|
"23" моє відношення до дати .
|
|
|
|
|
| GAD | Дата: Четвер, 23.02.2012, 17:56 | Повідомлення # 1 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Цікаво в кого які думки з приводу цього? Коментарі й матеріали - було б непогано .
|
| |
| |
| GAD | Дата: Четвер, 23.02.2012, 17:57 | Повідомлення # 2 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| ЯК ЦЕ БУЛО...
Німеччина, виснажена війною, в лютому 1918 року стояла над прірвою. Наступ на Псков і Нарву вела не деморалізована регулярна німецька армія, а невеликі розрізнені загони по 100-200 чоловік, зібрані з добровольців, усього біля 4000 багнетів. Але серед матросів, які відважно по-звірячому розправлялися до того лише з беззахисними флотськими офіцерами та їх сім'ями, панував розпач. Міста і залізничні станції залишалися без бою. При перших же зіткненнях з противником матроси похитнулися і на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (120 км — три марафонські дистанції). У Гатчині захопили ешелон, і втеча на схід продовжувалася вже на паровій тязі. Петроград був залишений без усякого захисту, але у німців не було сил для його окупації.
Внаслідок Псковсько-Нарвської “перемоги” більшовики були вимушені в березні 1918 року підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, давши йому можливість окупувати вже незалежну Україну, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.
Доблесні “защітнікі Отєчєства” розшукувалися по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом керуючого справами Совєта Народних Коміссаров В. Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій.
П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році, була потреба в катах). У 1938 р. був розстріляний як непотріб (підросли молоді кати). Остання посада — заступник наркома лісової промисловості (лісоповалу)
|
| |
| |
| mgdzs | Дата: Четвер, 23.02.2012, 23:59 | Повідомлення # 3 |
 Подполковник
Група: Пользователи
Повідомлень: 275
Статус: Десь пішов
| i am do not drink 
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:11 | Повідомлення # 4 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| А за що проголосуєш ? 
|
| |
| |
| mgdzs | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:15 | Повідомлення # 5 |
|
Подполковник
Група: Пользователи
Повідомлень: 275
Статус: Десь пішов
| вже за пункт №6
|
| |
| |
| senyor | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:18 | Повідомлення # 6 |
|
Рядовой
Група: Пользователи
Повідомлень: 5
Статус: Десь пішов
| 23 февраля отмечается как "День защитника Отечества" в России, Белоруссии и на Украине. В этот день мы отдаем дань уважения и благодарности тем, кто мужественно защищал родную землю от захватчиков, а также тем, кто в мирное время несет нелегкую и ответственную службу. Вместе с этим особое внимание мы уделяем мальчикам и юношам, тем кому в недалеком будущем предстоит встать на защиту Отечества. Сегодня мы отмечаем этот праздник уже не как день рождения Красной Армии, а как день настоящих мужчин. Наших ЗАЩИТНИКОВ в широком смысле этого слова!
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:20 | Повідомлення # 7 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| А от що це (цікаво) "широкий смисл" ? ))) В українців здавна військове свято восени - ПОКРОВА.
Для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:
А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали –
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.
Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.
Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці.
А от якраз те , про що написав senyor..є якраз підлаштування під щось... тому я голосую за пункт №5
|
| |
| |
| mgdzs | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:20 | Повідомлення # 8 |
|
Подполковник
Група: Пользователи
Повідомлень: 275
Статус: Десь пішов
| бла-бла
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 00:26 | Повідомлення # 9 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
|
згоден ( тим більш що написано це у відповідь на посилання не моє ))
На те воно й ...флудєж )))
|
| |
| |
| mgdzs | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 08:03 | Повідомлення # 10 |
|
Подполковник
Група: Пользователи
Повідомлень: 275
Статус: Десь пішов
| пафосные речи Додано (24.02.2012, 00:27)
---------------------------------------------
праздник - водка-пей,земля-валяйся! Додано (24.02.2012, 08:03)
---------------------------------------------
а еще в этот день пополняется годовой запас мыльно-брильных,туалетно-водных принадлежностей и носков , УРА! 
|
| |
| |
| GAD | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 13:27 | Повідомлення # 11 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Випадок в садку, якраз в день обговорюваного питання ))) Снідають дітки ....тиша...тільки ложки цокають. Стоять виховательки і тихо перемовляються між собою...злегка покрикують на малих, щоб вони не балувались і сиділи тихо. Самі тим часом розмовляють про 23 число ..про подарунки , про концерт- розвагу, яку відбудеться в цей же день, після сніданку.
