П`ятниця, 29.03.2024, 17:07
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » ЖИТТЯ » Культурне » СВЯТА (події, значні заходи які відносяться до культури.)
СВЯТА
GADДата: Четвер, 21.02.2013, 21:04 | Повідомлення # 1
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Найвищу в світі літеру встановили на майдані у Рівному



Оригінально підійшли у Рівному до відзначення Міжнародного дня рідної мови. На центральному майдані міста встановили височенну літеру, яка стала найвищою у світі.

У Рівному відтепер є найвища в Україні та у світі літера - її встановили на майдані Незалежності.

- Літера "Ї" є лише в українській мові, тому прийшла ідея встановити саме її, - говорить заступник міського голови Рівного Галина Кульчинська. - Її висота - 3 метри 60 сантиметрів. Виготовлена вона з дерева та обтягнута тканиною з льону.

Як додала Галина Кульчинська, літеру виготовили майстри Рівненської художньої школи.

Встановлення літери стало також встановленням рекорду, адже нічого подібного в Україні ще ніхто не робив.

- Відзначаємо найвищу в Україні і світі літеру української абетки, яка є виразно українською і унікальною, оскільки не використовується в жодній іншій мові, - зафіксував рівненський рекорд представник Книги Рекордів України у Рівному й відомий радіоведучий Олег Нечидюк.



Окрім того, усім, хто прийшов на майдан Незалежності, роздавали наліпки "Люблю украЇнську мову", які чіпляли на одяг.

Літера простоїть на майдані Незалежності до 20.00 21 лютого.

Джерело: http://www.ogo.ua
Прикріплення: 9482998.jpg (12.2 Kb) · 5345543.jpg (42.1 Kb)
 
GADДата: Субота, 09.03.2013, 17:52 | Повідомлення # 2
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
199 років тому народився Тарас Шевченко



Логіка розвитку імперської Росії не передбачала приходу такої постаті, як Тарас Шевченко — поета всеслов’янського масштабу, який і своєю творчістю, і своїми діями зумів пробудити українців від національної сплячки. Наприклад, з’ява антиімперських поетів-вождів Адама Міцкевича чи Юліуша Словацького є зрозумілою, адже то було реакцією державної польської нації на російське гноблення. А ось поява Шевченка видається незвичним явищем. Бо ж українці давно не мали своєї повноцінної державності — аж із часів Київської Русі.

У добу Шевченка українські землі, які належали до складу Росії, уже стали колоніальною околицею імперії. Це стосувалося як економічної, так і соціальної та культурної сфери. Імперська влада намагалася перетворити Україну на «територію без обличчя», яку можна безжально експлуатувати.

Апологія козацтва у творчості раннього Шевченка — це якраз виклик колоніальності України, російській імперській експансії. Пізніше, у період «трьох літ», Шевченко переосмислить своє ставлення до козацтва, передусім до козацької еліти, гетьманів, яких він прославляв у ранніх творах. Згадає про їхню продажність та готовність служити інтересам чужих імперій.

Шевченко зумів вирватись із середовища кріпаків-селян. Це «виривання» теж було своєрідним запереченням (принаймні на особистому рівні) колоніальних обставин життя. Ми рідко замислюємося над тим, чого це вартувало Кобзареві. Адже Шевченку довелося стати «не таким, як усі», тобто не таким, як його родичі, близькі, сусіди. Він наражався на нерозуміння. Йому довелося пожертвувати відносним селянським комфортом, відмовитися від спокійного життя, від сім’ї. І одержимо працювати, малюючи картини та інколи навіть отримуючи за своє художнє натхнення лише покарання.

Так, можна говорити, що Шевченку пощастило — знайшлися люди, котрі звернули на нього увагу й викупили з кріпацької неволі. Але якби не було одержимої праці, то чи відбувся б Шевченко, чи потрапили б його малюнки на очі Іванові Сошенку і Карлу Брюллову, іншим живописцям, котрі захотіли допомогти талановитому кріпакові вирватися із неволі?

Джерело: http://www.day.kiev.ua
Прикріплення: 8833030.jpg (13.1 Kb)
 
GADДата: Субота, 09.03.2013, 17:56 | Повідомлення # 3
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Янукович проігнорував 199-річчя з дня народження Шевченка

Члени уряду і місцеві чиновники проігнорували святкування 199-річчя з дня народження Тараса Шевченка на його малій Батьківщині, заявляє голова комітету під питань свободи слова та інформації Микола Томенко (фракція "Батьківщина").

"Президент Віктор Янукович сказав про те, що необхідно належним чином підготуватися до святкування 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Ймовірно, тому чиновники проігнорували святкування 199-річчя з дня народження поета ... Вперше на святкування дня народження Т.Шевченка не приїхали жоден міністр або чиновник уряду, жоден керівник області ", - сказав М.Томенко.

За його словами, в селі Моринці (Черкаська обл.), де народився Т.Шевченко, чиновники "між 7 і 8 ранку" поклали квіти, а потім в с. Шевченкове силами місцевої влади провели захід з відзначення цієї дати.

За інформацією прес-служби "Батьківщини", у Моринцях влада прославилася тим, що заборонила читати вірш Т.Шевченка "Розрита могила" як революційний.

М.Томенко також має намір ініціювати створення громадського організаційного комітету з підготовки до святкування 200-річчя з дня народження Т.Шевченка у 2014 році.

Н.Томенко розповів, що в суботу група депутатів побувала в селах Моринці та Кирилівка (Шевченкове) в Черкаській області з нагоди 199-ї річниці з дня народження українського поета Т.Шевченка.

