| GAD | Дата: Вівторок, 02.07.2013, 13:38 | Повідомлення # 1 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Нещодавно в газеті "НАША ДРУЖКОВКА" було опубліковано статтю:
Скульптура нашего земляка в Донецке
Евгений ФИАЛКО
Имя выдающегося украинского скульптора Александра Скобликова хорошо известно на его малой родине, в Дружковке. В городском музее хранится небольшая скульптура «Материнство», подаренная им своим землякам.
Памятник Олексе Тихому, над которым он работал в последние годы жизни, остался, к сожалению, только в стадии проекта. До сих пор было известно о двух больших работах мастера в Донецкой области: памятниках П.Нахимову в Мариуполе и П.Чайковскому в Шахтерске. Но вот недавно, благодаря журналистке всеукраинской газеты «Україна козацька» Ларисе Бондаренко, стало известно, что в Донецком ботаническом саду Национальной академии наук Украины находится еще одна его скульптура — бюст Тараса Шевченко. Он украшает так называемый «Сад Шевченко». Вот что пишет о нем журналистка: «Цікавий, незвичний, поетичний куточок створили донецькі вчені. Тут висаджені рослини, які згадував у своїх творах славетний Кобзар…У саду Шевченка майже сотня рослин, що тішили серце поета» (УК, травень 2013 р.).
В следующем году будет отмечаться 200-летний юбилей Великого Кобзаря. Приятно, что среди огромной Шеченкианы есть и работы нашего земляка, народного скульптора Украины Александра Скобликова, которые украшают площади многих городов мира. Но вдвойне приятно, что одна из них находится в столице нашего края Донецке.
..... згадав про розділ у нашому форумі і вирішив створити нову тему, присвячену Скоблікову Олександру Павловичу....
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 02.07.2013, 13:45 | Повідомлення # 2 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Матеріал з вікіпедії : http://uk.wikipedia.org/wiki....B%D0%BE %D0%B2%D0%B8%D1%87
Мастер, оживляющий камень
В 80-е годы прошлого века Александр СКОБЛИКОВ, помимо основной и очень успешной творческой работы, одновременно трудился в 23(!) общественных организациях. А когда же он работал? Ведь не могли же сами собой возникнуть и монумент, посвященный Дружбе народов, и памятник морякам Днепровской флотилии, и Гоголь на Русановке, и Вернадский в Святошине, и Ушинский на Чоколовке, и многие-многие другие.
Родился Александр Скобликов в 1929 году на Донетчине в небольшом городке Дружковка. В два с половиной года, когда умерла мама, мальчика перевезли в Белоруссию к родственникам, а затем шестилетним — в Киев, где он живет по сей день.
В 1948 году по настоянию отца, прошедшего трудовой путь от машиниста паровоза до заместителя главы украинского радиокомитета, поступил в Киевский строительный институт. Тогда же он совершенно случайно встретился с будущей супругой Юлией Кирилловной, с которой они вместе прожили вот уже более полувека. Юлия Кирилловна, как и муж, — скульптор. В семье Скобликовых родилась дочь Ольга, затем как-то незаметно появились и внучки. Старшая — Маша пошла по стопам мамы, она искусствовед, меньшая — Анастасия учится в университете по специальности политология.
Сегодня Александр Павлович вспоминает, как в молодости дважды менял учебные заведения и факультеты, пока судьба не привела к профессии, заранее уготованной ему.
На первом курсе строительного института преподаватели заметили недюжинные способности студента к рисованию и настоятельно рекомендовали перевестись в художественный институт. Юноша внял их советам, хотя в те годы это было довольно сложно. Проучившись несколько месяцев в художественном институте, на одном из занятий он впервые прикоснулся к глине — вылепил портрет художника Зуева. Ему тут же посоветовали перевестись на скульптурный факультет. Новое перемещение с большими приключениями произошло за два месяца до окончания учебного года. И тем не менее Александр окончил курс с отличными оценками.
Еще во время учебы его знаменитые преподаватели Лысенко, Вронский, Олейник привлекали студента к своим работам в качестве соавтора. С тех пор Александр Скобликов трудится скульптором. За это время он выполнил более 400 творческих работ. Некоторые из них ныне находятся за рубежом. В одной лишь Грузии установлены три памятника. Памятник Тарасу Шевченко установлен во Франции в городе Шалетт, фасад Венского университета в Австрии украшает великолепное творение украинского скульптора — бюст Ивана Франко.
В Кременчуге прошлым летом состоялось открытие пятиметрового бронзового памятника Шевченко, автором которого также является Александр Павлович.
