Четвер, 28.03.2024, 18:33
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 6
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • »
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
ІСТОРІЯ
GADДата: Неділя, 17.06.2012, 21:24 | Повідомлення # 1
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ця стаття була написана в далекому 1987 році. Російським істориком, росіянкою, що придає тексту особливу пікантність. Що характерно, написана-написана, опублікована, здається, в тодішній "Літєратуркє", але концептуально так і не прочитана і не почута. Росіянами.
Та й українцями теж далеко не всіма....Актуальний текст. На жаль.

І ще. Написано людиною з почуттям власної гідності. "Нам чужого не надо".


“История, в определенном смысле, является священной книгой народов».

М. Карамзин

ЭМИЛИЯ ИЛЬИНА

ЧИТАЯ «ВЕЛЕСОВУ КНИГУ»

Ученый мир воспринимает «Велесову книгу» вполне серьезно. Об этом можно судить, как по статьям российских ученых, так и по работам западных историков. Однако, не исключено, что мы имеем дело с очередной талантливой фальсификацией, как в случае с «Песнями южных славян» Проспера Мориме, которыми он в свое время ввел в заблуждение литературную Европу, в том числе и А. Пушкина.

«ВК» обнаружил Юрий Миролюбов, он перевел ее с какого то допотопного славянского языка в удивительно краткий срок. «ВК» - это памятник дохристианской, древнерусской культуры, в том случае, если она не ловкая подделка, ибо переводчик – великий знаток Российской старины, и одновременно великий русский патриот, непримиримый враг всего антирусского, в том числе, и так называемой «нормандской идеи».

Так что же это такое – это чудо, возникшее из темноты веков, что на самом деле эта «ВК»? Решение этой проблемы – дело ученых, которую быть может можно будет решить с помощью компьютера, с применением высоких технологий.

Мы же поразмышляем о том, какие исторические ассоциации вызывает свидетельство «ВК» у автора, который ее комментирует. «ВК», якобы, повествует о дохристианском, варварском периоде восточных славян. Хорошо. А что мы знаем о раннехристианском периоде восточных славян? Как трактует этот период русская история – мы знаем. Достаточно раскрыть любую брошюру, статью любого автора-историка – дореволюционного, советского и даже эмигрантского, пишущего в условиях духовной свободы Запада, и на лицо потрясающее единомыслие: история России везде и у всех начинается с XIV столетия. А раньше? Когда речь заходит о том, что было раньше, то все без исключения описывают и рассматривают историю Украины, Киевскую Русь.

Но Киевская Русь «прописана» на территории Украины, там жили и творили свою историю предки нынешних украинцев. А где же история русского народа, наша история до XIV столетия?Чем занимались наши предки, какими они были? Кто нам скажет, если у нас нет собственной истории до XIV столетия, если у нас нет собственного исторического прошлого?

Особенно, с научной точки зрения, чудесна «история СССР». Начинается она с рассказа о государстве Урарту на озере Ван. Урарту – это древнее государство армян, но более нигде в «Истории СССР» вы не найдете упоминание об Армении, разве что вспомнятся ее пассивность или активность во времена революции 1917 года.

Та же логика преобладает и в отношении истории Украины и украинского народа, а также в отношении Белоруссии и белорусского народа. Вспоминается там Белоруссия, поскольку не возможно проигнорировать Великое Княжество Литовское, (где, кстати, белорусский язык был государственным) и как страничка русской истории, а дальше – тишина, как будто белорусский народ исчез подобно скифам.

Мы, русские, все с любым уровнем просвещенности, лучше-хуже, но хорошо знаем историю Киевской Руси. Но что там было дальше? Как Киевская Русь превратилась в Запорожскую Сечь? И как Запорожская Сечь – это своеобразное, единственное и неповторимое в истории человечества государственное образование с демократическими законами, высокой образованностью граждан – как эта Запорожская Сечь превратилась в РУИНУ, а именно так украинцы называют тот период истории своей родины, после которого такая блестящая история Украины была превращена в «вытоптанный пустырь истории». По приказу Екатерины II столицу Запорожской Сечи на острове Хортица генерал Текелий сравнял с землей, попросту перепахал; последнего «президента» Кошового атамана Запорожской Сечи Петра Калнышевского заслали в Соловецкий монастырь, где он после двадцатилетнего заточения ослеп и умер, а всю высшую старшину (администрацию) Запорожской Сечи выслали в Сибирь. Так перестала существовать Запорожская Казацкая Республика. Эту страницу истории украинского народа русские историки почему-то игнорируют, также как, собственно, и подробные сведения о Киевской Руси: об Олеге, Игоре, Ольге, об Ярославе Мудром и его «Правде».

Апологеты и идеологи Российской имперской идеи переименовали Украину в «Малороссию», а украинцев в «малороссов». Как же обращаются русские историки с историческим материалом? Мы ничего не можем сказать об историках предшественниках Карамзина. Но вот перед нами «История Государства Российского» Карамзина. Под заголовком «Древние сведения о России» Карамзин пишет о таврах, киммерийцах, гиперборейцах, об Оливии, Пантикапее, Фанагории, про скифов, готов, сарматов, аленов, венедов, про латинские народы (как будто предвидел СССР!). Нет только Урарту и озера Ван.

Но, простите, что же из всего этого относится к нашей истории, истории России, хотя бы территориально? Или, может быть, наши (россиян) предки ставили форпосты за тысячу километров на юг для связи с сарматами? Карамзин подвинул историю России на Юг и привнес в нашу российскую историю, так сказать, чужой элемент. Лишь слегка касается он и, собственно, нашей истории времен сарматов: «…так называемые славяне, которые после Рождества Христова основали Новгород». Всё. А дальше излагается история Киева и Киевской Руси. Чем руководствовался великий историк, создавая свою «Священную книгу»? Убежденно писал неправду, или же, желая угодить Императору, восхвалял дела царей «дома Романовых», как якобы «Рюриковичей», но Романовы приходились Рюриковичам, как говорится «десятой водой на киселе» - Анастасия Романова вышла замуж за Ивана Грозного – вот, собственно, и все родство, «нашему забору двоюродная щепка».

Физики и математики, почему-то стремятся к абсолютной точности в своих расчетах, ведь любая неточность, даже самая крохотная – не там запятая, не тот знак – приводят к ошибочному результату. Как, собственно, и в грамматике. Не там поставленная запятая и получается – «казнить нельзя помиловать» - т.е. меняется смысл. Последствия же исторических неточностей, неважно нарочитых или случайных, приводят к искажению всей картины того, что называется историей.

Русские историки забывают (или делают вид, что забывают), что слова «Русь», «руськие» во времена Киевской Руси имели отношение только к территории вокруг Киева и, следовательно, эта история Украины, а не России. И, что спустя лишь несколько столетий, когда на территории Киевской Руси уже забыли само слово «Русь», оно ожило вдруг в Московском Царстве. Историки не могут этого не знать, ведь они работают на историческом материале.

Французы не претендуют на территорию и средневековую культуру Баварии на том основании, что баварцы когда-то назывались франками. То же самое произошло и с Нормандией – где норманы, а где Нормандия? Там все ясно - никаких претензий, никаких недоразумений не возникает.

А посмотрите, что пишут о нашей российской раннехристианской истории европейские историки? Возьмем солидное издание «История человечества», работу многих объективных немецких историков, изданную в начале XX столетия в Санкт-Петербурге. Там вы найдете выдуманные, фальсифицированные толкования, стереотипные, великодержавные штампы, которые когда-то специально были созданы историками имперской России и оттоль усвоенные всеми историками, в том числе и историками, писавшими «Историю человечества». Эти стереотипы-штампы они используют повсеместно. Вот пример: «Включение России в балтийскую торговлю стало особенно важным и знаменательным событием. Оно относится к XII столетию. Правда, еще во времена Генриха II и Салийцев рейнские и верхненемецкие купцы вели торговлю с Киевом, Великим Центром Южной России. В Киеве концентрировалась российская торговля с припонтийскими государствами и греческой империей». Это какая же Россия в XII веке? Или не Россия, или не припонтийские страны. Почему-то в отношении европейских государств соблюдается историческая точность их исторических названий, например: Древний Рим, Римская империя, города-государства – Милан, Генуя, Венеция и др. И только в отношении России и ее колоний эта точность не обязательна?

В Киеве XII столетия концентрировалась «российская» торговля! И это пишут историки? Путают два разных слова «руський» и «российский». Последнее слово, как термин, который обозначает нашу, россиян, национальную принадлежность, возникла не так давно. Еще во времена царя Алексея Тишайшего не было «россиян», а были московиты, рязанцы, новгородцы. Слово «руський» не идентично современному российскому слову «русский», в смысле самообозначения россиян. Это слово «руський» - из словаря старого, уже мертвого церковно-славянского языка и имеет отношение только к Киевской Руси. Слово же «русский» из словаря современного русского языка и его значение всем понятно.

Немецким историкам такие ошибки еще можно простить, но когда такие «ошибки» встречаются у современных российских историков знайте: такой историк либо невежда, а значит не историк, либо, так называемый, великодержавник, что также не совместимо с наукой. Наука это – умозрительная истина, согласно Далю, и наука не совместима с политиканством, к которому прямо и непосредственно относится великодержавие.

Россияне часто, и чаще всего не к месту, повторяют фразу Олега: «Матерью всех руських городов пусть будет Киев». Можно с уверенность сказать, что Олег не знал никаких иных «руських» городов, кроме Киева, Выжгорода, Чернигова, да Новгорода-Сиверского. Новгород Великий не был «руським», это был город новгородцев. Далее немецкий историк в «Истории человечества», хотя это может быть лишь перевод российского переводчика, пишет: «только в IX и X столетиях Христианской эры эти страны, речь идет о Восточной Европе, становятся для нас более освещенными. В это время мы уже видим два построенных государства: Российское (Russish) и Польское». Вот – этот математический знак – плюс или минус. Написано «российское» и отсюда вывод – это «История России».

Если же поставить другой знак, т.е. написать «руськое», так, как и писали в письмах и документах тех времен, у нас будет иной результат, а именно – «История Украины». Потому что все, что происходило на территории Украины, все, что было написано на территории Украины – «Слово о Полку Игореве», Летописи – все это принадлежит Украине и украинскому народу.

На этой же странице «Истории Человечества» немецкий историк говорит об Украине: «ни один народ не создал такого поэтического творчества, как украинский». Вот ведь как! Выходит – на территории «России» жили все-таки когда-то украинцы и это они создали свой прекрасный героический опус, свои поэтические думы? Да, так оно и было на самом деле – все жили на своих местах и не обращали внимания на будущие интерпретации историков. «Русские» (россияне-московиты) жили на территории Вятской, Тверской, Орловской и др. российских губерний, украинцы – на своей земле и все что-то творили, создавали: украинцы свои думы, россияне – сказки и былины. Только почему-то российским историкам больше интересна история украинского народа и они «привносят» эти чужие страницы в историю русского народа, игнорируя при этом свою родную историю (я имею в виду исторические события до XIV в.).

