|
9 травня
|
|
|
|
|
| GAD | Дата: П`ятниця, 17.05.2013, 17:33 | Повідомлення # 46 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Какая битва стала решающей во Второй мировой войне -- на Чудском озере или Куликовская?
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 09.06.2013, 21:42 | Повідомлення # 47 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Молодая смена советских ветеранов
Враги рассчитывали, что героический советский народ вымрет. Но не оскудевает героями РФ.
До чего это правильная патриотическая мысль у путинцев, уже в школе выдавать детям груды медалей и орденов. К подвигам и героизму надо приучать с младшего школьного возраста.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 09.06.2013, 22:44 | Повідомлення # 48 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Лакированная Победа
8 мая 2013Виталий ПОРТНИКОВ
Власть одержала победу над теми, кто хотел рассказать правду о трагедии Второй мировой.
Гордость министра образования Дмитрия Табачника за возвращение в школьные учебники истории Второй мировой войны в ее советском варианте вполне понятна. Министр, никогда не скрывавший своей приверженности советской трактовке истории, одержал победу над теми, кто стремился рассказать детям правду о войне не просто как о главном идеологическом мифе канувшей в небытие державы, но как о великой человеческой трагедии, пережитой поколениями наших дедов и родителей. Конечно, можно свести всю эту историю к Победе и параду, не останавливась на миллионах смертей, на трагедиях пленных и выселенных, эвакуированных и оказавшихся в блокаде, живших на оккупированной территории и потом преследуемых своей же властью.
Можно рассказывать о параде на Красной площади и не упоминать о том, что военные действия на украинской территории продолжались еще долгие годы после этого парада. Можно начинать войну с 22 июня и не вспоминать о союзнических отношениях Сталина и Гитлера, приведших к расчленению Польши и, собственно, началу Второй мировой. В советское время многие факты просто скрывали, сейчас, когда и замолчать уже нельзя, сторонники мифологизации недавнего прошлого пытаются дать им соответствующую политическую оценку, и это даже хуже. Хуже потому, что коммунисты хотя бы понимали, что такое аморальность в большой политике – и поэтому скрывали расстрел польских офицеров в Катыни или никому не рассказывали о пакте Молотова-Риббентропа и спрятали соглашение Сталина и Гитлера о разделе Европы в дальний ящик кремлевского стола. А вот их наследники объясняют, что без такого соглашения просто нельзя было и не нужно никого ни в чем упрекать – победителей не судят.
Но на самом деле судят, еще как судят. Вопрос только в том, кто они – победители? Если считать победителями простых людей, своими телами устлавшими поля Второй мировой и не смыкавших глаз в тылу – то да, не судят. А вот если всерьез воспринимать в качестве победителей кремлевского людоеда, маршалов, не считавшихся с количеством жертв, политруков и "смершевцев", шпионивших за солдатами – то без исторического суда над этими людьми никакой победы над злом не получится. А что такое победа над фашизмом, если не победа над злом? Вот именно такой победе над злом и пытается воспрепятствовать министр образования, вернувший в учебники лакированную версию Победы.
Джерело: http://glavnoe.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 23.06.2013, 20:14 | Повідомлення # 49 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Коктейль Молотова – Брєжнєва
Як творилися і що прикривали радянські міфи про «Велику Вітчизняну війну» та «Велику Перемогу»
Напередодні відзначення чергової річниці «Перемоги» в радянсько-німецькій війні відбувається посилення політичного протистояння навколо цієї сторінки нашої історії. Влада, яка апріорі мала б робити все можливе для зменшення протестних настроїв і примирення в суспільстві, виступає ініціатором суперечок, повертаючись до комеморативних практик радянської доби. Зокрема, український парламент схвалив ініційовану КПУ заяву «До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями», якою фактично осудив спроби вітчизняних науковців і політиків об’єктивно відображати роль СРСР у розпалюванні війни та його участь у злочинах проти людства. Через кілька днів Верховна Рада прийняла Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», згідно з яким 9 Травня на будинках органів влади та інших установ по всій Україні з’являться червоні прапори. Звісно, дражливі спроби реанімувати й актуалізувати ідеологічний набір радянських штампів щодо Другої Світової нагадують дії слона в крамниці посуду, однак вони наочно демонструють підхід нинішньої влади до висвітлення ролі України в радянсько-німецькій війні. Він цілковито збігається з радянським міфотворенням про «Велику Вітчизняну війну» й «Велику Перемогу», що відбувалося протягом тривалого часу.
