Неділя, 19.11.2017, 23:48
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 2«12
Форум » ЖИТТЯ » Політичне » "23" моє відношення до дати . (Хто і як відноситься до "дня захисника Атєчіства")
"23" моє відношення до дати .
Чиє це свято ?
1.Виключно тих, хто служив.[ 1 ][14.29%]
2.Аналог "8 МАРТА".[ 0 ][0.00%]
3.Всіх чоловіків без виключення.[ 1 ][14.29%]
4.Професійних військових (не рядових).[ 0 ][0.00%]
5.Не українське свято (пережиток СЕРЕСЕРА).[ 3 ][42.86%]
6.Для тих , хто шукає привод випити.[ 1 ][14.29%]
7.Свій варіант(писати у форумі)[ 1 ][14.29%]
Усього відповідей: 7
GADДата: Субота, 23.02.2013, 11:03 | Повідомлення # 16
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
...продовження...

По-перше, обласкана пропагандою чисельна армія з пріоритетним фінансуванням та іншою «турботою держави» як ніщо інше допомагала навіяти радянським громадянам: батьківщина в небезпеці, «не до жиру — быть бы живу». Нема чого, мовляв, скаржитися на невисокі життєві стандарти, брак найелементарніших товарів та інші «незручності». Країна змушена утримувати велику армію, бо в іншому разі її тут же захоплять вороги. І тут дуже доречним виходив день 23 лютого як «свято всіх чоловіків». Саме за його допомогою у свідомість радянських громадян утовкмачували: цивільне, мирне життя — явище тимчасове; єдине призначення чоловіків — бути солдатами; усе решта — не гідні уваги дрібниці.

Ще за одне виправдання низьких життєвих стандартів в СРСР правила війна, яка завдала країні колосальних збитків: «Коли б не війна, ми жили б багатше за всіх у світі». Той факт, що іншим європейським країнам війна також завдала величезної шкоди, в СРСР замовчували. Саме для того, зокрема, й розділила радянська пропаганда поняття «Друга світова війна» та «Велика вітчизняна війна». Щоб навіть на підсвідомому рівні навіювати радянським людям переконання: по-справжньому проти гітлерівської Німеччини воював лише СРСР і постраждав лише він. Таким поділом однієї війни на дві буцімто різні — всі воєнні події, не пов’язані з СРСР, було винесено поза межі уваги; у переважній більшості своїй радянські громадяни про них ніколи не чули. І тут святкування для радянської армії — буцімто єдиної переможниці нацизму — було важливим пропагандистським елементом.

По-друге, два (а на флоті — три) роки служби — для вісімнадцятирічного юнака це було незбагненно багато. Ніхто, до речі, так і не довів, що два роки — то й є оптимальний термін служби, протягом якого лише й можна навчити солдатів їхньої справи.

Два роки з вісімнадцяти до двадцяти — то саме ті роки, коли формується не лише характер, а й світогляд. Що то були за два роки? У багатьох військових частинах, коли не в більшості з них, солдати не знали, що таке звільнення на вихідні. Обов’язкової відпустки теж не було: двотижнева відпустка раз за всю службу була заохоченням, яке командири могли надати «за особливі заслуги», а найчастіше — на власний розсуд. Два роки без жодних прав за колючим дротом, практично без контактів із зовнішнім світом, під постійним наглядом — от чим була радянська армія. Ніщо інше, як «виховання» молоді в дусі сліпого бездумного підпорядкування, зокрема й на рівні особистості — от що було її метою.

Чимало людей ще за радянських часів звертали увагу на подібність армійського устрою до тюремного — як у формальних, так і в неформальних проявах. Пояснювали це по-різному: й тим, що у 1960-ті роки в армію почали призивати тих, хто пройшов «школу» у пенітенціарних закладах, і тим, що в мілітаристському СРСР пенітенціарні заклади було влаштовано за військовим взірцем. Насправді причинно-наслідковий зв’язок видається протилежним: це армію було побудовано за взірцями пенітенціарних закладів. «Позбавлення свободи є не лише нормальним, а навіть почесним і дуже почесним; абсолютна несвобода — то й є виконання громадянського обов’язку», — от до якої думки мусили звикнути радянські громадяни.

Обов’язковий для всього чоловічого населення «міні-ГУЛАГ» — от яким ще зі сталінських часів було основне призначення радянської армії. Відомий афоризм тих часів: «Дівчина стає жінкою за одну ніч; хлопець стає чоловіком за два роки». Служба в радянській армії була своєрідним обрядом ініціації, після якого «радянський громадянин» вважався остаточно сформованим. Чи не тому на високі посади в СРСР практично не призначали жінок, що вони формування не проходили? Наявність свята 23 лютого ділить усе суспільство на солдатів і несолдатів, а отже, на основний (чоловіки) і допоміжний (жінки) персонал. Наявність обряду ініціації — то ознака глибоко патріархального життєвого устрою.