Обязанности секретаря союзной творческой организации Александр Павлович исполнял десять лет, единственный из всех скульпторов в истории прежнего государства избирался депутатом Верховного Совета СССР.Но у него никогда не было ни личной машины, ни даже маленькой дачи. На предложения улучшить жилищные условия всегда отмахивался и по сей день живет в киевской квартире в 45 кв. м. Единственной своей привилегией считает возможность иметь мастерскую и работать в ней по двадцать часов в сутки. Скульптор и в отпуск уходил лишь с единственной целью — чтобы никто не отвлекал от работы. Случались периоды, когда Александр Павлович по четырнадцать суток не приходил домой, ночуя на кушетке в мастерской.
С тех пор ничего не изменилось: работа и в будни, и в выходные, под рукой чайник, электроплитка, съеденный наспех бутерброд. А между тем работа скульптора — это сотни килограммов глины, и слабому человеку такой труд попросту не по силам.
На вопрос о льготах, которые предоставлялись работающим в Москве депутатам, Александр Павлович смеется: «Какие льготы?! Это у нынешних народных избранников льготы. Мы жили на казенной квартире и работали с утра до ночи.
Как секретарю Союза художников СССР приходилось проводить выставки, курсы, семинары, принимать участие в комиссиях по приобретению художественных работ на выставках. Так мы материально поддерживали художников и скульпторов. Это нынешние творцы, особенно молодые, брошены государством на произвол судьбы. Как быть тем, кто находится в начале творческого пути? За что им приобретать гипс или бронзу, килограмм которой стоит теперь не один доллар? Многие мои известные коллеги по цеху не могут похвастаться спокойной старостью. Я сам еще пару месяцев назад получал пенсию в 168 гривен. И это при том, что уходил на заслуженный отдых как персональный пенсионер. Правда, пенсию эту в связи с перестройкой так ни разу не получил (Александр Павлович смеется). Ну и Бог с ней! Было бы здоровье».
Скобликов — человек талантливый не только в скульптуре. Он когда-то снимался вместе с Константином Степанковым в художественном фильме «Золотые литавры» по рассказу Олеся Гончара «Соняшники». Скульптор отлично говорит на украинском языке. По словам Александра Павловича, в Киеве вообще никогда не возникала проблема, на каком языке людям общаться. Бок о бок жили семьи самых разных национальностей. И все находили общий язык.
Встреча со скульптором происходила в его мастерской. То и дело беседу прерывали телефонные звонки. И сегодня Скобликов как автор более десятка юбилейных и памятных медалей является членом художественного совета по нумизматике при Министерстве культуры, состоит в совете по монументалистике...
В мастерской из-за плохого отопления температура довольно низкая. В ней попросту холодно. Но и в семьдесят пять Александр Павлович не прерывает работу, как и десять, и двадцать, и пятьдесят лет назад. А еще не высохшие бюсты и барельефы, маленькие и большие фигуры — варианты будущих памятников, нет сомнений, переживут и нас.
Александр ПАЛЬЧУН
Джерело: http://forum.gp.dn.ua/
|
| |
| |
| GAD | Дата: Вівторок, 02.07.2013, 13:45 | Повідомлення # 3 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Встреча в редакции газеты «Окно», 15 октября 1997 года.
Слева направо: Евгений Фиалко, Борис Хулап, ответственный секретарь газеты «Окно», Александр Скобликов, Народный художник Украины, Николай Фещенко, Заслуженный архитектор СССР, Александр Пальчун, редактор газеты «Окно».
В 2006 году ушел из жизни выдающийся скульптор, народный художник Украины Александр Скобликов. С Дружковкой его связывали первые два с половиной года жизни и один из последних творческих замыслов, к сожалению, так и не осуществленный — создание памятника Олексе Тихому.
Мне посчастливилось общаться с Мастером в редакции газеты «Окно», где он побывал 15 октября 1997 года. Александр Палович приехал в Дружковку вместе со своим другом, заслуженным архитектором СССР Николаем Фещенко, чтобы начать работу над будущим памятником. Осмотрев в городе несколько мест, они выбрали пересечение проспекта Космонавтов и улицы Энгельса (напротив «Большого самолета»), отметив, что более удачную точку трудно найти: памятник находился бы в очень оживленном месте и всегда освещался солнцем.
Олексу в бронзе он представлял как философа, влюбленного в свой край и родную природу, медленно бредущего по донецкой степи. Скульптурный образ он не собирался тесно привязывать к прототипу. Впрочем, это были предварительные заготовки, и кто знает, чем бы в конце концов обернулся творческий замысел знаменитого украинского скульптора? Как известно, деньги на памятник собраны не были (прежде всего потому, что дружковчане, земляки Олексы Тихого, не прониклись этой идеей), а то, что удалось собрать, было потрачено Фондом на другие нужды. Последние пять лет этот Фонд вообще не ведет никакой деятельности. Так что вины Александра Паловича в том, что проект создания памятника Олексе Тихому не осуществился, нет никакой.