В одной книжки «Детиздата», где речь идет о древнерусском оружии, ссылаются на Суздальские летописи. Совершенно очевидно, что и на других российских территориях писались летописи, однако об этом российская история умалчивает. Одновременно с существованием Киевской Руси существовали ведь и какие-то общественные образования наших, т.е. российских предков, кроме Пскова и Новгорода, хотя и им в российской истории уделяется мало внимания. И все потому, что нашим историкам блеск Киевской Руси затмил свет!

Известно, что род бояр Романовых прослеживается с XIII века – значит сохранились какие-то документы. Вот они и должны стать основой Российской истории, а не «Повесть временных лет». Эта «Повесть» могла бы стать лишь параллельным материалом, поскольку там вспоминаются и наши, российские предки и события на нашей, российской земле.

В другом месте немецкий историк пишет: «Еще до IX века Россию пересекал живой торговый путь от Финского залива через озеро Ильмень до Двины и ниже по Днепру через Черное море в Грецию. На этом пути «из варягов в греки» располагались старинные деревянные города, прообразы будущих торговых портов». Это наши, российские предки жили в тех деревянных городах межу Финским заливом и Двиной. Но что мы знаем о них? Кто-то из них занимался торговлей, значит, судя по всему, умел считать. Вероятно, стародавним купцам приходилось и писать, скажем, записывать долги или перечень своих товаров. На этом хрупком, но достаточно убедительном основании, можно предположить, что в этих деревянных городах у наших предков существовала письменность. Допустим, что не все грамотные жители этих деревянных городов занимались торговлей, у кого-то из них были и другие призвания, значит и они могли оставить какие-то письменные свидетельства, записанные общепринятыми в ту пору знаками. И такие памятники древнерусской письменности обнаружены! Такими, собственно, являются новгородские берестяные таблички, и более поздние памятники, летописи, как, например, уже упомянутый суздальский источник. Мелочи? Нет такого блеска, что у Киевской Руси? Но это – наше. Пока еще не слышно о пожарах в российских библиотеках, «историки» в штатском еще не добрались (или добрались тихо и без огня?) к Суздальским, Тверским, Вятским и прочим летописям, их не постигла участь Украинской библиотеки в Киеве. Правда, во всех уцелевших церквях и монастырях сейчас находятся склады и конюшни. Если где-то еще и сохранились монастырские архивы, их за 70 лет «прогрессивной Советской власти» давно съели крысы и уничтожила сырость.

И все же земля наша российская так широка и богата («порядка, правда лишь в ней нет»), что есть основания надеяться, что кое-что где-то сбереглось, будет собрано и ляжет в «Историю российского народа», «Историю российского права» и в «Историю российского государства» - без чужих «присоединений», какими бы яркими эти заимствования из народа-соседа ни были. Наши дети из своей родной истории должны изучать в школах то, что происходило столетие за столетием на нашей исторической территории, то, что создавали наши предки. Пусть мало сохранилось сведений, но это ничего, зато это будет наше, собственное наследие.

....далі буде ...
 
GADДата: Неділя, 17.06.2012, 21:27 | Повідомлення # 2
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
....продовження...

«Народ представляет собой определенную индивидуальность в том случае, когда он не только располагает набором названий, т.е. синонимов для обозначения одних и тех же слов и понятий, богатством языка, но и когда он способен рассматривать природу вещей под своим особым углом зрения и создавать новые понятия, новые институты. Из этого проистекает философское мировоззрение народа, его духовная деятельность. Недоработанные мысли часто и отважно проговариваются относительно деликатных и раздражающих вопросов о национальной особенности; при этом приходится повсеместно натыкаться то на самолюбие, то на незаслуженное унижение соседей». Это пишет немецкий историк как будто специально для нас, русских. Пишут наши российские авторы о чем-либо древнерусском – будь то история, литература или история Православной Церкви – и тут же переносят деятельность российского народа на территорию Украины, совершенно забывая, что на этой земле живет, реально существует, а не абстрактно подразумевается, 50 миллионный украинский народ.

Защитники российской имперской идеи утверждают, что во времена Киевской Руси (времена написания старославянских летописей) существовал единый общеславянский язык. Есть в этих утверждениях какая-то фальшь. С какой стати на громадных наших просторах, при такой рассеянности славян от Черного и Адриатического до Балтийского и Северного морей, при той замкнутости и отгороженности лесами существовал один язык? И, хотя никто этого не может объяснить, все твердо стоят на своем – был один язык и все тут.

Но вот начинают слышаться и голоса моих единомышленников. В своей статье о «Велесовой книге» российский историк О.Скурлатова пишет: «Вряд ли можно судить о письменном памятнике «ВК» с позиции норм единственного нам известного славянского языка, на котором писали христианские авторы. С другой стороны, есть много аргументов в пользу того, что письменность на Руси существовала задолго до принятия Христианства. До наших дней сохранились диалектизмы и местные говоры, присущие жителям разных областей, что тоже косвенно свидетельствует о возможности многоязычия в Древней Руси».

Читая словарь церковно-славянского языка, невольно обращаешь внимание на то, что в этом мертвом языке очень много слов, окончаний, глагольных форм живого украинского языка. Современные русские слова тоже встречаются, но несопоставимо реже, а русские окончания и глагольные формы практически отсутствуют. Не означает ли это, что церковно-славянский язык был староукраинским книжным языком? А тот факт, что во всех русских монастырях использовался этот староукраинский язык нисколько не удивителен, потому что в средние века во владениях Рюриковичей вся грамота происходила из Киевских монастырей. Ибо в те времена этот язык был языком культурных людей, - подобно тому, как в XIX веке русские дворяне пользовались французским языком вместо родного. Достаточно вспомнить русскую литературу того времени, которая осуждала (и тем, кстати, славилась) мораль русских дворян не знающих русский язык. И пушкинская Татьяна не знала русскую грамоту.

Вот пример, как наши российские историки строят свои научные концепции: «этого не могло быть, следовательно….» - и дальше идет некое историческое утверждение, преподносимое, как аксиома, не требующая доказательства. Такие фразы часто встречаются в российской исторической науке. Вот, например, советский академик А. Орлов в книжке «Владимир Мономах» (издание АН СССР 1946 г.) пишет: «В этом историческом ряду находит себе место и наши собственные взгляды на Мономаха, они выражаются в признании его, Мономаха, великих заслуг перед нашей Родиной». Советский академик считает своей Родиной, естественно, СССР, неотделимой частью которого является и Украина. Но все же русские считают своей родиной Россию и, как сказал один молодой историк: «я тоже за великую и неделимую Россию, но при чем тут Украина?». В книге А. Орлова 190 страниц и везде он пишет «Русь» так, как учил Маяковский: «Мы говорим «партия» подразумеваем – «Ленин»». Так и он, говорит «Русь», подразумевает «Россия». Забыл «академик» (а не знать этого он не мог), что наша Отчизна Русью стала называться только с XVII века, а до XIV столетия Русью называлась территория Украины.

Недавно умерший профессор-историк Ульянов пишет такую лукавую позорную для нормального человека, а тем более для ученого, фразу: «Со времен Гердера в защиту местных диалектов написано так много книг и статей, что как-то неприлично отрицать их узаконивание. Однако, всесторонне образованные поборники этой идеи, подобно нашему Драгоманову, с давних времен ставили одно условие…». Далее следует совсем бессмысленное утверждение (многословное, на полстраницы), что Драгоманов, якобы, болел за «державную целостность Российской империи».

Нашим, т.е. российским, Драгоманов никогда не был. Ведь это же наше, имперское правительство «царя-освободителя» прекратило деятельность этого «польского революционного агента» и побудило его покинуть Киев, предложив ему должность в одном из северных российский университетов – таким бывало наказание для украинских патриотов. А когда Драгоманов отклонил это «заманчивое предложение», он был уволен, уехал за границу и в Россию больше никогда не вернулся. Драгоманов был великим гражданином Украины. Покинув Россию, известный ученый стал профессором Софийского университета в Болгарии и написал много научных трудов – в общей сложности свыше 630 листов печатного текста.

Эмиграция Драгоманова выпала на время, так называемого «Эмского Указа» Александра II. Этот указ запрещал украинцам писать и печатать книги, соответственно и читать их и даже петь (в театре) на родном языке. Профессор Ульянов называет украинский язык «местным диалектом», и это язык 50 млн. народа, народа с богатейшей историей, своими обычаями, с потрясающим фольклором, песнями и, бесспорно, своим отдельным языком и своей богатой литературой.

Академик Д.С. Лихачев пишет: «Национальное – бесконечно богато. Тут спора нет. Да и еще у такого многомиллионного народа, как российский. Даже если взять российское богатство только в одной сфере – литературе, даже в современной литературе – ну у какого народа есть еще такое богатство?» Но нет, нам, россиянам этого мало. Нам необходимо перехватить богатство еще и наших младших братьев. Финскую «Калевалу» мы не внесли в «древнерусскую» литературу и грузинского «Витязя в тигровой шкуре» - тоже, а вот украинское «Слово о полку Игореве» - это наше! «Слово» написано старинным, мертвым языком. «Кони ржат за Сулою, звенит слава в Киеве, трубы трубят в Новгороде (Сиверском, 100 км от Киева), стоят стада в Путивле». Путивль – это Сумская область, Новгород Сиверский – Черниговская, Киев – столица Украины, Сула – речка в Украине, левый приток Днепра… Что же тут российское, «древнерусское»? Может быть «древнерусский» писатель побывал в командировке в Киевской Руси, написал «Слово о полку Игореве» и оставил его там на память?

Д.С. Лихачев знает о существовании Украины и украинского народа. Хотелось бы от него услышать, почему «Слово о полку И.» произведение «древнерусской» литературы, а не древнеукраинской? Но у нас даже такого понятия-термина не существует, как «древнеукраинская» литература. Всё «русское»!

....далі буде...
 
GADДата: Неділя, 17.06.2012, 21:27 | Повідомлення # 3
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...продовження....

Д.С.Лихачев пишет («Заметки о России», издательство «Советская Россия», 1984 г.): «Мы не знаем о себе простейших вещей. И не думаем об этих простейших вещах». Эти две фразы появились в тексте как-то неожиданно и не связаны ни с тем, что было написано выше, и с тем, что последовало за тем. Возможно, это и есть ответ на вопрос, задумываются ли российские ученые над российской историей: а что же было у нас до XIV столетия? Архитектура была – церкви и живопись были – есть иконы, фрески. А литература, летописи? А жизнь народа? Где наша история до XIV столетия? Неужто и дальше нам следует вести отсчет существования нашего народа с Урарту на озере Вам, потом – Киевская Русь, потом – Великое Княжество Литовское и только затем – Московское царство? Если у нас до XIV столетия не было ни истории, ни литературы – не так уж это и страшно, потому что за XVII, XVIII, XIX столетие мы столько всего создали и приобрели, так разбогатели и на историю и на литературу, что многие народы нам могут позавидовать. Зачем же присваивать чужое?

