Середа, 22.11.2017, 12:56
LEVEL
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 22 з 24«122021222324»
Модератор форуму: ferox 
Форум » ХОБІ,ЗАХОПЛЕННЯ » Колекціонування » Филателия (Коллекционирование почтовых марок и конвертов.)
Филателия
feroxДата: Субота, 08.12.2012, 18:51 | Повідомлення # 316
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 351
Нагороди: 2
Репутація: 0
Статус: Десь пішов
Ночь перед Рождеством

"На смену последнему дню перед Рождеством приходит ясная морозная ночь. Дивчины и парубки еще не вышли колядовать, и никто не видел, как из трубы одной хаты пошел дым и поднялась ведьма на метле". (Н.В. Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки").



На украинских хуторах и селах начинаются приготовления к празднованию Рождества и Нового года. Почта Украины также решила не оставаться в стороне. 8 декабря 2012 года в почтовое обращение поступит серия из 2-х марок с изображением предметов, необходимых для новогодних гуляний, колядок и гаданий и рождественских святок.



Выпуск отпечатан в малом листе из 6 серий и 3 купонов.
Художник марки и штемпеля Елена Левская.
Многоцветная. Печать - офсет, тиснение фольгой.
Формат марок - 28 х 40 мм.
Перфорация гребенчатая -11 1/2
Защита: микротекст «О. Левська». В УФ лучах светятся заснеженные поля, лес и крыши хат.
Тираж - 203 тысяч экземпляров.
Отпечатан на ГП "Полиграфический комбинат "Украина" по изготовлению ценных бумаг".
Прикріплення: 3819755.jpg(78Kb) · 0324357.jpg(122Kb)
 
feroxДата: Субота, 08.12.2012, 18:53 | Повідомлення # 317
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 351
Нагороди: 2
Репутація: 0
Статус: Десь пішов
Секретные материалы

30 ноября 2012 года почтой Армении выпущена в обращение почтовая марка, посвященная советскому конструктору, разработчику первых советских атомных и термоядерных боеприпасов дважды Герою Социалистического Труда Самвелу Кочарянцу (1909-1993).



Самвел Кочарянц трудился над созданием первой советской водородной бомбы, разрабатывал боевые части баллистических ракет, работал над реактивно-скоростными боевыми блоками межконтинентальных баллистических ракет. Был удостоен шести орденов Ленина, ордена Октябрьской Революции, награжден множеством Ленинских, Сталинских и Государственных премий СССР
Прикріплення: 3796899.jpg(31Kb)
 
GADДата: Субота, 08.12.2012, 20:30 | Повідомлення # 318
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
А де він працював за часи СЕРЕСЕРУ ?

А різдв'яно - новорічні марки порадували! ) Давно вже не було теплих і приємних випусків) В тому році було щось..але ...саме "щось" )))
 
feroxДата: Середа, 12.12.2012, 21:19 | Повідомлення # 319
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 351
Нагороди: 2
Репутація: 0
Статус: Десь пішов
В 1945 году работал в Германии, выполняя спецзадание по немецкому ядерному проекту. В сентябре 1947 года начал работать в секретном КБ-11 (Арзамас-16) начальником научно-конструкторского сектора систем автоматики, затем начальником отдела. За разработку систем инициирования заряда из взрывчатых веществ и конструкции систем автоматического зажигания для первой советской атомной бомбы Кочарянцу в 1949 году была присуждена Сталинская премия и вручён орден Ленина, а в 1951 году он вновь награжден Сталинской премией. В 1952 году, в результате реорганизации КБ-11, в самостоятельную структуру было выделено отделение автоматики, которое возглавил Кочарянц.

В августе 1953 года, после успешных испытаний первой советской водородной бомбы, Кочарянц, вместе с тремя другими членами группы стал лауреатом Сталинской премии I степени и был награждён вторым орденом Ленина. В ноябре 1958 года Кочарянц получил степень доктора технических наук без защиты диссертации. В 1959 году создано второе КБ ВНИИЭФ и Кочарянц назначен в нём главным конструктором. В 1961 году Самвелу Григорьевичу присуждена Ленинская премия, а в 1962 году присвоено звание профессора. Кочарянц создал свою школу, расширил функции руководимого им КБ, в котором открыл отделы аэробаллистики, механики и микромеханики, оптики и оптиковолокна, создал на базе КБ-2 новое КБ-3.

Жил в городе Саров.
Прикріплення: 5488461.jpg(46Kb)
 
feroxДата: Середа, 12.12.2012, 21:21 | Повідомлення # 320
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 351
Нагороди: 2
Репутація: 0
Статус: Десь пішов
На Брежнева очень похож на фото.
 
GADДата: Середа, 12.12.2012, 21:30 | Повідомлення # 321
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Здається вже в цьому році марок не буде !) Я й не знаю навіть , радіти цьому чи ні .... biggrin

Здається я помилився ...
 
GADДата: Вівторок, 18.12.2012, 09:41 | Повідомлення # 322
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Введення в обіг поштового блоку та проведення спецпогашення «Перший день»

17.12.2012 р. вводиться в обіг та вважається дійсним для оплати послуг поштового зв'язку в усіх відділеннях поштового зв'язку поштовий блок №107 «Земноводні України».
Блок з п’яти марок:

№1262 «Жовточерева джерелянка Bombina variegata»;

№1263 «Сіра ропуха Bufo bufo»;

№1264 «Зелена ропуха Bufo viridis»;

№1265 «Трав’яна жаба Rana temporaria»;

№1266 «Звичайна землянка Pеlobates fuscus».



Поштовий блок «Земноводні України» - це другий випуск поштових марок, який УДППЗ «Укрпошта» присвятила фауні України. Як і минулоріч неабияку допомогу у створенні поштового блоку Укрпошта отримала від Національно-наукового природничого музею НАН України, співробітники якого надали ілюстративний та текстовий матеріал.
На поштових марках представлено види жаб, які занесені до Додатку II та ІІІ Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи.
Формат блоку – 120х110 мм.
Формат кожної марки – 33,06х33,06 мм.
Перфорація рамкова – 11 1/2.



Номінал марок № 1262, 1263 – 2,00 грн.

Номінал марок № 1264 –4,30 грн.

Номінал марки № 1265, 1266 – 5,40 грн.

Тираж блоку – 80 000 примірників.
Захист блоку: мікротекст «Н. Кохаль».
Захист кожної марки: в УФ-променях світяться зображення коників.
Поля блоку художньо оформлені. На полях тексти українською та англійською мовами: «Земноводні України», «Amphibians of Ukraine».
Художниця блоку Наталія Кохаль.
Художник штемпеля Олександр Сталмокас.
Блок – багатоколірний; спосіб друку – офсет.
Блок надруковано на ДП «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів».
На полях блоку штриховий код – 4823027134222.

Спецпогашення відбудеться у ВПЗ, Київ-1.

Джерело: http://www.ukrposhta.com
Прикріплення: 8007517.jpg(156Kb) · 4657265.jpg(62Kb) · 9585940.jpg(26Kb)
 
feroxДата: Вівторок, 18.12.2012, 17:35 | Повідомлення # 323
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 351
Нагороди: 2
Репутація: 0
Статус: Десь пішов
Перевоплощение лягушки в жабу

17 декабря 2012 года, украинская почта собирается представить почтовый блок из 5 марок - второй выпуск цикла "Земноводные Украины".На марках из блока изображены виды лягушек и жаб, упомянутые в Конвенции по охране дикой флоры, фауны и природной среды обитания в Европе, а также занесенные в Красную книгу Международного союза охраны природы.
- Желтобрюхая джерелянка «Bombina variegata»
- Серая жаба «Bufo bufo»
- Зеленая жаба «Bufo viridis»
- Луговая лягушка «Rana temporaria»
- Обычная землянка «Pеlobates fus
Авторам почтового выпуска была оказана неоценимая помощь со стороны Национально-научного природоведческого музея НАН Украины, сотрудники которого предоставили богатый иллюстративный и текстовый материал.
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:02 | Повідомлення # 324
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Кумка жовточерева



Кумка жовточерева (Bombina variegata) — вид земноводних роду кумок (Bombina), родини круглоязикових (Discoglossidae) ряду безхвостих земноводних (Anura).

Інші назви:

Кумка гірська, жовтобрюшка, джерлянка жовточерева.

Ареал розповсюдження:

Жовточерева джерелянка характеризується доволі високою екологічною пластичністю у виборі біотопів, її можна знайти у різноманітних місцях пробування: у хвойних, листяних та мішаних лісах, на полонинах, у чагарниках, на луках та в полях. Тут вона трапляється не тільки в стоячих чи слабопроточних водоймах (озера, стави, калюжі, канали, водосховища), але іноді й у водоймах з відносно швидкою течією (по берегах струмків та річок).

В Україні жовточерева джерелянка зустрічається у гірських та передгірських районах Карпат, де піднімається до висоти близько 2000 м. У Закарпатській області трапляється майже повсюдно, за винятком крайніх південно-західних рівнинних ділянок. У Львівській області перебування виду пов'язано з гірсько-передгірською південно-західною частиною й доходить на північ до Перемишлянського та Старосамбірського районів.

Існують відомості, що в Карпатах жовточереві джерелянки менш вимогливі до
рівня забрудненості води, ніж B.(B.) bombina, і можуть заселяти водойми з доволі
високим насиченням органікою, високою солоністю та навіть жити у мінеральних
джерелах.

В Івано-Франківській області трапляється майже на всій території (хоча не знайдена у її північній частині). Поширення у Чернівецькій області прив'язано до її західних районів, на схід доходить до м. Чернівці. Відомо декілька знахідок жовточеревої джерелянки у західній частині Тернопільської області (Бучацький та Гусятинський р-ни), що потребує перевірки.

Чисельність:

Щільність B.(B.) variegаtа на більшій частині її ареалу в межах України доволі висока (часто перевищує 1 особину на 0,02–20 м2). За матеріалами маршрутних обліків їхня чисельність коливалася від 10 до 50 особин на 100 м берегової лінії. Найбільша чисельність відзначена у невеликих водоймах у передгір’ях та низькогір’ях на висотах від 350-600 до 900 м.

