Четвер, 21.09.2017, 05:17
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » ЖИТТЯ » Побутове » Соціум
Соціум
GADДата: Понеділок, 24.09.2012, 21:38 | Повідомлення # 1
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Про взаємозв’язок президента-гопника з бидлом у маршрутці



Українці цілком закономірно мають владу, яка складається з гопників і поводиться відповідно. Адже ми спокійно терпимо знущання над собою у громадському транспорті, на вулиці і в магазині. І водночас — покірно дозволяємо можновладцям ґвалтувати себе кожного дня.

Вчора ввечері я повертався додому з церковного богослужіння. На кінцеву зупинку нарешті підійшла “маршрутка”, і я із задоволенням зайшов у теплий автобус. Ще більше мене потішила наявність вільних місць. З величезною радістю я сів, відкрив свій Macbook Pro і продовжив читати pdf'ку чергового випуску журналу “Вокруг света”.

Спершу я “проковтнув” статтю про свіже дослідження від відомого фізика Фрімена Дайсона і спеціаліста у галузі комп'ютерних наук Уільяма Пресса щодо теорії ігор. Виявляється, існують стратегії, користуючись якими, гравець може впливати на виграш противника, незалежно від дій останнього. Наступною стала стаття про припустимість застосування в одному дослідженні різних наукових методів. Потім я розглядав інфографіку Нобелівських перемог різних країн у всіх існуючих номінаціях.

На жаль, моєму науково-популярному зануренню заважала одна річ. Буквально перед відправленням автобусу до нашої квазігрупи приєдналися два персонажі, які й стануть “цвяхами” майбутньої сюжетної лінії.

Один з них тримав в руці пляшку пива, але поводився доволі стримано, у порівнянні зі своїм товаришем. Той був яскравим втіленням всіх існуючих анекдотів і уявлень інтернет-публіки щодо гопників: спортивний одяг, вираз обличчя на мінус 100 балів IQ, відповідна манера спілкування (обов'язковий тупуватий смішок після кожної короткої фрази) тощо.

Його мова була щедро пересипана нецензурною лайкою. Гучність оповіді дозволила всім пасажирам ознайомитися з перебігом життя цього персонажа протягом останніх двох діб. Після п'яти хвилин звукового супроводу нашого маршруту я зрозумів, що читати далі немає змоги. Я закрив свій ноутбук і сконцентрував увагу на головному клоуні маршрутного таксі.

В мені кипіла боротьба між бажанням змусити бидлана стулити пельку - і страхом отримати по фізіономії. Крім мене, в автобусі сиділо ще четверо-п'ятеро мужиків, які за бажання легко відлупцювали б уродженця вулиці Меблева смт. Коцюбинське. Але вони були настільки ж мовчазними, наскільки й кремезними - і робили вигляд, що в автобусі нічого такого не відбувається, і їх це не стосується.

Гопник відверто глузував з цієї відстороненості інших пасажирів. Спершу він жартував, що зараз його закопають на цвинтарі (наш автобус по маршруту проїжджає цвинтар), а потім додав, що тут, схоже, усіх все влаштовує. Мене остаточно розлютили слова, що йому соромно лише перед однією жінкою за свою поведінку: він відверто “срав на голови” людішкам, а вони мовчазно з цим погоджувалися.

Я розпочав зі слів “ти мене дістав”, і розпочалася наша словесна дуель. Погрози один одному зрештою, на щастя, ні до чого не призвели. Хоча, мабуть треба було доїхати до його станції призначення, і віртуальне змагання перетворити на фізичне.

Останнім часом в мене регулярно трапляються зустрічі з “найкращими представниками” українського суспільства. Влітку я їхав у херсонській маршрутці до залізничного вокзалу. Група щасливих херсонців — три чоловіки, три жінки і четверо дітей — поверталася з місцевого гідропарку. Під час дороги дорослі члени групи вирішили допити напівпорожню пляшку горілки. Моє культурне зауваження (“думки вголос з приводу”) згенерувало конфлікт, який ледь не переріс у масову бійку.

Відтоді я почав серйозно замислюватися над придбанням легальних/нелегальних засобів захисту: від газового балончика — до телескопічного кийка.

На прикладі цих двох “кейсів з життя” я хочу сказати про наступне: в ці моменти я відчував жахливу нездатність нашого люду боротися зі свавіллям, котре діється прямо у них під носом. Більшість або мовчки спостерігає, або й заплющує очі, керуючись “золотим” правилом: “тихіше їдеш — далі будеш”. Такі “сміливці”, як я, спроможні лише на словесне зауваження та на порожні погрози “вийти і розібратися”. Я впіймав себе на думці, що зі всіма своїми правильними ідеями, прочитаними книжками, написаними статтями про соціальний капітал, водночас, проявляю повну імпотенцію до перемоги над злом.

Це ж треба бути настільки наївним! Сподіватися на перемогу над бидло-президентом та його люмпен-клікою — і демонструвати повну безпорадність у знешкодженні гопника у маршрутці. Він тебе, на відміну від “регіоналів”, не посадить за ґрати, не відбере житло, бізнес. Максимум, що тобі загрожує — пара фінгалів і зламаних ребер. Але наступного разу бидло поводитиметься чемно, а ти нарешті зламаєш в собі страх і, можливо, відкриєш в собі силу Супермена/Бетмена/Робокопа, або іншого героя твого дитинства.

Історія повторюється з дня на день: бидло влаштовує перед твоїми очима вакханалію (голосно співає під вікнами, сцить біля будинку, бухає і матюкається у маршрутці); ти морально засуджуєш; приходиш додому і проклинаєш цю країну; вмикаєш інтернет і пишеш у Facebook про те, як все погано тут — і як чудово жити десь там.

Громадсько-активні, громадянсько-свідомі, пасіонарно-налаштовані люди цієї країни проявляють жахливу нездатність домовитися між собою і об'єднатися заради усунення бидла. Доки ми дозволятимемо гопникам сцяти нам на поріг, наш президент випорожнюватиметься нам на голову зі свого золотого Межигір'я.

А зараз залишається переглянути серіал “Декстер” і кінострічки на кшталт “Законослухняний громадянин”, “Пила” - і радіти перемозі віртуальної справедливості над віртуальним свавіллям.

P.S. Пішов шукати по сайтам засоби самооборони. Хто знає — наступного разу бидло не лише розповідатиме про “подвиги”, а й спробує вдатися до них саме зі мною.

Джерело: http://infocorn.org.ua
Прикріплення: 2169068.jpg(9Kb)
 
GADДата: Неділя, 07.10.2012, 15:03 | Повідомлення # 2
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Украинцы и русские ведут себя на дорогах абсолютно по-разному

Всегда подозревал, что медиаперсоны привирают, но не думал, что настолько, пишет urb-a. Нам, рядовым людям, ездящим на обычных бюджетных машинах, они вбивают в голову идеи, не имеющие никакого сходства с реальностью. Одна из таких идей — «русские» территории Украины. Вот уже больше двух лет я ищу эти самые территории, и никак не могу найти. Не буду говорить про Галичину и Волынь, скажу о том, что действительно знаю: о дальних дорогах и прилегающих населенных пунктах центральной и юго-восточной Украины. Так вот, даже там все иначе.


Для меня, автопутешественника со стажем, шоссе – это система отношений. У трассы, как и у машины, есть свой собственный дух, свой норов и даже своя национальность, которая определяется не языком придорожных баннеров, количествами заплаток и выбоин, а отношением к человеку. Трасса живая. И если ты даже ни разу не вылез из машины, то спинным мозгом чувствуешь ее воздействие на душу.

Когда в одиннадцатый раз пересекаешь таможню в Нехотеевке, то хорошо и сразу начинаешь чувствовать, чем украинская цивилизация отличается от российской. При всех очередях и раздолбайстве, дистанция между тобой и человеком в форме здесь меньше. И вообще, в целом она – меньше.

Сделаю оговорку, чтобы было понятно, о чем речь. Для меня народ – это не гимн, не флаг, не фамилия и даже не язык, а состояние психики, а если точнее, то душевные порывы. Например, в Москве все говорят на русском. Но в Москве русские не живут. В Москве живут русскоговорящие жители интернационального мегаполиса, у которых два душевных порыва – деньги и карьера. В мире есть еще один народ, для которого главное – деньги и карьера, это американцы. Поэтому, когда в Украине спрашивают, что за народ живет в Москве, я так и отвечаю: американцы. Люди смеются, но потом, возвращаясь с московских заработков, говорят: «Не, Игорь, ты был не прав. Они хуже американцев».

Можно говорить по-русски и быть «хохлом». А можно быть типичным украинцем и вообще не знать мовы. Именно с такими людьми я преимущественно и встречался на трассах юго-восточной Украины.

Гаишники. Между российскими и украинскими гаишниками есть одно принципиальное отличие, делающее их представителями не просто разных, а диаметрально противопложных планет. Это внутреннее отношение к водителям. Подчеркну: внутреннее.

Российский гаишник относится к тебе как госчиновник, украинский — как парень из соседней деревни. Как следствие: российский гаишник надменен и двуличен, украинский – прост в общении и цинично откровенен. Российскому гаишнику ты сам должен намекнуть о том, как лучше разойтись обоим. Украинский тебе об этом подскажет первым. И когда ты кладешь им деньги за нарушение ПДД, то у тебя складывается внутренне ощущение, что российскому гаишнику ты платишь наличкой что-то вроде «госпошлины», а украинскому даешь обычную бандитскую мзду за проезд. И наконец, для российского гаишника ты – нарушитель закона, для украинского «дайца» – ты просто лох, пусть даже из соседней деревни.

Дальнобойщики. В России они образуют отдельную касту, я бы даже сказал, секту, со своими «молитвенными домами» в виде «их» кафе, «их» стоянок, куда легковушкам лучше не соваться, длинных поездов из нескольких фур без просвета для обгона. На Украине дальнобойщики ведут себя не так высокомерно. Любое кафе – для всех. Из-за соседнего столика они охотно спросят, почем ты брал свою развалюху, расскажут, кто сколько телок поимел на трассе, спросят, сколько у тебя детей. Они тоже, в общем, «свои».

Персонал кафе – и тут две большие разницы. В России официантки в придорожных закусочных и кастелянши в мотелях относятся к тебе как к пустому месту. Они смотрят как бы «сквозь тебя». Ты им не интересен в принципе. В украинском придорожном кафе новый клиент – это маленькая сенсация. Разговоры про откуда и куда. Какой-то интересный случай из жизни. Попросишь черного хлеба к борщу, ответят с хохотом: «У нас черный только свиньи едят! Можем ржаного порезать». И только отъехав, ты вдруг поймешь, кто такие эти «свиньи» и сколько с тебя содрали за борщок с чесночком.

Отношения между водителями на трассе — тема для отдельного большого разговора. Расскажу лишь то, что явно бросается в глаза. Все знают, как водители предупреждают друг друга о гаишниках на дороге? Правильно, мигают друг другу фарами. И здесь, на мой взгляд, таится самое интересное отличие.