Олег, Игорь, Ольга, Владимир, Ярослав Мудрый, Мономах, «Повесть временных лет», Нестор, Киевская Русь, Киев – все это принадлежит Украине. Добровольно отказаться от этих сокровищ, награбленных нашей разбойничьей российской силой – наш долг. Академик Д.С.Лихачев в своих «Поучениях» пишет: «Приятно делать подарки». А возвращать хозяину собственность, когда-либо отобранную у него, должно стать еще более приятным. Вот «Хрестоматия Древнерусской литературы». В ней по порядку, под рубрикой «Памятники литературы Киевской Руси» следующее: «Слово о законе и благодати», «Повесть временных лет», «Изборник Святослава», «Поучения Мономаха», «Сказание о Борисе и Глебе», «Житие Феодосия Печерского», «Слово о полку Игореве», «Киево-печорский Патерик». Следующие рубрики: «Памятники литературы периода феодальной раздробленности» и здесь уже встречаются наши родные темы. «Повесть о разорении Батыем Рязани», «Житие князя Александра Невского». Потом – «Памятники литературы времен объединения северо-восточной Руси и образования русского централизованного государства». Тут уже душа радуется – все чисто российские произведения: «Про Задонщину», «Про Стефана Пермского», «Про Дмитрия Донского», «Про Сергия Радонежского», «Про Афанасия Никитина», «Про Псков и Новгород». И дальше идет уже литература, хотя и древнерусская, но сугубо русская, на наши российские темы.

Позвольте, а где же памятники древней литературы украинского народа, он ведь живет тут же, в Украине от времен «сотворения мира» на берегах Днепра. Он родился, крестился, создал блестящую культуру, никуда не переселялся – и доныне историческая наука не обнаружила, чтобы украинцы в каком то там столетии откуда то там пришли и оккупировали Киев, как турки Константинополь.

Необходимо, господа-товарищи, разобраться и поделить древнюю литературу и древнюю историю по-братски – чужое вернуть, свое оставить у себя. Пусть памятники литературы Киевской Руси называются древнеукраинской литературой. А у нас есть где-то Суздальская летопись, песни Кирши Данилова и еще 60 наименований древнерусских произведений, даже после вычленения памятников литературы Киевской Руси.

Войны Олега и Святослава, разве же это наша история? У этих воин есть собственный хозяин, но он сидит с кляпом во рту. А что было во времена воин Олега и Святослава на нашей земле? С кем воевали вятичи, кривичи и «русы», соседи Булгара Великого? Этих «русов» описывает арабский путешественник Амад-Бен-Фадлам, который прибыл 11 мая 922 года (!) в столицу Булгара Великого. Он пишет: «После этого сожжения» присутствующие соорудили на этом месте нечто похожее на круглый курган, посадили посередине большое, буковое дерево и написали на нем имя умершего рядом с именем князя «русов»».

Из этого отрывка видно, что некие мистические «русы», еще в дохристианские времена знали грамоту и жили уже не племенами, поскольку путешественник упоминает «князя русов». В архивах Европы есть старинные документы, где, как и в приведенном выше отрывке из описаний арабского путешественника, упоминаются «русы». Собрать все эти сведения вместе – задача историков, пусть их немного, но они ценны для нас.

Профессор Колпакова, фольклорист, пишет, что на нашем Севере еще до Петра существовала оживленная торговля, систематически приходили иностранные корабли, расцветало ремесленничество и даже существовала цветная металлургия. С появлением Петербурга все это пришло в упадок, и на время фольклорных экспедиций Колпаковой от тогдашней кипучей жизни остались лишь воспоминания.

В 70-х годах в «Комсомольской правде» была опубликована любопытная информация. Молодежь, студенты или молодые специалисты, осуществляя поход по берегам Северного Ледовитого Океана, где-то там между Мезенью и Печорой наткнулись на следы российского города, бывшего когда-то очень развитым. И там тоже были обнаружены следы металлургии. Очевидно, туда также приходили Европейские корабли. Вот где была наша российская торговля, а не в Киеве.

Нынешняя элита исторической мысли, ученые-историки по ту сторону железного занавеса, служат оккупантам порабощенных народов, как впрочем, и своего собственного народа. А по эту сторону железного занавеса – элита российской науки почивает на лаврах, гордясь величием «Великой и Неделимой России». А у эстонцев, у татар, у «литвы», у армян и у украинцев и там, и тут настоящие представители народной культуры всеми способами борются за национальную свободу.

Господство российской силы над Украиной причинило украинской культуре множество больших, но не непоправимых потерь. Несмотря на все эти потери, украинский народ имеет и свою литературу, и искусство, и музыку, и науку. Украинский народ дал мировой культуре, науке и техники много гениев. А белорусский народ, сосед и брат русских и украинцев? Он так покорен, так задушен, что ни одной страницы истории, кроме Великого Княжества Литовского (где белорусский язык был государственным), да еще Кастуся Калиновского ему не осталось. Однако же культурный потенциал белорусского народа не может быть настолько низким, чтобы ни в истории, ни в культуре, и в целом никаких исторических имен он не оставил. Вот до чего доводит Российское великодержавие!

Мы, россияне, российская имперская сила, присоединили Украину и вот уже четыре столетия цепко держимся за нее, высасывая из нее все национальные ценности украинского народа. Разграбили украинскую историю, вытоптали, превратили ее в пустыню. И одновременно опустошили и свою собственную историю. Если бы Карамзин начал искать исторические документы, касающиеся нашей истории до XIV столетия, то сколько бы он и его последователи могли бы найти и сберечь в своих трудах! Однако, мы интересовались Киевской Русью, и остались, как говорится, «с обмылком в руках». Сколько сгорело документов в пожарищах «великой октябрьской»? А сколько уничтожено, как «антисоветская пропаганда и агитация», сколько съели мыши? Что осталось? Неужели так и будет зиять белое пятно российской истории?

На протяжении столетий мы грабили украинскую историю. Все – «российское»! Российская культура называет Григория Сковороду «русским философом». Украинец, жил постоянно в Украине, хотя и бывал в Питере, пел там в церковном хоре, писал на старинном книжном украинском языке, он и умер, и похоронен в Украине – сын украинской земли. Так, нет же – «русский философ»! А дело-то в том, что у нас, россиян, к тому времени не появился ни один собственный философ, так что – давай сюда Сковороду! А еще и такая фраза встречается у российских литературоведов: «Шевченко хотел быть русским писателем». Пишут такое на том основании, что Тарас Григорьевич писал также и на русском. А почему бы и нет? Сковорода писал и на латыни. Может быть, это означает, что он хотел быть «латинским» писателем? Пушкин писал и на французском, а он какую цель преследовал?

Шевченко – гений и один из культурнейших людей своего времени. Естественно, он писал по-русски письма своим петербургским и московским друзьям (не по-украински же было ему писать. Он и дневник писал по-русски, находясь в ссылке на чужбине, в чужом, враждебном окружении). «Хотел», так чего же не стал? Это же никому не возбранялось, наоборот – весьма даже поощрялось.

Если бы и в XIX столетии Киев был бы такой блестящей европейской столицей, как и во времена Ярослава Мудрого, пошли бы Василенки, Ярошенки, Ливицкие, Горенки, Боровиковские, Артемовские, Достоевские, Щепкины, Репины, Капицы в Москву и в Петербург? Разве эмигрировали молодые гении из Парижа в Лондон и наоборот? С какой стати? Нет, конечно, они удовлетворялись добром и возможностями для творчества в своих родных столицах. Ведь это естественное стремление начинающего деятеля культуры быть там, где кипит жизнь – в столице. Всем крайне нужно общение с равными себе, иначе как же познать, кто ты?

Прославленный в Европе средневековый Киев к XIX столетию превратился в глухую провинцию, зарос травой. Средневековый путешественник монах Алепский писал, что в тогдашней Украине даже женщины были грамотными. А в XIX веке население Украины было подведено к тотальной безграмотности, и именно к этому стремилась российская имперская сила. И Петр Великий, и Александр Освободитель издавали Указы, которые запрещали украинский язык. И если бы не случилась, так называемое, воссоединение, т.е. присоединение Украины к России, то Гоголь писал бы на родном языке, и кто знает, к каким бы вершинам взлетел бы его гений. Гоголь так рано и так трагически закончил жизнь, возможно именно потому, что осознал: он своим гением служит культуре державы, поработившей украинский народ и разрушившей его культуру. Писал же он Максимовичу: «Он не их, он наш, Киев». Или, кто знает, если бы Киев был столицей собственного государства, возможно и Анна Горенко (настоящее имя Анны Ахматовой) творила бы у себя дома, на земле отцов, и Украина имела бы еще одну великую Украинку.

Российский историк, автор статей в «Энциклопеции Южакова» пишет: «Христианство стало расширяться среди вятичей не раньше XII столетия, со времен проповедничества святого Кукши». Вятичи – предки жителей центральных областей современной России. И Новгород крещен в XII столетии. А мы, россияне, собираемся в следующем 1988 году праздновать Тысячелетие «своего» Крещения. Не рановато ли?

Что означает празднование в 1988 году Крещения «русского народа»? Это недопустимое поведение в отношении исторической истины. В 988 году Владимир, Князь Киевской Руси, крестил своих поданных – жителей Киева и свое войско. Это Крещение русского народа не касается.

Новгород, который был ближе к Киеву с точки зрения коммуникаций, был крещен в XII столетии – это мы точно знаем из летописей. А когда крестили Суздаль, Устюг Великий, Кандалакшу, Ростов, Вятку, Нижний Новгород? Нам известно, лишь то, что не ранее XII столетия. Так подождем еще 200 лет и будем праздновать свое Крещение, а не одолженное у другого народа.

Почему мы, россияне, забыли, что Украина наша колония? Этот позор мы сможет смыть с себя лишь добровольно заявив, что мы не хотим владеть никакими колониями: ни украинским Киевом (жаль, конечно, жемчужина ведь (!), да еще и «мать городов русских» - но что поделаешь), ни белорусским Минском, ни латышской Ригой и т.д.

Карл Великий владел всей Западной Европой, на месте его империи возникли Италия, Франция, Германия, и почему-то ни одно из этих государств в наше время ни на какие территории соседей не претендует. И от колоний в Африке и Океании отказались. А мы, россияне, не можем. И только потому, что имперское зло существует поныне и стремится удержать «целостность» Великой и Неделимой на штыках.

Не получится.

1987 г.

Джерело : http://k0t1.livejournal.com
 
GADДата: Вівторок, 26.06.2012, 22:03 | Повідомлення # 4
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
71 рік тому почалася німецько-радянська війна. ДАЙДЖЕСТ

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Так Друга Світова війна вдерлася на територію Української РСР, двічі прокотившись через її землі. До того вона вже пройшлася Заходом України...

