|
У тіні Чорного ворона
|
|
| GAD | Дата: Неділя, 29.07.2012, 17:11 | Повідомлення # 1 |
 Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| У тіні Чорного ворона
У село Червоний Оскіл привезли кіно. Не якийсь там голлівудський блокбастер у форматі 3D, а знятий невеличкою відеокамерою документальний фільм ізюмського краєзнавця і дельтапланериста Леоніда Щибрі «Отаман Савонов». Якщо зважити на лютневі морози, холодний будинок культури, то понад сім десятків селян, котрі прийшли на прем’єрний показ – це майже аншлаг. А ще стрічку демонстрували у школі. Чим же викликаний такий успіх?
САВОНІВЦІ
Власне, про фільм Леоніда Щибрі село заговорило до того, як побачило його на великому екрані. А точніше, збурили людей афіші розклеєні митцем у центрі Оскола. На них вказувалася назва картини, яку «підкреслювала» Георгівська стрічка. Ні, не та, яку чіпляють на «лексуси» і «бентлі» ті, кому до лампочки проблеми сьогоднішніх ветеранів. Ця ознака доблесті, намальована на афішах, мала говорити про те, що сільський хлопець Григорій Савонов, до того як стати Червоним командиром, командиром піхотного полку в армії Нестора Махна, врешті-решт, відомим отаманом місцевого Холодного Яру, воював в окопах Першої світової війни. Повернувся він з неї в офіцерських золотих погонах з двома Георгіївськими хрестами і двома Георгіївськими медалями. Як той Григорій Меліхов з роману Шолохова «Тихий Дон».
Уважний глядач фільму, знайшовши багато співпадінь в долях Григорія Савонова та Григорія Меліхова, міг би сказати, що перший був прототипом головного героя роману, за який Шолохов отримав Нобелівську премію. А якби хтось мав доступ до чекістських архівів, то стверджував би так і поготів. Але на той момент Червоний Оскіл фільму пана Щибрі ще не бачив, а архівів, засекречених донедавна більше за всякі інші, мабуть, не читав і поготів, то люди говорили про інше. Вони згадували те, що їм розповідали батьки і діди про Теплінський ліс (місцевий Холодний Яр, що війнув вогнем повстань на Харківщину і Донеччину) та тутешнього Чорного Ворона – отамана Григорія Савонова.
– Маленький був чоловік, а такий, що й чорта не боявся: як махне шалею, то до сідла людину розрубає, – згадували на презентації розповіді дідів селяни.
Син комісара Якова Федорченка розповідав не лише історії, видумані чекістами про коханку отамана і його хвороби, а й про те, як «бандит» порятував батька від розстрілу.
Знають у цьому селі про давні події більше, ніж деінде, хоч повстанський загін під орудою Савонова діяв не лише біля Оскола. Річ у тім, що більшість із тих 500 шабель, що брали участь у повстанні проти більшовицьких окупантів разом з отаманом, тримали в руках осколяни, чи цареборисівці, якщо зважати на тодішню назву села Цареборисів. Щоправда, у сусідніх селах їх називають і до сьогодні савонівцями.
Власне, бажання розгадати секрет цієї назви підштовхнули відомого слобожанського історика, учителя з села Богуславка Борівського району на дослідження обласних архівів, а Леоніда Щибрю – на зйомки фільму. Щоправда, як каже режисер, котрий історією зацікавився лише недавно, є в нього і генетична причина: один з побратимів отамана Савонова його родич по материнській лінії.
ОГОНЬ З ЯРУ
Теплінський ліс, особливо якщо на нього дивитися з мотодельтаплана пана Щибрі, чимось нагадує мені холодноярські ліси Наддніпрянщини. Звідти, відомо, родом герой роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Звісно, слобожанський ліс менший, але від нього віє такою ж древністю, як і від знаменитих чигиринських лісів. Такі ж столітні дуби і реліктові сосни, такі ж яри і балки, встелені весняним рястом та рослинністю дольодовикових часів. Цей ліс, по якому повзе така синя, що аж чорна, гадюка Сіверського Дінця і який стелеться до підніжжя древніх крейдяних гір, увінчаних золотими банями Святогірської Свято-Успенської лаври, приховує багато таємниць – скіфо-сарматських, хозарських, половецьких, козацьких. Тут, кажуть, закопано чимало таємниць та скарбів.
