Чи бувають у вас такі моменти, що трапляються випадково і призводять до чогось непередбачувано прекрасного?
Впевнена, що так!
От наприклад вчора, коли ми збиралися цілком логічним шляхом потрапити додому, що в принципі є непогано, особливо у такий пронизливий вечір, коли зайве перебування на вулицях міста зовсім не надихає на щось ліричне. Отже, сіли у трамвай одиничку, яка виявилася напханою по саме «німагу», хіба що на даху ніхто не сидів. Та й то, мабуть, тільки з тієї причини, що холодно.
Зазвичай і в принципі я толерую будь-які трамвайні розмови, з буддийською посмішкою, прикручую звук на мініум та їду далі куди треба.
А от у вчорашньому вагоні, крім звуків, були ще запахи чужого способу проводити дозвілля. І чомусь тут ніякі вмовляння себе абстраґуватися і спокійно далі їхати додому, та ще й сидячи, не допомагали.
Тому, сплативши за лагідний трамвайний сервіс, ми вибігли з квитками у вже напівзакриті двері, що є вже само по собі вершиною снобізму, але так, хто тут не сноб, тикніть пліз!?
Ми вийшли, бо вирішили дістатися додому вже пішки, бо цей спосіб не передбачає небажаного товариства, але навпаки, зумовлює спілкування, споглядання і розмови на кшталт «було колись таке й таке», які я обожнюю слухати на ходу. Обіцяю собі колись написати етюд на тему особливостей світосприйняття підчас блукань різними місцевостями,бо як на мене, це дуже корисно і багато що в нас розвиває.
Так от, доволі чарівним чином на нашому шляху трапилась старовинна будівля у центрі, де на четвертому поверсі є мовні куси, а на першому – сучасна арт-ґелері, куди нас раптово й занесло.
У просторому яскраво освітленому приміщенні в живому виконанні лунала прекрасна музика,стіни було завішано шедеврами живопису, в проході стояли якісь чоловіки французької зовнішності,поруч , загорнуті у вишукані хутра сиділи дами, віяло дорогими парфумами і квітами. Атмосфера , що була цілковитою протилежністю почутому і побаченому в трамваї, водночас надихала і чомусь смішила мене. Смішила тому, що ніколи не знаєш напевно як все є насправді, бо уявлення про світ можуть бути різноманітними, в залежності з якого боку і в якому настрої хто дивиться.
Такі несподіванки з реальністю – найкращій доказ того, що світ – чарівна іграшка, яку ми крутимо в руках, й не знаючи до пуття , що там є всередині, а може нам знати не треба, бо ж так цікавіше.
Це було відкриття виставки Івана Марчука, на яку можна було потрапити вільно, просто з вулиці, і про яку ми, звісно, гадки не мали, якщо не враховувати проґавленого за ранковою кавою поста у фейсбуці.
І ще я впевнена, що про гарне і випадкове треба обов’язково всім розповідати, бо від того воно стає ще гарнішим і ще випадковішим…
|