У свою чергу, народний депутат Ірина Геращенко (фракція "УДАР") під час акції біля пам'ятника Т.Шевченку в Києві повідомила, що "УДАР" пропонує всім опозиційним силам створити свій оргкомітет з відзначення ювілею Кобзаря і запропонувати суспільству ряд просвітницьких і гуманітарних проектів для популяризації творчої спадщини Т.Шевченка.

Ювілей Т.Шевченка відзначатиметься у 2014 році. Цей рік оголошено роком Шевченка в Україні.

Джерело: Джерело: http://www.day.kiev.ua
 
GADДата: П`ятниця, 15.03.2013, 21:50 | Повідомлення # 4
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Відкритий лист до громадського діяча та співака Олега Скрипки



З нагоди відродження свята Колодія (Масляної), звертаюсь особисто до Вас, як до відомого громадського діяча та співака зі щирим козацьким проханням припинити подальшу популяризацію та рекламу традицій святкування російської Масляної на українських козацьких землях, як це зараз відбувається за Вашої участі в телевізійному просторі України.

Змушений нагадати Вам, пане Олеже, що в 60-70-ті роки минулого століття, в часи Брєжнєва та Суслова, споконвічна українська традиція святкування Колодія (Масляної) була замінена на запозичений з Росії варіант. Таким чином, «російська зозуля» безсоромно залізла до нашого Родового «гнізда» і викинула з нього самобутню традицію наших прапрадідів. Варто вказати, що традиції святкування Масляної в Україні та Росії істотно відрізняються. Більше того, український Колодій (Масляна) не має аналогів у наших сусідів, цебто не запозичений, а відтак потребує нашого всебічного захисту та підтримки. Така самобутність яскраво засвідчує, що витоки святкування Колодія (Масляної) по обох берегах Дніпра сягають в глибину тисячоліть…

Ось як описує зрозумілими для росіян термінами свято Масляної (Колодія) на українських землях, ще у далекому 1850 році, себто 163 роки тому, видатний український етнограф та громадський діяч М. Маркевич в газеті «ПЕТЕРБУРЖСКИЕ ВЕДОМОСТИ»: «В конце февраля приходит Масляница; женщины волочат колодку, т.е. идут по домам и привязывают парубкам и дивкам небольшую колодку к ноге в наказание за то, что не вступили в брак в прошлый Мясоед. Эту колодку можна снять не иначе, как за некоторый выкуп; на собранные деньги пируют и вместо блинов московских подают вареники со сметаною; на маслянице это главное блюдо».

Маю тверде переконання, що відродження українських спадкових традицій потребує не тільки нашої спільної всебічної підтримки, але й практичної форми реалізації. Прадавнє свято Колодій має право на реабілітацію та життя на рідних землях, адже українці дістали в спадщину від прадідів не менш цікаві традиції святкування Масляної, ніж вони є у росіян. Тож в третьому тисячолітті слід не на словах, а на ділі припинити практику русифікації України, до якої мимоволі Ви стали причетні... Немає сумніву, що багато українців, котрі поважають та шанують Вашу творчість, не дуже хотіли б, аби Ви допомагали тим, хто намагається стерти з лиця землі наш народ через знищення самобутніх традицій, культури, мови, історії.

Згодьтесь, що багато хто з молоді, дивлячись на те, як Ви у вишиванці з телеекрана запрошуєте на святкування Масляної, сприймає це як популяризацію правдиво українських автентичних традицій, навіть і не підозрюючи, що насправді в телеефірі здійснюється активна пропаганда осучаснених традицій святкування Масляної, котрі побутували в центральних та північно-східних губерніях Російської імперії. Це, насправді, і є «тиха» русифікація, замаскована під весняне свято, коли замість свого ми вже вкотре отримуємо перелицьоване чуже…

Сподіваюсь, пане Олеже, що Ви з розумінням віднесетесь до моєї конструктивної критики й надалі будете проводити «Країну Мрій Різдвяну» на території козацького селища «Мамаєва Слобода», як це і було попередні три роки, рівно як і інші культурно-мистецькі заходи, котрі спрямовані на відродження українських традицій.

Користуючись нагодою, звертаюсь до науковців кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Києво-Могилянської академії, музею Івана Гончара, Національного музею архітектури та побуту (с. Пирогів), а також до інших осередків української культури, що працюють в царині відродження дідівських традицій, з проханням не сидіти склавши руки, а активними просвітницькими заходами підтримати моє звернення з тим, аби Україна дійсно була Українською.

З належною шанобою
Козак Левушківського куреня
Війська Запорозького Низового
Костянтин Олійник (рука власна)


P.S.
Свято Колодія (Масляної) в Україні:


Тиждень Колодія (Масляної) називався «бабським тижнем». Тож продовж тижня, заздалегідь домовившись, жінки збиралися в шинку – «щоб поколодкувати», після цього, замовивши наливки, виголошували здравиці (тости) і вітали один одного. Все це носило жартівливий характер. Покараним дорослим чоловікам та жінкам за те, що не одружили у цьому році своїх дітей, прив’язували колодку до лівої ноги, а дівчатам та хлопцям на ліву руку або до пояса. Жіноцтво робило складчину із принесеного сиру, вареників, масла, яєць і горілки. Кожному чоловіку чи парубку, хто на ту пору заходив до шинку, молодиці чіпляли колодку, заздалегідь заготовлену напередодні, за що він мав відкупитися поставивши могорич медовухою чи горілкою.

На Наддніпрянській Україні кожен день святкування Колодія, тобто Масляної, мав свої «іменні наклички».

В понеділок «колодка народилася»,

у вівторок «хрестилася»,

середа – «похрестини»,

в четвер – «помирала»,

в п’ятницю її «хоронили»,

а в суботу «оплакували».

В неділю, останній день Масляної, молодь «волочить колодку»! Співи, музики, танці тяглися аж до опівночі. Почастувавшись, гурт співав: «Чому мені горілочки не пити, коли в мене хорошії діти…».