Серед сопіння й цокотіння ложками, раптом один хлопчик : " А моя мама - папе сегодня трусы подарила "
І ще фраза в тим же місці , того ж дня : "А дедушке уже тапочки подарили"
|
| |
| |
| fantom | Дата: П`ятниця, 24.02.2012, 21:27 | Повідомлення # 12 |
|
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Статус: Десь пішов
| Для меня это-ностальгия по тем девочкам которые мне дарили в этот день подарок с первого и по десятый класс. Ну и это уже не наш праздник у украинцев есть свой не менее значимый, а луше был-бы день защитника отечества в день гибили студентов под Крутами то были действительно ЗАЩИТНИКИ, не то что теперешние защитнички продадут родину за три копейки.
|
| |
| |
| mgdzs | Дата: Субота, 25.02.2012, 23:32 | Повідомлення # 13 |
|
Подполковник
Група: Пользователи
Повідомлень: 275
Статус: Десь пішов
| читал я про события под Крутами
|
| |
| |
| Богун | Дата: Середа, 23.05.2012, 21:45 | Повідомлення # 14 |
 Рядовой
Група: Пользователи
Повідомлень: 13
Статус: Десь пішов
| Неделю назад (дело было в феврале) я, будучи в Донецке по работе, и, ожидая пассажира у входа в одно из оптовых фармацевтических предприятий, стал невольным свидетелем такого разговора. На крыльце курили две молодые девушки и два парня, и стоял, охранник в камуфляже.
Молодежь говорила о том, что Президент Ющенко отменил праздник День Советской Армии, который, как известно, праздновался 23 февраля. (Кстати его отменил еще Кучма в 1999 году). А вместо этого День Армии будет праздноваться 29 января, в день боя каких-то героев Крут.
Охранник сразу сказал, что под Крутами, наши войска каких-то бандеровцев разбили. Молодежь пожала плечами, мол, может быть и так. А человек в камуфляже начал рассказ о том, как он и его поколение служило в советской армии, как геройски он там себя вел и как дорог ему этот праздник.
Я видел, как с ухмылкой его слушала молодежь. Они работали в этой фирме, и видно было, что хорошо знали этого субъекта. Образовалась такая неформальная временная компания: молодежь на перекуре, охранник и я – посторонний человек, ожидающий у дверей их фирмы.
Я не молчу. Я осторожно заметил, что те, под Крутами, не могли быть Бандеровцами, потому, что те события происходили еще в 1918 году, задолго до появления Бандеры. Это были студенты, учащиеся Киевских училищ, школ, которые вышли на оборону Киева и противостояли шеститысячному большевистскому соединению полковника Муравьева. Они почти все были зверски убиты. Это был подвиг.
Эта моя ремарка заинтересовала молодых ребят. Потом я спросил у охранника, чем же ему нравилась служба в армии в 70-е годы. Я тоже служил тогда же, но у меня служба в армии вызывала совсем другие ассоциации.
Наш герой начал рассказывать, как он ходил на кухню и ему давали там мясо и дополнительные порции каши. Как он ходил в увольнения и проводил их в питейных заведениях. Как работал у командиров на дачах и гаражах и за это они давали ему ощутимые поблажки по службе. И вообще, служба в армии - это мед.
Для меня, прошедшему все круги службы простым солдатом в советской армии, его рассказ был простой сказкой, в которую могли поверить только те молодые люди, которые стояли рядом с нами. А они внимательно его слушали.
И тогда я ужаснулся: ведь они могут поверить во все это? Ведь это льется из первых уст, рассказ живого свидетеля, так сказать.
Тогда я твердо и тоном не позволяющим возразить, спросил его: «А что вы делали в той вашей армии весь первый год службы?» Он внимательно и испытующе долго смотрел мне в глаза. Подумал. Немного помялся и сказал: «Драил полы, туалеты, стирал старослужащим х/б, убирал территорию, был унижен, как сейчас говорят, ниже плинтуса». Я продолжил его тираду: «А весь второй год службы был для вас еще позорнее: вы сами опускали и унижали молодых солдат, как это делали с вами. Сейчас, с высоты своих лет вы-то это должны понимать?».
