджан. Радянські війська стояли в Ірані до травня 1946 року



Джерело: https://www.facebook.com
Прикріплення: 4314654.jpg(146Kb)
 
GADДата: Вівторок, 30.10.2012, 16:48 | Повідомлення # 28
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
✤ Куренівська трагедія - один з баготочисельних злочинів комуністичного режиму...

► 13 березня 1961 року о 08:30 дамби не витримали. Близько 700 тисяч кубометрів рідкої глиняно-водяної маси пробили хлипкі земляні огорожі резервуарів і понеслися вниз, на Куренівку.

► “Початкова висота валу сягнула 15 метрів, а швидкість сягала 5 метрів за секунду. О 09:30 пульпа дісталася Куренівки та знищила площу близько 30 гектарів. Висота валу в районі вулиці Фрунзе зменшилася вдвічі, але і цього було достатньо, аби загинуло кілька сотень людей. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями сягала трьох метрів”, — свідчить Олександр Анісімов.

► Безжальний сель змітав все на своєму шляху: вивертав з корінням масивні дерева, зносив будинки, електроопори, автомобілі та переповнені у годину пік трамваї та автобуси. Ні в кого, хто знаходився в районі затоплення, не було шансу врятуватися…

► “Ми почули наростаючий гуркіт, ніби й земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно-сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі — бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю — ніхто не вижив”, — розповідає Таїсія Капуста, яка у рік трагедії працювала медсестрою у школі на Куренівці.

► Свідчить М. Н. Новгородська, вчителька: «Я сіла в автобус, салон якого був так переповнений, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону «Спартак». Вода стала досягати вікон машини. Шофери всіх застряглих машин вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані живцем. І раптом все потемніло. На нас йшов вал - суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вище будинків і закривав собою небо. Чоловік, що стояв поперед мене, на мить ривком розсунув двері й зробив крок вперед. Я - слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але, дивом залишившись на поверхні й борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я вилізла на неї, пролунав вибух - автобус, з якого я декілька хвилин тому вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка і дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем ».
► Свідчить В. І. Ткаченко, військовий: «Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді у ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Траплялися неймовірно понівечені тіла людей. Всю ніч світили прожектори, які вихоплювали все нові подробиці кошмару. Десь відкопали дитсадівську групу і виховательку. Потім дісталися до забитого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павлівської лікарні й складали рядами у клубі. Кілька днів перед будівлею стояв виючий, кричущий, знавіснілий від горя натовп людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких».

► За офіційними даними, катастрофа повністю знищила 22 приватних одноповерхових будинки, п’ять двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки — загальною площею 5 тисяч квадратних метрів.

► Було завдано значної шкоди стадіону “Спартак”, експериментальному заводу “Укрпромконструктор”, Управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, Управлінню енергогосподарства “Київенерго”, рейкозварювальному заводу Південно-західної залізниці. Загалом це майже 9 тисяч квадратних метрів. Глиняними масами було залито перші поверхи лікарні імені Павлова, пологовий будинок, знищено дитячий садок.

► У результаті катастрофи було повністю зруйновано трамвайне депо імені Красіна — воно знаходилося в найнижчій точці Куренівки. Потужна ударна хвиля знесла чотирьохповерхову будівлю управління, загинули майже всі, хто там був. Не повернулися зі своїх останніх маршрутів і трамвайники, чиї машини сель захопив на вулицях.

► В середині дня 13 березня 1961 року місто, мов гумову кулю, роздувало від чуток. “Народним телеграфом” кияни передавали одне одному звістки про страшну трагедію, яка згубила всю Куренівку, про військові підрозділи, які не підпускають городян до місця катастрофи, про тисячі трупів і поранених.

► “Я тоді працювала на Маргариновому заводі, і наших робітників раптом зняли з роботи і направили у “місцеве відрядження”. Потім вони розповідали, що розбирали завали на місці, яке лишилося від вулиці Новоокружної (частково — нинішня вулиця Олени Теліги). Один з хлопців казав, що з-під застиглої глиняної маси стирчали руки і ноги щонайменше сотні загиблих, багато людей лишилися в “повітряних мішках”. Для тих, хто не знав про те, що насправді сталося, це було дивно чути. І було дуже моторошно… А по радіо згодом сказали про 50 загиблих”, — розповідає киянка Лариса Багненко.