У якому закутку лісу заховав Григорій Савонов золото Святогірського монастиря, експроприйоване ним у ченців ще тоді, коли він під п’ятикутною зіркою служив світовій революції, ніхто не знає. Чекісти, які схопили отамана, хворого на «здобуті» у сирих лісах сухоти, не встигли запитати його про скарб. Можливо, намагаючись довідатися, де знаходиться повстанська казна, тюремник насмерть забив його ногами.
Наречена отамана Оксана з Яремівки через той скарб потім не мала життя ні від чекістів, ні від колишніх повстанців, ні від односельців. Адже ніхто не йняв віри, що Савонов нічого дівчині не заповів. Де поділася потім кохана отамана, ніхто не знає.
Проте для історика Олександра Ісаєва більшим скарбом був би архів Савонова, аби його вдалося знайти. Утім, цей співавтор фільму стверджує, що і в офіційних архівах, доступ до яких останнім часом утруднюється, чимало документів на ціну золота, яких не торкалася людська рука. Наші історики, замість того, щоб досліджувати їх та аналізувати, тиражують старі ідеологічні штампи.
До речі, у документах ЧК, які цитує в фільмі Олександр Ісаєв, хоча і називають загін Савонова бандою, однак факти, викладені там, стверджують про протилежне. За словами чекістів, переважна більшість савонівців були з трудових верств, які розчарувалися в компартії і «вимагають вільні ради».
Там, де діяв загін Савонова, не було грабежів. Навпаки, людям повертали забране червоними.
– Бувало таке: встає людина вранці, а в неї в сінях стоять мішки з добром, – згадувала літня осколянка на обговоренні прем’єри. – Кажуть, що він бандит, а хто його знає...
До речі, молодше покоління осколян Савонова називає отаманом, а не бандитом.
ПРО МЕД І ДЬОГОТЬ
Після прем’єри на коментарі у місцевій пресі довго чекати не довелося. У комунальному видані «Обрії Ізюмщини» з’явилося два матеріали – один з нейтральною назвою і таким же викладом «Відкрита ще одна сторінка минулого» та емоційна замітка «Ложка дьогтю в бочці меду», де висловлене незадоволення тим, що більшовицька влада у фільмі постає занадто жорстокою, що «лився бруд на Червону армію». А ще автор запитував: «Чи доречними є вирази «червона окупація», «більшовицький режим»?
Однак відповідь на ці запитання є у фільмі. Не якісь там заокеанські чи «націоналістичні» спогади. Чекістські архіви доводять, що успіхи більшовиків в Ізюмському повіті звелися до грабежів, розстрілів та насильств.
23 квітня у 1918 році більшовики полишали Ізюм так: «...Вивезені всі процентні папери й гроші. Обшуки та арешти. Втретє накладена контрибуція. На Крем’янці розстріляно 7 чоловік. Вивезений інвентар залізничних майстерень. Потяг (бронепоїзд), який відходив увечері, випустив 8 шрапнелів по публіці, яка вилізла на Крем’янець спостерігати відступ більшовиків. Підірвано залізничний міст на Осколі відступаючими більшовиками».
Тому Савонов і був популярний серед населення, що не давав його грабувати – ні коли виконував обов’язки військового комісара повіту, ні коли подався в повстанці.
До речі, отаман став на чолі повстанців після спроби чекістів його заарештувати. Трапилося це після того, як більшовики установили свою владу в повіті. Робили вони це дуже жорстоко силами Заволзькій дивізії, підрозділів латиських стрілків та тисяч китайців, котрих, як рабів, за чашку рису купив під час світової війни царський уряд для роботи на шахтах сусіднього Донбасу. Стотисячне військо наводило терор.
Коли більшовики відчули силу, то почали замінювати місцеві кадри на чужинців, готових виконувати будь-який наказ. Власне, це доведений факт, що в компартії України тоді українців була меншість. Такі особистості, як Савонов, стали не потрібні.
Не потрібні такі люди й нинішній владі. І не лише тому, що воювали за незалежну Україну, справжнє самоврядування, свободу слова. Савонов – це приклад спротиву, лише один епізод у вогненному морі повстань, які палали не лише на Заході й у Центрі, а й на Сході. Це образ українця – не жертви, що мовчки прямує на заріз, а який береться за зброю, коли в нього хочуть відібрати свободу.
Тому й переписує всіляка «табачня» нашу історію, яка правдиво постає з фільму Леоніда Щибрі.
Леонід ЛОГВИНЕНКО
За матеріалами: http://glavnoe.ua
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 29.07.2012, 17:14 | Повідомлення # 2 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Кому цікава книга Василя Шкляра - вона є у вільному продажу. Можу свою на деякий час надати щоб прочитати.