История и традиции празднования Масленицы в России
(інформація взята з сучасних російських джерел)


… Суббота накануне масленой недели называлась "маленькой масленицей". В этот день принято было поминать умерших родителей и родственников. Для них пекли специальное угощение – блины. Первый блин клали на божницу, слуховое окно или крышу, оставляли на могилах на кладбище, раздавали в церквях нищим, монахам и странникам. В воскресенье на заговенье перед Великим постом последний раз ели мясо. Основным угощением и символом Масленицы являются блины. Традиция печь блины в России сохранилась со времён поклонения языческим богам. Блины были главной обрядовой поминальной едой. До нашего времени в некоторых областях северной России сохранилось суеверие, когда перед похоронами на чело покойника клался блин. После похорон, этот поминальный блин родственники ухитрялись подсунуть священнику, чтобы он его съел. Если батюшка съедал этот поминальный блин – усопшему Царствие Небесное. Это суеверие ещё раз подтверждает древнее архаичное дохристианское происхождение блинов как поминальной еды.

Вопреки широко распространённому мнению, блины не являются и никогда не являлись символом солнца у славянских народов. Блины у славян всегда были поминальным блюдом, поэтому они как нельзя кстати соответствуют поминальной сущности Масленицы.

Патриарх Адриан хотел уничтожить этот «бесовский праздник», но не успел, однако сократил время его на 8 дней.

Праздновать Масленицу начинали с понедельника следующей недели.

Для всего русского населения семь масленичных дней были самым веселым и любимым временем в году. Народ ласково называл этот праздник "касаточка", "сахарные уста", "целовальница", "честная масленица", "веселая", "пеpепелочка", "объедуха".

Масленица на протяжении многих веков сохранила характер народного гулянья. Символом Масленицы было чучело из соломы, обряженное в женские одежды, с которым вместе веселились, а затем сжигали на костре вместе с блином, которое чучело держало в руке. Все традиции Масленицы направлены на то, чтобы похоронить зиму, то есть сжечь на костре чучело зимы. Этот обряд есть не что иное как реконструкция древнего погребального языческого обряда племён, населявших северо-восток России до принятия ими Христианства.

Основным угощением и символом Масленицы являются блины. Их пекут каждый день с понедельника, но особенно много ‑ с четверга по воскресенье.

Вся неделя на масленицу именовалась не иначе как "честная, широкая, веселая, боярыня-масленица, госпожа масленица". Каждый день недели имеет свое название, которое говорит о том, что в этот день нужно делать.

Понедельник – "встреча" праздника. Дети делали утром соломенное чучело Масленицы, наряжали его и все вместе возили по улицам.

Вторник – "заигрыш". В этот день начинаются веселые игры. С утра девицы и молодцы катались на ледяных горах, ели блины.

Среда – "лакомка". На первом месте в ряду угощений, конечно же, блины.

Четверг – "разгуляй". Песни, пляски, угощение друг друга водкой, бражкой, ну и, конечно же, блинами.

Пятница – "тещины вечера", когда зять едет "к теще на блины".

Суббота – "золовкины посиделки". В этот день ходят в гости ко всем родственникам, и угощаются блинами, поминая усопших родственников.

Воскресенье – это заключительный "прощеный день", когда просят прощения у родных и знакомых за обиды и после этого, как правило, пьют водку, бражку, весело поют и пляшут, тем самым провожая (хороня) широкую Масленицу.

В этот день на огромном костре сжигают соломенное чучело, олицетворяющее умирающую зиму. Его устанавливают в центре костровой площадки и прощаются с ним шутками, песнями, танцами. Ругают зиму за морозы и зимний голод и благодарят за веселые зимние забавы, поминая умершую зиму водкой и поеданием блинов. Это ещё раз подтверждает, что блины являются древней ритуальной поминальной едой, со времён поклонения языческим божествам... После этого чучело поджигают под веселые возгласы и песни. Когда же зима сгорит, завершает праздник финальная забава: молодежь прыгает через костер.

Прощание с Масленицей завершалось в первый день Великого поста – Чистый понедельник, который считали днем очищения от греха и скоромной пищи.

(Те, що українці є слов`янами ні в кого не викликає сумніву... Однак у нас, по обох берегах Дніпра, поховальною стравою були не "блины", як пишуть про це росіяни, а коливо (поминальна каша, що нагадує кутю), тобто і тут росіяни не вгадали! Хто не вірить, то запитайте про це у старих людей)


Наші прадіди, кепкуючи над москалями, казали, що на Масляну «і турки вареники їдять!», а про нас, православних християн, і мови не може бути!

Джерело: http://mamajeva-sloboda.ua
Прикріплення: 7718072.jpg (11.6 Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 14.11.2014, 14:01 | Повідомлення # 5
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Годі плакати - вишнево усміхаймося!

13.11.14



Сьогодні минає рівно 125 років, як на хуторі Чечва біля дрібного містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині - Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї на 17 дітей, народилася усмішка. Вишнева

Пригода трапилась у родині, що по лавах рахувала самі злидні, а тут – сонцесяйне дитинча!

Прибігли цікаві сусіди і нумо запитувати:
- Хто? – Трохи сумний від звістки батько, Михайло Кіндратович Губенко, котрий зранку до ночі працював прикажчиком у поміщицькому маєтку, задумливо відповів:
- Наш, Павлик. - Мати, Параска Олександрівна собі змовчала, прикривши хустинкою ледь розведені вуста.
За неї Господь лагідно так проказав, але спочатку на всі кутні усміхнувся:
- Та то ж Остап Вишня, їй-бо…

Не дивно, що все життя письменник вважав себе спадкоємцем Івана Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтетом. Він щиро любив україно-російського Миколу Гоголя з його напівправдивою чортівнею, навіть 1927 р. написав сценарій гротеск-вистави “Вій”, травестійованої за мотивами творів Миколи Гоголя та… Марка Кропивницького і поставленої режисером Д.І.Козачковським. А ще Остап Вишня до вельми шанував і перекладав невтомних дотепників Марка Твена, О’Генрі та Ярослава Гашека.