В России на шоссейных дорогах существует негласная кастовая сегрегация по видам транспорта: фуры, джипы, малолитражки, автобусы. »Россиянские» касты на трассе между собой практически не общаются. О гаишниках чужих не предупреждают. Дальнобойщики — только дальнобойщиков, автобусы – своих, и так далее. Более того, между кланами в России идет скрытая война.

Летом 2009 года нас на М6 скинула с трассы фура. Шли на новеньком «Ситроене» в сторону Тамбова. На скорости 130 обгоняли фуру и, когда поравнялись с ее кабиной, та, не включив поворотника, резко дала влево — прямо на нас. Мы тоже дали влево, на встречную обочину. Там на щебенке нас закрутило и вынесло задом в кювет. Фура даже не остановилась, хотя водила не мог не видеть, что произошло. Потом мы много слышали, как фуры скидывают с трассы иномарочки. Знакомый таксист из Тамалы объяснил просто: «Классовая ненависть».

В Украине ситуация совершенно иная: мигают друг другу все типы транспорта без исключения (ну или почти что все). Фуры не только не мешают, но, как правило, помогают делать обгон, давая знать поворотником, что впереди – свободно. Очень часто грузовые на однополосном подъеме вообще уходят на обочину, давая легковушкам возможность опережения. Джипы тебя сзади фарами и тушей не давят, а просто ждут возможности обогнать. И вообще, на Украине к бедным машинам, включая старые «копейки», отношение более человечное. Да, к ним относятся как к равноправным участникам движения. В Украине совсем другая дорожная мораль.

Это явление я для себя назвал «дорожной демократией». И вообще, мне кажется, что политическую ориентацию того или иного народа и государства определяет не его партийная система, а его дорожная психология. В этом смысле Украина, включая так называемые «русские территории», гораздо ближе подошла к светлому демократическому будущему, чем «набыченная» и угрюмая шоссейная Россия.

Джерело: http://uainfo.censor.net.ua
 
fantomДата: Понеділок, 08.10.2012, 08:40 | Повідомлення # 3
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Нагороди: 0
Репутація: 1
Статус: Десь пішов
Прочітав,цікава стаття слів мало додам ось таку ссилку: http://shiropaev.livejournal.com/89662.html
 
GADДата: Вівторок, 30.10.2012, 17:10 | Повідомлення # 4
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
40-летние отбросы

Поколение, недобитое «реформами», непонятое детьми и киданутое государством

Кризис среднего возраста в современной Украине – это не столько сожаление о без толку растраченной молодости, сколько страх перед нищей и одинокой старостью…
Родился, крестился, женился


Лет эдак сто назад предки большинства современных украинцев жили в селе. Кто-то потом выбрался из него в город раньше, кто-то позже, но во многих село живет до сих пор на генетическом уровне. Но это лирика, а проза заключается в том, что жизнь в дореволюционном селе была отнюдь не простая. Приходилось постоянно бороться за выживание, и помощь можно было ожидать только от своей семьи, от своей родни. Односельчане, конечно, помогали одиноким больным соседям, но чисто из милости.

Поэтому самым важным событием в жизни селянина, после рождения и крещения, была свадьба. И женились (выходили замуж) не по любви, как сейчас, нет – это была неразумная роскошь. Брак заключали по расчету, причем рассчитывали его родители, заботящиеся о будущем своих детей. Вся дальнейшая судьба человека зависела во многом от того, насколько удачно он заключал брак. Будет ли здоровым кормильцем семьи муж, будет ли здоровой матерью жена, родится ли у них много здоровых детей, любящих своих родителей? Детей, кстати, выращивали не как «цветы жизни», а как бесплатную рабочую силу и надежную опору в старости. Селяне – люди прагматичные, потому и выживают уже тысячи лет.

Если к сорока годам человек не имел «нормальную» семью (румяная жена-баба, куча детворы), то шансы создать её у него резко падали. Мужик еще мог найти какую-то вдову, а вот пристроить женщину было проблемой. И тогда эти люди начинали с ужасом задумываться о не такой уж и далекой старости. А также корить себя за ошибки молодости. Некоторые, впрочем, семьи имели, но почему-то бесились с жиру. То жена их переставала привлекать, то извечное ковыряние в земле просто надоедало. «А ведь могло быть иначе!» - думал мужик, вспоминая свою первую любовь или перспективу пойти после армии служить в полицию. Думал, пускал скупую слезу и прикладывался к чарке. В общем, это был кризис среднего возраста наших предков.

Хорошо в стране советской жить

Нынешнее поколение сорокалетних родилось в эпоху, которой рулил Леонид Ильич. Конечно же, в их нынешних проблемах добрый генсек был нисколько не виноват. Более того, в эпоху развитого социализма ничего подобного просто не было и быть не могло.

Разумеется, в советской стране тоже жили люди среднего возраста, которые тоже страдали этим самым кризисом. Вот только проблема эта выглядела уже несколько иначе.

С одной стороны, это был период, когда в Союзе на полную силу заработала социальная система. Нулевая безработица, всеобщее пенсионное обеспечение, бесплатная одинаковая для всех медицина, доступность жилья и гарантированный прожиточный минимум. Более того, предприятия старались принимать участие в судьбе своих работников, даже самых непутевых, а государство проявляло хоть немного заботы к ветеранам и «солдатским вдовам». Кстати, наибольшая забота к ним проявлялась в колхозах: может, старушки получали и небольшую пенсию, но зато колхоз брал их на свое содержание, включая подвоз бесплатного угля и вскапывание огорода. Бабулькам оставалось проводить старость на рынках, торгуя петрушкой.

С другой стороны, в обществе еще сохранялся дух приличия и взаимоуважения. Старикам уступали место в трамвае, и прохожие не перешагивали через лежащих на тротуаре людей, даже если это были обычные алкаши. Да и внуки навещали бабушку не для того, чтобы украсть у неё пенсию и просадить ее на игровых автоматах.

В такой ситуации исчез вековой страх перед одинокой беспомощной старостью. У людей среднего возраста перед глазами был пример живущих рядом стариков, вполне довольных скромной, но гарантированной жизнью. Произошла переоценка ценностей, прежде всего, семьи. Теперь браки стали заключать не из расчета получить хозяйственную жену и «настрогать» полдюжины шустрых помощников, а всё больше по любви. Многодетность потеряла смысл, ребенка заводили для души: сначала одного, потом, может быть, второго, а третий уже был редкостью и становился поводом просить социальную помощь и расширение жилплощади.

Какие мысли терзали тогдашнего человека среднего возраста? Людей, которых не беспокоило будущее, начинало волновать настоящее. На первое место выходила тема нереализованных возможностей и невоплощенной мечты. Правда, любителей читать вслух Пастернака и переосмысливать Ахматову было немного. В основном всё сводилось к двум классическим темам: неудачный брак и неверно выбранная работа. Всё чаще и чаще в голову лезли сомнения, что нужно было выходить замуж не за Ивана, а за Петра. Или поступать не в технологический, а в педагогический, а ещё лучше стать летчиком.

Кто-то топил свою тоску на дне бутылки, кто-то просто стоически гнал подобные мысли прочь, продолжая жить прежней жизнью, как делали предки. Но многие решали рискнуть изменить свою жизнь, пока еще не стало совсем поздно. Благо, в благословенные годы развитого социализма сделать это было совсем нетрудно.

Действительно, поменять работу в СССР было делом нетрудным. Конечно, в сорок лет в летчики уже не брали. Но зато нищий филолог мог устроиться на завод рабочим и получать весьма приличную зарплату. А рабочий, напротив, мог податься в какую-то гуманитарную сферу. Главное было иметь желание и проявить инициативу. Помнится, одна 37-летняя табельщица механического завода, плюнув на опостылевший провинциальный рабочий поселок, уехала на Кавказ и стала там инструктором по туризму. Был даже случай, когда работник райкома ушел в моряки!

Не держась более за семью, как за спасательный круг, люди начали ломать её, пытаясь найти любовь и счастье после пятнадцати лет совместной жизни. Это что, у молодых, которые стали проявлять полную самостоятельность, брак и семья вообще стали не целью, а эдаким побочным продуктом их свободных отношений: «Милый, а у нас будет ребенок, когда наша свадьба?» Число разводов резко пошло вверх, но заключить повторный, третий, четвертый брак было не проблемой: разводы высвобождали из уз брака мужчин и женщин, которые начинали искать себе новую пару. Зачастую разбивая для этого другие семьи, производя эдакую цепную реакцию. Но особой трагедии не происходило. Разрушенная семья была неудобна для непутевых отцов исключительно необходимостью платить алименты. А матери-одиночки не просто смирились со своим положением, но начали находить его весьма удобным.

Словом, кризис среднего возраста в начале 70-х выглядел как блажь разжиревших на всём готовом граждан. Даже не подозревавших о том, что проблемы их детей и внуков будут гораздо серьезнее остывшей любви и несостоявшейся карьеры космонавта.

Инвалиды «перестройки»

Нынешнее поколение среднего возраста – пожалуй, самое противоречивое, мятущееся и оттого самое несчастное. Это люди, которым не повезло провалиться в пропасть, разверзшуюся между двумя совершенно разными эпохами, и лишь небольшая часть из них смогла как-то уцепиться за край обрыва и пристроиться в новой жизни.

Они родились в огромной стране интернациональной дружбы и развитого социализма. Все они были октябрятами и пионерами, любили дедушку Ленина и парады на 7 ноября, а некоторые успели даже побыть комсомольцами и проникнуться основами марксизма. Покурить в туалете, подраться между собой, украсть пирожок в буфете – это были самые ужасные поступки, которые они совершали. Впрочем, на подвиги их тоже не особо тянуло.

А затем началась «перестройка». Всего за каких-то пять лет тогда еще юное поколение пережило не просто ломку ценностей, нет – они ломались и менялись чуть ли не каждый год. Критика «застоя», потом Сталина, затем коммунистов в целом, демократия, национализм, всплеск религиозности, развал страны. И это на фоне резкой и глубокой криминализации общества, смены бескорыстных ценностей социализма на жестокую грызню «рыночной экономики», под полный хаос того, что творилось на телеэкране.

Неудивительно, что некоторые стали моральными и психологическими инвалидами, для которых больше не существует никаких ценностей и ориентиров. Да и на остальных это наложило весьма серьезный отпечаток. Поколение «перестройки» отличается весьма отрицательным отношением к власти и государству, оно быстро увлекается какими-то идеями – и также быстро в них разочаровывается, отличается особо развитым «хватательным рефлексом», скандальностью, склонностью к депрессиям и апатии, наркотикам и алкоголю.

Но это было только начало кошмара. Впереди их ждали два крупных экономических кризиса, один Майдан, бесчисленные выборы и постоянная борьба за выживание в условиях, которые оказались куда более жесткими, чем у их прадедов в царские времена.

Всем не нужен, всем ничей…

Вернувшийся с Русско-Японской войны одноногий солдат мог полностью положиться на поддержку своей семьи. Его не бросала жена, ему помогали по хозяйству дети (а он «строгал» себе новых), к нему захаживали братья, кумовья, сваты и т.д. Человек практически продолжал прежнюю жизнь, разве что только теперь скакал по ней на деревяшке. Это вот такой наглядный пример практической пользы большой крепкой семьи.