або прослухати з Ютюба : http://www.youtube.com/watch?v=cEXtaTeXgHM&feature=related
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 05.08.2012, 13:43 | Повідомлення # 3 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| Отаман Савонов
Вважається, що українська національно-визвольна боротьба в 1917-1921 рр. охопила переважно Центральну й Західну Україну, де діяли різноманітні українські козацькі військові формування та чисельні повстанські загони. Найбільш відомим є Холодноярський антирадянський повстанський рух. Склався фальшивий стереотип, що нібито населення Харківщини та Донеччини прихильно ставилося до радянської влади, принесеної сюди на багнетах з Росії, ледь не зустрічало її з хлібом-сіллю. Історичні ж факти свідчать про протилежне: боротьба українців за волю тут була не менш запеклою й кривавою.
Одним з характерних прикладів цієї боротьби є широкий повстанський рух на сході Харківщини та півночі Донеччини, очолюваний місцевим отаманом Григорієм Савоновим. Нещодавно в Харкові, Ізюмі, Краматорську та ін. пройшла презентація чудового документального фільму режисера Леоніда Щибрі, присвяченого харизматичній постаті цього отамана. Його фільм «Отаман Савонов» отримав широкий розголос і схвальні відгуки як через пресу, так і через Інтернет (там його можна переглянути на www.isym.tv.). Заголовки публікацій про фільм і його героя в харківських і донецьких газетах «У тіні Чорного Ворона», «Фільм, який нікого не залишає байдужим», «Думайте сами, решайте сами…», «Отаман з великої любові», «Хочу знати правду», «Відкрита ще одна сторінка минулого» та ін.
З іншого боку, проти фільму й самого Савонова активно виступили запеклі прихильники комуністичної ідеології. Вони в притаманному їм стилі стали повсюди слізно скаржитися на режисера Л.Щибрю, заявляючи: «Історія – це не те, що ви там накопали в архівах, а те, чого нас раніше вчили». Вони вимагати заборони його фільму. Як це не дивно, розпорядженням голови Ізюмської райдержадміністрації Білокудрі показ документального фільму «Отаман Савонов» у квітні ц.р. справді було заборонено. Про це з обуренням писала харківська преса (стаття в газеті «Главное» – «Цензура місцевого значення»).
Леонід Щибря вважає: «70 років комуністична влада намагалася стерти з нашої пам’яті криваві, але водночас героїчні сторінки нашої історії 1917-1921 рр. Саме тому ми досі не можемо піднятися з колін, бо не віримо в свої сили, бо в нас відібрали історію наших перемог, бо довгі роки нас намагалися зробити безвольними рабами, які нібито не здатні боротися й завжди програють. А ми ще й як здатні! Повстанські загони Сходу України тому найкраще підтвердження.
Ми повертаємо душі тих, хто загинув у боротьбі за свободу, за свій хліб, що для них було синонімом волі й самостійної України. Ці душі чекали більше 90 років того, щоб бути гідно вшанованими на своїй землі».
Так хто ж такий Григорій Савонов? Чому й сьогодні на Ізюмщині та в сусідніх районах мешканців його рідного села називають не інакше, як савонівцями, а вони потайки пишаються цим? Чому в радянські часи 70 років категорично заборонялося згадувати навіть ім’я цього отамана, а всіх його родичів переслідували? Чому в роки колективізації селянські повстанці сходу Харківщини й півночі Донеччини називали себе савонівцями, хоча сам Савонов загинув у чекістських катівнях ще 10 років назад?
Савонов Григорій – бідняк зі слободи Цареборисів Ізюмського повіту (зараз село Червоний Оскіл Ізюмського району), за фахом кравець. Сімнадцятирічним добровольцем пішов на Першу світову війну, дослужився на фронті від рядового до старшого унтер-офіцера (фельдфебеля). Потім за бойові заслуги отримав офіцерський чин підпрапорщика, а 1917 року, вже за Тимчасового уряду, був підвищений до прапорщика (лейтенанта). Війну закінчив з двома Георгіївськими хрестами й двома Георгіївськими медалями. Мужньо воював в ударному батальйоні георгіївських кавалерів, тобто в спеціальному підрозділі, повністю сформованому з нагороджених георгіївськими орденами, яких посилали на найбезпечніші ділянки фронту. Під час створення українських національних частин у 1917 р. вступив до них, тут йому присвоєно наступне офіцерське звання поручика (старшого лейтенанта). А було Григорію в цей час тільки 20 років .