Досліджень вікової структури окремих популяцій цього виду в Україні брак, або вони вкрай обмежені. Мічення жовточеревих джерелянок у західних ділянках їхнього ареалу (Австрія) показало, що в 1985 р. 1090 особин представляли близько 91% чисельності всієї популяції. Повторні відлови цих амфібій у 1991 р. дозволили встановити, що вік мічених тварин складає 9–10 років і на них припадало понад двох третин (78,1%) чисельності всієї популяції. Вік самців жовточеревої джерелянки в Італії складає 8,0 ± 2,4 років, а самиць 8,3 ± 1,8. При цьому найстарші самці досягають 16-річного, а самиці — 14-річного віку.

Зовнішній вигляд:

Амфібії невеликих розмірів, довжина тулуба 27–50 мм, забарвлення спинного боку тіла зазвичай оливково-зеленкуватих тонів з невиразними дрібними темними плямами. Черевна частина яскравого забарвлення, представлена жовтим чи помаранчевим тлом із великими темними плямами, площа жовто-помаранчевого тла звичайно перевищує площу темних плям. Жовто-помаранчеве тло черевної частини переходить на нижню частину задніх кінцівок.

На спинному боці добре розвинені горбки, що закінчуються гострими шипиками. У самців резонаторів брак. В них же в шлюбний сезон на перших трьох пальцях передніх кінцівок та на нижньому боці передрамен розвиваються шлюбні мозолі.

Іноді трапляються джерелянки з зеленим забарвленням спини (зелені морфи), їх вивчення показало, що розвиток цієї ознаки залежить від особливостей генотипу й має адаптивний характер. Вид поширений у Європі, де притаманний гірським районам, однак відсутній на Іберійському півострові та на півночі Італії (долина р. По), на сході його поширення обмежене Українськими Карпатами; межа ареалу на півночі не доходить до прибережних районів Франції, Німеччини, Данії (в Англії інтродукований). Живе на більшій частині Апеннінського та Балканського півостровів.

Зараз розрізняють 2–4 підвиди жовточеревої джерелянки. При цьому не виключено, що апеннінський підвид B. (B.) variegata pachypus та балканський підвид B. (B.) variegata scabra, є окремими видами.

Українські популяції відносяться до номінативного підвиду.

Дані досліджень морфологічної мінливості українських популяцій обмежені порівнянням прикарпатських та закарпатських популяцій. Результати показали, що статистично достовірні відміни властиві 4 з 5 узятих для порівняння показників: L. 43,04 і 35,29; F. 15,95 і 13,29; T. 15,85 і 13,52; F./T. 1,005 і 0,91 (для Закарпаття та Прикарпаття відповідно; розміри в мм). Ряд достовірних відмін відзначений також для B. (B.) variegata, що живуть у Закарпатті на великих висотах при порівнянні з джерелянками з низько- та середньогір'їв.

Середні розміри самців жовточеревої джерелянки в інших ділянках ареалу (Італія) складають 46,1 ± 3,0 мм, самиць — 46,8 ± 3,5 мм. Порівняння зовнішньої морфології самців та самиць на Балканах виявило, що самиці істотно більші від самців. Разом з тим відзначається сильний вплив географічної мінливості.Оцінюючи міжвидові відмінності B.(B.) variegata і B.(B.) scabra у порівнянні з B.(B.) bombina, автори зазначають, що коли усунути вплив географічної (міжпопуляційної) мінливості то тоді виразно виявляються міжстатеві відмінності між представниками трьох таксонів за довжиною стегна.

Крім того, у B.(B.) scabra виявляється статевий диморфізм за довжиною плеча, а в червоночеревих джерелянок за довжиною голови. Ознаки, характерні для цього виду (особливості візерунка та горбчастості жовточеревих джерелянок),можуть з різною частотою проявлятися в популяціях іншого виду — червоночеревої джерелянки (Московська обл. Росії); у жовточеревих джерелянок, що живуть навіть у притаманних ним високогірних біотопах, частка ознак, властивих іншому видові, може сягати 8,3–21,5%.

Генетика:

Диплоїдний набір містить 24 двоплечі хромосоми (2n = 24,NF = 48).На коротких плечах 7-ї пари хромосом у B.(B.) variegata pachypus з Італії виявлені ядерцеві організатори (як вже зазначалося, не виключено, що це окремий вид) (Odierna et
al., 2000).

Кількість ДНК жовточеревої джерелянки на Балканах на 5,5% нижча, ніж у B.(B.) bombina, а рівні мінливості цього показника в обох видів не перекриваються. Цікаво,що балканський підвид B.(B.) variegаtа scabra ближчий до B.(B.) bombina, ніж до номінативного підвиду B.(B.) variegаtа. Понадто, в представників обох підвидів B.(B.) variegаtа рівні мінливості ДНК також не перекриваються, на відміну від B.(B.) variegаtа scabra і B.(B.) bombina.

На Закарпатті зона схрещування між обома видами джерелянок (шириною 1–10 км) розташована на висоті 120–200 м. Однак при віддаленні від цієї зони ступінь наявності в жовточеревої джерелянки «нетипових» для неї генів B.(B.) bombina різна. Так, у декількох вибірках жовточеревої джерелянки, що живе на висотах 500–600 м, 35–40% особин мають декілька алелів червоночеревої джерелянки, однак така частка алелів цього виду спадала до 2% у вибірках B.(B.) variegаtа, узятих на висоті 250 м.

Зона гібридизації завжди наявна в місцях пробування двох видів при переході від низини до гір, утворювані гібриди зазвичай плодючі. У природних та одержаних в лабораторних умовах гібридів першого покоління функціонують обидва батьківські алелі.

Висота розташування зони гібридизації коливається від 110 м на території колишньої Югославії до 300–400 м у Нижній Австрії. Разом з тим у східній Словаччині червоночерева джерелянка може траплятися на великих висотах (плато), а B.(B.) variegаtа— на менших (річкова долина). У цьому ж районі виявлені гібриди. Така ситуація пояснюється місцевими кліматичними особливостями та більш комфортними умовами на відносно великих висотах.

У самців першого покоління, одержаних штучним схрещуванням, сперматогенез був порушений на рівні утворення сперматозоїдів, хоча оогенез у самиць проходив нормально. В гібридів другого покоління (схрещували гібридних самиць першого покоління з батьківськими особинами) порушення відбувалися як при оогенезі, так і при сперматогенезі.

Життя у природі:

Початок сезонної активності на Закарпатті зазвичай припадає на першу половину березня, а в Прикарпатті — на кінець березня — початок квітня. Оселяється у водоймах з повільною течією, у стоячих водоймах де перебуває майже весь час. Майже відразу ж після пробудження (приблизно за 5–10 діб) при прогріванні води до 12-14°С тварини приступають до парування та відкладання ікри. Період відкладання ікри розтягнутий і може тривати до серпня, при цьому в одній і той самій водоймі можуть бути не тільки особини в амплексусі, але також і пуголовки з різним ступенем розвитку кінцівок, або такі, що проходять метаморфоз.

Звичайно самиця відкладає близько 100-200 ікринок у вигляді однієї або кількох порційних кладок (по 10–30), часто прикріплюючи їх до різних підводних предметів: рослин, гілля, каменів. Тривалість ембріогенезу значною мірою залежить від температури води й складає приблизно 5–12 діб. При лабораторному дослідженні фенотипової пластичності (личинок вирощували за різних температур) було встановлено, що цей фактор не справляє істотного впливу на мінливість розмірів при метаморфозі. Розміри щойно вилуплених пуголовків 5–7 мм (довжина тіла з хвостом).

Будова ротового апарату личинок відрізняється від такого в червоночеревої джерелянки. Початок метаморфозу відзначений при довжині тіла личинок 45–50 мм.Метаморфоз завершується, в середньому, за два або більше місяців. Розміри тіла цьоголітків відразу після метаморфозу становлять 16–20 мм. Значна частина пуголовків зимує у воді, метаморфоз відбувається на 2 рік.

Статевозрілість настає на другому або третьому році життя. Методом мічення жовточеревих джерелянок в Австрії встановлено, що репродуктивна активність цього виду триває приблизно 2–14 років, а найбільший вік складає близько 15 років.

Жовточереві джерелянки менш прив’язані до водойм, ніж B. (B.) bombina. Однак для них також є характерним збільшення міграційної активності в періоди дощів та при вологій погоді. При порівнянні добової активності жовточеревої та червоночеревої джерелянок особливих відмінностей не помічено, вони приблизно схожі.

Початок зимівлі часто залежить від погодних умов та висоти пробування, він найчастіше припадає на кінець вересня — початок листопада. Зазвичай зимівля проходить на суші в порожнинах під камінням, лежачими деревами, під камінням, в льохах, підвалах, хоча активних жовточеревих джерелянок інколи помічали у воді термальних джерел і взимку. На зимівлях відзначена разом з іншими видами не лише амфібій (тритони, ропухи, жаби), але й рептилій — живородні ящірки, звичайні вужі.

На здобич полює у воді чи біля водойм. Склад їжі жовточеревих джерелянок відрізняється від B.(B.) bombina дещо більшою кількістю безхребетних, що живуть на суші (іноді до 81%). Так, у їхньому раціоні відмічені Formicidae (до 15–36,8%), наземні форми Diptera (13,2–16,8%); істотна частка різних видів молюсків, жуків (іноді до 78,3%) тощо. Відомі випадки канібалізму.

Серед природних ворогів B.(B.) variegаtа, так само як і червоночеревої джерелянки, вказано чимало біляводних хребетних: їхніх личинок поїдають тритони (Triturus cristatus), дорослих тварин — вужі (водяний та звичайний), деякі види птахів (лелека, чапля та ін.).

Жовточеревим джерелянкам також притаманна своєрідна захисна поведінка у формі демонстрації апосематичного забарвлення — яскраво забарвленого черева та нижнього боку кінцівок.

Вид занесено до Додатку II «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)», а також запропоновано занести до третього видання «Червоної книги України» (категорія «вразливі види»).

Джерело: http://zemnovodni.org.ua
Прикріплення: 5503723.png(69Kb)
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:05 | Повідомлення # 325
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ропуха звичайна



Ропуха звичайна (Bufo bufo) — вид земноводних, що входять до роду ропуха (Bufo), родини ропух (Bufonidae) ряду безхвостих земноводних (Anura).