Лишь немногие из поколения «перестройки» могут похвастать её наличием. По большому счету, тем, у кого просто есть семья, крупно повезло. Ведь многие её так и не создали: у кого-то браки быстро развалились, а у кого-то дело не продвинулось дальше коротких отношений. Количество одиноких мужчин и женщин среднего возраста сегодня просто зашкаливает! А печальную статистку рождаемости этого поколения знают все: она самая низкая за всю историю существования нашего народа.

Увы, но далеко не все вовремя смекнули, что дети в независимой Украине вновь стали не «цветами жизни», а самым надежным депозитом на старость. Поскольку государство уже не может гарантировать своим гражданам заботу и даже просто приличное денежное содержание на старости лет. Напротив, оно лишь увеличивает пенсионный возраст, который скоро будет превышать среднюю продолжительность жизни.

Только редкая семья в 90-х годах, да и в прошлом десятилетии тоже, решалась осчастливить себя хотя бы тремя детьми. Во-первых, нынешние дети обходятся родителям весьма недешево (одевать, кормить, учить и т.д.), и лет до 25-ти (минимум) это не помощники, а нахлебники на родительской шее. Во-вторых, не всякая женщина отваживалась рожать больше двух, и дело тут не в фигуре, а в опасении остаться одной с кучей спиногрызов на руках. А ну как муж уйдет к другой или, не дай Бог, не вернется с заработков? Будет ли у такой мамы шанс против несметного числа более молодых и свободных конкуренток в борьбе за немногочисленных «толковых мужиков»?

Действительно, «перепихнуться» сейчас не проблема. А вот семью предпочитают создавать с мужчиной без вредных привычек, с положительным характером и стабильным заработком. Понятно, что таких в Украине не так уж и много, и к каждому выстраивается длинная очередь из таскающих друг друга за волосы невест. Увы, матерям-одиночкам под 40 и старше, уже потерявшим свой блеск привлекательности, на место в этой очереди можно не рассчитывать. А забулдыга, разящий вонью дешевых сигарет в лицо и неумело мнущий целлюлит на пояснице, привлекает далеко не всех. Можно только представить, сколько слез нынче вытекает в подушки из очей женщин среднего возраста! Кстати, это потому они такие раздраженные?

Однако не стоит быть излишне строгими к сегодняшним мужчинам среднего возраста. Прежде всего, вспомним, что в 90-х годах очень мало кто работал по полученной специальности. Некоторые профессии вообще отмерли как вид. А молодым (тогда еще) людям пришлось осваивать новые. Нередко люди с высшим образованием, которые могли стать инженерами, начальниками цехов, преподавателями, даже теми же летчиками, были вынуждены переквалифицироваться в шоферов, грузчиков, штукатуров. Немало из них меняли профессии чуть ли не каждый год, так нигде и не преуспев. Да и в бизнесе, в который сначала ринулись чуть ли не все, подняться смогли от силы 5%. И это учитывая всех, включая базарных лотошников таксистов-одиночек.

Отчаянные угрызения о без толку растраченной молодости мучают почти всех. Вот только исправить уже ничего нельзя. Редко кто меняет свою работу добровольно, потому что она не приносит ему удовлетворения. В условиях украинской безработицы за неё держатся руками и зубами, даже когда людям просто перестают платить зарплату.

Да и куда пойти 40-летним (и мужчинам, и женщинам), если по каким-то непонятным причинам подавляющее большинство вакансий открыты для людей моложе 35 лет? И неважно, являетесь ли вы специалистом или даже обладаете талантом в данной сфере. Фирме нужна накрахмаленная посредственность с молодым лицом и белозубой улыбкой - даже если она лишь тупо моргает в ответ на вопросы клиентов. Пройдет еще немало времени, прежде чем отечественные работодатели поймут, что клиентов (покупателей) привлекает не внешний вид молодых сотрудников, а их компетентность.

Не имея приличной работы, которая бы приносила стабильный доход (фиг с ним, с моральным удовлетворением!), видя, какие мизерные пенсии выплачивает старикам государство, как растут жилищно-коммунальные тарифы, как становится платной медицина, каким черствым и безразличным к чужим проблемам становится общество, мужчины и женщины среднего возраста впадают в тихий ужас. Вот как только отчетливо представляют себя шестидесятилетними – так и закрывают глаза, пытаясь прогнать от себя эту страшную картину. А каково одиноким, которых и похоронить-то будет некому! Кризис среднего возраста в условиях современной Украины поистине ужасает…

Говорят, что большинство жителей Древнего Рима умирали в возрасте 30-35 лет. Говорят, что в могилу их сводили болезни, тяжелый труд, разгул криминала и плохое вино из свинцовых кружек. Но почему-то думается, что они просто не смогли пережить кризис среднего возраста. И вот теперь мы можем последовать вслед за ними…

Джерело: http://www.from-ua.com
 
GADДата: Субота, 17.11.2012, 00:37 | Повідомлення # 5
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ты никому не нужен. Даже себе.

Хороших новостей не будет.

У меня для тебя две новости, народ. Начну с плохой. Ты никому не нужен. Ты не нужен власти, потому что результаты выборов были известны с самого начала. Ты в этом процессе только мешался.
Ты не нужен оппозиции. Потому что ей — как оказалось — нужны только депутатские мандаты. Для себя, любимых.

Теперь вторая новость для тебя, народ. Она тоже плохая. Ты, народ, сам себе не нужен. Хочешь возразить? Возражай. Но ничего у тебя не получится. Потому что ты хочешь того же, что власть и оппозиция.
Разве не ты требуешь снижения налогов и одновременного увеличения социальных выплат?
Разве не ты требуешь выплатить тебе украинские деньги из украинского бюджета по компенсации вкладов в несуществующем банке несуществующей страны?
Разве не ты не голосуешь за тех, кто не хочет тебе обещать очевидный бред? Какой? А тот, что коммунальные услуги должны быть дешевле, но при этом качественнее. Не, это не ты? И это не ты требуешь сделать проезд в поездах дешевле, и одновременно тебе хочется, чтобы вагоны обновлялись, а проводники одаривали тебя искренней улыбкой? Ну, только за то, что ты любишь шару, и хочешь платить еще меньше.
Разве не ты постоянно говоришь – что государство тебе должно?

Че, народ, приуныл? Все будет хорошо. И даже лучше. Но не сразу. И не у тебя.
А ты как хотел? Не работать, а требовать отпуск в полтора месяца, отдых в Турции и зарплату как в Европе?
А что ты для этого сделал?
Нет, не оппозиция, не власть — с ними отдельный разговор.
Что для собственной хорошей жизни сделал именно ты, мой мудрый народ?
Тебя не устраивают «политики-все-козлы»?

Хорошо.
Сделай свою партию. Собери в ней порядочных и честных людей. Убеди таких же порядочных и честных людей и выиграй выборы.
Что, не получается? И людей в партию не набирается, а тех, кто голосует за честных и порядочных еще меньше?
А ты чего хотел? Или ты думал, что ты, мой народ - мудрый, вот только на вожаков тебе не везет?
Это они не делают реформу местного самоуправления?
Это они не требуют справедливого правосудия и независимых судов?
Это они не борются с коррупцией?
Это они дают взятки врачам и учителям, чиновникам и тем, кто следит за чиновниками?
Нет, это все делаешь ты.
Поверь, все не безнадежно. Потому что будучи таким – во многом «не», ты когда-нибудь все-таки не сможешь НЕ сделать того, что должен.
И тогда ты поймешь, что ты никому не нужен кроме себя.
А эта страна – никому – кроме тебя не нужна.

P.S. Что делать? Нет. не вообще - "что делать и кто виноват" - а что делать прямо сейчас.

Создавать проевропейскую силу. Для начала - общественное движение. И требовать от политиков ответов на реальные вопросы. Одновременно разъясняя людям чем опасен популизм.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net
 
GADДата: Понеділок, 26.11.2012, 19:05 | Повідомлення # 6
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Особливості донбаської міфології



Не скажу, що досконало знаю донецьких. Однак раніше, а особливо тепер доводилося спілкуватися з ними. Я далекий від того, щоб стригти їх всіх під одну гребінку – є серед них різні люди. Та все ж специфіка формування й розвитку Донбасу, його географія, особливості господарювання не могли не накласти відбиток на цих людей, на їхнє світосприйняття.

Щоб розібратися з цим світосприйняттям, варто було б провести об’ємне дослідження. Зупинимося лише на одному моменті, дотичної до цієї проблеми, – донбаській міфології.

Не так давно мав можливість познайомитися з нею в повній красі. Мені довелося бути модератором на одній конференції, яка стосувалася питань євроінтеграції України. Були там представники з різних країв України, а також гості з ближнього євросоюзівського зарубіжжя. Серед учасників виявилася одна серйозна дама з Донбасу – не лише доктор наук, а й радник Донецької держадміністрації. Її спіч, де вона розповідала про свій край – це якраз і був популярний виклад донбаської міфології. Не думаю, що всі жителі Донбасу приймають ці міфологеми. Та все ж варто говорити про їхню поширеність.

Взагалі нинішній Донбас нагадує пана Журдена зі славнозвісної мольєрівської комедії «Міщанин-шляхтич». Журден мав достатньо грошей. Але зрозумів, що не лише в грошах щастя; важливим також є те, як тебе сприймають у суспільстві. З цим у Журдена якраз були проблеми. Він – простолюдин, і благородні на нього майже не зважали, а то й насміхались над ним. Журден вирішує стати шляхтичем. Чи принаймні – подібним до шляхтича. Для цього вирішує прилучитися до елітарної культури, поширеної в шляхетському середовищі. Спеціально наймає вчителів, намагається вчитися. Правда, його «культурне прилучення» виглядає комічно. Хоча, з іншого боку, прагнення цього міщанина «окультуритися» можна сприймати і як позитив. Адже людина прагнула хоча б частково змінити себе.

Так само й нинішня донбаська еліта. Грошей у неї кури не клюють. Але ж у «великому світі» дивляться не тільки на твій банківський рахунок, але і на те, хто ти, з якої країни, яка культура стоїть за тобою. Із цим у донецьких якраз і проблеми.

Етнічна мішанка і козацький дух

Донецький степ почав активно заселятися й формуватися як промисловий осередок лише з кінця ХІХ століття, а «індустріальна слава Донбасу» припала на радянський період. Населення краю (і це закономірно) становило таку собі мішанину різних етносів, людей різних культур. Водночас це були мігранти, відірвані від своїх коренів, для яких їхня питома культура не мала вже особливого сенсу. Правда, основним етнокультурним пластом Донбасу був пласт український з вираженим «козацьким акцентом». Один донбаський професор-політолог із Луганська свого часу мені серйозно доводив (російською мовою, звісно), що донбаський менталітет найбільше відповідає менталітету козацькому. Може, й так. А ще один професор-киянин, який часто буває в Донбасі, стверджував, що в донецьких живе козацький дух – треба його лише розбудити. Правда, як на мене, цей український дух серйозно приглушений. Зрештою, продовжує глушитися.

Про культурну «плинність» Донбасу свідчить хоча б назва столиці цього краю. Протягом якихось ста років місто кілька разів міняло назву – спочатку було Юзівкою, потім стало Сталіним (ніби від сталі), після цього зробилося Донецьком (буцімто від ріки Сіверський Донець, правда, ця річка через місто не протікає, а через нього тече Кальміус), знову зробилося Сталіним (певно, вже від Йосипа Сталіна) і, нарешті, стало Донецьком.