►Так, офіційна влада всіляко замовчувала масштаби трагедії — істина шкодила б райдужній перцепції “новітньої” столиці України. Газета “Вечірній Київ” 13 березня 1961 року першу полосу присвятила Тарасові Шевченку: “Сто вінків — за кількістю літ, що минули з дня смерті великого народного поета-революціонера, було покладено 11 березня біля пам’ятника на його могилі”. Про загиблих на Куренівці офіційна преса в той день промовчала, лише пізніше коротко повідомивши про 145 загиблих.

► Втім історик Олександр Анісімов переконаний: жертв Куренівської трагедії було набагато більше — від 1500 до 3000 тисяч.

► “Про трагедію в місті говорили всі, але офіційних повідомлень не було. Тільки за декілька днів у “Вечірньому Києві” з`явився рядок, що київський міськком партії та виконавчий комітет виносять свої співчуття родинам загиблих”, — каже історик Віктор Киркевич. Він також згадує, що після трагедії зустрічав на вулицях людей, які просили “подати жертвам куренівської повені” — пройдисвіти намагалися скористатися ситуацією.

► Щоб приховати та применшити масштаби катастрофи, за наказом “сірої хати”, як в народі називали Центральний комітет Компартії України, киян, які загинули на Куренівці, ховали протягом місяця на різних цвинтарях — на Байковому, Лук`янівському, Куренівському, у Берківцях, а також у Пущі-Водиці та в Горенці — і вказували у документах різні дати та причини смерті.

► “У зв`язку з катастрофою у Подільському районі м. Києва органи держбезпеки проводять необхідні агентурно-оперативні заходи з виявлення осіб, які намагаються використати цей факт з антирадянською та провокаційною метою. Одночасно нами посилено контроль за поштовим листуванням, особливо тим, яке йде за кордон”, — доповідав КДБ Центральному комітетові КПУ 14 березня 1961 року.

► За наслідками трагедії було створено державну комісію, яка виявила у технічному проекті численні порушення. “Але для Міністерства будівництва, яке складало проект замивання Бабиного Яру, найзручнішим варіантом було стихійне лихо, — каже гідролог Андрій Короленко. — Саме під цю версію “підбивалися” всі факти катастрофи”.

► Утім, був і суд, на якому констатувалося, що не було прийнято рішення про негайну евакуацію людей з зони лиха, бо влада не хотіла сіяти серед киян паніку, на Куренівці не було вжито заходів щодо негайного відключення електромережі та газопроводу. За результатами судового розслідування на лаву підсудних сіли шестеро дрібних чиновників, які не ухвалювали остаточних рішень.

► “Матеріали кримінальної справи було ліквідовано, варварськи знищено два особливо цінні томи зі свідченнями очевидців та фотографіями з місця подій. У такий спосіб, тобто з порушенням закону про зберігання архівних документів, влада намагалася якнайшвидше позбутися пам`яті про трагедію та не допустити дослідження й оприлюднення прихованих подробиць, що, можливо, змалювали б справжню картину подій та виявили дійсних винуватців трагедії, з яких декого ще носить земля”, — пише історик Олександр Анісімов.

► Голова київського виконкому Олексій Давидов обійшовся суворою доганою за відсутність контролю за якістю робіт з намивання у Бабиному Яру. Кияни вважали, що таким легким покаранням “господар міста” завдячував безоглядному покровительству самого Микити Хрущова і великим досягненням у розбудові Києва: саме за часів керівництва Олексія Давидова було відкрито міст імені Патона, побудовано Нивки, Русанівку, Березняки, введено в експлуатацію першу пускову дільницю Київського метрополітену.

► Після смерті Олексія Давидова від серцевого нападу радянська влада назвала його іменем бульвар на столичній Русанівці. Довгий час трамвайники не оголошували в вагонах зупинку імені фактичного винуватця Куренівської трагедії …

► Для сотень цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. За ними не служили панахиди, їх зумисне ховали на різних цвинтарях. Влада всіляко намагалася применшити масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська.

► Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру.

► Яр мав зникнути. На святім місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури.

► “Кому це могло прийти в голову — засипати яр і на місці найбільшої трагедії бавитися і грати у футбол? Ні, цього допустити не можна! Коли людина помирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже на цю дань поваги не заслужили кияни, по-звірячому розстріляні в Бабиному Яру…”, — писав Віктор Некрасов у “Літературній газеті” в жовтні 1959 року.

► Але трагедія Бабиного Яру, на думку радянського апарату, не була варта споминів. Вона не була кульмінаційною точкою війни — на відміну від героїчних перемог, наприклад, на Малій Землі, на Дніпрі, у Сталінграді.