Розрізняють 3 підвиди: номінативний B. bufo bufo, іспанський B. b. gredosicola, середземноморський B. b. spinosus; сірих ропух, що живуть на Західному Кавказі та Передкавказзі зараз розглядають як окремий вид B. verrucosissimus Pallas, 1813.

Сірих ропух України відносять до номінативного підвиду.

У пониззі Дунаю (Одеська обл.) знайдені сірі ропухи, які дещо відрізнялись від B. bufo з інших частин України досить яскравим забарвленням і шпичастістю верхньої частини тіла. Їх генетичний аналіз (для порівняння також використовували сірих ропух із Закарпаття та з околиць Києва), не показав істотних відмін між вибірками.

Неодноразові знахідки цих ропух за останні роки в українській частині дельти Дунаю показали, що серед цієї популяції можуть також траплятися особини зі сполученням ознак, з одного боку, подібних B. bufo з інших регіонів України, а з другого — середземноморській Bufo bufo spinosus.

При цьому слід підкреслити, що аналіз шлюбних криків цих тварин з сусідньої з Україною Угорщини та з Греції дав підстави для висновку про їхній різний таксономічний статус (B. b. bufo та B. b. spinosus відповідно; не виключено, що рівень відмін досягає видового). Це говорить про необхідність подальших досліджень сірих ропух української частини дельти Дунаю.

Інша назва:

Ропуха сіра.

Ареал розповсюдження:

Звичайні ропухи водяться майже по всій Європі, за винятком Ірландії, півночі Скандинавії та деяких середземноморських островів, на схід поширені до Забайкалля, є у північно-західній частині Африки.

В Україні ці тварини поширені на більшій частині території. На півдні межа проходить приблизно середньою та нижньою течією Дніпра — Дніпропетровською та північчю Запорізької областей, Кіровоградською, північчю Миколаївської та Одеської областей; крім цього, відомі знахідки в околицях Херсона та в пониззі Дністра та Дунаю. На сході ареал почасти включає Харківську, Донецьку та Луганську області. У Карпатах піднімається на висоту до 2000 м.

В Україні сірі ропухи живуть у регіонах з лісовими ландшафтами, де їх можна зустріти у доволі різноманітних біотопах, починаючи від різних типів лісів (хвойні,широколистяні, мішані) та закінчуючи антропогенними насадженнями: гаї, парки, садові ділянки, міські сквери, рідше — лісопосадки. У Карпатах населяє букові та ялиново-смерекові ліси, є у зоні криволісся.

Відкритих ділянок сіра ропуха уникає, хоча й відмічалася на орних землях та пасовиськах. З водоймами пов'язана тільки в сезон розмноження, решту періоду активності звичайно живе поблизу від них, віддає перевагу вологим біотопам. Така ж особливість відзначена й при вивченні цих тварин у дещо східніших ділянках ареалу.

Чисельність:

Сірим ропухам на Закарпатті властива певна прив'язаність до місць нересту. Так, з помічених у 1972 р. тварин наступного року на цьому самому місці (урочище Дубки, околиці Ужгорода) виявлено 56% тварин, ще за рік — 35,2%. При імплантації датчиків та спостереженні з їхньою допомогою за міграціями цих тварин в долині Рейну (Німеччина) встановлено, що деякі з них, хоча й мігрували пізно восени та взимку, загалом протягом останнього сезону залишалися у нижній частині заплавної рівнини.

Вивчення сірих ропух в інших ділянках ареалу (Великобританія) з допомогою ловчих циліндрів показало позитивну залежність між кількістю тварин, які щоденно прибувають на нерест, та мінімальною денною температурою повітря; крім того, була встановлена поява спершу великих особин, а згодом дрібніших. Хоча згідно з іншими даними, першими прибувають дрібніші самці (Чехія).

Чисельність тварин під час та після розмноження суттєво розрізняється. Так, на місцях нересту на Закарпатті відзначалося до 70 особин на 100 м берегової лінії, а по закінченні сезону розмноження — приблизно 1–2 особини на 1 км маршруту. Дослідження у Дніпропетровській області показало, що на місцях нересту в сезон розмноження щільність тварин складає 2–4 ос./га, у тих місцях, де живуть як дорослі, так і молодь — від 15 до 20 ос./га; у період виходу цьоголітків на сушу — до 5–8 особин на 1 км маршруту.

Порівняння характеру розподілу сірих ропух у цьому ж регіоні залежно від наявності водойм показує, що така залежність, найвірогідніше, відсутня або виявлена слабо.У всякому разі чисельність тварин (в ос./10 цил.-діб) біля водойми складала 3,2, а при віддаленні від неї на 10, 50, 100 та 1000 м — 3,8, 3,9, 2,7 та 3,1 відповідно.

За результатами дослідження цього виду в інших ділянках ареалу (південний схід європейської Росії), чисельність сірих ропух складає, залежно від типу біотопу, в середньому від 0,2 до 4 особин на 1 км маршруту.

При розрахунку показника життєздатності популяцій, як відношення ефективної чисельності дорослих особин, що розмножуються Nb, до загальної чисельності популяції N (Nb/N), було встановлено, що в сірої ропухи це відношення складає 0,01.

Для порівняння, цей показник для Triturus cristatus (Східна Франція) на порядок вище й коливається від 0,10 до 0,19. Статистичний аналіз чинників, що можуть впливати на умови вибору місць нересту та ділянок перебування по завершенні сезону розмноження (величина покриття водною рослинністю, вік ставка, умови наземного перебування біля ставка, ступінь антропогенного впливу, максимальна глибина, хімічні характеристики води, такі як рН, твердість тощо), показують, що щільність сірих ропух не пов’язана виразно з будь-яким з цих параметрів і цей вид, вірогідно, колонізує підхожі ділянки у своїх типових біотопах майже випадково.

Зовнішній вигляд:

Тварини середніх та великих розмірів, довжина тіла статевозрілих особин близько 60–90 мм, хоча самиці можуть бути значно більші (понад 100, рідко до 200 мм). Паротиди виявлені добре. Розмір барабанної перетинки від 2–4 мм і більше, серед представників карпатських популяцій вона не була виявлена в 53,1% тварин. Внутрішня шкіряна складка на передплесні відсутня, з нижнього боку найдовшого пальця задньої ноги розвинені парні зчленувальні горбочки.

На спинному боці є численні бородавки, які можуть закінчуватися гострими шпичаками (в самців зазвичай виявлені сильніше). Загальне забарвлення тіла брудно-білого, сірого, коричневого чи сіро-оливкового кольорів, при цьому на спинному боці часто є нечітко виявлені округлі темні плями. Черевний бік сіро-білого кольору з розпливчастими дрібними плямами неправильної форми. На нижній частині паротид є чорно-брунатна смуга, яка звичайно не переходить на боки тулуба.

Зовнішньо статевий диморфізм виявлений у дрібніших розмірах самців, у наявності в них шлюбних мозолів і, крім того, їхнє забарвлення може бути не стільки контрастним, як в самиць. У забарвленні цьоголітків можуть переважати цеглясто-червонуваті тони.

Порівняння зовнішньоморфологічних ознак сірих ропух показало, що самиці карпатських популяцій можуть відрізнятися від сірих ропух з інших регіонів України більшими розмірами барабанної перетинки, п'яткового горбка та першого пальця задньої ноги; у самців, окрім двох останніх ознак, більше значення також має індекс L. pt./Lt. pt. (0,48 проти 0,45 і 0,46 у ропух з Київської та Чернівецької областей).

Генетика:

Хромосомний набір (вибірка з околиць Києва) представлений 22 двоплечими хромосомами (2n = 22, NF = 44). Порівняння кількості ДНК сірих ропух з Балканського п-ва та ропух з території колишнього СРСР показало, що вони практично не відрізняються (середнє 13,2 пг).

Життя у природі:

Початок сезонної активності пов'язаний із встановленням весняних температур повітря 5–10°С й припадає на першу половину — середину березня (залежить від погодних умов року). Під час розмноження тварин можна зустріти у водоймах всякої години доби, але по його закінченні звичайно характерна присмерково-нічна активність. По закінченні нересту переважно тримаються в радіусі 500–1500 м від місць розмноження, але вже у серпні–жовтні починають мігрувати до нерестових місць, де навесні наступного року буде відбуватися розмноження.

Парування й відкладення ікри починаються майже відразу після виходу з місць зимівлі й зазвичай пов'язані з встановленням температур води приблизно 5–8°С і повітря близько 10°С. Для нересту займають неглибокі слабопроточні або стоячі водойми, відкладаючи ікру, як правило, на глибині 50–100 см. Самці приходять на місця розмноження дещо раніше від самиць і перебувають тут протягом усього періоду нересту, який є досить коротким і триває 2–3 тижні.

Вік самців, що вперше беруть участь у розмноженні при середніх розмірах 65,0 мм, складає 3–4 роки. В популяції протягом 4–5 років замінюється її доросла частина, а через 8–10 років відбувається повна заміна складу популяції.

Самиці після відкладання ікри майже відразу ж покидають водойми, затримуючись тут не більше одного дня, хоча самці залишаються тут на тиждень та більше. Під час нересту самці сірих ропух дуже активні й можна спостерігати їхні спроби охоплювання пар, що вже перебувають в амплексусі. Це призводить до утворення «куль» з групи, часто до десятка особин. У статевій структурі популяції сірих ропух Карпат чисельно переважають самці — 61%.

У популяції цих тварин у Чехії є особини, що беруть участь у циклах розмноження не щорічно, що зазвичай властиво самицям. Спостереження розмноження популяцій сірих ропух в Німеччині показали,що на трьох штучно сконструйованих нерестових водоймах чисельність самиць коливалася від 75 до 654 особин. Загальна кількість відкладених ними яєць досягала від 270 тис. до 2 млн. 616 тис., при цьому чисельність цьоголітків на одну самицю складала від 0,9 до понад 153 особин, а на одну ікринку від 0,0003 до понад 0,038.

В іншій ділянці ареалу (Велика Британія) в одному й тому ж самому ставку за рік розмноження були присутні 714 самців і 141 самиця. Приблизно таке ж співвідношення статей (самців — 69,9%) відзначено й у східній частині ареалу (Печоро-Іличський заповідник), де середня плодючість самиць складала 3305 ± 309 ікринок.