Донбаські міфологеми

Але давайте повернемося до серйозної дами з її донбаської міфологією. З самого початку вона зізналася, що зараз в Україні донецьких, м’яко кажучи, не дуже люблять. Добре, що є усвідомлення цього. Але чи щось реально роблять донецькі, аби ця нелюбов зникла? Продовжують заганяти незгодних у свій «донецький рай»?

До речі, про «донецький рай». Дама визнала, що екологічна ситуація в краї є далеко не найкращою. Більше того – продовжує погіршуватися. Але при цьому не переставала описувати красоти Донбасу й розказувати про те, що край надзвичайно привабливий для туристів. Якось дивно поєднується туристична привабливість із екологічною катастрофічністю – чи не так?

Як приклад туристичної привабливості дама наводила проведення Євро-2012 на Донбасі. Мовляв, приїхало сюди багато вболівальників із Заходу і були вони задоволені, їм було цікаво. Звісно, цікаво. Вони ж на футбол приїхали. Та й суворі реалії Донбасу з його радянською символікою для іноземців – це екзотика. Таких «чудес», звісно, на Заході немає. То чого б не подивитися? Але чи захочуть іноземці ще раз сюди приїхати? Та інших загітувати?

Не переставала дама говорити про доброту, гостинність донбасців, їхню толеранцію, зокрема, релігійну. Це виглядало як анекдот. Навіть іноземці, які не дуже знають наші реалії, почали стримано посміхатися. Не витримавши цього словесного потоку, я навів деякі приклади такої «толеранції». На що дама безапеляційно заявила, що я недостатньо поінформований. Буває…

Окрім тем туристичності, толеранції Донбасу, не могла дама оминути питання культури регіону. Схоже, ця тема для донбаської еліти – одна з пріоритетних. …І болючих. Адже ця культура, фактично, не сягає глибше радянського періоду. Складалося враження зі слів авторитетної дами, що Донбас ледь не головний центр науки й техніки на теренах колишнього СРСР, а ще… музики та балету. Зокрема, згадала дама, що тут народився Сергій Прокоф’єв. Навіть сказала таке: можливо, хтось не знає, що таке Донбас, але коли йому кажуть: «Звідти походить Прокоф’єв», то відразу є реакція – звісно, позитивна. Словом, думаємо Донбас – кажемо Прокоф’єв, думаємо Прокоф’єв – кажемо Донбас.

Правда, називаючи культурні постаті Донбасу, дама геть «забула» українських культурних діячів. Чи, може, вона про них не знає? А з Донбасу ж походив Володимир Сосюра – автор знаного вірша «Любіть Україну»; тут виріс і сформувався Василь Стус, звідти походить Іван Дзюба, відомий, зокрема, своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація». Ці люди так і не поціновані належним чином на своїй малій батьківщині. Зрештою, донбаське походження мав Микола Скрипник, вірний соратник Володимира Леніна, якого люблять і шанують на Донбасі – бо там пам’ятники Іллічу ледь не на кожному кроці. Та ось про Скрипника на Донбасі не знають. Бо той, окрім того, що був ленінцем, ще став провідним ідеологом українізації. А для «крутих донецьких» українізація – це як ладан для чорта. До речі, дама, про яку йде мова, вперто спілкувалася на «общєпонятном».

Коли завершився цей урок міфології, я, розуміючи, що немає сенсу говорити про українські реалії Донбасу (дама цього все одно не зрозуміє – вона ж бо людина російської, точніше радянської, культури), нагадав, що біля витоків індустріалізації її рідного краю, насправді, стояв не Джон Х’юз, пам’ятник якому красується в Донецьку, а греко-католик Нестор Кукольник, завдячуючи якому була побудована через степ Донецький залізниця Харків-Таганрог, після чого почалося освоєння корисних копалин регіону. Це ім’я викликало жваву реакцію гостя зі Словаччини, який був присутній на конференції. Він займається вивченням діянь закарпатців, які зробили великий внесок в російську культуру. Серед них був батько Нестора Кукольника. Словацький гість навіть нагадав, що в «пушкінські часи» у Росії Нестор Кукольник як російськомовний письменник був більш знаний і значимий, ніж Пушкін. Але, схоже, цього дама не знала. Бо ж на Донбасі досі існує культ Пушкіна.

Загалом складається враження, що Донбас шукає для себе ідентичність, яка дала б йому можливість самостверджуватися. Він вперто дистанціюється від українства (хоча не знаю, чи це дистанціювання піде йому на користь), намагається «дотягнутися» до «високої російської культури» – правда, це «дотягнення» не завжди є вдалим. Але зрозуміло, що від результатів цих пошуків буде залежати не лише доля Донбасу, але, в якійсь мірі, й доля України.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Джерело: http://www.radiosvoboda.org
Прикріплення: 1394969.jpg(20Kb)
 
GADДата: Субота, 01.12.2012, 11:29 | Повідомлення # 7
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Відбитки пальців знімуть із усіх українців

Київ – Із наступного тижня українці вже можуть подавати заяви-анкети на отримання біометричних паспортів, каже автор закону про введення цих документів. За його словами, паспорти з електронним чипом видаватимуть вже з 1 січня 2013 року, і це прискорить лібералізацію візового режиму з Україною. Водночас, експерти відзначають, що українські законодавці занадто широко витлумачили вимоги Євросоюзу щодо біометричних даних, а відтак, нововведення не полегшить українцям отримання віз.

350 гривень коштуватиме закордонний паспорт, 65 гривень – орієнтована ціна внутрішнього паспорту, повідомив Радіо Свобода автор закону «Про Єдиний державний демографічний реєстр і документи, що підтверджують громадянство України, засвідчують особу або її спеціальний статус», народний депутат від Партії регіонів Василь Грицак. За його словами, у порядку отримання паспортів майже нічого не зміниться.
Нічого не міняється, крім того, що додається здача відбитків пальців. Це робиться протягом 3 хвилин
Василь Грицак

«До основних біометричних даних людини, згідно з вимогами ІCАО і Євросоюзу належить: оцифороване зображення обличчя, відцифровані підпис, відбитки пальців, прізвище, ім’я, число, місяць, рік народження. Нічого не міняється, крім того, що додається здача відбитків пальців. Це робиться протягом 3 хвилин. Пальці намочуєш у спеціальному розчині, відкатав-відкатав, помив руки і все. Ви повинні взяти внутрішній паспорт та ідентифікаційний код. Більше вам нічого не потрібно брати», – розповів Грицак.

Видані раніше паспорти залишатимуться чинними

Василь Грицак запевнив, що з початку грудня цього року українці вже можуть подавати заяви-анкети на отримання біометричних паспортів. Також він відзначив, що видані раніше внутрішні паспорти, та закордонні, 10-річний термін дії яких ще не сплив, залишатимуться чинними. Водночас, за його словами, якщо українцю виповнюється 25 років у 2013 році, то він повинен замінити свій паспорт на біометричний. Термін дії біометричних паспортів, і внутрішнього, і закордонного – 10 років, уточнив Грицак.

Крім того, Василь Грицак припустив, що відділи віз та реєстрацій будуть ліквідовані, адже видачею біометричних паспортів займатиметься Державна міграційна служба.

Ніякої лібералізації візового режиму не відбудеться – Гройсман

Утім, введення біометричних паспортів не допоможе лібералізувати візовий режим з Україною, вважає координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман. Європейський Союз хотів лише додати до паспортів кілька основних біометричних параметрів у цифровому вигляді, нагадав він. Українські законодавці ж занадто широко витлумачили цю вимогу і дали старт процесу тотальної біометризації, коли до усіх внутрішніх документів може бути доданий електронний чип з необмеженою кількістю інформації про його власника, причому цей власник може навіть не знати, які відомості про нього містяться у документі, каже правозахисник. Крім того, Дмитро Гройсман стурбований тим, що біометричні паспорти виготовлятиме приватна структура ЄДАПС, яка не може гарантувати невтручання й збереження таємниці єдиної демографічної бази.
Це байки для кошенят, як вони люблять казати про тих, кого вони розводять
Дмитро Гройсман

«Під виглядом благих намірів – лібералізувати візовий режим з Україною – ми отримали класичну корупційну схему. Більше того, ніякої лібералізації візового режиму не відбудеться. Це байки для кошенят, як вони люблять казати про тих, кого вони розводять. Це лише часткове виконання наших зобов’язань. Більше того, те, що визначене законом, може певною мірою суперечити нашим міжнародним зобов’язанням», – зазначив Гройсман.

Паспорт у формі пластикової картки

Відтепер паспорт громадянина України виготовляється у формі пластикової картки із безконтактним електронним носієм інформації. Паспорти для виїзду за кордон й надалі виготовлятимуть у формі книжечки, одна зі сторінок якої так само міститиме електронний носій інформації. Закон передбачає можливість відмовитися від біометричного паспорта, якщо мати його не дозволяють релігійні переконання громадянина.

У консорціумі ЄДАПС, який нині виготовляє не паперові частини закордонних паспортів, кажуть про технічну готовність у будь-який момент розпочати виготовлення документів нового зразка.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org
 
GADДата: Неділя, 16.12.2012, 11:56 | Повідомлення # 8
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
ЧУТКАМИ ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ НАМАГАЮТЬСЯ ПРИХОВАТИ ФІНАНСОВУ КАТАСТРОФУ



Незважаючи на кінець світу, який все пророкують на 21 грудня, бізнесменів усього світу більше цікавить фінансова катастрофа, яка якраз і може початися 21.12.2012.
Як зазначає з своїй статті журналіст видання ZN.UA, за деякими джерелами, саме 21 грудня закінчується право Федеральної резервної системи США друкувати долари.
«Фінансовий апокаліпсис, який може за цим послідувати, і є подія, від якої намагаються відвернути увагу громадськості календарем древніх майя», – відзначає видання.
Крім того, у статті також наводиться цитата «сучасного пророка» Юрія Шаліганова з книги «Проект Росія». «... Настає якась нова фаза в розвитку людського суспільства. Впаде все: і Європа, і Америка, і долар. Це питання часу. До речі, якщо звалиться долар, слідом звалиться старий світопорядок».
Нагадаємо, інформація про кінець світу 21 грудня пов'язана із закінченням календаря індіанців майя в цей період.
У свою чергу вчені-метеорологи не тільки не прогнозують кінця світу 21 грудня 2012 року, але й закликають не боятися чуток.
«Ні, ми не чекаємо», – сказала доктор фізико-математичних наук, професор, заввідділом кліматичних досліджень довгострокових прогнозів погоди Українського науково-дослідного інституту Гідрометеорології Вазіра Мартазінова на прес-конференції в Києві, відповідаючи на запитання про те, так чи буде кінець світу 21 грудня.
«Даремно хороші вчені це не говорять, а шарлатанство завжди є... Час зараз циганський», – зазначила вона.
Згідно з рейтингом запитів в інтернет-пошуковиках, кінець світу цікавить українців більше, ніж фінансова криза.