Міф про «Велику Вітчизняну війну»
Із захопленням влади в Україні радянські ідеологи взялися за побудову нової системи цінностей з притаманними їй героями, святами й міфами. Місце традиційних українських свят зайняли День інтернаціоналу, Міжнародний комуністичний день 8 Березня, День Паризької комуни, річниці творення СРСР тощо. У роки радянсько-німецької війни з’являється новий потужний міф під назвою «Велика Вітчизняна війна», який під час воєнних дій мав підтримувати віру у владу та її керманичів, мобілізувати населення на боротьбу з ворогом, а по її завершенні творити безнаціональну ідентичність й уніфікований «радянський народ». З часом він набув значної популярності й замінив собою інший фундаментальний радянський міф про «Велику Жовтневу революцію», увійшов у наукову літературу і шкільні підручники й був утілений у державному святі День Перемоги. Наповнений ура-патріотичною риторикою, він відвертав увагу від трагічних наслідків війни для України і злочинів комуністичного режиму.
У перший же день німецько-радянської війни (22 червня 1941 року) комісар закордонних справ СРСР Вячєслав Молотов у промові по радіо порівняв агресію Гітлера з походом Наполеона й запевнив слухачів, що як колись російський народ відповів Наполеонові вітчизняною війною, так і тепер «Червона армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну». Наступного дня промову було надруковано в газеті «Правда». У цьому самому номері видання вийшла стаття члена Академії наук СРСР Ємєльяна Ярославского «Велика Вітчизняна війна радянського народу», в якій чи не вперше подано «потрібну» інтерпретацію війни і введено в обіг ключові кліше, котрі взяла на озброєння радянська пропаганда: 1) Велика Вітчизняна війна радянського народу; 2) визволення країни від фашистських загарбників; 3) велика перемога над Німеччиною. Через два дні її було видано окремою брошурою багатотисячним тиражем. Визначення, озвучені ідеологами в перші дні війни, радянська пропаганда впродовж десятиліть видавала за народні, й жоден тогочасний історик не наважувався поставити їх під сумнів.
У назві «Велика Вітчизняна війна» було об’єднано визначення двох попередніх воєн, у яких брали участь народи Російської імперії: Першої світової війни/Великої війни, пам’ять про яку 1941 року була ще свіжою, і російсько-французької війни 1812-го, яка в російській історіографії мала визначення вітчизняної.
Інтенсивне творення міфу тривало й у роки «визволення» української території від нацистів. Як зазначає історик Владислав Гриневич, на честь «звільнення» столиці України (6 листопада 1943 року) та України (28 жовтня 1944-го) ЦК КПУ розробив плани заходів щодо спорудження монументів «визволителям»: «пантеону героям Вітчизняної війни», погруддя генералам, монументів «Слава» та «Перемога», а також установлення пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося зведення окремого пам’ятника-монумента «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського та інших народів СРСР, а також Великого Сталіна українському народу у визволенні радянської України.
Міф про «Велику Перемогу»
Завершенням «Великої Вітчизняної війни» й апогеєм державного міфу була так звана Велика Перемога радянського народу над фашизмом. Німеччина капітулювала перед західними державами 7 травня 1945 року в Реймсі, а вже 8 травня підписала капітуляцію перед представниками СРСР у Берліні. Того самого дня Президія Верховної Ради СРСР призначила «всенародне торжество» на 9 травня, вочевидь, для виокремлення ролі Радянського Союзу в подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею. Так почалася традиція відзначати окремий радянський День Перемоги. На відміну від СРСР на Заході падіння Третього рейху та його союзників вшановували й вшановують дотепер без зайвої помпезності як день пам’яті загиблих.