Ікру у вигляді двох довгих чорних слизуватих шнурів (завдовжки до 10 метрів) відкладають найчастіше неподалік від берега. Одна кладка містить 7–9 тис. ікринок, розташованих звичайно у два–чотири ряди. Вилуплення личинок при температурі 10–20°С відбувається через 2–5 діб.

Вилуплені пуголовки спершу прикріпляються до слизових залишків шнура, майже не рухаються, а їхні розміри перед початком активного живлення незначні, усього 3–5 мм. Через 10–14 днів після вилуплення вони починають пересуватися й часто на мілководді утворюють скупчення у декілька десятків тисяч особин.

Личинковий період триває дещо понад два місяці, розміри тіла ропух відразу після метаморфозу складають 20–30 мм. У гірських струмках Карпат пуголовки сірих ропух не встигають завершити метаморфоз протягом теплого періоду року й зимують на цій стадії у воді. Ці дані потребують уточнення.

Молоді особини, на відміну від дорослих, перший час можуть бути активні на суші не лише в присмерково-нічний період, але й у світлий час доби. За природних умов починають розмножуватися, найбільш вірогідно, на третьому–четвертому році життя, по досягненні самцями й самицями довжини тіла 50 і 60 мм відповідно.

За даними лабораторних спостережень, статевозрілість гібридних особин від схрещування карпатських сірих ропух та сірих ропух з Північного Передкавказзя настає на другому–третьому році життя.

Денними сховищами сірих ропух служать порожнини під коренями та стовбурами повалених дерев, пні, каміння, купи хмизу, листова підстилка.

На зимівлю йдуть у вересні–листопаді. Зимують поодинці або невеликими групами у непромерзаючих сховищах — норах гризунів, трухлявих деревах, порожнинах ґрунту, купах каміння, іноді в льохах. При дослідженні особливостей біології цього виду в Швеції зроблено припущення,що у зв'язку з тим, що в районі спостережень ґрунт протягом зимового періоду промерзає на глибину 1–2 м, сірі ропухи зимують тут, найвірогідніше, у воді. Ця особливість підтверджується спостереженнями у центральній Україні.

Об'єктами живлення пуголовків є зелені та діатомові водорості. При аналізі особливостей будови личинок цього виду, у тому числі довжини тіла, висоти плавцевої складки, довжини кишечника і т. п., зроблено висновок, що за своєю морфологією ці пуголовки, найвірогідніше, пристосовані до життя у товщі води.

Однією з характерних рис процесу добування їжі дорослими є слабоактивне «патрулювання» ділянки перебування та тактика чатівного хижака. Склад живлення обмежений наземними безхребетними, у яких істотна частина (13,3–73,3%) представлена мурашками або плівкокрилими, жуками й жужелицями (48,0, 51,9 і 29,7% відповідно). У раціоні молодих особин суттєво переважають (37,7%) молюски.

Личинок та цьоголітків сірих ропух виявляли у шлунках жовточеревої джерелянки та зелених жаб. Дорослі тварини можуть входити до раціону звичайного вужа та звичайної гадюки, багатьох видів птахів (сіра ворона, крук, сіра чапля, пугач, мохноногий канюк) та ссавців (сірий пацюк, борсук, ласка та ін.).

До зменшення чисельності популяцій та скорочення ареалу сірих ропух призводять численні антропогенні фактори, такі як руйнування природних лісових ландшафтів та забруднення промисловими та побутовими відходами водойм, які вони займають для розмноження.

Вид занесено до Додатку IІI «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».

Джерело: http://zemnovodni.org.ua
Прикріплення: 6838908.png(81Kb)
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:09 | Повідомлення # 326
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Ропуха зелена



Ропуха зелена (Bufo viridis) — вид земноводних, що входять до роду ропуха (Bufo), родини ропух (Bufonidae) ряду безхвостих земноводних (Anura).

За різними підрахунками, вид у межах європейської та азійської частин свого ареалу представлений 8–10 підвидами, однак після відкриття поліплоїдії та опису тетраплоїдного виду відомості про обсяг цього таксона та межі його поширення, надруковані раніше, потребують уточнення.

Одне з останніх відкриттів, що триплоїдні центрально–азійські зелені ропухи (B. pseudoraddei), представлені як самцями, так і самицями, поставило під сумнів усталену останнім часом у біології думку про спосіб утримання видової цілісності поліплоїдних таксонів тільки у вигляді «звичайних» бісексуальних (є самці і самиці) поліплоїдів з кратним набором хромосом, або ж (у випадку незбалансованих поліплоїдів, наприклад триплоїдів) таксонів, що розмножуються шляхом партеногенезу, гіногенезу чи гібридогенезу.

Європейських зелених ропух відносять до номінативного підвиду. Описаний з Балеарських островів у Середземному морі підвид B. viridis balearicus Hemmer, Kadel, Kadel, 1981, викликає сумніви (Roth, 1997). У фауні України живе номінативний підвид.

Незважаючи на біотопічне роз'єднання з двома іншими видами ропух (сіра та очеретяна ропухи), у європейській частині їхні ареали географічно перекриваються. З цієї причини у деяких випадках зелена ропуха на нересті може зустрічатися з представниками двох інших видів, що призводить до утворення мішаних пар і до міжвидової гібридизації. І хоча це явище в Україні не нотувалося, судячи з таких випадків з інших ділянок її ареалу, цілком виключати його немає підстав.

Так, міжвидові гібриди зеленої та очеретяної ропух зареєстровані на двох островах біля узбережжя південної та південно-східної Швеції. Такі гібридні пари в амплексусі тут найчастіше складалися з самиць зелених та самців очеретяних ропух. У Німеччині мішані пари зелених та очеретяних ропух відзначено у 30% випадків. У таких випадках виживало потомство лише пар, що складалися з самиць зелених та самців очеретяних ропух (у протилежному випадку загибель личинок наступала за 30 діб). Відзначено декілька випадків міжвидового парування та гібридів між зеленою та сірою ропухами.

Ареал розповсюдження:

Ареал зеленої ропухи пролягає від Західної Франції і далі на схід охоплює майже всі європейські країни, в тому числі південь Швеції, країни Балтії, Білорусь, Україну. В Росії на півночі доходить до Псковської, Вологодської, В’ятської та Пермської областей, а на сході — до Середнього Уралу. У південному напрямку поширені до Північної Африки, Малої та Передньої Азії, Аравійського півострова і далі на схід до Західного Китаю та Монголії, де представлені тетраплоїди цієї групи.

Зелена ропуха в Україні трапляється майже повсюдно. У гірських районах Карпат та Криму піднімається на висоту понад 1000 метрів. Результати порівняння мінливості розмірних характеристик тіла й кінцівок зелених ропух з різних ділянок ареалу як в Україні, так і в прилеглих регіонах показали цілий ряд достовірних відмінностей, пов'язаних з індивідуальною, внутрішньопопуляційною та міжпопуляційною мінливістю.

Зелена ропуха, будучи у своєму поширенні пов'язаною зі степовими біотопами, у лісовій та в лісостеповій зонах також тримається відкритих ділянок (вирубок, просік, полів, луків, орних земель). Другою особливістю B. viridis є значна синантропність — вид звичайний у різних типах населених пунктів, починаючи з великих міст і закінчуючи сільською місцевістю.

Чисельність:

Дані обліків у сезон розмноження та після його закінчення суттєво відмінні. Так, на півдні України (Запорізька, Херсонська обл.) у весняний період щільність зелених ропух на місцях нересту може досягати 80–100 і більше особин на 100 м берегових ділянок, а згодом у типових місцях свого перебування — 10–20 особин на 100 м маршруту. У Дніпропетровській області щільність B. viridis у відкритих біотопах складає 0,05–0,1 ос./га.

Прив'язаність зелених ропух після закінчення сезону розмноження до водойм неістотна й при порівнянні їхньої чисельності (ос./10 цил.-діб) біля водойми, у якій вони нерестилися, складала 16,1, а на віддаленні 10, 20, 100 і 1000 м — 14,3, 13,8, 14,8 і 13,7 відповідно.

На місцях нересту в Молдові відзначається від 134 до 140 самців, проти 52–117 самиць, а ще західніше (у північній та центральній Італії) від 10–164 до 1–36 самців та самиць, відповідно.

Зовнішній вигляд:

Довжина тіла зеленої ропухи становить звичайно 50–80 мм (рідше - до 140 мм), забарвлення дуже мінливе, та найчастіше верх тіла оливково-зелених тонів з округлими темно-зеленими плямами, виявленість та розміри яких часто змінюються залежно від статі (в самиць плями зазвичай більші та контрастніші) та географічного поширення (самці південних популяцій у східній частині ареалу характеризуються меншою плямистістю, аж до її повної відсутності). Характер розташування плям та їхня конфігурація протягом усього життя не змінюються.

Черевний бік однотонного білувато-сірого кольору з більш або менш виявленими дрібними плямами часто неправильної форми. На спинному боці є бородавки, ступінь виявленості та шпичастість яких збільшується у популяціях в південно-східному напрямку, що є більш характерним для самців. По боках тулуба є подекуди дрібні бородавки червонуватих відтінків. На передпліччі та гомілці зазвичай по 3 поперечні плями-смуги. На внутрішньому боці передплесни розвинена шкіряна складка, найдовший палець задньої кінцівки, як правило, має поодинокі зчленувальні горбочки, пальці задніх кінцівок характеризуються розвитком плавальних перетинок різного ступеня прояву.

Зіниця горизонтальна, барабанна перетинка є, позад очей розташовані округлі залози-паротиди. Статевий диморфізм, крім особливостей забарвлення та бородавчатості, виявлений у дрібніших розмірах самців, наявності в них внутрішнього непарного горлового резонатора та розвитку шлюбних мозолів на перших двох пальцях передніх кінцівок.

Генетика:

Диплоїдний набір B. viridis з різних ділянок України представлений 22 двоплечими хромосомами (2n = 22, NF = 44).

Зеленим ропухам притаманний незначний рівень мінливості рівня гетерозиготності, що лежить у межах Н = 0,009–0,103.

Життя у природі:

Початок весняної активності у південних регіонах зазвичай припадає на кінець лютого — березень при прогріванні повітря в середньому до 10°С і води до 5–8°С. При поверненні весняних холодів активність часто не припиняється у зв'язку з тим, що зелені ропухи при цьому тримаються у воді, температура якої на декілька градусів перевищує температуру повітря. Так, у східних ділянках ареалу (Туркменистан) ропухи перебували на нересті під час снігопаду навесні при падінні температури повітря до 3–5°С. На Південному березі Криму B. viridis можуть бути активні у зимові місяці.