Джерело: http://ua.museum-of-money.org
Прикріплення: 0476094.jpg(13Kb)
 
GADДата: Четвер, 03.01.2013, 22:25 | Повідомлення # 9
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
З новим законом та старими ворогами

Чинну українську владу важко похвалити за розвиток демократії в Україні. Однак, не можна не помічати і тих важливих змін, які мали місце. До таких змін, наприклад, належить закон "Про доступ до публічної інформації", який радикально змінив стосунки між громадянином та владою.
Так, і по сьогоднішній день з реалізацією цього закону часто виникають труднощі, не всі документи влада відкриває для доступу громадськості, але отримані здобутки і переваги неспівмірні з недоліками.

З 1 січня в дію вступає новий закон "Про громадські об’єднання", чиї положення багато в чому несуть не менш радикальні зміни, ніж доступ до інформації. Головна ідея нового закону полягала в тому, щоб зробити реєстрацію та діяльність громадської організації надзвичайно доступними і легкими.
Складні юридичні перепони, які створювала держава, були однієї з головних причин відмови українців від створення громадських організацій.

Якщо б ви захотіли створити громадську організацію з метою захисту парку, то масштаб документів, походів до реєстратора, відмов і зауважень, хабарів, зрештою кількість витраченого часу – все це б скоріше відмовило вас не тільки від створення громадської організації, а й від захисту парку.
За оцінками експертів, наразі до 50% ініціативних груп громадян відмовляються від створення громадських організацій через складну процедуру реєстрації або після першої відмови в реєстрації.

З нового року реєстрація громадської організацій передбачає подачу 5 документів і триватиме 7 днів, на відміну від щонайменше місяця за старим законом. І це далеко не всі новації.

Закон звільнив громадські організації від перевірок їх діяльності з боку держави, коли в будь-яку мить до них міг навідатись представник органів юстиції і перевірити чи все відповідає статуту, чи діють необхідні для всеукраїнської організації 14 осередків тощо.
Новий закон дав громадським організаціям можливість заробляти на свою діяльність: тепер вони можуть продавати свої книжки, рекомендації тощо, і за отримані кошти друкувати нові.

Всі ці та інші норми закону придумані не українськими юристами – це європейська практика втілена в резолюціях та рекомендаціях Ради Європи. Тому новий закон безумовно є європейським і прогресивним.
В кожних змін є свої прихильники і є свої вороги. За кілька днів до вступу в дію нового закону в інформаційному просторі розгорнулась потужна кампанія по його дискредитації.
Представники різних громадських організацій взялись поширювати недостовірну інформацію, використовуючи недостатню обізнаність журналістів та громадян в нормах нового закону.
Критика і вигадані аргументи проти закону можуть завдати значної шкоди його підтримці та подальшій імплементації.

Дідівщина?

Одна із найпоширеніших форм опору прогресивним змінам відома під радянським феноменом "дідівщина". Принцип "нехай всім буде так само важко, як і нам" часто служить мотивом протистояти новому.
Із аргументів, які лунають проти нового закону, можна зробити висновок, що його критики часто послуговуються саме таким принципом.
Наприклад, дуже поширеним є звинувачення в тому, що закон дає можливість відносно просто створити організацію із всеукраїнським статусом та не передбачає можливості створювати філії та представництва таких організацій із статусом юридичних осіб.
Критики закону вважають, що це призведе до диктатури в громадських організаціях та появи організацій "на папері". Закон дійсно скасував обов’язок реєструвати 14 окремих юридичних осіб для утворення всеукраїнської організації, а з іншого боку – дозволив будь-яким організаціям діяти на території всієї України.
Це колосальне полегшення для громадянського суспільства, тим не менше, окремими організаціями сприймається як прояв диктатури.
Звісно, для тих, хто проходив справжнє пекло, змиритись з тим, що тепер все так просто, не легко. Але як інакше можна переламати хребет бюрократичному монстру, який стоїть на заваді розвитку громадянського суспільства?
Спрощення процедур має стимулювати зростання кількості громадських організацій та їх діяльності в масштабах країни.

Відверті маніпуляції

Питання членських внесків громадських організацій – ще одне, яким відверто маніпулюють критики. Не уважно прочитавши закон, вони публічно заявляють, що в ньому відсутнє посилання на такий спосіб отримання коштів громадськими організаціями. В той час, як в статті 24 закону членські внески та пожертви названі одним з джерел формування коштів та майна громадської організації.
Разом з цим, слід визнати, що за 20 років членські внески не стали ефективним джерелом отримання коштів для громадських організацій, оскільки далеко не всі організації є масовими.
Стверджувати, що справжні громадські організації живуть виключно на членські внески, як роблять критики, це приректи на зникнення експертні, фахові та спеціалізовані організації.
Однак рекордною неправдою, яка облетіла більшість ЗМІ, є новина про те, що закон вводить новий податок для громадських організацій та скасовує неприбутковість. Всім відомо, що питання оподаткування в Україні регулюються Податковим кодексом – і закон не вносить жодної зміни до нього.
Як і не містить жодної іншої норми, яка б змінювала порядок оподаткування громадських організацій чи тягла за собою необхідність перереєстровувати існуючі організації в податкових органах для збереження статусу неприбутковості.
Тому в наступному році всі організації будуть оподатковуватись за тими ж нормами, що і в цьому.

Чи ідеальний новий закон "Про громадські об’єднання"?

Ні, далеко не ідеальний, бо ідеальних законів не буває. Щоб досягнути ухвалення цього закону громадським експертам довелося провести роки в битвах з державними органами, відстоюючи кожне слово, кожну кому в інтересах громадських організацій.
Якщо хтось і не задоволений законом, то в першу чергу чиновники. І жодний закон не буде ідеальним, якщо його виконання саботуватиметься та нівелюватиметься. Тому головне завдання для громадянського суспільства сьогодні – це консолідувати зусилля в напрямку забезпечення прогресивних норм закону, прийняття належних урядових постанов та навчання чиновників нових норм.
Тільки досягнувши успіху в цьому, зможемо отримати переваги неспівмірні з недоліками. Натомість взаємне протистояння призведе до поразки всіх сторін.

Джерело: http://www.pravda.com.ua
 
GADДата: П`ятниця, 03.05.2013, 13:43 | Повідомлення # 10
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
О нас.

Как-то не хочется сегодня о политике, хоть и дурацкий, а вроде бы праздник, хотя кроме коммуняк кто его отмечает? 13-й год. Символично. Все в кучу: Пасха, дурацкие совковые праздники. Все перепуталось, смешалось, переплелось. А сколько нас еще интересного ждет!

Как-то лет пять назад на презентации одной украинской книги в резиденции финского посла меня донимал один российский журналист. "Вы же наши, раз уж мы калмыков с бурятами россиянами называем, то вы больше россияне, чем они", говорил он мне, снисходительно и мило улыбался. Я ему тогда сказала, что мы ментально разные и калмыки к ним ближе. Он все просил объяснить ему разницу в нашем менталитете. У меня тогда с собой были открытки, которые тоже на финские деньги печатались. На открытках были детские рисунки на тему "Сотворение мира". Библейские сюжеты. Там были рисунки киевских детей и питерских. Они отличались. Рисунки наших детей были ярче. Мне нужно было раздать присутствующим по одной открытке, но они все были разные, тогда я сказала своему собеседнику: смотри, что такое украинская ментальность. Я сложила их веером в руке -все разные, и проходя вместе с ним мимо присутствовавших гостей, предлагала им взять одну открытку на выбор, которая понравится. Кто вытаскивал питерскую, тому говорила "thank you", кто вытаскивал киевскую - говорила "дякую". Попадание в "дякую" было стопроцентное. Даже иностранцы с украинскими корнями, брали то, что ярче. Скандинавы тащили питерские.

Вот так я ему объяснила, что никакая принудительная любовь в совке даже длиною в век, ни вынужденная эмиграция, ни за что не изменят украинца. У него машинально рука потянется к своему. Это внутри. Это состояние души. Перефразирую Стругацкого о том, что жизнь дает человеку три радости - любовь, работу и Друга. И каждая из этих радостей отдельно уже стоит многого. Но как редко они собираются вместе! Можно, конечно, обойтись без какой-то из этих радостей, но их всего три, а значит, тогда одной радостью будет меньше. Вот украинцу к этим трем радостям еще нужна четвертая. Есть у нас какая-то национальная самоидентификация. И сидит она где-то глубоко в нас самих. Где бы мы ни проживали, и каким бы национальным меньшинством не были, мы никогда не забываем, что мы украинцы. И сам этот факт - тоже радость для нас. Меня очень тронула моя читательница, которая мне прислала ролик, где ее маленькая австрийская дочь, которая никогда не слышала украинской речи вокруг себя, поет украинскую песню. Она просто слышала, как пела мама. Мне кажется, что это в крови. Это и есть ментальность.

Один мой московский приятель, который уже давно смылся в Канаду, сказал мне так: "Я не для того свалил из Москвы, чтоб теперь интересоваться, что там у них происходит. Мне по барабану. Буду я еще интересоваться тем от чего бежал. И ностальгии у меня никакой нет. Я тут ни с кем из русских стараюсь не общаться". Вот от украинцев я такого никогда не слышала. Их тянет к своим. Им интересно то, что здесь происходит, и у всех почему-то болит душа за эту землю. А вот соборности народа здесь, в Украине, очень мешает заборность нашей партэлиты. Мне моя подруга, живущая в Америке, сказала, что только там она поняла какой в Украине замечательный генофонд. А ведь и на самом деле. Здесь рождается очень много умных людей. Раньше их всех забирала Москва, теперь они сами себя разбросали по всему миру. Особенно жаль уезжающую молодежь. Им здесь нет места. Лишние.

Мне все время кажется, что мы какой-то заблудившийся социум. По одному - умные - вместе - непонятное стадо. Ориентируемся на то, что жить надо "как все". Какая бы чертовщина не происходила в этом социуме, он не принимает отдельного разумного участника, не мыслящего в унисон его коллективного маразма. Но всякий идиотизм, повторяемый миллионами, так и останется идиотизмом. Сначала в социуме убивают достоинство, духовность, нравственность, веру, и навязывают свою мораль всепоглощающей власти денег, коррупции и гламура. И большинство начинает верить в то, что так жить правильно. Всякие ошибочные взгляды, поступки, начинают получать всеобщее одобрение социума только потому, что ему внушили - так живут все. Если человек, видя эти социальные ошибки, пытается что-то изменить, исправить, то соц-арт нам этого не простит. Какую бы придурь не гнала команда, тебя примут в этот группешник только при условии, что такую же придурь будешь гнать и ты. Сочувствие и понимание этот заблудившийся хор будет проявлять только к своим, таким же заблудившимся. Мне кажется, что сегодня это и есть главный принцип социальной системы ценностей у нас. Поэтому мы умные, но бедные, живем в прекрасной стране, но бездарно пользуемся ее ценностями. Мы миролюбивая и гостеприимная нация, но полностью коррумпированная. Мы имеем огромный рынок, но нас лишили возможности развития на этом рынке. У нас угробили средний класс, угробили весь бизнес. Церковь уже давно не духовный центр, а финансово-политическая структура. Дикость какая-то. Паханат, слившийся в экстазе, с патриархатом.