В тот приезд мне запомнился его открытый характер и крепкие, сильные руки — руки каменотеса, хотя он уже разменял тогда седьмой десяток лет.
— Были ли вы когда-нибудь в Дружковке после того, как вас увезли из нее мальчиком? — спросил я.
— Нет. Однажды ехал в поезде, и, когда объявили: «Следующая станция — Дружковка», сказал другу: «Налей мне полный стакан водки и ни о чем не спрашивай»… И только когда проехали, я сказал: «Это была моя родина».
Народився 25 лютого 1929 року в м. Дружківка, Донецької області.
Його рідна мати - Марія Годлевська, померла у 22 роки, коли Олександру було лише два з половиною. Тоді батько, який не міг на той час приділити синові належну увагу, був змушений відправити його до бабусі в с. Червона Буда, Білорусія, Гомельська область.
Як казав Олександр: «На все життя мені запам’ятались білоруські ліси, річки, село, друзі. Їли лише бульбу, а найсмачніше, що було – це печеня з горобців».
У 1935 році він повернувся в Україну, до Києва, де ходив у дитячий садок та школу.
У 1941 році малого Сашка разом з його другою матір’ю Дарією Василівною Бостанюк відправили в евакуацію до Казахської РСР в м. Кустанай, де він продовжив навчання у школі.
У 1943 році вони разом повертаються спочатку до Харкова, потім у Київ.
У 1947 році Олександр вступає до Київського інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Потім він згадував, що ще під час іспитів чітко відчув, що може добре малювати. Слідуючи власному бажанню та порадам вчителів, через рік він стає студентом відповідного факультету Київського художнього інституту. Навчався він добре, декан факультету Василь Данилович Мовчан відмічав, що з нього вийде талановитий архітектор. Але усе змінив випадок. Зайшовши одного разу в майстерню до своїх друзів скульпторів, він вирішив спробувати свої сили в цьому виді мистецтва. Ніколи не бравши до цього часу глини у руки, усього за три години він зліпив чудовий портрет одного з присутніх – студента Бориса Зуєва. Дуже схожий на модель, портрет побачили майбутні викладачі Олександра: Макар Вронський, Олексій Олійник та Макс Гельман. Завдяки їхньому клопотанню Скоблікова було переведено на скульптурний факультет. Майстерню, до якої потрапив майбутній митець, вів Михайло Лисенко. Як розповідав Олександр Павлович: «Я дуже любив своїх вчителів і зберіг любов до них на все життя». З Макаром Вронським та Олексієм Олійником Скобліков багато працював разом, особливо на початку творчого шляху. Вони брали участь у різних конкурсах, були співавторами багатьох робіт, зокрема «Слава Перекопу», «Монумент Революції» та ін..
У 1951 році Олександр Скобліков одружився з Юлею Сиченко (Скоблікова) і в них народилася донька Ольга.
У 1954 році Олександр завершив навчання дипломною роботою «Революціонер Алексєєв».
Закінчивши інститут, Скоб- ліков пішов на «творчі хліба». Коли Олександра обрали в бюро секції скульптури, він отримав на двох з дружиною невелику майстерню (до цього змушений був працювати вдома, що, враховуючи специфіку роботи, викликало певні незручності, навіть складності). Згодом у нього з’явилася вже власна майстерня.
У 1970 році Скобліков отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, став заступником Голови Спілки художників України. І до напруженої творчої роботи додалася не менш напружена громадська діяльність. Незважаючи на велику завантаженість, в цей період ним було створено багато скульптурних творів. Серед них пам’ятники О. Некрасову в м. Немирові, М. Ушинському в м. Києві, Т. Шевченку в м. Шалет (Франція), генералу Я. Домбровському в м. Житомирі; меморіальні дошки космонавту Ю. Гагаріну, академіку Ф. Яновському, композитору М. Вериківському; медалі, присвячені М. Черемшині, К. Ушинському; портрети академіка В. Вернадського, двічі Героя Радянського Союзу генерала В. Лавриненка, Героя Радянського Союзу О. Кошового та багатьох інших. Скобліков був чудовим портретистом, якому вдавалось передати не тільки зовнішню схожість портретованого, належність його до певної професії, але й розкрити характер людини, її індивідуальність.
У 1975 році Олександра Скоблікова обрали головою Київської організації спілки художників.