Перший величезний парад у СРСР на честь «Перемоги» з викиданням на бруківку німецьких знамен відбувся на Красній площі в Москві 24 червня 1945 року. Приймав парад Маршал Радянського Союзу Гєоргій Жуков, адже, як стверджує Віктор Суворов, Верховний Головнокомандувач Збройних сил СРСР Іосіф Сталін відмовився від цієї почесної місії, не вважаючи війну переможною. І справді, за сталінських часів міф про «Велику Перемогу» розвивався недовго. Після 1945-го Свято Перемоги відзначали ще 1946 року, а вже в 1947-му воно перестало бути вихідним днем. У підручнику з історії для середніх шкіл 1947 року під 8 травня 1945-го написано: «Безумовна капітуляція Німеччини», а дата 9 травня навіть не згадувалася.
До 1947-го всі великі міста Радянського Союзу були очищені від інвалідів війни – живих свідчень трагедії. На офіційних заходах та урочистостях постійно слухали одних і тих самих ветеранів, ретельно відібраних для публічних промов і навчених говорити стандартну «правду» про війну. Дивлячись на весь цей великий театралізований фарс, Олександр Довженко ще 1946 року зазначив: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі. Запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні і найточніші в світі достовірність – страждання. О світе лихий! Що тобі до них? (…) І будь проклятий всяк, хто п’є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».
У роки правління Микити Хрущова відбулася переоцінка «Перемоги». Її приписували не Сталінові, як раніше, а партії, уряду, Червоній армії і радянському народові. Однак Свято Перемоги і далі залишалося звичайним робочим днем.
Лише 1965 року, за часів Лєоніда Брєжнєва, коли більшість справжніх ветеранів війни відійшли в небуття, а нове покоління не було свідком лихоліття війни, радянське керівництво відродило міф про «Велику Перемогу». День Перемоги став національним святом, що відзначалося з великою помпезністю. Для учасників війни викарбувано спеціальну медаль. Москву, Київ, Брест оголосили містами-героями. В Україні ставили пам’ятники й музеї на честь «Перемоги» справжнім і вигаданим «героям» війни, невідомим солдатам. У Києві Брєжнєв особисто відкрив монумент Матері-Вітчизни і Музей Великої Вітчизняної війни.
Міф про «Велику Перемогу» виявився життєздатним і після розпаду СРСР. Її річниці відзначають у державах, які входили до складу Радянського Союзу, за винятком країн Балтії.
Брати наші менші
У міфі про «Велику Перемогу» українцям відводилася роль молодшого брата, який був визволений російським народом. У 1943–1944 роках українські радянські діячі та органи влади не шкодували епітетів для вихваляння «старшого брата» за його участь у «звільненні» України. Водночас боротьба власного народу залишалася непоміченою.
Переможцем війни визнав росіян і Іосіф Сталін. 25 травня 1945-го на офіційному прийомі на честь «Перемоги» в Кремлі він виголосив тост за здоров’я російського народу, «найвидатнішу націю» і «керівну силу Радянського Союзу», народу «з ясним розумом, стійким характером і терпінням», який став вирішальною силою, що «забезпечила історичну перемогу над ворогом». Участі у війні та втрат інших народів Союзу, передусім українського, Сталін не відзначив. Хоча ціна «Перемоги» була жахливою: загинули 4 млн військових і 4,5 млн цивільних українських громадян, 3,5 млн осіб евакуйовано на Схід, а 2,4 млн вивезено на роботи до Німеччини. Частково або повністю зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, знищено економіку України.
По завершенні війни наша країна опинилася в довоєнному статусі. Їй не вдалося здобути власної державності, а відтак вона і далі залишилася адміністративно-територіальною одиницею Радянського Союзу й контролювалася Кремлем. Українську владу призначала Москва, до Росії вивозили природні багатства й результати праці українців, радянські органи держбезпеки жорстоко придушували будь-які вияви інакодумства, репресіям піддавалися учасники національно-визвольного руху. Членство ж в ООН, Наркомати закордонних справ та оборони, створені в Києві наприкінці війни, були лише фікцією, ілюзією існування української державності.