► “Згідно з ідеологією, яка у нас тоді панувала, всі жертви Бабиного Яру не заслуговували на народну пам`ять: українці — націоналісти, військовополонені — підступні боягузи та зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, якщо не противилася фашистам, за першим знаком окупантів прийшла, як стадо овець, в Бабин Яр на розстріл... Про тисячі військовополонених мовчали: хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!” — казав в інтерв’ю “Дзеркалу тижня” автор меморіалу “Бабин Яр”, спорудженого у 1976 році, архітектор Анатолій Ігнащенко.

► Отже, пам`ять була непотрібною. І у березні 1950 року київський виконком приймає рішення про будівництво великого житлового масиву та парку з атракціонами та навіть з танцювальним майданчиком… на кістках і могилах. “Існує доцільність замивання відрогів Бабиного Яру, завдяки чому можна буде між Лук`янівкою та Куренівкою налагодити зручне транспортне сполучення. Передбачити намивання основного верхів`я яру з таким розрахунком, щоб воно було здійснено до відміток поверхні землі біля яру”, — йшлося в постанові.

► Місто в змозі загоїти рани, завдані війною. Але люди не здатні забути і простити блюзнірства. “Намагання стерти Бабин Яр обернулося несподіваною стороною, призвело до нових масових жертв, навіть виникли забобони. Популярною стала фраза “Бабин Яр мститься”, — зазначав письменник Анатолій Кузнєцов.
 
GADДата: Вівторок, 30.10.2012, 16:49 | Повідомлення # 29
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
► Після рішення виконкому робота закипіла: і протягом десяти років цегельні заводи невтомно намивали пульпу до відрогів Бабиного Яру. Працювали по-соціалістичному завзято, з перевиконанням плану, у три зміни.

► “На терасах Бабиного Яру було створено штучні озера, які стрімко наповнювалися дуже небезпечною за концентрацією масою. Те, що вилилося згодом на Куренівку, було справжнім селем — брудокам`яним плавом. Злочин в тому, що істинні селі є характерними для дикої природи, а цей протягом десяти років формувався руками людей. Це була справжня техногенна катастрофа”, — коментує гідролог Андрій Короленко.

► Так, факти жорстокі: проектом гідронамиву не було враховано ані низьку водоносність глинистих порід, ані необхідність встановлення високих бетонних дамб, ані застосування широких труб для відводу розрідженого ґрунту. Як наслідок, у трьох басейнах на терасах Бабиного Яру критична маса води, змішаної з піском та глиною, незабаром почала перевищувати всі допустимі норми.

► “Канава Бабиного Яру знаходиться в аварійному стані, особливо в зимовий час. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств та організацій”, — інформував київське відділення Гідромеханізації ще у 1957 році начальник Спеціальної інспекції Подільського району Максим Глущенко. Про воду, яка просочується крізь дамби у Бабиному Яру, у лютому 1961 року повідомляли і місцеві жителі.

► Проте на тривожні сигнали з “будівництва” влада не реагувала. “І за місяць до лиха, й за тиждень, і навіть за три дні до трагедії на прийомі у голови міськвиконкому Олексія Давидова було багато людей, які попереджали про небезпеку. Декого з них він навіть виставляв за двері, називаючи панікерами”, — пише у книзі “Куренівський Апокаліпсис” дослідник Олександр Анісімов.

► Але для чого ця дамба взагалі існувала? Чи була реальна необхідність її будівництва?

► Перша версія — виробнича необхідність
Виробничею необхідністю, як “крайньою необхідністю” в правовому полі, радянська влада вдало прикривала більшість своїх злочинів. Про необхідність споруди для відходів із Петровських цегельних заводів не йшлося аж доти, доки не зайшла мова саме про ідеологічну необхідність знищення Бабиного Яру.

► Друга версія — ідеологічна
Вже за двадцять років після масового розстрілу у Бабиному Яру євреїв та військовополонених, влада робила все можливе, щоб скасувати пам'ять про одну з найстрашніших трагедій Другої Світової війни. “Ліквідацію Яру” санкціонував особисто Микита Хрущов.Назрівало велике протистояння радянської інтелігенції з владою. Першим бувІлля Еренбург, який виступив за встановлення пам'ятника в бабиному яру, але державна антисемітська політика 1948-1953 років виключала можливість створення такого пам'ятника. Пізніше підключився до протистояння Віктор Нєкрасов. Ще до катастрофи він намагався врятувати Яр, а вже 1961 року він не дозволив знищити Яр вдруге та розпочав рішучу боротьбу за встановлення пам'ятника. Щороку 29 вересня, в скорботний день розстрілу, до Яру приходили люди. З кожним роком їх ставало дедалі більше. Тільки за п'ять років Некрасову вдалось “вибити” з радянської влади дозвіл. Пам'ятний камінь зробили самі люди. Але собі він заробив на нову справу. Тепер його звинувачували в тому, що він «организовал массовое сионистское сборище». Цей факт чітко підтверджує, що перемогла одну нацистській імперію, інша, в якій принципи антисемітизму і відсутності толерантності є одним з ідеологічних інструментів влади, тому необхідно було у будь-який спосіб знищити Бабин Яр.