Охранник выбросил докуренную сигарету и пошел в здание.
А я спросил молодежь, растеряно стоявшую на крыльце, так стоит ли праздновать то, что с нами там делали? Что ж мы за люди такие, что празднуем дни, когда над нами издевались, унижали наше человеческое достоинство, «опускали», «ломали» нас?
Молодежь, включая девушек, по очереди пожали мне руку, и пошли на работу внутрь здания той фармацевтической фирмы.
Я был удивлен той молодежью. Я помню их недоверчивые взгляды и переглядывание, когда вел свой рассказ о службе тот вояка. И какие любознательные и живые были их глаза, когда я им говорил про героев Крут. Потом это спонтанное рукопожатие…
Молодежь наша хорошая, они лучше нас. Они разные, у них есть свое личное мнение, чего у нашего поколения не было, и быть не могло. Может такие были под Крутами?
Только время вылечит наше больное общество, когда на смену нашему советскому и постсоветскому поколению придут те молодые, верящие только в то, что сами видят и знают. Придут те, которых не сможет обмануть никакая партийная, региональная или идеологическая пропаганда ни такие типы в камуфляжах!
|
| |
| |
| GAD | Дата: Субота, 23.02.2013, 10:59 | Повідомлення # 15 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| 23 лютого — День офіційної ностальгії за радянським мілітаризмом
Борис БАХТЄЄВ
Україна вчергове відзначила День захисника вітчизни. Назву цю так і хочеться взяти в лапки, й тим паче не піднімається рука написати «вітчизни» з великої літери: безглуздішого свята, мабуть, і не вигадати. «Вітчизни» тієї не існує вже двадцять із половиною років. В армії вже служать люди, які ніколи не жили в Радянському Союзі й, якби не це свято, пам’ятали б про нього лише як про факт далекої історії.
Святкування Дня захисника вітчизни 23 лютого встановив в Україні Леонід Кучма. Саме встановив, а не відродив: до цього в незалежній Україні свята під такою назвою не існувало ніколи. Офіційним приводом для його запровадження був такий: «Люди звикли до цього свята». Привід цей від самого початку був непереконливим: дехто звик, наприклад, святкувати й 7 листопада — то що ж тепер, оголошувати офіційним святом і цей день? Коли Кучма офіційно запровадив святкування 23 лютого, це був якраз період його чергового зближення з Росією й боротьби за «нашу спільну з нею історичну спадщину». Засобом засвідчити цю спільність і стало запровадження Дня захисника вітчизни.
За радянських часів 23 лютого відзначали День радянської армії. У 1980-х роках у студентському та молодіжному середовищах робили це найчастіше з помітною часткою іронії, зовсім не так, як було офіційно заведено. Як же було заведено? Це свято було парним із Міжнародним жіночим днем 8 березня. 23 лютого жінки вітали чоловіків, 8 березня — чоловіки жінок. Зауважмо: у ті ж самі 1980-ті роки чимало літніх жінок були ветеранами війни: за тяжких воєнних років вони пройшли дійсну (й яку дійсну!) службу в тій самій радянській армії. Але на офіційному рівні про них не заведено було згадувати: 23 лютого було суто чоловічим святом.
Тепер сперечаються про витоки свята 23 лютого: чи відбулося 23 лютого 1918 року щось таке, що в СРСР було варто святкувати, а чи ця дата є вигаданою, штучною. Згадана неувага до ветеранів-жінок доводить: принаймні у 1970-х — 1980-х роках це свято було штучним, фіктивним, абстрактним. Будучи парним до 8 березня, воно виконувало ще одну ідеологічну функцію: воно змушувало забути про початковий зміст 8 березня як дня боротьби за права жінок.
А вчителі радянських шкіл 23 лютого розповідали, що хлопчики — це майбутні солдати, які захищатимуть нашу радянську батьківщину від підлих ворогів, які засіли за всіма без винятку кордонами СРСР і от-от нападуть. Зізнатися, що мрієш стати кимось іншим, ніж солдатом, радянському хлопчикові було ніби й соромно. Принаймні, ті самі вчителі після такого зізнання могли довго й натхненно вправляти мізки. «Поговорим с тобою, сын, как солдат с солдатом», — подібні пісні лунали цього дня на радіо й телебаченні.
