Субота, 23.09.2017, 00:21
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » НАШЕ МІСТО » Що пишуть... » Публікації наших авторів (..мешканців міста , земляків тощо))
Публікації наших авторів
GADДата: Середа, 12.12.2012, 00:05 | Повідомлення # 1
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6364
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
На День прав людини згадаємо Шумука

Вийшовши на вулиці будь якого населеного пункту Донбасу з запитанням: «Що відзначається в усьому світі 10 грудня кожного року?», ми можемо не почути жодної правильної відповіді. А ця подія, яка відбулася 10 грудня у далекому 1948 році, сколихнула весь світ, стала початком великих перетворень в світі. Цього дня 1948 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь якій державі Європи: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо. Зараз цей день відзначається, як Міжнародний День прав людини.

У цей День ми би хотіли згадати одного з учасників Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (що була створена як раз для перевірки виконання Декларації прав людини у СРСР 1976 року, та одним з її засновників був Олекса Тихий) - Данилу Лаврентійовича Шумука. Ця постать практично незнайома донеччанам, але це тільки для нас, бо насправді пам’ять про цю людину шанують в Україні і далеко за її межами, він навіки увійшов у пантеон борців за незалежність нашої Вітчизни. Але для нас ще й головне, що він також навіки пов’язав свою долю з Донбасом.

На День прав людини ми хочемо згадати його невипадково, бо був такий день у далекому 1987 році, коли Президент США Рональд Рейган у овальному кабінеті Білого дому приймав найвизначніших дисидентів світу з нагоди річниці Декларації прав людини. Тоді Україну представляв Данило Шумук. І коли Президент США його вітав, то Данило Лаврентійович сказав: "Було б добре, якби Декларація про права людини стала законом. Тоді б і не було таких, як я...".

Чому пав вибір на Шумука? Дуже просто – він відсидів за ідею, за Україну практично більше всіх - 42 роки і 195 днів! Стільки він відбував покарання у польських, німецьких та радянських таборах. Він був одним із керівників Норильського повстання в’язнів у 1953 році. Дійсно, Шумуку вважали за честь потиснути руку керівники США, Франції й Канади, про нього знімали фільми найкращі українські, французькі й польські кінематографісти та писали провідні газети світу. Але для донеччан головне, що за іронією долі останні півтора року свого життя найвідоміший політв’язень радянських концтаборів мешкав у місті Красноармійську, на вулиці Соціалістичній, у звичайній двоповерховій "сталінці".

Його донька Віра Данилівна згадувала, що у свої 90 років, коли він вже практично нічого не бачив, погано чув, Данило Лаврентійович все ж таки кожен день виходив з дому, щоб зробити один й тій же маршрут – пройти декілька метрів до військкомату, що стояв поруч. Він підходив до воріт та торкався тризубів, які повсюди відзначають військові підрозділи, та повертався додому. Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя.

Один з наших українських отаманів Яків Гальчевський, який боронив Україну від більшовицької навали у 20-х роках, казав: «Нас може не стати, але ми залишимо по собі пам'ять, легенду для нових борців!». Саме цим непереможна Україна.

Тож є сенс у такий День згадати Данилу Шумука та подякувати Богові, що зараз кожен з нас може приїхати у Красноармійськ та на центральному міському кладовищі поклонитися хресту, що стоїть на його могилі, покласти квіти, запалити свічку шанування такої людини. Він народився на Волині, але навіки пов’язав собою Захід та Схід України, та навіки, разом з Василем Стусом, Олексою Тихим (до речі, Шумук відбував покарання у сумнозвісному російському Кучино, де вони загинули) став нашим земляком.

30 грудня цього року виповнюється 98 років зо дня народження нашого героя. Він помер у 2004 році, півроку не доживши до Помаранчевої революції. Він міг жити і бути похованим на рідній йому Волині, або у Києві. Але я вважаю, що Данило Лаврентійович свідомо ліг у нашу Донецьку землю, щоб своїм життям і своєю смертю назавжди зцементувати український Схід і Захід, які завжди повинні бути разом, бо разом нас багато і тоді нас не подолати!