Після розвалу царської армії Г.Савонов у грудні 1917 р. повертається додому на Ізюмщину. Уже через декілька місяців, у травні 1918 р., за гетьмана Павла Скоропадського призначений воєнним комендантом Цареборисова. Любив носити форму гайдамацького офіцера навіть пізніше, коли став повстанським отаманом.
У зв’язку з грабежами кайзерівських військ, 7 листопада 1918 р. організував у Цареборисові антинімецьке повстання. Вибив зі слободи та сусідніх хуторів німців та на чолі двохтисячного загону місцевих селян повів 10 листопада 1918 р. наступ на місто Ізюм. Цей Савонівський загін, який називали полком, був переважно озброєний саморобними піками, ломами та вилами, маючи всього 200 гвинтівок та 100 пістолетів.
Ізюм обороняли регулярні німецькі частини, озброєні кулеметами (більше 20 шт.), легкою артилерією, кавалерією, та близько 800 піхотинців з гвинтівками. Однак повстанці захопили станцію Ізюм й п’ять днів її мужньо утримували. Потім змушені були відступити, бо їх командир Савонов не захотів влаштовувати братовбивчу бійню з військами Директорії (Симона Петлюри), які скоро перебрали від німців владу в Ізюмі.
Після захоплення Червоною Армією в січні 1919 р. Донбасу й Харкіщини загін (полк) Савонова влився в 2-у Українську радянську дивізію. Воював під Царицином. Згодом авторитетного народного ватажка більшовики призначають помічником військового комісара Харківської губернії, навіть приймають у комуністи. Улітку 1919 р. його посилають у Київ на командні курси.
У 1920 р. червоний командир Г.Савонов уже на посаді військового комісара Ізюмського повіту, а за півтора місці – на тій же посаду, але вже в Охтирці. Григорій як умілий воєноначальник дуже цінувався новою владою. Про це свідчать архівні документи: «З протоколу №20 засідання Військово-Революційного комітету від 13 лютого 1920 р. Про відхід деяких частин, сформованих Савоновим, в м.Харків, та про порушення клопотання про залишення Г.Савонова в м. Ізюмі на посаді уповноваженим воєнкомом». Григорія весь час нестримно тягне в рідні краї.
На початку літа 1920 року він повертається в Ізюм на попередню посаду, командує всіма радянськими військами Ізюмського повіту. Отримує завдання нещадно проводити продрозверстку в місцевих селян, тобто відбирати в них усе продовольство, прирікаючи тим самим на голодну смерть. Ще зверху наказувалося безжалісно знищувати всіх потенційних противників радянської влади, виловлювати дезертирів, бо тутешнє населення активно противилося мобілізації до Червоної армії та масово з неї тікало, переховуючись придінцівськими лісами.
При підготовці цієї статті автором використані цінні поради й архівні матеріали ЦДАВО України, люб’язно надані видатним дослідником українського визвольного руху і письменником Романом Ковалем. Окрема подяка за допомогу краєзнавцю з Слов’янська Плахову Олександру Володимировичу.
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 05.08.2012, 13:45 | Повідомлення # 4 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| .....продовження
Щодень спостерігаючи несамовиті звірства червоних, які вели себе на Ізюмщині як справжнісінькі бандити, бачачи неймовірні страждання своїх земляків від окупаційної радянської влади, вже червні 1920 р. червоний командир Г.Савонов, як це відзначають архівні документи, повністю «розриває з радянською владою».
На чолі кавалерійського ескадрону військкомату й двох взводів караульної роти міста Ізюма вирушає в Теплінський ліс, що великим масивом розкинувся неподалік Святогірська на Донеччині. Там зі своїми вже вільними козаками розпочинає запеклу боротьбу проти окупаційної комуністичної влади. Спочатку в загоні було 25 кавалеристів і 15 піших, та невдовзі народних месників стає більше двохсот. За деякими джерелами – навіть 500 народних повстанців, здебільшого колишніх фронтовиків. Козаки любили свого 23-річного отамана за сміливість і справедливість, називали його не інакше, як батьком.
Сам Григорій був невеличкого зросту, непоказний, миловидний, як дівчина, але мав страшенну силу в руках: міг одним ударом шаблі розрубати ворога навпіл. Так, коли він в Ізюмі зустрів перевдягнутого в цивільне денікінського полковника, який знущався над тутешнім населенням, то вмить вихопив шаблю й розчахнув його на дві половини. Це був такий відчайдух, що сам міг битися проти десяти ворогів і перемагав. У слободі Боровій Куп’янського повіту він один увірвався у волосний ревком і шаблею посік на капусту півтора десятка місцевих активістів. Про його нестримне бойове завзяття й хоробрість ходили легенди.