Аби згодом написати безсмертні “Мисливські усмішки”, з дитинства Павлик пестив різних звірів і птахів. Зокрема, коли П.В.Губенко мешкав у Харкові, то вдома у нього господарював дог Цяцька, якого гуморист навчив... сміятись. Оте місце під усміхненим сонцем згодом посів спанієль Думка, який здох відразу по смерті господаря.

На зиму Остап Вишня купував онукам і слухняним сусідським діткам щигликів та синичок, а весною вони юрбою весело відпускали птахів на волю...

Як би там не було, все життя безпартійний за часів партійної невідворотності, як би там не велося, десятиліттями гуморист у лиху годину пролетарського світогляду, як би там не мордувала доля оптиміст в епоху одностайного фанатизму, як би там не плюндрувалося, гуманіст за порядку масово організованого варварства та людоїдства. Мені здається, що цей український письменник тривалий час виконував роль ледь прочиненої кватирки, куди з теплою та легкою усмішкою заглядало Сонце, хоч і в радянський карцер.

Саме тому Остап Вишня мав право так сказати про себе:
- Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я - народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та - Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, аби мій народ у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, аби народ усміхнувся, аби бодай одна зморшка його трудового, задумливого лиця, аби хоч одна зморшка ота розгладилася!

Для поважних чиновників його справжнім ПІБ було Павло Михайлович Губенко.
Для маловідомих читачів він ховався під псевдонімом Павло Грунський.
Тоді як усе життя і все навкруги оця щедра людина прагнула осявати під гарно усміхненим ім’ям ОСТАП ВИШНЯ.

***
Шести років від народження Павлушу послали до місцевої початкової школи. І хлопчик швидко навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, а опісля блукав у задумі. Навіть коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле, - байдуже: Павлик брав книжки із собою,. А ще він умів доладно розповісти прочитане! А які власні казки вигадувати, той був іще мастак.

По закінченні двокласної школи в містечку Зінькові він отримав свідоцтво… поштово-телеграфного чиновника і дуже просився у батька далі йти на “вчителя”. Та коштів у Михайла Кіндратовича не знайшлось.
Тож Павлушу відвезли до Київської військово-фельдшерської школи, де навчався старший Василь. Все мотивувалось вельми просто: діти колишнього солдата утримувалися державним коштом, а по закінченні навчання належало, хіба що, відпрацювати у військовому госпіталі.

Залюбки гриз науку Павло, а додому надсилав листи, над якими реготала велика родина. На канікули до батьків привозив і свого товариша-сироту, бо ж знав: декому ще важче на цім світі, аніж тобі.
Є згадки, що підлітком Павло Губенко успішно грав комічні ролі у сільському драмгуртку. На ті вистави невибагливий глядач так і сунув.

Від 1907 p. юнак працював фельдшером: спочатку - в царській армії, а потім - у хірургічному відділі відомчої лікарні Південно-Західних залізниць. Присвячувати себе медицині не було бажання, то ж у вільний час брався до самоосвіти. Тому самоук склав екстерном іспити за курс навчання в гімназії та 1917 p. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Утім, невдовзі полишив навчання, аби присвятити себе... Думав - журналістиці, виявився - настрою українського народу.

Пам'ятаєте, то були буремні роки світової війни, революції, громадянської війни, голоду, НЕПу. Та чого це я про Остапа Вишню та своїми словами, нехай класик неповторно скаже:
- Як ударила революція - завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету - в Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, з Святої Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” - на мітинг, з мітингу - на збори, із зборів - у Центральну Раду, з Центральної Ради - на з’їзд, із з’їзду - на конференцію, з конференції - в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають - там і я! Де говорять, - там і я! Де засідають, - там і я. Державний муж - одне слово.

Нічого це вам не нагадує, скажіть, добродії? А мені чомусь лунають інтонації Михайла Жванецького, але радянської доби.

***
Коли у тебе моторчик в одному місці, що виходить? Ні, не Карлсон. А непосидючий дописувач. Одне слово, легка вдача привела майбутнього літератора до Кам’янця-Подільського, де в номері газети “Народна воля” за 2 листопада 1919 р. під псевдонімом Павло Грунський видрукували перший сатиричний твір молодого уїдливого журналіста - “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)”.

Невдовзі талановитого автора запримітили і запропонували попрацювати на редакцію… есерівської газети “Трудова громада”. Разом із тим плодючий дописувач друкував статті, фейлетони, гуморески в інших виданнях доби УНР (Української Народної Республіки). Як і належить мандрівному співцеві, виступав перед селянами в жанрі, так би мовити, усної газети.

Малограмотні, але політично підкуті більшовики сплутали національно свідомого юнака із ворожим пропагандистом, за що у Києві 1920 р. “особливо важливого контреволюціонера” Павла Михайловича Губенка, відомого за партійним прізвиськом П.Грунський, органи ЧК заарештували. Слава Богу, не розстріляли, а етапували до столиці, до Харкова - на додаткове розслідування.

Там, у квітні 1921 р., його виручив Господь та знайшов і порятував партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Більше того, гострого на слівце Павла Губенка взяли перекладачем республіканської газети “Вісті ВУЦВК”, яку редагував хто?