В радянській історіографії цей конфлікт називався Великою вітчизняною війною.
На пам'ятниках і поштових листівках писали цифри "1941-1945" і "9 травня", і ці цифри досі залишилися в головах багатьох людей, народжених в СРСР - власне, як основа міфології радянського народу це й було задумано і досі використовується політиками.
Насправді ж Друга світова війна, частиною якої є Велика вітчизняна, почалася 1 вересня 1939-го і завершилася 2 вересня 1945 року. Так, принаймні, вважає більшість світових істориків. Юридично ж датою кінця війни є дата видання указу Президії ВР СРСР від 25 січня 1955 року "Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною".
Радянський Союз, який уклав пакт із нацистами про розподіл Польщі, безпосередньо причетний до початку Другої Світової.
Внаслідок конфлікту СРСР приєднав країни Балтії, частини тодішніх Фінляндії, Польщі і Румунії. Останні дві разом із Закарпаттям (яке пережило напад гітлерівських союзників іще в березні 1939-го) стали належати до України, що визнано нинішньою світовою спільнотою.

Частина українських істориків намагається впровадити на позначення конфлікту 1941-45 рр. прийнятий у світі термін "німецько-радянська війна", що загалом більше відповідає історичній правді.
В результаті нападу німців Сталін був змушений змінити своє ставлення до українців, витворивши специфічний український радянський патріотизм, який проіснував як напівофіційна ідеологія аж до часів брежнєвського застою.
За підрахунками Інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії під час конфлікту загинуло 3,5-4 млн українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками інституту, складають 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб.
Населення Української РСР в 1940 p. становило 41,3 млн осіб. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27,4 млн. Різниця становить майже 14 млн українців. За прийнятими в Росії офіційними даними, загальні демографічні втрати всього СРСР у Другій світовій склали 26,6 млн.




Московське радіо оголошує про початок війни, вперше вживаючи термін "Велика вітчизняна війна радянського народу


Згідно з указом президента Кучми від листопада 2000-го, 22 червня щороку відзначається як День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни.

Джерело : http://www.istpravda.com.ua
 
GADДата: Середа, 27.06.2012, 12:23 | Повідомлення # 5
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
1986: Віктор Цой стає кінозіркою в Києві



З цього українського фільму під назвою "Кінець канікул" почалася кар'єра Цоя як актора. А сам фільм був першим музичним кліпом УРСР часів перебудови. Сьогодні Віктору Цою виповнилося б 50 років. Про що б він співав зараз?
В червні 1986 року випускник Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого Сергій Лисенко привіз у Київ не дуже відомий на той час ленінградський музичний гурт "Кіно".
Лисенку тоді мав 21 рік. Йому подобалася музика, котру грали хлопці, і він хотів зняти "Кіно" у своїй дипломній роботі. Минуло ледь більше місяця після аварії на ЧАЕС - і спорожнілий від людей Київ був до послуг музикантів, які поселилися в готелі "Славутич" на Русанівці.
Києва в цій короткій стрічці під назвою "Кінець канікул" небагато, переважно вода - озеро Тельбін на Русанівці, атракціони в Гідропарку, щось схоже на парашутну вишку на Трухановому острові і недобудовані сталінські тунелі під Дніпром.
"Побутові" кухонні кадри знімалися на Виставці досягнень народного господарства, музична частина - в Домі музики на "Либідській" і в павільйонах "Укртелефільму" на Лівобережці.

Сюжет доволі крихкий - герой Цоя хоче співати, його не розуміють, він заводить родину, намагається жити розміреним життям, аж поки не йде пити "Пепсі" (чисто київська тема на території УРСР smile ) в кафе, де йому ввижаються лікарі, котрі колупаються в його нутрощах - і тоді Цой скидає футболку, кудлатить хайр і виходить з гітарою в сонячний світ.
Насправді ж цей сюжет є тільки клеєм для чотирьох пісень "Кіно". Фактично Сергій Лисенко на державний кошт зняв перші перебудовчі "відеокліпи" радянської України. Гроші, до речі, на дипломну роботу виділялися непогані: виробництво "Кінця канікул" коштувало бюджету республіки 20 тисяч карбованців - еквівалент двох легкових автомашин.
Титри до Цоєвого кінодебюту - символічний перехід від сталінсько-брежнєвської епохи до сучасного недокапіталізму. Майстерню, в якій учився Лисенко, очолював класик українського радянського кіно Тимофій Левчук, автор "Думи про Ковпака" і незмінний керівник Спілки кінематографістів УРСР.

Сам Сергій Лисенко в часи незалежності вів і знімав різноманітні шоу для телеканалів "1+1" та "Інтер". Актор Олексій Ковжун, який у кадрі поруч із Цоєм, теж подався в ТБ і рекламу - його називали творцем проекту Блоку Тимошенко "Ідеальна країна". Промайнув у титрах і Анатолій Векслярський - рокер і водночас легендарний DJ Толя з радіопередачі рейв-епохи 90-их "Місячні тромбони".
А що було далі з Цоєм, знають, напевно, усі. Відзнявши кліпи, музиканти "Кіно" полетіли додому. Цой залишився зніматися в ігрових епізодах і написав на балконі готелю "Славутич" пісню "Спокойная ночь". Потім теж повернувся в Ленінград, влаштувався кочегаром в котельню "Камчатка", а восени почав зніматися вже у "великому" кіно - в "Ассі".
В 1987 він знявся ще й у "Голці", а потім записав альбом "Группа крови". В 1988-му Цой уже був символом молодого покоління останніх років СРСР - усі хочуть змін, але не знають яких. "Кіно" збирає стадіони, юнацтво відрощує волосся, вдягає чорне і співає пісні з суровою цоєвською інтонацією.
В 1989-му, через три роки після "Кінця канікул", журнал "Советский экран" визнає Цоя кращим актором року. Музикант починає писати новий альбом, який вийде вже після його смерті.
15 серпня 1990 року Віктор Цой, заснувши за кермом свого "Москвича-2141" (останній писк радянського автопрому), розбивається на трасі неподалік Риги. Ще через рік розвалюється СРСР.

Фільм "Кінець канікул" стає культовим у середовищі кіноманів. Верба на березі озера Тельбін досі жива. Біля неї досі збираються прихильники творчості "Кіно", а міська влада хоче встановити там пам'ятник.
Сьогодні Віктору Цою виповнилося б 50 років. Про що б він співав зараз? Протестував проти режиму, як Шевчук? Підтримував би режим, як Кінчев? Подався б у внутрішню еміграцію, як померлий недавно Лєтов?
Але він помер у 28 років. Можливо, тому тінейджери нинішньої епохи недокапіталізму так само слухають його пісні, хочуть змін і пишуть на численних стінах пам'яті "Цой жив".

Джерело : http://www.istpravda.com.ua
 
GADДата: Четвер, 28.06.2012, 11:13 | Повідомлення # 6
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Конституція ПИЛИПА ОРЛИКА.

Основний Зміст Конституції Пилипа Орлика



Пилип Орлик – еміграційний гетьман України з 1710 року. Він був палким українським патріотом і продовжив справу великого гетьмана І. Мазепи. Під час його виборів між майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідні статті, згодом названі Конституцією Пилипа Орлика. Хоча вони й не були втілені в життя, але увійшли в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства. У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.
Отже, Конституція Пилипа Орлика має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.

Прийняття Конституції України 1996 Р., Та Її Історичне Значення


Україна має давні конституційні традиції. Конституційним актам передували такі правові документи, як «Руська правда», Магдебурзьке право, Литовські статуси, Березневі статті 1654 р.
1. Конституційні традиції в Україні.
1.1. Конституція Пилипа Орлика. Одним із перших конституційних актів були «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького», написані гетьманом П. Орликом, - документ, ухвалений козацькою радою 5 квітня 1710 р.
Основу «Пактів і конституцій» складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступало від імені українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він одержував владу. Крім того, у документі обумовлювався державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.
Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українську державу, але і закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя.
Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, уводила виборність посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили головні основи розвитку демократичних держав.
1.2. Конституційні ідеї українських демократів у ХIX ст. Розвивали конституційні ідеї і члени Кирило-Мефодіївського товариства. Хоча основні документи товариства - «Книга буття українського народу», «Статут Кирило-Мефодіївського товариства» та ін. ~ не можна назвати конституційними, оскільки вони мали декларативний характер. Члени товариства залишили і конституційний акт, написаний одним із його членів Г. Алдрузським. У документі описаний федеративний устрій держави, функції місцевого самоврядування.
Автором першого українського конституційного проекту, наближеного до європейських зразків, був М. Драгоманов. Його «Проект основ статуту українського товариства «Вільна спілка» припускав перетворення Російської імперії в децентралізовану державу, побудовану на федеративних основах із широким самоврядуванням громад.
1.3. Конституційні ідеї під час Української революції 1917-1920 pp. Під час Української революції 1917-1920.рр. конституційна практика була пов'язана з Центральною Радою, УНР і ЗУНР.
Першим актом законодавчого характеру був / Універсал Центральної Ради (10.06.1917 p.), що проголосив необхідність розробки власних законів і самостійного керування на власних землях як автономної частини нової Російської держави.
II Універсал (3.07.1917 р.) підкреслював, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які повинні затвердити автономію України.
III Універсал (7.11.1917 р.) проголосив створення УНР, демократичні права і свободи.
IV Універсал (11.01.1918р.) проголосив повну самостійність і незалежність України.
29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла проект Конституції України «Статут про державний устрій, права та вольності УНР», який через падіння Центральної Ради не набув чинності.
3 приходом до влади П. Скоропадського головним конституційним документом став «Закон про тимчасовий державний устрій України», за яким гетьман зосереджував у своїх руках усю повноту влади.
Конституційні документи Директорії були прийняті за кілька днів до падіння самої Директорії, тому їх спіткала доля Конституції УНР.
Головним документом Західноукраїнської Народної Республіки був «Тимчасовий Основний Закон ЗУНР», що визначав структуру влади в ЗУНР, головні принципи державного устрою.
1.4. Радянські конституції. У роки радянської влади в Україні було прийнято чотири Конституції (1919,1929, 1937,1978рр.), які, хоч і формально, проголошували Україну суверенною державою, залишалися більш ідеологічними документами, ніж юридичними.
Наявність Конституції - один з основних ознак суверенності держави. Конституція України, прийнята в 1978 p., після 1991 р. зазнала істотних змін: Верховна Рада України внесла до неї понад 200 доповнень.
2. Підготовка прийняття Конституції незалежної України. Процес підготовки проекту Основного Закону почався після проголошення державного суверенітету України.
17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України.
У червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію.
У липні 1992 р. на всенародне обговорення був внесений офіційний проект Конституції України.
У жовтні 1993 р. до Верховної Ради був поданий доопрацьований проект Конституції України.
У листопаді 1994 р. була створена нова Конституційна комісія на чолі з резидентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради О. Морозом.
У червні 1995 р. між Верховною Радою України і Президентом України був укладений Конституційний договір терміном на один рік.
Одночасно з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією, почали пропонувати свої проекти політичні партії, окремі вчені. Протягом 1990-1996 pp. було запропоновано 15 проектів Конституції України. дин із варіантів, запропонований фракцією комуністів, припускав збереження назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав Президента, входження України до нового Союзу. Обнародував свій проект і Конгрес українських націоналістів, що відстоював унітарну Українську державу без збереження Кримом статусу автономії.
У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції (Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою). Дискусії виникли також навколо форм державного правління в Україні (президентська, парламентська парламентсько-президентська, президентсько-парламентська республіка). Складними виявилися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови і символіки тощо.
Конституційна комісія передала свій проект до Верховної Ради в лютому 1996 р. Розглядання проекту Основного Закону тривало три місяці. Проект пройшов три офіційних читання. Основні дискусії викликали такі пункти:
- поділ повноважень між гілками влади;
- державна символіка;
- проблема приватної власності;
- статус Республіки Крим;
- статус російської мови.
У Верховній Раді було створено спеціальну депутатську комісію на чолі з депутатом М. Сиротою, яка, долаючи величезні труднощі, узгоджуючи думки різних фракцій, партій і течій у кожній суперечливій статті Основного Закону, внесла узгоджений проект нової Конституції України на затвердження.
3. Прийняття Конституції України. Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.
Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.
Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.
4. Історичне значення Конституції 1996р. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.
Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.
3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему.
Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.
Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.
Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.
Прикріплення: 0722750.jpg (53.7 Kb)
 