Під час сезону розмноження зелені ропухи часто бувають активні цілодобово, після його закінчення для них характерний присмерково-нічний спосіб життя.

Місцем відкладання ікри слугують різні типи водойм, у тому числі калюжі, стариці річок, озера, стави, дренажні та зрошувальні канали, заповнені водою колії ґрунтових доріг, калюжі біля водонапірних веж, тимчасові водойми на зрошуваних полях тощо.Можливо, це певною мірою також зумовлене й тим, що розвиток ікри та пуголовків може відбуватися у водоймах з різними гідрохімічними характеристиками, включаючи підвищену солоність води, насиченість органікою (нерест ропух, ікру та личинок нерідко відзначали у прибережних солонуватих водоймах біля моря й лиманів, у стічних канавах на тваринницьких фермах і т. д.).

Нерестовий період, як вже зазначалося, порівняно з сірою ропухою розтягнутий, і співаючі самці на місцях розмноження присутні з березня по червень–липень. Після парування й відкладання ікри самці, на відміну від самиць, деякий час ще залишаються у водоймах (є підтвердження охорони ними кладки).

Кількість ікринок, відкладених однією самицею, складає 3–5 тис., хоча в окремих особин вона може сягати 15–30 тис. Ікра розташована звичайно у два ряди, діаметр ікринок складає 2,34–2,35 мм. Довжина ікряних шнурів, які звичайно відкладаються біля берега на глибині 10–20 см, складає 7–10 м.

За даними лабораторних спостережень та польових досліджень, вилуплення личинок при температурі води 15–18°С відбувається через 3–5 днів. Перші 2–3 дні личинки залишаються малорухомими, потім починають активно рухатися й живитися. Їхні розміри у цей час незначні й складають 3–4 мм. Тривалість личинкового розвитку при середній денній температурі повітря 15–20°С складає 30–50 днів.

Довжина тіла пуголовків у кінці розвитку мінлива й зазвичай сягає 25–45 мм (з хвостом). По завершенні метаморфозу молоді особини широко мігрують від місць личинкового розвитку, і їхня чисельність на прилеглих до водойм ділянках у цей час досягає понад 100 особин на 100 м маршрутного обліку.

Зелені ропухи у денний час можуть активно займати найрізноманітніші сховища, і їх нерідко виявляли у норах гризунів, купах каміння, порожнинах ґрунту, у листовій підстилці та дерні, у підвалах, під пнями й коренями дерев; у м'якому ґрунті вони здатні викопувати неглибокі нори до 10–20 см.

При освоєнні «біотопів» населених пунктів вони успішно займають освітлені ділянки під вуличними ліхтарями для нічного полювання на комах.

Статевозрілими стають після другої-третьої (самці) або третьої-четвертої (самиці) зимівель. Співвідношення статей мінливе (самців від 40 до 75% у вибірці), що, очевидно, певною мірою пов'язано як з місцями обліку на місцях нересту чи поза ними, так і з специфікою популяційної структури у різних регіонах.

Сезон активності триває до вересня–листопада залежно від географічної широти місцевості та її висоти над рівнем моря. У похмурні та дощові дні у вересні–жовтні нерідко відзначалися масові міграції на місця зимівлі.

У живленні личинок тваринні корми (найпростіші, дрібні ракоподібні) відіграють меншу роль, ніж детрит та водорості. З початком появи передніх та задніх кінцівок (часто за наявності залишків нерезорбованого хвоста) тварини переходять на живлення наземними безхребетними — двокрилими,жуками та ін.

У дієті дорослих зелених ропух, так само як і сірої ропухи, характерна значна частка мурашок. Дослідження у Карпатах показали поряд з істотною наявністю метеликів та мурашок, переважання у раціоні зеленої ропухи жуків (довгоносики до 37,5%, туруни до 32,5%, попики до 30,0%).

При порівнянні особливостей живлення зеленої ропухи з іншими наземними безхвостими амфібіями встановлено, що ці амфібії зі спільної кормової бази з землянкою (Поволжжя) видобували 72,2% загальної кількості видів безхребетних, що складало за біомасою 60,1% (на долю землянки припадало 18,8% видів і 27,4% їхньої біомаси, гостромордої жаби — 9% видів і 12,5% біомаси).

Цьоголітки неодноразово відзначалися у складі об’єктів живлення озерної та ставкової жаб. Дорослі входять до складу їжі багатьох хребетних, у тому числі звичайного (іноді до 60%) та водяного вужів, сірої чаплі, грака, сірої ворони, кібчика, борсука, видри, норки і ін.

Незважаючи на високий ступінь синантропності, численні антропогенні фактори, перш за все забруднення місць нересту промисловими та побутовими відходами, ведуть до масової загибелі личинок зелених ропух. Дослідження різних гідрохімічних показників на місцях нересту показало, що одним з провідних факторів, що впливає на загибель ікри та личинок є рівень рН.

При цьому в нейтральній воді кількість виходу личинок звичайно нижче норми; при низькому значенні цього показника причиною загибелі є втрата організмом іонів Na+ та K+.

Токсичність різних неорганічних та органічних сполук залежить від комплексного впливу рН, температури та концентрації. Наприклад, токсичність алюмінію зростає із зростанням кислотності.

Дослідження порушень у будові кінцівок, таких як асиметричність, редукція різних сегментів у задніх кінцівках (фаланги, ступні, плесна), полідактилія, пухлиноподібні пошкодження і т. ін., показало, що у Дніпропетровській області частота їхнього трапляння в зелених ропух у забруднених районах складає 0,4–0,5, а у відносно чистих регіонах аномалії не трапляються взагалі. Відомий один випадок подвоєння п'ясті у Bufo viridis, знайденої в Херсонській області.

Вид занесено до Додатку II «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».

Джерело: http://zemnovodni.org.ua
Прикріплення: 2603695.png(98Kb)
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:14 | Повідомлення # 327
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Жаба трав'яна




Жаба трав'яна (Rana temporaria) — вид земноводних, що входять до підроду бурих (трав'яних) жаб (Rana Linnaeus), роду жаб (Rana), родини жаб'ячих (Ranidae) ряду безхвостих земноводних (Anura).

Інша назва:

Жаба бура.


Ареал розповсюдження:

Вид поширений майже у всій Європі (за винятком центральної та південної частин Іберійського півострова, південної Італії та південних Балканів), на схід йде до Уралу, інтродукований в Ірландії. З 4–6 європейських підвидів трав'яної жаби в Україні живе номінативний.

В Україні трав'яна жаба поширена у більшій частині північних, західних та східних регіонів країни, майже повністю відсутня у степових районах. На півдні межа поширення проходить північчю Одеської та Миколаївської (с.Миколаївка, долина р. Чичеклія) областей, Кіровоградською областю (р. Громоклея), північчю Запорізької області, центральними районами Харківської та Дніпропетровської областей. В останній R. temporaria майже повністю зникла і зараз зрідка трапляється лише у Дніпровсько-Орельському заповіднику. Не виключено, що поширення цього виду може обмежуватися сильними весняними паводками, як, наприклад, її відсутність у заплаві річки Прип'ять.

У викопному стані трав’яна жаба виявлена у пізньоплейстоценових покладах у Тернопільській області, і в середньому пліоцені–середньому неоплейстоцені Одеської та Полтавської областей.

Населяє рівнинні та гірські хвойні, мішані і листяні ліси, галявини, луки, болота, антропогенні ландшафти.

Чисельність:

Вид прив'язаний до лісових та лісостепових ділянок, але на відміну від зелених жаб з водоймами пов'язаний тільки в період розмноження. Дані про чисельність у різні сезони активності (і в різних біотопах), відрізняються. Так, у Закарпатті чисельність жаб у березні на нерестилищі в одній водоймі площею 2,5 м2 досягала 37 особин, в іншому — 100 особин на 100 м берегової лінії. За результатами обліку після
закінчення сезону розмноження (червень–вересень), трапляння трав'яних жаб на
100 м маршруту складала 3–20 особин.

У басейні річки Південний Буг у сезон розмноження найвища щільність травяних жаб відзначається у ставках з прилеглими лісовими біотопами: до 103–116 ос./га водойми. На нерестилищах, розташованих в антропогенних ділянках (поля) чисельність складає 77–83 ос./га.

Дані обліків у різних біотопах і у різні періоди річної активності відрізняються і непрямо вказують на існування міграцій. Так, у названому вище регіоні (басейн р. Південний Буг) влітку в широколистяних лісах щільність трав'яних жаб складає 32–40 ос./га, а восени вона тут досягає величини 109–122 ос./га, на зволожених луках щільність з 84–94 ос./га спадає до 7–9 ос./га. На інших ділянках ареалу (Карелія та Архангельська обл. Росії) цей показник коливається від 0,19 до 10,33 та від 0 до 8,80 ос./га відповідно.

Зовнішній вигляд:

Жаби середніх розмірів (максимальна довжина тіла 100–110 мм). Загальне тло тіла звичайно характеризується переважанням світло-коричневих тонів з наявністю плямистості. Як і для інших представників цієї групи, доволі типовим є розвиток у потиличній області темної L-подібної (лямбдовидної) плями та темних бокових «скроневих» смуг,що йдуть від кінчика морди часто майже до основи передніх кінцівок.

На спинному боці тіла звичайно виявлені темні плями неправильної форми, які в багатьох особин можуть збігатися з двома спиннобоковими складками шкіри. У деяких тварин уздовж середини спини проходить світла спинна смуга, яка найчастіше має нерізкі контури. На задніх кінцівках розвинені, як правило, поперечні смуги. Шкіра гладка з незначним розвитком дрібних горбочків.

Забарвлення черева представлене невеликими, темними плямами неправильної форми на брудно-сірому або жовтуватому тлі, що торкаються одна одної. У шлюбний період горло самців має блакитний відтінок. Порівняно з іншими бурими жабами фауни України задні кінцівки відносно коротші і, якщо їх витягнути до переду уздовж середньої осі тіла (у напрямку до голови), то скоковий (надступаковогомілковий) суглоб доходить лише до області очей або незначно заходить за них.