Євген Шаповалов, голова Товариства ім. Олекси Тихого

http://www.ostro.org
 
GADДата: Середа, 12.12.2012, 22:11 | Повідомлення # 2
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6364
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ю. Т. Доценко - поет, член спілки письменників України

Самостійники із Сухого Яру



Розгорнеться незабаром
По всій Україні
Рух вкраїнського народу!
І тоді загинуть
Ті прокляті нелюди,
Що народ морили,
Що життя нам не давали,
Правдоньку ганьбили…

(витяг з самвидавівського журналу, про який піде розмова)

Зустріч зі «смертником»

Неймовірно, але факт: ці рядки закличного вірша «До тебе звертаюсь, народе!» написані дев’ятнадцятилітнім юнаком із глухого донецького хутору Сухий Яр Олександром Лихом у сталінському голодному і холодному 1948 році. І не лише писані, а й вміщені у рукописному журналі «Голос народу» – чи не першому «самвидаві» не тільки в УРСР, а й у Союзі.
Як фантастично виглядає і зустріч зі співавтором цього сухоярівського видання, організатором товариства «Друзі українського народу» Миколою Гавриловичем Ушкварком промозглого осіннього вечора 2012 року на хуторському кладовищі біля могили його товариша-ровесника Олександра Петровича Лиха, який пішов із життя кілька років тому.
Ця сивочола, небагатослівна людина у далекому 1950-му році потрапила під розстрільну статтю, яку згодом було замінено, як і його тепер уже покійному другу Сашку Лихові на 25 років позбавлення волі, що зафіксовано у слідчий справі № 6701 Управління КДБ по Дніпропетровській області. По «сухоярівській» справі проходив і молодший брат Лиха – сімнадцятирічний Петро, який отримав десять років ув’язнення.

Далі буде...
Прикріплення: 9591241.jpg(18Kb)
 
GADДата: П`ятниця, 14.12.2012, 14:11 | Повідомлення # 3
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6364
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Продовження:

Хутір на тлі териконів

НЕВЕЛИЧКИЙ хутір із двадцяти дворів затишно вмостився серед зелених полів у розлогому виярку на тлі шахтних териконів Димитрового — за чотири кілометри від міста. Нині тут здебільшого тримають дачі і під зиму народу майже немає. А от Микола Гаврилович навідується сюди у будь-яку пору року, за будь-якої погоди. Адже тут його «родовий маєток» — невеличка українська хата, колиска чотирьох поколінь козацького роду Ушкварків.
На рідному порозі Микола Гаврилович згадує своє далеке дитинство, бунтарську юність. Батьки працювали у місцевому колгоспі. Пам’ятає добре роки окупації, галасливих і мерзлякуватих італійських вояків, що стояли на хуторі. Жорстоко закарбувався у пам’яті повоєнний голодомор. Невипадково, певне, саме у ті роки юнак, який тоді вже навчався на першому курсі Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, почав замислюватись над тим, чому важко живеться людям у соціалістичній країні, землякам, українцям — на рідній землі?.. Своїми сумнівами, думками ділився з ровесником-сусідом, молодим шахтарем Сашком Лихом, його двоюрідним братом школярем Петром.
Чи впливали тоді на формування його світогляду, національної свідомості батьки, інститутські вчителі? Сьогодні Микола Гаврилович стверджує: «Ні. Ми самі все бачили, все розуміли, адже не маленькі вже були».

Перший і… останній

Ось тоді, в один із довгих зимових вечорів 1947 року, у натопленій хаті Ушкварків і визріло у юнаків остаточне рішення організувати товариство «Друзі українського народу» – хай і не численне, але дієве. Із гумки навіть свою печатку виготовили. Врешті, вона і зіграє фатальну роль у цій непересічній історії.

А щоби слова, як кажуть у народі, не розходилися з ділом, вирішили випускати журнал патріотичного товариства, який назвали «Друзі українського народу». Перший (і, як виявилося, останній) номер цього рукопису з’явився у 1948-му році. Його передавали з рук у руки: брати Лихо – односельцям, шахтарям, Ушкварок – однокурсникам у Дніпропетровську.

Переді мною копія цього унікального номера самвидаву на 24 сторінки. Відразу впадає в очі красивий учнівський почерк, дбайливе, продумане художнє оформлення – зі вставками, малюнками, мапами. Та це лише зовнішні красиві квіточки. Плоди, що вибухають, як гранати, – у змістові написаного, в юнацькій поезії, прозі трьох авторів.