Правильно, Еллан-Блакитний! Щось там у Василя і Павла пішло шкереберть, тож за кілька місяців сатирик улаштувався на посаду відповідального секретаря “Селянської правди”, на шпальтах якої 22 липня 1921 р. з’явився фейлетон “Чудака, їй-богу!”, вперше підписаний Остап Вишня. Саме в ту пору, в щоденній періодиці і вилупився його унікальний поетичний жанр у сатиричній прозі: “усмішка” або, “реп’яшок”. Написаний на будь-яку злободенну тему самобутній українізований різновид фейлетону прикрашав будь-яке казенне видання.

Як на мене, то даремне зводив на себе наклеп гуморист, заявляючи:
- Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити.

У ту лиху годину скільки вистачало сил, стільки й робив.

***
Селянська Україна соціалістичної доби наче здобула власний голос. Хлібороби, сівачі та механізатори, побачили в сатирикові, не стільки речника, скільки сусіда. У них була ЙОГО мова. Той автор, здавалося, виріс у них на куточку, до болю точно відтворюючи те, що тобі болить. Саме тобі, український народе.

Сучасники переказували, мовляв, за три роки Остап Вишня став найбільш знаним українцем - після Т.Г.Шевченка і найбільш поважним дорадником - після В.І.Леніна. До молодого журналіста щодня пошта приносила сотні листів із подяками, із скаргами, із проханнями допомогти. Нікому з простого люду Вишнева Усмішка не відмовляла, нікому із високих чиновників чи пихатих бюрократів не дарувала.

При нагоді Голова Всеукраїнського Центрального Виконкому, один із заступників ЦВК СРСР Григорій Іванович Петровський півжартував, здивовано звертаючись до гумориста:
- Хто, власне, є всеукраїнським старостою: Петровський чи Остап Вишня?

Аби особисто і в зручний час читати газетні пости усюдисущого Вишні, чимало українців вчилися... читати.
Аби читати й собі, та при цьому ще й розуміти сатиричні публікації хороброго газетяра, русифіковані робітники й службовці Сходу та Центру України оволодівали українською мовою.

Наведу назви окремих авторських збірок, які надихали українця: “Діли небесні” (1923), “Кому веселе, а кому й сумне”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки (сільські)” (1924), “Вишневі усмішки кримські” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, “Лицем до села” (1926), “Вишневі усмішки кооперативні” (1927), “Ну й народ”, “Вишневі усмішки закордонні” (1930).

На вимогу читацького загалу значна частина газетних публікацій видавалась окремими збірками. Великими тиражами. Неодноразово. За перші п’ять років літературної діяльності П.М.Губенка світ побачили мінімум 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 р. видрукували чотиритомне видання вибраних “… усмішок”. І це при тому, що літератору ще1 сорока років не виповнилося!

До початку колективізації у 1930 р. загальний тираж виданих книжок Остапа Вишні сягнув 2 000 000 примірників - нечувана як на часи пролетарсько-більшовицької культури кількість. Загалом із 1923 р. до 1934 р. українською мовою, якщо рахувати і перевидання, з’явилося майже СТО авторських збірок сатири і гумору від Остапа Вишні.
І це при тому, що упродовж тривалого часу П.М.Губенко офіційно не входив до жодної письменницької організації, куди більшовики зганяли всіх літераторів. Лише у квітні 1930 p., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту.
Прикріплення: 3562340.jpg (38.9 Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 14.11.2014, 14:05 | Повідомлення # 6
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
***
Остапа Вишню заарештували 26 грудня 1933 р. і по-дебільному звинуватили в контрреволюційній діяльності, тероризмі та у спробі… вбити секретаря ЦК КПУ П.П.Постишева під час Жовтневої демонстрації у Києві.

Пізніше це стане в Україні фірмовим ідіотизмом співробітників ОДПУ: з порогу звинувачувати успішного літератора, маляра, актора: ви - член Української фашистської націоналістичної терористичної організації, а під час демонстрації 1 травня (7 листопада) … р. планував вчинити… теракт проти секретаря ЦК КП(б)У …. Зокрема так, 26 квітня 1937 р. в київському готелі “Континенталь”, вул. Карла Маркса, 5 (тепер - вул.Городецького), оперативники НКВС. окайданювали Михайля Семенка.

Після численних тортур і допитів ватажок селянської України Остап Вишня знову перетворився на кволого містянина П.М.Губенка, котрий зізнався в усьому, чого домагалися від нього співробітників ОДПУ.

Із ним стало все ясно. 23 лютого 1934 р. судова “трійка” оголосила вирок: розстріл. І відправила гумориста назад до в’язниці… готуватися до страти. Не уявити ті кілька тижнів в очікуванні смерті…
Проте в березні 1934 р. рішенням колегії ОДПУ розстріл П.М.Губенку замінили десятирічним ув’язненням у північних таборах.

Під слідством літератор перебував до 4 квітня 1934 р., зазнаючи численних тортур і допитів, допоки Вишневу Усмішку не етапували на поселення в с.Чиб'ю Ухта-Печорського табору (нині - місто Ухта, Республіка Комі).
На рудник Еджит-Кирта, де селище виникло тільки через п’ять років.
Уже влітку 1934 р., потрапивши у табір Ухтпечлагу, П.М.Губенко по секрету зізнався товаришеві:
- Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо в руки. Тільки - Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловитиму.

***
Спочатку в’язня Павла Михайловича Губенка посилали на різні роботи, але потім знадобився фельдшер. Далі була рятівна посада плановика у таборі, аж поки літератора не взяли співробітником табірної багатотиражки “Северный горняк”. У тому листку удаваної радості та щирої розпуки від Ухтпечтабору він опублікував 22 нариси, які оспівували сумирних трударів, котрі мріяли підкорити (читай: вижити у) сувору Північ. Він шукав розради у творчості, бо ж уяву не зупинити конвоїрам, Остап Вишня намагався навіть створити роман, утім, дошкуляв брак вільного часу, канцелярського приладдя та … виразка, що загострилась в умовах льодяного пекла.