Савонівці рішуче стали на захист місцевого селянства від більшовицької продрозверстки та голоду, який вона несла. Як тільки червоні продзагонівці наповнять якийсь сарай в селі награбованим, тут же з’являється загін Савонова і все повертає людям. Була налагоджена чітка система розвідки й збору інформації про всі події в окрузі.
Там, де діяв загін Савонова, не було грабежів. Навпаки, людям повертали забране червоними. Старожили згадують: «Бувало таке: встає людина вранці, а в неї в сінях стоять мішки з добром. Особливо допомагав бідним і вдовам з дітьми. Який же він бандит, як нам весь час про нього розказували комуністи?». Населення сприймало отамана Савонова за свого захисника.
Узагалі, коли б не прихильне ставлення місцевого населення до повстанців, вони б не проіснували й дня. Радянська влада завжди докоряла селянам за підтримку савоновців. Наприклад, наказ №6 від 20 жовтня 1920 р. голови Ізюмського повітового виконкому Фірсова: «Громадянам Червонооскільської волості. Під час нападу савонівських банд на Червоний Оскіл, громадяни цієї волості замість того, щоб учинити опір чи тиск на бандитів, як того вимагає революція, надали допомогу бандитам у цьому грабежі й свавіллі савонівських негідників і розбійників. У результаті в кооперативі пограбовані товари призначені для селян-незаможників»
Щоб зрозуміти, чому населення ненавиділо радянських окупантів і підтримувало повстанців, звернемося до архівних документів. Усього лише декілька років тому з них було знято гриф секретності. У всіх радянських документах повстанців називають тільки бандитами.
З доповідної записки голові Раднаркому Х.Раковському від Постійної Наради Ізюмо-Слов’янського району по боротьбі з бандитизмом: «Усі волості повіту охоплені бандитизмом… Совєтський апарат в повіті напівзруйновано… Більшість населення підтримує бандитів. Постійних банд на території Ізюмського повіту … від 300 до 500 чоловік, переважно місцевих. Керівники в цих бандах теж місцеві…
Ставлення населення до частин Червоної армії змінилося на гірше внаслідок поганої поведінки цих частин. Наприклад, кавалерійські частини Степанова настільки налаштували проти себе населення, що деякі села, які раніше негативно ставилися до бандитизму, тепер його підтримують… Кавалерійські частини відбирали посівний матеріал у селян..., творили безліч неподобств населенню…
Бували випадки, що вибраних у волвиконкоми вночі за допомогою місцевого населення бандити вбивають. Настрій чисто махновський. Жодне совєтське розпорядження не виконується без збройної сили. Населення переховує бандитів.
…Червоно-Оскільська волость. Перебування бандитів у волості майже постійне…. Влада існує періодично при підтримці збройних сил. Декілька разів нападами банд знищувалася канцелярія виконкому, спалене його приміщення. Посадові особи, в особливості вночі, дома не живуть. Вони декілька разів грабувалися бандитами.
…Настрій серед робітників міста [Ізюма] та залізничників поганий. Причини – нестача продовольства, бо через Ізюмський повіт пройшло більше 100 000 [радянських] військ, які, крім розвестки, брали хліб і фураж, чим привели Ізюмський повіт в голодний стан».
Протягом вересня і жовтня 1920 р. савонівці кількаразово атакували Червоний Оскіл, вщент громили волосний ревком, знищили 12 комуністів та їхніх посіпак.