До правди — самотужки

ЧИТАЄШ і не перестаєш дивуватись, задаючи собі запитання: «Звідки у хлопців така національна свідомість, де її підґрунтя? Як таке могло з’явитись у зрусифікованому, зінтернаціоналізованому Донбасі, та ще у розпал сталінських репресій, коли на заході України енкавеесники на смерть боролися з УПА, а на сході ніби все мовчало?..».
Микола Гаврилович Ушкварок і сьогодні стверджує, що до «такого життя» він і його товариші дійшли самотужки. Підстав йому не вірити ніби немає. А коли це справді так, то виходить одне — вся справа у генах: українських, козацьких, невмирущих!..

Перечитую вірші Петра Лиха, Миколи Ушкварка майже 55-річної давності з такими промовистими назвами: «Що ж ти думаєш, мій друже?», «Душі наші спільні», «До тебе звертаюсь, народе!», «Самостійна Україна». З поетичної точки зору, вони не претендують на високу оцінку. Але ж які сміливі, щирі рядки: «Треба взяти в руки зброю…», «Ніякої зміни за ці роки не діждала наша Україна…», «Дехто милості чекає від лютого ката…», «Тоді тільки будем жити, як здобудем волю…», «І зі зброєю в руках її визволяти…», «Гадаю, що полягти за рідну Вкраїну краще буде, ніж загинуть за цю Батьківщину…», «Народ уже гострить меча…», «Потім взятись усім за сокиру, щоби знищить порядки гнилі…».
Та за такі відверті, відчайдушні слова, писані і поширювані сухоярівськими «єретиками», тоді розстрільної статті вистачило б на цілий хутір, на цілий інститут!..

Випробування долі

ЗВИЧАЙНО ж, що у тій системі якесь товариство сміливців не могло довго існувати. Через печатку кадебісти вийшли на хутір, провели обшук, знайшли «самвидав», заарештували зухвалих юнаків. А далі — суд у Дніпропетровську за створення антирадянської молодіжної організації, метою якої була боротьба за самостійну Україну. «Шили» і зв’язок із іноземною розвідкою, але не довели. З весни 1950 року — ув’язнення, табори ГУТАБу.

Лише у 1956 році, за амністією, українець Микола Ушкварок повернувся з Воркути на свою Батьківщину. Але не на Донбас, а у Західну Україну. Там створив сім’ю, що згодом трагічно розпалася — від невиліковної хвороби померли молода дружина, маленька дитина. Як кажуть, лихо одне не ходить…
Але чоловік не зламався, спромігся витримати і цей страшний удар долі. Щоб набратись духовних і моральних сил, він повернувся на батьківську землю — рідну Донеччину.

Святий обов’язок

НИНІ 83-річний Микола Гаврилович Ушкварок тихо доживає свого буремного віку в невеличкій власній хаті на околиці шахтарського містечка Димитрове. У чоловіка дружна сім’я — дружина, діти, онуки.
Глибоко віруюча людина, він, певне, вже пробачив своїм катам усе — понівечену юність, подальші переслідування в рідній, але ще залежній Україні, передчасну смерть своїх рідних, друзів…

Микола Гаврилович — людина зовсім не публічна. Певен, що навіть давні сусіди не знають про його минуле, яким би інші пишалися, а деякі, можливо, й використовували для свого сьогодення. Але колишній політв’язень Ушкварок — не з таких.

Тож ми і взяли на себе святий обов’язок бодай коротенько розповісти про унікальну і в той же час просту долю цього чоловіка, який, коли майже всі мовчали, відкрито написав: «Всім, як одному, українцям, хто хоче жити і бажає бачити життя, взяти в руки зброю і оголосити Україну самостійною державою»…
На географічній мапі України чимало назв ярів та вибалків, розкиданих у густих лісах, серед широких степів. На історичній карті козаки-повстанці навічно вкарбували у пам’ять звитягу Холодного Яру, що на Черкащині. У літературний літопис похилим почерком трагічної долі письменника Сави Божка вписано його рідний Крутий Яр на славній Січеславщині. Гідне місце в цьому переліку має посісти і донецький хутір Сухий Яр, де колись спалахнув і заярів національний спротив юнака Миколи Ушкварка і двох його товаришів…

Джерело: http://www.silskivisti.kiev.ua/
 
Форум » НАШЕ МІСТО » Що пишуть... » Публікації наших авторів (..мешканців міста , земляків тощо))
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Вверх