Мы заблудились в трех соснах. Это каждый ощущает, но продолжает жить по правилам тупого соц-арта, в котором уже давно нет никаких возможностей для развития Личности. Мы своим генофондом даем миру Личность, которая покидает Родину для собственного развития на чужбине. Нам создали и заставили нас жить в системе предательства и продажности, подлости и коварства, в тотальной коррупции. Нас вогнали в субкультуру гламура. Живем в мире, который для нас и за нас кто-то придумал. Мы ведь все это видим, но приспособились, прижились. Только тоскуем за настоящим, которое у нас забрали. "Человек рождается слабым. Сильным он становится тогда, когда нет вокруг никого сильнее его. Потому что волчица говорит своим волчатам: «Кусайте как я» и этого достаточно, и зайчиха учит зайчат: «Удирайте как я», и этого тоже достаточно, но человек-то учит детеныша: «Думай, как я», а это уже преступление…" (Стругацкие)

Но ведь жизнь - это не репетиция. Ее нельзя переиграть заново. В ней все по-настоящему. Нам не хватает понимания! Мы непонятно для чего живем, ничего ценного не создавая. Цивилизация -это есть передача информации, говорил Мураками. Когда станет нечего выражать и передавать, цивилизация закончится. Нам есть что передавать? Мы же понятия не имеем ни о чем, кроме схем по распилу бабла. У нас есть свобода, но нет понимания жизни. Мы не можем среди нескольких дорог отыскать верную. Но ведь она есть!

ПРИТЧА О СВОБОДЕ

Ученик обратился к учителю: «Скажи, что такое свобода?»

«Какая свобода? – спросил его учитель. – Первая свобода – глупость. Она напоминает ржущего жеребца, сбрасывающего своего наездника. После этого тот ещё сильнее натягивает поводья.

Вторая свобода – покаяние. Она напоминает рулевого, который после крушения остался на обломках корабля вместо того, чтобы пересесть в спасательную шлюпку.

Третья свобода – понимание, которое приходит после глупости и покаяния. Она напоминает соломинку, раскачивающуюся на ветру, которая всё ещё стоит лишь потому, что прогибается в слабых местах».


Джерело: http://sergzua.livejournal.com/
 
GADДата: П`ятниця, 06.09.2013, 19:06 | Повідомлення # 11
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
В Киеве толпа «клюнула» на обещание о раздаче вещей в магазине голым покупателям



«Булгаковского Воланда с театром «Варьете» выдумывать для киевлян уже не требуется»

Киев, Август 31 (Новый Регион, Михаил Рябов) – В воскресенье в Киеве в торговом центре «Квадрат» прошла скандальная акция, участникам которой было предложено раздеться до нижнего белья, а взамен получить одежду бесплатно.

В блогосфере теперь активно обсуждаются фотографии женщин и мужчин в нижнем белье, стоящих на промозглой погоде возле торгового центра, ожидая начала акции.
Впрочем, судя по отзывам очевидцев, жертвы участников оказались напрасными – далеко не все получили призы, на которые рассчитывали.

«Это было ужасно, шопинг оставил негативные ощущения. Ушли домой с парнем еще после первого магазина, когда стадо начало разносить там всё. Какие шансы были у людей, если было больше 100, а магазинов и 50 нету. Ошибка организаторов акции в том, что не дали полной информации об условиях, половина не согласилась бы на такой бред», – написала на своей странице в социальной сети Вконтакте киевлянка Оксана Гниздовская.

«Булгаковского Воланда с театром «Варьете» выдумывать для киевлян уже не требуется. Они уже идут на бал Сатаны», – прокомментировал Дмитрий Скворцов, соучредитель политического клуба «Альтернатива».

Джерело: http://www.karp.planeta2.org/
Прикріплення: 5854713.jpg(65Kb)
 
GADДата: Субота, 07.09.2013, 12:50 | Повідомлення # 12
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Для солістки української опери діти з українських шкіл - бидло

"Я рада, что моя дочь учится среди морально здоровых детей. А не среди быдла"

Співачка сопрано української опери Катерина Абдулліна в своїх коментарях у Facebook обізвала школярів, які вчаться в україномовних школах та їх батьків бидлом.

Відповідний коментар зірка національної опери залишила у мережі Facebook.
Артистка хвалиться тим, що віддала дітей навчатися в російську гімназію.
"Все предметы по-русски, все предельно ясно и понятно. А больше всего понравилась торжественная линейка, я даже плакала. По-русски очень красиво говорили старшеклассники", - пише солістка Національної опери.
Далі в повідомленні Катерина Абдулліна висловлюється на адресу шкіл.
"Да вобщем-то контингент родителей и детей резко отличается от быдлячих украинских школ… Я рада, что моя дочь учится среди морально здоровых детей. А не среди быдла", - резюмує співачка. Щоправда дуже швидко артистка видалила свій коментар.



В Абдулліної є власний сайт, на якому повідомляється, що вона - "одна з найяскравіших зірок української оперної сцени, видатне драматичне колоратурне сопрано, учениця Великої Євгенії Мірошниченко (народної артистки СРСР)". До речі, сайт існує тільки в російській, англійській та італійській версіях.

Абдулліна не має морального права тут працювати, - головний режисер Національної опери

"Вона ж живе і працює в Україні"




Висловлювання солістки Національної опери Катерини Абдулліної про "бидлячі українські школи" у самому театрі вважають неприпустимим.

"Людина, що працює в Національному оперному театрі, не має права так висловлюватися, і навіть так думати , - заявив головний режисер театру Анатолій Солов'яненко в ексклюзивному коментарі LB.ua.
"Вона живе і працює в Україні, її робота оплачується українською культурою і українською державою", - сказав режисер.
На думку Анатолія Солов'яненка, працювала б Абдулліна у Великому театрі в Москві, або ж у Віденській опері, її кар'єра після подібних висловлювань була б поставлена ​​під загрозу.
Разом з цим, Національна опера, за словами головного режисера, буде шукати законні способи застосувати санкції проти Абдулліної, аж до звільнення з театру.
"Але я вважаю, що після таких заяв вона повинна сама прийти і написати заяву про звільнення" , - говорить Солов'яненко.
"Вона не має морального права працювати в Національній опері України", - підсумував він.

Правозахисник про слова оперної співачки: моральних уродів не притягають до відповідальності

"В таких школах не виховують громадян України"

Відомий київський юрист і правозахисник Тетяна Яблонська дала оцінку коментареві співачки національної опери Катерини Абдулліної, яка обізвала бидлом, дітей, що вчаться в українських школах.



"Якщо ми на вулиці слухаємо лайку - хіба це є нормою життя? Це тільки в моральній площині лежить і говорить про те, що у нас повно моральних уродів", - так в коментарі іРress.ua Тетяна Яблонська прокоментувала висловлювання співачки національної опери Катерини Абдулліної, яка хвалиться тим, що віддала дітей навчатися в російську гімназію, бо вважає школярів, які вчаться в україномовних школах та їх батьків бидлом.

На запитання, чи можна за подібні висловлювання щодо державної мови притягнути громадян до кримінальної відповідальності, Тетяна Яблонська відповіла, що "нема за що притягати до відповідальності".

"Це моральний урод, моральних уродів не притягають до відповідальності", - вважає вона.
Крім того правозахисник зауважила, що сама співачка є неграмотною, бо з помилками написала свій коментар.

"Напевно, вона віддала дітей до російської школи, щоб біля них навчитись грамотності", - припускає Тетяна Яблонська.
Правозахисник зауважує, що сама ходила в українсько-англійську школу в Києві, хоча вдома батьки з нею говорили російською.

"Йдеться про те, не якою мовою викладають,йдеться про те, хто викладає і що викладють, що прищеплюють. А якщо батьки приходять з таким ставленням до мови, то годі й чекати, що ми виховаємо громадян України в цій школі", - підсумувала юрист.

Абдулліна "вибачилася" за свої слова, але продовжує ображати українців

"Тон її вибачення блюзнірський"



Солістка Національної опери України Катерина Абдулліна вибачилася за свої образливі висловлювання про учнів українських шкіл.

Це вона зробила на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook.

Нагадаємо, що співачка по-хамськи висловислася про навчання в українських та російських школах. Її слова миттєво були підхоплені і розповсюджені активістами з групи "И так поймут".

Катерина Абдуліна переконує, що зовсім не проти української мови. І, навіть навпаки в реальному житті возвеличує українське достоїнство своїми вчинками та справами. Вона запевняє, що хотіла сказати, що в російських школах часто українську мову викладають краще, ніж в українських школах.

Ось повний текст заяви-вибачення Катерини Абдуліної:

"В группе "И так поймут" вчера кем-то был опубликован мой комментарий к одной из статей, опубликованной Тимуром Шакировым. Хочу заявить, что был искажён смысл моих высказываний. Когда я попыталась обьясниться, то было понятно, что я заблокирована. Я не могу зайти в комменты - меня забанили. А ведь я совершенно не хотела никого обидеть.
Спор заключался лишь в том,что общение на украинском языке ещё непоказатель патриотизма. Я СОВЕРШЕННО НЕ ПРОТИВ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА!!! Наоборот в комментах я написала что порой в русских школах украинский преподаётся на более высоком уровне - ведь порой это действительно так. Вдруг из этого раздули скандал!!!

Не знаю, кому вдруг это понадобилось, но спешу сообщить, что украинское достоинство я не перестаю превозносить не комментариями в интернете, а своими поступками и делами в реальной жизни. Жутко порой наблюдать, как те кто перед всеми кричат о патриотизме, первыми мою Украину и предают! Предают поступками и действиями, а часто и словами.

Пишу так как имею на это право!

МНЕ ЖАЛЬ, ЧТО НЕВОЛЬНО СЛОЖИЛАСЬ ТАКАЯ СИТУАЦИЯ. НО ВИДИТ БОГ, ЧТО Я НИКОГО НЕ ХОТЕЛА ОБИДЕТЬ И ЕСЛИ ВДРУГ КТО-ТО МЕНЯ НЕ ТАК ПОНЯЛ - Я ИСКРЕННЕ ПРИНОШУ СВОИ ИЗВИНЕНИЯ.

Джерело: http://ipress.ua/
Прикріплення: 3131559.jpg(51Kb) · 4151085.jpg(187Kb) · 7092859.jpg(122Kb) · 8296091.jpg(192Kb)
 
GADДата: Субота, 07.09.2013, 12:56 | Повідомлення # 13
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Коли Абдулліна залишить сцену і втече під тиском публіки, ми теж перед нею вибачимось, - Корчинський

"Тон її вибачення блюзнірський"

Лідер "Братства" Дмитро Корчинський прокоментував скандал із співачкою сопрано української опери Катериною Абдулліною, яка у Facebook обізвала школярів, які вчаться в україномовних школах та їх батьків бидлом.



"Свого часу більшовикам таки вдалося створити "нову історичну общность - совєтскій народ", сказав Корчинський відповідаючи на запитання iPress.ua, про те, чому співачка Національної опери України дозволила собі такі висловлювання.