Саме отримані в армії уявлення про те, як треба «вміти жити», багато в чому визначали поведінку й цивільних людей. Визначають, до значної міри, й дотепер. Армійські традиції — річ надзвичайно стійка. Ані наказами, ані законами їх не зламати. Не дивно, що всі найгірші традиції радянської армії живуть і в армії українській. Та сама дідівщина, та сама відсутність звільнень і відпусток. Ба більше: спостерігається тенденція передислокування військових частин із міст в окремі військові містечка, де цивільного населення просто немає, а ходити у звільнення просто нема куди. «Гобліни» — от як сьогодні майже відкрито звуть солдатів офіцери.

Українська армія залишається все тією ж армією ГУЛАГівського типу. Без повного перезавантаження Збройних сил їхньої ГУЛАГівської природи не змінити. Свято 23 лютого, натомість, сакралізує армію ГУЛАГівського призначення. Воно змушує ставитися до неї як до бажаного взірця. А ще це свято відсилає українців до давно минулих епох — тих, коли війна була звичним і прийнятним способом розв’язання проблем, а військова справа була єдино можливим полем діяльності осіб чоловічої статі.

Джерело: http://ukrslovo.org.ua
 
GADДата: Субота, 23.02.2013, 11:06 | Повідомлення # 17
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Що ми святкуємо 23 лютого?

Петро Кралюк – проректор Острозької академії



Свято 23 лютого в нас люблять. І бучно відзначають! А цього року це святкування майже ювілейне. Ніби виповнюється 95 років із часу створення Радянської армії. Бо 23 лютого в часи СРСР трактувалося як день Радянської армії. Зараз воно в нас, як і в деяких державах пострадянського простору, відзначається як «день захисника вітчизни». Правда, виникає питаннячко, яка вітчизна мається на увазі? Чи не радянська?..

Якби хтось зараз провів соціологічне дослідження, поцікавившись, які реальні історичні події послужили для встановлення «дня захисника вітчизни», то впевнений: абсолютна більшість опитаних взагалі нічого б не сказала з цього приводу.

Та саме цікаве те, що коли ви звернетеся до авторитетних джерел радянського періоду (до енциклопедичних видань чи до шеститомної «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу») і спробуєте з’ясувати, чому це радянські люди святкували 23 лютого як день Радянської армії, то отримаєте дуже плутану інформацію. Ви так і не з’ясуєте, де конкретно в цей день 1918 року велися бої Червоною армією (предтечею армії Радянської), які були залучені частини, зрештою, які були результати цих боїв.

Що відбулося 23 лютого 1918 року?

«Події 23 лютого» були наслідком переговорів у Бресті між більшовиками й кайзерівською Німеччиною та їхніми союзниками. Хоча, як на мене, ці переговори були таким собі цирком. Адже більшовики прийшли до влади не без допомоги німців. Останнім важливо було вивести Росію з війни – що й зробили більшовицькі лідери. Тепер треба було домовлятися, «ділити пиріг із німцями». Але німецькі апетити виявилися дуже великими: від Росії зажадали відмовитися від колишніх західних території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів (Польщі, Балтики, частини Білорусі) та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.

Абсолютна більшість росіян сприйняли б такі умови миру як несправедливі й грабіжницькі. Тому більшовицькі лідери на позір не могли сприйняти таких умов, принаймні мусили зберегти хороше обличчя при поганій грі. Лев Троцький, який очолював більшовицьку делегацію на переговорах у Бресті, 9 лютого 1918 року, відмовився підписувати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Німці, зі свого боку, заявили, що відновлять воєнні дії 18 лютого, що й було зроблено. Правда, широкомасштабних дій вони не вели, наступаючи невеликими загонами чисельністю 100-200 осіб. Без особливих зусиль був ними взятий Двінськ та деякі інші міста.