Однією з вигід «Перемоги у Великій Вітчизняній війні» для України радянські історики називали об’єднання наших земель в одній державі. Насправді ж це було не так. За межами УРСР разом із населенням залишилися одвічні українські території: Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Пряшівщина, Берестейщина, Марморощина й частина Буковини. І аж ніяк не соборницькими ідеалами керувалися радянські очільники, визначаючи кордони нашої держави. Поряд із риторикою про «єдність українських земель» Іосіф Сталін використовував останні як розмінну монету в переговорах із лідерами «народних демократій», а значна українська національна меншина в зазначених країнах ставала додатковим важелем впливу на їхні уряди.
Чорні плями
Поза міфом про «Велику Перемогу» залишалися незручні для радянської влади питання: масові розстріли ув’язнених у перші тижні війни і несприйняття цієї влади значною частиною українського населення; використання як гарматного м’яса штрафних рот і непідготовлених та неозброєних новобранців-чорносвитників; нелюдські накази Сталіна й Ставки Верховного Головного командування від 16 серпня 1941 року № 270, за якими командири і червоноармійці, що потрапляли в німецький полон, прирівнювалися до «злісних дезертирів», а їхні родини піддавалися репресіям; наказ від 28 липня 1942-го № 227, за яким усі, хто відступав, оголошувалися зрадниками й мали віддаватися під суд військового трибуналу. Загороджувальні загони отримали вказівку «розстрілювати на місці панікерів та боягузів»; командири здобували славу й робили кар’єру коштом життя тисяч підлеглих їм вояків, яких кидали невчасно в бій лише для того, щоб здобути якийсь об’єкт на святкову дату; мародерство; масові депортації; терор проти західноукраїнського населення; злочини радянських партизанів та багато іншого.
Не описана в офіційній історії війни й радянська тактика «випаленої землі», за якою влада намагалася вивезти все, що могла, а решту знищувала. Під час евакуації в Запоріжжі комуністи підірвали Дніпрогес, не повідомивши про це ні цивільне населення, ні військових. Унаслідок потопу, за деякими даними, загинуло близько 20 тис. червоноармійців, багато цивільного населення та десятки тисяч голів худоби. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі під час відступу Червоної армії затопили приморські квартали разом із їхніми мешканцями, а поранених червоноармійців скидали в море разом із санітарними машинами. Таких фактів десятки, а то й сотні. Однак, пишучи про злочини нацизму, радянські історики замовчували діяння тоталітарного режиму.
Джерело: http://tyzhden.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Понеділок, 24.06.2013, 13:32 | Повідомлення # 50 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Велика Міфічна, або ніщо не забуте
Започаткований Кремлем щорічний флеш-моб «Георгіївська стрічка» має дуже поганий підтекст. Якщо ти виказуєш невдоволення, ти проти вшанування пам’яті загиблих у Другій світовій війні. А це, як не крути, центральна м’ясорубка XX сторіччя і найкривавіша та найжахливіша війна за всю світову історію.
Якщо ж одягаєш георгіївську стрічку, то в такому разі визнаєш кремлівську концепцію Великої Вітчизняної війни. До того ж погоджуєшся зі словами Путіна, що ВВВ Росія виграла б і без України. Коло замикається.
Культ Великої Вітчизняної війни, що панує в сучасній Росії, – це насправді гасла та формулювання, створені ще комуністами та вдосконалені сучасними піар-технологами. Як і радянська міфологема, сучасний російський погляд на ту війну спростовується очевидним твердженням – ніякої «Великої Вітчизняної війни» в історії людства НЕ БУЛО. Була Друга світова, в якій від 1 вересня 1939 року по 22 червня 1941 року сталінський СРСР був союзником нацистської Німеччини.