Розміри (висота) внутрішнього п'яткового горбка невеликі, у всякому разі, він виразно менший, ніж в гостромордої жаби. На внутрішньому боці перших пальців передніх лап самців розвинені шлюбні мозолі, розділені борозенками на чотири більш або менш виразні частки. Також наявні парні внутрішні горлові резонатори.

Матеріали з характеристики зовнішньоморфологічних ознак цих амфібій в межах української частини ареалу вкрай обмежені. Відомо, що закарпатські та прикарпатські вибірки з 12 ознак,що характеризують параметри тіла та кінцівок (7 абсолютних значень та 5 індексів) по 8 мають відміни, при цьому найбільші особини відзначені у більш високих ділянках оселення.

Розміри тіла трав'яних жаб у басейні Південного Бугу відразу ж після метаморфозу коливаються в межах 12,0–16,0 мм, а при відході на зимівлю 17–29 мм. Згодом довжина їхнього тіла на першому році життя складає в середньому 38,6–53,8 мм, на другому — 56,1–68,5 мм, на третьому — 68,8–77,2 мм, на четвертому — 77,3–84,5 мм, на п’ятому — 84,6–90,2 мм та на шостому — 90,8–94,4 мм.

Є відомості, що трав'яна жаба від інших видів більшою мірою відрізняється загальними розмірами тіла і меншою — його пропорціями. Судячи з результатів вивчення бурих жаб на території Росії (Нижній Новгород), підвищення антропогенного навантаження відбивається у зниженні розмірних характеристик (L., F., T., D. p. і ін.) і крім того, збільшуються також відміни в розвитку морфологічних ознак на лівому та правому боках тіла тварин, тобто підвищується рівень флуктуючої асиметрії.

При вивчення аномалій у тварин цього виду в Білорусі в 1977, 1978 і 1979 рр. з'ясовано, що частота збільшення кількості пальців (полідактилія) в них складає 4,76, 3,14 і 2,92% відповідно.

Сучасних досліджень мінливості забарвлення та візерунку українських популяцій брак. Вивчення в інших регіонах частоти трапляння різних типів візерунку на територіях з різним рівнем антропогенного пресу (Нижній Новгород, Росія) показало, що з підвищенням ступеня урбанізації зменшується кількість плямистих особин (морфа maculata), а чисельність крапчастих тварин (морфа punctata) зростає. Не виключено,що крапчастість та плямистість рецесивні по відношенню до напівкрапчастості та напівплямистості.

В іншому регіоні (Піренеї, 2200 м) порівняння інтенсивності пігментації показало взаємозв'язок довжини тіла з кількістю чорних плям, що було більш чітко виявлено в самців.

Генетика:

Хромосомний набір трав'яної жаби (Україна, Івано-Франківська обл., Надвірнянський р-н, с. Яремча) представлений 26 хромосомами (2n = 26, NF = 52), серед яких виразно виділяються групи великих та дрібних хромосом. Більшість метафазних пластинок характеризуються наявністю вторинних перетяжок на довгому плечі 10-ї пари хромосом.

Кількість та загальна морфологія хромосом не відрізняються від даних попередніх досліджень жаб цього виду з інших ділянок ареалу, наприклад, з території колишньої Югославії. Методами спеціального забарвлення хромосом жаб з цього регіону показані ядерцеві організатори (NORs) на 10-й парі хромосом, які звичайно пов'язані з наявністю тут вторинних перетяжок.

Порівняльно-генетичний аналіз трав'яної, прудкої та грецької жаб у Болгарії дав підстави для висновку про більшу близькість R. temporaria до R. graeca та істотних відмінах від R. dalmatina. В іншому схожому порівнянні трав'яної жаби з сімома 26-хромосомними видами цієї групи (R. japonica, R. tsushimensis, R. okinavana, R. longictus, R. asiatica, R. amurensis, R. latouchii) було показано, що величина генетичної дистанції між ними коливається в межах 0,294–2,913.

Життя у природі:

Поява трав'яних жаб у весняний період залежить від погодних особливостей року, та все ж вона припадає на один з найбільш ранніх строків у порівнянні з іншими земноводними. Так, на Закарпатті (околиці Ужгорода), вони активні вже на початку — середині березня, коли у водоймах ще є залишки криги. Із збільшенням висоти місцевості над рівнем моря весняна поява зсувається на пізніші строки.

Вибір підхожих водойм для нересту зумовлений ландшафтними особливостями, та найчастіше це слабопроточні або стоячі водойми у біотопах з деревною або деревно-чагарниковою рослинністю. R. temporaria для відкладання ікри може використовувати також водойми у трансформованих біотопах з прилеглими полями.

Дослідження гідрохімічних показників на нерестилищах у Львівській області показало,що їм властива нейтрально-лужна реакція води (рН до 7–7,6), вміст кисню 2–6 мг/л, загальна мінералізація 320–480 мг/л.

Парування після весняного пробудження починається в середньому через 2–6 діб. У цей час самці можуть намагатися охопити будь-який предмет, що рухається в межах їхнього бачення, через що виникає амплексус з особинами інших видів безхвостих амфібій. Тривалість нересту складає в середньому всього 3–7 днів, при цьому самці залишаються у водоймах на декілька днів довше від самиць.

Трав'яні жаби, як і чимало інших видів безхвостих амфібій України, характеризуються груповою кладкою,що виявляється у зосередженні на місцях розмноження багатьох десятків пар особин. Звичайно пік розмноження трав'яних жаб настає на декілька днів раніше, ніж у R. аrvalis, що живуть у цьому ж регіоні.

Існує залежність між кількістю ікринок та віком (розмірами) самиці: трирічні самиці при довжині тіла близько 62 мм відкладають приблизно 930, а шестирічні при розмірах тулуба 87 мм — понад 3660 ікринок. Така сама залежність встановлена й для розмірів ікринок — ікринки від самиць трирічного віку мають середній діаметр близько 1,5 мм,шестирічного — близько 2,5 мм.

Обсяг кладки на Закарпатті до 4000 ікринок, в інших ділянках ареалу (басейн р. Кама, Росія) дещо нижчий і складає в середньому близько 1750. Ще далі на північ (Большой Соловецький о-в, Біле море, Росія) середня кількість ікринок у кладці знижується до 506. Ікра доволі холодостійка й зберігає життєздатність навіть з появою криги при весняних заморозках. Ікринки після набрякання оболонок спливають, звичайно утворюючи великі скупчення.

Період ембріонального розвитку чимало залежить від температури середовища, але найчастіше триває 7–9 днів, а загальний час метаморфозу за лабораторних умов при температурі води 17–19°С складає 49–55 днів. В умовах долини Південного Бугу середня тривалість личинкового розвитку складає приблизно 58 днів.

Тривалість личинкового розвитку в центральних та південних регіонах Росії відрізняється — метаморфоз на півдні триває 85–90, а на півночі 21–60 діб.
Температура всередині ікряних агломерацій (скупченнях декількох кладок в
одному місці) на 1–4°С вище, ніж у довколишньому шарі.
Прикріплення: 4322670.png(57Kb)
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:14 | Повідомлення # 328
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
При цьому загибель ікри до вилуплення личинок у зовнішніх частинах таких агломерацій складає 10%, а всередині — до 50%. Таким чином, специфікою таких кладок є як захист від різких падінь температури, так і одночасне зростання загибелі внаслідок погіршення аерації та накопичення продуктів життєдіяльності. При цьому зміщення показника рН у бік підвищення кислотності призводять до більшої загибелі зародків. Разом з тим частина потомства гине незалежно від характеристик водойми в силу своєї ослабленості.

Для трав'яних жаб, як і для багатьох інших видів безхвостих земноводних, характерний високий рівень загибелі на ранніх етапах розвитку, і зазвичай з усієї кількості відкладених ікринок (за матеріалами дослідження на території колишнього СРСР) виживає не більше 4% цьоголітків. У трьох штучно створених ставах у Німеччині кількість молоді, що виживала, коливалася від 0,2 до 59,2 цьоголітків на 1 самицю, а в перерахунку на ікру — від 0,00017 до 0,045 цьоголітків на 1 самицю.

Чисельність трав'яних жаб, що беруть участь у розмноженні, складає приблизно 1% початкової генерації. При цьому на ембріональній стадії гине 30–50%, у період вилуплення, коли пуголовки перебувають ще в ікряних оболонках, відбувається загибель ще 30% генерації, і далі аж до метаморфозу чисельність знижується на 83–97% загальної кількості відкладених ікринок. Це свідчить про те, що основним фактором регуляції чисельності є «внутрішньопопуляційні взаємодії», а не хижаки чи їжа.

Привертають до себе увагу дані, які свідчать про те,що плодючість цього виду у великих містах (Москва) більша, ніж у передмістях: в середньому 2639 яєць в одній кладці проти 1700 відповідно. Така сама залежність характеризує й розміри ікринок: 35,8 мкм проти 34,99 мкм на 17-й стадії розвитку (стадії розвитку виділяють залежно від ступеня розвитку починаючи від ікринки і до завершення метаморфозу.

Якщо личинки трав'яної жаби у водоймах є фізіологічно дещо старшими, то вони пригнічують (інгібують) ріст і розвиток личинок R. arvalis і Р. esculentus. При підвищеній щільності це може призводити до повного вимирання пуголовків двох останніх видів.

Розміри личинок відразу після виходу з ікринок 6–8 мм, перед метаморфозом — до 46 мм (з хвостом). Вилуплені личинки чорного кольору, довжина хвоста перед метаморфозом приблизно удвічі перевищує довжину тулуба. В умовах центральної України довжина тіла личинок перед метаморфозом дещо більше 42 мм.

У віковій структурі українських популяцій цьоголітки складають 47,3%, чисельність жаб різних вікових груп коливається: 1-ї вікової групи — 26,4%, 2-ї—11,1%, 3-ї — 9,7%, 4-ї — 2,8% та 5-ї — близько 2% (в основу виділення вікових груп покладено дані з мічення та вивчення мінливості довжини тіла).

Трав'яні жаби стають статевозрілими у віці 2–3 роки при довжині тіла близько 50 мм. Разом з тим у Польщі (околиці Кракова), серед 402 самиць, спійманих на зимівлі, було виявлено дві особини довжиною 6 і 7 см, які за таких розмірів виявилися не статевозрілими. Довжина тіла статевозрілих самиць коливається в межах 5,5–10,5 см (в 72,8% від 7 до 8,5 см), самців 5,4–9,7 см (в 84,2% від 6,4 до 8,4 см).