Це був не лише день узаконеної мілітаристської істерії в мілітаристській країні. Навіювання радянським громадянам тотожності понять «чоловік» та «солдат» — от що було метою цього свята. Призначення чоловіків — бути солдатами, призначення жінок — бути дружинами й жінками солдатів, машинами з виробництва солдатів, — оце й була нехитра філософія 23 лютого й 8 березня. Наприкінці ХХ століття це було очевидним анахронізмом, який змушував пригадувати навіть не європейське Середньовіччя, а радше африканські племена, що так і застигли на початкових стадіях розвитку суспільства. Ще більшим анахронізмом є це тепер, у немілітаристській, нетоталітарній Україні.
День офіційної ностальгії за радянським мілітаризмом — от що відзначаємо ми 23 лютого. День ностальгії за армією як буцімто привілейованим, якщо взагалі не головним, суспільним станом. Можна зрозуміти, коли це роблять військовики у вузькому професійному колі. От тільки чи має ця ностальгія під собою реальні підстави? Чи не створений пропагандою міф про радянську армію ми плекаємо?
І за радянських часів було більш ніж удосталь офіцерів, що роками тулилися в гуртожитках чи змушені були винаймати приватні квартири. І за радянських часів побутові проблеми військовиків списували на універсальну відмовку: «Ви давали присягу» — із тією лише різницею, що висловлювати свої протести публічно радянські офіцери не насмілювалися. І за радянських часів чимала частка техніки не могла зрушити з місця — не було то запчастин, то коштів на запчастини, то просто руки не доходили. От як ви гадаєте, що вдень і вночі робили солдати в парках перед перевірками? Ремонтували машини? Зовсім ні — мили, змащували й фарбували їх! Щоб мотлох на колесах або на траках виглядав, мов новенький. Бо знали: саме зовнішній вигляд, і нічого більше, перевірятимуть високі візитери.
Менше з тим, тільки-но заходить мова про проблеми збройних сил, як саме цей міф править за взірець для наслідування — міф про потужну, технічно оснащену радянську армію, що буцімто не знала проблем і не відчувала браку фінансування. Міф про «золотий вік», коли військовики буцімто користувалися всезагальною повагою й авторитетом, а юнаки ставали в чергу перед військкоматами, аби скоріше піти на службу до армії.
Може, колись воно так і було. От тільки коли? Анекдоти про армію, якими й сьогодні рясніють газети та журнали, народилися здебільшого саме тоді, за радянських часів. Вислів «відкосити від армії» — так само. Ну а всезагальна повага? Навряд чи вона взагалі коли-небудь існувала — окрім як на сторінках газети «Правда», звісно ж. Самою лише наявністю мундиру поваги не заслужити — ані тепер, ані коли-небудь раніше. Поважають, усе ж, не за кашкет…
Дивні речі відбуваються під час призовів на строкову службу. Ані для кого не секрет: корупція у військкоматах зашкалює. Чимало призовників відкуповуються від служби. Навіть розцінки хабарів є загальновідомими. Це — з одного боку. З іншого боку, катастрофічного недобору новобранців не спостерігається й не спостерігалося ніколи. Міністерство оборони ніколи не надсилало сигналів SOS, а тим паче MAYDAY: мовляв, призов провалився, в армії нема кому служити. Ба більше: не рідкість, коли по завершенні призовної кампанії лунають переможні рапорти: призвано навіть більше новобранців, ніж планували.
Як це може бути? А от не знаю. Виглядає все так, ніби кількість призовників, звільнених від служби за хабарі, початково закладають до планів кожного призову. Іншими словами, хабарі у військкоматах майже легалізовано. І якби вони раптом зникли, до армії пішов би цілий натовп призовників, яких просто не було б за що годувати й одягати: у бюджеті не було б на це коштів. До речі, цікаво було б дізнатися, що відбувається з наявними «понадплановими» призовниками, як і за що їх годують та одягають. Бюджетні видатки — зовсім не та сфера, яка вітає перевиконання планів.
Стали вже звичними бідкання й самих військовиків, і політиків на «надмірне» скорочення армії. Утім, ніхто з них так і не назвав цифри: а скільки військовослужбовців має бути? Цифри точної й обґрунтованої. Чисельність та боєздатність армії перебувають далеко не в лінійній залежності.