«Перед кожним фільмом обов’язково показували кіножурнал «Перебування Молотова у Берліні».., переглянувши який, висновок був один: у Радянського Союзу немає кращого друга, ніж Гітлер… Гітлер по-братському щиросердно зустрічає Молотова… Разюче марширують німецькі війська з розгорнутими знаменами, на яких зображена така мужня і дружня нам свастика», – згадував Анатолій Кузнєцов в романі «Бабин Яр» своє дитинство у радянських реаліях до 22 червня 1941 року. Невдовзі ці реалії було наказано забути.
Радянський міф про велику перемогу виліплювали довго і старанно. Ще під час самої війни було вигадано термін «Велика Вітчизняна війна». У такий хитрий спосіб сталінський СРСР дуже швидко відмежувався від усіх воєнних подій, що відбувалися за його участю ДО 22 червня 1941-го. Битва на Халхін-Голі, Польський похід 1939 року, Фінська війна, окупація країн Балтії та Бессарабії були названі військовими конфліктами, які мовляв, до Другої світової не мали жодного стосунку. Не треба дивуватися істериці російських ЗМІ, коли мова заходить про Катинь. Що там поляки? Створивши термін «Велика Вітчизняна війна», Кремль списав 140 тис. солдатів та командирів Червоної армії, як загиблих «під час прикордонних конфліктів»1939–1941 років. Простим розчерком пера хлопець, призваний в армію за два місяці до 9 травня 1945-го, став ветераном Великої Вітчизняної, а солдат, скалічений 1940-го під час виходу з фінського оточення, став «учасником прикордонного конфлікту». Відчуваєте різницю?
Кремль списав не лише це. Відмова від всього, «що було до 22 червня», дала змогу забути, як Німеччина отримала з СРСР 1 млн т нафтопродуктів та 1,6 млн т зерна, того самого року, коли німецькі танки шматували Францію, а німецькі бомбардувальники рівняли з землею британський Ковентрі. В один удар Радянський Союз позбавився необхідності пояснювати англійцям та французам, чому німецькі моряки, льотчики і танкісти в ті часи каталися й плавали на радянському пальному та жерли радянський хлібець. Було дано зрозуміти, що Радянський Союз, нібито, тоді війни не вів, а відповідно, союзником Німеччини не був, а поставки – то звичайна економічна діяльність. Така сама, як у Німеччини з США.
До речі, про США. Один із карколомних доводів сучасної російської пропаганди звучить так: «Гітлера спонсорувала Америка». Мовляв, чого вже там закидати СРСР поставки сировини до Німеччини? Ви на США погляньте! Було б, звісно, незайве побачити конкретні цифри, скільки товарів і на яку суму було поставлено Америкою Німеччині, скільки воюючій Англії, скільки воюючому Радянському Союзу, а потім порівняти все це з обсягом товарів, які СРСР постачав Німеччині, коли остання вже бомбувала Францію та Британію. Але такої статистики ніхто не наводить. Зрозуміло, чому.
Відмова від участі у Другій світовій війні на її початковому етапі мусила позбавити СРСР відповідальності ще й за довоєнну співпрацю з німцями. Якось забувається нині, що наприкінці Першої світової, за умовами Версальського договору, Німеччині взагалі було заборонено мати власну армію і виготовляти важку зброю. Але питання виробництва важкої зброї та навчання військових спеціалістів Німеччина обійшла дуже легко. Німецькі інженери масово працювали в лабораторіях та на виробництвах СРСР. Німецькі льотчики вдосконалювали майстерність на радянському полігоні «Ліпецьк», а танкісти опановували нові прийоми на полігоні «Кама». Відбувалося все це в період з 1925 по 1933 роки, тобто ще до Гітлера. Коли при владі в Німеччині опинилися нацисти, інструмент для «розширення життєвого простору» був уже готовий до застосування – радянські інструктори постаралися. А боротися проти цього «інструменту» довелося пізніше радянському солдатові під Харковом та Корсунем-Шевченківським ціною власної крові.