GADДата: Четвер, 28.06.2012, 11:21 | Повідомлення # 7
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
День Конституції.

Якось дивно відзначати це свято у країні, у якій сама влада без поняття про верховенство права, права людини, а поняття політичної культури якої зводиться до "нагнути" і "отжать". Тому перше побажання нам усім - пошвидше привести до влади притомних у сенсі права людей!
Друге - написати чесну, недекларативну Конституцію, яка буде не вітриною, а реально працюватиме. Ідея Установчих зборів, Конституанти як механізму та імпульсу для перезавантаження залишається привабливою!
А ще, Друзі, бажаю усім гарно відпочити за ці кілька днів вихідних. Сили нам ще ой як знадобляться! smile
 
GADДата: Понеділок, 23.07.2012, 16:27 | Повідомлення # 8
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Як знищувалась українська історія

Історія була придумана, як красива казочка для звеличення націй та народів, які волею випадку стали домінувати у тогочасному світі. З часом народи-лідери змінювалися – іншою ставала й світова історія. Колись вона оспівувала Грецію, згодом – Рим.



Ще за якийсь час “історичними геніями” стали нащадки германських племен, тобто – німці. Відповідно лише вони (ну, і ще, можливо, французи) могли бути самими “найрозумнішими”, “найгеніальнішими” і т.д. І лише їхня історія могла претендувати на роль “найважливішої”, “великої” та “славетної”.

Але попри те, що світова історія постійно змінювалася, пристосовуючись до примх та амбітних бажань нових лідерів, в усі часи вона мала одну спільну рису. А саме – не переставала бути міфом. І навіть зараз – у 21 столітті, в епоху необмеженого поширення інформації, ми усі є свідками того, як фальшується історія.

Для прикладу: чи намагалися історики розібратися в істинних причинах Другої світової війни? Чи хтось з них спробував вияснити справжню роль Сталіна і Гітлера в усіх тих подіях? Як завжди – правдиву історію війни замінили міфом. Гітлера перетворили на цапа-відбувайла (scapegoat), навішали на нього усі, які лише можливо, гріхи. І, нарешті, зробили цю тему забороненою для глибокої дискусії.

Тим самим, країни-переможці (Росія, США, Англія) приховали свою власну роль у підготовці та розв’язанні цієї війни. А заодно з історії зникли й злочини, які їхні війська вчинили у ході військових дій.

Усі ми знаємо, що Німеччина побудувала у Європі кілька концентраційних таборів. Але ніхто з пересічних європейців не знає, що у радянській Росії їх було у сотню разів більше. І за режимом утримання та смертністю в’язнів комуністичні концтабори були незрівнянно жорстокішими за нацистські.

Внаслідок ядерних бомбардувань американцями Хіросіми та Нагасакі влітку 1945 року загинуло кілька сот тисяч мирних жителів. Знищені міста не мали ні військових баз, ні стратегічних заводів. Тож, ця операція з точки зору військової доцільності була абсолютно не обгрунтованою. Але хто з істориків назвав ці дії американців геноцидом проти японського народу? І чи сів президент США Гаррі Трумен, який був ініціатором ядерного бомбардування, на лаву підсудних як військовий злочинець?

Усі знають про голокост євреїв. Але три жахливі Голодомори українського народу у світовій історії так і не набрали статусу геноциду проти українського народу. Чому? Тому що історію пишуть не історики, а ті, хто знаходиться на вершині владної піраміди. Їм ця правда є невигідною. Чому? Здогадайтеся самі…

І подібних прикладів сучасного фальшування історії наші читачі, які цікавляться історією, можуть наводити сотнями.

Однак, повернемось у минуле. Аналіз писемних джерел та археологічних пам’яток доводять, що ніякої сяючої та величної Римської імперії, яка безроздільно панувала над усіма оточуючими народами, не було. Так само відсутнім було відставання та дикість у світі, який не входив до складу Римської імперії і який римляни презирливо називали “варварським”.

Довколишні народи жили своїм активним життям, розвивалися і нічим особливо не поступалися пихатим римлянам. Отож, не було ніякого “варварського” суспільства довкола “цивілізованих” римлян. Європейський світ розвивався паралельно і одночасно.

Хоча Європа й розвивалася паралельно, але серед європейців, безумовно, були свої лідери. Ми далекі від того, аби повністю заперечувати значення Риму у стародавньому світі. Очевидно, що він таки відігравав певну роль у європейській політиці, але лідером не був. Деяку вагу у політичному житті Європи мали германські племена. Але найбільшою і наймогутнішою європейською державою античності, без сумніву, була Велика Скіфія – наша давня Праукраїнська держава.

Щоб приховати цей факт, Московська імперія планомірно знищувала будь-які речові докази колишньої величі України. Ця політика нищення української історії шляхом ліквідації пам’яток була введена у ранг державної зразу ж після Переяславської угоди 1654 року. Отримавши контроль над українськими землями, московити з часом отримали й доступ до історичних першоджерел, які були заховані у монастирях, книгозбірнях та приватних колекціях української еліти.

Першим, хто підписав наказ про звезення до Москви українських книжок, був москвинський цар Олексій Михайлович – той самий, який зумів вдало скористатися недолугістю Богдана Хмельницького і підступно захопити Україну. По Україні почали шастати спеціальні військові загони, які вилучали древні манускрипти, нібито для вивчення та копіювання, і звозили їх до Москви. (Інколи вони конфісковувалися після того, як якийсь український шляхтич попадав у немилість). А назад в Україну ці безцінні пам’ятки минулого уже ніколи більше не поверталися.

Можемо лише здогадуватися, якою була подальша доля вкрадених книжок. Очевидно, що більшість з них (особливо ті, які на думку Імперії видавалися найбільш шкідливими) були негайно знищені. Частина ж манускриптів, які можна було використати у майбутньому для фабрикації брехливої, але зручної для московських царів історії Московії, вціліли. Їх десь надійно заховали у місцях, доступ до яких прості смертні не отримають уже ніколи.

Подібні вилучення проводили усі наступні московські правителі. Але боротьба з українською історією не обмежувалася лише конфіскацією та вивезенням книг до Московії. Відбувалися речі й набагато жахливіші. Так у 1718 році за таємним наказом Петра І було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 (!!!) років.

У 1743 році, за наказом імператриці Єлізавєти Пєтровни, з українських храмів знову були забрані старі українські церковні книги і, уже звично, спалені. А у 1780 році, в часи “прасвєщьоннай імпєратріци Єкатєріни Втарой”, була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка збиралася понад 150 років, і була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі.

У 1833 році “самодєржец Нікалай І” дав наказ забрати з усіх мечетей Криму документи та книги, написані татарською, турецькою та арабськими мовами і спалити на центральних площах міст. Там горіла й українська історія, оскільки багато спалених документів стосувалися України-Русі і її відносин з південними народами.

Вже у “щасливі” совєцькі часи, влітку 1932 року, з Софіївського собору було вивезено близько двадцяти возів історичних цінностей, рукописів та книг, які зникли у невідомому напрямку. У наступні десятиліття (так само – у “невідомому напрямку”) продовжували зникати решта давніх українських книг, які ще дивом зуміли уціліти після кількасотлітніх попередніх чисток.

А у 1964 році за участі КДБ було спалено Українську Національну книгозбірню, де знову у безжальному полум’ї горіла наша давня історія. У період з 1969 по 1979 рік відбулася ціла низка загадкових пожеж по усій території України. Зокрема, у відділі україністики Української Академії Наук, у музеї “Софія Київська”, у Видубицькому монастирі, у Тернопільському медичному інституті, в Успенській церкві та музеї українського мистецтва у Львові.

Кожен раз, коли московська армія проходила Україною (чи то під час Північної війни зі шведами, чи то російсько-французької 1812 року, або ж російсько-німецької 1941-45 р.р.), вона вже звично грабувала українські музеї, церкви, та приватні колекції багатих українців.

І справа не обмежувалася лише банальними грабежами: це була планомірна політика нищення українських історичних об’єктів та пам’яток. Так у 1901 році, за рекомендацією Московської академії мистецтв (!?) було зруйновано давній іконостас в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Безцінні фрески, портрети київських князів, гетьманів та полковників знищили, а унікальний давній розпис зафарбували. І таких випадків було сотні по усій Україні.

У 1915 році (під час Першої світової війни) втікаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московити вивезли з Західної України безцінні пам’ятки української історії, які були вкрадені з музеїв та приватних колекцій.

Під час загарбницької російсько-української війни 1918-1925 років новітні, на цей раз уже не царські, а більшовицькі варвари, зруйнували, або ж вкрали незліченну кількість пам’яток української минувшини. Зокрема, гарматним обстрілом було спалено помешкання відомого історика Михайла Грушевського. Разом з будинком згорів і знаменитий історичний архів ученого, у якому було зібрано рідкісні матеріали та першоджерела, які він використовував під час роботи над історичними книгами.

Це був час, коли будь-який варвар у шкіряній тужурці з маузером на боці і червоною зіркою на кашкеті міг зайти у перший зустрічний музей і забрати те, що йому було до вподоби. Рахунок знищених і пограбованих комуністами протягом війни приватних архівів, книгозбірень та музеїв йшов на тисячі!