Секретні чекістські документи, призначені для внутрішнього інформування вищої комуністичної ієрархії, досить докладно характеризують повстанський рух (бандитизм, за їхньою термінологією). З доповіді Постійної Наради Ізюмо-Слов’янського району по боротьбі з бандитизмом за час від 1 до 15 квітня 1921 р.: «Бандитизм має не просто форму грабежу й особистої наживи, а ціль політичного характеру, який виявляється в тому, щоб руйнувати залізничні, телефонні й телеграфні мережі, знищувати совєтський апарат сіл…
Отаманські бандити походять переважно з трудових верств, які… розчарувалися в комуністичній партії або ображені... Наприклад, Савонов, який оточує себе ображеними… Вони вимагають вільні Ради і здебільшого іменують себе ідейними назвами «Повстанські»…
Бандити організовані в бойові одиниці, мають сильний зв’язок з місцевостями, розташованими навколо Теплінського та інших лісів. Ведуть широку пропаганду серед селянства про повне припинення виконання розверстки, воєнних, трудових та інших повинностей, а також висувають цілий ряд вимог за свободу друку й категоричну вимогу знищення комуністичної партії більшовиків, для чого висунули гасло, яке дуже популярне серед селян «Бий жидів і комуністів!», з величезним забарвленням націоналізмом та звільненням «від Московії»…
Дисципліна банд. Повне беззастережне підпорядкування своєму отаману, якому присвоюється ім’я «Батько»… За найменше боягузтво члена ватаги в бою або невиконання отриманого завдання від отамана він при всій банді знищується. …Як старики, так і молодь та жінки дуже одухотворені бандитизмом. Цей факт підтверджується заявою перед розстрілом одного молодого бандита, а також 56-річного старика з села Лиман.
Характерним є те, що бандити забороняють будь-що вимагати від селян або самовільно брати. Бандитам категорично пропонується звертатися до селян з проханням про відпуск [для них] тих чи інших харчів або для переховування їх від красних військ».
Сила отаманів у близькості до селян. Таким особливо був Григорій Савонов. Його гасла прості й зрозумілі, тому що це прагнення самого народу. Він висунув принципове політичне гасло “Вільні Ради без комуністів” та ввів принцип повної виборності командирів. Набір до лав повстанського загону здійснював тільки на добровільній основі. Але коли хто вже прийшов до козацького війська, то на свій розсуд не міг його залишити. Отаман, зауважували чекісти в своїх документах, “жорстоко разשּׁ¬равлявся зі всіма, хто виявляв ознаки каяття», тобто хотів піти з загону. Окупанти звинувачували Савонова і в “русофобських нахилах” та “знищенні комісарів і жидів”. Звертали увагу на те, що отаман “особливо жорстоко карав червоноармійців-великоросів й агентів Радвлади, які потрапляли йому до рук».
Серед цих «агентів»-колабораціоністів було чимало й “землячків”, які «лакомства ради» із завзяттям допомагали червоним окупантам установлювати свою владу на Харківщині. Ось прізвища найшкідливіших з них, тих кого повстанці Савонова нещадно знищили: П.Скрипка, І.Майборода, П.Постільняк, В.Трощило, В.Грузин, С.Хижняк, С.Лагоша, П.Зінченко, Н.Панов, І.Боровський, П.Повихіко, Я.Олешко та багато іншіх.
“Вбивства здійснювалися по-звірячому, – бідкалися чекісти. – Наприклад, недалеко від села Синичине савонівці захопили й після нелюдських катувань розстріляли, а потім вкинули в ополонку Оскола голову червонооскільського ревкому П.К.Скрипку, члена ревкому С.П.Хижняка, завідуючого повітовим земельним відділом І.Я.Майбороду; на початку 1921 року в приміщенні волосної ради бандити сокирою відрубали голову В.С.Трощилові – голові комітету незаможних селян”.
Це було ніяке не звірство, а справедлива народна помста за 200 полонених савонівців, яких за декілька тижнів перед цим без суду й слідства червоні пустили під лід Оскола. Це була помста за десятки тисяч скривджених червоними селян Ізюмщини, яких вони постійно грабували, катували й убивали. Це була помста за немилосердну жорстокість окупантів та їхніх місцевих холуїв до нашого народу. Ось тільки один факт, як діяли комуністи-більшовики: чекісти Лимано-Ізюмського штабу скликали в селі загальний сход громади, вибрали серед них навмання п’ять “куркулів” і п’ять «підозрілих» і тут же при всьому народі їх порубали шаблями. Так терором установлювалася окупаційна влада Червоної Москви. На терор савонівці відповідали потроєною помстою. Це не була громадянська війна, це була війна з безжалісним червоним окупантом.
У жовтні 1920 р. на пропозицію отамана Нестора Махна Г.Савонов зі своїм загоном влився до складу Повстанської армії. Григорій на чолі 4-го піхотного полку пішов на Крим воювати проти врангелівців. Він форсував з махновцями Сиваш, був поранений.
....далі буде...
|
| |
| |
| GAD | Дата: Неділя, 05.08.2012, 13:47 | Повідомлення # 5 |
|
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 7661
Статус: Десь пішов
| .....продовження...