Але і це ще не все. Введення терміна «Велика Вітчизняна війна» дало комуністам змогу витворити ще один міф – про тотальну неготовність Червоної армії до війни. Радянськими дивізіями, корпусами, арміями та фронтами у червні 1941-го командували офіцери з досвідом Першої світової, Громадянської, Фінської війн, Польського походу, битви на Халхін-Голі, окупації Бессарабії та Прибалтики. Були ветерани зовсім екзотичних конфліктів, зокрема, громадянських воєн у Китаї та Іспанії. Червона армія зразка 22 червня 1941 року – це призив 1939-го року, солдати й сержанти, яких теж гартували так званими конфліктами, походами й визволеннями. Але всі вони, і солдати, і командири, були визнані «позбавленими бойового досвіду». Поразки 1941–1942 років було названо наслідком «несподіваного та віроломного нападу».
Найстрашніше, що вчинила червона пропаганда, – на догоду агітаційним міркуванням вона «забула» про низку поразок 1941–1942 років. Радянський агітпроп створив ще один міф – про найбільший внесок Радянського Союзу у перемогу над Німеччиною на підставі того, що СРСР у Другій світовій війні зазнав найбільших людських втрат. Це дало можливість забути про 3 млн 125 тис. радянських солдатів та командирів, які загинули та потрапили у полон вже до кінця 1941-го. Це дало змогу не пояснювати, чому такі шалені втрати сталися на тлі 209,5 тис. осіб, які загинули та зникли безвісти у той самий період у німців. Ще й нині кремлівський агітпроп не спішить вшановувати загиблих у танковому бойовищі під Дубно, у битві під Уманню, в Азовському котлі та у битві за Харків 1942 року. Ці бої були програні, а отже вони аж ніяк не популярні. Тому учасників кремлівського флеш-мобу «Георгіївська стрічка» на місцях тих боїв не зустріти.
Воно й недивно. Флеш-моб «Георгіївська стрічка» має на меті знову повернути до життя все те, що вперто намагалися зробити більшовики, – висвітлити лише один фронт Другої світової і лише один його період, від 1943 по 1945 роки. Решта подій ІІ Світової та участі в ній сталінського СРСР нинішній кремлівський агітпроп цікавить мало. Проте, якщо забути про якусь окрему «Велику Вітчизняну війну» і пригадати, що була однакова для всього людства ІІ Світова, то постане запитання, а чому ж така війна спалахнула? Отут на світ Божий вийдуть і авіаційний центр «Ліпецк», і танкодром «Кама», і ще багато чого цікавого. Постане й інше, а що робив сталінський СРСР на початку війни? Отут на поверхню спливуть усі походи, конфлікти, бойові дії і втрати в них, які повільно перетечуть… у 22 червня 1941-го і поразки 1941 та 1942 років. І аж тоді логіка подій приведе нас до Сталінграда та Курська (у нас) та битви за Атлантику, боїв у Північній Африці та Битви за Гвадалканал (у союзників). І так помаленьку через визволення Києва, Італійську кампанію, Корсунь-Шевченківську операцію, висадку союзників у Нормандії, Львівсько-Сандомирську операцію та бої в Арденах дійдемо й до штурму Берліна. І чесно скажемо, як поклали 78 тис. своїх вояків (проти 22 тис. у німців) і спалили в місті техніку двох танкових армій, щоби свій прапор над Рейхстагом вивісити раніше за союзників.
У нас – прапор над Рейхстагом. У американців та англійців – 78 тис. живих співгромадян. У кожного в тій війні було своє мірило перемог. І той, хто зараз від бажання «захистити світлий образ Великої Перемоги від паплюження» радо закриває очі на помилки, недоліки та зухвалі й бузувірські злочини минулого, невдовзі ризикує стикнутися з ними в майбутньому. Тож пам’ятати треба всі сторінки історії Другої світової війни: світлі, неприємні, героїчні та неоднозначні. І лише тоді ми зможемо без усяких «Георгіївських стрічок» щиро й відверто сказати слова, відомі кожній людині, яка жила у радянську добу.
Джерело: http://tyzhden.ua/
|
| |
| |