Дикі руїнницькі оргії тривали й у наступні післявоєнні роки. Лише за двадцять років (до початку Другої світової війни) було знищено вісім тисяч (!) церков, які по праву вважались безцінними пам’ятками української архітектури та мистецтва. У тому числі: матір церков руських (українських) – Десятинна церква, яка була споруджена ще у 10 столітті за наказом київського князя Володимира Великого, Михайлівський Золотоверхий собор (побудований на початку 12 століття), храм Успіння Пресвятої Богородиці (пам’ятка 12 століття), Пустинний монастир Святого Миколая (12 століття) та інші.

Перед тим, як церкву підірвати, варвари забирали усе цінне. А безцінні давні фрески, вітражі та настінний розпис із живих свідків минулих віків після вибуху перетворювалися на мертву купу каміння та пилу.

Вкрадені ж речі або йшли до російських музеїв (де вони перебувають й по-сьогоднішній день, а про їх повернення москвини навіть не хочуть вести мови), або до приватних колекцій правлячої комуністичної номенклатури (вони й досі знаходяться у їхніх вінценосних нащадків, які тепер, правда, себе називають по-іншому – російською політичною елітою). Ще частина награбованого продавалася за кордон, позаяк злочинній Імперії потрібна була валюта.

Так книга за книгою, експонат за експонатом, пам’ятка за пам’яткою знищувалася Велика Історія Великого Народу. А на заміну їй приходила, сфальшована тими ж крадіями та паліями, убога й недолуга оповідь про нездалих хохлів-малоросів, які самі ні на що не спроможні. І можуть бути хіба лише вічними “молодшими братами” росіян.

Так руйнувалась наша пам’ять, знищувалась наша самоповага, спотворювалася свідомість народу. Колись гордих українців-аріїв перетворювали на бездумне бидло, і, що саме огидне, на вдячних рабів. От і дивуйся після цього, що ми зневажаємо себе, рідну мову, звичаї, традиції й усю свою багатотисячолітню історію.

Знищення писемних та матеріальних пам’яток української минувшини однозначно можна кваліфікувати, як одну із форм етноциду. Існує проста формула: немає історії – немає й історичної пам’яті; немає історичної пам’яті – не може бути й самоідентифікації себе, як окремого етносу; відсутня самоідентифікація – зникають мова, традиції та звичаї; а з їх зникненням – перестає жити й нація. Тобто, ми бачимо планомірне і цілеспрямоване знищення українського етносу, яке триває останніх 350 років.

Тим не менше, ми, українці, продовжуємо жити, і, всупереч усьому, таки маємо реальні докази нашої правдивої Величі. Потрібно лише хотіти їх бачити. Попри те, що Московська імперія ліквідувала майже усі доступні їй пам’ятки матеріальної та писемної культури українського народу, знищити, наприклад, Змієві Вали вона не могла. Так само, як і залишки давніх українських городищ та курганів, яких по усій території України збереглося тисячі! Вціліли й руїни українських міст Причорномор’я.

Але наша Велич не обмежувалася лише надбаннями у світі матеріального. Український народ є творцем того, що не може знищити жодна лиха імперська воля, що не підвладне ні вогню, ні багнетам, ні безжальному молотку вандала.

А саме, – українська нація створила арійський духовний світогляд та вірування, які пізніше ляжуть в основу усіх світових релігій, народного епосу та фольклору багатьох народів світу. Саме ця невмируща Духовна Велич і є свідченням нашої винятковості та особливої історичної місії, покладеної на нас Богами.

Джерело : http://sd.org.ua


Прикріплення: 5690908.jpg (57.2 Kb)
 
GADДата: Понеділок, 23.07.2012, 16:30 | Повідомлення # 9
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Аргументами по брехливій упередженості

Нинішні непритаманні цивілізованому, самодостатньому, й здатному захистити себе від звичних й новітніх форм агресивних аттак та різнобічного узалежнення процеси, котрі відбуваються в Україні, засвідчують неспроможність державних та державницько-патріотичних середовищ належним чином забезпечити громадян України власною, відповідаючою дійсності інформаційною продукцією.

Прикладом тому може бути з"ява на книжкових ятках, шпальтах газет та в інтернеті, іноді претендуючих на сенсаційність й науковість, а здебільше надміру емоційних, переповнених примітивною лайкою й позбавлених логічних та вагомих аргументів опусів, котрі заперечують факт штучності й водночас спрямованості саме супроти українців голоду 1932-33рр..

Аргументи, котрими цинічно жонглюють претендуючі на опонентів особи й надміру заполітизовані українофобські середовища, вражають зухвалою аморальністю й упередженим лицемірством. Проте саме їхня примітивність й стає для багатьох причиною спокуси. Зрозуміло що спроби заперечити факт Голодомору 1932-33рр., рівно як і спроби подати його в цілком іншому, астрономічно далекому від дійчності світлі, криються в політичній площині. Росія (котра визнала себе правонаступником почилого геть не в Бозі Радянського Союзу) відмовляється визнавати насильницьке прилучення теренів колишніх радянських республік наслідком агресії та окупації, оскільки це визнання зобов"яже її взяти на себе відповідальність за всі акти насилля супроти поневолених нею народів.

Прагнення певних шовіністично налаштованих кіл Росії зупинити відцентрові процеси котрі донещодавна мали там місце, й повернути цілковитий контроль над втраченими внаслідок розпаду соцтабору та Радянського Союзу територіями, штовхає оплачуваних Кремлем російських політологів до найрізноманітніших форм перекручення істричних подій. Водночас, оприлюднення Службою Безпеки України списків осіб котрі безпеосередньо віддавали накази внаслідок котрих виник Голодомор, спровокувало окремі юдейські середовища вгледіти в цьому прояв антисемітизму. Причини котрі спонукали євреїв активно долучатись до революційних пертурбацій в Росії на початку ХХ-го сторіччя, свого часу були предметом активного дослідження багатьох науковців й вже мають своє логічне пояснення. Відсутність власної національної держави, в котрій євреї могли б реалізуватись без загрози бути з якихось причин переслідуваними, та запроваджена й практикована царським режимом “межа осідлості” котра суттєво обмежувала євреїв в правах та можливостях й заохочувала багатьох з них до асиміляції, провокувала їх до активної участі в діяльності середовищ котрі прагнули докорінної зміни існуючого на той час соціально-політичного устрою Російської Імперії. Активна участь євреїв в революційному русі, багатьох з них виштовхнула на чільні посади як в комуністично-партійному середовищі, так і в радянських органах влади.

Незнання, замовчування, а можливо і свідома ігнорація цього, спричинились до безпідставних звинувачень нинішньої української влади в антисемітизмі. Взявши брехню на озброєння, підконтрольні зовнішнім потугам й безперешкодно здійснюючі на території України свою антидержавну та антинаціональну діяльність середовища та засоби масової інформації, засвідчили що є одним з знарядь втілення в життя політики подальшого духовного поневолення українців.

Прийняття Верховною Радою постанови згідно котрої Голодомор 1932-33рр. був актом геноциду супроти українського народу та ініційовані Президентом Ющенко заходи котрі спрямовані на вшанування пам"яті померлих, були наслідком кількарічних вимог та копіткої праці над оприлюдненням факту Голодомору патріотично налаштованих громадян, окремих політичних партій та об"єднань. Проте нинішні вкрай недружні й цинічні спроби заперечити факт Голодомору, рівно як і його штучність та антиукраїнську спрямованість, зобов"язують всих небайдужих до долі України докласти максимум зусиль для того аби узабезпечити громадскість від цілеспрямованого дезинформування. Очевидці тих подій (котрих щороку стає все менше і менше) вже засвідчили перед власними нащадками правду про ті події. Усні перекази в часи комуністичного тоталітаризму нерідко ставали причиною різноманітних форм переслідування й репресій, а зібрані й задокументовані свідчення в часи незалежності навіки залишаться доказом злочинності й антинародності за власною суттю тоталітарного режиму побудованого на марксистсько-ленінської ідеології.

Проте наявні в архівах документи, рівно як і дослідження суті нівелюючого людську гідність комуністичного вчення, потребують суттєвого дослідження науковцями, істориками, політологами, а зроблені ними висновки якнайширшого оприлюднення. Чимало архівних та історичних джерел донині є неоприлюдненими з причини незрозумілої засекреченості. Існуюча в Україні патріотична преса є вкрай заполітизованою, а її видавці й власники, коли з причини браку коштів, а коли й внаслідок вимушеного (мовляв політичні обставини примушують) й свідомого відкладання “до кращих часів” матеріалів й публікацій наукового матеріалу про Голодомор, позбавляють широкий загал змоги отримати більш конкретну, й посилену фаховими висновками інформацію. Попри те, здійснювані Президентом кроки котрі спрямовані на більш широке висвітлення подій 1932-33рр., та оприлюднення наукових досліджень довкола цієї тематики, з часом таки дадуть позитивні наслідки. Нинішня відсутність спромоги належним чином інформувати загал про результати досліджень науковців та різноманітних комісій є суттєвим гальмом на шляху поступу українського суспільства.

Ігнорація того факту що переважна більшість бід і негараздів українського народу була наслідком його бездержавності, є вагомою і суттєвою загрозою в справі побудови реально а не формально незалежної, самодостатньої, й спрямованої на всебічне задоволення потреб громадян держави. Насильницьке прилучення теренів України до інших, чужих за духом і суттю держав, нерідко провокувало українців до найрізноманітніших форм спротиву. Прагнучи утримати захоплені території, й водночас використовуючи український нарід як знаряддя задля досягнення власних забаганок, окупанти вдавались до найрізноманітніших форм упокорення та всебічного узалежнення поневоленого українського народу. Одним з шляхів в справі досягнення цієї злочинної мети, був й штучний голод 1932-33рр.

Гідною відповіддю на публікації й заяви котрі заперечують факт Голодомору та його саме антиукраїнську сутність, рівно як і далеким від дійсності висновкам безпринципних й паразитубючих на темі Голодомору кар"єристів, було проведення 18-го грудня в приміщенні “Національної Академії державного управління” при президентові України всеукраїнського круглого столу на тему “Державна політика Голодомору в Україні у Радянську добу: аналіз історичних причин та наслідків”. Прикро що такі події оминають увагу журналістів, не набувають належного розголосу, не збирають чисельної слухацької аудиторії, й проводяться виключно з ініціативи кількох дійсно небайдужих до долі рідного народу патріотів. Проте біблійна мудрість “Хто стукає — тому відчиняють” й народне прислів"я “Вода камінь точить” дають підствави стверджувати що здійснювані заходи з часом дадуть плідний урожай. Доповідачі, серед яких були академік НАН України Ігор Юхновський, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, заступник директора науково-дослідного інституту українознавства Тарас Кононенко, кандидат політологічних наук Петро Вознюк, народний художник України Микола Сядристий, кандидат історичних наук Володимир Омельчук, грунтовно й аргументовано, з посиланням на джерела довели що Голодомор 1932-33рр. дійсно-таки був актом цілеспрямованого винародовлення українського народу.

...далі буде.....
 
GADДата: Понеділок, 23.07.2012, 16:31 | Повідомлення # 10
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
....продовження....