► Третя версія — антимародерська
Під час війни у Бабиному Яру нацисти розстріляли близтко 100 тисяч людей. Тіла скидались прямо в яр, глибина якого на той час у деяких місцях сягала до 150 метрів. Вони заливали кожен шар трупів вапняним розчином. В результаті на дні Бабиного Яру утворилось декілька шарів "зацементованих" трупів. Вже у 1943 німці, відступаючи, намагались викопати трупи і терміново їх спалювали, розвіюючи попіл. Ті шари трупів, д ояких не дістались німці, отримали у спадок кияни. Відразу ж після війни деякі з них ночами йшли у Бабин Яр, пробивали затверділі шари та діставали звідти голови трупів, що вдалося відірвати, обстежуючи їх на предмет золотих зубів, що не потрапили на очі катам їх власників під час розстрілу. Тоді "мудра" влада прийняла рішення - знищити Бабин Яр, а на його місці розташувати парк. Ґрунтом для цього парку мала послугувати пульпа з відходів із Петровських цегельних заводів.

► Як і в 1943-му, коли гітлерівські війська відступали, розкопуючи рештки своїх діянь — вони спалювали тих, кого розстріляли. Часто спалювали окремо кінцівки, голову, тулуб. Не пройшло і 20-ти років, а радянська влада схожим чином прикривала наслідки своїх діянь. Вже за кілька годин після трагедії пульпа досить швидко затвердла, і військова техніка, що прибувала на місце трагедії, могла сама там застрягнути. Довелося чекати, поки потужніша спеціалізована техніка, намагаючись розкопати пульпу, ковшами відривала руки, ноги, голови застряглих, але ще живих людей. Те, що коїлося пізніше — добра традиція вмивання рук від власних злочинів і людських жертв новими й новими. Водії екскаваторів потрапили в радянські концтабори і більшість з них вже ніколи не мали можливості розповісти нам, що ж вони бачили там на власні очі.



1961. Тайна киевского потопа



Джерело: https://www.facebook.com/
Прикріплення: 9567916.jpg(61Kb)
 
GADДата: Середа, 07.11.2012, 22:47 | Повідомлення # 30
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
20 интересных фактов об автомате Калашникова...



1. За изобретение автомата в 1947 году Михаил Калашников получил Сталинскую премию первой степени и орден Красной Звезды. Премия составляла 150 тыс. руб. На эти деньги можно было купить почти десять «Побед» (тогда этот автомобиль стоил 16 тыс. руб.).

2. Ак-47 был поставлен на вооружение в 1949 году. Его официальное название – «7,62-мм автомат Калаш
никова образца 1947 года» (АК-47). В народе автомат получил название “Калаш”.

3. В советское время каждый мальчишка выпускник средней школы умел собирать и разбирать автомат АК-47.

4. Автомат АК-47 из-за своей простоты очень дешев в производстве. В ряде стран наладивших выпуск автомата его стоимость не превышает стоимость курицы.

5. По оценкам журнала Foreign Policy, цена автомата на «черном рынке» колеблется от 10 долларов в Афганистане до 3, 8 тыс. долларов в Индии, сообщает newsru.com. В США автомат Калашникова можно приобрести за 70-350 долларов.

6. Автомат Калашникова входит в «Книгу рекордов Гиннесса» как самое распространенное оружие в мире. В настоящее время в мире насчитывается около 100 млн АК. Это значит, что на каждых 60 взрослых жителей нашей планеты приходится 1 “Калаш”.

7. Автомат Калашникова состоит на вооружении армий и спецподразделений 106 стран мира. На вооружении «родной» армии оружие Калашникова состоит 60 лет.

8. Автомат Калашникова изображают даже на гербах. В настоящее время он присутствует в гербе африканской страны Зимбабве, Мозамбика, Восточный Тимор, Буркина-Фасо, Конго, а также на эмблеме ливанской группировки «Хезболла».

9. В некоторых африканских странах дают имя Калаш – в честь автомата Калашникова.

10. В Афганистане автомат Калашникова называю Калахан – что по смыслу близко к слову друг.

11. Российский баскетболист Андрей Кириленко, уроженец города Ижевска, где производят знаменитые автоматы Калашникова, получил прозвище АК-47 в США, выступая в NBA за "Юту Джаз" под номером 47.