Щодо більшовиків, то ніякого супротиву ті не чинили – ні під Псковом, ні під Нарвою, де, за словами радянських пропагандистів, у героїчних боях зародилася Червона армія. Обороняти Петроград були послані пробільшовицьки налаштовані моряки Балтійського флоту на чолі з головою Центробалта Павлом Дибенком. Правда, останній зі своїми матросами чомусь опиняється далеко від російської столиці – аж у Самарі. Чесно кажучи, сумнівно, що він покинув позиції по своїй волі. Дибенку більшовицьке керівництво доручало відповідальні й делікатні завдання. Завдяки балтійським матросам, якими керував Дибенко, більшовики захопили владу в жовтні 1917 року. Відразу ж після «Жовтневої революції», точніше жовтневого перевороту (так, до речі, цю подію спочатку іменували більшовицькі теоретики), Дибенко зупинив наступ військ Керенського-Краснова на Петроград, а також під його керівництвом «люди з гвинтівками» розігнали Установчі збори. Виконував він відповідальні завдання під час «громадянської війни». А в 1921 році командував Збірною дивізією, яка придушила Кронштадтське повстання. За те, що Дибенко втік зі своїм військом з-під Петрограда в лютому 1918 року, він був виключений із більшовицької партії (і то тимчасово). Хоча, здавалося, за такі дії мали б розстріляти!

Насправді, ні німці, ні більшовики не збиралися воювати між собою. Першим треба було показати, що вони наступають. Другим – що вони не здатні обороняти російську столицю. А тому мусять іти на підписання принизливого мирного договору. Те, що жодних боїв з німцями під Петроградом не велося, підтверджує більшовицький вождь Володимир Ленін у своїй статті «Тяжкий, але необхідний урок», опублікованій у вечірньому випуску «Правди» 25 лютого 1918 року. Про народження Червоної армії, яке буцімто відбулося два дні тому, він навіть не згадує. Чи то не дійшло до вождя повідомлення про «героїчні бої», чи то він не оцінив цієї епохальної події. Зате в цій статті постійно акцентувалася увага на безпорадності більшовиків при обороні Петрограда.

Правда, це не значить, що більшовики були такі безпорадні. Вони мали свої бойові загони, так звану Червону гвардію. Але використовували її не для війни з німцями, а для більш «важливих» завдань – для «тріумфальної ходи радянської влади», тобто для встановлення свого контролю над територіями, які не хотіли їм коритись. Так, на початку 1918 року більшовицькі війська ринули в Україну, захопили Крим. До речі, саме 23 лютого (!) 1918 року більшовицькі сатрапи без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.

А що відбулося в Петрограді 23 лютого 1918 року? Саме в цей день, коли нібито в «героїчних боях» зародилася Червона армія, більшовицький ЦК ухвалив рішення підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Згідно з цим договором, Росія втрачала Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів. Радянська Росія зобов’язана була демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу. Так що можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.

Щодо Червоної армії, то її творцем був Лев Троцький, який 14 березня 1918 року став народним комісаром військових справ уряду більшовицької Росії. 10 липня 1918 року 5-й Всеросійський з’їзд Совєтов ухвалив постанову «Про організацію Червоної армії». Цей день можна було б вважати днем її заснування.

Чому «батько Сталін» захотів відзначати 23 лютого як день Червоної армії?

Ні в 20-х, ні на початку 30-х років ХХ століття ніхто в СРСР не відав, що Червона армія була створена 23 лютого 1918 року. Цю міфічну дату, схоже, вигадав «батько Сталін» чи хтось із його оточення. Бо відзначати почали її тоді, коли остаточно утвердилася сталінська диктатура. 23 лютого 1938 року в СРСР помпезно відзначили 20-ліття Червоної армії.

Звісно, призначення сталіністами 23 лютого днем народження Червоної (Радянської) армії не було випадковістю. Тут маємо справу з класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації з допомогою позитивної. Більшовикам важливо було приховати, що 23 лютого 1918 року вони фактично капітулювали перед німцями та їхніми союзниками. Сталіну також важливо було показати, що Червона армія «виникла» ще перед тим, як її почав створювати Троцький – його основний суперник у боротьбі за владу в СРСР.

Міф про 23 лютого як «день Радянської армії» нав’язувався упродовж кількох поколінь. З часом радянські люди до нього звикли, не особливо переймаючись тим, що вони святкують. Для них це було «армійське» чи «чоловіче» свято, що служило серйозним приводом для не менш серйозних застіль.

Але задумаймося, що святкують росіяни в цей день? Для них 23 лютого далекого 1918 року став днем національної ганьби, коли більшовики погодилися підписати принизливий договір із Німеччиною та її союзниками. А який історичний сенс це свято має для нас, українців? Невже нам треба щорічно відзначати неіснуючі перемоги неіснуючої Червоної армії під столицею іноземної держави? Адже в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визначали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні намагалися знищити нашу незалежність.

Джерело: http://www.ukrnationalism.org.ua
Прикріплення: 2343531.jpg(23Kb)
 
GADДата: Субота, 23.02.2013, 11:56 | Повідомлення # 18
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6434
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Що ми святкуємо 23 лютого?