Чимало фактів та подій про котрі йшлось на конференції донині не були належним чином оприлюднені. Проте об"єктивні та зумисні перешкоди котрі унеможливлюють отримання загалом відповідаючої дійсності інформації, жодним чином не нівелюють їхню вагомість й потребу бути донесеною до відома якомога більшої частини українського загалу. Історики та дослідники минулого вже давно узгодили ту істину, згідко котрої вивчення й дослідження конкретних подій неможливе без дослідження й реалій тогочасного суспільства. Станом справ на 1920-41рр. (в проміжок цього часу відбувся й Голодомор) українці були бездержавною нацією, а терени на котрих вони компактно проживали поділеними між чотирма недружньо налаштованими один супроти одного державами. Розпочатий в підрадянській Україні інтелігенцією й навіть підтриманий окремими націонал-комуністами процес коренізації (себто повернення до національної культури котра насильно видавлювалась з побуту й занедбувалась в часи царату) викликав серйозне занепокоєннє в тогочасних комуністичних можновладців, котрі небезпідставно вбачали в цьому загрозу можливого постання питання про вихід України зі складу СРСР або принаймні змаг за надання якомога ширшої автономії та обмеження впливів Москви в Україні. Здійснювана кремлівськими чільниками політика була спрямованою на цілковиту концентрацію влади у власних руках. Будь-які дії котрі поставали не з ініціативи Кремля, ствали причиною цькування і репресій. Доречною буде згадка про незаздрісну долю колаборантів з числа націонал-комуністів Панаса Любченка, Віталія Приймакова, Миколи Хвильового, сина Михайла Коцюбинсього. Возведені в ранг державної політики нівелювання й занедбання людської гідності та приватної власності, колективізація й так звана індустріалізація (коли шляхом нав"язування великої будови українців відлучали від традиційних форм господарювання) були чужими та ворожими духові й звичаям українського народу. Логічно що українці вдавались до найрізноманітніших форм спротиву. Збройний опір доповнювався ігнорацією закликів до вступу в колгоспи, а примусова й підневільна праця була вкрай неефективною.
Практикована на той час імперськи налаштованою комуністичною верхівкою політика “експорту революції” вимагала “створення передреволюційних умов” в інших країнах. Тогочасна світова економічна криза (в справі захисту від котрої значна кількість країн світу керувалась вузьконаціональним егоїзмом), виявилась непоганою нагодою вплинути на світову політичну ситуацію. Захищаючи італійців від загрозливих і згубних тогочасних процесів, уряд фашистської Італії орієнтував власну економіку на внутрішній ринок. Вже згодом, в часі Другої Світової війни, з причини надмірної замкнутості й відсутності здорової конкуренції, італійці не змогли протистояти передовим технологіям США й Англії, проте здійснювані в той час дії Мусоліні заслуговують на цілковите схвалення. Логічно вчинила й Англія, котра зосередилась на торгівлі зі своїми колоніями. Цілком інакший стан справ був в тогочасній Німеччині. Відсутність колоній та нав"язані внаслідок поразки в Першій Світовій війні зобов"язання, суттєво обмежували німецький уряд в справі захисту від кризи й потребували впливів ззовні. Користуючись нагодою та прагнучи люмпенізувати й пролетарізувани німецьких селян, Сталін зумисне розпочав політику “червоного демпінгу”, себто за безцінь продавати відібране в українських селян зерно німецьким урядовим чинникам. Неспроможність німецьких селян продати зерно державі, провокувало їх до розорення й виїзду до міст в пошуках заробітку, де долучаючись до лав робітничого класу (котрий згідно марксового й ленінського вчення є “основним рушієм революції”) піддавались відповідній ідеологічній обробці комінтернівських агітаторів. Цитовані на круглому столі документи (наприклад лист німецького посла Шиллера котрий під грифом “Цілком таємно й не для поширення” був надісланим з Москви до Берліну) давали підстави стверджувати що тогочасний світ був цілковито поінформованим про стан речей в Україні. Проте меркантильні, егоїстичні, а головне дочасні в своїх можливостях інтереси взяли гору над здоровим глуздом й почуттям обов"язку протистояти несправедливості. (Доречними будуть аналогії й з нинішніми діями Сполучених Штатів, котрі узалежнивши національну валюту багатьох країн від долара, намагаються коштом інших ослабити кризові процеси в себе.) Згадана й цитована в часі круглого столу “Директива” ЦК ВКП(б) й РНК СРСР “Щодо запобігання масового виїзду голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі” за підписом Молотова й Сталіна вимагала унеможливити виїзд українських селян “на Волгу, Московську область й Білорусію”. Даний документ дає непогану нагоду спростувати заяви про “голодуюче Поволжжя”.

Кілька слів і про форми та методи котрими окупаційний режим намагався узаконити пограбування українського народу. 7-го серпня 1932р. був прийнятий закон згідно котрого створене з відібраного в селян інвентарю колгоспне майно вважалось державним. 1-го січня 1933р. Сталін звернувся до українських селян з погрозою, що за невиконання нав"язаних планів селяни ним і розплатяться. Конфісковане внаслідок цих законів майно колгоспників, безкоштовно передавалось колгоспам Росії. Це також є причиною небажання визнавати останьою фактів узаконеного пограбування українців на користь росіян. Жахливим свідченням масштабів трагедії було й порівняння кількості померлих від голоду з кількістю загиблих в часі Другої Світової війни в одному з сіл Фастівського району що на Київщині. Війна скоротила кількість населення майже на дев"яносто осіб, а голод знищив більше чотирьохсот.

Вартим уваги громадскості мусить бути й факт несправедливо замовчуваних або вкрай рідко згадуваних нині голодів 1921-22рр. й 1946-47рр. Один голод міг-би бути й наслідком природнього неурожаю, але три є нічим іншим як цілеспрямованою політикою. Згадуючи про голод в інших регіонах Радянського Союзу, доповідачі наголошували на тому що вони в першу чергу торкнулись ті райони, котрі були заселені етнічними українцями. Прикордонні райони Курщини й Орловщини є етнічними українськими теренами, тож штучний голод в них був формою винищення автохтонів й уможливлення безперешкодного заселення цих територій вихідцями з центральної Росії. Згадували промовці і про причини голоду в Казахстані. Спроби примусити казахів осісти, стали причиною порушення їхнього традиційно кочового укладу життя.

Позбувшись отар й осівши на неродючих піщаниках, казахи звичайно ж не змогли відразу навчились вирощувати зернові культури. Проте в часі голоду їм ніхто не забороняв виїздити до інших регонів СРСР. Більше того: казахські компартійні діячі звертались з листами проханнями до керівників прикордонних з Казахстаном російських районів й областей всебічно полегшити побут прагнучих перечекати голод в Росії казахів й забезпечити їх роботою. Відомі й випадки коли окремі казахські племена відкочовували в Китай, і там очікували сприятливих для повернення часів. Очікує більш детального дослідження й доля мешканців Смоленщини, котра також не виконала непомірний план з хлібозаготівлі. Проте в росіян й білорусів котрі її заселяють ніхто не відбирав посівні запаси як це чинили в Україні, й не зачиняли білоруських шкіл та газет, як це чинили з українськими школами й газетами на Кубані.

Правда не втрачає від того що її замовчують або перекручують. Прийде час, й новітні фальсифікатори історії та ідеалізатори комуністичного тоталітаризму випаруються як вранішня роса від сонячного проміння. Проте спричинений зневагою до загиблих біль ще довго ятритиме душу. Заробляти на зневазі до мертвих — злочин.

Джерело : http://sd.org.ua
 
GADДата: Середа, 25.07.2012, 18:08 | Повідомлення # 11
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Озброєні люди захопили музей Трипільської культури



У селищі Трипілля (Київська область) озброєні люди зайняли територію музею Трипільської культури «Прадавня Аратта - Україна». Як повідомив директор музею Олександр Поліщук, відбулося це «у зв'язку з продажем будівлі музею власником».

«21 липня 2012 року на наш музей стався бандитський напад людей, озброєних спецзасобами. Очолював групу один із засновників музею, який заявив, що він є представником науково-виробничого об'єднання «Археологічний спадок і сучасність». Також він заявив, що продав будівлю музею зазначеній організації і не є власником будівель музею», - розповів Поліщук.

Разом з тим у замдиректора музею відібрали ключі, і після цього жодного із співробітників на територію не допускали.

За словами Поліщука, документи про згадану вище угоду йому ніхто не надав. У міліції повідомили, що ознайомлені з документами і що продаж будівлі музею пройшла законно.

Зараз музей закритий.

«Доступу на територію засновники музею не мають, що небезпечно для унікальної колекції історичних старожитностей епохи трипільської цивілізації, внесеної засновником і директором музею в статутний фонд. За оцінкою Національного історичного музею України, вартість колекції становить 5 млн. доларів», - зазначив Поліщук.

Приватний історико-археологічний музей трипільської культури «Прадавня Аратта - Україна» в с. Трипілля існує 7 років, знаходиться поблизу місця, де київський краєзнавець Вікентій Хвойка відкрив трипільську археологічну культуру. Музей має унікальну колекцію артефактів VI-III ст. до н.е., експозиція складається з 500 експонатів. За час діяльності його відвідало 200 тис. чоловік.

Джерело: http://tvi.ua
Прикріплення: 4719775.jpg (72.9 Kb)
 
GADДата: Субота, 25.08.2012, 15:02 | Повідомлення # 12
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Про таємниці Трипілля - однієї із найдавніших цивілізацій світу.

 
GADДата: Субота, 08.09.2012, 20:04 | Повідомлення # 13
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
За победу 1812 года Россия заплатила почти полувековым отставанием от Европы в развитии



Для России война не закончилась ни в 1812-м, ни в 1814 году. Она закончилась в Крыму в 1856 году, когда Российская империя проиграла войну тени побежденного ей гиганта — абсолютно бездарному племяннику Наполеона Бонапарта.

Об этом пишет Сергей Черняховский в Gazeta.Ru.

Эта война началась не в июне 1812 года. Она началась зимой 1798-1799 годы, когда Россия в союзе с Австрией, Англией, Турцией, Швецией напали на Францию и царские войска вторглись в освобожденную ранее от многовекового австрийского владычества Северную Италию.

С войной 1812 года все далеко не так просто и однозначно, как мы учили в средней школе.

Что однозначно и неоспоримо:
Подвиг народа. Мужество солдат. Победа России. И мудрость Кутузова.

Что неоспоримо, но неоднозначно:
Падение Наполеона. Распространение экономического доминирования Англии и экономических норм Англии на европейском континенте. Поворот вспять процессов обретения территориально-политической целостности рядом рождавшихся европейских государств.

Что неоспоримо и однозначно негативно:
Реставрация Бурбонов во Франции. Победа реакции на европейском континенте. Создание Священного Союза.

Войну 1812 годов традиционно ставят в один ряд с изгнанием поляков в 1612 году, с Северной Войной против Швеции в 1700–1721 годах. С Великой Отечественной войной 1941–1945 годов.