У лютому 1921 р., виявляючи незгоду зі “привілейованим становищем” махновських командирів (Феодосія Щуся і Петра Петренка), порвав з Махном й на чолі 14 оскільських повстанців повернувся назад на свою батьківщину. У с.Яремівка Червонооскольської волості до нього приєднався загін Харлашка, колишнього командира Кримського полку Повстанської армії Махна.
Савонівський загін зріс до 150 козаків. Немалою була й вогнева сила – 10 кулеметів на тачанках могли швидко вирішити долю бою на користь повстанців. До Савонова почали приєднуватися й інші місцеві повстанські загони, зокрема Кошенка.
Совєтські військові частини, які безпосередньо воювали в Ізюмському повіті з місцевими повстанцями в 1921 р.:
• Заволзька дивізія;
• 13-а окрема залізнична бригада Військ ЧК;
• 175-й батальйон ДонгубЧК;
• Харківська Ударна Група ЧК;
• Ізюмські №2 піхотні командні курси;
• Маневренний загін при Штабі по боротьбі з бандитизмом;
• Комендантські батальйони;
• Декілька бронепотягів
• Ізюмський та Слов’янський винищувальні кавалерійські загони та ін..
І це крім чисельної повітової та волосної міліції.
Загін Г.Савонов увесь час рейдував, як зазначають чекістські документи, “вів непереривні бої з Червоною армією”. Фрагмент хроніки дій загону Савонова:
• 5 січня 1921 року: захоплене село Довгеньке. Знищено в перестрілці 8 червоноармійців.
• 16 січня: захоплене село Крючки. Знищено радянського міліціонера Бардака.
• 28 січня: захоплене село Чистоводівка. Знищено 3 працівників військкомату.
• 14 лютого: савонівцями захоплена Протопопівка. Без жертв з радянської сторони.
• 17 лютого: захоплене село Петровське. Знищено 14 радянських працівників. Тоді ж у Великій Комишувасі савонівцями знищено ще чотирьох.
Скрізь сараї з хлібом, награбованим у селян більшовицькою «продрозверсткою», Савонов роздав назад людям. Полонених червоноармійців здебільшого роззброював і відпускав на всі чотири сторони. Але коли 5 березня каральні більшовицькі загони захопили в полон 50 савоновців, то розстріляли їх без суду. Могил їх немає, так як і точної цифри загиблих від рук більшовицьких каральних загонів. Через декілька тижнів Савонов полонив загін червоноармійців, який був відправлений на боротьбу з повстанцями. Усіх червоноармійців знову роззброїли й відпустили. Наступного дня червоноармійці захопили в полон 100 савонівців, але самому Савонову і його заступнику Шкарупі з частиною повстанців вдалося вирватись з оточення й сховатися в Теплінському лісі.
В одному з боїв сталося нещастя – загинув бойовий побратим, отаман Харлашко. З доповідної записки Всеукраїнської Постійної Наради по боротьбі з бандитизмом від 26 травня 1921 р.: «Таємною групою [ЧК] була здійснена засада на штаб Савонова в Теплінському лісі. …. Унаслідок недостатньої дисциплінованості розташованих в ланцюгу [прочесування] красноармійців по невідомій причині був зроблений невчасний постріл і банді Савонова в кількості 15-20 чоловік пощастило… взяти ініціативу в свої руки… Красноармійські частини зуміли просунутися вперед і захопити все майно штабу Савонова».
Щоб вийти з-під ударів регулярних червоних військ, отаман Савонов застосував тактику розсіювання. Один відділ під проводом Бондаренка відправив на Катеринославщину. Від’єднав і ватагу під командуванням Михайла Жмуріна (20 повстанців). Під керівництвом Савонова залишилося тільки 13 партизанів, але й тих через хворобу мусив залишити на свого ад’ютанта Хмельова.
Оскільки за Савоновим невсипуще полювала Харківська ЧК, тому довелося таємно виїхати в Маріуполь, а звідти – на Кавказ. З чекістського оперативного зведення за 1 червня 1921 р.: «За неперевіреними відомостями, Савонов нібито виїхав у Галичину. Та більш достовірно, що він як хворий сифілісом через відсутність можливості лікуватися, не може брати активну участь [у боротьбі]. Найближчі його помічники на чолі з Шкарупою убиті в районі Теплинського лісу». Отже, чекісти здогадувалися, що Савонов кудись виїхав, зате точно не знали куди. Знали вони через зрадників-інформаторів, що він тяжко хворий, а тому активно розповсюджували серед населення брехню про сифіліс. Про це доводилося не раз чути від теперішніх старожилів, які при цьому зазначали, що ніхто тоді радянським провокаторам не вірив, таким високим був моральний авторитет оскільського отамана.