Президент Леонід Кучма, щоб "схилити" в свою сторону людей старшого покоління, вирішив у 1999 році відновити святкування 23 лютого, але вже так званого "Дня захисника Вітчизни" – щоб було так, як у "старшого брата". З тих пір щорічно це свято супроводжується пікетами і виступами в пресі з вимогою скасувати 23 лютого як нічим з Україною не повязане.

Не було жодної людини в СРСР, яка б не знала, що таке 23 лютого і що відзначають його тому, що в 1918 році загони молодої Червоної армії розбили під Нарвою і Псковом німецькі війська. Такою була "легенда" цього свята. Небагато людей знали, що це був черговий міф радянської пропаганди, що не мав нічого спільного з тим, що було насправді.

Тобто, фактично день 23 лютого не має ніякої прив'язки до подій, і день Радянської армії, як його тоді називали, міг відзначатися в будь-який інший день. Наприклад, 15 січня або 21 лютого.

Прийшовши до влади в Росії, Ленін добре пам'ятав уроки Паризької комуни, полеглої через неспроможність керівництва комунарів організувати власну армію. Тому відразу ж у складі першого більшовицького уряду був виділений окремий народний комісаріат військових і морських справ.

15 січня 1918 голова Раднаркому Володимир Ленін підписує Декрет про організацію армії більшовицької Росії – робітничо-селянської червоної (РСЧА). Через кілька днів у Петрограді було створено перший загін нової армії, який пройшов бадьорим маршем по місту. Нова влада відразу ж перейняла у старої царської прагнення до показухи – армія існує поки тільки на папері, але загін вже хитається по столиці.

На початку лютого 1918 року в захопленому німцями Брест-Литовську почалися мирні переговори між країнами Троїстого Союзу – Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною та Росією. Очолив радянську делегацію нарком закордонних справ Лев Троїцький, який марив світовою революцією і був противником укладення миру. На переговорах він так і заявив: "Ні миру, ні війни. Армію ми розпустимо".

А ось як описуються ті ж події в книзі-підручнику "Історія ВКП (б). Короткий курс", яку написав у 1938 році сам Сталін: "Німецький уряд перервав перемир'я і перейшов у наступ. Залишки нашої старої армії не встояли проти напору німецьких військ і стали розбігатися. Німці просувалися швидко, захоплюючи величезну територію і загрожуючи Петрограду.

Німецький імперіалізм, вторгшись в Радянську країну, задався метою повалити Радянську владу. Але інтервенція німецьких імперіалістів викликала могутній революційний підйом в країні. У відповідь на кинутий партією "Соціалістична вітчизна в небезпеці!", робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії – армії революційного народу – героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної армії".

Це був зразок для радянських, а тепер і для деяких російських істориків, як потрібно "писати" історію країни.

А ось як було насправді. 10 лютого 1918 радянська делегація покинула переговори. Німеччина повела війська на Петроград. Залишки деморалізованої російської республіканської армії кидали зброю і бігли до найближчої залізничної станції, де за кожен вагон розгорялася бійка із застосуванням зброї. Ешелони німців услід за ешелонами росіян безперешкодно рухалися до червоної столиці.

Більшовицькій Росії нічого не залишалося, як підписати мирний договір, причому, на багато гірших умовах, ніж пропонувалося спочатку. Тобто, ніякої перемоги 23 лютого 1918 року на німцями під Нарвою не було!

Розпався СРСР, розпалися Збройні Сили СРСР. З російського календаря "випадає" таке свято, а в росіян – така можливість черговий раз щось відзначити. І тут ініціативу проявив народ: залишити День Збройних Сил святковим днем. Йдучи назустріч "побажанню трудящих", президент Борис Єльцин, встановив в Російській Федерації 23 лютого День захисників Вітчизни.

У нашій державі в перші роки незалежності День Збройних Сил України святкували 6 грудня. Але президент Леонід Кучма, щоб "схилити" в свою сторону людей старшого покоління, вирішив у лютому 1999 року відновити святкування 23 лютого, але вже так званого "Дня захисника Вітчизни" – щоб було так, як у "старшого брата".

З тих пір майже щорічно це свято супроводжується пікетами і виступами в пресі з вимогою скасувати 23 лютого як свято нічим з Україною не пов'язане. Екс президент України Віктор Ющенко народився 23 лютого, тому не скасовував свято, а нинішній владі – схоже, – це свято до душі.

А яка Ваша думка щодо свята 23 лютого?

Джерело: http://narodna.pravda.com.ua
 
Форум » ЖИТТЯ » Політичне » "23" моє відношення до дати . (Хто і як відноситься до "дня захисника Атєчіства")
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

Вверх