І в цьому брати радянську армію за взірець, до якого ми мусимо прагнути? Вже ніхто й не пригадує, як часто солдати виконували суто цивільні роботи на заводах, у колгоспах та комунальному господарстві. Ще п’ятнадцять років тому було неможливо побачити, щоб траншеї на вулицях міст рили екскаватори або спеціальні бригади робітників — це робили солдати й лише вони. Було дуже зручно: платні вони не отримували, натомість були винятково слухняними й безправними. А щоб роботу свою вони виконували не абияк, були офіцери, які цілими днями тільки й робили, що, зручно розвалившись у затінку, підганяли й підганяли. Для літнього періоду було винайдено й узагалі чудовий спосіб: солдатів привозили на роботу (точніше, вже вивозили з казарм) роздягненими до пояса — тож командири могли цілі дні присвячувати приватним справам із гарантією, що солдати не підуть блукати містом і навіть не дуже контактуватимуть із цивільними працівниками, а триматимуться своєї купи. Вам усе це нічого не нагадує? З історії давніх віків, наприклад?
А скільки солдатів тільки й робили те, що наводили й наводили порядок на території військових частин, аж до фарбування трави й приклеювання до дерев опалого листя? І добре ще, якщо лише там — бо ж було не рідкістю, коли солдатів використовували як хатніх робітниць в офіцерських гуртожитках та квартирах. А скільки офіцерських дач та гаражів збудовано руками солдатів, скільки офіцерських автівок відремонтовано ними ж? Не злічити.
Висока технічна оснащеність радянської армії, звісно ж, не була міфом. Але стосувалася вона здебільшого елітних військ. Та й високі технології військового призначення не поліпшували життя людей: поза військовою сферою вони не знаходили застосування, адже у цивільній промисловості їх практично не застосовували. Чому двадцять із гаком років тому зазнала краху проголошена Михаїлом Горбачовим конверсія? Ні, далеко не лише через погану організацію й непродуманість. Головною причиною було те, що рівень розвитку цивільної економіки не відповідав цим технологіям. Їх просто не було де застосувати. Погодьтеся: безглуздо дарувати комп’ютери загубленому у джунглях племені, яке ніколи в житті не бачило електричної лампочки. До речі, це зовсім не метафора. Коли Юрій Гагарін полетів у космос, у багатьох українських селах недосягненним дивом усе ще була звичайнісінька «лампочка Ілліча».
«Спасибі Тарасу за шифер і трасу», — ця приказка й досі побутує в Шевченковому, колишній Керелівці. Бо саме 1964 року, до 150-річчя від дня народження Шевченка, до села дійшов нарешті асфальт (правда, зараз він виглядає так, ніби відтоді його жодного разу не ремонтували), а солом’яні стріхи замінили більш капітальними дахами. Електрика з’явилася в Шевченковому теж уже за Хрущова. А до того? Місцеві школярі вивчали «переможний» план ГОЕЛРО, розповідали, до яких звершень привела їх «рідна партія», електрифікувавши весь СРСР аж до віддалених куточків, — а потім приходили до дому й готували уроки при світлі каганця.
Заведено так було, найімовірніше, не випадково. Шпигуноманія й секретоманія, що почалися за Сталіна, не зникли й після нього і диктували: що менше фахівців зможуть розібратися у військовій техніці, то надійніше; що більшою буде технологічна прірва між військовими та цивільними галузями, то меншою буде ймовірність, що військові технології буде вкрадено, а повідомлення — перехоплено. От і робили все для того, щоб цивільні фахівці за всього бажання не могли розібратися у військовій техніці.
Але тут йшлося про елітні частини. Для більшості ж солдатів вершиною техніки були автомат та лопата. І от, видається, з якої причини. Зовсім не оборона була головною метою, головним призначенням радянської армії. Безкінечні прибирання території та робота на цивільних об’єктах аж ніяк не підвищували її боєздатність. Рівною мірою як і притаманна армії 1970-х — 1980-х років організаційна плутанина з купою командирів, що віддавали суперечливі накази. Нічого більш неорганізованого за бойові тривоги в тій армії бачити не доводилося. Це й не дивно: радянська армія виконувала передусім політико-ідеологічні завдання.
...далі буде...
|
| |
| |