Та Ізюмщина наполегливо кликала Савонова назад додому. І влітку 1921 року отаман, на свою біду, повернувся в рідні краї. Переховувався в надійних людей, зокрема у підпільника Солодовникова на хуторі Синичине Червонооскольської волості. Час од часу міняв місце свого перебування. Був тяжко хворий на сухоти (туберкульоз), до краю кволий, рухатися міг тільки з величезними зусиллями. Зимівля у вогких землянках Теплінського лісу та фронтові роки в окопах давалися взнаки.
22 червня він знову постукав до хати побратима. Зустріла його заплакана господиня. Розповіла, що чоловіка розстріляли червоні – за те, що переховував партизанів-савонівців. Залишатися тут було небезпечно. І отаман у надії знайти інше пристанище попрямував у бік Червоного Оскола. З протоколу допиту: “Громадянка ж Дар’я Солодовникова, боячись відповідальності, донесла про появу Савонова місцевому міліціонеру Коваленку, який затримав Савонова й відправив його в Червоний Оскіл”. Знесиленого, зовсім кволого Григорія, якого побратими несли на ношах, чекістам вдалося захопити на переправі через Дінець біля села Студенок.
Ізюмські чекісти повідомляють у центр про ліквідацію загону Савонова на початку серпня 1921 р.: «Теплінський ліс був опорним пунктом банди Савонова чисельністю 200 шабель при двох кулеметах. Зараз банда повністю знищена 22 липня. Бандит Савонов заарештований. Банда знята з обліку».
Тут же в донесенні розкривається чекістський механізм, завдяки якому вдалося розгромити загін повстанців: «Боротьба з активним бандитизмом, якщо такий знаходиться у відкритому полі, не є складним для польових частин [Червоної армії], з ним [легко] покінчити. Та якщо бандитизм проростає в душу селянства та він прихований…, то викачка такого бандитизму ускладнюється й можлива тільки через енергійний і добре налагоджений апарат ЧК. Шляхом таємних маневрених груп бійців-[чекістів], які йдуть без будь-якого напряму та уставного порядку до місця перебування… ватажка банди. Тільки таким шляхом маневрування в Теплинському лісі і в селах пощастило в липні повністю подавити банду Савонова й самого ватажка Савонова піймати. До того ж ці маневренні групи гарні тим, що в них входять місцеві незаможні селяни й інформатори, які раніше мали зв’язки з цими бандами».
Начальнику савонівського штабу Шкарупі з декількома повстанцями все ж вдалося вирвалися з цього оточення. Вони рушили на Кавказ. Подальша їх доля невідома.
Перед більшовицьким судом у Харкові опинився й останній ад’ютант отамана – сільський учитель Федір Якович Кошовий з с.Іонівка Лиманської волості Слов’янського повіту. На час арешту обидва мали всього тільки по 24 роки. Рішення “революційного суду” не важко передбачити: 1921 року воно могло бути лише одне – розстріл.
Григорій не дожив до розстрілу, його, тяжко хворого, в Харківській в’язниці на Холодній Горі забив насмерть ногами слідчий у січні 1922 р. Немічний від сухот Григорій відмовився розповісти про своїх побратимів, та де заховані в Теплінському лісі архів штабу та скарбниця загону. За чутками, вона чимала, адже савонівці першими реквізували цінності Святогірського монастиря, багатьох церков, численні поміщицькі маєтки.
А справу Григорія Савонова продовжив Володимир Савонов, загін якого й далі вів антирадянську боротьбу на сусідніх з Харківщиною теренах Донеччини.
Отаманщина – це зовсім не дике свавілля партизанів, а ефективний засіб самозбереження й спроба самоорганізації місцевого населення в умовах жорстокої більшовицької окупації. Григорій Савонов боровся до кінця.
Лесь Ісаїв – Заслужений працівник освіти України, бунчужний Борівського куреня (Харківщина), курінний
|
| |
| |
| fantom | Дата: П`ятниця, 10.08.2012, 14:39 | Повідомлення # 6 |
|
Майор
Група: Пользователи
Повідомлень: 181
Статус: Десь пішов
| Подивився і я це кіно, дуже здивувався тому що не тільки в центральній Україні відбувалися історичні події але й на сході "мух не ловили".
|
| |
| |