"Всі хто належать до цього народу, що інтелігенти, що бетонщики, щирою дитячою ненавистю ненавидять українців", - вважає громадський діяч.
Політик висловив переконання, що "нація потроху прокидається й дедалі менше готова миритися з приниженням", виходячи з того, яку хвилю обурення здійняли слова Абдуліної у користувачів соціальних мереж, та суспільстві.

Характеризуючи вибачення, яке поширила сьогодні співачка Корчинський скав, що "тон "вибачення" блюзнірський, отже, воно не було щирим. Після того, як вона під тиском публіки полише сцену і втече з України, ми теж перед нею вибачимося".

Інформацію про те, що члени "Братства" закидали співачку майонезом коли вона давала інтерв'ю одному з українських телеканалів, політик прокоментував наступним чином: "Дії братчиків я, звісно ж, не схвалюю, проте, і засудити не наважуюся - а що як вони і мене майонезом обмажуть".

Абдулліну закидали майонезом

Це трапилось під час інтерв'ю біля Національної опери



Сьогодні невідомі особі, ніби зі спільноти "Братство", закидали майонезом оперну співачку Катерину Абдулліну, яка назвала українську школу "бидлячою".

Про це повідомляє лідер партії "Братство" Дмитро Корчинський на своїй сторінці у Facebook.
За його словами, інцидент трапився, коли вона давала інтерв'ю одному з українських телеканалів біля Національної опери.
"Далі варто постаратися трохи зменшити комфорт її тимчасового пребування в Києві", - пише лідер "Братства".

Нагадаємо, напередодні у коментарях на власній сторінці у Facebook Катерина Абдулліна обізвала школярів, які вчаться в україномовних школах та їх батьків бидлом.
Додамо, що за словами головного режисера театру Анатолія Солов'яненка, Національна опера, буде шукати законні способи застосувати санкції проти Абдулліної, аж до звільнення з театру.
"Я вважаю, що після таких заяв вона повинна сама прийти і написати заяву про звільнення" , - говорить Солов'яненко.

Джерело: http://ipress.ua/

Прикріплення: 5988922.jpg(79Kb) · 9925687.jpg(105Kb)
 
GADДата: Понеділок, 04.11.2013, 23:04 | Повідомлення # 14
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Життя як диво

Неймовірна історія дівчини, яка за крок від смерті рятує інших і робить світ яскравішим

Тамара Шевчук встигає всюди. Це усміхнена дів­чина з плакатом «Я люблю мову. Не розбивайте моє серце!» із світлин часів мовних протестів. На іншій фотографії вона плаче, сидячи на розбитих сходах Гостинного двору під час влаштованої «Беркутом» бійні. Активістка, що їздить у рейди з «Дорожнім контролем» та підтримує хлопців, які нібито зруйнували пам’ятник Лєніну на Полтавщині. Це вона, молода художниця, другокурсниця Академії мистецтв, продає свої роботи на благодійних виставках. До того ж власним коштом розмальовує стіни дитячих лікарень та приводить до ладу дитячі майданчики. І це їй, 18-річній дів­чинці, українські лікарі залишили щонайбільше три роки життя, констатувавши: біль у хворій спині, кілька операцій на якій Тома вже пережила, з часом тільки посилюватиметься. Серце не витримає. Хоча воно вже витримало чимало.

Авантюрне повернення

Дитинство Томи – сироти з дитячого будинку, яку всиновили українські емігранти, – минуло в Аргентині. Коли дівчинці було 12 років, її прийомні батьки («Я вважаю їх рідними», – каже Тамара) втратили хорошу роботу й були змушені переїхали до бідного кварталу. «Незважаючи на злидні, у кожному будинку там неодмінно були телевізор і рушниця! В Аргентині всі дивляться футбол. Коли команда забиває, стріляють на радощах», – про Буенос-Айрес свого дитинства Тома може розповідати годинами. Але голов­ним для неї виявилось інше: на новому місці дівчинка познайомилася з багатьма вихідцями з України, іммігрантами кількох хвиль. «Хтось виїхав до Голодомору, хтось після війни, – згадує Тамара. – Там жили упівці! З того все й почалося».




У дівчинки, яка опинилася за тисячі кілометрів від батьківщини, з’явилася мрія вивчити українську мову. Втім, її відмовляли батьки. «Вони казали, що мені це не потрібно – ми не повернемося до України та й годі, – розповідає Тома. – Але, на щастя, я серйозно займалася плаванням. Захистила майстра спорту Аргентини й готувалася до юніорських Олімпійських ігор, тому ходила на тренування шість днів на тиждень. Батькам казала, що сім. Насправді на сьомий день їхала до української греко-католицької церкви. Це величезний храм, до якого щонеділі приїжджають українці з усієї Аргентини. Там почала опановувати мову: спілкувалася, вчилася читати…»

«Я охоронець у дитячому садочку – це раз. Фриланс із малювання – два. Миття підлоги в супермаркетах – три. За місяць п’ять-шість тисяч набігає. Більш-менш вкладаюся в цю суму: мені ж треба не тільки контракт оплатити, а й за орендовану квартиру розрахуватися, поїсти щось…»

Насправді в неї безліч інших статей витрат. Цього літа, після закінчення першого курсу, в Томи з’явився вільний час. «Я подумала, що треба щось робити. А що саме? Що можу, що вмію? Виявилося, небагато – малювати, – каже студентка. – Свого часу я багато лежала в лікарнях, і мені завжди дуже не подобалися там стіни… Тож вирішила їх розмальовувати».

Тут у Томи лишилися бабусі й дідусі, з якими дівчинка листувалася. Тож у наступному листі повідомила рідним про приїзд. Купила квиток. Лишила матері записку. «У ній було тільки два абзаци, – сміється Тамара. – Спочатку я розповіла, що пан Хосе – син двох упівців, із якими воював мій прадідусь, він дуже любив мене й вважав своєю донькою, відвіз до Лунапарку, і там ми виграли дві величезні іграшки. Я написала, що одну лишаю мамі, другу беру собі. І що їду в Україну. Крапка».



«Це ж була Аргентина, – констатує Тома. – Там процедура дуже проста, будь-яка дитина може виїхати з країни без згоди батьків». На той час у Тамари Шевчук були українське громадянство, бо вона народжена в Україні, й тимчасове аргентинське, яке їй дали завдяки титулу майстра спорту.

В Україні Тома спочатку поїхала до бабусі в Івано-Франківськ, згодом перебралася до Києва, де прожила певний час у тітки, доки до української столиці з Буенос-Айреса не повернулися батьки.

Лікарня в кольорах

Після школи Тома вступила до Академії мистецтв. «Вступна кампанія була під час мовних протестів. Я постійно була біля Українського дому: готувала їжу, приносила мітингувальникам, ночувала там… Але якось таки вступила, щоправда, на кон­трактне відділення». Гроші на освіту дівчина заробляє сама. Розповідаючи як, не жаліється. Навпаки, голосно сміється.

У 13 років Тамара Шевчук серйозно ушкодила спину. Спортом займатися більше не могла: «Я відчула себе нікому не потрібною. Адже це було всім моїм життям: спорт і нічого більше. Тож вирішила щось змінити». Саме тоді прийняла недитяче рішення повернутися до України.

Першу розмальовку в дитячій лікарні Тамара Шевчук анонсувала в соцмережі. «Думала, приїдуть дві-три знайомі людини. А приїхали незнайомі – осіб 15. І я зрозуміла: крім мене це потрібно ще комусь, що додало мені впевненості. На сьогодні ми зробили близько 15 розмальовок. У дитячому корпусі Українського спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення полагодили дах, який протікав. Лізли туди самі, латали його, падали звідти. Стіни штукатурили. Навесні хочемо своїми силами полагодити там вікна», – розказує дівчина. Розмальовувати стіни небайдужим залюбки допомагають маленькі пацієнти. Цю лікарню – єдину в Україні – раніше хотіли закрити через нібито аварійний стан. «Завдяки нам не закрили, – усміхається Тома. – Вважалося, що там небезпечно. А насправді це Пуща-Водиця. Усі ми чудово розуміємо, який то ласий шматок для будь-якої будівельної компанії».

Тома розповідає, що лікарі волонтерів завжди зустрічають із неабияким здивуванням: «Питають, хто нам платить, хто нас збирає, на кого ми працюємо… Люди впевнені, що все робиться заради чогось, для чийогось піару. В Україні не звикли, що щось може робитися від щирого серця…»

своїми силами

Ще до лікарень Тома почала лагодити дитячі майданчики. «Я часто спілкуюся з дітьми із неблагополучних сімей, іноді вони ночують у мене вдома, коли в них проблеми з батьками. Знаходжу їх на вулиці», – розповідає вона.



Одну зі своїх маленьких знайомих, 12-річну дівчинку на ім’я Аріанна, Тамара побачила п’яною, непритомною на Троєщині о першій ночі. «Швидку викликати побоялась, адже медики мусять надати інформацію про дитину до соцслужби – у дів­чинки могли виникнути проблеми. Тому вирішила привести її до тями, а потім поговорити. Спробувала розібратися, на якому етапі в неї трапився злам, – пояснює Тома Шевчук. – Ви­явилося, що Аріанні… ніде було гратися. Позбавлені ігор, позбавлені дитинства діти легко потрапляють у погані компанії».

Саме тоді дівчина згадала, що біля її будинку є три дитячих майданчики. «Там були тільки поламані гойдалки, на яких постійно «зависають» наркомани чи п’яні тусовки, – зітхає дів­чина. – Згодом побачила в інтернеті, як десь зі старих коліс роблять різні фігурки: левів, ведмедів... Згадала, що знайомий працює в шиномонтажі. Він допоміг мені завезти старі колеса – і вже можна було щось робити».

Почала Тома з фігур Маші та ведмедя. Уже надвечір побачила на майданчику, де працювала сама, компанію з пакетами – хлопці розраховували випити на лавці. «Вони стоять, дивляться на мене, дурепу, яка робить «скульптури» з шин на майданчику пізно ввечері, – сміється дів­чина. – І запитують розгуб­лено:

– А что, ваш ребенок здесь играет?

– Ні, – кажу, – в мене немає дітей.

– А зачем вам это? – не заспокоюються хлопці.

– Мені, – відповідаю, – не байдужі інші діти.

– Ого, – сказали вони. Загрузились і пішли далі…

Наступного дня на тому самому майданчику я збивала пісочницю у вигляді корабля – друзі нарубали дерев, пошліфували й привезли мені дошки. Аж раптом приходять ті самі люди, які вчора були з горілкою. Викатують із «жигульонка» чимало старих коліс. І кажуть: «Мы вам хотим помочь». Вечір на п’ятий, згадує Тома, почали виходити мешканці навколишніх будинків: «Дуже багато взяла на себе Юля, мати трирічної дитини, яку вона водила за два квартали від дому на нормальний майданчик. Потім місцеві вирішили скинутися, щоб відремонтувати гойдалки. І десь за три тижні ми полагодили перший дитмайданчик своїми силами… Таких уже зробили чотири, два зараз у процесі».

А ще вона малює графіті – здебільшого упівців, тризуби, червоно-чорні прапори… На запитання міліції відповідає просто: «Я художниця, прикрашаю Київ». Розгублені правоохоронці тільки й можуть сказати: «Ну якщо прикрашаєте, то прикрашайте».