Як точно про нього написав Дмитро Донцов:
- Коли ходить про сатиру, то замість Гейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, - знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму”.

Найбільшою душевною опорою у засланні стала для письменника його друга дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983), котра до арешту була витребуваною актрисою, як у Харкові, так і в Києві.
Негайної від родини “ворога народу” відвернулися друзі, сахалися знайомі. Разом із сином Остапа Вишні від першого шлюбу В’ячеком і власною донькою Марією жінку також вислали з України.
Оселилися Варвара Олексіївна з двома дітьми в Архангельську, звідки регулярно надсилали чоловіку одяг, харчі і листи.



Після загадкової смерті першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б), члена Політбюро ЦК ВКП(б) С.М.Кірова 1 грудня 1934 р. репресії посилилися.
За спеціальним циркуляром П.М.Губенка, як небезпечного “державного злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії” за статтею №54-8 Карного кодексу СРСР, - вислали під Воркуту: в ізолятор на Кожву (лівий приток Печори), а це - за 300 км від Чиб’ю.

До місця призначення в’язень мав дістатися самостійно, а то була вірна смерть. Його вберегли друзі, з-поміж яких актор театру “Березіль” Йосип Гірняк (1895-1989). Товариша відповідно спорядили в небезпечну путь...
Чому?
Для них він був Вишневою Усмішкою, Сонечком у Віконці.

У спогадах про Остапа Вишню в’язень Ухтпечлагу Йосип Гірняк пригадував, як перед аудиторією арештантів хтось вирішив уголос читати оповідання російського гумориста Михайла Зощенка.
Зала загула, а потім хтось із юрби вигукнув:
- По-українськи! Вишню давай!

***
Цього катам виявилося замало. Мороз. Завірюхи. Голод…
В розпал масових розстрілів політв’язнів по концтаборах 1937 р. в’язня П.М.Губенка відправили пішим етапом - 300 кілометрів! - назад.
До Чіб’ю.
Одного мов палець.
Задля додаткового “розслідування та встановлення нових обставин”.
Він чвалав німими снігами і не поспішав, бо знав: викликали на розстріл.

Дорогою Вишнева Усмішка, Сонечко у Віконці, хронічно хворий на улькус і ревматизм, підхопив гостре запалення легенів.
У непритомному стані дивом дістався таборової цегельні, за дротом.
Господь тоді вгорнув його долонями.
Поки Остап Вишня одужував, минули масові розстріли в’язнів ГУЛАГу, що робилися на виконання спец. директиви № 59190 від 16 серпня 1937 р. за підписом наркому внутрішніх справ СРСР М.Єжова.

Бувалі літератори та поважні письменники мені розказували: про те, що почалася Велика Вітчизняна війна, Остап Вишня дізнався лише 1’943 р.!

Не виключаю того факту, що тільки після того, як закінчив сумну “десятирічку” тюрем, концтаборів та ізоляторів.

Із заслання П.М.Губенко повернувся у грудні 1943 р.
Уявляєте, до родини, в Україну, довелося діставатися через Москву. У столиці СРСР зацькований літератор зайшов до Максима Рильського, котрий мешкав у готелі.
Говорив із колегою по червоному письменству, а сам про що мізкував?
- Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) - жодної думки... Мабуть, вже не зможу писати...

Із плином часу родинне тепло, увага друзів, читацький загал допомогли відтанути Вишневій Усмішці, знову зійти Сонечку у Віконці. З останніх сил літератор навертав до життя від смерті, крокуючи до творчості від зневіри.

- У Вишні був великий сміх, та його витравили, - гірко констатував про нього у власному щоденнику Григір Тютюнник.

Так, багато що проковтнули - Тортури, Мороз, Зневага, Завірюхи, Голод.
Із таборів не повертаються морально сильними, із ГУЛАГу повертаються ледь незломленими.
Часу приходити до тями він не мав - могли й назад відправити.
Пішки.
26 лютого 1944 р. газета “Радянська Україна” видрукувала вимучену усмішку "Зенітка”, що облетіла всі фронти, часто лунала на радіо та ніби мовчки салютувала.
Ніби салютувала тому факту, що на селянську Україну соціалістичної доби із сибірської могили повернувся власний, хоча й хрипкий голос.

***
Іншими словами він бажав звернутися до читача, але ще тривалий час довіряв виключно власному щоденнику, в якому занотував:
- Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам:
“Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. Маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.

…Живим хочу пам’ятати Вишневу Усмішку, Сонечко у Віконці.
Нехай воно не помирає, бодай, у моєму скромному дописі.


Александр Рудяченко

Джерело: http://espreso.tv/

ще по темі можна переглянути ТУТ
Прикріплення: 8351539.jpg (19.3 Kb)
 
GADДата: Четвер, 18.12.2014, 10:03 | Повідомлення # 7
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
В давнину на Варвари дівчата пекли "пірхуни", якими пригощали хлопців

17 грудня в народі вшановували Святу Варвару. Це християнська свята, великомучениця. 306 року в юному віці у місті Іліополі Фінікійському(Мала Азія) постраждала за сповідання віри Христової — за присудом місцевої влади її стратив власний батько, жорстокий язичник Діоскор. Святість діви Варвари засвідчувалася багатьма чудесами, які відбувалися біля її гробниці.