12. У бывшего президента Ирака Саддама Хусейна был позолоченный АК измененной конструкции.

13. Многие видеообращения "террориста номер один" Усамы бен Ладена сделаны "на фоне" АК-47.

14. В 2008 году Центробанк РФ выпустил монеты с изображением автомата Калашникова в честь 450-летнего юбилея вхождения Удмуртии в состав России

15. К 60-летию оружия в Новой Зеландии отчеканили монеты с гравировкой АК-47 достоинством в два новозеландских доллара.

16. В конце XX века французский журнал "Либерасьон" признал автомат Калашникова изобретением века. Знаменитому оружию удалось обойти атомную бомбу и космические технологии.

17. В 2004 году журнал "Плейбой" назвал автомат Калашникова одним из "50 изделий, изменивших мир", определив его место после компьютера Apple Macintosh, противозачаточных таблеток и видеомагнитофона Sony Betamax.

18. Автомат Калашникова той или иной модели является самым популярным оружием в компьютерных играх - он есть практически во всех 3D-"стрелялках".

19. Считается, что из автомата Калашникова было убито больше людей, чем в результате артиллерийского огня, авиабомбардировок и ракетных обстрелов. Ежегодно от пуль АК погибает четверть миллиона человек.

20. Легендарный российский оружейник Михаил Калашников говорит, что всю жизнь изобретал оружие для защиты, а не для убийства: "Я спокойно сплю, потому что всегда создавал оружие для защиты. Это политики не могут договориться и используют его для убийства".

Джерело: www.facebook.com

А ось доповнення із статті "Автомат МП-40 он же Шмайсер.… он же АКС и АКМС. Оружие победы?"

".....Д. ЗАХАРОВ: Я хочу сказать два слова по поводу послевоенного использования. Проведя детство с родителями в Африке, не раз можно было увидеть МП-40 в руках различных воюющих сторон, причем в 60-е и даже в 70-е годы. ППШ и МП-40 продолжали успешно воевать на территории африканского континента еще многие и многие годы.

С. ФЕДОСЕЕВ: Пока не приходили в полную негодность.

В. ДЫМАРСКИЙ: Несмотря на неблагоприятные климатические условия.

С. ФЕДОСЕЕВ: Они были неплохо рассчитаны на неблагоприятные условия, хотя по признанию немецких специалистов, например, ППШ был лучше приспособлен для фронтовых условий, был более надежен в работе, чем их, скажем, МП-40. Здесь можно вспомнить такую вещь, что тот самый низкий темп стрельбы на Восточном фронте для немцев оказался не совсем хорош – подвижная система имела малую энергию и при попадании внутрь грязи автоматика переставала работать.

В. ДЫМАРСКИЙ: Надо сказать еще о послевоенной судьбе самого Шмайссера. Вроде как Тюрингию освобождали американские войска, это город Зуль, где работал Шмайссер, и американская администрация сразу же запретила производство всякого вооружения у немцев, но затем Тюрингия в силу Потсдамских соглашений перешла в советскую зону оккупации и, по некоторым сведениям, в октябре 1946 года все эти оружейники из города Зуля были перевезены в Ижевск, где вроде бы Шмайссер прожил до 1952 года, а затем заболел туберкулезом, его отправили обратно в Германию, где он умер в 1953 году. Существует такая версия. Но при этом даже в этой версии нет никаких подтверждений того, что Шмайссер встречался с Калашниковым.

С. ФЕДОСЕЕВ: Будем так говорить, Калашников – мы сейчас заезжаем немножко в другую тему – но Калашников прибыл в Ижевск фактически ставить на производство, когда оружие уже ставилось на производство. Оружие разрабатывалось на полигоне в Шурово, в Коврове опытный образец доводился. Об этом, кстати, довольно подробно рассказано в мемуарах самого Калашникова. Но когда он приехал в Ижевск, там не надо было разрабатывать, надо было ставить на производство, это уже была работа с технологами. Был Шмайссер в Ижевске, не был – я документов не видел. Версий существует очень много, и сейчас очень много версий иногда просто, извините, завиральных, но это обсуждать не очень интересно.

Д. ЗАХАРОВ: А последняя работа Генриха Фольмера была МП-44. Это оружие последнего окопа, совершенно примитивное и убого выглядевшее. На фоне МП-38 и МП-40 это была, конечно, лебединая песня....."

Джерело: http://vlasti.net
Прикріплення: 9043595.jpg(27Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
Сторінка 2 з 6«123456»
Пошук:

Вверх