Тома каже, що встигає все, бо спить по дві-три години на добу. Про власне здоров’я говорити не любить. Утім, про нього не змовчали її друзі. «Заробляє собі на інсулін – у неї діабет, спричинений помилкою медиків, – написав, дізнавшись про вирок лікарів, блогер Дмитро Різниченко. – Майже не спить, а якщо й спить, то напівсидячи. Кілька років тому випала з вікна й дуже ушкодила спину. Пережила не одну важку операцію, має кілька штучних хребців…» Він намагався зібрати кошти для своєї подруги. Якщо не на операцію, для якої потрібна нереальна сума €200 тис. і яка не дає жодних гарантій, то хоча б на те, щоб дати 18-річній дівчинці грошей та час «вільно пожити».



За кілька днів українці зібрали 26 тис. грн. Тома їх не взяла і змусила друзів зупинити збір коштів. Утім, згодом вирішила віддати їх на лікування трирічного хлопчика, з яким познайомилася в «Охматдиті»: «Його немовлям кинули батьки, коли дізналися, що він народився з діагнозом рак. Дитину всиновила медсестра… Звісно, в неї немає грошей на лікування. А в мене все добре. Знайшла чудового дідуся, який знімає біль травами. Не вірила, що таке можливо, думала, що це маячня. Але він допоміг». Робити операцію Тамара Шевчук не хоче. «Вже скільки їх було, вистачить! Все, що могла традиційна медицина зробити, вже зроблено, – переконує вона. – Немає сенсу витрачати на це ще більше грошей – їх можна спрямувати на хороші справи».


Джерело: http://tyzhden.ua/
Прикріплення: 0629998.jpg(68Kb) · 8662668.jpg(63Kb) · 5198868.jpg(66Kb) · 6398656.jpg(75Kb)
 
GADДата: Вівторок, 10.12.2013, 21:11 | Повідомлення # 15
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6359
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Як з особистостей зробити біомасу



Витримки з праць американського психоаналітика Бруно Беттельгейма, в яких він описує свій досвід ув'язня в концтаборах Дахау і Бухенвальд, де він був у 1938-1939 роках, а також досвід інших людей, що зіткнулися з системою знищення людської гідності.

Нацистська система в 1938-1939 роках - часу перебування Бетельгейма в Дахау і Бухенвальді - ще не була спрямована на тотальне винищення, хоча з життями тоді теж не рахувалися. Вона була орієнтована на "виховання" рабської сили: ідеальної і слухняної, що не думає ні про що, крім милості від господаря. Відповідно, необхідно було з дорослої особистості зробити перелякану дитину, силою інфантилізувати людину, досягти її регресу - до дитини або зовсім до тварини, живої біомаси без волі і почуттів. Біомасою легко керувати, вона не викликає співчуття, її легше зневажати і вона слухняно піде на забій. Тобто, вона зручна для господарів.

Правило 1. Змусь людину займатися безглуздою роботою

Одне з улюблених занять есесівців - змушувати людей робити абсолютно безглузду роботу, причому ув'язнені розуміли, що робота не має сенсу. Тягати каміння з одного місця на інше, рити ями голими руками, коли лопати лежали поруч. Навіщо? "Тому що я так сказав, жидівська морда!".

(Чим це відрізняється від "тому що треба" або "твоя справа виконувати, а не думати"?)

Правило 2. Введи взаємовиключні правила, порушення яких неминучі

Це правило створювало атмосферу постійного страху бути спійманим. Люди були вимушені домовлятися з наглядачами або "капо" (помічники СС з числа ув'язнених), потрапляючи від них у повну залежність. Розгорталося велике поле для шантажу: наглядачі і капо могли звертати увагу на порушення, а могли і не звертати - в обмін на ті чи інші послуги.

(Абсурдність і суперечливість батьківських вимог або державних законів - повний аналог).

Правило 3. Введи колективну відповідальність

Колективна відповідальність розмиває особисту - давно відоме правило. Але в умовах, коли ціна помилки дуже висока, колективна відповідальність перетворює всіх членів групи в наглядачів один над одним. Сам колектив стає мимовільним союзником СС і табірної адміністрації.

Нерідко, підкоряючись хвилинним примхам, есесівець віддавав черговий безглуздий наказ. Прагнення до послуху в'їдається в психіку так сильно, що завжди знаходилися ув'язнені, які довго дотримувалися цього наказу (навіть коли есесівець про нього забував хвилин через п'ять) і примушували до цього інших. Так, одного разу наглядач наказав групі ув'язнених мити черевики зовні і всередині водою з милом. Черевики ставали твердими, як камінь, натирали ноги. Наказ більше ніколи не повторювався. Тим не менш, багато з в'язнів, які давно знаходилися в таборі, продовжували щодня мити зсередини свої черевики і лаяли всіх, хто цього не робив, за недбалість і бруд.

(Принцип групової відповідальності... Коли "всі винні", або коли конкретну людину бачать тільки як представника стереотипної групи, а не як виразника власної думки).

Це три "попередніх правила". Ударною ланкою виступають наступні три, дроблять вже підготовлену особистість у біомасу.

Правило 4. Змусь людей повірити в те, що від них нічого не залежить. Для цього: створи непередбачувану ситуацію, в якій неможливо щось планувати і примусь людей жити за інструкцією, зупиняючи будь-яку ініціативу.

Групу чеських ув'язнених знищили так. На деякий час їх виділили як "благородних", що мають право на певні привілеї, дали жити у відносному комфорті без роботи і поневірянь. Потім чехів раптово кинули на роботу в кар'єр, де були найгірші умови праці та найбільша смертність, урізавши при цьому харчовий раціон. Потім назад - в хороше житло і легку роботу, через кілька місяців - знову в кар'єр і т.д. Живих не залишилося нікого. Повна непідконтрольність власного життя, неможливість передбачити, за що тебе заохочують або карають, вибивають грунт з-під ніг. Особистість просто не встигає виробити стратегії адаптації, вона дезорганізуєтся повністю.

"Виживання людини залежить від її здатності зберегти за собою деяку сферу вільної поведінки, утримати контроль над якимись важливими аспектами життя, незважаючи на умови, які здаються нестерпними... Навіть незначна, символічна можливість діяти по своїй волі дозволяла вижити мені і таким, як я". (цитата Б.Беттельгейма).

Найжорстокіший розпорядок дня постійно підганяв людей. Якщо одну-дві хвилини забаритися на вмиванні - запізнишся в туалет. Затримаєшся з прибиранням свого ліжка (в Дахау тоді ще були ліжка) - не буде тобі мізерного сніданку. Поспіх, страх запізнитися, ні секунди задуматися і зупинитися... Постійно тебе підганяють наглядачі: час і страх. Не ти плануєш день. Не ти вибираєш чим займатися. І ти не знаєш, що з тобою буде потім. Покарання та заохочення йшли без будь-якої системи. Якщо на перших порах ув'язнені думали, що хороша праця їх врятує від покарання, то потім приходило розуміння, що ніщо не гарантує від відправки добувати каміння в кар'єрі (найсмертоноснішого заняття). І нагороджували просто так. Це просто справа примхи есесівця.

(Авторитарним батькам і організаціям дуже вигідно це правило, тому що воно забезпечує відсутність активності та ініціативи з боку адресатів повідомлень на кшталт "від тебе нічого не залежить", "ну і чого ви добилися", "так було і буде завжди").

Правило 5. Змусь людей робити вигляд, що вони нічого не бачать і не чують

Беттельхейм описує таку ситуацію. Есесівець б'є людину. Повз проходить колона рабів, яка, помітивши побиття, дружно повертає голови в бік і різко прискорюється, всім своїм виглядом показуючи, що "не помітила" побиття. Есесівець, не відриваючись від свого заняття, кричить "Молодці!". Тому що ув'язнені продемонстрували, що засвоїли правило "не знати і не бачити того, що не слід". А в ув'язнених посилюється сором, почуття безсилля і, одночасно, вони мимоволі стають спільниками есесівця, граючи в його гру.

(У сім'ях, де процвітає насильство, нерідка ситуація, коли будь-хто з родичів все бачить і розуміє, але робить вигляд, що нічого не бачить і не знає. Наприклад, мати, дитина якої зазнає сексуального насильства з боку батька/вітчима... У тоталітарних державах правило "все знаємо, але робимо вигляд..." - найважливіша умова їх існування)

Правило 6. Змусь людей переступити останню внутрішню межу

"Щоб не стати ходячим трупом, а залишитися людиною, нехай приниженою і деградованою, необхідно було весь час усвідомлювати, де проходить та межа, через яку немає повернення. Межа, далі якої не можна відступати ні за яких обставин, навіть якщо це загрожує життю. Усвідомлювати, що якщо ти вижив ціною переступу за цю межу, то будеш продовжувати життя, втративши будь-який сенс".

Беттельхейм наводить дуже наочну історію про "останню межу". Одного разу есесівець звернув увагу на двох євреїв, які "сачкували". Він змусив їх лягти в брудну канаву, підкликав в'язня-поляка з сусідньої бригади і наказав закопати їх живцем. Поляк відмовився. Есесівець став його бити, але поляк продовжував відмовлятися. Тоді наглядач наказав їм помінятися місцями, і ті двоє отримали наказ закопати поляка. І вони стали закопувати свого товариша по нещастю без найменших вагань. Коли поляка майже закопали, есесівець наказав їм зупинитися, викопати його назад, а потім знову самим лягти в канаву. І знову наказав поляку їх закопати. Цього разу він підкорився - або з почуття помсти, або думаючи, що есесівець їх теж пощадить в останню хвилину. Але наглядач не помилував: він притоптав чобітьми землю над головами жертв. Через п'ять хвилин їх - одного мертвого, а іншого вмираючого - відправили в крематорій.

Результат реалізації всіх правил

"Ув'язнені, які засвоїли думку, яку вселяла СС, що їм немає на що сподіватись, і повіривши, що вони ніяк не можуть впливати на своє становище - такі ув'язнені ставали, в буквальному сенсі, ходячими трупами...".

Процес перетворення в таких зомбі був простий і наочний. Спочатку людина припиняла діяти зі своєї волі: у неї не залишалося внутрішнього джерела руху, все, що вона робила, визначалося тиском з боку наглядачів. Вона автоматично виконувала накази, без будь-якої вибірковості. Потім вона переставала піднімати ноги при ходьбі, починала дуже характерно шаркати. Потім вона починала дивитися тільки перед собою. І тоді наступала смерть.

У зомбі людина перетворювалися тоді, коли відкидала будь-яку спробу осмислити власну поведінку і доходила до стану, коли могла прийняти все, що завгодно, все, що виходило ззовні. "Ті, хто вижили, зрозуміли те, чого раніше не усвідомлювали: вони володіють останньою, але, можливо, найважливішою людською свободою - в будь-яких обставинах обирати своє власне ставлення до подій".

Там, де немає власної волі, починається зомбі. Де немає протесту чужій нав’язливій волі - починається вмирання.


Джерело: http://molotoff.info/
Прикріплення: 9938207.jpg(35Kb)
 
Форум » ЖИТТЯ » Побутове » Соціум
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Вверх