За народними віруваннями, з цим днем було пов'язано багато прикмет. Святкують це свято тільки жінки. Дівчата заготовляли гілочки з вишень і ставили у воду. Якщо вони розквітали на Різдво, то це віщувало швидкий шлюб. У цей день дівчата також готували вареники з маком чи сиром, серед яких обов'язково мали бути й "пірхуни" - заправлені борошном. Частуючи хлопців, стежили, кому втрапить такий виріб. Відтак невдаху довгий час дражнили "пірхуном".


 
GADДата: П`ятниця, 19.12.2014, 09:14 | Повідомлення # 8
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
День святого Миколая



19 грудня парафіяни православної церкви відзначають День святого Миколая — покровителя всіх мандрівників і дітей. Свято вважається одним із найбільш шанованих у православному світі.

З історії відомо, що Святитель Миколай жив приблизно в III-IV століттях. У народі його прозвали Миколою Угодником, оскільки він прославився як угодник Божий. Християни вважають, що в цей день відбуваються чудеса.

Микола Угодник творив добрі справи за життя, керуючись своєю сильною вірою в Бога. Помер Святитель Миколай в середині IV століття. Його мощі збереглися нетлінними, вони зцілили тисячі людей. Зараз мощі Миколи Угодника зберігаються в італійському місті Бар, куди були перенесені в 1087 році.

Здавна Микола Угодник вважався захисником всіх дітей. У деяких слов'янських народах вірили і досі вірять, що напередодні свята цей святий приносить усім слухняним дітям подарунки, а неслухняні повинні виправитися і чекати подарунки від Миколая наступного року. Вважається, що малюки знаходять подарунки вранці 19 грудня під подушкою.








Джерело: http://beyond.ua/
Прикріплення: 0265201.jpg (21.6 Kb)
 
GADДата: Понеділок, 05.01.2015, 19:36 | Повідомлення # 9
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
"По всьому світу стала новина" - як наші предки колядували на Різдво



Сьогодні, напередодні Різдва особливо актуальною є тематика різдвяних колядок. Як ми вже знаємо, колядки - величальні календарно-обрядові пісні зимового циклу свят, які походять з глибокої давнини.

Здавна виконували цю обрядодію групи чоловіків або парубків, які заходили до кожної хати в селі, славили піснями господарів та бажали добробуту та здоров'я їхнім родинам. За це господарі віддячували колядникам винагородою – смачними продуктами, рідше – грошима. В основі таких ритуальних обходів була віра у магічну ідею "першого дня", тобто здійснення усіх побажань, висловлених на новоліття.
Колядування є справжнім (автохтонним) суто українським звичаєм, який виник на нашій території і не був запозиченим від інших народів. Усе більше дослідників схильні виводити походження (етимологію) цього слова не від римських календ, а від слов'янського кола.

Колись колядки були язичницькими піснями, з якими Православна Церква спочатку вела безуспішну боротьбу, забороняла їх. Однак дуже стійкими виявились в Україні обряди Коляди, багато в чому позначені рисами язичницьких вірувань, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків.

Сьогодні вашій увазі пропонуємо низку українських колядок, які поширені у всіх регіонах України і прославляють народження Христа.

Колядка "Во Вифлеємі зоря сіяє"




Колядка "Що то за Предиво"



Колядка "По всьому світу стала новина"



Починаючи з XVII ст. в українських містах, а згодом і в селах до реквізиту колядників увійшла звізда (зірка), відома й іншим європейським народам. [b]Звізда [/b]– це християнський символ "віфлеємської зорі", яка за євангельською легендою провістила чудесне народження Ісуса Христа. Виготовляли її зазвичай із решета (обичайки), до якого чіпляли непарну кількість "рогів".

Колядка "Що з Києва тай до Русалима"




Колядка "Ой у лісі"



Нагадаємо, що за радянської влади колядування було заборонене, багато давніх традицій були втрачені. Це позначилося на колядках - з них зникає релігійний елемент, а також побажання добра, колядники замість цього просять гостинців. Однак останнім часом можемо спостерігати поступове відновлення давніх звичаїв - з'являються нові ватаги, постають з небуття давні традиції.

Колядка "Пане господарю на твоєму дворі"




Джерело: http://gazeta.ua/
Прикріплення: 9797498.jpg (76.5 Kb)
 
GADДата: Вівторок, 06.01.2015, 14:45 | Повідомлення # 10
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
На Святий вечір наші предки готували Багату кутю і "закликали мороз"



Кутя - відварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом. Традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу. Готується тричі: на Святий вечір — Багата кутя, перед старим Новим роком — Щедра кутя й у переддень Водохрещ — Голодна кутя. Четвертий різновид куті — Чорну кутю, готують на мертвинах чи поминках і розводять з коливом, вона призначена для покійників. Сукупність обрядодійств, пов'язаних із кутею, засвічує зв'язок із родиною і предками, які опікуються врожаєм.

Святкова передріздвяна вечеря ("Багата кутя", "Святвечір", "Вілія") в українців була дуже урочистою, адже свято Різдва вважалось одним із найважливіших у році.

У цей день українці намагалися нічого не їсти, аж поки на небі не засяє перша зірка, адже люди вірили, що саме в цей час народжується Ісус Христос. Той, хто першим побачив різдвяну зірку, вважався найщасливішим у сім'ї.

Підготовка до передріздвяної вечері

Підготовка до святкової вечері мала всі ознаки церемоніалу та складалася з чіткої послідовності дій. Під образами на покуті стелили чисте сіно, а на нього ставили горщики з узваром і кутею і приказували: "Щоб кутя на покуть, а узвар на базар". В окремих регіонах України горщики з узваром та кутею накривали книшем (спеціальний обрядовий хліб). Потім виймали з печі кутю та встановлювали на покуті, а господиня при цьому квоктала, щоб кури наступного року добре неслися. Якщо ж у господарстві були бджоли, то аналогічну процедуру виконував сам господар. Одягнувши шапку, рукавиці, він ніс кутю та імітував гудіння бджіл: "Гу-гу-гу". На Полтавщині перед встановленням куті господар підіймав її над головою і промовляв: "Боже, щоб ячмінь був остистий та колосистий".