У білоруських популяціях (Мінська обл.) мінімальний вік статевозрілих особин, як самців, так і самиць — 3 роки, максимальний — 7 років. При просуванні на північ (околиці С.-Петербурга) максимальна тривалість життя зменшується до 6 років, а чисельність трирічок у популяції складає 47% статевозрілих. У східній частині ареалу (Середній Урал) чисельність у популяції трирічних особин спадає до 18%, але максимальна тривалість життя збільшується до 8 років. Ці ж показники на Полярному Уралі дорівнюють 70% і 17 рокам відповідно.

На особливості біології цього виду (початок відкладання ікри, строки вилуплення пуголовків, метаморфоз тощо) істотний вплив справляє не тільки температура, але й,що особливо важливо, попередні фенологічні явища, такі як температура лютого та березня, строки танення снігу, червневі коливання температури тощо.

Матеріали з мічення та повторних відловів трав'яних жаб в околицях Львова свідчать про існування тривалих міграцій від місць розмноження на місця постійного пробування в літній період.

У Болгарії також показано існування нерестових міграцій униз по течії річки («катадромні»), а після відкладення ікри — угору по течії («анадромні»). Катадромні міграції відбуваються навесні разом з паводковими водами на відстань 8–10,5 км за 3–5 днів. Анадромні міграції тривають набагато довше, і на вихідні місця жаби повертаються лише у середині літа (початок нересту в середині січня — кінці лютого).

Причина цих міграцій пов'язана з прив'язаністю R. temporaria до вихідної водойми. Так, вюрмське потепління відтіснило їх у гори, а брак тут підхожих для нересту місць став причиною щорічних нерестових міграцій. З другого боку, більша частина (61%) повторно спійманих мічених жаб у північно-східній Чехії була піймана в межах 20 м від того місця, де їх випускали.

Для трав'яних жаб характерна присмерково-нічна активність. Удень вони ховаються у порожнинах під камінням, пнями, у листовій підстилці. При активному полюванні та температурі приземного шару повітря 11–21°С, температура тіла тварини на 1–2,5°С вища.

Сезон активності завершується у жовтні–листопаді на рівнинах і в жовтні у горах. Зимівля нестатевозрілих особин може відбуватися на суші в норах гризунів, старих пнях, купах листя тощо. Дорослі особини зимують звичайно у незамерзлих водоймах при рН 5,6–5,8.

У зимових агрегаціях R. temporaria може утворювати три різні типи скупчень. Перший («щільний») характеризує скупчення нестатевозрілих жаб з довжиною тіла 21,8–48,8 мм у незамерзлих струмках з температурою води 2,4–5,2°С. Другий тип («розсіяний») властивий статевозрілим особинам у періодично замерзаючих струмках (температура 0,3–1,7°С), де жаби роззосереджені по ділянці струмка завдовжки близько 20 м. Третій тип («проміжний») є комбінованим і характеризується зимівлею у періодично замерзаючих джерельних ямах з температурою води 2,2–4,2°С та наявністю як статевозрілих, так і нестатевозрілих особин.

Існують дані про те, що скупчення трав'яних жаб у водоймах на зимівлі (температура води тут близько 4°С) можуть досягати декількох тисяч особин, а самі такі скупчення інколи мігрують на 100–120 м.

Серед прямих ворогів на стадії ікри та личинки слід вказати на звичайного та гребінчастого тритонів, червоночереву джерелянку, озерних та ставкових жаб. У Підмосков'ї одним з факторів, дія якого з початку 90-х років стала знижувати тут
чисельність трав'яних жаб, є золотий карась,що ним були заселені місцеві водойми.

Так, в умовах лабораторного експерименту менше десяти особин цього виду середніх розмірів повністю виїдали личинок R. temporaria протягом 2–3 діб після вилуплення. Після проходження метаморфозу їх поїдають також і інші риби (ротан, окунь, щука, сом і ін.), звичайна гадюка і, особливо часто, звичайний вуж, багато видів птахів (крук, сіра ворона, сорока, сорокопуди і ін.) та ссавці (ласка, норка, лисиця, вовк і н.). Є дані про те, що основними ворогами цьоголітків є землерийки.

Вид занесено до Додатку IІI «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».

Джерело: http://zemnovodni.org.ua
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:17 | Повідомлення # 329
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Часничниця звичайна



Часничниця звичайна (Pelobates fuscus) — вид земноводних, що входять до роду часничниць (Pelobates), родини часничниць (Pelobatidae) ряду безхвостих земноводних (Anura).

Інша назва:

Земляна жаба, земляна жабка, часникова жаба, часникова жабка, жабка бура, землянка звичайна.

Ареал розповсюдження:

Оптимальні стації – місця з піщаними та піщано-мулистими ґрунтами поблизу річок та великих водойм. Населяє часничниця широкий спектр біотопів: хвойні, мішані, листяні ліси, узлісся, поля, парки, луки, степи. В лісах оселяється на відкритих ділянках.

Тварини поширені на території від Центральної Європи до Західного Сибіру та Казахстану.

Вид представлений двома підвидами: номінативним, P. fuscus fuscus, поширеним на більшій частині ареалу, та P. f. insubricus,що живе в Північній Італії (долина р. По).

Звичайних землянок, що живуть в Україні, відносять до номінативного підвиду. В межах України вид доволі широко був представлений вже у пліоцен-плейстоцені: тоді ці тварини відзначалися у Львівській, Одеській, Запорізькій областях та в Криму.

На тереторіх України трапляються майже повсюдно, за винятком гірських районів Карпат, де вони живуть у долинах та передгір’ях, частіше за все не вище 350 м. У Криму її знахідки спершу були відомі лише у гірській південній частині півострова, у Карадагському заповіднику. Пізнішими дослідженнями їх виявили також у східній частині Криму (гора Опук) та в ряді місць степової частини, що дало підстави висловити припущення про їх більше поширення на півострові.

Ці тварини населяють доволі широкий спектр біотопів, передовсім пов’язаних з різними типами деревних насаджень (хвойні, мішані та листяні ліси, гаї, парки, сади, однак у них вони віддають перевагу відкритим ділянкам), у тому числі й у степовій зоні. У своєму поширенні землянка пов’язана з м’якими та пухкими типами ґрунтів (піски, супіски, легкі суглинки і т. ін.). Не виключено, що в Північно-західному Причорномор’ї землянки є одним з небагатьох видів земноводних (як і зелена ропуха), які пристосувалися до життя безпосередньо в умовах ріллі.

Чисельність:

Під час нересту землянок на Закарпатті, в околицях Ужгорода, їхня чисельність у водоймі площею 270 м2 складала 17 особин, дещо південніше (околиці с. Свобода) в іригаційному каналі на ділянці в 500 м зареєстровано 26 тварин. У цьому ж регіоні (Закарпаття), поза сезону розмноження у підхожих біотопах і особливо у тих, для яких характерні піщані та/або розорані ґрунти, чисельність на 1 км маршруту коливається від 2 до 4–7 особин.

У середній течії Дніпра (Дніпропетровська обл.), найчастіше землянки трапляються у різних типах дібровних насаджень, і їхня чисельність тут (в ос./10 циліндро-діб)коливається від 37,1 до 60,4. Останнім часом чисельність цих амфібій стабільна і досягає на заплавних дібровах від 2,2–5,3 тис./га, у субдібровах 1–4 тис./га, у борах 0,8–1,8 тис./га, байрачних дібровах 0,6–1,2 тис./га, плакорних лісонасадженнях 0,5–0,9 тис./га.

Землянки зв’язані з водоймами звичайно лише в сезон розмноження, і по його закінченні воліють триматися поблизу від них. Так, у Дніпропетровській області, їхня чисельність біля водойми складає 60,2 (у числі зловлених особин на 10 циліндро-діб), на відстані 10 м від водойми — 58,2, 50 м — 40,3, 100 м — 21,2, 1000 м — 15,0. Дані інших досліджень (Росія, Поволжжя), уточнюючи цю закономірність, вказують на те,що поблизу водоймищ (місця нересту) воліють триматися дорослі особини, а для нестатевозрілих характерна підвищена міграційна здатність, і вони можуть заселяти дещо різноманітніші біотопи, у тому числі й такі, що лежать на значній відстані від місць розмноження.

На інших ділянках ареалу (Московська, Калузька та Рязанська обл.) також відзначалась доволі висока щільність населення цього виду: від 7–13 у соснових лісах, до 40–55 ос./га на луках та полях. Чисельність статевозрілих особин досягає 77,7% від усієї популяції (Окський заповідник). Землянкам властивий певний ступінь синантропності, що також підтверджується дослідженнями й у західніших ділянках ареалу. Так, у водоймищах міської смуги Варшави (Польща), у 95% з них відзначена наявність земноводних, і 6% від їхньої загальної чисельності складали землянки.

Зовнішній вигляд:

Тварини середніх розмірів, довжина тіла дорослих 40–80 мм, міжочний простір зверху виразно опуклий, внутрішній п’ятковий горб великий і зазвичай світло-жовтуватого забарвлення, зіниця вертикальна, шкіра гладка. Тіло коренасте, голова тупа, ноги короткі. Лоб між очима випуклий. У забарвленні спинного боку тіла переважають зеленкуваті або зеленкувато-коричневі тони з темнішими симетричними ділянками-смугами уздовж світлої серединної частини спини.

На спині часто є також окремі дрібні червоні крапки, черевний бік світло-сірий, найчастіше без візерунка або з окремими дрібними плямами. На задніх кінцівках доволі добре розвинені плавальні перетинки. Статевий диморфізм виявлений у дещо коротших та потовщених передраменах самців та в їхніх дрібніших розмірах порівняно з самицями.

Матеріали з мінливості зовнішньоморфологічних ознак в межах України фрагментарні й обмежені описом розмірних характеристик цих тварин у Криму та в Карпатах.