У 1976 році йому присвоїли почесне звання Народного художника УРСР.
У 1979 році він став депутатом Верховної Ради СРСР (до того він був депутатом Київської Ради народних депутатів).
У 1981 році був обраний головою Спілки художників України.
З 2000 року – член-кореспондент Академії мистецтв України
Багато прекрасних творів у доробку Олександра Павловича. Серед найкращих слід відзначити портрети поета Б. Олійника, артиста П. Вірського, маршала Г. Гречка, художника В. Гуріна, академіка Б. Патона, письменника О. Корнійчука та багатьох інших. Пам’ятники В. Вернадському (Київ), Б. Патону (Київ), «Монумент Дружби народів» (Київ), «Морякам Дніпровської флотилії» (Київ), М. Заньковецькій (Ніжин), А. Церетелі (Батумі), В. Антонову-Овсієнку (Чернігів), П. Нахімову (Маріуполь), Т. Шевченку (Умань) тощо. Меморіальні дошки: Лесі Українці (Батумі), О. Паладіну (Київ), І. Франку (Вена), М. Попудренку (Київ), Б. Медовару (Київ), Д. Менделеєву (Київ), Я. Давідзону (Київ) та ін.
Ним були створені численні надгробки видатним людям: К. Трохименку, С. Олійнику, П. Вірському, матері першої жінки-космонавта В. Терешкової та іншим. Вони знаходяться у різних місцях, зокрема у Криму, Грузії, Москві, у Києві на Байковому кладовищі (де і поховано самого скульптора), деякі з них розташовані на центральній алеї.
Життя Скоблікова було нескінченним творчим процесом, сповненим нових ідей, образів та думок. Ні на день не полишав він плідної праці у своїй майстерні, яка стала для нього другим домом. І навіть, саме там, видатний майстер пішов з життя, перед цим домовляючись про нове замовлення.
Олександр Павлович Скобліков назавжди залишиться у пам’яті його рідних, колег, друзів, тих, що його оточували, доброзичливою, щирою людиною, справжнім майстром своєї справи та Митцем з великої літери.
Пам’ятник у місті Шалет
В цьому місті з 1920 років оселилося дуже багато українських емігрантів. Були налагоджені контакти з Киевом.
Пам’ятник Т. Шевченку у м. Шалеті, у Франції було встановлено у 1974 році. Відкрит 13 жовтня у неділю на площі перед гімназією.
Тоді Шалет офіційно зустрів членів укр. делегації у складі якої був видатний скульптор О. Скобліков, що приїхали у Францію, взяти участь у aux Journees. Гості вперше віддали честь пам’ятнику та поклали на нього квіти. Скобліков не був на самому відкритті, він тільки створив бюст Т. Шевченка. І зараз вперше побачив свій пам’ятник загалом та залишився задоволеним обраним місцем. Він подякував та сказав усе меру на офіційному прийомі у мерії.
Це було замовлення. В цей час СССР відкривав «Залізний зановіс» у мистецтві, тому налагоджувалися контакти і починалась співпраця не тільки з Францією.
Шевченкіана Скоблікова
Пам’ятники:
1. Т. Шевченко у м. Шалет (Франція), 1974р., бронза / граніт.
2. Т. Шевченко у м. Шпола, 1978р., бронза / граніт.
3. Т. Шевченко у м. Умань, 1981р., бронза / граніт.
4. Т. Шевченко, Аджарська Автономна Республіка, 1982р., бронза / граніт.
5. Трьохфігурна композиція Т. Шевченка у м. Дубно, 1991р., бронза / граніт.
6. Т. Шевченко у м. Ніжин, 1991р., бронза / граніт.
7. Т. Шевченко у м. Хирьов, 1993р., бронза / граніт.
8. Т. Шевченко у м. Міжгір’я, 1995р., бронза / граніт.
9. Т. Шевченко у м. Кременчук, бронза / граніт.
Медалі:
1. Т. Шевченко, 1989р., розмір D 6, бронза. Кременецький краєзнавчий музей, від 11.03.92.
2. Т. Шевченко, 1990р., розмір D 20, бронза. Черкаський художній музей, від 9.08.93.
Станкові роботи:
1. Т. Шевченко, 1961р., фігура у зріст у співавторстві з М. Веронським та О. Олійником
2. Т. Шевченко, 1964р., 62х60х60, граніт. Донецька картинна галерея від 5.10.64.
3. Т. Шевченко, 1981р., 110х125х64, оргскло.
4. Т. Шевченко, 1991р., гіпс. Управління кабін. мін. від 30.10.91.
Джерело: http://forum.gp.dn.ua/
|
| |
| |