У хаті на підлогу стелили сіно або солому. У народі нерідко цей звичай пов'язували з легендою про народження Христа в яслах, хоча більш вірогідно бачити в ньому пережитки магії родючості. На третій день Різдва або вдосвіта на Новий рік виносили з хати солому і палили її на дорозі, біля воріт або в садку — "палили дідуха". Іноді дорослі й діти стрибали через цей вогонь. Скрученою різдвяною соломою могли обв'язувати плодові дерева, щоб наступного року був кращий урожай.

На багату кутю відбувався також обмін ритуальними стравами. Вочевидь, ця традиція має ще дохристиянське коріння. Вечеря, що її посилали з дітьми бабі-повитусі, родичам, хрещеним батькам, як правило, складалася з куті, книшів, пирогів, риби тощо. Прийнявши обрядові страви, господарі дякували і обов'язково передавали дари у відповідь зі свого столу. В такий спосіб відбувався ритуальний обмін вечерею, який символізував спорідненість сімей та їх взаємну щедрість. Діток, які приносили вечерю, було прийнято пригощати та обдаровувати гостинцями (горіхами, яблуками, пиріжками, цукерками).

Різдвяні вірування


Цілий ряд звичаїв Святвечора мав яскраво виражений аграрно-магічний зміст. З багатою кутею пов'язаний звичай "закликати мороз" (іноді він практикувався і на Водохреща). Господар набирав у ложку куті, виходив надвір або просто підходив до вікна і говорив: "Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не ідеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю". На західноукраїнських землях намагалися вберегтися від чарівників, бурі, птахів, диких звірів тощо, і кликали їх до себе на гостину, щоб задобрити. Також розповсюдженим був звичай годувати корів, коней і волів окрайцем хліба зі святкового столу.

З магією родючості був пов'язаний обряд лякання дерев. На Святвечір, а іноді на Новий рік, господар хати брав до рук сокиру і замахувався нею на дерево, яке погано родило, роблячи вигляд, що хоче його зрубати. "Рубаю сливу", — говорив селянин на Закарпатті. Хтось із членів родини відповідав: "Не рубай, най ще родить" і, ніби беручи дерево під захист, обв'язував його солом'яним перевеслом. В окремих місцевостях було прийнято трясти дерева й обмазувати їх тістом (це робила господиня після замішування хліба), що також повинно було забезпечити врожайність дерев.

По всій території України була поширеною віра у те, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі. Їх необхідно було згадати добрим словом і побажати "царства небесного". Після вечері для них на столі лишали решки їжі (гріхом вважалося мити посуд у цей день). Потім на ніч у горщик з кутею всі члени родини клали свої ложки. Робили це для того, щоб предки також могли скуштувати обрядової каші. Потім зранку дивилися: якщо чиясь ложка була перевернута, вважалося, що на її господаря наступного року чекає смерть.

Пов'язували Різдвяний передвечір і з передбаченням погоди. Багаті жнива віщувало ясне небо із зірками напередодні Різдва. На Поділлі говорили, що бурульки під стріхою – ознака врожаю кукурудзи, а іній на деревах свідчить про врожай фруктів. Вірили також, що цього вечора велика рогата худоба набуває здатність говорити людським голосом.


Джерело: http://gazeta.ua/
Прикріплення: 1450148.jpg (97.9 Kb)
 
AnnaSewДата: П`ятниця, 13.02.2015, 18:18 | Повідомлення # 11
Лейтенант
Група: Пользователи
Повідомлень: 67
Нагороди: 0
Репутація: 2
Статус: Десь пішов
До Дня закоханих


Відомо, що знання кількох мов дає людині розвиток та ширший погляд на світ.

Отже, чом би не вивчити декілька фраз італійською, щоб здивувати своїх коханих?
Це зовсім просто і варто згадати, що Ромео з Джульєтою розмовляли саме так.

Уявімо - стоїте ви під бальконом і замість « Люба, де мої шкарпетки?» чи «Знов мені це сміття виносити!» промовляєте шось на кшталт «Amante mio, ti amo, ti adoro»
А далі вже нехай вам підказує серце (можна з папірця) biggrin

В мене під вікном кожен ранок розмовляють між собою двоє, що прибирають вулицю. Він і вона.
І от би нехай завтра їхній діалог відбувся так, як колись у Вероні!
Зі святом, любі!




Ti voglio bene [ ті вольйо бене ] - Я тебе люблю (платонічно)

Ti amo [ ті амо ] - Я тебе кохаю

Ho perso la testa per te [ о пенсо ла теста пер те ] - Я втратив голову через тебе

Sei l`amore della mia vita [ сей л'аморе делла міа віта ] - Ти кохання мого життя

Ti adoro [ ті адоро ] - Обожнюю тебе

Ti penso sempre [ ті пенсо семпре ] - Я постійно думаю про тебе

Non riesco a dimenticarti [ нон ріеско а діментікарті ] - Я не можу тебе забути

Mi piaci tanto [ мі п'ячі танто ] - Ти мені дуже подобаєшся

Mi manchi [ мі манкі ] - Я сумую за тобою
Прикріплення: 4876633.jpg (51.2 Kb) · 2520514.jpg (45.6 Kb)


Мозг — мой второй любимый орган.
Вуди Аллен


Повідомлення відредагував AnnaSew - П`ятниця, 13.02.2015, 18:28
 
Форум » ЖИТТЯ » Культурне » СВЯТА (події, значні заходи які відносяться до культури.)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Вверх