Дослідження в інших ділянках поширення свідчать, що землянкам може бути притаманна мінливість у розмірах тіла залежно від типу біотопів. Так, довжина тіла землянок,що живуть на відкритих просторах (луки, поля) у Московській, Калузькій та Рязанській областях, коливається в межах 35–40 мм, а в лісових насадженнях (сосняки) 40–50 мм. З другого боку, виявлена позитивна залежність темпів росту від щорічної середньомісячної кількості опадів.

Генетика:

Дослідження каріотипу землянок із Закарпатської, Київської та Чернігівської областей показало наявність 26-хромосомного диплоїдного набору; на короткому плечі 7-ї пари хромосом були виявлені вторинні перетяжки (2n = 26,NF = 52), що збігається з результатами дослідження цих тварин з інших ділянок ареалу.

Кількість ядерної ДНК у землянок західних груп популяцій складає 8,65–9,06 пг (середнє 8,83; 1 пг = 10–12 г), а східних — 9,18–9,43 пг (середнє 9,32). Понадто, генетична дистанція за Неєм між західними та східними популяційними групами складає в середньому 0,311. При цьому всередині східної форми ця дистанція складала в середньому 0,202, а західної — 0,119 (для порівняння: генетичні відміни між цими формами та сирійською землянкою, P. syriacus, складають 0,943). Межа між цими формами в Європі проходить у меридіональному напрямку приблизно по 35°–38° п. д. (в Україні вибірки з Київської, Сумської, Чернігівської та Одеської областей відносяться до західної форми, а з Харківської — до східної).

Висловлено припущення про можливі таксономічні відміни (від підвидового до видового рангу) між західними та східними групами популяцій. Однак, брак відомостей про можливу зону контакту (гібридизації) не дає можливості для остаточних систематичних висновків про ранг відмін, але при цьому можна говорити,що орієнтовний вік дивергенції цих «форм» складає близько 3,6 млн. років, що, загалом, відповідає еволюційному вікові видів багатьох сучасних амфібій Європи.

Дослідження цих двох форм показало декілька істотних відмін між середніми значеннями морфологічних ознак. Однак діагностичні ознаки, які дозволяли б зробити надійною ідентифікацію, не були виявлені. Цей факт підтверджує, що ці форми мають визнаватися криптичними. Така ситуація може бути пояснена ефектом стабілізуючого відбору, який підтримує оптимальний фенотип як результат адаптації до рийного способу життя цих амфібій.
Прикріплення: 6712838.png(78Kb)
 
GADДата: Середа, 19.12.2012, 17:17 | Повідомлення # 330
Генералиссимус
Група: Администраторы
Повідомлень: 6435
Нагороди: 7
Репутація: 6
Статус: Десь пішов
Життя у природі:

Пробудження після зимової сплячки розпочинається із встановленням денних температур 12–18°С, і в південній та південно-західній частинах України цих тварин відзначали вже на початку березня-квітні. У сезон розмноження землянки можуть бути активні вдень, але по закінченні сезону переходять на нічну активність.

Серед основних факторів, що впливають на активність, відзначають вологість приземного шару повітря та його температуру. При температурі нижче 10°С землянки часто залишаються у сховищах. Звичайно ж у літній період активні з 22.00–23.00 і до 2.30–3.30 годин, після чого закопуються в ґрунт на глибину 10–15 см. Для розмноження землянки займають різноманітні водойми, у тому числі іноді й сильно забруднені, хоча віддають перевагу воді з низькою мінералізацією, відсутністю нітратів та з слабколужною реакцією.

В Українському Поліссі парування та відкладання ікри починається із встановленням температури води 9–14°С. У Карпатському регіоні чисельне співвідношення статей (n = 34) складає 41% самців і 59% самиць. У північніших ділянках ареалу на території Росії самиці складають 31,8% чисельності, хоча є дані про те, що тварини цієї статі можуть істотно переважати в популяціях — до 70–80% (Московська, Калузька та Рязанська обл.).

Самці видають шлюбні крики, перебуваючи під водою. Самиці відкладають ікру у вигляді грубих шнурів найчастіше на водяні рослини, число ікринок у кладці від 1 до 2 та більше тисяч, при цьому відзначається позитивна залежність між розмірами самиць та величиною кладки. Ембріогенез триває 5-11 діб. Вилуплені пуголовки перші дні тримаються біля дна, а згодом — у товщі води або біля поверхні. У личинок кількість рядів рогових зубів змінюється з перебігом розвитку і може бути представлена різними варіантами, у тому числі 1: 3 + 3/3 + 3 : 2 або 1: 4 + 4/4 + 4 : 1.

Личинки повністю завершують метаморфоз на 84-й день у лабораторних умовах, але підвищення щільності утримування личинок викликає скорочення строків розвитку до 65 днів. Період личинкового розвитку в природних умовах триває 56–110 діб,метаморфоз відбувається в середині літа або навіть у вересні. У Степовому Придніпров’ї масовий вихід цьоголітків відзначали в середині липня. Личинки, що не встигли завершити метаморфоз, можуть зимувати на цій стадії, і в такому випадку закінчення метаморфозу припадає на травень або червень наступного року.

Характерною особливістю цих тварин є велика різниця між розмірами личинок (перед метаморфозом 170–220 мм) та цьоголітків (відразу після метаморфозу приблизно 10–30 мм; статева зрілість настає по досягненні довжини тіла дещо понад 40 мм на третьому році). В інших ділянках ареалу (Західна Європа) статевої зрілості ці амфібії досягають у віці від 2 до 5 років при тривалості життя у природі від 3 до 16 років (середній вік самиць коливається від 7,9 до 8,3 років, самців — від 5,9 до 10,2).

Землянкам властива певна здатність до терморегуляції. Так, температура тіла може бути на 1–5°С вище температури ґрунту (якщо остання нижче 15°С) або на 2–7°С нижче (якщо остання вище 20°С). Однією з цікавих здатностей цих тварин є їхнє вміння швидко закопуватися в ґрунт (на глибину 1 м і більше), використовуючи при цьому великі лопатоподібні п’яткові горби на задніх кінцівках. Для сховищ вони можуть використовувати нори гризунів, листову підстилку, лежачі дерева тощо, хоча частіше просто зариваються в пісок. На поверхню виходять вночі, і відстань від сховищ до місць полювання зазвичай не перевищує 20–30 м. Головними факторами, що впливають на її активність є вологість повітря та температура.

Відхід на зимівлю відбувається у вересні або навіть у листопаді й залежить від
температури повітря (бл. 9°С). У східних ділянках свого ареалу (Росія, Волзьско-Камський край) період активності триває 128–170 днів. Зимують у ґрунті, при цьому можуть перебувати на глибині до 2 м.

Характерною особливістю живлення на личинковій стадії є використання рослинних кормів на початкових етапах розвитку (в основному діатомові, зелені, синьо-зелені водорості), та тваринних (зоопланктон, мікробентос) наприкінці водної стадії. Іноді поїдають інших пуголовків. Є відомості, що личинки землянок живляться в основному в темні години доби.

У живленні дорослих переважають жуки (Carabidae), полукрильці (Hemiptera), двокрилі (Diptera), мурашки (Formicoidea) і т. ін. Для землянок характерний активний пошук здобичі, під час якого вони обслідують доволі великі ділянки — до 200 м2 і більше. При порівнянні живлення землянки і почасти екологічно близької до неї зеленої ропухи (Bufo viridis), виявляється їхня схожість (Саратовська обл., Росія), але ропухи при цьому споживають більше дорослих двокрильців, а землянки — їхніх личинок і, крім того, P. fuscus є, вірогідно, більшою мірою спеціалізованим видом. Останнє підтверджується й при порівнянні живлення землянки з озерною (Pelophylax ridibundus) та гостромордою (Rana arvalis) жабами.

Землянкам властива досить широка трофічна ніша, й при цьому комахи в її раціоні представляють близько 58,8%. Існує суттєва залежність між розмірами здобичі та розмірами тіла землянок. Дослідження живлення землянок, райки H. arborea та зелених жаб комплексу Pelophylax esculentus в Північній Італії показало, що для перших характерна найбільш спеціалізована дієта, і в її живленні міститься до 72,3% Coleoptera (для порівняння: у райок цей об’єкт був присутнім у 14,8% випадків, у жаб — в 16,5%).

Перекривання ніш живлення у землянки з райкою складало 0,4088 (коефіцієнт змінюється від 0 при повному неперекриванні до 1 при повному перекриванні), у землянки й жаб — 0,5155. У східних ділянках ареалу (Росія,Поволжжя) перекривання трофічних ніш у землянки з іншими амфібіями (зеленою ропухою та гостромордою жабою) суттєво вище. Так, частка спільних живильних ресурсів землянки з зеленою ропухою складає 82,4%, а з гостромордою жабою — 88,9%.

Серед природних ворогів відзначені представники усіх груп тварин. Так, землянок виявляли при аналізі живлення риб (щука, окунь), інших земноводних (озерна та ставкова жаби), плазунів (водяний та звичайний вужі, степова гадюка), птахів (сіра ворона, сорока, фазан, біла та сіра чаплі та ін.) та ссавців (видра, ласка, лисиця і ін.). З антропогенних факторів, що справляють негативний вплив на стан популяцій цього виду, перш за все вказують на забруднення водойм та ґрунту промисловими відходами і трансформацію біотопів, у яких живуть землянки.

Часничниця дуже чутлива до якості води та структури ґрунтів. Негативно на популяції часничниці впливають урбанізація, рекреація, випасання худоби на луках.

У зонах, забруднених стічними водами хімічних та металургійних підприємств у Дніпропетровській області, цей вид відсутній повністю в межах 500–600 м, при віддаленні від таких зон на 800–1000 м чисельність складає 0,01 ос./м2, а в однотипних незабруднених біотопах—1,0 ос./м2. З другого боку, у Бєлгородській області (Росія) землянки поряд з деякими іншими безхвостими земноводними освоїли відстійники цукрових заводів, де вода відзначається підвищеною твердістю та вмістом нітритів.

Крім того, деякі зміни (наприклад, прокладка просік у лісонасадженнях, іригаційні роботи тощо), можуть сприяти проникненню цих тварин у нові місця осідку.

Вид занесено до Додатку II «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».

Джерело: http://zemnovodni.org.ua
 
Форум » ХОБІ,ЗАХОПЛЕННЯ » Колекціонування » Филателия (Коллекционирование почтовых марок и конвертов.)
Сторінка 22 з 24«122021222324»
Пошук:

Вверх