В начале XVII века стоял вопрос о защите национального суверенитета. В начале XVIII века – о том, обеспечит ли Россия себе выход в Европу, к европейским морским коммуникациям, вернет ли себе свои старинные территории у Балтийского моря или останется запертой в глубине континента.

В Великую Отечественную войну речь шла о сохранении собственной государственности, выживании народа, который планировалось физически уничтожить, о сохранении самостоятельно выбранного пути развития.

В отличие от названных войн в 1812 году никто не угрожал суверенитету России. Никто не пытался отгородить ее от мировых коммуникаций. Никто не пытался ни уничтожить ее государственность, ни уничтожать ее народ.

Не было даже того небольшого и не всем понятного смысла, который был в Первую мировую войну: на официально-политическом уровне – за Сербию, на скрываемом реально-политическом – за Босфор и Дарданеллы.

Конечно, Наполеон вторгся в Россию. Дошел до Москвы. Занял ее. Его, конечно, нужно было отсюда выпроводить. Что Кутузов блестяще и исполнил. Правда, как писал Лев Толстой в «Войне и Мире», в Москву Наполеона вел рок. И он же изгонял обратно, с силой сжимавшейся и начавшей распрямляться пружины.

И мешать, по мысли Толстого, этому движению рока – было бесполезно: каждый раз, когда русская армия вставала на пути Наполеона что в его движении в Москву, что в его движении обратно – Наполеон опрокидывал ее и шел своим путем.

Русское оружие покрыло себя славой в битве при Бородино. Наполеон начал ее, имея 135 тысяч солдат и 587 орудий. Русская армия – от 130 до 140 тысяч и 624 орудия. Наполеон вел наступательный бой, русская армия сражалась на хорошо укрепленных позициях. Наполеон ввел в сражение немногим более половины имевшихся в его распоряжении войск. Русская армия общими усилиями отразила его атаку. Три основные позиции, на которых она располагалась: Багратионовы Флеши, Батареи Раевского и Семеновское. Она дралась сверхгероически – и была выбита с двух из этих позиций, оставила и флеши, и батареи. Семеновское осталось за ней. Правда, Наполеон на него так и не двинул свои войска. И отразил все контратаки противника. Отборные части Наполеона остались свежими и нетронутыми. Когда Кутузов и его штаб подвели итоги, стало ясно, что ни одно подразделение русской армии больше небоеспособно и сражаться на следующий день не сможет. Почему военный Совет в Филях закончился единоличным решением Кутузова сдать Москву. Традиционная формула – чтобы спасти армию, Кутузов пожертвовал Москвой. То есть – армия в этот момент сражаться была уже не способна. Практически все битвы войны, кроме ничейно закончившегося сражения под Малоярославцем, Наполеон выиграл – и когда шел на Москву, и когда из Москвы уходил. Под Березиной русская армия попыталась все-таки разбить голодных французских солдат. Как запишет Денис Давыдов, описывая это сражение, французская гвардия двигалась вперед сквозь атакующие ее русские части, как стопушечный фрегат проходит через пытающиеся преградить ему дорогу рыбацкие лодчонки.

Просто этих солдат, двадцать лет подряд громивших все армии Европы, на поле битвы в принципе нельзя было разбить. Дело не в том, что они были солдатами Великой армии – дело в том, что они были солдатами Великой Революции.

Наполеон выиграл практически все военные сражения войны 1812 года. Кутузов выиграл войну.

Наполеон потерпел поражение, потому что он сам не понимал, каковы его цели в этой войне. Точнее, он, конечно, знал, ради чего он войну начинал – ради того, чтобы добиться от Александра Первого исполнения обязательств по Тильзитскому мирному договору. В первую очередь, связанных с выполнением континентальной блокады. Которые тот, подписав, не хотел исполнять. Но эти, пусть и важные задачи, абсолютно не стоили того масштаба, который война приобрела.

Война 1812 года была не некой абстрактной войной, вызванной тем, что захватчик Наполеон вторгся, стремясь к мировому господству в Россию, это была четвертая франко-русская война за полтора десятилетия, причем три предыдущие из них начинала Россия, раз за разом нападая на Францию далеко от своих собственных территорий.

В 1812 году – действительно первым войну начал Наполеон. Правда, как пишет великий русский историк Соловьев, его на это старательно провоцировал Александр Первый, желавший разорвать мирный договор. Но пришедший к выводу, что, во-первых, выгоднее будет, если на этот раз не Россия нападет на Францию, а Франция на Россию, а, во-вторых, что более выгодно будет вести войну, не ведя свою армию в Европу – а на пространствах России, включив в войну ее население.

Но для России война не закончилась ни в 1812, ни в 1814 году. Она закончилась в Крыму в 1856 году, когда она проиграла войну тени побежденного ей гиганта – его абсолютно бездарному племяннику. И заплатила за свою помощь в победе Англии, Австрии, Пруссии и Бурбонам и католическому престолу своим почти полувековым отставанием в развитии.

Джерело : http://crime.in.ua
Прикріплення: 7163261.jpg (31.0 Kb)
 
GADДата: Понеділок, 10.09.2012, 12:36 | Повідомлення # 14
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Історичні факти- так для загального ознайомлення.

http://h.ua/story/195811/#photo
 
GADДата: Понеділок, 17.09.2012, 08:32 | Повідомлення # 15
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Хотинська битва 1621 року. Бій козаків з слонами та верблюдами...



► Хотинська війна 1621 року об’єднала польсько-козацькі війська чисельністю близько 80 тис. воїнів під керівництвом коронного гетьмана Я.Ходкевича, королевича Владислава (майбутнього короля Владислав IV), гетьмана С. Любомирського та гетьманів запорізького козацтва П.К. Сагайдачного, які завдали поразки 250 тисячній турецькій армії Османа ІІ. У цій війні яскраво розкрився полководницький талант козацького ватажка П.Сагайдачного та загальноєвропейське визнання отримали сміливість, мужність і вміння перемагати українського козацтва.

► Під стінами фортеці турецькі війська понесли величезні втрати, серед загиблих були відомі османські військовики Мегмед Каракаш Паша та Доганджи Алі Паша. У Хотинській епопеї брали участь відомі діячі того часу, з-поміж них на особливу увагу заслуговують особи П.Могили майбутнього митрополита і реформатора та М.Дорошенка – гетьмана реєстрового козацтва.

► Доктор історичних наук Сергій Пивоваров про Хотинську фортецю.

► У боях під Хотинською фортецею застосовували різні типи найновішої на ті часи зброї. Військові начальники Османської Порти навіть використовували бойових слонів та верблюжу кавалерію. – Ці екзотичні тварини, яких не бачила більшість європейських вояк, з гучним ревом і тупотінням шалено неслися назустріч противнику і могли налякати найвідважніших воїнів.

► Однак під Хотином «секретна» зброя турецьких султанів не виправдала надій завдяки мужності українських козаків і польських воїнів.

► До таких нововведень, які мали залякати противника у битвах за Хотин, належать бойові слони та верблюжа кавалерія султанської армії. Вперше турки використали під Хотином бойових слонів і верблюдів 1621 року. Тоді під стіни фортеці турецький султан привів 250-тисячну армію. В її складі були чотири бойові слони і декілька тисяч верблюдів. Яку ж небезпеку для козаків Петра Сагайдачного та польських воїнів гетьмана Яна Ходкевича таїли ці, загалом мирні, тварини?

► Під час бою слони виконували роль потужних таранів, які розривали стрій противника, винищували ворога, руйнували укріплення. Для бойових дій слонів спеціально навчали. Вони вміли топтати ворога ногами, хапати вояків хоботом і кидати на землю, орудувати бивнями. Для роздратування слонів їх оприскували червоним вином чи тутовим соком.

► Як показує перебіг боїв під час Хотинської війни, слонів не злякалися, бо як могли внести безлад якісь слони в ряди українських козаків? Вони вже їх бачили під час морських походів й нападів на міста Османської імперії. Та й місцевість під Хотином аж ніяк не сприяла застосуванню слонів, яким потрібен рівний простір, а не високі береги Дністра і глибокі яри з видолинками. І головне, чи міг злякатися слона український козак, якому «і сам чорт не страшний». Переконавшись у неможливості застосування бойових слонів під Хотином, Осман ІІ після підписання мирної угоди одного із них подарував польському королевичу Владиславу, а інших повернули до Туреччини.

► Але слони, яких побачили під Хотином, запам’яталися козакам. Вони навіть увійшли до сюжетів розпису на лубочних картинах і керамічних кахлях. Зокрема, на одній із кахель, виявлених на Уманщині, зображено слона з погоничем. Тут же є пояснювальний напис «слон» та залишок дати «16...», очевидно, 1621 рік.

► Ще однією твариною, яка мала допомогти турецькому воїнству оволодіти Хотином, був верблюд. Разом із армією султана під фортецю пригнали декілька тисяч верблюдів. Вони використовувалися переважно, як в’ючні тварини для перевезення живої сили і вантажів, а також входили до формувань спеціальної верблюжої кавалерії.

► У битвах під Хотином верблюди, як і слони, не стали «секретною» зброєю і не допомогли перемогти польсько-козацьке військо. Більше того, під стінами фортеці від гарматного вогню та несприятливих умов загинула значна кількість верблюдів. Польський посол в Туреччині Криштоф Збаражський відзначав: «Самі воїни сильно зубожіли через Хотинську війну, тому що там загинула численна кількість коней і верблюдів».

► Спроби використовувати слонів і верблюдів у битвах за Хотин продовжилися і в наступних кампаніях, – зазначає Сергій Пивоваров. – У російсько-турецьких війнах XVIII століття серед захопленої царськими військами здобичі постійно фігурують сотні верблюдів. Наприклад, тільки в одному бою під стінами фортеці 1769 року командувач (згодом генерал-фельдмаршал) російського з’єднання князь Прозоровський захопив «обоз турецький, взяв три прапори, пашинську срібну булаву, 150 нав’ючених верблюдів...»

► Довідка:

► Бойові слони у Європі
Є вропейці вперше познайомилися із бойовими слонами під час Східного походу Олександра Македонського у ІV столітті до нашої ери. В битві під Гавгамелами персидський цар Дарій ІІІ використав п’ятнадцять слонів, а згодом в битві проти індійського царя Пора армії Олександра протистояло вже 200 бойових слонів. Македонці лякали слонів факелами з вогнем, підрізали сухожилля на ногах за допомогою спеціальних сокир.
Через декілька століть із бойовими гігантами познайомилися й римляни, які змушені були засвоїти прийоми боротьби із слонами карфагенського полководця Ганнібала.
Для цього вони використовували свиней, крик яких лякав слонів.

Джерело: www.facebook.com
Прикріплення: 1480906.jpg (113.2 Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » ІСТОРІЯ » ІСТОРІЯ
  • Сторінка 1 з 6
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • »
Пошук:

Вверх